Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХIІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 6 трав. 2014 р., 10:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 трав. 2014 р., 10:35 ]

Невтолима спрага

Після напруженої праці Софія почувалася виснаженою. Кілька днів не могла взятися за щось нове. Мала бажання кудись поїхати, позбутися напруження, що тисне на скроні. Добре було б намовити Богдана поїхати в Карпати або Дніпром до Канева. Водночас розуміла нереальність такого задуму, бо не зможе кинути роботу. Довгими ночами фантазувала, як побороти відчуженість, холодну дистанцію. Вірила, що гарячим серцем здатна розтопити кригу. Зателефонувала. Прийшов. Після міцного чаю зі смачним печивом не могла відмовитися від бажання погладити його голову, шию. Сказала про це. Відповів:

- Якщо зустрічі будуть зводитися до сентиментальності, перестану приходити й обговорювати різні творчі справи. Щоб наші стосунки були тривкими та безконфліктними, мусимо тримати себе в пристойних рамках.

- Про які рамки говориш?

- Маю на увазі такі стосунки, коли я буду ставитися до вас як до людини, яка творить мистецтво, а ви до мене – як до людини, яка досліджує мистецьку творчість. Якщо такі рамки будуть витримані, буде час поговорити, посперечатися, тому найголовніше – не виходити за межі рамок.

- То дуже жорстоко з твого боку таке казати. Я тобі оголюю своє серце, а ти відвертаєшся від нього, як від чогось тобі противного. Чи ти забув, як ніжно обняв мене, коли я тобі показала „Лук'яна Кобилицю"?

- Я готовий обняти кожного за талановитий твір – літературний, малярський графічний – не має значення, головне, щоб був високий рівень.

- І ти багатьох обнімав?

- Обнімав, коли було за що.

- Ти не думаєш, що робиш мені боляче, коли з такою легкістю про це говориш?

- Ви запитали – я відповів.

- У тебе для всіх є серце, крім мене. Я для тебе холодна машина, що механічно робить відбитки. Хіба це не образа?

- Ми говорили про рамки стосунків. Не треба бути егоїстом і думати тільки про себе, бо те, що вам подобається, може іншому не подобатися. Егоїсти на це не зважають, бо думають тільки про себе. Сьогодні я сказав те, що давно повинен був сказати. Бувайте!

 

Викладені Богданом під час останньої зустрічі застереження відбилися, наче горох від стіни. Софія підійшла до нього у виставковому залі Спілки художників й наче нічого не трапилося, при гурті людей взяла його під руку (своєрідне оприлюднення дружби) й несподівано випалила:

- Якщо б усі ми прислухалися до Богданової критики, то наші виставки були б цікавіші.

 

Богдан рвучко звільнив свою руку, невдоволено буркнув і приєднався до іншої групи. Художники багатозначно переглянулися, а Софія, зробивши великі очі, наче сама до себе промовила:

- Я ж нічого такого не сказала, щоб ображатися.

 

Прийшла додому, лягла на ліжко й довго розглядала стелю. Придивлялася до кожної тріщинки, до кожної плямки – це заспокоювало. Фантазія з тих візерунків витворювала різні композиції, часами – дуже цікаві. Відчула приплив сил, заварила чаю і з залишками печива повечеряла. Взяла аркуш паперу й почала писати. Писала повільно, з перервами, з роздумами.

 

„27 червня 1962, середа

Вівторок – був день погоди нашої. (Ніч на вівторок була повна докорів, аналізів — е с t). Так завжди є, що після чорної ночі настає світло. А сьогодні знову і хмари, і громи – без блискавиць.

 

Ти прийшов так якось чужо, так наче ми не ми. Мені так зразу защеміло в грудях, а потім дальше і дальше. Знаєш, я прошу Тебе, хоч при людях додержуй відносно мене якийсь фасон, а то скажуть що „він старої не поважає, а вона лізе за ним". Може, і не поважаєш, але я так заслужила собі на те, бо я дурна. Ти знаєш те, що і чим Ти є для мене, і тому не натягай дуже струни, бо лопне.

 

 

Мені страшно. Не допусти до того, щоб моя віра в Тебе вмерла. Це мене вб'є. Ти вважаєш, що я егоїстка. А я всього лише занадто люблю Тебе, Брате. І все мені здається, що і Ти мене також. Забуваю, що ніколи того не було. Я забуваю, і це велика кривда мені діється. Виходить, що я себе принижую, бо я вічно шукаю Тебе, а не навпаки. Я вічно голодна Тебе, я хочу все хоч бачити Тебе, і вже мені ясніше на душі.

 

Я така сама (одна), я вічно прагну тепла, бо без нього не можу ні працювати, ні жити. Такого рівномірно зростаючого тепла прагну. Такої великої людяності, щоб в ній купатись, як в сонці, такої великої людяності і серця, щоб вмерти від них і не відчути болю. Щоб затратитись у тому великому серці, як порошинка, щоб все разом сплавилось і жило одним вогнем.

 

Боже, як завжди мене болить, коли Ти є такий шорсткий, Ти не знаєш, яка я є вразлива, не знаєш тих доріг мого мислення, які ведуть до Тебе. Ти для мене людина моя, я знаю що в Тебе добрі для мене думки, часами, бувають, що Ти іноді буваєш навіть чуткий, але чи не можна бути так зі мною завжди, рівно, щиро – без різкості, а так якось просто і душевно. Чи то стид показати себе людиною із серцем?

 

Я думаю, що це не стид, а велика рідкісна перлина, це просто великий дар життя – життю. Не жалій бути людиною чутливою, не бійся – Ти від того не станеш менш собою, я думаю, що з тим Ти будеш щасливий. Я думаю ще, що до мене можна бути щирим і лагідним, хоч я вже стара. Це правда, що стара, що погана та інше, але я ж маю ще і якісь якості. Правда. Можеш мені все сказати, але старайся все так якось щиро і лагідно от: „Ну, Караффо, ти знаєш, я справді не можу, я мушу, е с t. Ну слухай, давай подивимось – тоді, а тоді. Добре"?"

 

Ну, а я, стара, зітхнула б і ждала б ще дальше. Але я знаю, що є речі в мені, в які Ти не можеш вчутися через своє життя. Давайте будемо не тільки в темноті собою, давайте будемо і на людях чемними відносно себе, ввічливими і сердечними. Нехай я чую, що той, за кого я воюю, платить мені добротою. Я так хочу колись, коли я вже буду сама і опущена, згадувати Тебе як свою найближчу людину, як свою душу.

 

Хочу тим гріти себе. Це буде моя одинока радість. Не відбирай мені того, бо мені в житті немає радості. Був час і я їла з псами шкуринки, а тепер я також краду і підбираю крихти із стола душі Твоєї і заспокоюю свій голод, не заспокоюю його, але тільки дражню – і дуже, дуже хочу їсти. Крихт так мало, а, може, я їх не бачу? Зрештою, тут не очі, а серце їх притягає, їх сортує, їх виношує – їх пожирає.

 

Давай, Братчику мій, повернемо собі все, що забрали, давай будемо як люди світлі, бо ми живемо із сонцем в грудях, бо ми любимо жити, не засмічуймо собі душі, не робімо собі кривди, бо життя коротке. „Нехай в гніві ніколи нам не заходить сонце".

 

А тепер вже знов ранок. Відсуваю сум і гіркоту, нехай ідуть за ніччю, а нехай торжествує рівновага духу і вічне прагнення до добра. Після дощу і сірого дня душа прояснюється. Кожне переживання – це той вогонь, що промиває її. Урра!

 

Якось Ви сказали, що я завжди вміла знайти шлях до миру. Це тому, що я терпелива. Дуже. Я пам'ятаю :"І відпусти нам провини наші, як і ми їх прощаємо нашим довжникам". Це великі слова. І ще знаю також, що не можна живу людину вважати річчю. Взяв, відсунув, викинув. Все живе, що гарне і добре, треба обороняти, щоб воно якнайдовше було живуче. Так. І я так стою на сторожі добра мого і Вашого і всіх – всіх. Не можна принижувати себе до пів-почуттів, треба давати все. Людина людині – брат, тож поступаймо як браття".

 

Під ранок Софію зламав сон. Спала майже до вечора. Перечитала написане й зрозуміла, що ще не виговорилася. Пробувала працювати, але не могла зосередитися. Перед сном знову заварила міцного чаю, не задумуючись, що позбавить сну і розбурхає уяву. Таке безсоння ставало для неї звичним. Лежала й перед очима крутилися фільми – від найдавніших кадрів до останніх. Разом з окремими кадрами на поверхню свідомості спливали думки. Знала, поки не запише їх, не зможе заснути. Підклала під спину подушку й почала писати чергового листа.

 

„Ніч, 28 - 29 червня 1962 р.

Ввійшло вже в мою звичку кожний день перетрясати свою совість. Коли, буває, не зроблю того, то якось сумно мені. Люблю собі так поговорити, вислухати себе. Сьогодні я багато зрозуміла. Мене стидаються, а одночасно мене величають. А я не хочу. І величання не хочу, і щоб встидались. І те і друге не нормальне, і не справедливе. Бо я ані урод, ані дурепа – так чому ж тікати від мене, як від чорта?

 

Чи тільки я добра тоді, як ніхто не бачить, – ніччю? Чи я вже такий нестерпно причепливий ідіот, від якого поли відріж і тікай? Я не знала, що аж так. Хіба це погано, що вчора я хотіла Тебе погодувати добре – хіба це зле? А хіба всі ті мої добрі мислі, всі наміри вчорашні і я сама – хіба аж так вже Тобі ненависні, нестерпні, що треба аж тікати?

 

Мені такий жаль себе і Вас. Я, дитинко, могла б все те зігнорувати і кінець. Але я знаю, що в глибині наглих душ є та цілюща вода, яка не дасть загинути тому, що є в нас сильне. Я вір'ю в те, я вір'ю Тобі, я знаю себе. Я хочу, я мушу, буду боротись за те. щоб ту нашу приязнь, ту краплину сонця донести аж до смерті. Допоможи мені бути собою у всьому – до кінця.

 

І знову ранок. Люблю його, не люблю темної ночі. Вночі думки важкі і все кругом, як туш. Думаєш, думаєш і ні початку, ні краю. Таке душевне самобичування. Це нездорове, і від того людина стає притупленою. Калейдоскоп моїх відчувань, мого бачення крутиться, крутиться. Ти раз до мене лицем, раз плечима... Це було б дуже цікаво, якщо б це було в кіно – чуже, якщо було б, а то своє і болить нас.

 

 

Я знаю, Ти надягаєш свій панцир так часто. Я відчуваю, як швидко Ти вивертаєш шкурку. Не треба. Зі мною не треба. Бо як погано, коли обоє наїжимось і сичимо! Це не гідне нас, людей. Я все повторюю: „людина – людині брат". Це золото. Давно вчив Ти мене не робити собі нічого з людей. Так, так! Ну і я так роблю, а так хочу спати, спати, спати, спати, спати, спати...

 

Спи, дурна, тупа гуско. А там десь ще спить осел в їжаковій шкурі – аж сопе. Він тоді такий мудрий, бо не злий, і такого я люблю. Мій Самуель помирає. Перекину землю і небо, щоб він жив".

 

Лікування застуди

Богдан не бачив Софії цілий тиждень. Хворів. Через погане харчування чіплялися різні застуди, ангіни, закладало горло, груди, боліла голова. Достатньо було йому випити склянку холодної мінеральної води, щоб мати справу з гландами. Не лікувався, ледве ходив на працю. Таким його побачила Софія у бібліотеці. Тихим, таємничим голосом запевнила, що вміє лікувати застуду, вимагала, щоб у суботу зайшов до неї – вилікує й покаже, що встигла вирізати. 

 

 

Коли мучить якась болячка, людина готова пити будь-які, навіть найгіркіші ліки, аби тільки помогли. Не дивно, що Богдан піддався намові Софії. Сказала, що вміє знімати застуду горла й болі голови масажем і спеціально приготовленим, за її рецептом, чаєм. Запропонувала сісти на табуретку, зняти піджак і розщепити комірець сорочки. Стала за його спиною й почала процедуру масажу. Пухкими пальцями розтирала потилицю, набряклі гланди, гаряче чоло. Тому, що Богдан сидів на табуретці, а не в кріслі, відчував спиною тепло її грудей, які, як йому здавалося, Софія свідомо притискала до його плечей. Процедура виявилася для нього нестерпною, сказав, почувається ще більше хворим. Відняла руки з його шиї й відповіла, що найголовніший лік – чай, який готує за спеціальним рецептом. Після тих слів принесла з кухні цитрину, розрізала навпіл, видушила сік у велике, майже півлітрове горнятко, дала велику ложку меду, налила міцної, майже чорної заварки чаю і цю суміш до краю чашки заповнила кип'ятком.

- Пий! Завтра будеш здоровий.

- То завелика для мене порція, не подужаю.

- Задля того, щоб позбутися застуди, треба подужати.

 

Допиваючи чай, Богдан чув, як гарячий напій заповнює кожну клітинку його тіла, як піднімається температура. Почував себе погано, сказав, що мусить йти.

- Не смій завтра виходити на вулицю, треба цілий день відлежати в ліжку.

- Добре, – відповів Богдан і ватяними ногами поплентався додому. Запропонована Софією процедура не пішла на користь: температура піднялася до 39 градусів. Лихоманило цілу ніч, заснув щойно під ранок. Вдень криза минула, а це означало, що почалося одужання.

 

Мистецька подія

Богданові не давали спокою враження від гравюр Анатолія Зубка, експонованих на виставці до 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Скористався приїздом до Львова київського мистецтвознавця Юрія Белічка й попросив його запитати Зубка, з яким він підтримував дружні зв'язки, дати згоду на влаштування персональної виставки у Львові. Юрію дуже сподобалася ініціатива Богдана, обіцяв переговорити з Анатолієм і домогтися його згоди. Невдовзі до Музею зателефонував сам Анатолій і, посилаючись на розмову з Юрієм, запитав Богдана наскільки реальною є можливість організації його персональної виставки. Почувши емоційне запевнення, що це питання погоджено з директором Музею, Анатолій запропонував Богданові приїхати до Києва й обговорити всі, пов'язані з виставкою, питання.

 

Скориставшись дозволом директора Музею Івана Катрушенка, Богдан 26 червня 1962 р. прибув до Києва й зустрівся з Анатолієм в його помешканні. Розмовляли, наче давні друзі – з повною довірою й відвертістю. Богдан уважно вдивлявся в кожну гравюру, яку демонстрував автор. Треба було з'ясувати чимало питань, пов'язаних з виготовленням афіші, запрошення, анотації, написанням статті. Богдан не мав жодного уявлення про автора гравюр, тому попросив Анатолія, щоб продиктував йому елементарні відомості про час і місце народження, освіту тощо. У тому, що розповів художник, не все було ясно й зрозуміло. Побачивши розгубленість гостя, художник взяв аркуш паперу й написав свою автобіографію. Вручаючи її Богданові, сказав, що подані відомості при потребі можна використати для анотації й статті. Богдан мовчки читав, не наважуючись уточнити у написаному загадкові місця.

 

„Я, Зубок Анатолій Олександрович, народився 20 травня 1927р. у місті Хмельницькому Хмельницької області в сім'ї військовослужбовця. Закінчив вісім класів середньої школи в 1943 р. у м. Омську. 1943-1944 рр. навчався в Ремісничому училищі міста Омська, звідки був направлений в м. Київ у технікум трудових резервів на навчання. Закінчив технікум у 1948 р. 

 

 

У 1949 р. поступив і в 1956 р. закінчив Київський державний художній інститут (факультет архітектури). Після закінчення інституту працюю архітектором, брав участь у проектуванні деяких громадських споруд, однією з яких є готель у Каневі біля могили Т. Г. Шевченка. Зараз працюю в Науково-дослідному інституті експериментального проектування Академії будівництва та архітектури УРСР на посаді старшого архітектора.

 

Неодружений, маю матір Єфімову Ольгу Олександрівну – пенсіонерку.

А. Зубок 26 VI – 1962 року, м. Київ"

 

З прочитаної автобіографії Богдан здогадався, що батько Анатолія був репресований, але не торкався тої теми. Для нього було головним мати офіційну інформацію про художника, коли представлятиме його творчість на відкритті виставки. 

 

 

З великою папкою гравюр Богдан вечірнім поїздом повернувся до Львова. Постало ряд питань, які треба негайно вирішити. В першу чергу скласти список підготовлених для експонування робіт і надрукувати етикетки, написати анотацію. Зважаючи, що Зубок – архітектор і його гравюри тематикою й формою можуть викликати невдоволення в обкомі КПУ, директор Катрушенко порадив влаштувати виставку не в Музеї, а в Будинку архітектора. На щастя, там не відмовили. Про виготовлення афіші Богдан мав розмову з Караффою, дала згоду, але при умові, якщо буде офіційне замовлення. Катрушеко підписав формальне звернення до своєї однокурсниці з проханням терміново виконати замовлення. Потрібно було всього два дні, щоб проекти афіші та запрошення за підписом директора прийняла для тиражування друкарня. 

 

 

Отримавши в обласній друкарні тираж афіш та запрошень, Богдан узгодив з директорами Музею і Будинку архітектора дату й годину відкриття виставки – 10 липня 1962 р. За день до відкриття з ранку до вечора займався побудовою експозиції. Виставка набула великого розголосу як видатна подія в мистецькому житті Львова.

 

 

Книга вражень щоденно поповнювалася захопленими відгуками глядачів різних професій, віку та національностей:

 

„Явище феноменальне!

Серед архітекторів родився великий художній талант. Ці роботи достойні представляти Україну на міжнародних художніх виставках в комплексі з скульптурами Ф. Бриж.

12.УІІ. 62 р. Палюх (архітектор)".

 

Володимир Вітрук – колекціонер і дослідник мистецтва, високо оцінивши мистецький рівень робіт Зубка, відзначив: „Прекрасні гравюри з успіхом можуть бути застосовані у монументальних розписах громадських приміщень.

16 липня 1962 р".

 

Львівські літератори – М. Ільницький, В. Лучук та Л. Сеник, оглянувши виставку, залишили лаконічний відгук: „Віє поезією від кожного штриха. Бажаємо – щиро – нових успіхів.

18.VІІ. 62 р."

 

Мистецтвознавець М. Ткаченко написав: „Спасибі за теплоту, щирість, людяність, що характеризує Ваші роботи народні по формі й змісту.

19.VІІ. 62 р."

 

Заслуговує уваги наступний запис: „Група польських студентів-українців високої думки про творчість Зубка.

24. VII. 62 р."

 

Твори А. Зубка промовляли не лише до сердець українців, а й росіян:

Очень хороша Ваша „Катерина" в ее глазах настоящая боль. Желаю еще больше успехов и исканий.

Служащая Советской армии Оксана Гришина. 26. VII. 62 г."

 

„Спасибо Вам за прекрасные работы, как хорошо чувствуется Украина. Желаю Вам долгих лет прекрасного творческого труда".

27 июля 1962 г. П. Мальцев".

 

Богдан був захоплений від успіху організованої ним виставки. Свої враження й думки виклав у статті „Шукання свого голосу", яку віддав молодіжній газеті.