Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 трав. 2014 р., 11:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2014 р., 11:17 ]

Окрилена радість

Богданові не пощастило зустрітися з Борисом Олійником. Приїхав він до Львова, щоб взяти участь у Другому літературному фестивалі, зустрітися з деким із своїх ровесників, принагідно зібрати матеріал для газети й мусив від'їжджати. Крім Бориса Олійника, на фестиваль прибули з Києва Іван Драч, Микола Вінграновський, а з Черкас – Василь Симоненко.

 

Дізнавшись про приїзд до Львова Миколи Вінграновського, відділ кінопрокату обласного відділу культури запланував перегляд широкоформатного фільму „Повість полум'яних літ". На щастя, у 1960 р. на території Стрийського парку побудовано кінотеатр „Львів" із залом для глядачів на 760 місць. Кінотеатр забезпечено спеціальним обладнанням для демонстрації широкоформатних фільмів зі стереозвуком.

 

  

Коли по місту поширилася чутка, що в кінотеатрі „Львів" демонструватиметься фільм „Повість полум'яних літ" з участю виконавця головної ролі Івана Орлюка – Миколи Вінграновського, зал був переповнений. Затаївши подих, присутні слухали розповідь Вінграновського про цікаві моменти зйомки фільму, про деякі комічні епізоди, пов'язані з вимушеними обіймами героїні, яка йому не дуже подобалася. Після демонстрації фільму група переповнених емоціями глядачів заповнила площу перед кінотеатром, щоб сфотографуватися з актором. Богдан запрошував до гурту Софію, з якою прийшов, але вона навідріз відмовилася – разом з колишнім однокурсником Іваном Катрушенком стояли збоку і про щось жваво говорили, поглядаючи на Богдана. 

 

  

Не меншого розголосу набуло відкриття Другого українського літературного фестивалю. З цього приводу газета „Ленінська молодь" помістила замітку з такою інформацією:

 

„Про Майдан молодого митця добре знають львів'яни, тут і відкрився минулої неділі український літературний фестиваль. На фестиваль прийшли письменники та палкі прихильники друкованого слова. Відкрив фестиваль секретар міськкому комсомолу Микола Олексюк. Слово надається львівським письменникам. Ось перед мікрофоном виступають Тиміш Одудько, Василь Колодій, Ольга Баркова, Дмитро Павличко... Щиро зустрічають присутні і молодих київських літераторів – критика Івана Дзюбу, поетів Івана Драча та Миколу Вінграновського" (Другий український фестиваль // Ленінська молодь. – 1962. – 9 травня). Газета чомусь не згадала про поета Василя Симоненка, котрий прибув до Львова з Черкас. 

 

 

На площі біля Театру опери і балету впродовж кількох годин не вщухали овації. Обком компартії України дав вказівку керівникам радіо та телебачення, редакторам обласних газет – „Вільної України" та „Львовской правды" (органи обкому КПУ) – не друкувати жодних матеріалів про приїзд киян. Проте такої вказівки не отримав редактор „Ленінської молоді" – органу обкому комсомолу. Не знаючи про застереження, газета 9 травня помістила статтю Богдана під назвою „Так, це новаторство". Виявилося, то була єдина публікація. 

 

  

Критик Іван Дзюба, поети Іван Драч та Микола Вінграновський мали виступи у Львівському університеті імені І. Франка, Будинку вчених, Будинку архітекторів, у залі Львівської організації Спілки письменників. Богдан носився по Львову, наче вихор, повідомляючи знайомих і незнайомих про зустрічі з видатними київськими літераторами. Просив Софію прийти на якусь із запланованих зустрічей, але та навідріз відмовилася: „Не вмовляй, бо не піду!" Коли вичерпався план виступів і гості, відпочиваючи, знайомилися з архітектурою міста, з музеями, Личаківським та Янівським цвинтарями, Богдан запропонував їм піти до графічної майстерні. Радо погодилися. Очевидно, кияни не могли знати, куди їх веде Богдан і що хоче їм показати. Коли зайшли в приміщення, їхні очі розбіглися від побаченого.

 

Велика майстерня була заповнена різними станками, літографськими каменями, рулонами паперу й щойно зробленими з матриць відбитками, що сушилися на довгих столах і під стінами. Неподалік естампного станка художниця в робочому халаті валиком накладала колір на лінолеум, щоб робити з матриці відбитки. Побачивши Богдана з невідомими людьми, підвелася й сердито буркнула:

- Треба мене повідомляти, коли хочеш з кимось прийти! На невдоволений вигляд майстрині Богдан не прореагував, звернувся до неї з проханням:

- Караффо, покажіть нашим київським гостям усе, що маєте під рукою!

 

Художниця витерла ганчіркою, вмоченою у розчинник, руки, підійшла до столу, де лежала папка великого розміру й почала демонструвати окремі роботи. Іван Дзюба не міг стримати свого захоплення. І тут стався конфуз. Розглядаючи чергову ліногравюру, звернувся до неї:

- Карафко, а ця гравюра – ілюстрація до якогось твору?

 

Почувши таке звернення, очі Софії Петрівни блиснули:

- Яка я вам „Карафка", не називайте мене так. Йому можна (вказала поглядом на Богдана), а для вас я – Софія Петрівна.

 

Після цих слів закрила папку й невдоволено промовила:

- Все, цього досить, на мене чекає робота.

 

Коли гості почали виходити з майстерні, художниця звернулася суворим тоном до Богдана:

- Надалі прошу повідомляти мене про прихід гостей!

 

 

Софія гнівалася на Богдана, що без попередження привів до неї гостей і своїм зверненням „Караффо" поставив усіх в незручне становище. Кілька днів не зустрічалася з ним і не писала листів. Тож Богдан сам прийшов розповісти про враження від зустрічей з киянами, показати публікацію у „Ленінській молоді", розповісти про зняття з верстки добірки віршів Драча й Вінграновського в університетській газеті. Вислухавши Богданові захоплення творчістю молодих талантів, Софія відчувала сором за негостинне холодне прийняття в майстерні київських літераторів. Показала Богданові папку з відбитками ліногравюр, сказала, що спеціально віддрукувала для нього і його друзів. Не заспокоїлася, муляло біля серця. Написала записку:

 

„Богданові.

Якщо будете вважати, що ті люди заслужили на мою роботу – то прошу їм дати, а якщо ні – то будуть для мене. Це справа Вашої совісті. С."

 

У парку „Залізні води"

Добре знаний у вищих ешелонах влади поет Дмитро Павличко, перебуваючи у Львові, під час зустрічі з секретарем обкому КПУ Валентином Маланчуком звернувся до нього з проханням дати роботу молодому львівському мистецтвознавцю. Пізніше стало відомо, що це питання порушували в розмові з Маланчуком Ірина Вільде і ще хтось із художників. Богданові виписали перепустку й він опинився в кабінеті всевладного на Львівщині партійного боса. Прочитавши Богданові мораль з приводу його „ідейно невитриманих" виступів у приміщенні Львівської організації СПУ та статей, надрукованих у молодіжній газеті, секретар з ідеології вимогливим тоном наказав Богданові серйозно взятися за вивчення марксизму й додав, що йому стали нестерпними надокучливі звернення деяких діячів, а тому дасть вказівку Катрушенку зарахувати Богдана в штат Музею українського мистецтва.

 

Телефонного дзвінка виявилося достатньо, щоб 11 червня 1962 р. директор музею підписав наказ, згідно з яким Богдан приступив до виконання обов'язків наукового працівника. Крім нього, в кабінеті мали свої столи завідувач відділу українського радянського мистецтва Володимир Островський та завідувач відділу народного мистецтва Ірина Гургула. Щоб комусь зателефонувати, мусили сходами підніматися на другий поверх, де в кімнаті, перед кабінетом директора, знаходилось робоче місце секретарки, й просити, не звертаючи уваги на її кислу міну, дозволу скористатися телефонним апаратом.

 

До працевлаштування Богдана Софія також приклала руку, тому вирішила в найближчу суботу якось відзначити цю подію й запитала, що б він запропонував.

- Давайте підемо у парк „Залізні води" – там зараз дуже гарно, буде можливість поговорити.

 

Погодилася. Обоє не могли намилуватися природою в розквіті сил. Неповторний червень! Після кількох вигуків: „Як тут гарно! Як тут гарно!" почалася розмова. Тон задала Софія:

- Скажи мені правду, до чого тебе більше тягне – до літератури чи до мистецтва?

- Чому ви поставили таке запитання?

- Тому, що читала твої статті у „Ленінській молоді" – „Так, це новаторство" і „Головне – проблемність".

- Микола Ільницький час від часу просить щось написати для газети, але то не те, про що я хотів би писати (про написання двох статей для „Молоді України" Богдан промовчав, бо не знав ще їхньої долі).

- А про що ти хотів би писати? – запитала з блиском в очах Софія, інтуїтивно вгадуючи, якою буде відповідь.

- Хотів би написати не статтю, а книжку про художницю Софію Караффу-Корбут, але щоб приступити до такої праці, треба багато знати, тому хочу поставити вам кілька запитань.

- Слухай, Данку, ти мене вже замучив різними запитаннями і гніваєшся, що я не на всі даю відповідь.

- Ваші слова означають, – перервав з емоційним спалахом Богдан, – що на більшість запитань була відповідь, а на деякі не було. Насправді, все навпаки: на деякі ви дали відповідь, а на більшість – загадкова міміка, відмовчування без усяких пояснень. То чи маю я підставу гніватися чи ні? Може, взагалі не треба одне одного щось запитувати? У такому разі, навіщо мучимо себе й тратимо час? 

 

 

- Ти знову говориш у гніві. Для тебе то трата часу а для мене мовчання більше важить, ніж будь-які слова. Ти того не розумієш. Ти хочеш мати відповідь на всі питання, які тебе цікавлять. Розумію тебе дуже добре, але заразом думаю, чи то все піде тобі і мені на користь, чи на шкоду. Допустимо, я розповім тобі все, що ти хотів почути, дам відповідь на всі твої запитання. А що далі? Ти прийдеш на своє помешкання і все, що я розповідала, запишеш, бо тебе тягне записати щось таке, чого ще ніхто не знає. А що далі? Ти не будеш весь час носити з собою свої зошити, а звідки ти знаєш, чи хтось без твого дозволу все це не прочитає? Маєш таку гарантію? Не маєш. Ти не хочеш задуматися, чим все це може закінчитися. А я мушу про це думати, бо мене навчило життя. Тому не знаю, піде моя розповідь нам обом на користь, чи на шкоду. Бо якщо я тобі все розповім про свою родину, про своє дитинство і юність, про долю рідних і друзів, а хтось прочитає твої записи, то після того Караффа вже нічого не створить.

- Я розповідав вам про зустрічі з київськими поетами, давав читати вірші Ліни Костенко, Вінграновського, Драча. Вони пишуть про все відверто, без страху. Хіба це не приклад громадянської позиції?

- Почекай, почекай. Можеш не сумніватися: все, що ти мені приносив, я прочитала і думала над прочитаним. Знаєш, який я зробила висновок? Вони мудро себе поводять. Їх можна розуміти і так, і сяк. Крім того, у них все є, а в тебе нема нічого, і в мене нема нічого. І ти і я живемо, як ті пси в чужих будах. Я до тебе не приходжу, бо господар квартири може щось не те подумати, тому не хочеш, щоб я приходила. До мене також не можна будь-коли прийти, а тільки тоді, коли нема моєї пані. От і ходимо по парку, як бездомні собаки. Я так жити більше не хочу і не можу. Прецінь, я вже поважна дама і заслуговую на краще життя, – не всміхайся. Ти не думав, що я могла би набагато більше зробити, якби мала якісь людські умови? Мені багато не треба, але художник без майстерні – не художник, то не життя, а мука. Розумієш?

- Розумію. Можливо, треба атакувати голову Спілки, він зобов'язаний турбуватися, щоб художники були забезпечені майстернями.

- Звичайно, від нього багато залежить, але він дбає про тих, що його підтримують, у першу чергу – про скульпторів. Та наша розмова ні до чого. Давай поговоримо про щось приємніше. Ти якось запитував, чому я на початку вибрала кераміку, а не малярство або графіку. Все має свій закритий і відкритий бік. За тими переходами стоять різні події, які довелося пережити. Кераміка мене спеціально ніколи не цікавила. Фактично, мене змусили нею зайнятися. Знаєш, як у народі кажуть; „Не святі горшки ліплять. Виходило в мене не гірше, а може, й краще від керамістів за фахом, а в мене це було тільки побічне заняття, до якого мене зобов'язував диплом.

- Караффо, все це я знаю. Розкажіть, звідкіля у вас таке дещо чудернацьке прізвище – Караффа-Корбут, хто ваш батько, якої він національності. Прізвище наче татарське, а у вашій зовнішності нема жодної рисочки татарської. Все успадкували від мами?

- Не питай мене про речі, про які не хочу говорити.

- Але ж я розповідав вам, як мою маму з двома дітьми виселяли з рідної хати, щоб вивезти на Сибір, як нам пощастило втекти. А як у вашому селі? Як склалася доля ваших рідних і друзів, як і де ви почали вчитися – я мушу про все це знати, бо для мене творчість художника – то результат пережитого.

- А ще що хочеш знати?

- Мене цікавить багато питань, на які сам не можу дати відповіді. Наприклад, коли я закінчував університет, мені було двадцять три роки, а вам було двадцять три, коли у 1947 поступали в інститут. Де поділося кілька років? Тому й запитав про депортацію.

- Знаєш, ти мене замучив тими запитаннями. Досить. Не маю охоти відповідати.

- Тоді для чого морочимо одне одному голови?

- Почекай, не будь такий нарваний, бо колись нарвешся – мене це найбільше лякає. Добре, я тобі про все розповім, тільки не за один раз. Усьому свій час. А зараз мені пора до моєї буди.

- Я думав, що серед отої тиші зможемо нормально, по-людськи порозмовляти, а ви пропускаєте думки через власне цензурне сито: про це буду говорити, а про це не буду.

- Ти не бачиш себе збоку, коли спалахуєш гнівом. Хіба так можна?

- Я холерик. Вам би більше для розмови підходив меланхолік.

- Терпіти не можу меланхоліків.

- Тоді доведеться терпіти мої спалахи.

- Як бачиш, терплю, і навіть маю від того задоволення.

 

Проекти вітражів

Богдан продовжував розривати себе, пишучи статті то на літературні, то на мистецькі теми. Мав багато задумів, але мало часу для їх втілення. Щоб трохи відпочити від цокання на друкарській машинці, наприкінці червня 1962 р., отримавши від Софії чергову записку, вирішив нанести їй візит. Була у піднесеному настрої. Вказала поглядом на стіл, застелений аркушами паперу.

- Поглянь, що в мене твориться. Задумала зробити вітражі для музею Шевченка у Каневі. Це – Шевченко, а то – Хмельницький.

- У тому плетиві ліній важко побачити майбутню композицію.

- Як придивишся, все зрозумієш.

 

  

Богдан почав розглядати обидва аркуші. На одному з аркушів заледве проглядали обриси голови Шевченка, на іншому – Хмельницького. У нижній частині обох ескізів – лише натяки на людські постаті.

- З трудом орієнтуюся, що тут накручено.

- Ти з трудом, а я бачу всю композицію – одну і другу – до найменших деталей. Обидва вітражі стоять перед моїми очима – аж світяться, ніби вони вже вмонтовані у вікна. Зараз я ті ескізи зроблю виразнішими. – За кілька хвилин з-під руки художниці появилися нові ескізи, на яких чітко були позначені голови Шевченка й Хмельницького.

- Але скажи мені, де я маю виконати проекти? У хаті, сам бачиш, нема місця. Розмір має бути з велике вікно. Можна було б попрацювати у приміщенні Спілки художників, але там не та атмосфера. А якщо б у вашому музеї?

- Та музей же після робочого дня закривають, опечатують.

- Ну і що? Хай закриють разом зі мною. Якщо мене зачинять на ключ, то я, прецінь, нічого не зможу вкрасти й винести, а ранком відчинять. Дуже прошу тебе, скажи Катрушенкові, він добрий хлоп, ми знаємося з ним ще з інституту, щоб дозволив попрацювати мені одну-дві ночі. У тому новому корпусі внизу є великий зал. Спочатку ти йому скажи, а завтра я прийду і сама попрошу. Якщо ми обоє до нього звернемося, не посміє відмовити. Щоб не тратити часу, йди до Івана й передай наше прохання. Іншого виходу не бачу.

 

  

Не було ради, Богдан того ж таки дня звернувся до директора музею з незвичним проханням: дозволити Караффі-Корбут попрацювати дві-три ночі в залі нового корпусу музею, щоб виконати проекти двох вітражів, оскільки іншого приміщення, де можна було б розстелити великий картон, годі знайти. Іван Гордійович трохи пом'явся, бо ж нечувана річ зачинити людину в музеї, наче експонат, на цілу ніч, але він переговорить зі сторожем і електриком, аби погодилися з його розпорядженням: словом, хай приходить. На щастя, туалет унизу працює, світло виключати не будемо. Картонним папером забезпечу – щойно привезли цілий рулон. Не дуже високої якості, але кращого вона не знайде. 

 

 

З тою радісною вісткою Богдан прийшов до Софії. Вона тут же почала збирати фарби і пензлі, пакувати їх у торбину – тих банок з гуашшю різних кольорів було чимало, тому попросила Богдана допомогти їй віднести усе те добро до музею. За згодою директора, Соню після кінця робочого дня зачинили у нижньому залі верхнього корпусу. Провела там першу ніч, але того було замало. До обіду спала, а ввечері знову прийшла. Так тривало кілька ночей. Коли завершила обидва проекти, домовилася з Володимиром Ольхом'яком, щоб сфотографував, поки не скрутила їх у рулон. З тими фотографіями мала намір поїхати до Києва з надією, що начальство запропонує реалізувати проекти в матеріалі.