Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина X. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 31 бер. 2014 р., 12:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 квіт. 2014 р., 11:30 ]

Майже анекдотична пригода

Майстерня Володимира Патика була водночас й помешканням. Можливо, що було у нього ще якесь помешкання, але ці дні він залишався серед своїх картин, над якими працював від ранку до пізнього вечора. Поряд був закуток з газовою плитою і різним посудом – мисками, чашками, чайником та всякими іншими речами, які давали можливість приготувати сяку-таку їжу. Кухня була прохідною, нею користувався ще хтось зі сусідів. Богдан з цікавістю спостерігав, як навпроти розвішеного на гаках кухонного причандалля Володимир поставив дзеркало, сів біля нього і переносив на полотно натюрморт, сфокусований в дзеркалі. На запитання Богдана, чому він не безпосередньо малює предмети, а в дзеркальному відображенні, відповів, що часто з допомогою дзеркала шукає композицію для натюрмортів – погляд зосереджується на тому, що є в дзеркалі й не блукає по боках.

 

Однієї ночі хтось сильно почав гримати до вікна – майстерня була на першому поверсі, вікна виходили на вулицю, під вікнами тротуар. Стукотіння не припинялося, а Володимир так міцно спав, що й не думав пробуджуватися. Стукіт ставав настирливішим, Володимир пробудився, підійшов до вікна й питає: „Хто не дає спати?" Знадвору почувся голос:

- То ми, ваші сусідки. Браму вже зачинили на ключ, і ми не можемо добратися до помешкання.

- А чим я можу вам допомогти? У мене нема ключа від вхідних дверей.

- Може б ви відчинили вікно і ми через вашу майстерню доберемося до своєї квартири.

- Але ж ви не досягнете до вікна?

- То подайте руку і якось нам допоможіть.

- Добре, спробую. Хто перший?

- Я перша, – вигукнула одна з них.

 

Володимир відсунув з-під вікна підрамники й картини, оперся на підвіконник, простягнув руки вниз і почав тягти дівку вгору. Та, що була внизу, підпихала подругу за ноги – одна вже в кімнаті. Від неї пахло алкоголем. Справляла неприємне враження. Середнього зросту, з блідим обличчям, дуже худа (ребра і кості), а та, що чекала під вікном – куца на зріст, але дебела кобіта. Якщо б спочатку Володимир тягнув її, то худа товаришка могла б їй допомогти, підпихаючи за ноги, а тепер виникла проблема. Володимир зрозумів допущену помилку, проте не було ради, перехилився через вікно, подав руки, спробував підтягнути, але нічого не вийшло.

- Богдане, чого дивишся? Бери двома руками за одну руку, а я за другу, може, якось дамо собі раду!

 

По команді Володимира Богдан опустив долі дві руки. Те ж саме зробив Володимир. Почали тягти.

- Ой-ой, тягніть якось рівномірно, бо руки мені повитягуєте.

- Добре, – заспокоїв Володимир. – Богдане, тягнемо по команді: „Разом"! Узгоджені дії дали результат. За якісь секунди у вікні появилася кругла голова дівиці з розпущеним волоссям і м'ясистим обличчям.

- Що ви задивилися? Тягніть! – крикнула мало не в обличчя рятувальників.

- Тягнемо, але щось не пускає!

- Я грудьми зачепилася за карниз. Робіть щось! – благально просила дівка.

- А що можемо зробити? Якщо пустимо тебе, то впадеш і розіб'єшся. Терпи. Треба щось придумати.

 

На щастя по тротуарі йшов якийсь чоловік. Зупинився і з цікавістю дивився на ту сцену.

- Гей, чоловіче, допоможи, бо буде біда, ми довго її не втримаємо. Попхай її за ноги, відхили від карнизу, може, якось витягнемо.

 

Чоловік зрозумів складність становища, в якому опинилася бідолашна, підійшов до вікна, взяв дебелу дівку за ноги, підняв якомога вище, щоб відхилити від карниза її пишні „гарбузи" й почав підпихати до вікна. Коли стала колінами на підвіконник, наче заніміла. Глибоко зітхнувши, промовила:

- Я вже думала, що тут мені буде кінець. Якби зустріла того чоловіка, що допоміг, я б його розцілувала!

 

 

- Краще йди спати і більше не гуляй до півночі. І не надійся, що ще раз відчиню тобі вікно.

 

Після тих слів Володимир безцеремонно виштовхнув сумнівної поведінки дівиць до коридору.

 

Нічна пригода перебила рятувальникам сон.

- Ти бачив, які в неї цицьки? Якщо б не той чоловік, ми б її не витягли. Так що нам ще пощастило, – з гумором сказав Володимир і розповів про деякі пригоди з кавалерського життя.

 

Через кілька днів Богдан випадково зустрів університетського товариша Володимира Глухого, артистичними здібностями якого захоплювався ще під час навчання на філології. Володимир мав дар до перевтілення. Бувало, так входив у роль, що студенти легко впізнавали в його грі відомих викладачів – Рудницького або Мушака. Тож не дивно, що йому порадили поступити у театральну студію при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Видатний режисер Борис Тягно, який навчав молодь, високо цінив талант Глухого. То був не єдиний випадок, коли випускники університету ставали акторами. До подібного кроку вдалася студентка іноземної філології Наталія Лотоцька (невдовзі здобула славу не лише у Львові, а й через якийсь час у театрі ім. І. Франка в Києві), а також випускник українського відділу Юрій Брилинський. Ставши професійними акторами, кожен із них здобув прихильність вдячних глядачів. 

 

 

Володимира Глухого по-справжньому розсмішила докладна Богданова розповідь (з усіма деталями) про анекдотичну нічну пригоду в майстерні Патика. Прощаючись, запитав Богдана, де влаштувався на працю.

- Моя праця неподалік – у Будинку народної творчості. Біда в тому, що нема де жити.

- Послухай, здається, тобі пощастило. Недавно актор Буржанський після женячки переїхав жити до дружини, а його однокімнатна (вона з боку вулиці Театральної) – пустує. Він радо тебе візьме за якусь невелику платню. Приходь увечері в театр і перед виставою я тебе з ним познайомлю.

- Гаразд! – мало не підскочив з радості Богдан, міцно потиснувши Володимирові руку.

 

Анатолій Буржанський був актором середнього рівня, грав другорядні ролі, але це не заважало йому дуже високо тримати голову. Сказав Богданові, «що може взяти його на квартиру, але без прописки, бо ніхто не дасть дозволу прописати чужу для театру людину. А без прописки – прошу, приходьте завтра після праці, поговоримо.

 

Від Будинку народної творчості до вулиці Театральної не більше п'яти хвилин ходу. Ту невелику віддаль Богдан пролетів, наче на крилах. Анатолій не мав часу на довгу розмову. Сказав, що довіряє Богданові свою кавалерську квартиру тільки тому, що це прохання Володимира Глухого, якого він дуже поважає за скромність і талант.

 

  

- Ось вам ключ, ви повинні в кімнаті тримати порядок і не приводити чужих людей. Дотримуйтеся тої моєї вимоги – і вам тут буде добре.

 

Богдан пообіцяв дотримуватися цих вимог, щоб до нього не було претензій.

- Матимете ще одну вигоду: час від часу зможу вас безплатно провести на вистави. Якщо буде така нагода, я прийду за вами. Один ключ даю вам, а другий буде в мене.

 

Богдан був на третьому небі. Не міг повірити, що за короткий час усе налагодилося, наче в казці. Пішов сповістити добру новину Патикові. Застав його в сяк-так прибраній майстерні з красунею із гарячими чорними очима, від яких, наче від магніту, Богданові важко було відірвати погляд.

- Познайомся, моя дружина Рома.

- Мені Патичок (так вона назвала свого чоловіка) розповідав про вас, – кокетливо промовила смуглянка.

- А я прийшов розповісти, що знайшов помешкання, – розгублено сповістив Богдан, не відриваючи очей від Роми.

- От і добре! – промовив, всміхаючись, Володимир, помітивши, як Богдан прикував свій погляд до його дружини. Можливо, згадав, що таке було й з ним, коли вперше побачив Рому.

- Я ж казав, що все налагодиться. Вдалося знайти працю, то й помешкання мусило знайтися, – звернувся з усміхом до остовпілого Богдана.

- Не знаю, чи знайшов би я десь працю без вашої допомоги, – опанувавши себе, промовив Богдан і, глибоко зітхнувши, міцно потиснув на прощання руку своєму благодійнику.

- Пусте. Не допоміг би я, допоміг би хтось інший.

- Світ не без добрих людей, – додала Рома, усвідомлюючи, що викликала в Богдана симпатію. 

 

 

Йдучи додому, Богдан не міг збагнути, чому Володимир жодним словом не обмовився, що жонатий. Кортіло дізнатися, як познайомився з майбутньою дружиною, коли відбулося весілля, чому не розповів про цю подію бодай кількома словами. З часом на всі ці питання в белетризованій формі з емоційним піднесенням розповіла Богданові дружина Володимира – Рома. Сказала, що могла би годинами розповідати про дивацтва свого чоловіка. 

 

 

Познайомилася з майбутнім чоловіком на початку 1958-го, коли була студенткою 5-го курсу Львівського медичного інституту. Товаришка, батько якої був художником, завела її на виставку, де до Роми підійшов молодий мистець Володимир Патик. Видно, привернула його увагу, бо сказав, що хотів би намалювати її портрет. Потім ще раз випадково побачив її в місті й дав адресу, щоб прийшла до його майстерні. Студентку з романтичною натурою, яка, крім фахових дисциплін, вислуховувала нудні лекції з марксизму-ленінізму, заінтригувало запрошення художника. Експансивна по натурі, обдарована хистом оповідача, Рома, наче досвідчений белетрист, надзвичайно колоритно розповіла про перше відвідання майстерні й подальші зустрічі з художником.

- Я одягнула суконку з червоними і зеленими квадратами, в якій, як мені казали, дуже ефектно виглядала, й прийшла до малознайомого художника в майстерню, щоб позувати. Патика здивував мій вигляд.

- Що ти так одяглася? – питає. – Я ж буду малювати твій портрет, а не твою суконку.

 

Про це я, звичайно, не подумала. Володимир все ж намалював мій портрет у тій суконці з квадратами. Одного разу прийшла до нього в майстерню і побачила на столі букет квітів. На моїх очах Володимир почав малювати той букет на білому, натягнутому на підрамник, полотні. За короткий час намальовані квіти були набагато красивіші від тих живих, що в букеті. Я зрозуміла, що Володимир – талант, але не могла собі пояснити, що він побачив у мені, звичайній міській дівчині. Якийсь час ми зустрічалися, але про одруження не було мови. У вересні 1958-го зустрілися в парку. Патик мав у руці маленьку валізочку. Каже мені:

- Раніше я не говорив тобі, що хочу з тобою одружитися, бо не мав грошей. А тепер у мене є гроші – дивися! – При цих словах відкрив валізочку, а в ній повно грошей. – Не подумай, що то крадені. Мені їх дали за розписування церкви у Ходорові.

- Тепер, коли в мене є гроші, пропоную тобі стати моєю дружиною. Ну то як, даєш згоду?

 

Я була спантеличена, що отак просто, без всякої романтики, Володимир запропонував вийти за нього заміж. А я від дитинства мріяла про лицаря на білому коні. Та є, як є.

- Я подумаю, – відповіла йому.

 

Повертаємося з парку, а назустріч нам художник Кецало, з яким Патик розмальовує церкву в Ходорові. Зупинилися. Кецало глянув на мене примруженим оком й каже:

- О, тепер я знаю, на кого подібні ангели в Ходорівській церкві – сказав, сміючись.

- Мені було приємно таке почути. Подумала: якщо ангели в церкві подібні на мене, то це означає, що Володимир по-справжньому мене кохає. Дала згоду вийти за нього заміж.

- У такому разі в понеділок зустрічаємося й підемо до ЗАГСу, – сказав на прощання.

 

Після закінчення медінституту я працювала в місті Комарно Львівської області. Приїхала, зустрілися, було це 13 вересня 1958 р., а ЗАГС, як на біду, не працює, бо вихідний день. Додзвонилася до своєї товаришки, щоб вмовила завідувачку ЗАГСу, з якою була знайома, відчинити приміщення й зареєструвала шлюб. Коли та прийшла й почала записувати потрібну інформацію, питає Володимира, як прізвище нареченої, а він зробив великі очі й благально дивиться на мене, щоб я сказала, бо не знає, ні мого прізвища, ні дати мого народження. Працівниця підозріло глянула на нас і, мабуть, подумала, що то якась афера, бо не могла зрозуміти, що то за дивна пара, тому не знала, як має в тих обставинах чинити. Та коли я сказала, що моє прізвище Василина і назвала дату свого народження, після якогось внутрішнього вагання зареєструвала наш шлюб. Відбули ту процедуру й кажу Патикові, що мушу їхати в Комарно на працю, а він хай їде до Ходорова закінчувати малювання церкви. А він мені:

- Приїдь у суботу до Львова – зробимо весілля!

- Кого запросиш?

- Ірину Вільде, Якова Чайку, Фану Бриж, Марину Крих, Степана Коропчака, може, ще когось.

 

  

Я подумала собі: якщо серед запрошених буде Ірина Вільде і Марина Крих, то мені там нема що робити. Вільде й Чайка не хотіли, щоб Патик брав мене за дружину, намовляли, щоб одружився з Мариною Крих – красивою брюнеткою з голубими очима, відомою піаністкою з інтелігентної сім'ї, – її портрет виліпила Фана Бриж. Почувши, кого має намір запросити Володимир, я в думці прийняла тверде рішення не їхати в суботу до Львова. Якщо Вільде й Чайка не хотіли мене бачити, то я їх також не хочу бачити.

 

У п'ятницю телефоную Патикові, що не зможу в суботу приїхати, бо весь персонал лікарні забирають на картоплю, а мене одну залишають черговою.

- Але ж я вже запросив гостей, – каже розпачливим голосом Володимир.

- Нічого страшного: відгуляєте весілля без молодої, – відповіла йому.

 

Так і сталося. Зійшлися гості, а молодої нема. Вирішили обрати молоду. Зробили фату з марлі й накинули на одну з присутніх дівчат, яка в тій незапрограмованій комедії мала грати роль молодої, й почали забаву. Мій законний, коли приїхала через тиждень, розповів, що було дуже весело й навіть кричали „гірко". В усякому разі весілля, хоча й без молодої, то все ж таки відбулося.

 

У наступному, 1959-у, 1-го серпня, народилася донечка Оксана. Тиждень я була з нею в пологовому будинку, після чого поїхала на Городецьку до мами, щоб привикнути до дитини. Отака дивацька історія нашого одруження.

 

Після тої розповіді Богданові все прояснилося: коли він у серпні 1959 р. повернувся з Кіровограду й кілька днів мешкав у майстерні Патика, якраз у ті дні Рома перебувала з маленькою Оксанкою в своєї матері.

 

Семінар з марксистсько-ленінської естетики

Будинок народної творчості розміщений у самому центрі Львова, на теперішній вулиці Леся Курбаса (тоді вона мала назву Павлика Морозова), неподалік Музею етнографії та художнього промислу. Кожного дня Богдан, відмовляючись від обідів (об'єднував їх з вечерею), обходив книгарні, вистежуючи новинки з естетики, філософії, літератури та мистецтва. Там часто зустрічався з таким же, як і він, бібліоманом Володимиром Лучуком, хоча підбір книжок у них не завжди збігався, але їхня дружба міцніла; щоб повеселитися, разом ходили в університетський гуртожиток до дівчат.  

 

 

Неподалік центральної книгарні знаходився будинок Львівської організації Спілки художників – на початку 1990-х через аварійність його розвалили. Якось біля книгарні Богдан зустрів Володимира Патика, що повертався зі Спілки. Поговорили про се про те, а під кінець розмови Володимир повідомив, що у Спілці буде семінар з марксистсько-ленінської естетики і, якщо Богдан має охоту, може прийти.

- Не викличе це якогось заперечення з боку керівництва Спілки?

- Там не всі будуть члени Спілки, так що ніхто навіть не зверне на тебе уваги.

 

Богдан хотів бути всюди, де йшла мова про літературу, естетику, мистецтво, тож з радістю прийняв запрошення. Зал Спілки художників заповнили члени і кандидати в члени Спілки, працівники Художнього фонду, кераміко-скульптурної фабрики. Богдан знайшов зручне місце, витяг свою записну книжку, котру постійно носив із собою, бо вів у ній різні записи, й почав слухати один за одним нудні виступи. Вершиною словесної бездумності був реферат живописця Петра Грегорійчука про зміст і форму в мистецтві – невдалий конспект із якоїсь примітивної брошури.

 

Під час читання Грегорійчук запинався на окремих термінах, яких не розумів, тому вимовляв їх у видозміненій, спотвореній формі, що в декого з присутніх викликало сміх. Доповідач жодного разу не відірвав очей від учнівського зошита з написаним текстом виступу – все це справляло на присутніх загальне гнітюче враження.

 

Коли реферати вичерпались, головуючий запитав, хто хотів би виступити. Богдан оглянув зал і не побачив жодної піднятої руки, а його рвало до трибуни. Невимовна сила тягла до дискусій, мав задоволення від різних словесних зіткнень з ідеологічними ортодоксами у Спілці письменників, а тепер трапилася нагода виступити перед невідомою йому аудиторією Львівської організації Спілки художників. І хоча почував себе чужаком у тому товаристві, до того ж не дуже випадало гостеві брати участь у спілчанському семінарі, все ж підняв руку. Головуючий вказав йому на трибуну, від якої щойно відійшов Петро Грегорійчук.

 

Виступаючи, Богдан висміяв практику проведення семінарів із читанням школярських рефератів і завершив свій виступ словами, що проведене заняття нагадує йому відомі з літератури схоластичні диспути в часи середньовіччя.

 

Зал зустрів зухвалий виступ невідомого хлопчака бурхливими оплесками – своєрідна подяка сміливцю, котрий не побоявся висловити те, що з певних міркувань не могли сказати художники, тому вважали за краще мовчати, бо хто може передбачити, як прореагує керівництво Спілки на їхні слова, а більшість із них в той чи інший спосіб залежні від керівництва Спілки та її парторганізації: одні очікували на майстерню, дехто на помешкання, інші хотіли виставитись або побувати у Будинку творчості. Виходило, що всі залежні, пов'язані зі спілчанським керівництвом, а виокремитись із того ланцюга залежності було не просто й не кожному під силу. Зате підтримати когось оплесками – то вже інша справа, тут вони давали собі волю, бо ж ніхто не докаже, не звинуватить, завжди можна відмовитись, що не він бив у долоні, а хто аплодував – не знає.

 

Щойно закінчився семінар, як до Богдана підійшли дві художниці, засипали його компліментами, просили, щоб частіше приходив до Спілки, але їхнє щебетання через хвилину-дві перервали два чоловіки, що приєдналися до розмови й почали розпитувати Богдана, який він закінчив вуз, де працює. Невдоволені безпардонним втручанням у розмову, жінки замовкли, а Богдан після виступу перед незнайомою аудиторією перебував ще в емоційному трансі й не здатний був уважно приглянутися до людей, що його обступили, відповідав на їхні питання майже машинально.

 

Через кілька днів його викликав на розмову заступник начальника Львівського обласного управління культури Томашевський. Націливши чорні, як терен, очі на Богдана, запитав, як потрапив на спілчанський семінар – з доручення директора Будинку народної творчості чи з власної ініціативи. Підвищивши голос, прорік, що керівництво Спілки, зокрема керівництво парторганізації Спілки, невдоволені його виступом, тому не радив надалі зривати (саме так було сказано) роботу семінарів, які входять у систему політосвіти, підвищення теоретичних знань художників з марксистсько-ленінської естетики.

 

Богдан не міг збагнути, чому стільки шуму вчинилося після його виступу. Виявляється, до розгляду цього питання в різних інстанціях спричинився відповідальний за проведення семінарів з марксистсько-ленінської естетики Іван Сенів. Належав він до старшого покоління членів Спілки – народився у 1905 р. у місті Рогатині (тепер – Івано-Франківської обл.). Мабуть, у перші післявоєнні роки, як і його ровесники, чимало пережив, чимало бачив страхіть, які в той час творили чекісти. Влаштувався на працю в Музей етнографії та художнього промислу, поступив і 1953 р. закінчив заочно мистецтвознавчий відділ в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна Академії мистецтв СРСР у Ленінграді. Сенів так усього боявся, що, бувало, при гострих розмовах у нього від переживання тремтіли руки. Він щойно впорядкував каталог творів Олени Кульчицької та почав працювати над монографією про життєвий і творчий шлях видатної майстрині, готувався до захисту кандидатської дисертації, всім догоджував, а тут така халепа на семінарі. Після Богданового виступу керівництво партійної організації Спілки змусило його написати в обком КПУ доповідну записку, в якій зазначив, що якийсь молодий чоловік з Будинку народної творчості мало не зірвав семінар, викликав нездорову підтримку присутніх. Оскільки тій людині не було дано належної відсічі, він звертається до обкому КПУ з проханням, щоб на наступне семінарське заняття прийшов представник з обкому КПУ і все роз'яснив. З того все почалося.

 

Про виклик в Управління культури Богдан розповів Володимиру Патику. Той спокійно все вислухав, зробив зауваження, що не варто було говорити в Спілці, де він працює, – тоді його не викликали б в Управління культури. Вальницька вже розповіла йому, що заступник начальника Управління культури Томашевський телефонував директрисі Будинку народної творчості, питався, чому її працівник замість того, щоб займатися своєю працею, зриває семінарські заняття у Спілці художників. Богданові було дуже незручно все це вислуховувати, бо саме завдяки клопотанню Володимира Патика був прийнятий на працю, а тепер несподівані неприємності для Порошиної.

- Нічого страшного тут нема, – заспокоїв його Володимир, – але на наступний семінар йти не варто, бо напевно буде представник з обкому КПУ.

 

Богдан розстався зі своїм покровителем засоромленим, картав себе по дорозі за зайву балакучість з невідомими людьми. Директор Будинку народної творчості Ольга Порошина підтвердила, що їй телефонували з Управління культури, але це її зовсім не збентежило. Відповіла, що семінар відбувався після робочого часу, а тому ніхто не може мати претензій до неї й до її працівника. Через тиждень начебто все вляглося, Богдан і думки не мав, що виступ на семінарі матиме вплив на подальший плин його життя. 

 

 

Несподіваний візит

Минуло більше тижня, як у понеділок перед обідом до кабінету, в якому працював Богдан, зайшла секретарка й повідомила, що в коридорі на нього хтось чекає. Коли вийшов, то побачив перед собою жінку, яка без всякої церемонії знайомства сказала, що хоче з ним поговорити, чула його виступ у Спілці художників, що це вона разом з Фанею Бриж підходила до нього після семінару. Богдан здвигнув плечима, намагаючись пізнати в, обмотаній теплою хусткою жінці одну з тих двох художниць, котрі підходили до нього після виступу на семінарі й говорили компліменти. Пригадав, що одна з тих двох жінок була молодша, висока й худа, а друга старша, низька, з надміру пишними формами. Отже, та друга, майнула думка, стоїть зараз перед ним. Яка метаморфоза! У Спілці вона виглядала молодшою!

 

Тим часом гостя, помітивши, якими великими очима дивиться на неї Богдан, сказала, щоб не лякався її вигляду, бо застуджена, тому так закутана, – вчепився чи то грип, чи ангіна, чи одне й друге, словом, не здорова, але дуже просить прийти до неї на помешкання, бо хоче про дещо порадитись і показати свої твори. Сказавши це, вголос почала називати дні, які залишились до суботи: „Вівторок, середа, четвер, п'ятниця".

- У п'ятницю я вже повинна бути здорова, отже, у суботу.

 

   

Ті кілька речень супроводжувались жестикуляцією пальцями і багатою, незвичною мімікою. Несподіваний візит, вигляд жінки, її манера розмовляти справили на Богдана не вельми приємне враження. Не знав, що відповісти на запрошення дивакуватої художниці. У ту хвилину, коли він думав, що сказати, художниця щось шукала в своїй старомодній (можливо, ще з польських часів) сумочці. Знайшла в ній товстий цанговий олівець, яким звикли користуватися художники, витягла упаковку таблеток анальгіну, розкрила, висипала рештки у сумочку, на внутрішній стороні упаковки написала свою адресу і подала Богданові, який прочитав: „Ломоносова, 31, кв. 8, Софія Караффа-Корбут". Вручивши цю незвичну візитку, гостя, наче давня знайома, вимогливим тоном сказала, щоб Богдан обов'язково прийшов, бо їй направду конче треба порадитись. Тепер у Богдана не було жодних сумнівів, що перед ним та чудакувата Соня, про яку в його присутності у майстерні Патика на вулиці Щербакова насмішкувато розповідав Степан Коропчак.

 

І хоча перше враження від несподіваної гості було не вельми приємним, Богдан був заінтригований запрошенням художниці. Ховаючи до кишені адресу, пообіцяв прийти. Прощаючись, Софія Караффа-Корбут (тепер він уже знав її ім'я і прізвище) додала, що буде чекати на нього в суботу, після обіду, десь о третій, коли не буде її пані й можна буде поговорити. Як і на початку, це пояснення художниця супроводжувала жестикуляційно-мімічним доповненням, з чого можна було здогадатись, що господиня, у якої художниця мешкає, не дуже гостинна і не дуже любить відвідувачів. 

 

  

Після артистичних жестів, доповнених неповторною мімікою, художниця чемно вклонилася, на прощання всміхнулася, її обличчя й світлі сині очі засвітилися такою добротою, що в Богдана щезло перше негативне враження. Появилася справжня цікавість побачити твори, уяснити собі дещо з творчого процесу – питання, над якими не переставав думати, вишукуючи відповіді у спогадах та листуванні видатних європейських, російських та українських письменників та художників. Уважав, раз трапилася нагода почерпнути матеріал із життя художниці, то не варто ігнорувати запрошенням.