Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина VII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 24 бер. 2014 р., 11:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2014 р., 11:51 ]

Підходив час, коли треба було подумати над дипломною роботою. Не давали спокою задуми створення монументально-декоративних творів. Монументальне мистецтво вабило її можливістю застосування композицій в екстер'єрі та інтер'єрі громадських будівель.

 

В уяві бачила вітражі з образами людей на тлі природи, вікна музеїв, театрів, будинків культури, які сиплять різнобарвні промені. Мріяла втілити красу Карпат, образи гуцулів у їх неповторному одязі, витвори народно-декоративного та прикладного мистецтва.

 

Була переконана, що там, де людина в тісній єдності з природоютам радість, людське щастя. Так виник задум вітража „Старий вівчар". Просиджувала над дипломним проектом цілі дні. Викладачі й однокурсники були захоплені композицією вітража, вдало знайденими образами, кольоровим рішенням. 

 

  

З кожним днем зростав і зміцнювався її авторитет серед студентів і викладачів. Тож не дивно, що після закінчення навчання їй запропоновано посаду інструктора в училищі. Очевидно, що радо погодилася, написала заяву й наказом директора від 1 вересня 1946 р. за № 354 була зарахована інструктором на малярсько-декоративному відділі (Архів Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша). 

 

 

Навчання у ЛДІПДМ

 

Закінчення Софією четвертого курсу художньо-промислового училища співпало з домаганнями викладача училища –скульптора Івана Севери відкрити на базі Художньо-промислового училища Інститут прикладного й декоративного мистецтва. Відкрити у Львові вищий мистецький заклад намагався під час німецької окупації Василь Кричевський. Зі зміною політичної ситуації за цю ідею взявся І. Севера. 

 

 

Для виявлення кількості бажаючих навчатися у вищому художньому закладі дирекція училища зробила опитування серед учнів. Кожний бажаючий поступити в інститут написав автобіографію. В числі перших виявила бажання навчатися в інституті учениця четвертого курсу училища Софія Караффа-Корбут. У написаній 17 січня 1946 р. автобіографії вона не подала назви гімназії (життя навчило, що слід, а що не слід писати), зробивши акцент на інших моментах, написала, що поступила до гімназії, а „з приходом червоної Армії поїхала до Стрия, де ходила до 8-го класу. За німецької окупації поступила на перший курс Художньо-промислового училища, де закінчила три курси" (Архів Львівської національної академії мистецтв. Фонд № 1653. – Опис 2. – ОС. – Т. 5. – Особові справи студентів з 1946-1967 рр. – С. 424).

 

Наприкінці 1946 р. Москва дала дозвіл відкрити у Львові Інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв). Цього разу Софії пощастило, була можливість здобути вищу освіту. 18 листопада 1946 р. написала заяву на ім'я директора щойно затвердженого Москвою вищого навчального закладу: „Прошу прийняти мене до вступних іспитів на живописно-декоративний факультет. Львів, дня 18.ХІ. 1946 р. Караффа-Корбут Софія" (Архів Львівської національної академії мистецтв. Фонд № 1653. – Опис 2. – ОС. – Т. 5. – Особові справи студентів з 1946-1967 рр.). 

 

 

Успішно склала вступні іспити й була зачислена студенткою живописно-декоративного відділу. 

 

 

У відповідь на заяву з проханням звільнити її з посади інструктора художньо-промислового училища видано наказ за № 456 від 5 березня 1947 р. за підписом директора училища Г. Леонова: „Звільнити з посади інструктора Училища тов. Караффу-Корбут Софію в зв'язку з переходом в Інститут" (Архів Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша).

 

Оскільки більшість учителів Художньо-промислового училища стали викладачами Інституту, вони добре знали можливості талановитої студентки і всіляко сприяли розвитку її здібностей. Як і в училищі, Софія здобула славу талановитого графіка. Уже в перших графічних творах проявилися два різновиди її творчого обдарування: романтично-символічний і побутово-сюжетний. Ця тенденція у її творчості збережеться і в наступні роки, проявляючись то в чистому вигляді, то в розмаїтих переплетеннях реального й уявного.

 

  

Софія багато працює як графік, але їй цього замало: манить монументально-декоративне мистецтво – вітраж, мозаїка. На одній із тогочасних світлин вона нахилена над мольбертом, на якому чітко проглядаються обриси проекту вітража. 

 

 

Більшість фахових дисциплін, які викладали в Інституті, не представляли для Софії жодних труднощів. За що бралася, виходило, як у досвідченого мистця. З інститутських років збереглися її малюнки аквареллю з натури і кілька графічних аркушів, серед яких вирізнялася композиція „У ніч на Івана Купала". 

 

 

Найбільших успіхів досягла у виконанні задумів з уяви. Як свідчить ілюстрація до поеми М. Лєрмонтова „Мцирі", тут не було їй рівних. Герой поеми Лєрмонтова глибоко запав у душу молодої мисткині, став часткою її єства. Приятелька Софії Марта Токар вважає, що прототип Мцирі – хлопець, у якого Соня була закохана. Не виключено, що Софія була захоплена кимось із студентів, хоча загравань з хлопцями уникала, до легковажних фліртів ставилася з погордою.

 

  

Не приховувала осуду ровесниць, які сьогодні з одним, а за кілька днів – з іншим. Викликали відразу хлопці, що, наче півні, бігали за дівчатами, щоб скинути їм залишки енергії. Таких обминала, не хотіла навіть розмовляти. Відчуженість від товариства була перешкодою для дружби навіть з тими студентами, до яких відчувала симпатію. Повністю віддавала себе навчанню, праці, розкриттю таємниць різних видів мистецтва. 

 

  

Ще навчаючись у середній школі м. Стрия, почала відпускати коси – за кілька років вони вже сягали нижче пояса. Компліменти подруг, як їй гарно з косами, не дуже тішили: на душі було неспокійно.

 

 

Партком інституту разом із спецвідділом та завербованою агентурою вистежували кожен крок студентів, їхні розмови між собою, контакти з викладачами. Прислані з Москви, Ленінграду, Києва та Харкова викладачі-комуністи з погордою ставилися до своїх колег, що здобули освіту в буржуазних академіях Парижа, Кракова та Варшави, запідозрювали їх у симпатіях до західноєвропейського мистецтва, дорікали нездатністю прищеплювати студентам належну ідеологічну орієнтацію. Під постійним пресом були студенти, які постійно експериментували: їхню поведінку обговорювали на партбюро. Було вирішено відчислити з інституту студентів-формалістів.

 

  

Спостерігаючи за працею Софії, прихильні до неї викладачі, що запам'ятали здібну ученицю ще з Мистецько-промислової школи та Художньо-промислового училища, пророкували їй велике майбутнє у царині монументально-декоративного живопису. Іншої думки притримувалися викладачі, прислані з інших міст СРСР, завданням яких було прищеплювати студентам „метод соціалістичного реалізму". Софія не терпіла натуралізму, в малярстві вдавалася до узагальнення й стилізації форм. За впертість малювати на свій лад, вислуховувала „нотації" й отримувала оцінки не тільки „добре", а й „посередньо". Інститутські ортодокси вважали, що їхня наука дуже тяжко дається Софії, ставлення до неї було упередженим. Таке ж ставлення було й до Володимира Патика, котрого за „формалізм" на третьому курсі відраховано з ЛІМДМ, але згодом поновлено. Переживаючи, що і її можуть зарахувати до формалістів, Софія вирішила продовжити навчання на факультеті графіки.

 

Не знаючи, як це зробити, 8 лютого 1949 р. написала заяву на ім'я зав. кафедри прикладної графіки С. І. Лазеби з проханням прийняти її в число студентів III курсу графічного факультету (Архів Львівської національної академії мистецтв. Фонд № 1653. – Опис 2 – ОС. – Т. 5. – Особові справи студентів з 1946-1967 рр. – С. 423). Семен Іванович Лазеба (уродженець с. Ксенівки на Донеччині) був добродушною, але безвольною людиною. Закінчив Московський художній інститут, під час війни вступив до КПРС, і цей крок вирішив його подальшу долю. Разом з іншими випускниками вузів РРФСР та УРСР був направлений до Львова для ідейного зміцнення Львівської організації Спілки художників і ЛІПДМ. Отримавши заяву від С. Караффи-Корбут, наклав резолюцію про зачислення її студенткою III курсу факультету прикладної графіки, й на тому його місія закінчилася. Імовірно, чекав вказівки від дирекції інституту, а оскільки такої вказівки не надходило, заява лежала без руху. 

 

  

Через бюрократичну тяганину Софія не могла зрозуміти, чому нема наказу про переведення на факультет графіки. Трактувала це зволікання на свій лад, вважала, що готується відчислення з інституту. Переживання дійшло до крайніх меж, відчувала себе змученою і хворою. Боліло серце, боліла голова, не могла вчитися, працювати. Щоб звільнитися від нестерпного очікування, пішла в поліклініку, розповіла про свої недомагання й попросила дати довідку про стан здоров'я, щоб взяти відпустку до осені. До того ж – піти на лікарняне було чи не єдиним порятунком від імовірного розгляду її справи.

 

Отримавши довідку від лікаря про стан здоров'я та необхідність пройти курс лікування, у травні 1949-го написала заяву на адресу дирекції інституту з проханням відкласти здачу весняних екзаменів на осінь у зв'язку з хворобою. Щойно через місяць на заяві була накладена резолюція: „разрешить сдачу заликов осенью» 3.VІ-49".

 

Збереглася копія Виписки з наказу № 75 по ЛДІПДМ від 3 червня 1949 року:

 

„В зв'язку з хворобою, яка вимагає довгого лікування, дозволити ст. III курсу живописно-декоративного ф-ту Караффі-Корбут С. П. Здавати весняну заліково-іспитову сесію восени 1949 р.

 

Директор ЛДІПДМ (Г. Леонов)".

 

 

Виникає запитання, чому до архіву потрапила копія, а не оригінал виписки за підписом директора інституту Леонова? Не виключено, що перший примірник виписки з наказу було передано у відповідні органи.

 

Якщо так, то Софія вчасно пішла на лікарняне. Під час її відсутності, після спровокованого чекістами вбивства 25 жовтня 1949 р. письменника-публіциста Ярослава Галана, у вузах Львова настали тривожні часи. Повторилася ситуація, аналогічна з вбивством 1 грудня 1934 р. партійного діяча Сергія Кірова. В обох випадках драматичні події стали приводом для розгортання репресій. Чекісти з ранку до вечора рилися в документах середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, вишукуючи підозрілих осіб, які могли в той чи той спосіб контактувати з підпіллям ОУН, передавати інформацію, поширювати націоналістичну літературу. Сотні молодих людей, зокрема студентів Львівського університету, Політехнічного та Лісотехнічного інститутів, училищ і технікумів, запідозрених у симпатіях до ОУН, були усунуті від навчання, чимало з них – заарештовані й засуджені на різні терміни ув'язнення. В полі зору парткому та спецвідділу інституту під постійним прицілом був живописно-декоративний факультет, в якому вишукували формалістів.