Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина VI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 22 бер. 2014 р., 10:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2014 р., 10:51 ]

У Мистецько-промисловій школі

За ініціативою видатного організатора мистецького життя – маляра, графіка, громадського діяча, активного члена АНУМ Михайла Осінчука (1890-1969, навчався в Краківській АМ), при підтримці УЦК, Управи м. Львова, за погодженням із окупаційною владою у листопаді 1941 р. було проведено ряд заходів з метою відкриття у Львові Школи мистецького промислу. У суботу, 7 березня 1942 р., газета „Львівські вісті" надрукувала оголошення під назвою: „Відкриття Мистецько-промислової школи з українською мовою навчання у Львові".

 

 

З огляду на важливість цієї події для мистецько-культурного життя Галичини, зокрема для обдарованої молоді, котра отримала шанс здобути відповідну освіту й реалізувати свій природний дар, передруковуємо це повідомлення повністю:

 

„Змінені обставини та побудова цілої господарки на нових основах покликали до життя цілий ряд усякого роду професійних та фахових шкіл, що мають метою підготовити та вишколити кадри молодих фахівців, що успішно могли б взяти активну участь у праці над розвитком промислу, торгівлі та ремесла в нашому краю. Це має незвичайно велике значення головно для української молоді, що досі не мала змоги користати з того роду шкіл. Тепер раз-у-раз відкриваються нові фахові і професійні школи з українською мовою навчання, що дадуть нашій молоді змогу в майбутньому відкривати власні верстати праці, які дотепер були для неї недоступні. Німецька шкільна влада розуміє добре потреби господарського життя, зокрема хоче направити ті шкоди, які наша молодь зазнала за попередніх господарів нашого краю, й тому відкриває для неї різного роду й типу фахові та професійні школи.

 

У найближчому часі, бо вже цього місяця, буде відкрита нова професійна державна мистецько-промислова школа з українською мовою навчання у Львові. Вона матиме такі відділи: декоративного мистецтва, декоративної скульптури, прикладної графіки, кераміки, текстильний та внутрішнього устаткування.

 

Умовою прийняття на підготовний курс є скінчення 15 років життя, предложення свідоцтва покінченої 6 кл. совєтської десятирічки та складення вступного іспиту з рисунків і моделювання. На перший спеціяльний рік приймають кандидатів, що покінчили 17 років життя, предложать свідоцтво покінченої 8 кл. совєтської десятирічки та складуть вступний іспит з рисунків і моделювання. На вищі спеціяльні роки приймається на основі відповідних свідоцтв або зложеного іспиту з фахових предметів, залежно від відділу.

 

Вписи приймається від 24 лютого до 10 березня ц. р. в будинку 1 при вул. Снопківській 31, І пов., від год. 12-14. Вступні іспити відбудуться в днях 12, 13 і 14 березня ц. р. в будинку при вул. Снопківській ч. 47 (вхід від вул. Жижинської). Вписове 10 зол. Шкільна оплата на першому році – 200 зол., на спеціяльних вищих – 300 зол.

 

Замісцеві учні будуть забезпечені гуртожитком. Наші батьки та молодь повинні звернути пильну увагу на ту нову школу, що дає великі можливості" (Львівські вісті. – 1942. – Ч. 50 (174). – 7 березня, – С. 3).

 

Тут необхідно пояснити, чому під час німецької окупації платіжною грошовою одиницею був польський „злотий". Справа в тому, що після утворення Генерального Губернаторства з адміністративним центром у Кракові, уряд цього новоутворення на чолі з Гансом Франком видав в обіг вісім паперових грошових знаків з номіналами 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 500 злотих (всі написи на них були виконані польською мовою) (Дорофєєва Н„ Комаринська З. З історії грошей України. – Київ. Львів, 2000. – С.114). Із часу утворення нової адміністративної одиниці – „дистрикт Галичина" (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області), „злотий" як грошова одиниця почав курсувати й на цій території, що викликало невдоволення в окремих представників української інтелігенції, оскільки „злотий" нагадував часи польського поневолення. На ці невдоволення німецька влада в особі губернатора Галичини д-ра Ляша прореагувала дуже різко. Під час господарської наради, що відбулася 18 вересня 1941 р., торкнувшись питання введення в обіг злотого як грошової одиниці, д-р Ляш заявив: „Вона викликала деяку кількість мені незрозумілих протестів і критичних голосів. У зв'язку з тим заявляю, що золотий – це допоміжна валюта німецької марки, забезпечена Німецьким банком. Прошу пам'ятати, що в таких справах не терпітиму ніякої критики" (Львівські вісті. – 1941. – 24 вересня. – С. 3). У цій заяві – готовність губернатора Галичини розправлятися з проявами вільнодумства.

 

*     *     *

Заклопотані своїми справами, люди різного віку мимовільно зупинялися біля вітрин на вулиці Академічній, де були виставлені світлини закатованих чекістами в'язнів. Не могла довго дивитися на це страхіття Софія Караффа-Корбут, яка приїхала до Львова, щоб дізнатися про умови вступу до Мистецько-промислової школи. Таке не забувається. Побачене впродовж усього життя буде з'являтися перед її очима, коли творитиме сповнені драматизму образи українських героїв-мучеників різних часів.

 

Умови вступу до Державної мистецько-промислової школи цілком підходили для Софії Караффи-Корбут: їй пішов 18-й рік життя, вона закінчила дев'ятий клас радянської школи, а за умовами вступу достатньо було закінчити 8 класів, отже, мала можливість поступати не на підготовчий, а на перший спеціальний курс. Залишилося вирішити два питання: на який відділ записатися і де взяти грошей на оплату.

 

При всьому бажанні вчитися, Софія не могла заплатити за навчання 200 злотих. Мати і тета Євгенія, на утриманні яких була психічно хвора бабуся Анна, ледве зводили кінці з кінцями. То було напівголодне існування. Виручила тітка Михайлина, яка з польських і радянських часів ще мала деякі заощадження в злотих і рублях – їх можна було обміняти на нову валюту. Із свідоцтвами про закінчення третього класу гімназії Сестер василіянок і дев'ятого класу у м. Стрию Софія успішно склала екзамени й стала ученицею 1 класу престижного відділу малярства Мистецько-промислової школи з українською мовою навчання, де за короткий час здобула прихильність багатьох викладачів. Малярський відділ уважався найпрестижнішим, його керівником був директор Школи Михайло Осінчук – неовізантист, сподвижник видатного майстра монументального живопису Михайла Бойчука. Як відзначала тогочасна преса, Осінчук „навчав учнів, за власною системою засвоювати поняття формального та колірного ритму" (Див.: Батіг М. Наші магістралі (1941- 1944). // Карби. – 2002. – №1. – С. 27). 

 

  

Школа розмістилася на вул. Снопківській, 47. Будинок, який вона займала було споруджено ще в 1909 році для Художньо-промислової школи. У 1938-1939 рр. у тому приміщенні знаходився польський мистецький заклад – Інститут пластичного мистецтва, на базі якого совєтські окупанти відкрили Львівське державне художньо-промислове училище (1940-1941). Тепер приміщення й обладнання колишніх закладів – Інституту пластичного мистецтва та Державного художньо-промислового училища успадкували Державна мистецько-промислова школа з українською мовою навчання та паралельно Школа мистецького промислу з польською мовою навчання. Школи підтримували між собою тісні контакти, оскільки знаходилися під одним дахом і користувалися спільним обладнанням. Після війни цю будівлю зайняло Державне училище прикладного мистецтва ім. Івана Труша, перетворене у перші роки незалежності України в Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша.  

 

  

Обдарований не лише мистецьким, педагогічним, а й організаційним талантом Михайло Осінчук від перших днів функціонування Школи відкрив три окремі відділи – початковий, малярський та графічний. Скульптурний і текстильний відділи на початку проводили навчання разом з учнями польської Мистецько-промислової школи в тих самих аудиторіях, але невдовзі, з припливом нових кадрів, стали самостійними. 

 

 

Уже під час першого року функціонування Школи Осінчук залучив до викладання найкращі кадри. До числа вчительського колективу входили талановиті мистці, що здобули фахову освіту в різних мистецьких закладах. Рисунок і малярство викладали Омелян Ліщинський і Вітольд Манастирський – обидва навчалися у Варшавській АМ; Антін Малюца викладав монументальне малярство, випускник Київського художнього інституту Микола Богдан Мухин – скульптуру, Володимир Баляс і Стефанія Ґебус – графіку. Крім фахових, учням викладали допоміжні предмети – теоретичні та загальноосвітні (Струтинська А. Школа під опікою муз. // Наші дні. – 1942. – червень, № 7. – С. 3).

 

 

За словами випускника цієї школи мистецтвознавця Миколи Батога, „відкриття Школи з її своєрідною навчальною програмою, з досвідченим викладацьким складом та сформованою талановитою студентською громадою було видатною подією в культурно-митецькому житті "окупованого Львова" (Батіг М. Наші магістралі (1941-1944). // Карби. – 2002. – № 1. – С. 24).

 

30 червня 1943 р. Софія Караффа Корбут отримала підписане Вітольдом Манастирським свідоцтво про закінчення 1-го класу Державної Мистецько-промислової школи з оцінками „добре" і „дуже добре".  

 

 

Талановита учениця мала всі підстави перейти до другого класу, проте німецька влада не була зацікавлена у вихованні професійних мистців у галузі малярства, скульптури, графіки, текстилю, тому видала наказ про закриття Державної мистецько-промислової школи з українською мовою навчання й оголосила про відкриття й запис учнів до нового навчального закладу – Державної технічної фахової школи для будівництва з українською мовою навчання. Караффа-Корбут здає екзамени і знову починає навчання з першого класу, яке триває впродовж 1943-1944 навчального року. Свідоцтво про закінчення 1-Б класу цієї школи за підписом відомого педагога, живописця і графіка Миколи Федюка датоване 30 червня 1944 р.

 

  

Обидві школи дали Софії широкий погляд на мистецтво, зацікавлення не лише малярством, а й графікою і монументальним живописом. Учнівські роботи з тих років засвідчують вправну руку майбутньої майстрині, вільне володіння рисунком, виконанням графічних і малярських робіт з натури та уяви.

 

У той час Василь Кричевський виношував ідею організувати у Львові Академію мистецтв. Софія мала надію отримати вищу мистецьку освіту – крім мистецтва не уявляла собі іншого заняття. На вихідні приїжджала до своїх рідних у с. Куткір, разом з ними переживала тяжку біду, що настала в грудні 1942-го: не вистачало продуктів, дров для опалення хати й приготування їжі, взуття й одягу. Вчителі були безпорадні чимось допомогти голодуючим дітям – самі жили не краще. На зимовий час школу довелося закрити. Софія тяжко переживала всі злигодні тих років. У свідоцтві Мистецько-промислової школи зазначено, що Софія пропустила 7 занять, а у Свідоцтві, виданому 30 червня 1944 р. після закінчення 1-го класу Державної технічної фахової школи для будівництва у графі „число пропущених шкільних годин" записано – „40".

 

 

Були це тяжкі роки для вчительки Євгенії Берези та її сестри Марії, що доглядали хвору, прикуту до ліжка маму.

 

Повернення комуністичного режиму

Після витіснення німецьких військ з території України у Львові знову змінилася політична декорація: повернулася більшовицька влада. Євгенія Береза в Куткорі була призначена вчителькою другого і п'ятого класів, а Софія Караффа-Корбут подала у Львові заяву для зарахування її до щойно відкритого Львівського державного художньо-промислового училища (тепер – коледж імені Івана Труша).

 

 

Як свідчить збережений в архіві коледжу наказ № 17 від 10 вересня 1944 року, Софію в училищі зарахували на третій курс скульптурного відділу. Її двоюрідна сестричка Володимира Верхола з атестатом зрілості, який отримала після закінчення середньої школи у м. Стрию, стала студенткою Львівського медичного інституту.

 

  

Згідно з наказом № 90 по Львівському державному художньо-промисловому училищі від 15 серпня 1945 р., С. Караффа-Корбут, була переведена на четвертий курс малярсько-декоративного відділу, що підтверджено списком учнів училища за 1945-1946 навчальний рік.

 

 

З того часу збереглися „Залікова книжка" і „Учнівський квиток", які підтверджують її навчання в Художньо-промисловому училищі.

 

Соня і Влодя жили разом, винаймаючи помешкання на вул. Соняшній (нині – Пантелеймона Куліша), 7, кв. 3. До Другої світової війни ця вулиця знаходилася в протилежному (відносно вулиці Снопківської) кінці міста. Отже сестрам досить далеко треба було добиратися на навчання. Незважаючи на те, що нова влада провадила атеїстичну політику, забороняла учням і студентам ходити до церкви, дівчата дотримувалися релігійних традицій, відсилали родичам вітання з релігійними святами.

 

Виконані Софією під час навчання в училищі роботи в техніці акварелі засвідчують її вміння передавати характерні риси дітей, кольорове багатство квітів. Робота „Сільська хата" (1945) наводить на думку, що акварельна техніка не дуже була до вподоби С. Караффа-Корбут. Не дивно, що пізніше від неї відмовилася, надаючи перевагу гуаші.

 

А ще манила графіка. Виконана на папері пером і чорнилом композиція „Жнива" (1946 р.), літографія „Бабуся з онукою (1946) – це вже зрілі мистецькі твори, які давали підставу робити висновок, що в царині мистецтва графіки появилося нове вагоме ім'я. Крім художньої вартості, літографія "Бабуся і онука" має ще й пізнавальну цінність, оскільки твір є спогадом початкуючої художниці про дитячі роки, коли старенька бабуся в глибокій задумі сиділа на ліжку, до якого довгі роки було прикуте її життя. У 1946-му (рік виконання літографії) їй сповнилося 88 років, Софії – 24. Через два роки бабуся померла, залишивши глибокий слід в пам'яті юної художниці. Образ бабусі, її розповіді впродовж життя будуть у пам'яті Софії.

 

 

Цікаво, що на високий рівень графічних робіт С. Караффи-Корбут звернули увагу викладачі училища. У Свідоцтві успішності за 1944-1945 навчальний рік оцінки „відмінно" отримала за такі предмети: технологія, історія мистецтва, рисунок, спеціальне проектування, історія декоративного орнаменту, тоді як мозаїка та емаль, вітраж, малярство оцінено „добре".