Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина V. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 19 бер. 2014 р., 11:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 бер. 2014 р., 12:34 ]

Злочинна змова

У червні 1939 р. Софія закінчила третій клас гімназії, як і її однокласниці: Анна Бараник (Ожга), Наталія Вовк (Іванів), Любомира Гайовська, Анна Дубиняк (Середняк), Марія Залеська (Біликовська), Лідія Ольга Квасниця, Ірина Керницька (Данилевська), Дарія Лукіянович (Гаранджа), Тетяна Медвідь (Шухевич), Любомира Михалевич (Леснянська), Надія Пришляк (Кончевич), Лідія Світлик (Квашина), Ольга Козиченська (Смаль) та інші. Нічого не підозрюючи про навислу над їхнім краєм загрозу, вони роз'їхалися на літні канікули, після яких більшість із них уже ніколи не зустрінуть одна одну.

 

(24. Малаков Д. Київ. 1939-1945. – К: Кий, 2005. – С. 44)

 

Причиною стали нові політичні реалії: 1 вересня 1939 р. Німеччина за домовленістю з СРСР напала на Польщу, нанісши бомбових ударів по кількох стратегічних об'єктах Львова. Було зруйноване Скнилівське летовище й частково залізничний вокзал. 12 вересня німці ввійшли до Львова, а 16 вересня, оточивши місто майже з усіх боків, з погрозою вимагали здати місто, але поляки не піддалися залякуванню. Відповідно зі секретною домовленістю, СРСР мав почати воєнні дії супроти Польщі водночас з союзною Німеччиною, проте Москва не спішила: виробляла ідеологічне обґрунтування агресії, погоджуючи його зі своїм союзником. Німецький посол у Москві граф Шуленберг звітував Берліну, що при зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Молотовим 10 вересня 1939 р. останній заявив, що „радянський уряд має намір скористатися подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на шматки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен надати допомогу українцям і білорусам, яким „загрожує" Німеччина. Така облудна мотивація мала створити інтервенції Радянського Союзу вигляд благочинної акції в очах народних мас і можливість не виглядати агресором" (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. У 2 кн. Кн. І. – К. – 1994. – С. 113).

 

17 вересня 1939 р. Червона армія (близько 800 тисяч осіб), прикриваючись наперед заготовленою міфологемою про „визвольний похід", перейшла кордон з Польщею, прорвала оборону й без особливих перешкод з боку поляків підійшла до Львова.

 

 

На початку керівництво залишків польської армії сподівалося, що СРСР справді вирішив допомогти Польщі. Переконавшись, що це не так, удосвіта 22 вересня керівник оборони Львова польський генерал Владислав Лянґнер підписав у Винниках протокол про передачу Львова Червоній армії.

 

Німці, не знаючи про домовленості між Берліном і Москвою, не хотіли покидати Львів, але за наказом Гітлера німецькі війська відступили за річку Сян, а їх місце зайняли частини Червоної армії, які опівдні 22 вересня заповнили місто. Члени КПЗУ, їхні прихильники, зокрема львівські євреї, радісно вітали „визволителів" квітами. До них приєднувалися з хлібом-сіллю українці, які вірили, що настав кінець польському поневоленню. Кмітливі громадяни відривали від польського червоно-білого прапора білу смугу, а червоною розмахували перед танками. Про те, що на зміну польській окупації прийшла ще жорстокіша радянська, мало хто здогадувався. 

 

 Малаков Д. Київ. 1939-1945. – С. 45.

 

Радість здобутої перемоги настільки зблизила Сталіна і Гітлера, що вони вирішили зустрітися й потиснути один одному руки. За не до кінця перевіреними фактами, ця зустріч відбулася у суворій таємниці 17 жовтня у Львові. У фонді Державного департаменту, що зберігається у Національному архіві США, є сенсаційний документ – офіційне повідомлення тодішнього директора ФБР Едгара Гувера помічнику державного секретаря Адольфа Берлока, в якому мовиться про те, що, „згідно з інформацією, яка щойно надійшла від конфіденційного джерела, після німецького і російського вторгнення у Польщу та її розділу Гітлер і Сталін таємно зустрілись у Львові 17 жовтня 1939 р. Вважаю, що урядам інших країн досі нічого не відомо про цю зустріч. Після таємних переговорів Гітлер і Сталін ... підписали військову угоду замість пакту про ненапад, який вичерпався... 28 жовтня 1939 р. Сталін виступив із доповіддю перед членами Політичного бюро Комуністичної партії Радянського Союзу, в якій поінформував сімох членів згаданого бюро про подробиці своїх переговорів із Гітлером..." (Білас І. Цит. праця. – С. 114; Наджафаров Д. Искренне Ваш Дж. Эдгар Гувер... // Комсомольськая правда. – 1990. – 11 ноября. Дивись також: Эдвард Радзинский. Сталин. – ttp://lіb.ru/РХЕSY/RАDZINSKIJ/stalin.txt).

 

Зміна декорацій

Услід за Червоною армією з метою встановлення радянської влади до Львова прибули численні спеціально підготовлені кадри партійних працівників. Їхнє завдання полягало в утворенні партійної й адміністративної вертикалі – від облвиконкому і обкому КП(б)У до районних структур. Оскільки всі посади були наперед розподілені, то ж не дивно, що за короткий час місто повністю було під контролем окупантів. У перші дні нова влада закрила всі існуючі у Львові газети, видавництва, взяла під суворий контроль друкарні: комуністичні „визволителі" планомірно й методично встановлювали свої порядки. З метою задурманення людей національними гаслами з 25 вересня 1939 р. (через три дні після входу до міста Червоної армії) почала виходити газета „Вільна Україна" (невдовзі – орган Львівського обкому КП(б) – свідчення ретельної підготовки запланованої окупантами акції: крім Львова в жодній з областей УРСР газети не мали такої манливої назви. За підготовленим у Москві сценарієм, 26-28 жовтня у Львові було проведено Народні збори Західної України, які ухвалили рішення про встановлення радянської влади в Західній Україні й висловили прохання про приєднання Західної України до УРСР. На міській ратуші вивішено портрет Сталіна і його соратників. Створено обласні організації спілок письменників, художників, композиторів. Бутафорна українізація супроводжувалася „чисткою" Львова від „ворожих елементів" – масовими репресіями українських політичних, громадських, культурних, наукових та релігійних діячів. Йшло повальне винищення національно-свідомих, патріотичних сил Львова. Репресивна машина працювала на максимальних обертах. „Водночас із поширенням репресій на території Галичини було створено широку мережу в'язниць, яка в десятки разів перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації" (Білас І. Цит. праця. – С. 126). 

 

  

Згідно з розпорядженнями нової влади, гімназія Сестер василіянок була закрита, а в її приміщенні відкрилася школа № 4. Частина дівчат, що закінчили третій клас гімназії, стали ученицями 8-го класу школи № 4. Ті ж, що закінчили 4-й, випускний клас гімназії, щоб отримати атестат зрілості, поступали у дев'ятий клас цієї або іншої школи Львова. Сестри – Михайлина, Марія та Євгенія, сповнені тривоги, радилися, що робити за таких обставин з дітьми – Софією і Володимирою, які мали свідоцтва про навчання у гімназії Сестер василіянок. Звернутися з такими документами до дирекції однієї з львівських середніх шкіл означало б підписати вирок дітям на подальше навчання в якомусь із радянських вузів. Життя підтвердило їхні побоювання – таких фактів біографії нова влада не забувала. Невдовзі не тільки на викладачів гімназії, а й на учнів чекали переслідування. Чимало з них потрапило в тюрми, цілі родини були занесені в списки для переселення в Сибір. Про розкручений маховик репресій свідчить судовий процес „59", на якому новітні кати засудили до кари смерті багатьох молодих людей, а інших відправили до Сибіру.

 

Треба було добре помізкувати, щоб знайти якийсь вихід. На щастя, вихід було знайдено. Задля збереження „чистоти» біографій дітей, приховання їхнього навчання в гімназії Сестер василіянок, було прийнято родинне рішення відвезти Софію і Влодю на провінцію, у місто Стрий, і влаштувати їх (по знайомству) в одну зі шкіл Стрия. Цю турботу взяли на себе сестри Михайлина і Євгенія. У Стрию мешкали родичі Володимира Верхоли, тут він у 1908-1909 рр. закінчив четвертий клас гімназії, тут працювали знайомі Євгенії з часів навчання у вчительській семінарії, з тим містом були тісні контакти в Михайлини, а тому була надія, що з влаштуванням дітей в одну зі шкіл Стрия не повинно бути якихось складностей. Дівчат відвезли до родичів Володимира Верхоли на вулицю Млинарську, 22. Завдяки знайомству, записали їх на навчання до Стрийської школи № 10: Влодю до 9 класу, а Софію до 8-го. Це давало гарантію, що діти отримають свідоцтва, видані при новій, радянській владі. 

 

 

У результаті придуманої родичами комбінації, Софія Караффа-Корбут і Володимира Верхола із кінця вересня 1939 р. стали ученицями Стрийської середньої школи № 10 тодішньої Дрогобицької області. Дівчата розуміли, що задля їхнього майбутнього переїзд був конче потрібний. У чужому місті, в чужій школі, серед незнайомих однокласників почували себе незатишно. Зберігся зошит Софії для арифметичних вправ за листопад 1940 – березень 1941 рр. з позначенням „Стрий". 

 

 

Варте уваги, що на внутрішній обкладинці цього зошита записана загадкова адреса: „Хабаровський край, г. Магадан, п/о Дебин, Ков. В. В.". Подане в адресі місто й поштове відділення дають підставу на здогад, що це могла бути адреса когось із арештованих або депортованих у Хабаровський край.

 

 

На відміну від Софії, Володимира Верхола зберегла документи про навчання у Стрийській СШ № 10. Із врученого їй 16 червня 1941 р. атестату зрілості дізнаємося, що Верхола Володимира закінчила повний курс навчання з оцінками по всіх предметах „відмінно" і „користується правом вступу до вищої школи без іспитів". Атестат підписали: директор школи М. Покотило, учителі Д. Шумей, М. Кізім, П. Романишин, А. Кокольський.

 

З нагоди випуску десятикласників, стрийська районна газета „Ленінським шляхом" (орган Стрийського МК РК КП(б)У, міської та районної рад депутатів трудящих) на цілу сторінку помістила матеріал під назвою „Бажання випускників". Не без того, що підбір учнів за національною ознакою був продиктований чи узгоджений із міськкомом КП(б)У – свідчення, що нова влада взяла твердий курс на інтернаціоналізацію західних областей України. Розуміючи, що випускники середніх шкіл після вступу до вузів – це майбутні спеціалісти різних профілів, кадрова політика влади полягала в тому, щоб українці – вихідці із західних областей України були перемішані з присланими уродженцями зі східних областей України та представниками інших національностей. У результаті прискіпливого відбору в газеті було поміщено десять прізвищ з фотографіями випускників і їхніми відповідями на поставлене питання. Це: Віктор Попов, Доня Гальперн, Олександр Найс, Володимира Верхола, Роман Коза, Валя Кирилова, Аврам Гаптман, Данута Вайман, Айзек Клярер та Микола Варнавін. 

 

 

У той строкатий інтернаціональний гурт потрапила, як „біла ворона", й Володимира Верхола. Ось її відповідь на поставлене запитання:

 

„Давно вже я облюбувала собі професію і вирішила стати лікарем. І ось прийшов той час, коли моя мрія може здійснитись. Цієї весни мені виповнилось 18 років, десятий клас я закінчила на „відмінно". З атестатом відмінника для мене відкриті двері для вступу без іспитів в любий вищий учбовий заклад.

 

Я твердо вирішила вступити в медичний інститут і, закінчивши його, набути собі професію лікаря. Остаточне моє рішення було тоді, коли я прочитала п'єсу видатного українського драматурга О. Корнійчука „Платон Кречет", де яскраво показано відданість радянського лікаря своєму народові.

 

Лікар – це однаково корисна для країни людина і в мирний і в воєнний час. Що може бути почеснішого для кожного громадянина, як чесно служити на користь вітчизні" (Ленінським шляхом. (Стрий). – 1941. – 17 червня. – С. 3).

 

Заслуговує на увагу один важливий момент: газета була випущена за п'ять днів до нападу гітлерівської Німеччини на сталінський СРСР. Про підготовку СРСР до війни свідчить інформація, поміщена на першій сторінці газети під промовистим заголовком „Всесоюзний збір парашутистів". Характерно, що цей збір відбувся не в Москві, а в Ташкенті – подальше від німецького ока. „Учасники збору вже провели 10 занять. Добре ними інсценоване захоплення аеродрому парашутним десантом... 12 червня учасники Всесоюзного збору успішно зробили груповий стрибок з швидкісного літака „ПС-84", що летів на малій висоті". Немає сумніву, що за цією начебто непримітною інформацією була прихована активна підготовка СРСР до нападу на Німеччину, про що свідчить репетиція інсценізованого захоплення аеродрому парашутним десантом. Розроблена Сталіним і його військовою верхівкою стратегія полягала в тому, щоб „бити ворога на його території". Німецька розвідка розгадала плани радянських воєнних стратегів і 22 червня, випередивши плани Сталіна, нанесла удар по СРСР. Події розвивалися з блискавичною швидкістю. На світанку 22 червня 1941 німецькі полчища, зім'явши оборону, перейшли радянсько-німецький кордон і рвалися на схід у трьох напрямках, один з яких пролягав через пам'ятний їм з 1939 р. Львів.

 

Кривава вакханалія

Перед самим початком війни учні шкіл міста Стрия, здавши екзамени, роз'їхалися на канікули. Володимира Верхола добралася до села Спас, де працювали батьки, а Софію Караффу-Корбут тета Євгенія забрала до Куткора. Кінець весни й початок літа люди жили в тривозі. З уст в уста переповідали про неспокійне пересування радянських військ у бік радянсько-німецького кордону. Удосвіта 22 червня небо здригнулося від гулу літаків, а земля – від вибухів бомб, які у Львові зруйнували ряд будинків і частину залізничного вокзалу. Люди схоплювалися з ліжок і бігли в підвальні приміщення – все ж таки якийсь захист. Львівська міська й обласна влади тремтіли від страху. Секретар обкому КП(б)У Леонід Грищук разом з найближчим оточенням заховались у глибокому підвалі. Присланий з Києва 33-річний керівник Львівщини набував трудового досвіду на новобудовах Хабаровська, вправляв руку на посаді секретаря Військового трибуналу Тихоокеанських військово-морських сил у Владивостоці, а перед відрядженням до Львова два роки був головою військового комісаріату одного з районів Київщини.

 

В іншому підвалі, вичікуючи прояснення ситуації, перебував переляканий голова міськради Єременко разом з чиновниками і редактором газети „Вільна Україна" Колесніченком, інші партійні й радянські працівники ховалися хто де міг. Місто завмерло в очікуванні. Зачинилися крамниці, зупинилися трамваї, не виходили газети.

 

На другий день війни, 23 червня, начальник тюремного управління НКВД УРСР капітан держбезпеки Філіппов на основі розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР старшого майора держбезпеки Сергієнка склав план евакуації в'язнів із в’язниць західних областей України у тилові області. Для виконанні завдання 23 червня 1941 р. в усі західні області України було відправлено працівників тюремного управління. Замість розпорядження про евакуацію в'язнів, з Москви надійшла телеграма, в якій зазначалося, що „...згідно з розпорядженням Л. Берії. за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах" (Білас І. Цит. праця. – С.128).

 

Коли ж гарматний гул і вибухи бомб стишилися, керівники Львова та області повилазили зі сховищ і почали організовувати мітинг, на якому з бравурною впевненістю горланили про неминучу перемогу радянського народу під проводом тов. Сталіна над віроломним ворогом. Оптимістичний настрій тривав дуже коротко. 24 червня в обідній час під звуки канонади й гул німецьких літаків обласна й міська влади разом з міліцією й колонами НКВД почали панічно тікати з міста: одні – на вантажних машинах з награбованим майном, інші – в легкових, а переважна більшість пішки понуро сунула від центру міста вгору по вулиці Личаківській в напрямку на схід. Піші зупинилися у Винниках, а ті, що на машинах, добралися хто до Золочева, а хто аж до Тернополя. Втечею верхівки влади вирішила скористатися боївка ОУН, організувавши вночі 24 червня напад на в'язницю „на Лонцького". Вдалося звільнити близько 300 в'язнів. Аналогічна спроба врятувати в'язнів з тюрми Бригідки закінчилася невдачею.

 

Подальшу долю більше п'яти тисяч в'язнів, що перебували у львівських тюрмах, вирішили прибулі з Києва заступники народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) Т. Строкач і народного комісаріату державної безпеки (НКГБ) І. Ткаченко, яким доручено пильнувати за виконанням наказу Берії: негайно звільнити з тюрем кримінальних злочинців, а всіх інших – розстріляти.

 

25 червня комуністичні керманичі міста та області разом з міліцією і численною кількістю чекістів з перекошеними люттю фізіономіями повернулися до міста, щоб вчинити криваву оргію, напитися людської крові. Людям стало небезпечно виходити зі своїх помешкань – на них чигала смерть. Вулицями роз'їжджали танки, стріляли по відкритих вікнах, патрулі військ НКВД вбивали кожного підозрілого, а підозрілим для них був кожен українець. Достатньо було привернути їхню увагу, щоб заглянути в очі смерті. „Той поправив волосся – впав від бандитської кулі чекіста, той встромив руку в кишеню за документом, щоб його показати чекістові, – також впав простреленим" (. Грициненко І. Криваві дні Львова. // Українські щоденні вісти. (Орган Управи м. Львова). – 1941. – 5 липня. – С. 3). 

 

 

Невдовзі начальник тюремного управління НКВД УРСР Філіппов у доповідній записці на адресу наркома Сергієнка писав, що „... згідно з наказами працівників НКДБ у в'язницях Львівської області було розстріляно 2464 в'язнів; звільнено 808 в'язнів, переважно звинувачених у побутових злочинах. Усі розстріляні були закопані у ями, вириті в підвалах в'язниць, а у місті Золочеві – в саду". Далі Філіппов сповіщав про знищення в'язнів у містах Самборі й Стрию (розстріляно 1101 в'язня), катівнях Станіславської області – 1000 в'язнів, у місті Луцьку розстріляно 2000 в'язнів (Білас І. Цит. праця. – С. 129).

 

У зв'язку з поспішністю виконання наказу перед приходом німців чекістам не вдалося замести всі сліди скоєних ними злочинів. Трупи в'язнів, закатованих в останні два дні перед втечею чекістів з міста, залишилися в камерах і підвалах у калюжах крові. Коли озвірілі кати залишили місто, люди розбивали тюрми, щоб дізнатися про долю рідних – батьків, матерів, братів та сестер. Перед їхніми очима постала страхітлива картина, до багатьох камер неможливо було підступити – трупи почали розкладатися. Люди, що втратили рідних і близьких, від побаченого сивіли на очах, непритомніли.

 

Прихід нових „визволителів"

Удосвіта 30 червня під радісні окрики і плач згорьованих людей до Львова вступив український батальйон „Нахтіґаль", сформований весною 1941 р. у м. Кракові з ініціативи ОУН(б). За ними вулиці Львова заполонили німецькі війська. Прихід нових „визволителів" викликав серед українців Львова суперечливі почуття: одні раділи, що закінчилося комуністичне пекло, інші – з побоюванням очікували, як далі розвиватимуться події. Увечері 30 червня керівництво ОУН(б) скликало в залі „Просвіти" (пл. Ринок, 10) Національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української держави та обрали Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Ейфорія тривала всього кілька днів. 5 липня у Кракові за розпорядженням німецької влади взято під варту Степана Бандеру – йому була поставлена вимога анулювати Акт проголошення Української держави.

 

Того ж дня, 5 липня 1941 р., вийшло перше число газети „Українські щоденні вісті" (орган Управи міста Львова). Газету безплатно роздавали у місцях скупчення людей – на вулицях, площах та ринках міста. Люди з жадібністю читали газету, кожне повідомлення мало велику вагу, бо йшлося про запровадження окупаційною владою нових порядків. Уже перша сторінка газети давала чимало матеріалу для роздумів. У „Заклику" коменданта міста Львова генерал-лейтенанта Ренца наголошувалося, що переможні німецькі війська у „восьмигодинному поході визволили західні області української території від величезних большевицьких збройних сил", від нестерпного гніту населення, яке втіхою, квітами та іншими виявами вдячності „впевнюють нас, німців, у тому, що народ бачить у нас не завойовників, а визволителів і приятелів". 

 

Тверда відмова Степана Бандери анулювати Акт проголошення Української держави 30 червня 1941 р. стала початком репресивних заходів нацистів супроти ОУН(б).

 

11 липня нацисти заарештували у Львові членів уряду Стецька й частину проводу ОУН(б). Задушивши в зародку проголошену Українську державу, німці взялися за встановлення нових порядків. „Відозва" з восьми пунктів за підписом коменданта м. Львова від 4 липня 1941 р., розклеєна у людних місцях міста, наводила жах на кожного, хто з нею ознайомився. Вражала беззастережна готовність окупантів жорстоко карати всіх, хто не дотримуватиметься вимог наказу німецького військового командування: 

 

 

1. Найменші спроби насилля й ворожі виступи проти всіх приналежних до німецького війська будуть карані смертю.

Якщо не дасться зловити справників, приміниться репресії до забраних попередньо закладників.

 

2. Всіх, що не вернуться на місце своєї праці або її покинуть, – застрілиться як саботажників.

 

Вселяв страх і останній, 8 пункт відозви, в якому львів'яни прочитали нечуване „демократичне" розпорядження:

 

8. Збори, демонстрації, вуличні походи здавиться при помочі зброї"

 

Суворо контролюючи окуповану територію, нацисти суворо забороняли всяку політичну діяльність, дозволяючи в певних межах освітню і культурну. Німці щоденно давали розпорядження й оголошення з метою налагодження життя в різних царинах. Газета „Українські щоденні вісти" за 5 липня 1941 р. помістила оголошення коменданта м. Львова, в якому констатувалося, що „звичайним платничим засобом стає надальше карбованець". Курс виміни: 1 райхсмарка = 100 фенігів = 10 карбованців (Українські щоденні вісти. (Орган Управи міста Львова). – 1941. – Ч. 1. – 5 липня. – С. 6). Це означало, що окупаційна влада на перехідний період за радянським карбованцем залишала функцію законного засобу платежу.

 

  

(Після включення Галичини до Генерального Губернаторства на заміну „Українських щоденних вістей" почала виходити щоденна українськомовна газета „Львівські вісті").

 

Чимало уваги нацисти приділяли викриттю злочинів їхніх попередників – більшовицьких окупантів. З кожного нового числа газети „Українські щоденні вісти" люди дізнавалися про нові й нові жахливі звірства чекістів. У числі 1 поміщені такі повідомлення: „У львівських тюрмах НКВД", „Мучеництво українського духовенства", „Велика жалоба українського народу"; у числі 3: „Вимордування 1500 українців у Луцьку" (Згідно звітів чекістів – у Луцьку розстріляно 2000 в'язні); у числі 5: „Як шаліли червоні в Самборі"; у числі 6 за 12 липня 1941: „Як мордували в'язнів у тюрмі при вул. Лонцького", „Масова різня в Дубні", „Жахливі дні Стрия" та ін.

 

Зважаючи на те, що Галичина від 1772 до 1918 входила до складу Австро-Угорської імперії, німецькі окупанти надали новоствореному „дистрикту" привілейований статус, який мав принципові відмінності від статусу Райхскомісаріату України – окупованих нацистами східних українських областей разом з Волинню з центром у Рівному. У Галичині створилися умови для розвитку громадського, культурного й освітнього життя, проте суворо присікалися будь-які політичні ініціативи та прояви.

 

Сестри Євгенія Береза і Марія Караффа-Корбут деякий час вичікували, яким буде подальший розвиток подій. Невдовзі все почало входити в нову, прокладену нацистською владою, колію. Євгенія Береза окремим декретом була призначена вчителькою початкової школи у с. Куткорі. Нова адміністрація в особі крайового інспектора освіти підтримала ініціативу авторитетних громадян – Михайла Кудрича, Григорія Мучія та Йосифа Мазуркевича відкрити у Куткорі замість однієї – дві школи: з українською та польською мовами навчання, що й було здійснено 10 жовтня 1941 р. (Довідка про село Куткір. – Зберігається у сільській школі).

 

Той факт, що українське громадське, освітнє й культурне життя в тяжких умовах німецької окупації не занепали, слід завдячувати видатному вченому й громадському діячу Володимиру Кубійовичу, котрому німецька влада з політичних міркувань дозволила у вересні 1939 р. створити у Кракові допомоговий Український Центральний Комітет (УЦК). Саме ця організація взялася за налагодження суспільно-громадського, культурного, освітнього життя українців дистрикту Галичини. Під егідою УЦК і завдяки підтримці міської влади Львова на чолі з Костем Паньківським, у місті витворився сприятливий клімат для

національно-культурного відродження. Були організовані спілки письменників, художників, композиторів, театральних діячів, створено Краєвий інститут народної творчості, відкрився літературно-мистецький клуб. Письменники проводили зустрічі, дискусії, обговорення книг, художники організовували мистецькі виставки, друкували каталоги, монографії про мистців. У результаті такої діяльності Львів став справжнім центром української культури з виразним національним обличчям. Домінуюча роль у цих процесах належить УЦК, діяльності якого сам Кубійович дав таку характеристику:

 

„Український Центральний Комітет (УЦК) – єдина суспільно-громадська установа 1939-45 для українців у Генеральній Губернії (ГГ), визнана німецькою владою і нею контрольована; на чолі її стояв весь час В. Кубійович. Тому що інші українські установи в ГГ німецька влада ліквідувала, в обсяг діяльності УЦК входили майже всі ділянки українського життя в ГГ, за винятком політичних. Він також репрезентував українців перед німецькою владою; діяльність і структура УЦК були позначені окупаційною політикою і специфічним характером нацистського режиму (...) УЦК проіснував понад п'ять років як єдина українська організована суспільно-громадська сила, що якоюсь мірою дбала за життєві інтереси українського народу на західних окраїнах, пізніше і в Галичині. Для українців його діяльність мала ще й те значення, що після польського режиму це була нагода повернути національний характер населенню найбільш загрожених полонізацією мішаних і окраїнних районів" (Український Центральний Комітет. // Енциклопедія українознавства: Словникова частина. – Т 9. – Париж, Нью-Йорк. – 1980. – С. 3441,3445). 

 

  

З грудня 1941р. почав виходити – щомісячно – літературно-мистецький журнал „Наші дні". Високий рівень надрукованих у ньому статей з питань культури, музики, образотворчого мистецтва засвідчив, що в існуючих реаліях письменники, композитори, журналісти, художники, мистецтвознавці відчули можливість реалізації творчої енергії, застосування фахової підготовки. Журнал активно пропагував письменників і художників зі Східної України, які у вихорі війни опинилися у Львові. Поет Тодось Осьмачка, скульптор Микола Богдан Мухин та інші вписали нову сторінку в культурне життя Львова, поповнили творчі спілки.