Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина IX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 29 бер. 2014 р., 10:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 квіт. 2014 р., 10:56 ]

Вихід на творчу орбіту

Після закінчення Інституту прикладного й декоративного мистецтва Софія отримала направлення на Львівську кераміко-скульптурну фабрику. 6 жовтня 1953 р. написала заяву і була прийнята художником-кераміком. Радості не було меж. Тепер у неї буде власний заробіток, матиме змогу допомагати матері й тітці Євгенії. Працівники фабрики з подивом спостерігали, як глина в руках майстрині набирала розмаїтих форм – від подарункових сувенірів до невеличких скульптурних композицій і тематичних порцелянових тарелів. Її робоче місце було обставлене десятками виготовлених нею витворів.

 

Після двох тижнів праці на кераміко-скульптурній фабриці прийшло розчарування. Контрасти температур – гаряча піч і коридори з протягами стали причиною застуди, захворювань легенів. Щоденна праця в таких умовах вимотувала її сили. І хоча продовжувала ліпити сувенірні фігурки, але ходила на фабрику, наче на панщину. Через двадцять днів праці – 27 жовтня Софія написала на ім'я дирекції фабрики заяву з проханням звільнити з роботи у зв'язку з тим, що виїжджає зі Львова. Це була формальна причина. Дирекція фабрики пішла назустріч талановитій майстрині, дозволила при потребі приходити на працю, приносити на затвердження художньої ради фабрики готові проекти виробів для серійного випуску, випалювати виготовлені вироби в печі. На фабриці Софія мала свій куточок, обставлений її розмаїтими витворами вазами та статуетками. 

 

 

Широка підготовка партії та уряду до відзначення 300-річчя Переяславської ради стала нагодою взяти участь у запланованій виставці. Зібраний під час праці над дипломною роботою матеріал став у пригоді для створення двох композицій для порцелянових тарелів – „Богдан Хмельницький з послами" і „Богдан Хмельницький під Львовом", що експонувалися на республіканській художній виставці 1954 р., присвяченій 300-річчю „возз'єднання" України з Росією. 

 

 

Наближення ювілейної дати – 700-річчя Львова (1256-1956) наштовхнуло Софію до роздумів над історичною тематикою з життя рідного міста. Вибрала два сюжети, які доповнювали один одного: „Данило Галицький зі сином Левом на конях" і „Данило Галицький і син Лев розмовляють з майстром-будівельником". Ювілей міста Львова – подія місцевого характеру, а святкування століття від дня народження Івана Франка планувалося провести на міжнародному рівні. Почала збирати репродукції зі зображенням Івана Франка в різні роки його життя. З цією метою спеціально оглянула експозицію Літературно-меморіального музею Івана Франка, зробила деякі зарисовки. Часу було обмаль, а праця якось не клеїлася: була невдоволена композицією. Зважилася перенести рисунок з кальки на тарілку. Розмалювала – що буде, то буде.

 

 

Успіх заохотив Софію до праці над новими творами, які мала намір подати на чергову виставку 1957 р., присвячену 40-річчю „Великого Жовтня". Готуючи керамічні твори на різні виставки, Софія постійно думала над тим, як розірвати зачароване коло заробітчанської праці й стати вільним мистцем. Хотілося дати вихід творчій силі, що клекотіла в душі. Конче треба стати членом Спілки художників. Це означає, що мусить виконувати й виставляти такі роботи, за які можна отримати належну характеристику для вступу до Спілки.

 

 

Очевидно, що найбільший запит на сучасну тематику, тому, крім історичної тематики, взялася за відображення „радісного життя" в колгоспі. Зробила ескізи кількох композицій: „Птича ферма", „На колгоспній фермі", виготовила кальки, перенесла на порцелянові тарелі, розмалювала. На республіканській виставці 1957 р., присвяченій помпезній даті – 40-річчю „Великого Жовтня", було виставлено сім її робіт – розписи на порцелянових тарелях „Жар-птиця", „Довбуш", „Птича ферма", „Дон Кіхот", „Данило Галицький із сином", „Данило Галицький на будові Львова", „Данило Галицький з будівничими".

 

Така кількість виставлених робіт – нечуваний успіх для молодої майстрині. Голова Львівської організації Спілки художників Яків Чайка, зустрівши Софію під кінець 1956 р., сказав, що у Києві на її роботи звернули увагу: пора поступати у Спілку.

- А що я повинна для цього зробити, крім того, що виставила свої твори?

- Підготувати документи, написати заяву на ім'я правління Спілки – проконсультуйся з Олею Борейко, вона тобі все розкаже.

 

 

Схвильована пропозицією Чайки, Софія попросила секретарку Спілки, щоб продиктувала їй, які потрібно підготувати документи. В першу чергу пішла в домоуправління № 46, щоб отримати довідку про місце проживання, зробила фотографії кількох робіт, 30 листопада принесла в Спілку й водночас, щоб не тратити часу, написала на ім'я голови правління Львівської організації Спілки художників заяву:

 

„Прошу прийняти мене в кандидати Спілки радянських художників України. Інститут закінчила в 1953 р. Темою дипломної роботи був розпис на фарфоровій тарілці на тему „Богдан Хмельницький". Варіант цієї роботи знаходиться у Львівському державному історичному музеї, а сам диплом у Львівському державному Українському музеї. Брала участь у республіканських і обласних виставках.

 

1 Республіканська виставка, присвячена „300-річчю возз'єднання України з Росією" 1954 р.:

- тарілка „Богдан Хмельницький з послами"

- „Богдан Хмельницький під Львовом"

2. Республіканська виставка, присвячена „40-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції":

а) тарілка „Жар -птиця",

б) — "— „Довбуш",

в) —" — „Птича ферма",

г) —" — „Дон Кіхот",

д) —" — „Данило Галицький із сином",

е) —" — „Данило Галицький на будівництві Львова",

ж) —" — „Данило Галицький з будівничими".

 

Крім того, весь час працюю над статуетками на народні мотиви, а також підготовляю цикл народних казок для розпису по фарфору, проекти вітражів, ілюстрації і проче (панно і т. д.)

30 листопада 1957 р. Караффа-Корбут С. П." (Архів Львівської організації спілки художників України. – Личное дело. Караффа-Корбут С. П. – С. 7).

 

- Написала. Що ще треба?

- Напиши коротку автобіографію, заповни листок обліку кадрів і принеси три рекомендації – звернися до когось із знайомих художників.

 

Перед тим, як почати писати автобіографію, Соня задумалася: якщо автобіографія має бути короткою, то можна обминути деякі речі, про які не хотілося писати. Врешті, це не сповідь, тому вирішила не згадувати про навчання в гімназії Сестер василіянок, про батька та про деякі інші факти. Вперше застосувала дипломатичні вирази: „Батько помер до мого народження". Про навчання: „Там (у Куткорі) закінчила я початкову школу, а дальше вчилася у Львові" – без уточнення, де саме вчилася. Одне речення заслуговує на увагу: „За часів німецької окупації поступила була в художньо-промислову школу, але через поворотний тиф і важкі матеріальні обставини залишила школу і проживала дома в с. Куткір, р-н Красне". Якщо це не вигадка й Софія справді хворіла на тиф, то їй довелося чимало пережити в юності. Останнє речення в біографії, можливо, підказане Олею Борейко: „Суджена не була і за границею нікого не маю. 30 листопада 1957 р." (Підпис).

 

Підійшла черга до заповнення „Особистого листка по обліку кадрів".

- Ого! – вирвалося в Олі Борейко, коли прочитала в графі „Якими іноземними мовами і мовами народів СРСР володієте": українська, російська, французька, німецька, польська! – Ніколи б не подумала, що знаєш стільки мов!

 

Тим часом відчинилися двері й до кабінету зайшов високий, худий, з непроникливою маскою на обличчі Вітольд Манастирський.

- Що ти тут робиш? – звернувся до Софії, як до своєї учениці ще з часів Мистецько-промислової школи, художньо-промислового училища та Інституту прикладного та декоративного мистецтва.

- Ви дуже вчасно прийшли, – відповіла за Софію, яка чомусь зашарілася, Оля Борейко.

- Про що ходить? – запитав офіційним тоном Манастирський.

- Соня готує матеріали до Спілки, потрібно три рекомендації. То, може, напишете кілька слів?

- Кілька слів можу написати. Дайте мені як зразок будь-яку рекомендацію, щоб я довго не ламав собі голову, що потрібно писати.

 

Борейко витягла з якоїсь особової справи три рекомендації й подала Манастирському.

- Отак і я напишу, але перед тим прочитаю, що написала Соня.

 

Написана Манастирським рекомендація була гранично скупою як за формою, так і за змістом. Важко повірити, що людина з такою освітою й педагогічним досвідом не спромоглася написати про свою ученицю кілька речень, які б відповідали рівню її таланту.

 

„Рекомендація

Караффа-Корбут Софія Петрівна закінчила Львівський художній інститут в 1953 р., керамічний факультет. Вона належить до одних найбільш здібних кераміків м. Львова. Брала участь в обласних і республіканських художніх виставках.

 

1.Республіканська виставка в Києві до 300-річчя Возз'єднання України з Росією.

2. Республіканська виставка „Сорок років Великої Жовтневої соціалістичної революції".

 

Караффу-Корбут рекомендую в члени Спілки радянських художників України.

 

В. Манастирський Львів 30/XI.57 р."(там само).

 

Написана Манастирським рекомендація викликала у Софії скептичну усмішку. Справедливо вважала, що заслуговує кращих слів, але мусила змиритися з тим, що є. Однієї рекомендації замало, потрібно ще дві. До кого звернутися? Крім Манастирського своїм учителем вважала Омеляна Лещинського. Пообіцяв написати. Третю рекомендацію погодився дати колишній директор училища прикладного й декоративного мистецтва Паньків. Після кількох нагадувань, щойно через місяць, – 1 січня 1958 р. спромігся написати рекомендацію Лещинський, а Паньківу, щоб написати кілька речень, потрібно було аж два місяці: у Спілці лише одиниці мали навик ясно, переконливо й грамотно висловлювати свої думки. У ті роки, за невеликими винятками, невисокий інтелектуальний рівень був характерною ознакою багатьох членів Спілки художників не тільки Львова, а й інших міст. На тому інтелектуально-безбарвному тлі Софія Караффа-Корбут була білою „вороною". Писання для неї було таким же органічним творчим процесом, як рисування, малювання чи ліплення.

 

Випрошування характеристик, очікування остаточного рішення в Києві, у президії Спілки художників Української РСР, забрало в Софії багато сил і нервів. Нарешті 30 січня 1958 р. відбулося засідання правління Львівської організації Спілки художників. На основі рекомендацій Паньківа В. М., Манастирського В. А., Лещинського О. Ю. було ухвалено за виставлені на республіканській виставці твори прийняти художника-кераміка Караффу-Корбут С. П. кандидатом в члени Спілки художників УРСР. Виписку з протоколу підписали голова Львівської організації СХ УРСР Яків Чайка і відповідальний секретар Петро Грегорійчук. Залишилося терпеливо чекати на рішення Києва. Питання про прийняття нових членів президія Спілки художників УРСР розглянула щойно через пів року – 16 травня 1958 р. Як і у Львові, було прийнято ухвалу прийняти Караффу-Корбут С. П. кандидатом у члени Спілки. Протокол підписали голова СХ УРСР М. Дерегус і секретар В. Солоухіна.

 

 

Була вимучена тим очікуванням. Жила у світі уяви. Пригадувала сюжети видатних літературних творів, вдумувалася в їхній глибокий зміст, шукала способу втілити літературні типажі у зримі образи. Щоб якось відплатити безпардонним залицяльникам, виліпила „Солоху": чорт обвиває жінку, ластиться біля її ніг, а вона чекає нагоди, щоб його відлупцювати.

 

Проте праця в кераміці не приносила їй тої радості, якої сподівалася від творчості. Приїжджаючи до Куткора, малювала з натури, творила картини на мотиви українських казок. Мучила безвихідність, бувало, впадала в апатію, переборювала себе й знову бралася за працю.

 

Розділ III

Перехрестя доль

Амбіційний максималізм

У шкільні роки Богдан захоплювався малюванням, відвідував студію образотворчого мистецтва у рідному місті Ходорові, а коли став студентам Львівського державного університету ім. І. Франка, самотужки вивчав історію українського й світового мистецтва. У найбільшій аудиторії університету – Коперника – на прохання однокурсників прочитав перші у своєму житті лекції про видатних мистців епохи Відродження – Рафаеля і Леонардо, ілюструючи їхню творчість репродукціями, поміщеними в альбомах та журналі „Огоньок". Вивчення історії мистецтва стало приводом для знайомства та підтримування контактів з львівськими художниками – деякі з них відіграли важливу роль у його житті.

 

Одного разу, коли Богдан їхав приміським поїздом до батьків і заглибився в читання щойно придбаної монографії про італійського художника кінця XVI –початку XVII ст. Караваджо, поруч з ним сів молодий, вище середнього зросту мужчина з чорною шевелюрою і допитливими очима. Не звертаючи увагу на сусіда, Богдан продовжував читати, роблячи олівцем на полях книжки помітки – така в нього була звичка. Попутник якийсь час гострим спостережливим поглядом зиркав на нього й на книжку, а коли той підвів очі, запитав:

- Бачу, цікавитеся мистецтвом!?

- Так, цікавлюся. Недавно придбав монографію про Караваджо. Дуже сильне враження від його творів.

 

Слово по слову й допитливий незнайомець, наче між іншим, запитав Богдана, де вчиться, які ще книги має з мистецтва. Почувши відповідь, продовжував розпитувати:

- А сучасним мистецтвом також цікавитеся?

- Про сучасне мистецтво дуже мало виходить книжок.

- Якщо хочете побачити, як малюють сучасні художники, зайдіть до мене, маю багато альбомів. А крім того, побачите, як я малюю.

 

Почувши ці слова, Богдан широко відкрив очі. Не може бути! Поруч з ним сидів художник.

- Та я з радістю прийду, тільки не знаю адреси.

- Моя майстерня в самому центрі, легко знайти. Запам'ятайте або запишіть: вулиця Щербакова, 5. На першому поверсі, як зайдете в коридор – зліва. Звати мене Володимир Патик. 

 

 

Богдан записав адресу і прізвище художника на зворотному боці обкладинки монографії, яку розкритою тримав у руках.

- Далеко їдете? – запитав говіркий Володимир, поглянувши у вікно.

- До Ходорова, там живуть мої батьки.

- О, виявляється, ми сусіди, мої батьки живуть у Чорному Острові, мені на дві зупинки ближче, ніж вам. – Після хвилинної задуми: – Ви вчитеся на філологічному факультеті, а цікавитеся образотворчим мистецтвом. Як то пояснити?

 

Богдан розповів, що в шкільні роки дуже хотів бути художником, але для вступу в художній інститут не вистачало ґрунтовної підготовки, відвідував студію образотворчого мистецтва, що відкрилася при цукровому комбінаті, на жаль, та студія проіснувала недовго, бо художник, що вів студію, переїхав до Львова.

- А як прізвище художника?

- Зіновій Євстахійович Кецало.

- Та це ж мій приятель, а я й не знав, що він вів студію. Платно чи безплатно?

- Платно, батько ходив платити, але скільки – не знаю. 

 

 

У розмові час минув дуже швидко, наближалася станція Чорний Острів і Володимир Патик, наче давньому знайомому, міцно потис Богданові руку.

 

Через завантаженість лекціями й підготовкою до практичних занять Богдан не зразу скористався даною йому художником адресою. Згадав про неї, коли дізнався від батьків, що зі Львова до Ходорова приїхало троє мистців і почали розмальовувати церкву. Інтуїтивно відчував, що серед тих трьох напевно є і його новий знайомий. Виявилося, що не один знайомий, а два. Коли відкрив двері церкви, впізнав на риштуванні Володимира Патика й Зіновія Кецала. Привітався й деякий час мовчки спостерігав за роботою мистців, а коли вони злізли з риштування, щоб перепочити, познайомився з найстаршим по віку – Сергієм Миколайовичем Борейком. Дещо пізніше дізнався, що Борейко народився 1912 р. на Тернопільщині, впродовж 1936-1939 рр. навчався у Варшавській академії мистецтв, а молодший від нього на сім років Кецало (народився недалеко від Ходорова, в с. Добрівляни), після закінчення Художньо-промислової школи у Львові, два роки навчався у Краківській академії мистецтв.

 

Бувало, Богдан цілими годинами простоював у церкві, спостерігаючи, як з-під вправних рук появлялися біблійні образи, вислуховував різні дотепні коментарі. Серед тої трійці найбільше балакучим був Володмир Патик. Малюючи лики святих, постійно щось розповідав. Признався, що обличчя й фігуру одного з ангелів намалював після того, як добре приглянувся до симпатичної студентки, з якою випадково познайомився. Коли розпочав малювати святого Миколая, попросив Богдана, щоб трохи постояв на одному місці, бо йому якраз потрібне таке обличчя з вусами. Коли постать Миколая була намальована, Богдан переконався, що жодної подібності з його обличчям не було – то був характерний для Патика жарт.

- Богдане, якщо довше з нами побудеш, то ще не такого наслухаєшся – кинув репліку з риштування колишньому своєму студійцю Кецало. Звернення до Богдана на „ти" було прикладом і для двох інших – Борейка й Патика. Враховуючи вікову різницю, таке звернення було цілком виправдане. Контакти з трьома художниками наштовхнули Богдана на думку запросити їх до батьківської хати, щоб показати свої дилетантські витвори. Патик похвалив один із пейзажів, який вирізнявся декоративністю, а коли поглянув на виконаний олівцем портрет Шевченка, сказав батькам, що син має мистецькі здібності й при бажанні може стати художником.

 

 

Знаючи, що в неділю художники не працюють над розписами, Богдан скористався раніше даною адресою й попрямував до майстерні Патика, щоб побачити його картини й книжки з образотворчого мистецтва. Коли художник відчинив двері, – був здивований розгардіяшем, який панував у майстерні: неподалік дверей стояло кілька пустих пляшок з-під вина, в центрі кімнати – мольберт з незавершеним натюрмортом, під двома вікнами вздовж стіни хаотично поскладані картини й підрамники, праворуч і ліворуч від дверей під стінами – два старих дивани, завалені якимось лахміттям, а на стінах безладно розвішані великого розміру репродукції з творів Ван-Гога й Ренуара.

 

- Не сподівався побачити такий безлад, – запитав Володимир, побачивши з яким здивуванням розглядає Богдан майстерню й загадково додав: – Підходить час, що нарешті мушу навести порядок. Он вільний стілець – сідай, покажу тобі кілька своїх нових робіт, до яких легше добратися.

 

При тих словах Володимир зняв з мольберта незавершений натюрморт і почав ставити на його місце одну за одною картини – переважно натюрморти й карпатські пейзажі. Для Богдана, котрий на основі книг та репродукцій у журналах був знайомий з давнім європейським малярством, побачене відкрило цілком інший мистецький світ. Не був готовий висловити своє враження. Помітивши пісну міну на його обличчі, Володимир припинив показ творів.

 

- Для початку досить. Я розумію, ти сподівався побачити картини, подібні до творів Караваджо, але тепер уже ніхто так не малює, в мистецтві настали нові часи. Дам тобі прочитати книжку „Мастера искусства об искусстве", де поміщені висловлювання Матісса, Пікассо й багатьох інших художників, якщо прочитаєш, то по-іншому будеш дивитися на сучасне мистецтво.

 

Богдан нічого не відповів, продовжував вдивлятися в ще не знятий з мольберта краєвид із незвичними гарячими барвами, а Володимир тим часом знайшов на стелажі обіцяну книгу й ще дві інших:

- Оцю повернеш мені, а цих дві залиши собі, вони мені не потрібні, – вказав на книжки, мабуть, придбані у букіністичній книгарні, які не мав наміру читати: польською мовою – „Філософію штуки" Іпполіта Тена і російською – „Искусство. Основные проблемы теории и истории" Федора Шміта, надруковану в Ленінграді 1925 р. Від такого подарунку в Богдана загорілися очі, й він з радісним настроєм повернувся до студентського гуртожитку й почав знайомитися з принесеними книгами. Думки видатних мистців про мистецтво привернули його увагу до новітніх мистецьких течій та напрямів XX століття. Стали більше зрозумілими картини Патика, а його прихильне ставлення додавало сміливості частіше бувати в майстерні художника. 

 

 

Мистець у той час ще не був жонатий і, коли до нього приходили друзі, швидким темпом робив канапки й частував гостей вином. Здивувала Богдана одягнута в штани (для 50-х років це був виклик моді) Гера Левицька, почувалася в майстерні вільно, розкуто, говорила про різні, часто далекі від мистецтва речі. Іншого разу, коли до Патика прийшов його однокурсник Степан Коропчак, Богдан був свідком, як художники від серйозних тем легко переходили на розмову про дівчат, в іронічній манері характеризували своїх однокурсниць, розповідаючи про них різні небилиці. Тут він вперше почув ущипливі, з гострим перцем характеристики, що стосувалися їхньої однокурсниці Соні, котра відгородилась від чоловічої компанії муром неприступності. З тих відгуків мало що зрозумів, хіба те, що на сусідній вулиці Ломоносова мешкає дивачка, з якою її ровесникам-чоловікам, до того ж – однокурсникам, важко знайти спільну мову. Були й деякі цинічні насмішки типу, що Соня свою цноту зачинила на замок, а ключик загубила. Деякі жарти підсилювалися різними інтимними оповідями, й незвиклий до таких розмов студент почував себе ніяково.

 

- Кілька днів тому зустрів Соню біля Спілки, питаю, як справи, чи знайшла того, кого так довго шукала, – вів розповідь Коропчак, – а вона мені у відповідь: – Знаєш, Стефку, маю надії на Дмитра (мала на увазі Крвавича), а якщо він остаточно відмовиться, то залишаєшся тільки ти! Зрозумів? – Від тих слів я мало не впав і відповів їй: „Зрозумів, Соню!". 

 

 

Здається, що жоден анекдот не міг викликати такого сміху в Патика, як розповідь Коропчака.

- Ну, Степане, тепер тобі не викрутитися – у Соні крута вдача, готуйся до весілля, – крізь сміх випалив Патик.

 

Богдан слухав, не насмілюючись запитати, про кого йде мова, але розмова закарбувалася в його пам'яті, в підсвідомості зародилося бажання побачити дивакувату художницю, що веде мало не чернечий спосіб життя.

 

Після успішного захисту Богданом у 1959 р. дипломної роботи, спецвідділ університету дав вказівку деканату спрямувати його не в Інститут суспільних наук, як раніше планувалося, а в розпорядження Кіровоградського облвно. У нього навіть гадки не було, щоб не їхати й залишитися у Львові. У батьківській хаті була велика, збита з фанери, валіза. Заповнив її книжками, а зверху мати поклала подушку, бо треба буде на чомусь спати. Та валіза була така тяжка, що ледве її підняв, але іншого варіанту не було – вирушив у дорогу. Проте в Кіровоградському облвно йому відмовили в працевлаштуванні, заявили, що забезпечені власними кадрами, які готує Кіровоградський педагогічний інститут, єдине, чим можуть допомогти – дати відкріплення. З тяжкою валізою, що обривала руки, Богдан добрався до міського вокзалу, придбав квиток і знову опинився у Львові. Залишив валізу у багажному відділенні й поїхав за порадою до Володимира Патика. Коли збентежено розповів йому про своє неприглядне становище, Володимир заспокоїв, сказав, що нема чого переживати, бо то навіть краще, що відмовили в Кіровограді, треба пошукати працю у Львові. Перше, що йому спало на думку, – піти до Музею українського мистецтва. Мовляв, сяка-така підготовка вже є, а при бажанні можна досконало вивчити історію українського мистецтва, а з часом навіть стати директором. 

 

 

Від вулиці Щербакова рукою подати до Музею українського мистецтва. Вирушили туди разом, щоб переговорити з директором – Іваном Гордійовичем Катрушенком, з яким Патик навчався в Інституті прикладного й декоративного мистецтва. Чекало розчарування: Катрушенко сказав, що для того, щоб влаштуватися на працю в музей, потрібна згода обкому КПУ. Фактично, це була відмова, бо яким чином від обкому КПУ домогтися направлення?

 

Вислухавши пояснення Катрушенка, що без дзвінка з обкому він нікого не може прийняти на роботу, енергійно-оптимістичний Патик заспокоїв Богдана, сказав, що ще не все втрачено, треба піти до Вальницької: якщо не допоможе, то щось порадить.

 

Софія Вальницька належала до найстаршого покоління львівських мистців (народилася 1896 р.), була авторитетною серед мистецьких кіл людиною, підтримувала активні стосунки з Романом Турином, подружжями Сельських, Левицьких, а також з багатьма молодими мистцями, до яких належав Володимир Патик, була захоплена його творчістю. Почувала своїм обов'язком допомагати молоді, служити мистецтву й людям. Художню освіту отримала у 1923-1924 рр. на відділі художнього промислу Державної промислової школи у Львові (клас К. Сихульського), а у 1928-1932 рр. – на курсах графіки у професора Львівської політехніки Л. Тировича. Фахова підготовка дала їй можливість у 30-ті рр. XX ст. активно проявити свої організаційні й мистецькі здібності в кооперативі „Українське народне мистецтво". Водночас виконувала замовлення на виготовлення рекламних плакатів для львівських фірм, проектувала килими для кооперативу „Гуцульщина" у Косові, інтер'єри та меблі для виставкових павільйонів. Мала досвід творчої праці в техніці акварелі та розписах на тканині (батик). У 1930-і роки, коли активно заявила про себе Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Вальницька виконала ілюстрації до оповідань молодого письменника комуністичного спрямування П. Козланюка. Керівництво КПЗУ перебувало у тісних контактах з радянським консульством у Львові, зокрема, в роки, коли головою консульства був Юрій Лапчинський, за фінансової підтримки якого виходили комуністичні видання – журнал „Нові шляхи" та ін. Чоловік Вальницької входив до керівного складу КПЗУ, вірив у Там само "щастя", яке прийде зі Сходу. 1939 р. розвіяв ці ілюзії. Кремль, який фінансував комуністичні партії у багатьох країнах світу, з недовірою поставився до КПЗУ, більшість членів якої були репресовані, в тому числі й чоловік Софії Вальницької. Ця родинна драма спричинила тяжку невиліковну психічну недугу її сина.

 

  

Єдиною розрадою для Вальницької була праця. Із 1948 р. завідувала відділом образотворчого мистецтва Львівського обласного Будинку народної творчості. Утверджувати красу, жити для мистецтва й людей було для неї такою глибокою потребою, що готова була жертвувати своїм часом, енергією і здоров'ям.

 

Зустріла Володимира Патика, як рідного сина, втішилася, почала розпитувати, над чим працює, коли покаже їй свої нові картини. Сказала, що поява молодих талантів нагадує їй молоді роки, вірить у наближення розквіту українського мистецтва. Патика ніколи не зраджував дипломатичний такт. Перед тим, як почати розмову, сказав Вальницькій, що дуже добре виглядає, а навіть помолоділа з того часу, як востаннє бачилися. А коли в літньої жінки випогодилося обличчя, у кількох реченнях розповів про причину свого несподіваного візиту.

- Того хлопця, з яким я прийшов, звати Богдан. Він закінчив університет, але його більше тягне до мистецтва. То я подумав, що ви могли б мати доброго помічника.

- О, мені дуже потрібний помічник, але штатом не передбачено двох людей у відділі образотворчого мистецтва. Можна б зробити так: нехай він оформиться в загальний відділ методистом, а фактично буде працювати зі мною.

 

 

- Слушна думка, але як поставиться до такої пропозиції директор?

- Вона зі мною поки що рахується. Підемо разом до Порошиної. Маю надію, що не відмовить.

 

Директор Будинку народної творчості Ольга Дмитрівна Порошина дуже зраділа, побачивши Володимира Патика, якого часто запрошувала на обласні семінари самодіяльних художників. Вислухавши його й Вальницької прохання, без всяких вагань сказала, щоб секретарка дала Богданові „листок кадрів" для заповнення й чистий аркуш для написання заяви – унікальний випадок, коли справа була полагоджена без всякої бюрократичної тяганини.

- Приходьте завтра зранку, я познайомлю вас з колективом. Мені якраз потрібний ще один методист для укомплектування штату. Кабінет, в якому ви будете працювати, – навпроти.

 

Богдан чемно подякував, і всі троє вийшли з кабінету під емоційним враженням так легко вирішеної проблеми.

- Я знав, до кого звернутися, – сказав на прощання Софії Томівні Патик і додав: – Головне, що не помилився.

 

Бувають же такі дивовижні вибрики долі: «завдяки Патику Богдан став працівником Львівського обласного Будинку народної творчості. Питання з працею було полагоджене, але як бути з помешканням, де жити? Володимир, глянувши на глибоку задуму Богдана, миттю збагнув, у чому справа.

- Кілька днів побудеш у мене, а там щось підшукаєш. Головне, не створювати самому собі проблем. Вирішилося питання з працею, вирішиться і з житлом. А зараз ходімо до мене, бо пора щось перекусити.