Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина IV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 бер. 2014 р., 11:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2014 р., 11:48 ]

Розділ II

 

ЩАБЛІ ОСВІТИ

Початкова освіта

У кінці XIX століття у Куткорі існувала дерев'яна двокласна народна школа з польською мовою навчання. Напередодні Першої світової війни, впродовж 1908-1910 рр. на місці старої школи, що згоріла, збудували нову, цегляну, чотирикласну. Саме у цій школі вчилася Софія Караффа-Корбут. 

 

 

Село Куткір належало до великих сіл приміщення школи заледве вміщало сільську дітвору. З часом учні двокласної школи з с. Безбродів продовжували навчання у Куткорі, тож класи Куткірської школи були переповнені. Як і в більшості сіл окупованої Польщею Галичини, навчання велось польською мовою. Вчителі мали настанову різними педагогічними прийомами привити дітям думку, що української нації не існує, що „руська мова", якою вони розмовляють вдома, це діалект, який немає перспективи для життя. У цьому ключі діти писали диктанти і виконували домашні завдання. Нахабні зусилля перетворити українськомовну Галичину на польський край стали особливо відчутними після державного перевороту 1926 року, коли в Польщі запанував авторитарний режим. У досягненні цієї мети особлива роль належала школі. Наглядним прикладом є зошит учениці четвертого класу Софії Караффи-Корбут. У ньому знаходимо такий запис. Подаю його в перекладі українською мовою:

 

„Завдання.

Польща експортує від Совітів хутра, фрукти з Криму, залізну руду та тютюн.

 

Росіяни натомість беруть від Польщі різні делікатні вироби, рейки, локомотиви, голки та машини".

 

 

Привертає увагу термінологія, яку нав'язували дітям: населення „Совітів" названо росіянами без згадки, що в СРСР живуть різні народи, в томe числі український. Така педагогічна практика переслідувала мету привчити дітей до думки, що в Польській державі усе населення поляки, а в Совітській державі усі росіяни. Таким чином, у свідомості учнів поняття Україна не фігурувало, відповідно до методики викладання українців нібито не було ні в рамках Польщі, ні в межах СРСР.

 

При такій педагогічній практиці, коли, крім „руської", всі предмети велися польською мовою, учні польську мову, бувало, знали краще, ніж рідну, якій приділялося вкрай мало уваги. Рятуючи дітей від полонізації, національно свідомі батьки забезпечували дітей своєрідним українськомовним букварем, що мав назву „Перша книжечка".

 

 

Батьки жили надією, що завжди так не буде. У пам'яті багатьох ще свіжими були роки визвольних змагань, які об'єднали українців Галичини спільним прагненням мати власну державу, бути господарем на власній землі. У ті роки десятки нагальних проблем вирішувалися єдиною силою енергією національно-свідомих

громадян, що мали відповідну фахову освіту. Необхідно було налагодити нормальне функціонування освітньої галузі, створення українськомовних шкіл, випуск підручників. З ініціативи письменника Антона Крушельницького, при залученні до праці художників Олени Кульчицької, Осипа Куриласа, Антона Манастирського вийшло кілька видань для наймолодших. З великою радістю діти гортали „Першу книжечку", яка промовляла до них материнською мовою. Ця книжечка запам'яталася Софії Караффі-Корбут на все життя. Не випадково свою зачитану „Першу книжечку» С. Караффа-Корбут шанобливо зберігала в своєму архіві.

 

Дітей приваблювало, що до кожної букви були поміщені сюжетні рисунки. Проте з таким чорно-білим світом не могла примиритися Софійка: з допомогою кольорових олівців вона перетворювала кожний сюжет у барвистий світ. Краєвиди, діти, птахи, звірята все було замальовано на свій лад. Достатньо глянути на цю дитячу ініціативу, щоб зрозуміти, що хист у Софії до малювання пробудився в дуже ранньому віці. 

 

  

У Куткірській школі все своє життя працювала вчителькою Євгенія Береза. Під її наглядом почала своє навчання і Софія. На світлині 1935 року дітей так багато, що їх заледве осягнув об'єктив фотографа. Він розмістив у перших рядах дівчат, а вздовж верхнього краю хлопців. 

 

  

Через десять-п'ятнадцять років рідко хто з тих хлопчаків залишиться живим: хто загине на фронтах Другої світової, хто у визвольних змаганнях УПА, а хто у катівнях НКВД-КГБ.

 

У час, коли Софія навчалася в початковій школі у Куткорі, її двоюрідну сестричку Влодю мама Михайлина Верхола, не бажаючи, щоб донечка перебувала у польськомовному середовищі Рожнятівської школи, у 1933 році записала до публічної народної школи Сестер василіянок, що знаходилася у Львові в будинку на вул. Потоцького, 95 (тепер вул. Генерала Чупринки, 101).

 

Цей будинок василіяни придбали в Українського педагогічного товариства і заснували там монастир св. Мокрини. У 1915 р. при цій обителі створено приватну школу, яка з 1921 р. дістала право публічного навчання. Школа існувала впродовж усього міжвоєнного періоду. З 1922 р. при обителі св. Мокрини постав ще один навчальний заклад жіноча вчительська семінарія кузня вчительських кадрів для українськомовних початкових шкіл (від 1957 року це приміщення займає Науково-технічна бібліотека Національного лісотехнічного університету України).

 

Володимира Верхола вчилася в школі Сестер василіянок два роки. Завдяки бережливості і відповідальному ставленні Верхолів до домашнього архіву, уціліли всі свідоцтва з часу навчання Володимири у цій школі. В уцілілих документах знаходимо надзвичайно цінну інформацію про навчальний процес, склад педагогів тощо. З посвідок, виданих Володимирі Верхолі з печатками Ігуменату Сестер василіянок у Львові, за підписами ігумені монастиря Віри Слободян і господині класу Любові Яримович, дізнаємось, що Володимира у 1934-1935 рр. додатково навчалася у приватній музичній студії (на фортепіанному відділі). Після закінчення початкової школи, Володимира з 1935 р. продовжує навчання у Приватній жіночій гімназії нового типу з українською мовою навчання Сестер василіянок у Львові.

 

У гімназії Сестер василіянок

Гімназію Сестер василіянок було засновано 1906 р. за ігумені монастиря Володимири Філевич. Кілька разів гімназія переїжджала в різні приміщення і щойно 1925 р. отримала спеціально побудований для неї триповерховий будинок на вул. Длугоша, 17а (тепер – Львівська лінгвістична гімназія на вул. Кирила й Мефодія). Впродовж 1921-1934 рр. гімназію очолив (після кількамісячного перебування у польській в'язниці) видатний вчений Василь Щурат (1871-1948). Серед викладацького складу було чимало яскравих імен, серед яких Юліан Левицький, Меланія Бордун, Микола Чубатий, Стефанія Ґебус-Баранецька, Олена Степанів-Дашкевич, Мирон Кордуба та інші відомі постаті наукового, педагогічного та культурного світу. При гімназії діяли історичний, математичний, філологічний та природничий гуртки, етнографічний музей.

 

 

Правдоподібно, що влітку 1936 року Михайлина з донечкою спеціально навідалася до Куткора, щоб забрати з собою до Львова Софію й записати її на навчання до гімназії Сестер василіянок – славного у ті роки українськомовного закладу для завершення середньої освіти. Збереглася світлина, на якій вони втрьох крокують львівським тротуаром. 

 

  

Щоправда, в окремих публікаціях можна прочитати хибне твердження, що Софію Караффу-Корбут, коли їй сповнилось вісім років, мати віддала в початкову школу Сестер василіянок у Львові. Учнівські зошити Софи за 1934-1935 рр. є доказом, що початкову школу вона закінчила у с. Куткорі.  

 

  

Софія Караффа-Корбут почала навчання в гімназії при оновленому вчительському колективі. Мешкала в дівочому інтернаті, що в ті часи звався дівочим інститутом (Горак Р. Її дорога на Афон ... С. 156) у „затишній, скромній кімнаті на третьому поверсі" разом з двоюрідною сестрою Влодею, Зеновією Мазур-Зіненко і Наталею Градюк (Думанська О. Графиня з Куткора. – С. 33). Оскільки Володимира Верхола була на рік старшою від своєї сестрички, то ж навчалася у другому класі, а Соня – в першому.

 

  

Кожного півроку (за перше півріччя – у грудні, а за друге – у червні) учениці гімназії отримували „Шкільне свідоцтво" на двох аркушах – українською і польською мовами, в якому були оцінки за предмети, які вони вивчали. Документи, які зберегла Володимира, кидають світло і на навчання Софії (свої документи з часу навчання у гімназії у пізніші тривожні часи чи то з власного переляку, чи за порадою матері та тітки Євгенії вона спалила). Свідоцтва скріплювалися печаткою дирекції гімназії, підписами опікунки класу (у першому класі Софії Букшовської) та управительки Надії Литвиненко.

 

У „Посвідці", врученій Володимирі Верхолі 21 грудня 1938 р. за підписом директора гімназії В. Стецюка (Василь Стецюк після закінчення класичної філології Львівського університету кілька років був директором і вчителем гімназії Сестер василіянок, з 1950 р. перебував у США, автор праці «Історична порівняльна граматика латинської мови») (1910-1975) зазначено, що учениця четвертого класу Володимира Верхола на кінець 1938 року мала оцінки „дуже добре" з релігії, латини, географії, біології та практичних занять, а з української, польської, німецької мов, фізики та хімії – „добре".

 

На відміну від сестрички Влоді, яка мала нахил до музики, Софія захоплювалася малюванням. „Вона була улюбленицею Стефанії Ґебус (Стефанія Ґебус-Баранецька (1905-1985) – графік і педагог. Навчалася у Мистецькій школі О. Новаківського у Львові (1926-1932), закінчила Львівський політехнічний інститут (1933). Викладала рисунок і малювання у гімназії Сестер василіянок, художньо-промисловому училищі (1933-1950); Інституті прикладного й декоративного мистецтва (1947-1949)), (яка) викладала нам малювання, і саме від неї отримала перші уроки професійного мистецтва. На уроці встигала намалювати сама й допомогти Ірці Керницькій, з якою сиділа за однією партою" (там само. – С. 33-34).

 

 

Софія знала, що у її жилах тече дворянська кров: мати розповіла донечці про батька – графа Петра Караффу-Корбута. Дівчина довгі роки берегла таємницю материної розповіді, зовні ніколи не проявляла якоїсь вищості, але в душі завжди відчувала незалежність, упевненість у своїх силах. „Звісно, Зоня була особлива у поведінці вже тоді, підлітком. Тиха, скромна, зосереджена, вона не зважала на наші пустощі... Ми могли, наприклад (...) довго перед сном обговорювати дуже складну проблему: цілуватися з хлопцями гріх чи ні? Зоня як би того й не чула. Після занять вона або читала, або розмальовувала береги книг" (там само. – С. 33). Усі записи в її зошитах вирізняються особливою акуратністю, а рисунки виконані з естетичним смаком, як у зошиті з назвою „Природничі протоколи" учениці другого класу гімназії.

 

 

Софія стала ученицею чотирикласної гімназії нового типу 1936 року, коли цей навчальний заклад уже функціонував як цілісний організм із чітко визначеною програмою. На високому рівні було поставлене моральне, естетичне й патріотичне виховання. Про це свідчить план виховання учнів Антоніни Струтинської з 1935 року, котрий, поза сумнівом, був застосований і в наступні роки. „Вирізьбити свій характер, вміти чесно й творчо працювати в користь громадянства, загартувати волю до важкої боротьби з життям – ось ідеал, особливо для молодої українки при надмірній чуттєвості і недостачі волюнтаристського первня в нашій нації" (там само. – С. 38).

 

Із врученого двоюрідній сестрі Софії – Володимирі Верхолі 21 червня 1939 р. Свідоцтва про закінчення загальноосвітньої гімназії, скріпленого печаткою дирекції та підписом директора В. Лациняка, дізнаємося про склад членів педагогічної ради гімназії:

о. Іван Ждан, релігія,

с. Ірина Марія Янович, українська мова,

м-р І. Гузар-Монцібович – німецька мова,

м-р Петро Ісаїв – історія і географія,

м-р Антоніна Струтинська – польська мова,

м-р Олександр Монцібович – математика і фізика,

м-р Володимир Жук – латинська мова,

с. Емілія Волошин – біологія,

Оксана Суховерська – тілесні вправи,

Савина Сидорович" (архів С. Караффи-Корбут).

 

Серед того переліку привертають увагу імена педагогів, котрі залишили вагомий слід в українському шкільництві та науці.