Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина IIIa. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 бер. 2014 р., 12:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 бер. 2014 р., 08:45 ]

Церковний шлюб засвідчили: Михайло Семенович Гвоздь (з боку нареченого) і Тарас Семенович Грицюк (з боку нареченої). Вінчав протоієрей Ніколай Сахаров. З тих трьох людей заслуговує на увагу Тарас Грицюк, за національністю, без сумніву, українець. Звідкіля його могла знати Марія? Якщо листувалася з ним, то не виключено, що саме він порадив їй приїхати до Франції, де можна влаштуватися на працю. Ситуація могла прояснитися, якби вдалося розшукати відомості про Тараса Грицюка.

 

У день одруження Марія відіслала Володимиру Верхолі поштову картку, в якій вперше поставила своє нове прізвище:

 

„Привіт щирий шлю Маруся.

P.S. Михася як почувається? Прошу коли написати. Цілую щиро всіх. Маруся. Париж, 16.9.23.

М. Караффа-Карбут".

 

 

Зі змісту написаного важко судити про інтелект, культурні зацікавлення та світоглядні орієнтири Марії. Була вона мало подібна до своїх сестер Михайлини та Євгенії, тяжка праця котрих забезпечили їм прожиток, місце в житті й шану серед оточення. Марія схильна була шукати легшого шляху без тяжкої праці й переживань. Якийсь час молода пара насолоджувалася життям у французькій столиці. Ймовірно, що фатальну роль у житті молодого подружжя відіграли матеріальні проблеми. Через кілька місяців після одруження Петро Караффа-Корбут при загадкових обставинах покинув дружину й подався у пошуках заробітку до Сполучених Штатів Америки. Різні можуть бути гіпотетичні міркування, здогади й пояснення, чому розпалася молода сім'я. Можливо, що вагітна жінка налякалася довгої подорожі до Америки, хоча могли бути й інші, невідомі нам причини.

 

Через багато років у чернетці заготовленої заяви до Буського бюро ЗАГС Марія Караффа-Корбут так пояснює драму, яку пережила у Франції:

 

„У м. Львові закінчила учительську семінарію, тому що ніяк не могла одержати ніякої праці в 1923 р. виїхала до Франції шукати роботи. Там познайомилась із бюровим урядовцем (...) і 15 вересня 1923 р. зареєстрований шлюб в мерії (…) Через декілька місяців ми розійшлись, муж мене покинув і я повернулась додому в с. Куткір. Після повороту я важко захворіла на серце".

 

Отже, чітко і ясно: познайомилася, зареєстрували шлюб, муж покинув, повернулася додому.

 

Зберігся закордонний паспорт Марії, виданий 12 березня 1924 р., з терміном дійсності один рік до 12 березня 1925 р. Марія не скористалася тим терміном: менше ніж за місяць почала готуватися до повернення додому. У паспорті відмічені пункти перетину кордону: 5 квітня є штамп з позначкою „DUNKERQUE" (у Франції), а 8 квітня DANZIG" (Гданськ тоді вільне місто, на яке у міжвоєнному двадцятилітті претендували і Німеччина, і Польща). 

 

 

Таким чином, 9 чи 10 квітня 1924 р. Марія Караффа-Корбут була вже у Львові, де готувалася до пологів. Загадкою є, що Петро Караффа-Корбут не написав їй листа з проханням приїхати до нього в США. Можливо, вважав, що дружина з дитям ускладнила б його акліматизацію у невідомій країні, де потрібно було шукати працю та житло. Не було від нього вістки впродовж багатьох років.

 

Готуючись до пологів, Марія на заощаджені гроші жила у Львові. Тут у тяжких муках 23 серпня 1924 року народила донечку, яку охрестили у церкві св. Петра й Павла. Назвали дитя, як і донечку Михайлини, трьома іменами – Софія-Романа-Роксолана. Символічно, що хресним батьком був Іван Тиктор. Викликає здивування, як молода мати запросила відомого в інтелігентських колах Львова власника концерну „Українська преса" і з 1923 р. видавця щоденника „Новий час" стати хресним батьком її дитини. Проте достатньо ознайомитися з біографією Івана Тиктора, щоб зрозуміти, що чогось надзвичайного і несподіваного в такому запрошенні не було. Вирішальну роль відіграли два фактори. Перший – біографічний: Іван Тиктор був однолітком Євгенії Берези – народився 1896 р. у м. Красному, що за шість км до села Куткір, в якому міг бувати й запізнатися з обома сестрами Березами. 

 

 

На початку Першої світової війни Тиктор вступив до Легіону українських січових стрільців, брав участь в українсько-польській війні 1918-1919 рр., мав звання четаря. Оскільки два брати Берези також були учасниками Першої світової, їх дороги могли перехрещуватися. Крім іншого, немаловажне значення мало й те, що Тиктор підтримував зв'язки з Іларіоном Свєнціцьким. Хресною мамою була Стефанія Мазур – вихованка відомої громадської діячки Анни Павлик, сестри й співробітниці громадсько-політичного діяча Михайла Павлика, мати Кирила Мазура, згодом відомого художника, що замешкав у Франції. 

 

 

Зі Львова до Куткора

Про народження донечки Марія не могла повідомити свого чоловіка – після розлуки на довгі роки за ним і слід пропав. Деякий час мешкала у Львові та, коли закінчилися заощадження, вимушена була переїхати з дитиною в рідне село до батьківської хати, в якій жила сестра Євгенія з хворою матір'ю.

 

Після розлуки з чоловіком Марія хворіла, дошкуляло серце. Часто зверталася до лікарів. Пройшла обстеження на придатність до праці. 18 січня 1928 року отримала „ŚWIADECTWO LEKARSKIE o przydatności do zawodu nauczycielskiego", в кінці якого було зроблено висновок, що з огляду на стан свого здоров'я Караффа-Корбут Марія „mоzе jаkо nаuczyciel czynny pracować w szkole".

 

  

Отже, відповідно до виданої довідки про медичне обстеження, Марія могла працювати в школі, але на кого, в такому разі, залишити Софійку і маму? Склалися безвихідні обставини: мусила бути з маленькою донечкою і хворою матір'ю. Тепер Євгенії на скромну вчительську платню й мамину пенсію треба було прогодувати хвору матір, себе і сестру Марію з маленькою Софійкою. На щастя, сестри жили дружно, як мовиться, душа в душу. Разом доглядали маму, разом виховували дитя, тішилися вродою й раннім розумовим розвитком Софійки. Русяве дитинча з синіми очима виростало в любові та пестощах.

 

 

Сестри віддавали догляду дитини весь свій вільний час. Євгенія не шкодувала грошей для ласощів, забавок і книжечок, від яких не могла відірвати оченят маленька Софія. Спеціально для неї передплатила ілюстрований часопис для дітей „Світ дитини", що видавався у Львові впродовж 1919-1939 рр. ентузіастом видавничої справи, діячем „Помочі українському вчительству" Михайлом Тараньком (1887-1956). „Світ дитини" виходив достатньо високим, як для Галичини, накладом близько п'яти тисяч примірників. Дописувачами до часопису були авторитетні письменники Богдан Лепкий, Марійка Підгірянка, Антін Лотоцький, Юрій Шкрумеляк та ін.

 

  

Крім часопису, М. Таранько організував випуск „Дитячої бібліотеки", в якій побачили світ твори багатьох видатних представників української й світової літератури, котрі писали для дітей.

 

Маленька Софійка навчилася читати ще у дошкільному віці. Журнал та книжечки виходили в оформленні та з ілюстраціями відомих майстрів графіки Олени Кульчицької, Миколи Бутовича, Павла Ковжуна, Віктора Цимбала й багатьох інших талановитих мистців. 

 

 

Вечорами сестри почергово читали Соні казочки, вказуючи на поміщені ілюстрації. Дитина жила у царстві звірят, квітів, цікавих оповідей про різні пригоди людей і лісових істот. Турботи збільшилися, коли Михайлина Верхола народжену 1923 р. донечку також тимчасово віддала на виховання сестрам Євгенії та Марії. Маленька Софія любила бавитися зі старшою на рік двоюрідною сестричкою Володимирою, яку пестливо називали Влодею.

 

 

Марія та Євгенія вкладали весь свій педагогічний хист, своє любляче серце у виховання обох дівчаток. Крім читання книжок, привчали любити природу. Особливу увагу дітей звертали на квіти, ставлення до яких мало бути таким, як до живих істот. Наука не була даремною: діти не зривали квіточок, а, нахилившись, милувалися їхньою красою, розмовляли з ними. Софійка і Влодя знали мало не на пам'ять сотні казкових оповідей, які доповнювали й урізноманітнювали своєю уявою. Особливо вразливою до різних казкових пригод була Софійка. Дитяча уява дівчинки породжувала образи, які їй хотілося втілити в рисунках, виліпити в глині.