Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина II. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 12 бер. 2014 р., 11:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2014 р., 10:17 ]

Володимир Верхола

Чоловік Михайлини – Володимир Верхола (до одруження – греко-католицького віросповідання) був на вісім років молодший від дружини, народився 27 березня 1890 р. у с. Монастириськах (тепер Монастириського району Тернопільської обл.). Після закінчення у 1908-1909 рр. четвертого гімназійного класу в м. Стрию, впродовж 1908-1912 рр. – учень цісарсько-королівської вчительської семінарії в Самборі, отримував стипендію з державного фонду загальною сумою сто крон. 13 червня 1912 р. йому вручили Свідоцтво зрілості з правом виконання обов'язків тимчасового вчителя у публічних народних загальних школах з польською та руською (українською) мовами навчання. Під документом поставили підписи: член ц.-к. (ц.к. означає цісарсько-королівської, себто – держави) шкільної крайової ради доктор Кирило Студинський (директор ц.-к. вчительської семінарії в Самборі), заступник директора І. Біленький, екзаменатори: І. Сілецький, священик М. Ортинський – кате хет (там само). 

У середині жовтня 1912 р. кандидат на вчительську посаду Володимир Верхола, перебуваючи в той час у Стрию, отримав (на адресу м. Стрий, вул. Дрогобицька, ч. 10) повідомлення, що 13 жовтня 1912 р. окружна шкільна рада у Долині призначила його тимчасовим учителем чотирикласної народної школи у Тур'ї Великій з річною оплатою 700 крон і – як додаток – 70 крон річно для винайму помешкання. Тою ж окружною шкільною радою в Долині 1 жовтня 1913 р. Володимир Верхола (на його прохання) був призначений на посаду завідувача однокласної школи у Слободі Болехівській (тепер – Долинського району Івано-Франківської обл.) із річною платнею 700 крон. Після поразки українських визвольних змагань повітова шкільна рада в Долині 1 лютого 1921 р. призначає його на посаду завідувача однокласної школи в с. Церківній Долинського району.

 

Із 1 вересня 1922 р. і впродовж наступних років життя В. Верхола завідувач спочатку двокласної, із 1929 р. – трикласної, згодом семикласної школи у с. Спасі тодішнього Долинського повіту (нині – Рожнятівського району Івано-Франківської обл.).

 

Державна екзаменаційна комісія для вчителів загальних шкіл у Станіславові 5 грудня 1925 р. вручила В. Верхолі патент на вчителя загальних шкіл, в якому стверджувалося, що пан Володимир Верхола, євангельського віросповідання, після стажування в кількох школах на посадах тимчасового вчителя, у грудні 1925 р. склав учительський екзамен до загальних шкіл з польською та руською (українською) мовами навчання. 25 квітня 1929 р. Кураторія Львівського шкільного округу надіслала вчителеві трикласної публічної загальної школи в Спасі „Декрет усталення", в якому стверджувалося, що від 1 січня 1927 р. на основі чинного закону пан Володимир Верхола став постійним учителем публічних загальних шкіл. Службову присягу (лояльності до польського окупаційного режиму. – Б. Г.) склав 27 вересня 1929 р. 

 

Сільські пересуди

Про Петра Березу (сина Василя й Гелени) в селі Куткорі ходили різні чутки. Перша його дружина – Анна, дівоче прізвище Кисілевська (1850 року народження) – померла, коли їй було 28 років. Друга дружина – також Анна (з дому Кучинська) – прожила довге (1858-1948), однак нещасливе життя. Вийшла заміж за Петра Березу 11 лютого 1882 р., коли їй було 24 роки, а чоловікові-вдівцеві – 35. Сусідка Березів, онука куткірського війта, Марія Григорівна Ракус чула від своїх батьків, начебто Петро Береза, на той час директор початкової школи у рідному с. Куткорі, погано поводився зі своєю другою дружиною, „мав у селі якусь коханку. .. Там у нас є така ставчина. І кладка через неї... От Анна якось і перестріла його на тій кладці. Він сильно розлютився і дуже її побив. Мені мама повідала, що не раз бачила, як та нещасна жінка ішла побитою, закривши голову руками, а кров цебеніла" (Думанська О. Графиня з Куткора: Біографічна оповідь з голосів самовидців. – Л.: Каменяр. – 2004. – С. 11).

 

Анна довго хворіла, але так і не могла опам'ятатися від стресу. Нерви не витримали наруги, помутнів розум: до кінця життя була психічно хворою. „Як тільки зачинався дощ або гроза, бабцю Анну як вітром носило по селі. Заходила в хати і всіх, кого бачила, цілувала в обі руки й просила прощення" (там само. – С. 11). Люди слухали, співчували, але хто міг допомогти нещасній у її горю? Коли стала немічна, „сиділа на ліжку і весь час щось промовляла, ніби до когось зверталася".

 

Розповідь Марії Ракус заслуговує на увагу, оскільки подана в ній інформація дає відповідь на ряд питань. Очевидно, можна поставити під сумнів достовірність цієї оповіді, але який сенс був для Марії Ракус видумувати неправду про діда своєї приятельки Соні, з якою підтримувала дружні контакти? А народна мудрість напучує: „Не буває диму без вогню".

 

Петрові Березі не судилося знати долю своїх дітей: у 1903 році він раптово тяжко захворів і так же раптово помер на п'ятдесят шостому році життя, залишивши в хаті двох малолітніх донечок і психічно хвору дружину. І ще над деякими фактами варто замислитися. Найстарша дочка Петра Берези – Михайлина, – якщо була на похороні (мала 21 рік), то мусила знати, в якому місці похований батько, але чомусь не впорядкувала й не доглянула його могили. Не подбала про пам'ять батька й тоді, коли вийшла заміж, вчителювала, мала непогану платню, можливість приїхати в село й поставити бодай хрест з табличкою, як це традиційно робили односельчани. Та цього з якоїсь причини не було зроблено. Без догляду могила усунулася, заросла травою, і вже її не віднайти.

 

Євгенія

Мабуть, не дуже дбала про могилу батька й середуща серед трьох сестер – Євгенія (1896- 1981). І хоча їй під час похорону було всього сім років, але й вона, коли підросла, а згодом стала вчителькою в рідному селі, також не подбала, щоб збереглася пам'ять про батька. Очевидно, що за тими фактами захована родинна таїна, ймовірно, драма, про яку розповіла у записаному Оксаною Думанською спогаді Марія Ракус. 

 

Євгенії Березі випала чи не найтяжча доля: від дитячих років довелося доглядати за хворою матір'ю та трирічною сестричкою Марією. Коли під час Першої світової загинули брати Сидір та Омелян, життя для дівчат стало нестерпно тяжким. У тому, що сестри у складному становищі якось вижили і не дали передчасно померти хворій матері, заслуга родичів. У їхнього батька було п'ятеро сестер і один брат: Катерина (1839), Пелагія (1842), Меланія (1845), Марія (1849), Анна (1852) та брат Іван (1856), що мав дочку Ольгу (1914-1990), яка вийшла заміж за Олексія Горбача (1908-1989), виростили двох дітей – доньку Наталію (1941) і сина Аркадія (1944-1998). 

 

Не могла бути байдужою до долі малолітніх дітей і хворої Анни її старша рідна сестра Іванна, якій у рік смерті Петра Берези сповнилося 53 роки. Чоловік Іванни – Семен Свєнціцький (1841-1926) – у роки, коли працював учителем народної школи у с. Милятині (тепер – Буського району Львівської обл.) разом із Василем Ваньом (учителем міської школи у Буську) були свідками при шлюбі Петра Берези і Анни Кучинської.

 

Іванна Свєнціцька як тільки могла допомагала нещасним, бо ж не могла залишити рідну сестру та її дітей на поталу: без допомоги родини діти з хворою матір'ю не мали шансу вижити. 

 

 Ймовірно, не був байдужий до долі тітки Анни і її дітей син Іванни та Семена – Іларіон Свєнціцький (1876-1956), що з 1905 р. очолював заснований митрополитом А. Шептицьким церковний музей (з 1912-го – Національний музей), часто в різних справах зустрічався з митрополитом, який завжди був щедрий на допомогу сиротам і людям, що опинилися в біді. При фінансовій допомозі митрополита існували школа та гімназія Сестер василіянок, а також учительська семінарія, в якій навчалася Євгенія.

 

Пережите в дитинстві залишило гіркий осад на серці Євгенії: не могла забути кривд і образ, яких зазнала її мама. Щоб не повторити її долі, твердо постановила не виходити заміж. Після закінчення вчительської семінарії повернулася в рідне село й була прийнята (із врахуванням родинних обставин) на посаду вчительки. Загадковою є світлина, на якій Євгенія серед святково одягнених друзів. Що це за зустріч – молодих учителів, членів якогось гуртка чи товариства? – сказати важко. Привертають увагу інтелігентні обличчя сфотографованих. Можливо, Євгенія, як і її брати, займалася громадською роботою, але про це не залишилося якихось документів, крім великої кількості адресованих їй поштових карток від незнайомих приятельок і жодної від чоловічої статі: Євгенія з погордою ставилася до залицяльників, не вірила жодному їхньому слову. З часом фрігідність наклала відбиток на фізичний та психічний стан, усмішка рідко появлялася на її обличчі. Серце, знання й енергію віддавала дітям, які віддячували їй любов'ю, присилаючи впродовж життя сотні вітальних карток. 

 

Марія Караффа-Корбут

Упередженість Євгенії до чоловічої статі подвоїлась, коли молодша сестра Марія (1900-1988), не знайшовши праці після закінчення вчительської семінарії (при польській владі знайти працю українцям було великою проблемою), чи то з власного стимулу, чи під чиєюсь намовою у березні 1923 р., позичивши грошей і захопивши „Słownik francusko-polski", надрукований у Варшаві ще у 1906 році (ймовірно, придбаний сестрою Михайлиною, яка у Яворівській школі вивчала французьку мову), подалася у пошуках роботи до Франції.

 

  

У містечку Сан-Кантен (Сент-Квентін), відомому своїми ткацькими фабриками, Марія познайомилася з молодим урядовцем пристойної зовнішності емігрантом Петром Караффою-Корбутом, за якого дала згоду вийти заміж. 

 

  

Батько Петра Дементій за якісь вислуги перед Російською імперією отримав дворянське звання, затверджене Урядовим Сенатом 23 червня 1888 року. Петро Дементійович Караффа-Корбут успадкував дворянський титул, його ім'я було внесене до дворянської родовідної книги, що підтверджує Свідоцтво, видане 1910 року в час, коли юний Петро збирав документи для виїзду за кордон. 

 

15 вересня 1923 р. у мерії м. Сан-Кантен було зареєстровано цивільний шлюб між Петром Караффою-Корбутом, уродженим у м. Глуську (Польща) 27 липня 1889 р., сином Дементія Караффи-Корбута (помер) і Марії Івашкевич (вдови), та Марією Березою, уродженою в Куткорі (Польща) 8 квітня 1900 р., дочкою Петра Берези (помер) і Анни Кучинської, без шлюбного контракту. 

 

  

Наступного дня, 16 вересня 1923 року, молоді обвінчалися у Свято-Троїцькій Олександро-Невській церкві при Російському посольстві в Парижі.