Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина I. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 10 бер. 2014 р., 12:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 бер. 2014 р., 11:25 ]

Богдан ГОРИНЬ

 

ЛЮБОВ І ТВОРЧІСТЬ

Софії Караффи-Корбут

 

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ РОМАН-КОЛАЖ

У ДВОХ КНИГАХ

 

КНИГА ПЕРША

 

Львів

Видавництво „Апріорі" 2013

 

УДК 76(477) (092)

ББК Щ153(4Ук)6-8 Караффа-Корбут

Г69

 

Горинь Б. М.

Г69 Любов і творчість Софії Караффи-Корбут: докум.

роман-колаж у 2 кн. Кн.1. – Львів: Апріорі, 2013. – 576 с.: іл.

ІSBN 978-617-629-136-7

ІSBN 978-617-629-138-1 (кн. 1)

 

Книга висвітлює життєвий і творчий шлях видатної української художниці Софії Караффи-Корбут (1924-1996), її жертовну любов до рідних, друзів, обранців її серця, високі злети творчого натхнення, радість, розчарування, страждання, а понад усе самовіддану працю на благо української культури, створення ряду шедеврів у царині станкової та книжкової графіки, в тому числі – за мотивами творчості Тараса Шевченка. Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших українських письменників. Видання ілюстроване архівними документами, автографами, світлинами, репродукціями, що надає творові безсумнівної документальної достовірності.

 

Комп'ютерний набір великої кількості документів та листів виконала моя дружина – Оксана Горинь, за що висловлюю їй глибоку щиру вдячність. Без такої допомоги написання цієї книги могло б затягнутися на довгі роки.

 

Висловлюю щиру подяку також Мирославові Левицькому за сканування, редагування й реконструкцію ілюстративного матеріалу та іншу технічну роботу під час підготовки книги для друку.

 

Складаю сердечну подяку Василеві Вальку за можливість користуватися архівом С. Караффи-Корбут і розмаїту допомогу у підготовці до друку цього видання.

 

Висловлюю подяку директорові Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша Василеві Отковичу за допомогу в пошуках архівних матеріалів, які знайшли місце у цій книзі.

 

Водночас щиро дякую братові Миколі Гориню, добродіям Тарасові Вальку, Ярославу Гнатіву, Оресту Івахіву, Івану Сварнику, Миколі Петренку, головному хранителю фондів Шевченківського національного Музею-заповідника Тарасова гора Ганні Манжарі, організаціям та архівам, зокрема Львівській організації Спілки художників, Архіву Львівської національної академії мистецтв за надану інформацію, світлини, книги, ксерокопії архівних матеріалів, які стали в пригоді під час роботи над цим виданням.

 

                                                   ©ГориньБ., 2013

                                                    © Левицький М., художнє оформлення

ІSBN 978-617-629-136-7                                                                                                                                       та макет, 2013

ISBN 978-617-629-138-1 (кн. 1)                                                                                                     © Апріорі, 2013 

 

 

  

  

Від автора

У світі широко відомі біографічні романи про видатних італійських, нідерландських, фламандських, іспанських, французьких, російських мистців, а також про чималу кількість мистців інших країн. Для багатьох шанувальників мистецтва книги про Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта, Рубенса, Гойю, Ван-Гога, Гогена стали настільними. Менше пощастило українським мистцям, хоча і тут є певні напрацювання.

 

Документальний роман-колаж „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут – це висвітлення складного, сповненого тяжкої творчої праці й емоційних переживань життєвого й творчого шляху видатної української мисткині (1924-1996), яка, за визначенням Людмили Семикіної „була каріатидою української графіки другої половини XX ст.". Велика кількість її творів, що нині зберігаються в музеях Львова, Києва, Луцька, Канева, Івано-Франківська та інших міст, експонувалися на виставках в Україні та за кордоном. Її творчість висвітлена у багатьох публікаціях, окремою книжкою вийшли (з авторськими коментарями Оксани Думанської) спогади про видатну художницю. Здавалося б, усе відомо про „графиню з Куткора", хоча це далеко не так.

 

Замкнутий спосіб життя мисткині був причиною породження багатьох, далеких від правди, легенд. Одна з них полягала в тому, що Софія Караффа-Корбут „як справжній мистець свідомо відмовилася від одруження, аби рутинна сімейна проза не завадила високій поезії творення". Це твердження не має нічого спільного з художницею, в душі й серці якої вирувала енергія й пристрасті жінки, для якої чужим і неприйнятним було затворництво. Пропонована читачам книга спростовує хибне уявлення про життєвий й творчий шлях видатної особистості: читача чекає зустріч з абсолютно невідомою Софією Караффою-Корбут.

 

Стрижнем документального роману-колажу є листи художниці до близьких її серцю людей, рідних, друзів та знайомих. Від давніх часів листи видатних людей, що проявили себе в різних царинах діяльності – літературній, мистецькій, громадській, політичній, військовій тощо, – родина й друзі зберігали й передавали з покоління в покоління, чимало із них уціліли й зайняли належне місце в численних архівах. Епістолярна спадщина неординарних особистостей допомагає зрозуміти їхні душевні, емоційні, інтелектуальні стани та настрої, які, бувало, суттєво впливали на творчу, громадську чи політичну діяльність. Саме тим можна пояснити інтерес дослідників і багатьох читачів до епістолярії видатних людей.

 

Відображені в романі інтимні переживання Софії Караффи-Корбут (про них мало хто знав, тому й творилися легенди), дні радості і розчарувань, плин тривог художниця у безсонні ночі передавала (коли з горінням серця, а коли з гіркими сльозами) у листах, більшість із яких збереглися і вперше наведені в цій книзі. Тяжко переживаючи розчарування, все ж знаходила сили переборювати відчай, продовжувати боротися за життя, за право кохати й бути коханою, приносити людям радість своєю творчістю.

 

Можливо, що в окремих читачів будуть претензійні закиди до автора: мовляв, для чого виносити на світ Божий інтимні переживання художниці, чи не доцільніше було б зупинитися на аналізі та оцінці її творчості? По-перше, творчість Софії Караффи-Корбут проаналізована в багатьох публікаціях, а по-друге, мимовільно виникає зустрічне запитання: для чого було виносити на світ Божий інтимні драми Мазепи, Шевченка, Франка, Лисенка, Заньковецької, Коцюбинського та багатьох-багатьох інших представників української культури, не кажучи про скрупульозно описане в багатьох книгах інтимне життя представників європейської літератури та мистецтва? Очевидно, робилося і робиться це з метою довести, що видатні особистості були не лише холодними інтелектуалами, а людьми з великим серцем, великими пристрастями, захопленнями й прикрими розчаруваннями. Значною мірою завдяки зіткненню багатьох протилежностей, що вели герць у їхніх душах, вони творили великі справи, писали геніальні твори, малювали геніальні картини. Дослідникам відомо, що цикл ліричних віршів „Зів'яле листя Івана Франка був породжений глибокими інтимними переживаннями, про що свідчать рядки Тричі мені являлася любов, покладені в основу однойменної повісті-есе Романом Гораком. Більшість видатних творів С. Караффи-Корбут також народжувалися під час складних інтимних колізій.

 

У найтяжчий період життя художниці, коли недуга не дозволяла їй виходити з помешкання, розмаїті клопоти й полагодження різних побутових справ узяв на свої плечі її довголітній друг Василь Валько, за що мисткиня була йому безмежно вдячна до останніх днів свого життя. Саме йому, розпоряднику спадщини художниці, завдячуємо збереження творів і великого архіву, з яким докладно ознайомився автор цих рядків, за що складає Василеві Вальку сердечну подяку. Його невтомна праця по вшануванню пам'яті та популяризації творчості видатної мисткині воістину заслуговує високого визнання.

 

Складне, переповнене творчою працею, несподіваними інтимними перепадами життя Софії Караффи-Корбут нагадує великий, щільно намотаний клубок з багатьма обірваними нитками. Своїми радостями й стражданнями художниця засвідчила, якою незбагненно великою силою є Любов, як здатна вона змінити людину, пробудити в ній велетенську життєву енергію й творчу потугу. Очевидно, що у житті все взаємопов'язане і взаємозалежне. Щоб народилися мистецькі шедеври, треба було пережити не тільки радісні, а й гіркі дні, муки розчарувань, невимовно тяжкі роки самотності. Не сумніваюсь, що після прочитання цієї книги постать видатної художниці з жертовно люблячим серцем, ніжною душею постане у новому світлі, а її творчість стане ще ближчою й зрозумілішою.

 

Розділ І

У кожного своя доля

 

Тривожна радість

Разом зі славою, яку принесла Софії Караффі-Корбут персональна виставка 1964 року, в її серці спалахнуло нове велике почуття, спричинивши тяжку боротьбу двох протилежних сил – радості й тривоги, віри й сумніву. Віра й радість трималися на павутинці, а тривоги та сумніви до знемоги вимотували душу. Чим має закінчитися той стан тяжкої невизначеності? Вірила, що одруженням. Чекала того дня з нетерпінням, з мукою, на всяк випадок взяла в ЗАГСІ дві анкети, залишилося заповнити, поставити підписи, віднести й дочекатися шлюбного ритуалу.

 

Уява вимальовувала сімейний затишок, окрилену творчу працю, взаємоповагу та взаєморозуміння. Хотіла народити дівчинку й хлопчика. Оберігала душу від підступних думок, що на рівні підсвідомості краяли серце, докладала всіх сил, щоб затяжне очікування доленосного дня не стало фата-морганою. А ще намагалася розгадати причину появи тривожних снів, які чомусь почастішали на початку літа 1965-го. На поверхню свідомості спливали п'ятирічні зустрічі й розмови з Богданом. Тепер видавалися вони далеким минулим, могла б не зважати на перебіг перед внутрішнім зором вирваних з пережитого кадрів, якби не тривожні сни. Прокинулася від одного з них серед ночі й не могла позбутися видіння з великою кількістю людей, однаково одягнутих у концтабірну форму. Зробила рисунок тих постатей, але вони не щезали, перевернула аркуш і зробила ще один рисунок. Було моторошно від усвідомлення: всі ці люди в натовпі чимось подібні на Богдана. Якщо це передчуття небезпеки, то треба його попередити. Написала записку:

 

„Прийдіть в майстерню бо це дуже важливо – для Вас. С К-К".

 

Внутрішній голос наказав Богданові не ігнорувати запрошенням. Коли відчинила двері, звернув увагу на горду поставу Софії, на обличчя – воно випромінювало силу й упевненість, – такою раніше ніколи її не бачив, лише в очах проглядала якась стривоженість і внутрішній неспокій. Переборовши згусток почуттів, Софія промовила:

- Я покликала вас...

- Чому «вас»? – перебив її Богдан.

- Ну, хай буде – тебе, хоча то було вже дуже давно. Слухай, не перебивай. Хочу тобі розповісти про свій страшний сон – мені від нього тривожно на серці. Я зарисувала те, що бачила. Поглянь на ці рисунки!

 

Після тих слів поклала перед Богданом на стіл аркуш паперу, заповненого з обох боків майже однотипними обличчями в характерних концтабірних шапочках на головах. 

 

 

- Ці люди всі однакові, але всі вони – це ти або на тебе подібні, між собою подібні. Не можу знайти собі спокою після того сну. Хай ті рисунки будуть для тебе пересторогою. Ніколи не думала, що приснишся мені в такій одежі.

 

Коли побачила в Богданових очах усмішку, додала:

- Не легковаж, бо сни бувають пророчі, а такий сон не може бути випадковим. Будь обережний, хлопче, бо нависла якась велика біда. Чи ти то усвідомлюєш?

- Від долі не втечеш.

- Може, то дурні передчуття, але бути обережним не завадить, тому вважала за потрібне розповісти тобі про свій сон.

 

Почуте не було для Богдана несподіванкою: це мусило статися – скоріше чи пізніше. Очевидно, краще було б, якщо б якомога пізніше. Коли відходив, художниця глянула на нього поглядом матері, котра проводжає сина на війну. На прощання промовила:

- Нині їду до Києва, маю купу різних справ і клопотів, але тобі про них краще не знати.

 

Повернувшись у своє помешкання, Богдан поклав подарований рисунок на дно валізи, де під товстим картоном зберігав листи художниці. Невдовзі переконався, що її сон виявився справді пророчим: видіння сповнилося набагато раніше, ніж міг сподіватися. У кінці серпня 1965-го Україну сколихнула перша після хрущовської відлиги велика хвиля репресій, захопила кілька міст – Львів, Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль, а невдовзі – Феодосію, Одесу, Житомир. Разом з іншими Богдан опинився за ґратами, а після суду його мама, готуючись до відправки сина в далеку дорогу, склала в дерев'яну валізу одяг, продукти й вручила ту валізу синові при прощальному побаченні. Про те, що дно валізи під картоном застелене листами, їй не спало на думку. Прибувши на місце призначення, Богдан, переглядаючи, чи не зіпсувалися в дорозі продукти, заглянув під картон і побачив, що мати не виклала листів, і вони прибули з ним у табір. Дуже непокоїла його доля тих листів, не міг допустити, щоб вони пропали. На рік раніше від нього закінчувався термін перебування в таборі Дмитра Іващенка. Умовив його взяти ті листи зі собою, бо це єдиний спосіб врятувати епістолярію видатної художниці.

 

На щастя, листи Софії Караффи-Корбут вдалося без особливих перешкод перевезти з Мордовії в Україну. Тепер вони – ключ для осягнення своєрідності багатогранного таланту мисткині. Без них написання документального роману-колажу про художницю, ім'я якої нерозривно пов'язане з національно-культурним відродженням другої половини XX століття, було б немислимим. Очевидно, одних листів для оповіді про складний життєвий і творчий шлях автора вражаючих художньою силою робіт у різ           них видах і жанрах мистецтва – недостатньо.

 

Необхідно з'ясувати ряд обставин, пов'язаних з її родоводом, вихованням, освітою, виходом на арену загальноукраїнського мистецького життя, розкрити на основі архівних матеріалів та спогадів сучасників таємниці, які художниця оберігала впродовж всього свого життя.

 

Витоки

У пошуках генетичної естафети, переданої Софії Караффі-Корбут – головній героїні цього документального роману-колажу, заглянемо до історичного українського міста Буська (давня назва – Божеськ), в якому поєдналися два дворянські роди, що зростили на короткий час розгалужене генеалогічне дерево. Ще в часи існування Руси-України на землі Божеська прибув зі східних руських земель рід Кучинських, а в XVI столітті у Кам'янці Струмиловій, неподалік Божеська, оселився, покинувши землі пограниччя між Польщею і Білоруссю, рід Свєнціцьких (Думанська О. Графиня з Куткора: Біографічна оповідь з голосів самовидців. – Л: Каменяр, 2004. – С. 28.). У родині Кучинських Семен Свєнціцький сподобав собі інтелігентно виховану дівчину Іванну, котра незабаром стала його дружиною.

 

 

З молодшою її сестрою – Анною оженився вдовець Петро Береза, який був директором початкової школи у селі Куткір, що за 13 км від Буська. Рід Березів мав у Куткорі глибоке й густо переплетене коріння. На сільському цвинтарі вціліло чимало могил з цим прізвищем. Був це рід міцної статури, звиклий до тяжкої сільської праці. Ймовірно, й дружина Петра Берези – Анна, як і її сестра, також була жінкою з міцною будовою тіла, без ознак шляхетної тендітності. Таким був і син Іванни – Іларіон Свєнціцький і його дочки – Віра та Марія, які успадкували деякі характерні зовнішні риси своєї бабусі.

 

Петро Береза забрав дружину до рідного села Куткора, де вона народила п'ятеро

дітей: двох синів і трьох доньок – двоюрідних братів і сестер Іларіона Свєнціцького, видатного вченого, директора Національного музею у Львові, дочки його стали троюрідними сестрами героїні цього роману-колажу – Софії Караффи-Корбдут.

 

Сини

Доля дітей Анни (1858-1948) і Петра (1847-1903) Березів склалася по-різному. Два сини – Сидір та Омелян – загинули у молодому віці, інформація про їхнє життя дуже скупа і суперечлива. Сидір Береза, ймовірно, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Окремі факти його скупої біографії дають підставу зробити висновок, що був він непересічною особистістю, із студентських років брав активну участь у громадському житті. Коли на початку XX століття гостро постало питання про необхідність українцям Галичини мати у кожному повіті свої гімназії з українською мовою навчання (у ті роки в усіх початкових, середніх та вищих державних навчальних закладах Галичини панувала польська мова), Сидір Береза не стояв осторонь. Він гаряче підтримав ініціативу свого родича о. Омеляна Ваньо, який на своїй парафії у с. Заланові (тепер – Рогатинського району Івано-Франківської обл.) вирішив провадити для молоді приватні підготовчі курси й тим бодай мінімально забезпечувати україномовні освітні потреби Рогатинщини.

 

Парох с. Заланів Рогатинського повіту Омелян Ваньо (1862 р. н.) походив з родини бургомістра м. Буська. Здобув добру освіту: навчався на факультеті філософії і теології Львівського та Інсбрукського університетів, був префектом Духовної семінарії у Львові (1897), учасником Народного З'їзду національно-демократичного (народного) сторонництва 26 грудня 1910 р., шкільним інспектором Митрополичої консисторії.

 

Організаційно-педагогічні заходи Омеляна Ваня при допомозі активістів-патріотів були спрямовані на підготовку учнів для ще не існуючої української гімназії, дозволу на відкриття якої активно домагалися громадськість та її чільні представники. Ініційовані о. Ваньом безплатні курси почали свою роботу в 1907 р., вчителями були юристи, студенти права. За поданою в газеті „Діло" інформацією, керували курсами о. Омелян Ваньо і вчитель Сидір Береза.

 

Упродовж першого року навчання (1907-1908) на приватних курсах у Заланові навчалися 32 учні, а під час другого року навчання – 52. Жертовність о. Омеляна Ваня та Сидора Берези подвоїли енергію громади Рогатинщини у боротьбі за відкриття приватної гімназії з українською мовою навчання. Боротьба увінчалася успіхом: приватна гімназія у Рогатині почала свою працю 1909 р. Щоб збагнути, наскільки це була велика подія, наведемо цитату зі спогадів випускника цієї гімназії Максима Телішевського:

 

„При великих стараннях всього активу Рогатинського повіту, а особливо гімназійного комітету, о. Степана Городецького та його вірних помічників, закрасувався триповерховий мурований будинок гімназії на всю місцевість. На десятки кілометрів видно його, очі людей звернені на нього, як на маяк, звідки проміннями розноситися буде світло науки по селянських хатах та домах малочисленої інтелігенції. Цей будинок стане з перших днів свого існування кузнею молодих кадрів українського народу. Ідеї, прищеплені молоді в цій гімназії, пронесуть її вихованці в бурхливе суспільне життя народу, не один з них стане на відповідальному керівному становищі в роках 1920-х, 1930-х та діятиме так, як навчила його рідна школа, українська приватна гімназія, створена не державою, а народним фондом, для дітей народу, для добра народу.

 

Ми, говорив о. Ст. Городецький, відповідальні як перед нашими предками за їхню боротьбу для нашого добра, так само ми відповідальні перед нашими нащадками, які прийдуть після нас і запитають, навіщо вони жили і що вони зробили для народу. В дійсності, по-героїчному відстояв гімназійний комітет, рогатинська повітова організація при підтримці наших сеймових послів та свідомих людей повіту свою гімназію з українською мовою навчання у важкій та підступній боротьбі ворожих елементів проти національного розвитку українського народу, зокрема на Рогатинщині, а взагалі для добра всього нашого народу.

 

Відкриття української приватної гімназії в Рогатині відбулося 1909 р., в п'ятницю, першого жовтня, при численній участі місцевого і довколишнього українського населення. Це було надзвичайне свято для народу, який вийшов переможцем у боротьбі в галузі народної освіти... Гімназія в Рогатині запросила на керівника енергійного народного діяча, професора Золочівської гімназії Михайла Галущинського, який став першим директором в Рогатинській гімназії" (Телішевський М. Мої спогади. Ч. II: Дитячі та юнацькі роки. – (На правах рукопису)).

 

Цей панегірик Рогатинській гімназії наводимо для того, щоб наголосити, що у підготовці такої великої справи брав участь Сидір Береза, навчаючи дітей у Заланові на підготовчих приватних гімназійних курсах. Приблизно у цих роках Сидір висилає сестрі Михайлині у Тур'ю Велику (місце праці сестри) поштову картку, в якій запитує, чи писала вона до „Камінки, Сколього та до п. Кабаровского. Не можна ніяк сего забути". Очевидно, йшлося про щось дуже важливе, що турбувало Сидора.

 

Цікаву інформацію, яка стосується Сидора Берези, знаходимо у надрукованій 1992 р. у газеті „Свобода" статті д-ра Осипа Оришкевича про уродженця с. Куткора д-ра Федора Мучія, який після закінчення чотирьох класів у рідному селі, „з допомогою свого вуйка Сидора Берези, адвоката з Відня, перейшов учитися до Рогатинської гімназії" (тут і далі всі підкреслення у тексті зроблені автором), де тоді був директором Михайло Галущинський, визначний педагог та освітній діяч. Тут навчався Федір до 1914 року. Тоді вибухла Перша світова війна і йому не довелося там зложити іспит зрілости (матури). Тоді вуйко Сидір Береза забрав його до Відня і там він навчався у військовій школі. Згодом, коли створилася Українська Галицька Армія, Федір зголосився туди як доброволець. Він пережив там усі воєнні страхіття, а після війни, в червні 1921 року, склав іспит зрілости у Львові" (Д-р Оришкевич Осип. Д-ві Ф. Мучію – 95 років // Свобода. – 1992. – 30 жовтня.).

 

Отже, маємо документально підтверджений факт, що Сидір Береза, працюючи адвокатом у Відні, підтримував контакт з Рогатинською гімназією і як тільки міг допомагав спраглим здобути освіту. Коли почалася Перша світова війна, Сидора під час загальної мобілізації забрано до війська. Він прислав сестрі Михайлині (учителювала тоді в селі Станківці) фотографію, на якій сорок мужчин у військовій формі. На звороті напис:

 

„Дорога Михасю!

Ти, мабуть, одержала вже від мене картку. Тепер посилаю тобі свою фотографію з чудовими товаришами в турецькій шапці, в якій ходить наш полк. Що зі мною діється, напишу тобі в листі. Відпиши зараз. Цілую тебе – Сидір". 

 

  

З поданої зворотної адреси можна розрізнити тільки слово „Відень І". Яка доля полку, в якому служив Сидір і яка його подальша доля – невідомо. На ще одній, присланій Михайлині Березі світлині, бачимо групу молодих чоловіків у військовому вбранні (без головних уборів) під час відпочинку. На звороті збереглася частина загадкового напису:

 

мого любого братчика увозят на Мадярщину... пам'ятка для сестри. 1915 р.".

 

Почерк зовсім інший, ніж у Сидора. Не виключено, що це світлина від Омеляна, який сповіщав сестру, що Сидора „увозят на Мадярщину". Напевно, на груповій фотографії є і Омелян, але серед інших військових його неможливо розпізнати.

 

Дивом уцілів ще один лист Сидора, написаний, імовірно, з італійського фронту. З огляду, що листів часу Першої світової війни збереглося не так багато, наведемо детальну адресу і зміст листа:

„Веreza Sуdіr

Fаhnrich 80 U.К. ІV Fеld

Коmраgnіе Fеldpоst 212"

 

Нижче адреси штамп, який дозволяє зрозуміти, де служив Сидір Береза:

„К.u.к. Іnf. 80

4. Fеldkompagnie". Друк на конверті „Fеldроstrіеf”.

(Імператорська і королівська піхота. 80 полк. 4-та польова рота. Fеldроstrіеf лист польової пошти означає, що цей лист звільнений від поштової оплати).

 

„31 березня 1916 р.

Люба Михасю!

Щось тепер довший час нічого не пишеш. Чи, може, Тебе це заскочило, що я написав в справі переховання моєї кореспонденції? Але ж в цім нічого недоброго. Противно. Коло мене тепер кілька днів відпочинку. Все довкола цвіте, вітерець десь від моря подуває, любо глянути на світ, на зелень левади. Сиджу собі при скромнім столику в низькій камінній хатині, праворуч заґратоване маленьке віконце з вибитою шибкою, усередині кімнатки простеньке воєнне ліжко, двері відчинені, а з надвору глядить заходяче повне сонечко, що так якось дивно позирає, немов хотіло б спитати: „Чого ти, небоже, щось трохи помарнів?" Бо бачиш, недавно ми мали над собою хуртовину, прошуміла буря, був приступ та, на щастя, нічого мені не сталось. А перед тим шість ночей по черзі не спав, бо робив всяку нічну службу і лиш вдень по кілька годин засипляв. Розуміється, що таке життя трохи людину підриває. Але у мене так: якщо трохи намучусь, то опісля за два-три дні приходжу до себе і починаю набирати повного вигляду, як той будяк колючий, що наставляє дужі шпильки на всякого влізливого врага і супостата. Отже. Не гадай собі зараз, що так було зле. Ні, мені лиш трохи поґімнастикуватись, обмитись свіжою водою, щоб калюжа затопила цілу хату, крепко чого доброго попоїсти, тай вже наш брат виглядає як пампушок. Отже, коби так вам всім ще так поводилось, як мені (як писав раз з Відня тому рік до мене зо Стирні Мізьо), то було б дуже добре. Тепер маємо відпочинок, але що дальше буде, не можна вгадати, лиш гук гарматний, який день і ніч б'ється у вуха, пригадує, що „небоже, не брикай, бо ще не знати, що на тебе зачаїлось десь в криївці непевної будучности". Але що робити, кажу собі, не дуже надійся – та й не дуже журись! Терпи, козаче, отаманом (себто, лейтенантом) колись будеш.

 

Чи коло Тебе великий піст, дуже великий? Про себе не забувай! Добре, що діждав кінця місяця, бо завтра матиму послати Ґені трохи грошей. Тому місяць я послав їй 100 к(рон). Цілую Тебе сердечно  
Сидір"

 

  

Зі змісту листа можна зробити висновок, що Сидір був учасником бойових дій, щасливо переніс наступ супротивника на військову частину, але невідомо, де він у той час перебував. На штампі листа з трудом можна прочитати (цитую у перекладі з німецької): „IV полк. Імператорсько-королівська піхота № 80. Польова рота".

 

Докладніші сторінки біографій обох братів присипав пилюкою невмолимий Хронос. Роман Горак, не посилаючись на джерело, пише, що Сидір став адвокатом, одружився з угоркою і загинув на італійському фронті в Першу світову війну, не залишивши по собі потомства, а під Перемишлем у боях за фортецю загинув і другий син Петра Берези – Омелян (Горак Р. Її дорога на Афон // Дзвін. – 1997. – № 3. – С 156).

 

Михайлина

Три доньки Петра Берези Михайлина, Євгенія, Марія – дожили до старості. Усі вони у той чи той спосіб причетні до долі головної героїні роману, а тому заслуговують на те, щоб бодай коротко про них розповісти. Про найстаршу серед п'ятьох дітей – Михайлину (1882-1964) – у літературі можна зустріти дуже скупі відомості, до того ж – не завжди правдиві. (В окремих публікаціях трапляються помилкові твердження, що Михайлина Береза після одруження виїхала у Тернопільську обл., де працювала вчителькою). Про це прикро писати, оскільки саме Михайлина своєю боротьбою за місце під сонцем, рішучістю, незалежністю, здатністю перемагати труднощі була упродовж життя прикладом для Софії Караффи-Корбут.

 

З архівних матеріалів відомо, що Михайлина після закінчення початкової школи у рідному селі Куткорі (тепер – Буського району Львівської області) якийсь час допомагала матері по господарству. З подальшим навчанням була велика проблема. Незважаючи на те, що Галичина знаходилася у складі Австро-Угорської імперії, реальна влада була у руках поляків, які продовжували політику полонізації українського населяння. Достатньо сказати, що станом на 1900 рік поляки мали 160 п'ятикласних і шестикласних шкіл, а українці – жодної, поляки мали понад 190 чотирикласних шкіл, а українці – всього п'ять. Поляки мали 40 трикласних шкіл, а українці – 12. Більшість українських шкіл були однокласні або двокласні. До того ж українські діти зобов'язані були вивчати польську мову, а польські від вивчення української мови звільнялись. До повноти характеристики додамо, що у 1914 році поляки мали у Галичині 59 державних гімназій, а українці – лише шість, одну неповну і українські відділи у двох польських гімназіях (Маланюк П. Освітні тенденції та виховні ідеали просвітянських сподвижників Галичини. – Тернопіль, 2000.– С. 59).  

  

Перша українська державна гімназія була відкрита у Львові 1867 р. За відкриття інших державних українських гімназій велася запекла боротьба. Заручившись підтримкою прем'єр-міністра Австрії, О. Барвінський на засіданні крайового сейму 30 грудня 1897 р. зробив подання про необхідність відкриття українських гімназій. Щойно 5 жовтня 1898 р. Міністерство виховання та освіти з цього питання ухвалило відповідне рішення, після якого 15 жовтня було відкрито українську державну гімназію у м. Тернополі (там само. – С. 93).

 

Важко сказати, чи були можливості в Петра Берези забезпечити дочці Михайлині після закінчення початкової школи подальше навчання, але якщо й були, то він ними не скористався. Скоріше всього, перейнятий своїми проблемами (на той час директор початкової школи у с. Куткір), не дуже турбувався долею донечки, хоча, при бажанні, міг влаштувати її для продовження навчання в одну з українських чи польських гімназій, але цього не зробив. Можливо, мав намір залишити її на господарстві. У дівчини була норовиста вдача, не хотіла терпіти батькових примх. Мабуть, непокірливий характер доньки не дуже був до вподоби Петрові Березі, круту вдачу якого знало все село.

 

Михайлина снувала свої плани. Не маючи порозуміння й підтримки (не виключено, що між нею і батьком виник якийсь конфлікт), п'ятнадцятирічна Михайлина приймає рішення залишити село й податися подалі від рідної домівки. Мусила чути від когось із рідних або односельчан про місто Яворів, у якому був монастир, а при монастирі народна школа. Залишається питання, на яке годі дати відповідь: поїхала Михайлина до Яворова сама (при її вдачі це цілком ймовірно) чи з батьком?

 

В усякому разі, дівчина з непокірним, вольовим характером у 1897 р. стає ученицею п'ятикласної виділової жіночої школи Сестер василіянок у Яворові. У врученому їй 4 липня 1902 р. Свідоцтві (архів Софії Караффи-Корбут, в якому зберігаються архівні документи родини Верхолів) (за рік до смерті батька) подано перелік предметів, яких навчали в школі, й отримані за них оцінки. Крім релігії, руської (української) мови, у школі вивчали німецьку та французьку, всесвітню літературу, історію мистецтва, географію, світову історію, а також гігієну, педагогіку, домашнє господарство, рисунок, спів, ручні роботи. Майже за всі ці предмети Михайлині записано „відзначаючий" поступ (найвища оцінка). Завірене печаткою жіночої школи Сестер василіянок Свідоцтво підписали: Юрій Кміт – катехит, Ольга Смржа – настоятелька закладу, І. Дяків – директор і Серафіна Мисловська – господиня закладу. 

 

  

Серед учителів школи слід відзначити Юрія Кміта, що народився у с. Кобло (тепер – Старосамбірського району Львівської області). Після закінчення в 1895 р. Самбірської гімназії навчався на філософському факультеті Львівського університету. Щоб мати у житті якесь пристановище (філософська освіта в тогочасних умовах не давала українцям жодних перспектив), закінчив богословську семінарію в Перемишлі, 1900 р. висвятився й почав працю як учитель релігії п'ятикласної виділової жіночої школи Сетер василіянок у м. Яворові. Водночас розпочав активну працю на ниві письменства, літературної критики та перекладу. Був активним громадським діячем, одним із засновників філії Товариства „Просвіта" у Яворові. У часописі „Діло" та журналі „Учитель" було вміщено його кореспонденції під заголовком „Жадаємо української гімназії в Яворові" (Дацко В. Яворівщина в іменах: Біографічний довідник. – Л., 1995. – С. 47-48).

 

Очевидно, що Юрій Кміт мав великий вплив на учениць, які з уст авторитетного вчителя засвоювали релігійні та філософські істини, погляди на смисл життя, моральні настанови. На жаль, поза увагою дослідників залишилися імена інших вчителів широкого профілю, як Ольга Марія Тороньська (українська – в той час писали – руська, польська мови, всесвітня література та історія мистецтва), Юлія Кочоровська (німецька мова, каліграфія, співи), Серафіна Мисловська (французька мова, географія, всесвітня історія, гігієна, домашнє господарство), І. Дяків (фізика, хімія, педагогіка), Мокрина Мельничук (рисунок, жіночі ручні роботи).

 

Перед двадцятирічною Михайлиною постало питання, що далі? Енергійна, рішуча, спрагла до знань, активної діяльності, за порадою директора чи авторитетних учителів монастирської школи 31 серпня 1902 р. влаштовується на працю допоміжною вчителькою 4-класної загальної школи в с. Турї Великому тодішнього Долинського повіту Станіславського воєводства з річною платою 500 крон. Ось куди занесла доля Михайлину: де Куткір, а де Тур'я Велика?! У врученому їй документі про призначення є застереження, що у випадку дій, які суперечать вчительській повинності, ганьблять повагу вчительського стану або шкідливо впливають на працю, невідкладно буде звільнена з посади. Вимога сувора, але, щоб не зіпсувати собі життя, треба було її дотримуватися.

 

Задля здобуття статусу повноправної вчительки, Михайлина стає слухачкою цісарсько-королівського вчительського семінару в Станіславові, після закінчення якого здає екзамени з різних ручних робіт, зокрема крою і шиття білизни, виготовлення панчіх, гаптування та ін. й отримує Свідоцтво, яке визнавало її здатною бути вчителькою ручних робіт у народних загальних школах.

 

  

У1904 році, під час шкільних канікул, Михайлина записалася на підготовчий курс першого відділу в Коломиї, а в 1905 році – до другого відділу у Самборі. Як свідчить видане їй 26 серпня 1905 р. польською мовою Свідоцтво (архів С. Караффи-Корбут), перебуваючи на курсах „віддавалася науці з відмінною увагою". 13 травня 1910 р. була призначена управляючим учителем однокласної школи у с. Станківці (недалеко від м. Болехова) з річною платою 1000 крон та додатковою оплатою за помешкання (у випадку, коли не буде вільної кімнати у шкільному будинку). Службову присягу на лояльність склала 26 листопада 1910 р. у м. Долині. З причини гірких споминів до рідного села Куткора Михайлина майже не навідувалася.

 

30 червня 1914 р. рішенням крайової шкільної ради у Львові заробітну плату М. Березі було збільшено до 1500 крон. Водночас виплачувалися два додатки за вислугу років (у документі сума не вказана). Можна було вважати, що життя ввійшло в нормальну колію, але раптом до Карпат долинула страшна вістка: війна. Австро-Угорська імперія, хоча й покладала великі надії на Німеччину, то все ж, зважаючи, що противниками були Велика Британія, Франція та Росія (Антанта), допускала можливість захоплення Росією Галичини, де російська армія могла мати підтримку частини населення. Щоб позбутися ймовірних прихильників Росії, австро-угорська військова влада заарештовувала всіх українців, котрих запідозрювала в москвофільстві та інших формах нелояльності до монархії Габсбурґів.

 

І хоча русини-українці не мали нічого спільного з фінансованими Росією москвофілами, їх відправляли (часто з родинами) у спеціально підготовлений концтабір Талергоф, що знаходився поблизу австрійського міста Граца. Восени 1914 р. до Талергофа було привезено 7 тисяч осіб, а в травні 1917-го, на час ліквідації табору, було понад 14 тисяч в'язнів. Під першу хвилю арештів 1914 р. потрапив і парох с. Заланова Омелян Ваньо, якого відправлено у Талергоф (http:// talergof.org.uadf/alfavitnyi ukazatell.pdf), незважаючи на запевнення, що він українець. Занесення його прізвища в 1-й український список допомогло українським громадським організаціям домогтися його звільнення. 

 

 

Побоювання австро-угорської влади мало реальні підстави: впродовж серпня-вересня 1914 р. російські війська зайняли Східну та частину Західної Галичини. Окупувавши Львів, російська військова влада почала репресивні заходи супроти видатних політичних, культурних і релігійних діячів. Разом з сорока мешканцями Львова у червні 1915 р. відправлено заложником до Києва директора Національного музею Іларіона Свєнціцького. Музеєм деякий час опікувалася двоюрідна сестра Свєнціцького – Михайлина Береза, що зафіксовано у спогадах, поміщених у збірнику (збірник, присвячений двадцятип'ятиліттю заснування Національного музею. – Л., 1930), виданому 1930 р. до двадцятип'ятиліття заснування Національного музею. У музеї з нею познайомився молодий художник Лев Ґец, на якого Михайлина справила добре враження, про що писав їй у листі (цей лист Софія Караффа-Корбут передала колекціонеру Володимиру Вітруку). Щоб не втратити працю, Михайлина повертається до Станковець.

 

У роки визвольних змагань енергійна, патріотично налаштована Михайлина звернулася до окружної шкільної Ради з проханням призначити її учителькою школи у Слободі-Болехівській. Це прохання 13 січня 1919 р. було задоволене, про що сповіщала у листі своєму вуйкові Омелянові Ваньові – парохові в селі Заланові Рогатинського повіту, якому пощастило повернутися з Талергофа. Михайлина почувала себе не дуже безпечно в той тривожний час, тому Омелян Ваньо вирішив запросити її до себе. У поштовій картці від 6 лютого 1919 року він писав:

 

„Люба Михасю!

З причини цензури пишу аж 3 картки – коротку, довшу і отсю найдовшу, може, котру на час дістанеш. Я вислав 236 к(рон) відворотно, але картку доперва вчера дістав. Прошу приїхати до мене, вправді у мене вигод нема, бо, як у безженного, нема жадних порядків, війна багато понищила, але може бути і тепла хата і є що їсти. Коби лише хто добре зготовив. Як ся не боїш того всього, то приїжджай сейчас.

 

До милого побачення твій вуйко о. Омелян Ваньо".

 

У ці роки, крім цензури, лютувала також польська поліція. Запідозрених у національно-визвольних змаганнях людей поліція під різними вигаданими причинами викликала до поліцейського відділу (постерунку), а звідти відправляла у в'язницю Бриґідки. Як поводилися там з людьми, докладно описує у спогадах Максим Телішевський:

 

„Коли відкрилися важкі залізні двері в'язниці, тюремна охорона та наглядачі привітали їх (заарештованих) градом ударів по чому попало та лайливими словами: „Бій кабанув, хамув, дай му Україне, пся креф" (...) При вході до камери стояли ключники з наглядачами і знову почалося биття в'язнів гарапниками, палицями, залізними дротами, кнутами. Загнали їх по камерах, тільки заскреготів ключ у дверях за ними. В камерах було так тісно, що навіть не було де стати" (Телішевський М. Спогади. – (На правах рукопису)).

 

У селі Слобода-Болехівська Михайлина довго не затрималася й знову повернулася до Станковець, де на посаді керівника однокласної школи продовжувала працю до кінця серпня 1922 р. Не без того, що було чимало мужчин, бажаючих узяти вчительку за дружину, та, мабуть, доля матері була перед очима Михайлини чи якась інша причина, що так довго не насмілювалася виходити заміж. В усякому разі, у 1921 р. краянин А. Скоморовський у поштовій листівці звертався до неї „панна Михася". Було їй тоді 39 років. Можливо, що саме Скоморовський познайомив Михайлину з Володимиром Верхолою, з яким вирішила поєднати свою долю. Володимир після невдалого одруження був розведений, у той час займав посаду директора школи у с. Спас (тепер – Рожнятівського району Івано-Франківської обл.).

 

В одруженні Володимира Верхоли з Михайлиною Березою захована певна інтрига. Якщо взяти до уваги, що їхня донечка народилася 30 жовтня 1923 р., то, на перший погляд, незрозуміло, чому шлюб Володимира Верхоли і Михайлини Берези, як свідчить „Меtryka ślubu" (архів Софії Караффи-Корбут), відбувся щойно 26 жовтня 1924 р. в євангельському парафіяльному закладі у Ландестреу (Lаndеstreu) Калуського повіту Станіславського воєводства. Виявляється, причина запізненого шлюбу полягала в тому, що греко-католицька церква, дотримуючись консервативних приписів, відмовилася дати шлюб розведеному чоловікові з причини, що живе колишня дружина.

 

  

Відсутність змоги двом греко-католикам взяти шлюб у греко-католицькій церкві вносила дискомфорт у сімейне життя немолодої пари. Прискіпливість керівників польських освітніх закладів до дотримання канонічних приписів при утворенні сім'ї ставила Михайлину під загрозу звільнення від учительської праці. Треба було якось вийти з тої халепи. Щоб не було поголосу про вчителів, котрі живуть без шлюбу, Михайлина приїжджає до Львова і домагається в Кураторії Львівського шкільного округу праці поблизу від рідної домівки. Керівники Кураторії пішли їй назустріч, і з 1 вересня 1922 р. вона працює вчителькою вселюдної школи у с. Струтинь Золочівського повіту, до якого належав і її рідний Куткір. Михайлина й Володимир знаходять способи час від часу зустрічатися. Відчуваючи наближення пологів, Михайлина їде до Львова, де 30 жовтня 1923 р. народжується донечка, якій, відповідно до католицької традиції, дали три імені – Володимира-Ірина-Даміана.

 

Щойно через рік Володимир Верхола повідомив дружину, що проблему зі шлюбом вдалося вирішити. Щоб полагодити це болюче питання, йому довелося провести складну комбінацію – записатися до євангельської церкви, у якій не було щодо повторного шлюбу таких жорстких застережень, як у греко-католицькій церкві. Найближчим від с. Спаса був євангельський храм у невеличкій німецькій колонії Ляндістраль (німецька назва Lаndеstreu), у радянський час перейменовано на с. Зелений Яр, підпорядковане сільраді с. Новиця). Там і взяли шлюб, про що документально свідчить Меtryka ślubu, видана 26 жовтня 1924 р. з печаткою євангельського парафіяльного закладу у Lаndеstreu. У графі „релігія" Михайлина записана „греко-католичка" (вільна), Володимир – євангеліст (розведений).  

 

Оскільки 17 квітня 1926 р. на прохання Михайлини Верхоли Кураторія львівського шкільного округу призначила її на посаду постійної вчительки двокласної загальної школи в с. Спас, де працював чоловік, постало питання, як бути з донечкою. Михайлина вирішила на деякий час відвезти Володимиру до рідного села на виховання сестер – Євгенії та Марії. У с. Спас учителька разом з чоловіком мешкали впродовж усього життя, що підтверджує ось такий документ:

 

„23 травня 1950 р.

ДОВІДКА

Дана Рожнятівським районним відділом народної освіти тов. Верхолі Михайлині Петрівні в тому, що вона дійсно працювала вчителем І-IV класів Спаської семирічної школи з 1-го вересня 1926 року до 30 квітня 1950 року.

 

Довідка дана для пред'явлення в соцзабез.

(печатка)

 

Зав. райвно (підпис) Гапонович".

 

У трудовій книжці Михайлини Верхоли записано: „Звільнена з посади учителя І-IV кл. Спаської семирічної школи в зв'язку з інвалідністю і переходом на пенсію.

 

Директор (печатка, підпис)".