Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 44. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 лип. 2014 р., 02:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2014 р., 07:48 ]

Додаток

Віртуальна презентація

першої книги документального роману-колажу Богдана Гориня

„Любов і творчість Софії Караффи-Корбут".

З підготовленою до друку першою книгою документального роману-колажу Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" ознайомилися: поет, прозаїк Микола Петренко; літературознавці, критики Тарас Салига, Микола Ільницький; публіцист, критик Юрій Дорошенко; мистецтвознавець Орест Голубець.

 

Надіслані ними в письмовій формі від прочитаної книги враження, міркування, відгуки та критичні зауваження навели видавництво на думку провести віртуальну презентацію роману-колажу Богдана Гориня. Подаємо наявні у видавництві матеріали шановних авторів (виступаючих) у порядку їхнього надходження до видавництва. Сподіваємося, що висловлені думки розбудять у читачів інтерес до документальних повістей та романів про життя і творчість чільних представників української культури, схилять до роздумів про високі обрії української духовності.

Видавець Юрій Николишин

 

Невситима жага

Микола Петренко, поет, прозаїк, перекладач

Вдячний долі, яка надала мені змогу мандрівки в минуле, в пору моєї творчої юності. Маю на увазі роман-колаж знаного мистецтвознавця (всі інші титули полишимо для іншого разу) Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут». Так, мого доброго друга з тих часів, як і більшість героїв цієї книги.

 

Працював я тоді, а це початок шістдесятих років, редактором художніх передач щойно відкритої Львівської телестудії, і в коло моїх посадових зацікавлень входило ведення поетичного театру, рівно ж як і підготовка художніх передач – своєрідні камерні вернісажі, візити до майстерень художників. І моїми гідами, моїми порадниками в багатовекторному художницькому колективі були саме молоді мистецтвознавці Богдан Горинь і Христина Саноцька. Саме вони підказували мені імена цікавіших художників, допомагали порозумітися з ними. Назву такі імена: Роман Сельський, Іван Севера, Роман Турин, Ярослава Музика, Петро Обаль, Григорій Смольський, Леопольд Левицький. А із молодших – Володимир Патик, Теодозія Бриж, Іван Скобало. Невдовзі цей гурт поповниться студентами та випускниками Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва – поміж них Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Іван Марчук, Микола Андрущенко. Я не назвав самої Софії Караффи-Корбут, але це цілком зрозуміло, адже вся книга присвячена саме їй, за визначенням автора – геніальній ілюстраторці кількох десятків книжкових видань.

 

Автор має цілковиту рацію, афішуючи свою книгу як несподіванку навіть для тих, хто добре знав саму художницю. Я також був із нею в приязних стосунках, але спрагла великої любові потаємна душа молодої жінки залишалася для мене закритою. Все ж я хочу сказати кілька слів про книгу, поминувши „сюжет для двох".

 

Почну із того, як я сприймав саму художницю. Погоджуюся: як одну із талановитіших у львівській художницькій спільноті. Але ж Богдан Горинь дає їй куди вищі оцінки: при одній із перших зустрічей характеризує її як дуже здібну, потім як талановиту, і так до проголошення геніальності. На жаль, поза рамками інтиму полишається сам процес росту і вивищення художниці. Тим більше, що її оточення автор характеризує як людей із обмеженими здібностями. То які ж джерела її росту? Для мене вони насамперед випливають із названих вище імен – адже поміж львівськими авторитетами були й прямі чи непрямі учителі художниці. Тобто, ті, хто спрямовував розвиток таланту в певне річище, а це – Роман Сельський, Іван Севера, Леопольд Левицький насамперед.

 

Та й роль самого Богдана Гориня варто окреслити значиміше, розуміючи, що він сам про себе високих слів не говорив. Але – чому саме його так привітно і гаряче сприйняли письменники, художники, актори? Так, він прийшов до них із своїм дослідженням на майже заборонену тоді тему психології творчості, але ще й із своїм не сприйняттям осоружного для більшості методу соціалістичного реалізму. Саме Б. Горинь відкривав багатьом очі (мені так само) на явища світової культури, на наших поневажених світил – з іменами Архипенка, Бойчука, Курбаса та й цілого ряду інших. На розмаїтих засіданнях, семінарах, обговореннях виставок безапеляційно таврував саме конкретних носіїв ідей остогидлого соцреалізму, а це були переважно прислані зі сходу для ідеологічного підсилення недуже високої кваліфікації митці, яким однак не бракувало фахових амбіцій.

 

А тут ще наче з нічого вигулькнула ціла плеяда молодих. Моєму поколінню досі паморочиться голова від згадок про організований Дмитром Павличком та ректором Львівського університету ім. Івана Франка Євгеном Лазаренком „десант шістдесятників", коли за Драчем, Вінграновським, Дзюбою буквально ходили сотні шанувальників, спраглих їхнього живого слова. Не дивно, що талановитих киян гаряче сприйняли і чесніші із старших – від Ірини Вільде зачинаючи. Додамо сюди також приїзд Леся Танюка із Аллою Горською – для постановки в театрі ім. Марії Заньковецької вистави за п'єсою Миколи Куліша „Отак загинув Гуска", яка була опротестована партпосадовцями і знята з програми. А в самому театрі визрівало оновлення – появився Богдан Ступка в образі Механтропа, Юрій Брилинський – Кобзар із „Гайдамаків", появилися Богдан Козак, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Володимир Глухий, яких радо прийняли старші колеги, разом витворюючи сплав нового, кращого на ті часи в Україні театру. До того ж, піднялася нова хвиля ненависного компартійному керівництву естрадно-пісенного мистецтва, пов'язаного насамперед з іменем Мирослава Скорика, щоб невдовзі передати звитяжну естафету Володимиру Івасюку.

 

Не дивно, що Богдан Горинь посів високе місце саме у творчому рості нашої героїні: книги про визначних художників, поезії кипучої молоді, врешті, перші твори самвидаву – це все йшло до Софії через Богдана. І поряд із іншими чинниками визначило формування вершинних злетів художниці – до Шевченкового „Кобзаря", „Івана Виговського" Івана Франка, „Лісової пісні" Лесі Українки.

 

Документальний роман-колаж Богдана Гориня освічений безперечним літературно-епістолярним хистом самої художниці. Але тут у свої права вступає незбагненність жіночої душі – і я змушений відсторонитися. Тим більше, що автор довів свою розповідь до кульмінаційної точки: арештів кінця серпня 1965 року, коли й сам потрапив до кремлівської катівні. Тож подальші події ввійдуть до другого тому цього своєрідного роману-дослідження.

 

Про творчість і любов

Тарас Салига, критик, літературознавець

Саме про творчість і любов розмова у широкоформатному документальному романі-колажі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", задуманому у двох книгах. Мова про першу книгу. Це документально-есеїстичний твір про видатну львівську художницю, про автора твору і не тільки. Якщо хочете, то це доволі відважний творчий експеримент, бо тут криється письменницька небезпека ідеалізувати себе як героя твору, або впасти у протилежну крайність. На щастя, цього не сталось, адже в автора чималий досвід і белетриста, і науковця-інтерпретатора художніх процесів. Пригадаю його книги „У пошуках берега" (1996), „Туга Віктора Цимбала" (2005), „Олександр Архипенко" (2007), „Не тільки про себе" – тритомник спогадів (2006, 2008, 2010).

 

У названому романі – дві основні сюжетні колізії з епіцентрами драматичної односторонньої любові та високої, одержимої любов'ю, творчості. Не випадково ж документальний роман-колаж має назву „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут". Його можна було б назвати „Софія і Богдан" за зразком назви „Аліна і Костомаров" – твору Домонтовича, в якому йдеться про світлу драму кохання Костомарова до Аліни Крагельської. Правда, це по-своєму різні сюжети, проте між ними є промовистий перетин. Герої цих творів – кирило-мефодієвець Костомаров і яскравий шістдесятник Богдан Горинь живуть у своїх ренесансних романтично-героїчних епохах. Один – в царсько-російській імперії, а другий – в імперії комуно-московській із абревіатурою СРСР. Обидва герої, як борці за свободу і незалежність української нації (народу), відбувають тюремні покари та заслання.

 

До речі, роман-колаж Богдана Гориня своїм жанровим „єством" дещо подібний до роману Михайла Слабошпицького про Михайла Коцюбинського „Що записано в книгу життя", в якому Коцюбинський, як персонаж твору, розповідає сам про себе, де завдяки його монологам оживають Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Сергій Єфремов, Михайлина Могилянська, Володимир Винниченко, Володимир Самійленко.

 

У Гориневому творі Караффа-Корбут у листах до Богдана теж веде розповідь про себе, не кажу вже про Богдана, який „натурально" присутній. Попри такий діалог Софії і Богдана є ще олюднений світ шістдесятників, скажімо, Надії та Івана Світличних, Івана Дзюби, Миколи Петренка, Романа Крип'якевича, Ігоря Калинця, Теодозії Бриж, Миколи Вінграновського, Віри та Івана Плесканків, Дмитра Крвавича, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Світлани Йовенко, Бориса Мамайсура, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола, Володимира Патика, Володимира Глухого, Ярослави Музики, Ярослава Мацелюха, Ірини Вільде, Ростислава Братуня, Дмитра Павличка (еtс).

 

Побічно від основного сюжету Богдан Горинь відкривав такі сторінки, які досі не були оприлюднені, не знані широкому загалові. Ось яскравий приклад. Богдан написав Іванові Світличному листа, додавши до нього „Пісню" (Після репресивної хвилі, яка в 1965 р. прокотилася по кількох містах України, „Пісню" Вінграновського було надруковано в скаліченому вигляді, цитовані слова вилучені), яку в Одесі, прощаючись, записав йому (себто Богданові – Т. С.!) Микола Вінграновський. Актуальність пісні полягала в рефрені.

 

Бо воля – в неволі,

і доля – в недолі,

і щастя – в нещасті,

Вітчизна – в напасті.

 

У листі-відповіді, якого Світличний зразу ж відіслав Богданові, є слова: „Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про Вінграновського – тут ніхто нічого про нього не знає. А „Пісня" його чудова – вже пішла між люди". Нерідко у літературних і довкола літературних колах виникають дискусійні питання – чи можна і чи варто публікувати, так би мовити, „особисті" записи (щоденники, листи, нотатники і т. і.) відомих людей? Думки, а отже й відповіді є різні, інколи й самі письменники висловлюються з цього приводу. Щоденники і записники часто є предметом письменницької гри: апелюючи до особистого, їх автори все-таки очікують на публікацію і прочитання. Переважно цю гру можна прочитати між рядків та відчитати у стилістиці цих „опусів". Щодо листів, то тут позиції розходяться. Одні письменники бажають приховати свій епістолярій, а інші самі його друкують. Достатньо згадати Івана Франка, який опублікував своє листування з Михайлом Драгомановим, справедливо вважаючи, що воно має історико-літературну цінність. Письменники-шістдесятники теж щедро цитують у спогадах свої листи, надаючи їм документального значення. І щоденники, і записники, і листи „знакової" у суспільстві особи мають не лише вузькоособистий і побутовий характер, а є джерелом для з'ясування якихось конкретних обставин біографії чи творчості. Окрім цього, вони мають цінність як джерело біографії, а часто як ключі естетичного розкодування творчості митця, є продовженням того світу, який він творив у своїх художніх творах. Власне, багато листів Софії Караффи-Корбут (а то й чи не всі) є саме такими. У них одним із основних мотивів пульсує мотив натхненної любов'ю творчої праці, глибокого духовного від неї вдоволення. Така праця морально возвеличує людину, окрилює її, плодоносить добірними плодами

 

С. Караффа-Корбут у листах до Богдана акцентувала на духовній насолоді праці: „Боже, – писала вона в одному з листів,— як я люблю свою роботу (з вітражами, мозаїками і т. д. – то вже до смерті, люблю людей чистих і світлих, і Тебе. Не вмію я вже думати про себе без Тебе, не знаю, де початок, а де кінець мене і Тебе".

 

Це Божа Благодать говорила її душею, будила у ній високі пориви і потребу творити, експериментувати, оновлюватись, і, звичайно ж, не гасити в собі пекучих і солодких страждань кохання. Хто знає, може вони й були її крилами? Може вони й стимулювали оту невгасиму ненаситність пошуків та велику творчу продуктивність.

 

Роздуми Софії Караффи-Корбут завжди були не чим іншим як станом її душі, відслоненням занавіс її творчої лабораторії. Вона не „рекламувала" себе, хоч оцінки мистецтвознавців для неї були важливі, але й собі знала ціну.

 

Якось у розмові Богдан сказав Софії: „На відміну від художників, поети відірвалися від приземленості. У поезії пробився дух героїчного, дух історії". На що Софія відповіла: „Історію можна трактувати по-різному, в тому числі – приземлено, як звичайні епізоди, як мізансцени в театрі. А передати дух часу – не кожному вдається". І в цьому була її дискусійна перевага, бо на її боці міг бути, хоча б той факт.

 

У тканину твору Богдан Горинь органічно вплітає сюжет про життя і творчість Петра Холодного (старшого), який у часи Української Центральної Ради та Директорії працював у Секретаріаті народної освіти (деякий час був Міністром освіти), а потім опинився в таборі для інтернованих у польському м. Тарнові, звідки повернувся до Львова, де потужно розкрилився талант різнопрофільного художника-портретописця, майстра картин з тематикою історичних, фольклорно-етнографічних сюжетів та сюжетів за мотивами творів Т. Шевченка. Холодний (старший) також уславився унікальністю українського іконопису, монументальними розписами та вітражами. До речі, в апсиді Успенської церкви у Львові маємо щасливу можливість вдивлятися в образ Божої Матері-Покрови, а в навах цієї ж церкви – милуватися вітражами із зображенням великомучеників Теодозія і Антонія Печерських, Нестора Літописця, галицьких князів Романа і Данила Галицького, Володимира Великого, княгині Ольги, Кирила і Мефодія та інших. Успенська церква в атеїстичні радянські часи була діючою, то дивно, що ці вітражі „встояли" адже більшість творів Петра Холодного (старшого) були знищені підчас сумнозвісного погрому.

 

Вітражі П. Холодного (старшого) для С. Караффи-Корбут служили мистецькими взірцями і надихали її на власний творчий пошук. Петро Холодний (молодший) – чоловік відомої української поетки Наталі Лівицької (в заміжжі Лівицької-Холодної), творячи на еміграції свої вітражі, теж багато у чому йтиме від досвіду батька.

 

Листи С. Караффи-Корбут часто – поезія в проз., Окремі з них наскрізь метафоричні, мають свою ритміку і композиційну завершеність. Їх можна записувати рядками верлібру, як зараз я спробую зробити.

 

Вона народилась разом зі мною –

моя любов.

І залишилась вона зі мною

і я живу.

Аж до кінця будемо разом (...).

 

Звідси такий природний ніжно-інтимний спектр звертань в її листах до свого адресата: Богдане; Богданку; Богданище; Данку; Моя Жарино дорога; Мій Духу вічно живучий; Братчику; Мій хлопче найдорожчий; Хлопча моє; Богдане, Богданочку; Данку золотий; Моє Данча; Моя дорога людино (еtс).

 

Богдан Горинь на основі листів та своїх спогадів, а, може, й на щоденникових записах відтворив драму любові великої художниці... Думаю, тут всілякі коментарі зайві, крім одного: переслідуваний та гнаний кадебістськими шпиками, в умовах постійним обшуків і тюремного ув'язнення він зумів зберегти, а точніше врятувати власний архів з листами, записками, ескізами художніх робіт С. Караффи-Корбут. У цьому найголовніший сенс і пояснення всьому, що відбувається в романі.

 

Роман-колаж Богдана Гориня щедро всіяно репродукціями робіт С. Караффи-Корбут та інших художників, зокрема П. Холодного (старшого), Анатолія Зубка, Теодозії Бриж, автографами, рідкісними світлинами – фотодокументами шістдесятницької пори. Подібне робив Едвард Козак – славнозвісний ЕКО. Він рясно ілюстрував свої твори, що виходили під псевдонімом Гриць Зозуля, в також твори інших авторів, зокрема поему Романа Купчинського „Скоропад", в якій сюжет твору, наче співіснує у двох взаємодоповнюючих версіях – словесній і графічній. Щось подібне маємо у романі Богдана Гориня.

 

Враження нестороннього

Микола Ільницький, літературознавець, критик, поет

Ця книга дуже органічна для Богдана Гориня, бо в ній розкриваються дві нерозривні грані його натури: активність, спрага дії, непосидющість – з одного боку, і не менша спрага інтелекту, аналізу, творче начало – з іншого. Ці дві іпостасі однієї особистості повною мірою розкрилися у книзі „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", власне, у першій поки що частині задуманої дилогії. Відповідно – у ній відбувається розгортання двох площин: панорама культурно-мистецького життя Львова і далеко поза ним першої половини 1960-х років, сповненого поривів і надій, пов'язаних з хрущовською відлигою, і брутально обірваних арештами та ув'язненнями творчої інтелігенції,

 

Свідки й учасники тих років і подій, які сьогодні живуть і працюють, відчують у книзі атмосферу тих років, пориви людей, що з пером і пензлем ішли на штурм тоталітарної фортеці, передчуваючи небезпеки, які їх очікують попереду. Водночас цей час породив стан внутрішнього оптимізму, гуртування літературно-мистецьких сил, контакти через міста і кордони, взаємну довіру і підтримку. Літературно-мистецькі акції здобували широкий громадський резонанс, як це було з вечорами Василя Симоненка, Богдана-Ігоря Антонича, Лесі Українки, які проводив Клуб творчої молоді „Пролісок". Добре пам'ятаю обговорення статті Богдана Гориня про львівську скульптуру, яке набуло політичного характеру, бо як посмів він говорити про якісь львівські традиції, коли скульптура почала розвиватися тут після приїзду сюди спеціалістів зі Сходу...

 

Ці фрагменти загальної картини, мовби вихоплені з тексту, творять у книзі не так тло, як ландшафт настроїв і емоцій, ілюзію, що ти знову перебуваєш у тому часі, і, здається, можеш пройтися тими вулицями, проїхатися тими трамваями з різноколірним освітленням, піти на театральну виставу чи на виставку тієї ж героїні книги Софії Караффи-Корбут.

 

Отож, друга площина – романна, де в основі, згідно з атрибутами цього жанру, лежить психологічний конфлікт, що – принаймні в першій книзі – не приводить ні до сюжетної розв'язки, ні до катарсису.

 

Автор називає свій твір документальним романом-колажем. Це не документальність, яка в сучасній літературі часто функціонує як прийом, тобто фіктивний документ. Тут кожна ситуація, кожен документ автентичні, аж до прізвищ, листів та записок, щедро відтворених факсимільно. Стежити за розгортанням романного сюжету книги цікаво й водночас важко. Творче зростання героїні як митця супроводжує посилення психологічної драми, драми особистого життя. Вона не може роздвоїти себе на митця і людину окремо, до чого постійно спонукує її герой роману Богдан, зацікавлений виключно її творчістю, відкидаючи будь-які прояви жіночої уваги, називаючи їх сентиментальщиною.

 

Іноді це здається навіть нелогічним, бо герой роману не тільки оцінює твори як критик, а й цікавиться психологією творчості митців, у тому числі й Софії: як народжуються і реалізуються її задуми, формуються образи. Він „відокремлює" їх від психологічного стану мисткині при творенні цих образів, хоч усвідомлює, що ці два аспекти мусять бути між собою тісно пов'язаними. Як теоретик він добре знає про цей зв'язок, розмірковує про фрейдівську концепцію символізації у мистецтві загнаної у підсвідомість лібідності, але не пов'язує цієї теорії з ситуацію, яка розгортається на його очах.

 

Коли під таким кутом зору читати текст роману-колажу „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", важко позбутися враження жорсткості (якщо не жорстокості) героя на постійні надокучливі для нього прояви жіночої уваги. Втім, це моє суб'єктивне враження, враження нестороннього, що був ознайомлений з графікою Софії Караффи-Корбут, але дивився на неї радше очима Богдана Гориня, ніж своїми. А що стосується життєвої розв'язки взаємин, то її здійснила сувора реальність, про що прочитаємо у наступній, другій книзі документального роману-колажу.

 

Повернення Софії Караффи-Корбут

Юрій Дорошенко, публіцист, критик

Вона творила безліч прекрасних ілюстрацій для дітей, часто відтворювала їх на папері, але так і не стала матір'ю. Пристрасно любила, але не спізнала радості кохання. Її талантом пишалася б будь-яка європейська нація, а в Україні про її творчість знають одиниці. Хоча на її ілюстраціях „Лиса Микити", „Малого Мирона", „Довбушевих скарбів", „Байбака-Мандрівника", „Лісової пісні" (виходили багатотисячними тиражами) виростали цілі покоління, а створені образи до „Кобзаря" стали значним внеском у Шевченкіану. Все це про Софію Караффу-Корбут.

 

Хтось сказав, що всі книжки діляться на дві категорії: одні про війну, інші про кохання. У книзі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" йдеться про Мистецтво та Любов. Про долю творця в умовах тоталітарного суспільства та про велике, без взаємності, кохання. Це вічні, але до кінця так і незвідані теми.

 

Завдяки реалізованому задуму Гориня, життя чудової львівської художниці стає основою для змалювання ширшої картини – узагальненого портрета західноукраїнських земель з 30-х – середини шістдесятих років XX сторіччя. На сторінках книги сходяться два різновиди, чи два типи представників покоління, народженого у 20-і – 30-і рр. минулого сторіччя, заляканого сталінським тоталітаризмом, репресіями, зраненого жахіттями війни – з одного боку, а з іншого – тої частки, якій ще доведеться відстоювати свої погляди, пройти хрущовські й брежнєвські концтабори. Дійові особи цієї книги: мудрість і принциповість. Художниця і мистецтвознавець. А навколо них – інтелектуальне середовище тогочасної України. Яскраве коло: Іван Світличний, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Світлана Йовенко, Микола Петренко та багато інших діячів вітчизняної культури, Якщо коротко, то це оповідь також і про п’ятидесятників і шістдесятників. Конфлікт поколінь. Боротьбу світоглядів і досвіду.

 

Надзвичайно великий, вибуховий талант, складні соціально-політичні зовнішні обставини та виборювання внутрішньої свободи, драматична доля жінки, яка так і не спізнала повноцінного, взаємного кохання, радості материнства – ось про що йдеться у книзі Богдана Гориня.

 

На обкладинці книги глибоко символічна гравюра: жінка (Софія Караффа-Корбут) притискає до грудей юнака, повернутого до глядача спиною. Під гравюрою промовисті слова з вірша Івана Франка: „Щось таке мов докір над душею гука". У цій роботі майже Богородична скорбота, ніжна любов і передчуття біди (розрив і арешт Богдана). Ця кольорова ліногравюра хоч і зроблена в одному екземплярі та присвячена лише Богданові Гориню, вона разом із тим – шана всім матерям і жінкам борців за волю України, які не натішилися ласкою рідного чоловіка, виплакували очі за синами.

 

Це незвичайна книга. Вона виривається за рамки звичайної документальної біографістики чи суто мистецтвознавчого дослідження. Відомий дисидент, громадський і політичний діяч Богдан Горинь постає не лише автором, але й центральною дійовою особою. Співавторкою є Караффа-Корбут із численними записками, листами, ба навіть чудовими ілюстраціями робіт. Книга відверта та глибоко сповідницька. Починаючи з другої частини, ти не гортаєш сторінки, пробігаючи рядками тексту, а проживаєш інтимну драму разом із чудовою мисткинею Софією Караффою-Корбут, відчуваєш біль і муки, синхронно з її адоратором Богданом розмірковуєш над вчинками, вболіваєш за талант.

 

Якщо герой книги Богдан всіляко уникає любовних сентиментів Софії, схиляючись лише перед її талантом, то своєю книгою Богдан Горинь, на схилі літ, освідчується їй у любові. Глибоку, хоч і приховану симпатію до рідної душею й дорогої людини, відчитуємо поміж рядками.

 

Книга глибоко документальна. Дивуєшся, крізь які архівні нетрі треба було продертися авторові, аби дослідити міріади фактів, зіставити їх та викласти як послідовну та захопливу оповідь. А найбільше вражає те, що основна частина документів походить із приватного архіву Богдана Гориня. Неймовірна та майже детективна історія: доля вберегла їх під час численних обшуків всюдисущого КДБ і вони побували навіть у таборі суворого режиму в Мордовії, дивом повернулися, щоби лягти в основу цієї книги!

 

Богдан Горинь – вроджений архівіст. Він один із небагатьох фанатів-мемуаристів, які не лінуються нотувати життя на папері, зберігати для нащадків події та їх сприйняття сучасниками. Його трилогія „Не тільки про себе" стала справжнім документом доби, незамінним джерелом для дослідників.

 

Важливо, що автор не губиться і не заводить читача у густі хащі численних довідок, свідоцтв, листів, метрик, а вправно вмонтовує у чітку лінію захопливої оповіді. Підкреслимо: це книги не про життя окремої, нехай і надзвичайно талановитої мисткині, це щось значно більше – картина часу, ґрунтовний опис долі Галичини, де біографія окремо взятої людини є лише хребтом оповіді. Перегортаючи кожну наступну сторінку тексту, ще раз переконуєшся, які страшні плоди породжує бездержавність нації. Ця книга є ще й аргументованою відповіддю тим, хто й понині розповідає байки про те, як добре розвивалася українська культура за радянських часів. Читаєш і постійно ловиш себе на думці, а скільки неповторних мистецьких шедеврів могли створити Софія Караффа-Корбут, якби, нехай і підсвідомо, не змушена була озиратися на загальнообов'язкові вимоги радянської системи з її соцреалізмом, яким буйним цвітом міг би розквітнути її таланту вільному, демократичному суспільстві, де національна вкоріненість не вважається злочином?

 

Караффа-Корбут – світлий і водночас драматичний прояв великого таланту, який дає можливість Богданові Гориню показати справжню трагедію українського народу. Доля окремої людини переломлюється через буття нації. Життя художниці з його мистецькими, соціальними, інтимними моментами фокусується на служінні Україні. Це те, що об'єднує, а часом і призводить до конфліктів між знаною художницею та молодим мистецтвознавцем.

 

Позаяк, нова книга Богдана Гориня це ще й продовження теми психології творчості, над якою він розпочав працю ще в студентські роки, виступав з нею на семінарах молодих письменників в Одесі, мав творчий звіт на цю тему в Києві – у СПУ. Нервом, який бринить із надзвичайною силою, оголюючи душу і найпотаємніші почуття Софії, є листи інтимного характеру, подані у документальному романі. Можливо, хтось із занадто ревних святенників закине автору розкриття приватного світу іншої особи. Але без цього наше розуміння феномену творчості видатної художниці буде неповним. Саме аналізуючи зміст її листів, розуміємо походження вулканічного таланту. Важливо, що Гориню, як досліднику-мистецтвознавцю, ще на початку 60-х років пощастило ознайомитися з працями Зигмунда Фройда та інших представників психоаналізу. А Фройд, як відомо, пояснював феномен багатьох великих талантів, їх надзвичайну працездатність, саме сублімацією сексуальної енергії від фрустрації невдач у особистому житті (праця „Три нариси з теорії сексуальності", 1908 р.), Отже, інтимні листи Софії Караффи-Корбут не лише додають драматургії в оповідь, а є своєрідним ключем до її творчості, передають глибину, складність і неповторність внутрішнього світу.

 

Кульмінацією першої частини книги є розділ „Важка ромова", де Богдан дорікає Софії за виступ на львівському облесному радіо, після першої тріумфальної виставки художниці. У ньому вона формально пішла на те, що вжила радянську офіційно-возвеличувальну риторику а насправді перейшла на бік бездуховної влади. Це гостропсихологічний, світоглядно-визначальний момент. Софія виправдовується: „Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші. Вони розуміють, не будуть кадити – нічого не досягнуть". Тут маємо одвічну дилему кожного мистця, чи можна бути вільним, служачи, „кадячи", владі? Багато років перед тим її сформулював ще Павло Тичина, питаючи, а чи не поцілувати пантофлю? Кожен митець вирішує це по-своєму. Бо кожен несе через життя лише свій хрест.

 

Богдан Горинь, попри свою безпосередню причетність до подій книги, зумів блискуче дотриматися тонкої грані неупередженості, навіть певної відмежованості. Він залишає за читачем право рефлексувати, формувати свою думку. Авторський стиль – легкий та стримано-емоційний.

 

У світ нині виходить перша частина документального роману-колажу Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" – твір про життя автора й одночасно вінок у пам'ять про видатну художницю. Але не тільки... Це ще й данина багатьом його сучасникам, яких уже немає з нами, які творили з думкою про Україну, страждали заради неї та твердо вірили у її будучину. Нам залишається лише побажати Богданові Гориню сил і натхнення для написання другої частини книги про зірки та терні яскравого українського таланту в кривавому XX сторіччі.

 

Дух шістдесятництва

Орест Голубець, мистецтвознавець

Творчість Софії Караффи-Корбут завжди справляла на мене особливе враження, залишалася складовою потужних емоційних вражень, отриманих в юнацькому віці у дивні часи „відлиги" 1960-х років. Захоплення козацькою історією України, яке увійшло у підсвідомість на рівні кровного генетичного коду, слова і мелодика поезії на шевченківських вечорах, куди неодмінно брали мене батьки... і формування гіркої зневаги, що іноді межувала з відвертою ненавистю, до споконвічних ворогів рідної землі.

 

З часом прийшло глибше розуміння всього, що відбувалося у ті роки. Ретельне вивчення мистецького середовища Львова, його відносин зі столичним Києвом спричинили поступове виявлення реальної ролі тих небагатьох особистостей, які не зрадили власним переконанням, знайшли сили протистояти тоталітарному режимові Тоді я довідався про особливу роль львівського Клубу творчої молоді (заснованого в грудні 1962 р,), серед активних членів якого, поруч з Софією Караффою-Корбут, були Іван Крислач, Еммануїл Мисько Любомир Медвідь, Стефанія Шабатура, про „експансію" вільнодумства, яку здійснили у нашому місті видатні представники столичної творчої Інтелігенції, про безпрецедентний творчо-педагогічний подвиг Карла Звіринського, про величезну потугу молодого та героїчного покоління шістдесятників, без якого немислимим було б національне відродження 1990-х.

 

До постаті Софії Караффи-Корбут значно пізніше і дещо несподівано повернули мене спогади нестандартної та незручної для багатьох у колишньому радянському Львові особистості – Петра Кулика, про якого я надумав написати статтю, свідомо назвавши її „Інакший". Він розповів, що у Львові, після всіх життєвих незгод, своєрідним „ангелом-хоронителем" стала для нього Софія Караффа-Корбут. До сьогодні Петро Кулик згадує її з глибокою вдячністю і любов'ю. Стилістика і тематика графічних творів видатної художниці спричинили певний вплив на його скульптуру....

 

Наше покоління, морально та етично „розшарпане" в суперечливих часах перемін, у великому боргу перед такими художниками, як Софія Караффа-Корбут. Лише безупинно і старанно згромаджуючи їхні творчі здобутки зможемо врешті відновити грандіозну споруду української культури XX століття. Її твори доводять незнищенність ідей геніального Михайла Бойчука, розвивають його пластичну концепцію, в якій висока зображальна поетика органічно поєднується з характерною для нашого народного мистецтва декоративністю. Вражаюча емоційна сила її образів несе глибинне відчуття сакральності, виявляє очевидний генетичний зв'язок з прадавньою українською іконою.

 

Богдан Горинь – відомий львівський мистецтвознавець, як і героїня його книги – художниця Софія Караффа-Корбут, є представниками неповторного світу 1960-х, пройнятого романтикою, мріями, великими сподіваннями і розшарпаного гіркими розчаруваннями, цинічними знущаннями та жорстокими репресіями. Їхні особисті почуття і переживання наповнюють минуле яскравими барвами, творять неймовірну ілюзію його присутності у сьогоденні. Їхній життєвий досвід несе безцінне надбання для сучасного покоління, яке всіляко намагаються втопити у безмежному болоті вседозволеності, де панує єдиний ідол – гроші. Але сподівання новітніх можновладців є марними – дух шістдесятництва живий і, незважаючи на теперішню замуленість чистих джерел, рано чи пізно підійметься новою хвилею, Поява книги Богдана Гориня – яскраве тому свідчення…