Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 43. (Автор: Горинь Богдан

опубліковано 12 лип. 2014 р., 08:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2014 р., 08:49 ]

Важка розмова

Богдан вирішив піти на зустріч. Треба договорити все, чого не написав у листі. Вислухати Караффу й підвести підсумок стосунків. Настав час прощальної зустрічі. Дочекався обідньої перерви й попрямував у бік університету.

 

Софія мала опухле, невиспане, заплакане обличчя.

- Довго тебе затримувати не буду, але вийдемо з майстерні, бо тут не місце для розмови, підемо до парку біля університету – там можна сісти, мене дуже болить серце. 

 

 

Мовчки йшли в глибину парку. Побачили кілька лавочок – людей не було.

- Сідай і слухай. Коли прочитала твій лист, плакала цілу ніч. Мені ніхто не казав таких страшних слів. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Не можеш збагнути, що росла я без батька, тепер взяла на себе всі домашні турботи, все лягло на мої плечі. Врешті, мама й тета Геня повинні з чогось жити, тому мусила сказати тих кілька фальшивих слів, а ти готовий мене за них розірвати.

- Чому ви не сказали, що будете виступати по радіо? Ви завжди радились, а тут я був не потрібний?

- Чим ти невдоволений?

- Для чого було згадувати Леніна, „возз'єднання", „оновлену землю"? Питаю: для чого вам усе це? Маєте славу, ім'я й кидаєте все під ноги?

- Ти хіба не бачив, як я живу? Маю здохнути в тій конурі? Не майстерня і не помешкання, Хіба не заслужила своєю працею на нормальне життя в нормальних умовах?

- Але той виступ нічого не змінить, він тільки розчарує людей, які вважали вас нездатною до фальші. Я дав ним саморобні збірочки ненадрукованих віршів Вінграновського, Драча, Симоненка, ви захоплювалися зарізаною цензурою збіркою Ліни Костенко „Зоряний Інтеграл", яку досі не повернули, вважав, що ім'я Софії Караффи-Корбут буде поруч з цими іменами, А чим все це закінчилося? Я давав вам читати статтю про спалення бібліотеки, розповідав про суд над юристами. Хіба після того всього можна говорити про „визволення", про Леніна?

- Я ще не таке знаю, ще не таке бачила, бо була у Львові, коли прийшли німці, відкрили тюрми й про все те жахіття читали в газетах. Більшість моїх ровесників після війни були заарештовані, по багатьох із них слід пропав. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Тебе болить той мій виступ по радіо, але так всі роблять. І твій Павличко, і твій Драч, і твій Лучук, і твій Петренко! Я взяла з собою їхні збірки. Прочитати тобі їхні вірші? Збірку „Соняшник" подарував мені Драч. Відкрий і прочитай його вірш про „сонцесяйну програму". 

 

 

Дмитро Гринець підсунув мені цю „сонцесяйну програму", порадив прославити її в гравюрах. Чи ти бачив хоча б одну мою роботу на цю тему? Не бачив, вистачило сили відмовитися. А твої друзі не відмовилися. Запитаєш чому? Тому, що мудріші від мене й від тебе. Подивися на них, як вони живуть і як ти живеш. Поглянь на свій протертий піджак, на свою сорочку, глянь, як ти виглядаєш, а як виглядають вони. Пригадуєш, як ми були на перегляді фільму у кінотеатрі „Львів", коли приїжджав Вінграновський з Драчем? Пам'ятаєш, якими оберемками квітів вітали його на сцені? Після фільму ви всі пішли фотографуватися, а я з Катрушенком стояла збоку і дивилася на вас, спостерігала за вами. Подивися на ті фотографії, які ти мені показував, на ту групову, і ту, де Вінграновський разом з Ростиславом і Нелею. Зверни увагу, як вони виглядають і як ти виглядаєш. Глянь на свого ровесника Вінграновського, та ж ти у порівнянні з ним просто дистрофік, а він, як добре годований жеребець. Придивись, як на ньому лежить піджак, пальто, а на тобі одяг висить, як на драбині. А знаєш чому? Бо всі вони вміють подбати про себе, вони нормально харчуються, не їдять хліба з гірчицею, не ганяють по місту, як ті голодні хорти. Я розумію, ти до такого життя вже звик, ти так можеш жити, а я так жити не хочу і не можу. Більше не можу, бо маю такого життя вже по вуха. Якщо б у мене був нормальний кут, де можна було б почувати себе незалежно, по-людськи поговорити, то, може, між нами були б інші стосунки.

 

Ти з такою ненавистю написав про мій виступ по радіо, а в надрукованих збірках поезій твоїх друзів я ще не таке вичитала. Павличко, Драч, Лучук, Петренко, – та хіба тільки вони? – розуміють, що без кадила їх ніхто друкувати не буде. А ті прекрасні вірші Ліни Костенко, Вінграновського, Холодного, Мамайсура так і залишаться у машинописі для невеликого гурту, як і ті мої ліногравюри, яких ніхто не бере на виставки. Тому не маєш рації, я від тих кількох речень не стала іншою, гіршою, я така, як була. Той, хто хоче мене зрозуміти, зрозуміє, а ти, бачу, не хочеш мене розуміти,

 

- Раз ми перестали розуміти одне одного, то, в такому разі, нема про що говорити.,,

- Не перестали. Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за тих кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші, Вони розуміють; не будуть кадити – нічого не досягнуть.

 

Софія підготувалася до розмови й наведеними прикладами вколола Богдане в саме серце. Не сподівався на такий її аналіз, на такі порівняння. В душі з багатьма думками погоджувався, проте не здатний був перебороти себе, признати їй бодай часткову рацію. Треба було вийти а того глухого кута, тому промовив примирливим тоном:

- То пуста розмова. Залишаємось при своїх думках. Робіть, як знаєте, виступайте по радіо, але більше не пишіть мені листів. Не маю ні охоти, ні часу їх читати. Шкода, що так вийшло.

 

Після звичного „бувайте!" Богдан стрімко попрямував до музею. Голова гуділа від суперечливих почуттів. Караффа торкнулася болючого питання про дволикість і двоїстість людей, яких він ставив їй за приклад. Пригадав суперечки а Володимиром Лучуком. „Я пишу тільки те, що можна надрукувати". Отже, його ніколи не покидав внутрішній цензор, над душею ненастанно чатував, як і в Караффи, „пан Переляк", про якого писав Драч. Роздвоєння особистості – то надто пекуча тема для роздумів. Хто має рацію – Дмитро Павличко, який видає одну за одною збірки, чи Ліна Костенко? Чув докори сумління за надто гостру реакцію на текст виступу Софії по радіо, за нанесену її чутливому серцю глибоку рану. Треба було б охолону ти і вже тоді спокійно писати чи говорити. Та trорро tаrdi, як кажуть італійці надто пізно. Тепер уже остаточно обірвані усі нитки. Скоріше чи піpніше так мало статися.

 

Софія так не вважала. Вона проаналізувала кожне слово, сказане Богданом у листі й під час тої тяжкої розмови в парку Івана Франка. У чомусь признавала йому рацію, у чомусь заперечувала. Не була готова повністю розірвати стосунки, бо хто ж тоді скаже їй слово правди? Йдучи в майстерню, завернула на Театральну й вкинула у щілину дверей записку:

„Слухай, щоб воно не було зі мною, то не кинь мене, бо мені трісне серце. А ще прошу Тебе: завжди говори все, що думаєш, бо це тільки Твоє право, тільки Твоє. С". 

 

 

Кілька днів Богдан ходив, наче чорна хмара. І хоч сказав Софії не писати більше йому листів і записок, все ж якась сила змусила його піти на головпоштамт. Отримав три листи з Києва, в четвертому конверті – записка від Караффи:

„Богданку!

Жаль – не запитала Тебе. Ти певно прийдеш, як звичайно, пізно. Якщо прийдеш до хати до 10 год., то заскоч до мене. Буду в хаті. І захвати зі собою, якщо маєш – Остапа Вишню, – мені його тепер робити. Або завтра рано до 10 год. Ледве знайшла Тебе.

Здоровлю С К-К

 

Якщо рано прийдеш, то не лінуйся – встань в 7 год., і прискачи.

Жду",

 

Богдан не міг надивуватися таланту Софії до перевтілення. Написати записку в такому тоні, наче нічого не відбулося, наче ні було гострої розмови з приводу виступу по радіо – для цього справді треба мати великий артистичний талант. Хоча можливе й інше пояснення: християнські заповіді, якими керувалася в складні хвилини свого життя: „І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

 

Під впливом ажіотажу, спричиненого виставкою Караффи, львівське і київське видавництва запропонували художниці виконати оформлення книг, видання яких було заплановане на наступні роки. Радо погодилися, бо виставка принесла славу, але не поправила матеріального становища, не було грошей, не було нормального житла. Обов'язок доглядати хвору маму та її сестрі Євгенію змушував з раннього ранку до пізнього вечори просиджувати за оформленням книг. Ця праця вимотувала її сили. Вже давно прийшла до думки, що справжній заробіток не в станкових ліногравюрах, які так рідко закуповують музеї і міністерство культури, не в оформленні книг, а у виконанні монументальних творів у техніці мозаїки або вітража. Залишається вирішити кілька питань: замовник, матеріал, помічник. Отже, необхідно відновити контакти зі скульптурно-керамічною фабрикою, домовитися про матеріали й шукати замовника. Байдуже, яким і для кого має бути замовлення. Реально оцінюючи свої можливості, Софії готова була виконувати вітраж, мозаїку або розпис. Під напором емоцій і планів, які у яскравих тонах вимальовувала уява, шукала людину в парі з якою змогла б звершити свої задуми. З такими роздумами поїхала до Києва.

 

Олов'яні хмари

23 грудня 1964 р. газета „Вільна Україна надрукувала статтю Богдана „Сучасна львівська скульптура".

 

Публікація викликала обурення багатьох скульпторів, що прибули до Львова з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та інших міст. Вони почували себе скривдженими, бо вважали, що всі мистецькі досягнення радянського Львова – це їхня заслуга, вони представники соцреалізму, а не хто інший, повинні бути в центрі уваги, тоді як автор, не згадавши навіть їхніх імен, зосередив увагу на Іванові Севері, назвав його засновником сучасної львівської школи скульптури, розхвалив творчість його учнів. Цього невдоволення було достатньо, щоб в обласний комітет КПУ та в інші інстанції посипалися доноси. Партбюро Спілки вирішило обговорити статтю на засіданні Львівської обласної організації художників. По місту рознеслася чутка про підготовку засідання на якому скульптори вирішили розправитися а автором статі.

 

Спілчанський зал, крім мистців, членів Спілки, заповнили письменники, журналісти, шанувальники мистецтва. Богданові було приємно побачити, крім журналістки „Вільної України Майї Білан, яка готувала статтю до друку, поета Миколу Петренка, критика Миколу Ільницького, мистецтвознавця Володимира Овсійчука та інших близьких людей, Частина виступаючих осуджувала Богдана, інші, – захищали, виправдовували. Відчуваючи підтримку аудиторії, Богдан різко заперечив звинувачення в „местнічестві", дав нищівну оцінку творчості ображених скульпторів. Переважаюча більшість присутніх гаряче підтримала його виступ бурхливими оплесками. 

 

Софія сиділа посередині залу й слухала виступ Богдана з опущеною головою. Вважала, що не так своєю статтею, як своїм виступом Богдан підписав собі вирок, закрив шлях до Спілки художників. Подані ним документи чекали на рекомендацію президії Спілки, з багатьма переговорила, просила не затягувати, бо потрібні молоді, енергійні критики, – все зіпсував своїм виступом. Коли збори закінчилися, з незалежним, гордовитим виразом на обличчі мовчки підійшла до Богдана й вручила йому вдвоє складений клаптик паперу, на якому було написане одне речення:

 

„Дадуть Тобі таку характеристику, що свій ніс не побачиш".  

  

І справді, над Богданом нависла біда. Після відповідної консультації в обкомі КПУ спілчанський партійний актив, серед якого переважали викладачі Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва, влаштував Богданові в приміщенні інституту справжнє судилище. Із того, як пихато тримали себе вірні послідовники соцреалізму, можна було зробити висновок, що мають підтримку не лише в обкомі КПУ, але й у КГБ,

 

Богдана закрутив потужної сили вихор громадської діяльності. Зранку до ночі від когось отримував заборонену літературу, комусь передавав, зустрічав незнайомих людей, що прибули з Києва з рекомендаційними листами від Світличного. Все це вимагало повної віддачі сил. На серйозну наукову працю не залишалося часу. Перед його днем народження з Києва прибув новий кур'єр. Вручив листа:

 

„Київ, 8.02.1965

Дорогий Богданку!

Дуже хотів поторгати тебе за вуха персонально, але – сам розумієш – неможливо. Тож – будь!!! Тримай хвіст бубликом, Все інше – суєта суєт.

 

Вибачаюсь, що я так затягнув з переписуванням. Передаю Галича й Окуджаву. Згодом – скоро – передам ще дещо. Хоч я не пам'ятаю, що в тебе вже є. Нагадай, будь ласка.

 

Товариш, що передасть тобі листа і стрічку, цілком свій. Можеш говорити все (що треба, звичайно). Він пише цікаві речі (прозу), дуже цікаві. Що йому потрібно буде, допоможи.

 

Ще раз – будь, ще сто разів – щасливий, ще тисячу разів – здоровий.

Надійка і Льоля цілують тебе.

 

Твій І. С."

(Світличний І. Голос доби. – К., 2005. – С. 72-73).

 

Серед „добра", переданого Іваном Світличним через Бориса Тимошенка, – поширювані у самвидаві пісні Галича, Окуджави, вірші Симоненка, Вінграновського, Драча та ін. Богдан ознайомив гостя зі своєю бібліотекою, книгами та журналами, виданими у Львові в часи польської окупації Галичини, розповів про наступ реакційних сил на літературу та мистецтво.

 

Щойно від'їхав Тимошенко, як з рекомендаційним листом від Світличного прибув новий посланець.

 

„Київ, 12.02.1965

Богданку!

Тобі вже передали старий проект пам'ятника Симоненкові. Передаємо новий, останній. Треба, щоб люди там бачили його і якось оцінили.

 

Там, у Львові, роблять пам'ятник Симоненкові якісь Фліти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір'ю Василя і дуже загітували її на свою користь.

 

Я не проти Флітів, але хотілося б, щоб це вирішували не одна-дві особи, а ширший загал.

 

Дізнайся, що там і як робиться, постарайся повернути так, щоб це підпало під контроль загалу. Бо я боюся, щоб не переміг натуралізм – тільки через нашу „активність". Треба все-таки домогтися якнайкращого варіанту.

 

Отож чекаю твого слова – про Флітів і про цей проект.

 

Листа передаю через хлопця, що організував перший вечір Василя в медінституті. Свій чоловік.

 

Вітай Михайла і всіх знайомих.

З привітом І. С."

(Там само. – С. 73).

 

Згаданий у листі хлопець – Микола Плахотнюк розповів про тотальне стеження в Києві з боку КГБ за будь-якою громадською діяльністю, про звільнення з праці багатьох активістів. Про все це говорив дуже скупо, виявився людиною на рідкість скромною й маломовною. При дефіциті часу Богдан завів Миколу в найближчу від Музею майстерню Теодозії Бриж, щоб побачив її твори.

 

Від’їхав Микола Плахотнюк – прибув новий посланець – молодий літературний критик Леонід Кореневич, якого Світличний хвалив за сміливу промову на вечорі Симоненка – „єдиний виступ в руслі Дзюби”. 

  

Посланці із Києва приїжджали так часто, що Богдан уже не розпитував їх, хто вони, вчаться чи працюють. Занепокоєний мовчанкою Богдана й чутками про загрозу його звільнення а музею, Світличний у черговій депеші від 10 березня І965 р. писав:

 

„Богданку!

Пред'явник цього послання – чоловік абсолютно свій. Якщо треба буде щось, допоможи.

 

І напиши мені хоч що-небудь. А то я вже не знаю, чи ти є, чи тебе немає. Проект пам'ятника обов'язково передай. Тут потрібен" (Там само. – С. 74).

 

У передчутті навислої небезпеки минула весна й настало гаряче літо 1965-го. Різними вони були в Софії та Богдана. Кожний з них жив своїми справами, планами, переживаннями. Світличний, користуючись нагодою, продовжував передавити Богданові конфіденційні листи та записки. Серед них найтривожнішим було повідомлення про те, що КГБ, збираючи матеріал про інакодумців, використовує найновішу закордонну техніку для підслуховування. Про це в його листі від 15 червня 1965 р.:

 

„Богданку!

Чоловік, що ним передаю цього листа, – свій. Допоможи, якщо треба буде, познайом а Михайлом. Маю для вас дещо, але чоловік їде надто швидко, не можу передати.

 

Врешті Михайло писав, що скоро буде тут.

 

Житомирська епопея, про яку вам скажуть, була. На жаль, ми не скористалися з неї як слід.

 

Бувай. Пиши – через людей" (Там само. – С. 75).

 

Отже, настав час тотального контролю. Ростислав Доценко, через якого Світличний передав лаконічного листа, розповів про відзначення тридцятиріччя паралізованого житомирського письменника Євгена Концевича, до якого 5 червня 1965 р. з Києва приїхало чимало друзів. Колишній сусід письменника Оксентій Мельничук також вирішив привітати Євгена, вручивши йому подарунок – альбом з вмонтованим у палітурці мініатюрним передатчиком, який транслював усі розмови до машини КГБ (стояла неподалік на вулиці). Здивований несподіваним подарунком, Євген розірвав обкладинку альбому й побачив там „жука" для підслуховування. Йому наказано було віддати „подарунок", якщо не хоче мати неприємностей. У випадку непослуху, чекісти виконають погрозу, – подумав Євген і віддав альбом. Про цей випадок було багато розмов і коментарів, навіть за кордоном. Провал із підслуховуванням розлютив комітет держбезпеки, який від збору інформації перейшов до підготовки репресій.

 

Ростислав Доценко, через якого Світличний передав записку, у 1963 р. вийшов на волю після відбуття десятирічного ув'язнення. Скільки треба було мати відваги й сили духа, щоб не побоятися виконати доручення. Його приїзд можна вважати попередженням долі, до голосу якої ніхто не прислухався.

 

Богдан продовжував перебувати у вирі організаційної діяльності, виготовлення й поширення самвидаву, створення поліграфічної бази. Бувало, цілими ночами вистукував на друкарській машинці різні заяви, матеріали з критикою комуністичної влади, з переліком вчинених нею злочинів. Удень роздавав матеріали знайомим з проханням передрукувати на тонкому цигарковому папері й роздати своїм знайомим, а ті – своїм, щоб самвидав дійшов до найбільшої кількості людей. А ще розсилав друзям і знайомим виконані на його прохання Іваном Остафійчуком ілюстрації на мотиви віршів Василя Симоненка. В одному з естампів були викарбувані слова: „Йшли діди на муки, підуть і правнуки…".  

 

 

Батько Світлани Йовенко – в недавньому минулому досвідчений працівник органів держбезпеки, зрозумів вагу цих слів. У датованому 25 травня 1968 р. листі Світлана писала:

 

„Богданочку, я знаю, мені нема прощення, навіть якби у тебе й стало милосердя на нього. Але що я тобі скажу? Не можу, не вмію написати тобі листа. Знайшла якісь кумедні записи – шматки куцих думок, наївне говоріння вісімнадцятирічної Йовенко, і все … подерла. Хіба не парадокс? Людина знищує власні слова, мислі, знищує на папері, а рівновага від того така, ніби викреслено з життя і той стан, що породив їх.

 

Брешу – не рівновага. Заспокоєність. Підла, полохлива. Тільки згодом однак тривожно. Спасибі, Богдане, за графіку, Мами цієї штуки не розуміє, тато? Не знаю, що зрозумів він, але злякався (мова про ліногравюру Івана Остафійчука). А у мене від того – злорадство. Я кажу про красиві кайдани і ще красивий меч, упиваюсь ефектом і сумно-плачно замислююсь.

 

Знаєш, я не розумію мистецтва. Зовсім. Тільки відчуваю (який театральний культ почуття!)

 

Колись в один вечір Іван про багато спитав у мене. І констатував оптимістично: „Зразкова неосвіченість". А я кусала губи. Я не сміла навіть благородно обуритись. А може, треба було пояснити, що з села мої батьки пішли на фронт, а далі в органах, де вони працювали, не дуже розумілися на мистецтві, а всіляке зацікавлення ним приймало явно „патологічні" форми?.. Чи сказати про те, що в моїй коханій школі збирання металевого брухту і лекція про Рєпіна (обскубаного, опошленого) стояли по важливості на одному рівні?..

 

Я тільки кусала губи.

 

Потім везла додому Чюрльоніса і тиждень жила музикою. Обставила кімнату „картинками" і тішилася, мов дитина, казкою. А мама знизувала плечима (не розуміла), а тато співчутливо посміхався (до мертвих класиків він нічого не має).

 

Ні, я не розумію мистецтва. Вибач, Богданочку, просто я вже тиждень намагаюсь і не можу написати тобі листа. Не виходить. І зараз не виходить.

 

Адже я сьогодні знову не сподобаюсь тобі?.. Але сьогодні я – сама відвертість. І чомусь беззахисність. Такий дурний травень. І я.

 

А як страшно ти вмієш бути злим!.. (Я заплющую очі).

 

Тільки мій ослик витримав би мою дурість. І моє горе. І все б зрозумів. А може, він забув мене?.. За цим красномовним (Богданом) дуже просто забути мовчазну Йовенко. Але він може згадати. Я люблю його. Я цілувала його у ліве вушко. Я люблю іграшки, вони багато прощають мені, прощають мене і все або нічого не розуміють. Це зручно. Коли мені кепсько, я розмовляю з ними, сміюсь над собою. Така „вразлива" особа, так ненавиджу „мімікрій", а люблю іграшки. За зручність...

 

Ні, не можу. Богданочку, нашкрябай мені щось на університет. Коли буде час. І не сердься за цей сумбур. Ну, що я можу зробити? Це я. Муляж вдачі. Може, краще не писати, ніж так? Св.".

 

 

Минали місяці. Після січневих спілчанських зборів Софія не телефонувала Богданові, не писала йому листів і записок. Тижнями проводила час у Києві, плекала мрію про початок нового життя. Богдан про це нічого не знав і навіть не здогадувався, хоча самовпевнений вигляд Софії, з яким підходила до нього в січні 1965-го після обговорення його статті, міг би йому багато що сказати, та, заклопотаний, не помітив і не здогадався про переміни, котрі відбулися в її серці восени 1964-го. Сталося очікуване: осінь у природі принесла весну в її серце. Попередні роки потонули в архівах пам'яті, – не хотіла до них заглядати, проте й забути про них не могла. Рисуючи з уяви на аркуші паперу обличчя рівного віку людей, раптом вгадала Богдана. Під настрій посеред ескізів написала:

„Богданку! Як живеться без мене? Чи краще? Мені снилось, що ні".

 

Легкою ходою пішла на Театральну й вкинула йому той аркуш у щілину дверей. 

 

 

Хвиля репресій, що пронеслася в серпні 1965-го по кількох областях України, стала підтвердженням віщого сну. В тому сонному видінні запам'яталася людина в окулярах, без концтабірної шапочки на голові. Хтось дуже знайомий, але хто б це міг бути?

 

Шкодувала, що Богдан проігнорував її попередження. Може й справді, як казав, така його доля. Всі ці спогади – далеке минуле. Тепер їй не до спогадів. Запалена в Карпатах ватра почуттів розгорялася в її серці з неймовірною силою. Все єство стало палаючою ватрою. Прагнула згоріти в тому вогні й відродитися, наче Фенікс. Не знала, що Доля приготувала нові випробування.