Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 42. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 лип. 2014 р., 10:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2014 р., 08:10 ]

Звинувачення

У кінці серпня 1964 р. відбувся суд над Погружальським, якого звинуватили й засудили за підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Із судових засідань стало відомо: директор бібліотеки Дончак через постійні конфлікти з Погружальським перевів його працювати у фонди. Тим і скористався зловмисник. Залишившись на ніч у книгосховищі, вчинив страхітливий злочин. Прояснилися й деякі інші факти. Узагальнити цей матеріал і надати йому гострого політичного спрямування взявся Євген Сверстюк. Над остаточною редакцією – змінами й доповненнями – працювали Іван Світличний і Вячеслав Чорновіл. Використали розповідь Богдана про закритий суд у Львові над юристами, які домагалися на основі діючої Конституції виходу України зі складу СРСР. Іван Красовський був свідком на цьому суді. Світличний і Чорновіл намагалися більше дізнатися про той суд, але Богдан знав тільки те, що чув від Красовського: начебто когось їз звинувачених засудили до смертної кари.

 

Минув якийсь час і Світличний через довірену людину передав Богданові статтю „З приводу процесу над Погружальським". То був документ великої викривальної сили. Зміст статті виходив за межі аналізу злочинного підпалу Державної публічної бібліотеки, торкався багатьох аспектів життя українців в умовах комуністичного режиму. Перебуваючи під сугестією написаного, Богдан вважав своїм обов'язком зробити якнайбільше примірників цього документа на друкарській машинці для поширення серед людей.

 

З приводу процесу над Погружальським

24 травня 1964 року сталася в Києві, „столиці" України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека Київська Публічна бібліотека Академії наук УРСР.

 

Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році в епоху космосу, атому, кібернетики.

 

Більше того: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх взагалі неможливо було почати, бо в усьому цьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коли вже вигорів дощенту весь український відділ.

 

Згоріла саме україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви (наприклад, архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради та інші). Частина з цих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціяльні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника, а потім, після усунення М, Скрипника, були „засекречені", як і вся українська Історія. Згоріли картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які знищені. На суді називалася цифра 600 тисяч томів. Можна уявити, скільки їх згоріло насправді!

 

Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачені величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але неприступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.

 

Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми руками і в який спосіб це робилося? З якою метою?

 

Відповідь на ці питання мав дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину, – працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив наприкінці серпня цього року в Києві, в невеличкому залі народного суду по Володарській вулиці.

 

Однак з самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки – наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу. Довго і нудно обговорювалися такі „важливі" питання: скільки в підсудного було жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, які різні кривди з боку співробітників призвели цю тонко організовану натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора. У заключному слові він навіть прочитав патріотичного вірша, який починався словами:

 

„Прости мне, родина,

прости, страна родная"…

 

Погружальський – казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку… На процесі він почувався героєм і по всьому було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, присудили його до десяти років позбавлення волі… „Гуманні" радянські закони на цей раз виявили співчуття до сентиментальних пригод „морально ущербленої людини". Людини, додамо, яка закінчила два вузи і університет марксизму-ленінізму (!) і дуже добре знала, що і для чого вона робить.

 

Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу, бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних питань.

 

Чому ні слова не згадувалося про магнійові стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнійовими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це – ні слова. А Погружальський з готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.

 

Як міг у бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами, протягом десяти років працювати такий сумнівний тип, як Погружальський?

 

Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки зовсім не існувало ніякого протипожежного захисту? В той час, як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде ліквідоване зразу ж (індикатори відсіки і т. п.)

 

Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд ввів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського?

 

Чому так пильно наглядав суддя, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів („что вы там пишете?" „где вы работаете?" і т. п.).

 

І, нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажемо, відділ марксизму-ленінізму, де він працював? Чому з семи поверхів бібліотеки згорів тільки один – саме той, куди загнали українську книгу. Чому суд замазував цей факт фразами про „пошкодження російської та (!) української літератур?"

 

Ці та інші подібні питання (а їх може бути багато!) на суді не поставили. Та як їх могли поставити, коли процесом займалося безпосередньо КГБ, яке навіть свідків попередньо „обробляло", а від працівників бібліотеки брали підписку, що вони не будуть „болтать лишнее"?

 

І все таки дещо на процесі виявилося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться і знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий вже я злодій, і до мене книжки нищили в організованому порядку. Це була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує якесь розпорядження про ліквідацію „идейно и научно устарелых книг". За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він всього-на-всього ширше застосував вищенаведену формулу! І чи не це мав на увазі ображений палій, коли в прощальному віршованому монолозі говорив:

 

Враги культуры на свободе,

В тюрму попался только я,

 

А втім, про долю Погружальського очевидно подбають його спільники і однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають. Виморивши голодом мільйони українців у 1933 р., закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми! Для чого живемо? Куди нас ведуть?

 

Нам уже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним.

 

Коли ми навіть від цього плювка не опам'ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не „раби, підніжки, грязь Москви"?

 

Чим можна налякати український народ? Знищити його? Це було не під силу навіть Сталінові.

 

Пограбувати? Але ж він і так щороку віддає все, що має. Відібрати мову? Це робиться щодня. В містах вона давно на становищі прибиральниці, а в селах калічиться, як порепані на буряках руки колгоспниці.

 

 

Знищити пам'ятки культури? Зірвали найстарішу Десятинну церкву, знищили Михайлівський і Успенський собори, а зараз руйнують найстародавніші церкви по селах…

 

Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її „каленым железом".

 

Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремники. Проте когось вони пекли навіть за сімома замками.

 

Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську і австрійську цензуру про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватись на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як „идейно устаревшие". На одному з семи поверхів в будинку бібліотеки вони притулилися на дерев'яних поличках і чекали дальшої „чистки". Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, на купи звалюються по монастирях. Але російський чорносотенний рух нетерпимий, він не хоче чекати, він войовничий!

 

Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п'яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.

 

Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніальній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію, наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!

 

Шовінізм є скрізь на керівних посадах і в секретних розпорядженнях, але про нього не можна згадати словом, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про „український буржуазний націоналізм".

 

Шовінізм вас душить, а ви кланяєтесь його інтернаціональному мундирові, Він глузує з вас, а ви клянетеся в любові до великого російського народу".

 

Шовінізм всемогутній, бо чує в себе за спиною офіційну підтримку. В очах наших поневолювачів люди, що розуміють велику трагедію України, є державними злочинцями. Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, якби нас судили публічним судом і покарали так, як Погружальського за знищення української академічної бібліотеки. Але ж ми живемо з вами в країні, де за слово правди людей нищать по-злодійськи, без суду.

 

Хіба не вчинили кілька років тому дику розправу над групою київських та львівських юристів, що хотіли у Верховній Раді та в ООН порушити питання про колоніальний гніт на Україні, про ігнорування навіть куцої сталінської конституції? Таємний „суд" і розстріл ось відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріали дізнання і суду були знищені...

 

А в цей час, коли творяться діла, яким могли б позаздрити середньовічні інквізитори, верховний балакун з усіх трибун розпинається, що у нас немає політичних в'язнів, що „диктатура пролетаріату" переросла в загальнонародну демократичну державу. Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників демократія, то що ж тоді фашизм?

 

Показовий той факт, що бібліотека була підпалена 24-го травня, в час Шевченківських свят. Це надає події особливого зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна з Шевченком. Його найбільші політичні поезії („Осії, Глави XIV", „І мертвим і живим..." „Розрита могила" та ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоб вони проходили на рівні гопака, а то, не дай Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про „нашу, не свою землю". А скільки в журналах і газетах було цензурою знято матеріалів-статей, віршів про Шевченка, в яких сексоти побачили „натяки" на сучасне становище України!

 

Шевченка боявся цар. Бояться його й наші партійні царисти бо недарма вони стягнули на гору в Каневі на день свята хмару війська і міліції та переодягнених кагебістів. А чи були там люди?.. Людей впускали до Шевченка по перепустках...

 

Але вершиною всього цього були події 22 травня в Києві. У цей день традиційно відзначається річниця перевезення Шевченкових останків з Петербурга і поховання Шевченка в Каневі. До пам'ятника Шевченкові в Києві збираються люди, співають пісень. Так було протягом кількох років. Цього ж року начальство, виконуючи загальний план роботи „по Шевченку", вирішило цього не допустити. Напередодні викликали в ЦК ЛКСМУ групу молоді, яку вважали ініціатором цієї справи, і сказали, що цього не можна допустити. Чому? „Тому, що подібні маніфестації – образа великого російського народу". Так дослівно і було сказано: „образа великого російського народу". Дико, але послідовно. А потім декани і парторги бігали по студентських аудиторіях і попереджали, що хто буде помічений біля пам'ятника Шевченкові 22 травня, того автоматично виключать з вузу. Неймовірно? Спитайте в студентів університету, педінституту, медінституту, у працівників інститутів літератури, фольклору та етнографії, Держлітвидаву та інших видавництв, яким дзвонили по телефону навіть секретарі ЦК ЛКСМУ, суворо попереджали про це.

 

І все ж увечері 22 травня зібрався біля пам'ятника великий натовп молоді. Їх зняли на кіноплівку і тепер „тягають". Декого зняли з роботи, декого збиралися зняти, поки не прийшла з Москви вказівка „не роздувать справу".

 

Так вони бояться Шевченка. І так воюють з ним. А війна з Шевченком – це тільки частина війни з українською культурою і українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці – також частина цієї війни... „Учітеся, брати мої, думайте, читайте" – закликав Шевченко.

 

ДУМАЙТЕ...

 

Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа – він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!".

 

Документ, в якому з таким болем висвітлено трагічну подію про нищення національної культури, історичної пам'яті, повинен знати кожен українець, його необхідно передруковувати в тисячах примірників й поширювати серед народу, вважав Богдан. Оскільки передрук документа на машинці давав мізерну кількість примірників, продовжував роздумувати над тим, як би створити для поширення самвидаву власну поліграфічну базу. Організація підпільної друкарні стала нав'язливою ідеєю. На цю тему розмовляв з університетським товаришем Павлом Чемерисом – відповідальним секретарем редакції газети „Поліграфіст" Львівського поліграфічного Інституту. Павло погодився винести з друкарні кілька кілограмів шрифтів і передати Богданові для складання з них самвидавних текстів.

 

 

Виявилося, в домашніх умовах реалізувати цю ідею не так просто: потрібне було бодай примітивне устаткування – своєрідний станок. Вихід із тупикової ситуації підказав Богданові Петро Дідович – працівник Центрального державного історичного архіву у Львові. Сказав, що найкраще було б набрати тексти в друкарні, яка має лінотипні машини, а з лінотипних відливів можна навіть у домашніх умовах забезпечити великий тираж. Обговорили це питання разом а Анатолієм Шевчуком – лінотипістом Житомирської обласної друкарні, братом Валерія Шевчука, з яким у Богдана були дружні стосунки. Анатолій дав згоду виготовити запропоновані Богданом самвидавні тексти, запевнив, що з готових лінотипних відливів не буде проблем виготовити тираж – не в десятках і сотнях, а навіть у тисячах примірників. Від такої перспективи у Богдана палахкотіла душа, бачив, як живе слово проникає в найвіддаленіші куточки України, пробуджує свідомість людей, гуртує їх до боротьби за високі національні ідеали. У цій діяльності бачив єдиний спосіб рятувати Україну від денаціоналізації, яка з кожним роком ставала все відчутнішою. Перебував у полоні організаційної роботи – все інше відійшло на другий план. Такою була вимога Духу часу.

 

Прикра несподіванка

Коли Богдан з деяким запізненням прийшов на роботу секретарка Віра сказала йому, що дзвонив якийсь чоловік з журналу „Жовтень", просив зайти. Богдан набрав номер телефону журналу.

- Хто мені дзвонив?

- Головний редактор хоче вас бачити.

- Зможу прийти лише під час обідньої перерви.

 

Зустріч з головним редактором Ростиславом Братунем була короткою. Мова йшла про ілюстративний матеріал для чергового номера журналу. Підбір для репродукування творів малярства, графіки та скульптури Братунь доручав Богданові, оскільки саме він запропонував назвати журнал не літературним, а літературно-мистецьким.

- Підберіть ілюстративний матеріал на свій розсуд. Подумайте, яких графіків не поміщали. Справа термінова. Дуже прошу, не затягуйте!

 

Богдан пообіцяв принести кілька гравюр зі своєї колекції й на тому розмова закінчилися. Повертаючись з редакції „Жовтня", зустрів на сходовій клітці двох працівниць редакції Львівського радіо, розміщеного поверхом нижче. В Богдана з ними склалися приязні стосунки, вони радо запрошували його для виступу з приводу різних мистецьких подій.

- Чули свою Караффу по радіо? – запитала одна а них.

 

Поставлене у такий спосіб запитання сконфузило Богдана. Здогадався, що поза очі ходили про нього й Софію різні чутки Не випадало промовчати.

- Дивне запитання. Софія Петрівна – не моя власність, вона належить всій Україні. Бачили, які відгуки у Книзі вражень? Якщо не бачили, поцікавтесь, а її виступу по вашому радіо, на жаль, не чув.

- Я так сказала, бо ви по всіх газетах її розхвалюєте, а недавно бачили вашу передачу по телебаченні. Ми чомусь думали, що ви разом прийдете записатися, – сказала одна з них з лукавою іскоркою в очах.

- А коли був цей виступ?

- Та, мабуть, з тиждень тому. І вона вас не повідомила?

- На жаль, не повідомила.

- А хіба не ви їй писали текст? – наполягала інша.

- Ні, не я. Вперше чую про виступ Софії Петрівни по радіо.

- То не біда, зайдіть до нас, прочитаєте нею написаний текст. Цукерки будуть?

- Очевидно, що будуть.

 

У редакції дівчата порилися в папках і знайшли передрукований на машинці виступ Караффи-Корбут. З нетерпінням перебіг очима кілька абзаців. Глибоко зітхнув. Подякував дівчатам, запитав, чи можуть подарувати йому текст. Не заперечили, мабуть, мали дві чи три копії. На здивування працівниць, Богдан вийшов з редакції без настрою. Помчав на роботу, кортіло в спокійній обстановці уважно прочитати текст виступу Караффи по радіо. Сів за свій робочий стіл і заглибився в читання. Читав уважно, вдумуючись у кожне речення. Той текст виступу був для нього ударом по голові. Йому відкрилася інша Караффа, ніж та, яку знав. Почав готуватися до серйозної розмови. Водночас думав над остаточним розривом стосунків.

 

Якщо б він поглянув на прочитаний текст з іншого боку, без емоцій, то чогось аж дуже страшного, компрометуючого художниця не сказала по радіо: такі передачі були нормою для більшості львівських письменників та художників, але до них Богдан не мав таких завищених вимог, бо не мав на них такого впливу, який мав на Софію, вважаючи її, ігноруючи роки, своєю вихованкою. Перед тим, як піти до Караффи, ще раз перечитав текст.

 

Лежить переді мною книга відзивів, книга хороших слів, часто аж задобрих – сказаних в мій адрес. Читаю я ці добрі, щирі слова, побажання людей, які стали мені друзями, і мимоволі насуваються всякі думки. А чи не за дуже дякують мені товариші за ті мої перші спроби? Бо правду сказати, це в мене, хоч і пізно дещо, але тільки початок. А ще думаю, якою маленькою є моя праця в порівнянні з великими дружніми побажаннями та надіями, які вони покладають на мене.

 

Розглядаю книгу, радію і тривожусь заразом, чи оправдаю я довір'я друзів, чи зумію донести до них свої мислі, мрії, поділитись з ними своїми задумами? Одне я чую, знаю, не буду боятись праці, щоб стати гідною тої великої любові, якою мене обдаровують друзі.

 

В пам'яті виринає перша осінь Возз'єднання, золота і багряна. Море квітів цвіло тоді, як і тепер. Вперше в житті побачила я тоді людей, таких далеких і таких близьких. Бо ж серця в нас одні і думки теж. Ділила нас людська жорстокість і маленька річка невинна. В ту осінь залишилось все позаду безробіття і пацифікації, вуличні бої, барикади, Береза Картузька. Діти пішли в школу, батьки взяли в руки плуги. І роки летіли, а з ними нове життя.

 

На нашій оновленій землі ми святкуємо ювілей 25-річчя Возз'єднання. Ми, художники, як і весь народ, відмічаємо цю славну дату. Готуюсь своєю виставкою гідно вшанувати наші величезні досягнення у всіх ділянках труда. Товариші їздять до колгоспів, шахт і заводів. Вивчають новий день, щоб правдиво зобразити героїку наших буднів і радість дозвілля. Старші товариші покажуть у своїх працях теми з давнього лихоліття, яке прийшлось їм самим пережити.

 

Моральне приниження людини, голод, тюрми – все було. А дальше підходять визначні дати, які художники, як і весь народ, будуть радісно зустрічати. Це сторіччя з дня народження В. І. Леніна, 150 років Великої жовтневої соціалістичної революції. Вже тепер треба збирати матеріали, бо великі теми вимагають великої праці.

 

У мене теж тепер багато задумів, мрій, які мушу скоро здійснити. Вже дуже вони просяться у руки. Хоч є і труднощі технічні, так скажу, чи побутові, то головне те життя, яке бурлить кругом і яке моїм обов'язком є пережити повно, доцільно і сильно. А ще, крім того, завсіди буду вертатись до невичерпної криниці тем – до Шевченка.

 

На своєму ранньому віку я також зазнала досить нужди і горя – то ж і людське горе мені зрозуміле і близьке.

 

Важка доля жінки, тої бідної матері, тої людини, котра валялась попідтинню з голодними, благальними очима, тих дітей опухлих, голих, малих старців, я не можу забути, Ту наймичку вічну, ту матір нещасну, без права любити власну дитину, в першу чергу по всій своїй змозі покажу. Ту велику самітність старої, опущеної матері, її сльози невиплакані, ті очі голодної вовчиці – маю весь час в душі. Тому не можу не висловитися.

 

Побіч сьогоднішнього дня будуть іти зі мною ті покручені старечі руки, вічні трудівниці. Я хотіла б своєю працею покласти в оці руки хоч малу квітку, хоч погладити їх за це, що вони видержали, не зломились (зрештою, матері інакше не можуть) і виростили онуків – богатирів, сильних трударів, вчених, нас, художників... Ті руки, порепані, чорні, простелили нам шлях світлий. Вони, наші матері, на тих руках протягнули нам крізь віки своє велике, мужнє серце. Ми приймаємо його як найдорожчу естафету, щоб скріпити його своїм трудом, та пронести своїм онукам без стиду.

Софія Караффа-Корбут".

 

  

Богдана мучило питання: як могла Караффа виголосити такий текст. Треба конче з нею зустрітися й висловити думку про зміст її виступу. А якщо вона не хоче вислухати? У такому разі краще написати листи й викласти у ньому все, не стримуючи емоцій. Після праці попрямував додому. Сів за стіл і почав писати. Писав, наче в гарячці, швидко, нервово, з болем і гіркотою у серці.

 

Перечитав. Ні, такого листа пересилати поштою не можна, – треба зустрітися й вручити в руки. Лист вийшов понад міру різкий. Закінчив листа словами: „Краще б Ви торгували власним тілом, ніж мали опуститися до низькості, торгуючи власною совістю".

 

Поглянув на годинник: 22-га. Запізно йти в такий час. Склав аркуш учетверо, поклав у кишеню. Зрушені нерви не давали спати. Дочекався ранку і попрямував до її майстерні. Софії не застав. Під час обідньої перерви заглянув у графічну майстерню, але й там її не було. „Софія Петрівна поїхала на село, – повідомив майстер Живко, – буде завтра зранку". Богдан знову майже не спав, чекаючи того ранку.

Зустріла словами:

- Якщо б я знала, що ти сьогодні прийдеш, то сказала б зустріти мене коло поїзда. Нині приїхала з Куткора, ледве донесла те все. Дивись, бачиш той рулон? А ти знаєш, який лінолеум важкий? Поклала на себе, як на верблюда, але якось донесла – мало не сконала. Вся була мокра. Але чому в тебе такий вираз обличчя?

- Я приніс вам листа. Прошу, – сказав сухо. – На розмову не маю часу, заледве встигаю на працю. Бувайте!

 

З листом в руках і знаком запитання на обличчі Софія кілька хвилин постояла біля дверей майстерні, з тривогою сіла за стіл і почала читати. Прочитавши, не могла збагнути, що з нею діється. Майже всю ніч провела у сльозах. Наступного дня вранці пішла на головпоштамт і зателефонувала Богданові до музею. Цього разу його покликали.

- Тебе цікавить, яке моє враження від твого листа? Проплакала цілу ніч. Ти цього хотів?

 

 

Не чекаючи відповіді, поклала трубку. Не знала, як їй поступити в цих обставинах. Богданів лист лежав тягарем на душі. Що має з ним робити? Спалити? Найкраще було б спалити себе разом з тим листом й відродитися, наче фенікс. Боліло серце. Було б нерозумно з її боку написати листа з поясненнями, чому з таким текстом виступила по радіо, Лист міг потрапити в чужі руки, а це означало б самій наробити собі лиха. До політичних питань треба бути дуже обережним. Пам'ятала, як дорого коштувало багатьом людям кожне написане в листі слово. То ж найкраще зустрітися і все пояснити. Того ж дня написала записку й вкинули у щілину дверей його помешкання.

 

„Знаєш, Данку, читала я два рази. Все добре. Але на це я не напишу Тобі нічого. Я можу, і хочу, і вважаю це найбільш властивим поговорити. Я тепер вже не можу писати, бо писання – це також пустомеля, а так як Ти для мене найближчий чоловік, у нас не сміє бути таких штучних атмосфер і ситуацій. Я не хочу, щоб Тебе боліло, бо Ти мені все.

 

Тому, якщо хочеш, я все Тобі розкажу коротко і ясно, але словами, бо пусті паперові обіцянки мене не вдовольняють. Я хотіла б сьогодні, у 10 год., зустрітись коло університету – там де все, і поговорити. Це буде нормально для мене і ясніше Тобі. Буду ждати Тебе, Друже мій дорогий, – Софія.

 

Нехай хоч раз буде, як повинно бути, – нормально".

 

 

Богдан не міг себе пересилити, на зустріч не пішов. Софія, не знаходячи спокою, написала ще одну записку:

 

„Данку!

Так не може бути. Я мушу Вас побачити і поговорити. Обов'язково. Ви мусите зрозуміти, що я так мусила поступити, але мені неприємно і болить. Завтра скажіть на роботі, що десь ідете, – і прийдіть. Жду від 3-ої до 5-20.

Соня.

 

Якщо не зможеш бути в тій годині, то в 6-30 будьте коло церкви на Руській, Або сьогодні до 10-30".

 

Наступного дня Богдан прийшов на працю без настрою. Щойно почав переглядати газети, як почув, що хтось відчинив двері до кабінету. У дверях стояла секретарка Віра й невдоволеним тоном до Богдана:

- Вас знову до телефону. Ви, мабуть, вважаєте, в мене нема іншої роботи, крім бігання сходами вниз і вверх?

- Пробачте! – примирливо сказав Богдан і пішов на другий поверх, бо в кабінеті не було телефонного апарата. Пізнав голос Караффи.

- Прийдіть у майстерню. Конче.