Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 41. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 7 лип. 2014 р., 07:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лип. 2014 р., 06:01 ]

Редактор львівського видавництва Іван Деркач захоплення висловив лаконічно і водночас глибоко:

Софія Караффа-Корбут – це художниця сили таланту письменника Василя Стефаника!

Іван Деркач

 

 

Ще лаконічний запис після огляду виставки разом із сім’єю зробив прозаїк Роман Іваничук:

Спасибі, Софіє!

Іваничуки 

 

 

Не залишимся байдужим до виставлених творів скульптор Ярослав Мотика:

„Неповторні твори художниці – це ціла історія дум народних і його мрій. Яка сила виразу і яка велич фантазії! Я вдячний художниці за те, що змогла своїм мистецтвом збагатити мою душу.

Мотика Я.".

 

Виставка привабила багатьох учителів та учнів львівських шкіл. Уважно роздивившись кожен твір експозиції, Роман Головин, учитель СШ № 7, схилився над „Книгою відгуків" і зробив такий запис:

 

„Оглянувши виставку робіт художниці Софії Караффи-Корбут, знову й знову переконуємось у невичерпності характеру і таланту українського народу, представники якого творять дива. І тому у великій пошані схиляємо голову, віддаючи належне нашій талановитій львів'янці.

 

  

Незабутнє враження справляє на глядача чудове творіння мистецьких рук шановної Софії. У графіці і проектах вітражів відчувається широчінь творчої уяви, оригінальне трактування теми, особливі – тільки Софіїні лінії різця. А це в свою чергу дає підстави твердити про нові можливості у творчому доробку художниці на майбутнє. А поки що – гравюри гарні, привабливі, сповнюють душу естетичною насолодою

Р. Головин, 7. 08.1964 р."

 

Високу оцінку творам львівської художниці дали мистці з сусідніх областей.

 

„Дорога Софіє Петрівно!

Ваша виставка – честь і гордість нашої української культури. Це справжнє відродження! Захоплюємось і бажаємо сонця, щастя і поезії не тільки в мистецтві, а й у Вашому житті!

З повагою худ. Турецький, Марусевич, м. Івано-Франківськ. 9. 08.1964 р".

 

Відомий львівський мистецтвознавець Григорій Островський, який мав тісні контакти з журналами Києва та Москви, записав:

 

„Здорово! Спасибо!

Г. Островский, 11. 08.1964 г."

 

У кількох записах, крім захоплення, були побажання львівському видавництву випустити „Кобзар" з ілюстраціями С. Караффи-Корбут:

„Це була б чудова квітка у вінок нашому Тарасу!"

(Підпис нерозбірливий).

 

На відміну від деяких львівських художників, які уникали розмови про виставку, графік Маргарита Старовойт емоційно й образно передала захоплення творчістю Софії Караффи-Корбут:

„У велике і давнє українське мистецтво прийшла Весна! Вона розцвіла чудово, неповторно ліногравюрами Софії...".

 

 

Майже кожного дня Софія приходила до Спілки, зустрічалася з глядачами, давала коментарі, вислуховувала й читала відгуки про виставку. Деякі з них були для неї дуже важливі. Уява вирисовувала співпрацю з народним майстром художнього скла Тарнавським, який залишив запис:

 

„Шановна Софіє Петрівно!

Виставка Ваших чудових робіт мене глибоко схвилювала – безмежно вдячний! Своїми новаторськими, глибоко народними роботами Ви збагатили нашу українську культуру. Бажаю дальших творчих дерзань, доброго здоров'я.

19.08.1964 р., нар. майстер Тарнавський".

 

Упродовж двох з половиною місяців експозиція виставки не залишалася без людей. Дехто, оглянувши виставку вперше, приходив вдруге й втретє – окремо й з сім'ями. Щирі, від юних сердець слова подяки записали у „Книгу відгуків" школярі – учні старших і молодших класів.

  

 

Уперше за багато років Софія всім своїм єством відчула невимовну радість від захоплених – усних і письмових – відгуків про свою творчість. Сяюча, щаслива розповідала про успіх виставки своїй матері. І хоча приїхати з села Куткора до Львова для Марії Берези була певна проблема, вона не могла не побачити своїми очима творіння донечки. І ось у Книзі відгуків її запис:

„Моє Кохане Сонічко! Світи без хмаринки і грій нас – хоч би до ста років. Дуже тонко і вірно вийшла вся недоля тодішніх жінок. І не було б в образу для Батька Тараса, якби колись ними прикрасили його пам'ятник.

 

А зараз гаряче цілую і ще раз бажаю успіхів і здоров'я.

Мама.

13.09 1964 р.".

 

 

Роман Крип’якевич спеціально вдруге прийшов на зі своїм приятелем, щоб зробити у Книзі відгуків запис із конструктивними пропозиціями:

 

„Вельмишановна Софіє! Дякуємо за небуденну насолоду.

Вельмишановні керівники Спілки художників! Дуже просимо вжити всіх можливих і неможливих заходів, щоб зробити творіння С. К-К доступним для громадян Радянської України і Радянського Союзу. На сьогодні немає не тільки альбому, як і серії репродукцій та відкриток цих творів, але навіть поганенького каталогу виставки. Поінформували нас, що альбом буде випущений тиражем 100 (сто) примірників. Чи не малувато це для любителів прекрасного всього Радянського Союзу? Злочинно було б позбавити їх тієї насолоди, яку ми одержали лише тому, що нам пощастило жити в тому ж місті, що й Софія Караффа-Корбут,

Р. Крип'якевич, І. Ваваль".

 

 

І ось останній, дуже важливий запис у Книзі відгуків – киянина, думки і пропозиції якого широко обговорювалися в мистецьких колах:

 

„Вражає сила образотворчої виразності і гармонійність графічної трактовки з поетичною основою. Чудові роботи Софії Петрівни – яскраве свідчення того, що ілюструвати „Кобзар" може лише той художник, який опанував не лише зміст, але й всією душею проникся його поетичною епічністю.

 

Варто, дуже варто клопотати про видання „Кобзаря" з цими гравюрами, а львів'янам треба їх видати окремо. Київ, І. Вендиш, 6.10.1964 р."

 

  

Слава окрилила Софію Караффу-Корбут. Привітання, обійми, поцілунки – все, нащо чекала довгі роки. Мала право із спокійним серцем відірватися на три-чотири дні від рідного міста й збагатитися досвідом художників Балтії. Поїздку до трьох балтійських республік Спілка призначила не на 19 вересня, як планувалося, а на тиждень раніше. 

 

  

 

Софія перед від'їздом написала цілком офіційну записку Богданові:

„Тов.! За книжки – перепрошую, скоро все віддам. Десь 23-го (вересня) приїде Заливаха – буде мене шукати – я приїду 23 – (24 прийду в музей). Прошу так йому сказати. Нехай мене почекає. Жаль, що Ви не змогли його ще відвідати – це потрібне для його роботи. Щось не те,

Караффа-Корбут". 

 

 

Поїздка Софії до столиць республік була для Богдана гарантією кількаденного спокою від телефонних дзвінків, листів та записок. Виділив один вихідний, щоб поїхати до Києва й відвезти чергову порцію самвидаву. Зустрівся з Іваном Світличним, обговорили деякі питання подальших контактів. Із Світланою не пощастило побачитися: разом із студентами-однокурсниками перебувала на зборі осіннього врожаю – картоплі та помідорів. Прибувши до Львова, написав їй листа. Невдовзі отримав відповідь:

„1964 р., 21 вересня

Дорогий Богданочку!

Дуже вдячна тобі за лист, надряпаний, мабуть, з космічною швидкістю. Як і ти, страшенно вражена отими невдалими візитами до абсолютно нечутливої Йовенко, яку невідомо для чого „вирвало з Києва". І ще... Я до краю схвильована розповіддю про незвичайні вуса, які плекались аж два місяці і які мені, на жаль, не пощастило побачити.

 

 

Але ж, єй-єй, ти розсмішив мене своїм ідеалізованим уявленням Бортничів. „Кавунчики, найкращі помідорчики, матеріальний рай" – це саме те, чого тут ніхто не бачить і навіть не уявляє собі. Бортничі – це півтори хатинки, наша казарма, довжелезні поля картоплі і (в більшості гнилих) помідорів.

 

В нашій кімнаті 45 чоловік. Спимо по троє, по четверо на двох ліжках, що стоять майже всі впритул одне до одного. Йовенко вибрала собі ложе біля вікна і займається раціоналізаторством, абсолютно ігноруючи двері. Прокидаємось о п'ятій, на поле виходимо пів на восьму, повертаємось о шостій.

 

Майже не читаю і майже не пишу. З восьмої до першої ночі кімната потопає в диму різноманітних балачок, починаючи від всіляких розповідей про покійників і коханців до старанного перемивання кісток наших колег-філологів (чоловічої половини табору).

 

Спочатку мало не плакала. Тепер звикла навіть до надто дзвінких голосів, вічного галасу, всіляких (часто пустопорожніх) розмов. Дивно, але з усім цим знайшла вельми симпатичними моїх кирпатих сусідочок, хоча, мабуть, не зважилась би говорити з ними до кінця відверто й серйозно. Зараз сиджу перед маленьким люстерком і критично розглядаю засмучену мордасю, що чомусь аж надто уважно вдивляється в мене.

 

Ця Йовенко засмагла і прекрасно схудла. А вчора був день її народження, і всі 10 хлопців принесли їй по букету квітів, через одного освідчившись в коханні. Потім дівчата співали про 18 років, а вона перечитувала комічні листи й деканову телеграму. А ще потім (в неділю) вона зникла на цілий день, і ніхто її не міг знайти. Ну, от. А Йовенко лежала в лісі, ковтаючи смачні сльозинки, читала небо. Хмари уже не нагадували білих верблюдів, і ліс був тихий і чарівний, як у Лесі... Ні-бо, краще! А вона дивилась своїми зеленими в трояндове небо і все так же питала: Чого мені? І все було, як раніше, і все було зовсім інакше...

 

„Хочу все знати". Мабуть, це найхарактерніше. Богдан в оригіналі.

 

А що я тобі напишу?

 

Знаєш, Богданочку, мені здається я зараз абсолютно відірвана від життя, Вчора повернулась з Бортничів, ці два речення народилися в Києві. А взагалі не уявляю собі, скільки ще часу буду писати цей лист, Почала відразу ж, тільки-но отримала твій. Потім сиділи над напівбілим клаптиком, щось думала, чогось чекала і знову відкладала.

 

Люди завжди цікавили мене своєю неповторністю, я раділа і лякалась її, слухала співання сердець і не розуміла, чому це можна ввібрати в себе змузичену безконечність, чому не можна чоловіку стати носієм всього кращого, що тільки спроможна нести людина. Це вже, мабуть, анархія. Всі звуки світу одночасно і в одному приміщенні – хаос. Проклята відносність. Але ж там – певне упорядкування, цілеспрямованість... Чи, може, прекрасне в поєднанні з прекрасним закреслює себе? Інакше кажучи, ідеал – чудова омана і, втілений, він нікого не може задовольнити, ми відхилимо його, шукаючи іншого, свідомо прагнучи до вищого й кращого.

 

Бідний! Я не встигаю писати за думкою, і тому цей вінегрет доведеться смакувати тобі, як нещасній жертві сумбурності моїх думок.

 

Вибач, Богданочку. Абсолютно серйозно співчуваю тобі: адже це нудно – бути свідком відкриття давно відкритих Америк. Але ж чи можливо застрахувати себе від цього.

 

Один премилий хлопчик прислав Йовенко листа: „Я розумію, що моїм віршам далеко ще до Ваших. І я розумію, що мені треба чимало працювати. Я можу. Тільки скажіть: з ким, куди йти? Не будете ж ви заперечувати необхідність спілкування з тими, до кого я прагну. Що читати? Дайте мені хоча б приблизний список необхідного. Ви в місті – Вам легше. Там Микола, Драч, всі ці хлопці. У Вас, можливо, є якийсь духовний наставник, є справжні друзі... А що робити мені? Читаю безсистемно, все, що попадається під руки. Найчастіше це не те, що потрібно... Мені 19. Я знаю, що досяг більшого ніж дехто, але це мене аж ніяк не влаштовує. Досягти надзвичайного... А як?".

 

Ну, і в такому дусі весь лист. Розумієш, Богдане, цей хлопчисько і розсмішив і налякав мене. Адже все це – дещо в спрощеному вигляді – мої думки.

 

І читаю я так само без розбору, і в багатьох випадках, якщо й беру щось від прочитаного, то, мабуть, тільки від підсвідомого читання між рядків. А щодо „духовних наставників" і зручності міста для спілкування, то які там в біса переваги у мене!..

 

На „Молоді" зараз нудно до отупіння. Можна прийти раз в два місяці, щоб навчитися, як не треба писати. Жиленко та й таких інших не бачила мало не півроку. Справжні друзі?.. Згадую Миколу:

 

„Печаль моя щаслива і гірка.

Замало друзів, обраних навіки,

Вони живуть, немов пустельні ріки,

Бо часто гинуть в сонці і пісках".

 

А список?.. Чи є такий?..

 

„Треба засвоїти зроблене й відкрите до Вас. Найнеобхідніше, звичайно. Можливо, не все сприймати, як аксіому. Підходити критично. Але ж обов'язково засвоїти. Інакше не можна йти далі. І ще... Я не знаю про існування таких списків. Те, що я для себе вважаю необхідним, поки що дуже обмежено, тому що це „першочергове" і мені приходиться шукати без духовних наставників. Та й хіба можна без читання другорядного визначити високе й найнеобхідніше? Треба завжди шукати, але шукати, не забуваючи національних традицій. Треба вникати в глибини музики і живопису, архітектури й кіно. І ще, мені здається, необхідно прийти до особистої художньої філософії, бо без неї не існує митця".

 

Це я писала йому. А тобі – для того, щоб ти мав деяке уявлення про те, що саме бродить в моїх жилах. Власне, не тільки для цього. (Тебе не втомив процес школярського прозрівання?). Просто я хотіла почути тебе. Що б ти сказав про „духовних наставників", спілкування і тому подібне, включаючи "чудернацькі списки, що роблять людину інтелектуалом?" А, може, все-таки він має рацію? Адже тут цілком об'єктивний рахунок: 1:0 на користь цілеспрямованості проти марнотратства.

 

Кінчаю, кінчаю, кінчаю.

Ну, от... Спізнилась в райком.

 

Сіпаю тебе за розкішні вуса, що „мало не закручуються до вуха". Привіт Роману Івановичу. Маю надію, обійдеться без нервового шоку. Адже ти трохи звик до мого апетиту щодо розміру листів.

 

Ну, раз на місяць все-таки необхідно виговоритись. Все не вміщається, тому трохи сумбурно. А мовчати взагалі – боюсь – здичавію.

О., Йов".

 

Обговорення виставки

Демонструвати свої твори на виставці понад два місяці – мрія кожного мистця. Софія заслужила такий подарунок долі своєю працею, переживаннями, люблячим серцем. Оскільки демонстрування творів Караффи перейшло через усі часові рамки, бюро графічної секції вирішило провести обговореним виставки 4 жовтня 1964 р. Богдан отримав повідомлення, що у вівторок, 6 жовтня ц. р. о 6 год. вечора, в приміщенні Спілки художників відбудеться засідання графічної секції, на якому буде обговорення виставки С. П. Караффи-Корбут. 

 

 

Софія перестріла Богдана, як повертався з музею, й попросила виступити з оглядом її творчості, але не дуже хвалити, бо й так має багато заздрісників. Пообіцяв врахувати побажання. Свій виступ під час обговорення побудував з двох частин: спочатку говорив, у чому сила творів Караффи-Корбут, а під кінець зупинився на проблемах форми, яка, на його думку, не в усіх творах доведена до повної завершеності Така побудова доповіді дала оптимальний результат: Софію почали захищати від нападок придирливого критика, його надмірних вимог і навмисного вишукування вад. Художниця була щаслива, її обступили шанувальники мистецтва й журналісти львівських газет, радіо й телебачення, домовлялися про інтерв'ю. Не давали спокою й численні шанувальники. Одні мали бажання ближче познайомитися з нею, тоді як колекціонери прагнули придбати її гравюри. Не хотіла торгувати своїми творами, пообіцяла подарувати окремі твори тим, до кого мала довіру.

 

Після обговорення керівництво Спілки поставило вимогу негайно демонтувати експозицію, звільнити зал для наступної виставки. Софія звернулася до Богдана з проханням допомогти їй, коли в залах залишилися голі стіни, помітно хвилюючись, промовила:

- Хочу виставитися в Києві, може, в Одесі або Запоріжжі. Маю кожного твору по два-три відбитки. А ті, що ми зняли, забирай собі.

- Усі? – здивовано запитав Богдан і додав: – Це нереально.

- Не заперечуй, я про це тобі вже казала, мушу бути вірна даному слову.

- Візьму тільки ті ліногравюри, яких у мене нема.

- Не переживай, сказала ж тобі, маю по два-три відбитки, а якщо якогось не вистачатиме – додрукую.

 

З дозволу художниці Богдан узяв для докладного ознайомлення „Книгу відгуків". Розуміючи вагу цього документа, наступного дня попросив музейну секретарку Віру, не відкладаючи „на потім", передрукувати на машинці.

 

Опубліковані в газетах та журналах, показані на численних виставках твори талановитої майстрині не могли не вплинути на розвиток графічного мистецтва в Україні, де естамп ставав у повному розумінні демократичним мистецтвом. Чимало художників, які скептично ставилися до можливостей ліногравюри, тепер пробували свої сили у цій техніці. Новим явищем стало широке зацікавлення гравюрою колекціонерами. Паралельно зі станковою та книжковою графікою активно розвивався екслібрис. Орієнтуючись на нові віяння часу, художники почали більше уваги приділяти мистецькому рівню своїх творів, вивчати світовий досвід і традиції української графіки минулих часів, її високі досягнення у 20-ті рр. XX ст. на Східній Україні, а у 30-і роки в Галичині.

 

Творчість Георгія Нарбута, Олени Кульчицької, Миколи Бутовича, Святослава Гординського стали своєрідним дороговказом, духовною наснагою для багатьох українських мистців. Почало формуватися нове обличчя нової української графіки – станкової та книжкової. Поступившись місцем новій мистецькій генерації, поволі відходили в небуття ортодокси так званого соцреалізму.

 

Тріумфальний успіх виставки Караффи-Корбут схилив Богдана до думки, що свою місію порадника виконав. Кілька надрукованих ним статей зробили свою справу: культурній громадськості України стало широко відоме ім'я талановитої львівської майстрині. Статті про Караффу-Корбут надрукували не лише газети й журнали в Україні, а й „Український голос" в Канаді та „Наше слово" у Варшаві. Її творчістю зацікавилися київські мистецтвознавці, Отже, пора залишити Софію для самостійного творчого плавання. Тепер уже не пропаде, не потоне у мистецькому морі, хай насолоджується купанням у славі. А йому пора дистанціюватися, тим паче, що на мистецькій арені появилася плеяда молодих мистців, творчість яких вселяла надію, що в українське мистецтво прийшла нова генерація, вихована Романом Сельським і його учнем Карлом Звіринським. То були випускники Львівського інституту прикладного й декоративного мистецтва 1964 і 1965 рр. – деякі із них однолітки Богдана, як Іван Марчук, інші – на кілька років молодші, як Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Олег Мінько, Наталія Паук, Іван Остафійчук, Роман Петрук, Богдан Сорока та інші. З більшістю з них Богдан подружився, оглядав їхні твори. Особливо близько зійшовся з Любомиром Медведем, творчість якого перекликалася з філософією екзистенціалізму і новітніми мистецькими напрямами в Європі. Богдан був захоплений його живописом і графікою, збирав матеріал для великої статті. З дозволу Любомира перевіз частину його творів на своє помешкання й показував львівським і київським друзям. Високо оцінив живопис і графіку молодого мистця скульптор і мистецтвознавець Дмитро Крвавич.

 

Проте від наміру зайнятися на повну силу дослідженням творчості молодих змушений був відмовитися: захопив вир громадської діяльності. В його руки один за одним потрапляли самвидавні матеріали, які потрібно було роздрукувати і поширити серед людей.