Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 40. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 лип. 2014 р., 09:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лип. 2014 р., 02:09 ]

Організація виставки

У гарячі липневі дні 1964 р. усі сили й помисли Софії були зосереджені на організації виставки. 23 серпня їй сповниться сорок років, а вона щойно почала жити й творити на повну силу. Переконувала себе: до сорока років був один період у її житті, а після сорока мусить відбутися щось дуже важливе, як у тітки Михайлини, життя якої щойно після сорока набрало іншого трибу: вийшла заміж, народила донечку. Треба якось із гідністю завершити стосунки з Богданом, поставити на цій історії остаточну крапку й вірити в долю. У папці лежить гравюра, спеціально призначена для такого дня: „Щось так, мов докір над душею гука". Один-єдиний відбиток. Тільки для нього. Щоб вручити, треба зустрітися. Звертаючись на „Ви", написала кілька цілком офіційних слів, щоб на кілька хвилин зайшов у майстерню. Після праці Богдан звернув увагу на вкинену крізь щілину дверей записку:

„Прошу Вас зайти ще завтра до нас у майстерню. Треба дещо порадитись відносно виставки. Думаю, що це не дуже затруднить Вас.

Прошу і жду. Караффа-Корбут". 

 

 

Коли Богдан зайшов у майстерню, сказала, що перед тим, як почати ділову розмову, хоче вручити йому на пам'ять спеціально вирізану для нього ліногравюру, про яку колись вже згадувала.

- Бережи її, то тільки для тебе я вирізала, крім тебе тої роботи ніхто не матиме. У ній захована наша таємниця, докір душі. Ти того не можеш зрозуміти, бо хочеш з цілим світом мати контакти, а мені достатньо було б тільки тебе. А тепер про діло. Допоможи мені відібрати твори на виставку. Що треба виставити – сама знаю. Ти скажи, чого не треба виставляти, щоб не засоромитись, не чути від тебе та інших дорікань.

 

- Таких речей, на щастя, мало, – про них у нас вже була мова. Вітальні листівки, екслібриси й ілюстрації до вже надрукованих книжок не треба виставляти. Без двох проектів вітражів –„Тарас Шевченко" і „Богдан Хмельницький" також можна обійтися, бо вони своїм розміром і кольоровими плямами заглушили б експозицію. А проекти вітражів невеликого розміру – обов'язково треба виставити. Серед графіки вони будуть дуже добре дивитися.

- По твоїх думках – звіряю свої. Вони співпадають: маєш рацію, не варто все виставляти. Тепер про інше. Пригадуєш, ти говорив мені про зміст окремих моїх робіт без прив'язки до „Кобзаря" Шевченка. Тобі таке бачення й розуміння подобається, а мені не дуже. Не смій так писати про „Чуму", як ти говорив. На мої гравюри треба дивитися тільки через призму творів Шевченка, а не проектувати їх на наші часи.

- Кожен твір викликає багато асоціацій. Чимало порушених Шевченком проблем викликають аналогію в проблемами нинішнього дня.

- Не говори мені цього. Я краще знаю, як треба, а як не треба тлумачити мої гравюри, Прецінь, як автор, маю на це право, Тому прошу тебе не узагальнювати, а прив'язувати кожну гравюру до конкретних Шевченкових слів, бо інакше неминучі для мене неприємності. Зрозумій: про „Чуму" не можна писати так, як ти говорив. Ще прийде час назвати все своїми іменами, але той час ще за горами. Ти підвів мене до думки, що „Чуму" краще не виставляти, як і деякі проекти вітражів. Може, ще відкину якісь речі. Допоможи мені віддрукувати деякі речі, бо сама не дам ради. Не відмовляйся, бо то все буде твоє. 

 

  

- Де буду тримати?

- Я вже говорила тобі: відвезеш до батьків. Там все поміститься.

- Коли прийти помогти друкувати?

- Ще сама не знаю. Мушу домовитися з Живком. Повідомлю тебе окремо. А тепер біжи, бо в мене таке відчуття, що ти слухаєш свої думки, а не те, що я тобі кажу. Ти весь час спішиш, а так хочеться спокійної розмови.

 

На переповнену переживаннями художницю чекало чимало турбот; зробити нові відбитки творів, перевезти ліногравюри й проекти вітражів до приміщення Спілки художників, побудувати експозицію, виготовити афішу, домовитися з друкарнею про запрошення, роздати їх людям, – на голову звалилося стільки проблем, що ходила, наче зачумлена. Із кращих творів треба виготовити цинкографічні кліше, бо великоформатні ліногравюри завдають музеям і колекціонерам непотрібного клопоту, їх трудно зберігати. А з невеликого розміру цинкографічних матриць можна зробити велику кількість відбитків – для продажу чи подарунків близьким і дорогим серцю людям. Твори отримали б подвійне життя – у первинному вигляді, як ліногравюри, та у зменшеному форматі, як відбитки з цинкографічних пластин, Підписані автором, одні й другі вважатимуться оригіналами. А тут на кожному кроці всяка бюрократична тяганина. 1 липня виплатила друкарні 140 рублів за виготовлення цинкових кліше, обіцяли, що через день-два будуть готові. Минув тиждень, а замовлення не виконано.

 

Коли трохи впоралася, подзвонила Богданові. Застала його на роботі.

- З друком мені допоміг Живко, тому прийди не до майстерні, а до Спілки, – всі роботи вже там. Так всього багато, що не можу дати собі ради. Ти будував експозицію виставки Анатолія Зубки, маєш досвіді порадиш, як все це розмістити.

- Прийду в обідню перерву,

- Гаразд, чекатиму.

 

Богдан уважно роздивлявся розставлені вздовж стін гравюри та проекти вітражів. Звернув увагу на два триптихи „Прометей закутий" і „Прометей розкутий".

- Поруч два триптихи погано дивляться. Краще їх перегрупувати: центральну частину дати окремо, а боки – також окремо, бо шахтарі поруч з Прометеєм – якось не на місці. На великих чорних щитах кольорові ліногравюри будуть дуже сильним акордом, а кольорові проекти вітражів надаватимуть виставці святковості: їх варто розмістити не окремо, а поряд з чорно-білими гравюрами.

- Дуже переживаю, бо то моя перша виставка, не знаю, як сприймуть.

- Все буде добре. Такої виставки Львів ще не бачив.

- Не забувай про силу заздрощів, вони здатні все зруйнувати, біле назвати чорним.

- Надіюся, цього не станеться.

 

Богдан пішов до музею, а Софія залишилася чекати на двох технічних працівників, з якими мала домовитися про розвішування робіт. А вони, набиваючи собі ціну, тягнули час, якого їй так не вистачало. 

 

 

Роздуми перервав керівник господарського відділу Спілки Лемешівський. Повідомив, що домовився з робітниками про розвішування робіт. Через зайнятість приступлять до роботи в кінці липня, а раніше й не потрібно, бо відкриття виставки Спілка запланувала на початок серпня. До того часу треба звільнити зали від попередньої виставки скульптури. Запевнивши художницю, що все буде зроблено належним чином, Лемешівський, прищуривши очі, ледве чутно промовив:

- За полагодження справи потрібна кава.

- І скільки та „кава" коштує? – невдоволеним голосом запитали художниця.

- Де кава, там і коньяк, – з хитруватою усмішкою відповів Лемешівський.

 

Художниця відкрила свою старомодну сумочку й вручила старому лисові „на каву з коньяком". З полегшенням пішла до графічної майстерні, попросила майстра Живка піти до друкарні й дізнатися, коли нарешті буде виконане замовлення. Отримавши в друкарні 10 липня 42 цинкографічні кліше, Живко власноруч передав їх художниці. Можна було б робити відбитки, та де взяти того часу й рук? Для кожного твору треба підібрати колір, а без неї цього ніхто не зробить. Головне, є кліше, а віддрукувати можна буде й пізніше. Про всі свої клопоти й плани написала Геннадію:

 

„24 липня 64 р.

Генку!

Не можу сказати, що мені вже увірвався терпець (я дуже терпелива), але не люблю неясних ситуацій. Дістала Вашого листа. Він якийсь дуже безколірний, одним словом, – прісний, без виразу. Не бачу в ньому Вас, людини повної дивовижної енергії і завзяття. Тепер така справа. Перед Вашим листом я послала Вам телеграму і просила скорої і точної відповіді. Ви зігнорували моє прохання і поступили по-своєму. А я просила хоч приблизно мене посвятити в свої плани (не так вже загальними фразами). Можливо, Вам справляє трудність (далеко до пошти, гм, іти) відповісти мені телеграмою, або з інших міркувань. Не розумію. Думаю, що Ви не здавали собі справи, наскільки важливе для мене була швидка і приблизно точна телеграмна відповідь. Гарно, що Ви заробляєте, я розумію, що сім'я вимагає груду, гарно також, що можете лікуватись, бо я собі не можу на це дозволити, – жаль часу,

 

Мені приходиться все дуже трудно і з мукою, бо все так складається на те. Одне тільки мені грозить (як не пройдуть болі) – піти на операцію апендициту, але якщо перейде, то ще потерплю, Тепер так. Скажу Вам план своєї роботи до Возз'єднання. Вже пройшла половина літа, а я його ще не бачила. Зробила ще мало.

 

Виставка моя ще в стані лежачому, тому що скульптура тільки виїздить із залів. Це, може, з одного боку, і добре. Якось був Яценко і не дозволив (не радив) деякі речі виставляти. Ну, доведеться підкоритися. Тепер приїхав знову, боюсь, щоб знову щось не вийшло погане. Краще вже, як поїде. Трудно мені самій. Забагато обов'язків. Правда, ще й книжка, як чиряк, сидить, – її помалу штурмую, ну, все нараз.

 

А ще альбом треба буде друкувати. Значить, так. Я мушу скінчити десь до 15-го (серпня) книжку і відвезти її в Київ, Тоді приїхати і робити альбом і гравюри до Возз'єднання. На мозаїку не буде часу, зрештою, кому вона потрібна, – така мука без об'єкту, Десь 19-го вересня – поїдемо 20 чоловік (хочу, щоб і Ви з нами) у Прибалтику (своїм автобусом) на 10 днів. Це дуже добре і корисно все побачити. Тоді, після приїзду, добре б зайнятись вітражем.

 

Виставка „На Сторожі миру" в Києві – у січні, а в Москві – в травні. Можна б на Москву зробити, але є така трудність. Це труд довгий, важкий, Тут мало відпустки і ще трішки продовженої. Тут треба затратити осінь, частину зими і весни. То ж подумайте і скажіть, як будемо. Чи тільки все в планах? Бо я не відхиляюся від роботи, я тільки сама не можу, бо не витягну на перший раз. 

 

 

Я знаю, після першої книжки я, можливо (зрештою, певно), візьму другу, так що вже не буду такою „попрошайкою", ну, взагалі, свої справи поправлю, щоб можна тягнути велику роботу. Повідомте мене про все точно. Як думаєте і як зробите. Я тепер їду на кілька днів (п'ять-шість) і приїду десь за тиждень. Погано мені. Якщо Ви надумаєте приїхати, то не знаю, що будете робити. Можливо, графіку, і знайомитися з керамікою. Може, краще так. Заробляйте там у себе, робіть, що можете, а десь 14 – 15 вересня приїздіть сюди. Тоді поїдемо в Прибалтику, а потім будемо зачинати. Але як буде у Вас з відпусткою? Може, щось буде можна видумати і бути тут хоч до зими, а потім знову весною? Чи як? Подумайте, зробіть, щоб добре було. Якщо Ви надумаєте так, як я раджу, на вересень, то скоро пишіть.

 

А я, як буду в Києві десь 17-го серпня, то дам Вам телеграму і прилечу до Вас. Тоді про все поговоримо. Чи можливий такий варіант? Напишіть! Я жду відповіді, скорої і ясної.

Здоровлю щиро. Софія".

 

Отримавши в кінці липня тираж надрукованих запрошень, Караффа у першу чергу десяток із них вкинула Богданові у дверний отвір помешкання, одне – спеціально для Богдана:

 

„ЗАПРОШЕННЯ

Шановний товаришу

Управління культури Львівського промислового Облвиконкому та Львівське відділення Спілки художників УРСР запрошують Вас

 

На відкриття виставки творів С. Караффи-Корбут (графіка).

 

 

Відкриття виставки відбудеться 3 серпня 1964 р. о „18" год., у виставочних залах Спілки художників, площа Міцкевича, 9",

Нижче друкованого тексту Караффа дописала:

„Моєму Богданкові – моя перша виставка. 31. 07. 04, (Важко мені без Твого слова), Соня".

 

До запрошення була ще приєднана записка:

„Данку!

Може, захочеш, – то дай кому ці запрошення, але треба замінити дату і надписати годину – так як на Твоєму: 3 серпня – 18 год.

С. К-К". 

 

Небувалий успіх

Даремними були переживання Софії, що виставка відкриється без виготовленої нею афіші: вранці 3 серпня з друкарні до Спілки принесли замовлений тираж. Дві афіші помічники Лемішівського розмістили обабіч входу до Спілки, ще кілька розклеїли в центрі Львова. 

 

 

Богдан прийшов десь за годину до відкриття виставки. Крім фотографа, в залі ще не було глядачів. Не міг надивуватися, з якою подвійною силою зазвучали в експозиції відомі йому твори – чорно-білі та кольорові ліногравюри. 

 

 

Хоча відкриття відбулося сухо, без урочистостей (львівські графіки бачили в особі Софії Караффи-Корбут конкурента), виставка мала колосальний успіх. Заздрісники чорніли від злості. Про успіх засвідчила переповнена захопленнями книга відгуків, в якій глядачі щедро осипали мисткиню високими оцінками. Люди різного віку, фаху, національності були захоплені її творчістю. Першим зробив свій запис у Книзі відгуків" відомий колекціонер і дослідник творчості багатьох художників Володимир Вітрук:

«Вітаю Вас, Софіє Петрівно, з відкриттям такої чудової виставки! Ваша графіка неповторна і незвичайна. – Це ціла подія у культурному житті нашого міста. Бажаю нових творчих задумів та їх здійснення.

Волод. Вітрук 3 серпня 1964 р."

 

  

А нижче читаємо: „Нема слів, щоб виразити своє захоплення (підпис нерозбірливий). 3. 08.1964 р."

 

Серед тих, хто залишив свої відгуки, були не тільки львів’яни, а й приїжджі з інших міст України та союзних республік Цікавий запис зробив житель м. Донецька:

„Я первый раз в г. Львове, случайно попал на Вашу выставку. Очень хорошо! Хорошо выполнено, красиво. У вас многому можно научиться. Я поздравляю Вас с успехом и желаю Вам в дальнейшем еще большего успеха в искусстве.

тов. Шанин Г. из г. Донецка. 4. 08. 1964 г.".

 

 

Несподіваний відгук залишив невідомий москвич:

“Тов. Корбут!

После осмотра Вашей выставки я захотел прочитать Тараса Григорьевича в подлиннике на украинском, т. к. иллюстрации на украинском увидел на Вашей выставке.

(Підпис нерозбірливий). Москва”. 

 

  

І ще один відгук відвідувача з Москви Изумительно! Если бы можно в Москве увидеть такие работы.