Королівські сторінки історії Української держави. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 23 черв. 2014 р., 07:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лип. 2014 р., 09:30 ]

У 2013 році українці відзначили пам'ятні дати, пов'язані з королем Данилом: 775-річчя з дня переможної битви князя Данила Романовича (Галицького) під Дорогичином (тепер – Республіка Польща) та 760-річчя з дня коронації Галицько-Волинського князя Данила Романовича (Данила Галицького) на Короля Русі у Дорогичині. У 2014 році минає 750 літ з часу смерті Короля Русі Данила Романовича (хрещене ім’я – Іван ) у місті Холмі (тепер – у складі Польщі) 1264 року, який народився в 1201 році (ймовірно, у місті Галичі, тепер Івано-Франківської області).

 

Такі дати стають приводом для роздумів щодо минулого та майбутнього України, усвідомлення переломних моментів української історії та ролі короля Данила як щита для Європи від орди монгольського хана, а коронація Данила Романовича як свідчення кроку до європейської інтеграції.

 

Данило Романович походив з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), великий київський (1240) перший король Русі-України (1253). Син князя Романа II Великого та візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела – Єфросинії-Анни. Данило Романович походить зі старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династія Романовичів (Рюриковичів). [1]

 

Після тривалої та напруженої боротьби Данило Романович відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. Прагнучи відновлення Галицько-Волинського князівства, Данило Романович у 1238 р. за підтримки городян заволодів Галичем. Згодом передав Волинь брату Васильку Романовичу, а сам зайняв Київ. Князь Данило вів вперту боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів. Окрім бойової дружини його підтримували дрібні службовці та міське населення.

 

Після об'єднання з Волинню в єдину державу, Галицько-Волинське князівство стало однією з найбільших держав регіону – від Києва до Перемишля, від Гродна до Чорного моря.

 

Історичний розвиток Галичини відбувався у тісному зв’язку з рештою українських земель. Ось, що свідчить «Слово о полку Ігоревім» про галицького князя Ярослава Осмомисла: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, кидаючи камені через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями». [2]

 

Як бачимо зі свідчень давнього писання, галицький князь контролював гирло Дунаю та всі прилеглі території до нього (це включно з територією нинішньої Одеси). Такі міста як Білгород, Ізмаї́л (Сміл), Рені (Одеська обл.) також входили до складу Галицько-Волинської держави. Через Білгород проходив Шовковий Шлях, яким товари з Китаю потрапляли до Східної та Західної Європи, Близького Сходу. Володіння Білгородом давало змогу повністю тримати під контролем шлях по Дністру до Чорного моря.

 

Для розуміння обширу території, яку займала ця держава, слід зазначити, що місто Галац у сучасній Румунії раніше називалося Малий Галич. Воно було одним із головних міст Берладського князівства, що залежало від Галича. І це відбулося задовго до того як у цих краях з’явилися волохи. Те ж саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча), Пересічень (у Молдові). Про масовість галицької присутності на пониззі Дунаю і Дністра свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монгол допомагали вихідці з Галичини, які разом з князями-вигнанцями залишали батьківщину заради Дністрового і Дунайського Пониззя. На 1000 лодій (човнів) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війську Русі.

 

Варто згадати, що Данило Романович брав участь у битві з татарами на Калці у 1223 р. Русько-полоцьке військо отримало поразку, проте найбільше вціліло військо 22-річного Данила, який перший пішов у бій, і відступав останнім. У цьому бою його було поранено у груди.

 

У Тмутаракані (в часи княжої Русі це князівство контролювало і Керченський півострів) довше, ніж інші династії, правив онук Ярослава Мудрого Ростислав та його діти – засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття.

 

Засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич 1170 р. розбив військо Андрія Боголюбського (за визначенням російського історика В. Ключевського – першого великороса у науці) і, як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).

 

Першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині (1199 р.) закріпив свій вплив також і в Києві (1201р.) Руський Літопис називає «самодержцем усієї Русі», а про князя Андрія Боголюбського у суздальському літописі йдеться як про того, що «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі».

 

Роман Мстиславич став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію — Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя — на майже половину території сучасної України. Під владою Романа Мстиславича опинилися всі українські князівства, за винятком Чернігівського. Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно пов'язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні контакти з країнами Заходу. Відтак напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід.

 

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

 

Усі наступні галицько-волинські князі називалися «князями і господарями всієї Руської землі», а на їхніх печатках був присутній напис «король Русі». Добу найвищого піднесення Галицько-Волинської держави історики пов’язують з ім’ям короля Данила Романовича.

 

XIII століття для багатьох країн Європи було переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування знаті королівському авторитету. Подібне відбувалося і у Галицько-Волинському князівстві. Данило Романович зумів закріпити і зміцнити високий рівень особистої влади князя. Князювати Данило Романович почав на Волині (у 20-ті роки XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, з ініціативи галицького боярства подолав міжусобні чвари, що спалахнули після смерті Романа. Впродовж князювання йому доводилося боронитися одночасно із кількох сторін: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина.

 

Данило Романович з перемінним успіхом вперто чинив опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи держави. Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.

 

Український король Данило належить до числа чільних постатей минулого України, є одним із найвидатніших українських полководців і політичних діячів. Данило Романович був не просто вправним воєначальником, він був справжнім лідером під час військових операцій.

 

Минулого року, в березні, виповнилося 775 років з дня перемоги Данила Романовича над загоном лицарів Добжинського Oрдену під Дорогичином (тепер м. Дорогичин Семятського повіту Підляського воєводства, Польща).

 

Данило Романович нібито йде на Литву, щоб захопити її, але по дорозі несподівано атакує Дорогичин. Лицарі на такий розвиток подій не сподівались. Є свідчення, що Данило бився сам на сам з магістром Бруно, загін якого розбили. Самого ж магістра Бруна разом з його лицарями взяли в полон, згодом вони були викуплені. Пізніше керівництво Тевтонського Ордену покарало їх за непослух, адже мечоносці не виконали рішення про приєднання Лівонського Ордену (мечоносців) до Тевтонського у 1237 році. [3] 

Таким чином, князь Данило повернув навколишні землі, які Волинь втратила наприкінці ХІІ століття. За його правління було засновано місто Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин.  Місто Львів лежало на важливій ділянці Великого Шовкового Шляху (на початку XIV ст. Львів стає найбільшим містом на всій території тогочасної України і залишається таким до другої половини XVII ст.). Було зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Романович переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холма. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.

 

Історія Холма починається в VI-VII ст. Він був регіоном формування нашої першої державності. Місцевих русинів охрестили учні Мефодія, майже на століття раніше від хрещення Русі-України Володимиром Великим. Саме у Холмському кафедральному соборі, зберігалося унікальне рукописне Євангеліє ХIII ст.(Х?). Цей надзвичайно цінний історичний документ тепер знаходиться у Москві у відділі рукописів Бібліотеки ім. Леніна.  [4]

 

Король Данило Романович зробив з Холма справжню столицю. Татари не змогли взяти Холма ні у 1241 році, ні 1262 року. Данило Романович збудував у Холмі палац на Кафедральній Горі, храми Пресвятої Богородиці, Косми і Дем'яна, св. Трійці, найпишніший серед них – храм Іоанна Златоуста.

 

Пожежа 1256 р. знищила майже усе, що було збудоване Данилом Романовичем у Холмі. Проте й досі Холм належить до міст, багатих на пам'ятки української історії та культури.

 

Південно-східну частину Високої Гори займають руїни монументального палацу Данила Галицького. Розміри цієї будови ХІІІ ст., вражають (22 на 57 метрів), а товщина стін іноді сягає 2 метрів. Блоки з тесаного вапняку вирубувались з цієї самої гори і сліди цих робіт можна побачити і сьогодні. Палац згорів у 1257 році. А у 1884 році на честь ліквідації греко-католицької церкви російська адміністрація (Холмщина на той час перебувала у складі Російської імперії) збудувала на його місці церкву св. Кирила і Мефодія, яку поляки розібрали у 1928 році. На Кафедральній горі (трохи нижчій від Високої) колись, ймовірно, стояла надзвичайної краси церква Іоанна Златоуста. Сьогодні тут – кафедральний Богородчанський собор, в підземеллях якого поховані галицькі та холмські князі, монастир Василіан, будинок колишнього холмського братства та палац єпископа. Богородчанський храм від часів Данила Галицького неодноразово перебудовувався, але найґрунтовніших змін він зазнав у 1756 році (архітектор П. Фонтана). Від тоді тут почали ховати всіх греко-католицьких єпископів. Вже в наш час польська влада перетворила цей храм на Маріяцький костел і повністю перекрила вхід до усипальниці.

 

Є свідчення, що тут були поховані король Данило Романович, Шварно (Юрій Данилович), Роман Данилович, Михайло Юрієввич, Семен Юрієвич, тобто ціла династія руських королів і князів, яка правила в часи найвищого злету Галицької Русі. [5]

 

Точне місце поховання не відоме досі.

Галицько-Волинське князівство, будучи у ХІІІ ст., найбільшою за територією державою Європи, здійснює походи в чеські, австрійські, польські, литовські і ятвязькі землі. [6] 

Як пише літопис, настільки далеко не ходив жоден інший руський князь.[7]

 

Воєвода Данила Романовича Дмитро обороняв столичний Київ від монголів у 1240 р. Деякі міста Галицько-Волинського князівства, зокрема, Крем’янець і Холм, взагалі змогли встояти перед нашестям монголо-татар. Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь (1240 р.) і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням. Він поставив перед собою завдання об’єднати Русь для відсічі Золотій Орді.

 

До галицько-волинських князів монголи не надсилали баскаків для збору данини, а лише вимагали війська для участі в походах. Уже в 1245-му році в Києві був княжий тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи, численні купці з Венеції, Генуї, Пізи та інших міст. Галицько-волинські князі давали учту в Києві на честь послів. Військо під керівництвом Данила Романовича воювало зі своїми ворогами у часи серйозної небезпеки для українських земель. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Романовича здобуло блискучу перемогу в битві з приведеними Ростиславом угорськими та польськими військами поблизу галицького міста Ярослава на р. Сян. Данило Романович виявив себе як талановитий полководець. Князь Лев керував полком, що відіграв у цій битві одну з вирішальних ролей. [8]

 

Унаслідок Ярославської битви Данило Романович зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Ця перемога завершила майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. У той же час князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю.

 

Історики називають короля Данила першим українським державним діячем, який розбудував систему фортець, міст-замків, що визначали кордони держави. Монгольське завоювання продемонструвало усі недоліки організації військової системи на Русі. Данило Романович зосереджувався на будівництві фортець нового типу, які б стояли на горбах і мали кам'яні стіни. Такі фортеці монголо-татари не вміли штурмувати. Він був одним із перших серед князів, хто зрозумів необхідність проведення реформ для створення сильного, сучасно озброєного, добре навченого війська. До останнього дня свого життя він реалізовував цю ідею. Найактивнішим соратником у військовій реформації був його син Лев Данилович. Історичні джерела не дають змоги зрозуміти, які з реформ було запроваджено королем Данилом, а які – його сином Левом. [9] 

Починаючи військову реформу, головну увагу Данило звернув на підготовку індивідуальних бійців. У ХІІІ ст. швидкими темпами розвивалося нарощення бронювання. Данило Романович створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пішцями». Він вперше на Русі одягнув свою важко озброєну кінноту в європейські лицарські обладунки. У домонгольський період коні не мали спеціального захисту. Данило Романович першим почав використовувати «личини» i шкiрянi «кояри» для захисту коней, запозичивши їх вiд монголів. Шкіряні «кояри» повністю захищали тулуб коня, а «личини» – голову. Запроваджувалася метальна артилерія. Данило Романович та Лев Данилович першими почали застосовувати мобiльнi метальні машини, і це не впливало на темп маршу їхнього війська, яке, наприклад, у 1244 р. з такими машинами подолало за день 60 км вiд Холма до Люблiна. [10]

 

Консолідація Галицько-Волинської держави відбувалася одночасно, поки точилася боротьба із зовнішніми ворогами, а також шляхом подолання сепаратизму боярських родів. Зовнішня загроза з боку золотоординців сприяла певному згуртуванню всіх політичних сил Галицько-Волинської держави навколо її володаря. Данило Галицький правив у Холмі та Галичі, а його брат Василько Романович на Волині, а у всіх найважливіших питаннях вони діяли спільно. Тому наявність окремого князівства на Волині не порушувала єдності Галицько-Волинської держави. Діяльність Данила Романовича та його брата Василька засвідчила — у Східній Європі з’явилася значна політична потуга.

 

З квітня 1246 р. Данило Романович вів переговори з Папою Римським Інокентієм IV щодо організації спільного хрестового походу проти Золотої  Орди. Князеві вдалося в тих переговорах досягти значних успіхів. Зокрема, Папа відмовив угорським королям на їхні претензії щодо західноруських земель, заборонив лицарям німецьких орденів без дозволу Данила Романовича селитися на підвладних йому землях.

 

У 1245–1264 рр. Данило Романович був повновладним господарем Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинське князівство вело активну зовнішню політику, підтримувало зв'язки з Польщею, Угорщиною, князівствами Німеччини, а також з Литвою та Тевтонським орденом. Активність міжнародних контактів засвідчують і міжнародні шлюбні зв’язки династії Романовичів – волинської гілки Мономаховичів. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. В українських, німецьких та польських джерелах збереглися відомості про трьох дочок Данила: Переяславу, дружину Мазовецького князя Земовита І, Софію, дружину німецького графа Генріха V Шварцбурзького, та Анастасію – дружину Новгородського, Володимирського й Суздальського князя Андрія Ярославича. Отже, типова для XIII ст., «шлюбна дипломатія» активно використовувалася Данилом, що таким чином інтегрувало Україну до кола європейських держав. Загалом Галицько-Волинська держава доби Данила Галицького в певній мірі була послідовницею традицій давнього Києва.

 

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року було засновано у Галичі церковну митрополію, що згодом перебрала на себе функції загальноруської. (Це було зумовлено загарбанням Києва монголо-татарами та фактичною втратою митрополії у Києві). Митрополитом було призначено одного з подвижників князя – печатника Кирила. В той час, значною мірою, зв'язки із зовнішнім світом  підтримувались через церкву.

 

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Данила Романовича були контакти з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Однак вже перша спроба спільного антимонгольського виступу була невдалою. Тому Данило Романович був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Одначе, Данило Романович не припиняв пошуків союзників для боротьби з ординцями.

 

Він разом з братом Васильком та синами організував визвольний похід проти монголо-татар на Волинь. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді, погодився прийняти від папської курії королівський титул. Проте, вести війну з татарами Данилу Романовичу довелося власними силами. Попри те, вперше в історії Русі-України він отримав низку перемог над непереможними, як тоді вважалося, монголо-татарами.

 

У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Опізо прибули на Русь і передали князю Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону. Абат Опізо, посланець Папи Римського Інокентія ІV, привіз князю Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Він також віз папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу проти монголів під знаменом Данила Романовича.

 

Упродовж попередніх п’яти років Данило Романович двічі відмовлявся коронуватися. Вперше – через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі – він саме тоді прибув до Кракова. Удруге – тому що Папа передав корону, але не оголосив хрестового походу проти монголів.

 

Данило мав намір відмовитися й утретє, та зрештою дав себе вмовити своїй матері княгині Анні та польським князям Болеславу Стидливому й Земовіту, союзникам у щойно розпочатому поході проти ятвягів. Коронація відбулася 1253 року у двадцятих числах грудня в Дорогичині.

 

Коронація Галицько-Волинського князя Данила Романовича (Данила Галицького) на Короля Русі відбулася у церкві Святої Богородиці. На ній були присутні легат Папи Римського Опізо та пруський архиєпископ Альберт. В урочистій церемонії, крім сина Лева, узяли участь польські князі Болеслав і Земовіт, союзники Данила, представники руського духовенства. Переважна більшість дослідників вважає, що згода на коронацію була пов’язана зі сподіванням Данила Романовича отримати нарешті допомогу із Заходу в боротьбі проти монголів. Це була величезна подія в історії країни. Вона зберігає свою актуальність і до сьогодні. Саме цей факт найбільш переконливо доводить історичну належність України і її визнання у західному світі. [11] 

За всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила Романовича, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський. Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила Романовича й звали його  Ярополк–Петро (так був хрещений) Ізяславович.  [12]

 

В українській історії Дорогичин на півночі відіграв ту саму роль, що і Перемишль на півдні. Якщо на півдні кордони Русі в Х ст. доходили «аж до Кракова» і про це є кілька повідомлень в історичних джерелах тих часів, то дорогочинська земля, яку згодом почали називати Підляшшя, сягала в Х ст. Вишгорода на Віслі. Князі Київської Русі дбали про ці землі, які у літописі називалися Берестейськими. З часом на цих землях утворюється незалежне князівство з центром у Дорогичині. Першим дорогичинським князем був Василько Ярополчич. Утворення Дорогичинського князівства, як і Перемиського, сприяло захисту руських земель. Загроза виходила зі заходу, від мазовецьких

князів. [13] 

Сьогодні в Дорогичині  залишилася лише одна церква – св. Миколи, побудована в другій половині ХVIII ст. Ріка Буг розмила городище, зберігся лише невеликий фрагмент валу. Декілька років тому Даниловим іменем названо одну з міських вулиць, але це – невеликий провулок поза центром міста, на який натрапити важко (напис на дошці скромний: «Daniela Romanowicza» – без уточнення, що йдеться саме про короля Русі).   [14] 

Коронація Данила Романовича в північноволинському місті Дорогичині, вірогідно, не була випадковою. У цей час руський князь проводив активні бойові дії проти прибалтійських племен, а місто на Бузі було центром, де збиралися військові сили, які воювали проти литовців та ятвягів. Коронація Данила Романовича папським легатом мала показати і хрестоносцям Тевтонського ордену, і литовському королю Міндовгу, що їхній суперник, руський князь, також має високий, визнаний католицьким первосвящеником, авторитет. Боротьбі з литовськими племенами присвячено багато уваги у Галицько-Волинському літописі. Ця боротьба була чи не основною рушійною силою політики князя Данила. Вона давала можливість «прорубати вікно» до Прибалтики. Водночас захоплення та освоєння недоступних земель створювало для галицько-волинських князів резервну територію, на якій можна було сховатися від нападів татар та інших завойовників. Про важливість «північної політики» короля Данила свідчить і перенесення столиці до Холма.  

 

Західноєвропейські хроніки називали Галицько–Волинське князівство королівством задовго до дорогичинської коронації князя Данила. Надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа Інокентій IV стверджував те, що вже було реальністю. В Дорогичині відбулося визнання прав Галицько-Волинського князя Данила Романовича (Данила Галицького) на всю Русь. Разом з тим увінчання королівською короною сприяло утвердженню міжнародного авторитету Данила Романовича. Королівська корона за тогочасними традиціями закріплювала вищість Данила Романовича над князями сусідніх католицьких країн – польськими, чеськими, австрійськими та угорськими. Данило Романович став урівень з європейськими правителями. У короля була печатка, яка засвідчувала його високий статус, його дружину з того часу називали «регiною», зрештою, це означало, що Галицько-Волинська держава – європейська. Свідченням цього є укладені і зафіксовані угоди 1254 року з польськими князями i магістрами Тевтонського ордену щодо поділу ятвязьких земель. Корона князя Данила Романовича була визнанням держави, що існувала на Галицько-Волинських землях, як європейської. 

 

Приймаючи королівську корону з рук папського легата Данило Романович кидав виклик ханові Золотої Орди (який вважав себе єдиним сюзереном Русі), підкреслюючи свої претензії на усю територію Русі. Король Данило готувався до боротьби з монголами. Він укріплював свої міста і проводив ґрунтовну військову реформу, частково переозброїв армію за монгольськими зразками та наповнив її метальною артилерією. За тогочасним звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме цього і потребував Данило в боротьбі з монголами.

 

У той же час, коли Данило Романович вів переговори з Римом про боротьбу проти монголо-татар, володимиро-суздальський князь Олександр Невський визнав себе названим сином хана Батия, руйнівника Києва і отруйника власного батька, та допомагав придушувати антиординські протести населення.

 

У 1254 р. король Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не мають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції. Того ж року помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським світом займав досить гнучку позицію. Істотні зміни щодо східноєвропейської політики папства пов'язані з тим, що саме із середини 50-х рр. монголи вели активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. Зокрема, в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі допомагали загони нового золотоординського хана Берке.

 

Однак, незважаючи на підготовку до вирішальної боротьби з монголами у 1252–1253 рр. Романовичі взяли активну участь у боротьбі за австрійську спадщину.[16] 

Австрійське герцогство на той час було одним з найбільших та найвпливовіших з-поміж німецьких князівств. Приводом для такого втручання короля стало одруження навесні 1252 р. його другого сина Романа з герцогинею Гертрудою, представницею австрійської правлячої династії Бабенбергів. Оскільки на час смерті Фрідріха II Войовничого у 1246 р. не було в живих жодного представника цієї династії, Роман Данилович при підтримці батька намагається утвердитися на австрійському престолі. Щоправда, у Романа були серйозні суперники в особі угорського короля Белли IV та чеського короля Пшемисла Оттокара, одруженого на сестрі Фрідріха II Маргариті. По смерті австрійсько-штирського герцога Фрідриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг (нині – столиця Словаччини, Братислава). Серед володарів Центральної Європи був і Данило Галицький. Законність претензій його сина Романа Даниловича визнали Угорщина та Чехія, яка навіть робила спроби домовитися з ним про розподіл Австрії. Історик М. Котляр стверджував, що у Данила  Романовича були наміри створити спільну русько-австрійську державу. [17] 

Данило Романович разом зі своїми синами Романом і Левом у союзі з угорським королем, з польськими князями та деякими представниками литовського князівського дому вів відчайдушну боротьбу за австрійський спадок, намагаючись утвердитись у центрі Європи.

 

Взаємопоборювання союзників, а також монгольські набіги на Галицько-Волинську державу (особливо тяжкими були наслідки ординського походу 1261 р., коли Данило навіть був змушений шукати прихистку в Угорщині) не дають змоги Романові Даниловичу вийти переможцем у цьому суперництві. Навесні 1261 р. між чеським королем та Беллою IV і його союзниками (серед яких історичні джерела називають і «короля Русі») було укладено мирну угоду. В Австрії після тривалої боротьби укріпилася добре знана з пізнішої європейської історії династія Габсбургів.

 

Нову спробу організації антимонгольського союзу король здійснив у 1254-1255 pp. Данило дав відсіч татарському воєводі Куремсі і перейшов у рішучий наступ проти орди. Військо короля Данила звільнило від монгольських загонів Куремси та його союзників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева, а також Возвягель (нині Новоград-Волинський). Королю Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині. У 1255–1257 рр. військо короля Данила завдало низку поразок монголам. Походи русинів завершився тим, що литовський князь Мiндовг віддав за Данилового сина Шварна свою дочку і в посаг за нею міста Новгородок, Слоним і Волковийськ (нині на території Білорусі). А наступний литовський князь Войшелк визнав себе васалом волинського Василька, та віддав владу у Литовському князівстві Шварну. Одруживши молодшого сина Шварна з литовською князівною, Данило Романович сприяв його сходженню на литовський великокняжий престол. Галицькі князі поширили свою владу до Балтійського моря.

 

У 1258 році ординські правителі відкликали Куремсу, що почав боятися короля Данила й уникати сутичок з русичами, й відправили на його місце одного з кращих – полководця Бурундая, у розпорядження якого було виділено кращі війська. Після приходу величезного війська Бурундая Данило Романович й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець та інших). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

 

Союзників у Данила Романовича не було – Бела IV був послаблений поразкою від чехів (він знову намагався заволодіти австрійським спадком). Зусилля Данила Романовича спільно з європейськими володарями позбутися ординського ярма виявилися марними, оскільки турботою римської курії було не стільки організувати спільний похід на Орду, скільки перекрити їй шлях до Західної Європи.

 

Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила Романовича. Навіть за найнесприятливіших часів він зумів піднести авторитет своєї держави, коли вся Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Винятково здібний правитель, Данило Романович об'єднав на певний час західноукраїнські землі. У час його правління поширювалися західноєвропейські культурні впливи, впроваджувалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в життя міст. Саме в часи короля Данила в Україні вперше постав розгалужений державний адміністративний апарат, наближений за своїм типом до відповідних структур, що склалися в країнах Західної Європи. З'явилися такі службовці, як двірські (завідували справами королівського двору), печатники (канцлери, відповідальні за печатку держави), воєводи (воєначальники окремих частин), стольники, сідельники. На службі в Данила Романовича перебували як місцеві, так і польські, литовські князі, що свідчило про визнання видатної особистої ролі князя в політичному житті.

 

Дорогичинська коронація Данила Романовича – це мовби віддзеркалення всього нашого минулого, з його постійними загрозами, породженими розташуванням «на межі» й спробами пошуку виходу з безвихідних ситуацій – при повній ненадійності єдиних можливих союзників. Корону Данила носили і деякі його нащадки, тож упродовж століття по його смерті правителів Галицько-Волинської держави сусіди називали «королями Русі».

 

Після смерті короля Данила почався занепад Галицько-Волинської держави. Згубно на неї вплинули татарська навала і зростання агресії з боку Угорщини, Польщі, а потім і Литви. Василько Романович з сином Володимиром зберегли Західну Волинь. Східна Волинь опинилася в руках Мстислава Даниловича, а Шварно Данилович володів Холмом і, опираючись на родинні стосунки з Войшелком Міндовговичем, який передав йому литовський престол, претендував взагалі на першість. Левові Даниловичу дісталися Галицьке, Перемишльське та Белзьке князівства. Його кордони були найдоступнішими для ординських нападів.

 

Діяльність князя Лева Даниловича (1264-1301) пов’язана з періодом перших десятиріч монгольського панування. Це були умови майже безперервних війн, коли почала розпадатися зібрана в єдине держава Данила. Надії позбутися ординської опіки та отримати допомогу зі Заходу були даремними.

 

У 1253–1256 рр. Лев Данилович «не злазив з коня», беручи активну участь у батькових військових експедиціях проти ятвягів і непокірних болохівських князів нинішнього Поділля. Лев Данилович  найближчий сподвижник свого батька, учасник усіх його військових виправ. Після смерті брата Шварна 1269 р. Лев Данилович опанував його холмсько-дорогичинський уділ, після смерті дядька Василька (між 1269 і 1271) став патроном також волинських князів як найстарший поміж Романовичами. У 1280–1285 рр. він претендував на краківський престол і воював проти польського князя Лєшка Чорного.

 

Лев Данилович значно розширив батьківські володіння, приєднавши частину Закарпаття з містами Ужгород та Мукачево, відновив владу над Любліном та Люблінською землею. Тісні дипломатичні зв'язки були у князя з Тевтонським орденом, Литвою, Чехією, Угорщиною, Польщею. Визнаючи владу Золотої Орди, Лев Данилович звів її до мінімуму: подавав лише військову допомогу ханам.  [18]

 

Столицю князівства у 1272 р. він переніс до Львова. Князь знову укріпив його замком і відбудував фортеці, знищені за наказом Бурундая.

 

Лев був, безперечно, найактивнішим та найталановитішим із всіх синів Данила. Саме наслідком далекоглядної східної політики Лева був короткочасний вихід  Галицько-Волинської держави до Чорного моря. Захоплення Білгорода-Дністровського підтверджується залежністю місцевого єпископа від галицького митрополита. Не менш успішно розвивався північний напрям військової політики. У 1297 р. Лев Данилович став єдиним володарем об'єднаної Галицько-Волинської держави після смерті бездітного брата Мстислава, якому у спадщину  відійшла Волинь. Авторитет Лева Даниловича засвідчено у назві нового міста – Львів, яке мало замінити колишній столичний Звенигород.

 

Деякі дослідники історії Львова вважали засновником міста князя Лева, зокрема, О. Чоловський-Сас, Т. Коструба, Л. Войтович. Я. Ісаєвич висловив здогадку, що «Данило здійснював загальне керівництво будівництвом Львова, а Лев безпосередньо здійснював будівництво», цю думку підтримав і Я. Книш. Львів був заснований на межі Перемишльського і Белзького князівств, які після 1245 р. належали Льву Даниловичу. Як удільний князь він навіть не потребував згоди батька на заснування міста в своїх землях. Відбулося це заснування, вірогідніше за все, після 1245 р., коли після битви під Ярославом Белзьке князівство перейшло до Лева Даниловича (до 1256 р., коли маємо першу згадку про Львів). Розташування Львова на перехресті шляхів з Перемишля та Белза до Галича найкраще демонструвало могутність князя, на честь якого його було названо і який володів обома цими князівствами. Усупереч популярній версії про заснування міста Львова королем Данилом, Л. Войтович вважає найімовірнішою гіпотезу про заснування міста Левом Даниловичем не раніше від 1245-го і не пізніше за 1256 р. Це підтверджують згадки про пізніший напис на міській Галицькій брамі латиною: «Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім’я мені Леонтополіс» (нещодавно І. Паславський знайшов свідчення про заснування Левом Даниловичем Львова у 1240 р.). [19]

 

Давні хроністи Львова і матеріали львівського монастиря домініканців,[20] 

подають дані про закладення князем Левом І палацу у підніжжі Замкової гори. Цей палац (княжий двір), спочатку, можливо, виконував представницькі функції, а пізніше князь віддав його у володіння своїй дружині Констанції. Саме таке походження нещодавно знайденого підземелля, що, на думку учених, є першим ярусом княжого двору (палацу) Лева Даниловича, який більшість істориків ще зовсім недавно вважали навіки втраченим. Неочікуване відкриття зробили під час ремонтно-реставраційних робіт. Після смерті князя Лева І відбувся занепад палацу, який, можливо, був переданий в управління новоствореній Галицькій митрополії. Намісник угорського короля Людовика І, князь Володислав Опольський, передав палац ченцям домініканцям, котрі заклали на його мурах свій монастир з костелом Божого Тіла. Згідно з останньою гіпотезою, віднайдені при реконструкції двору Львівського музею історії релігії колони у монастирських стінах, походять з палацу Лева І, як і частина підземелля, а княжа церква Петра і Павла була перебудована у пресвітерну частину готичного костелу Божого Тіла. Вхід у підземелля знаходиться у господарському дворику Домініканського монастиря. Стіни і склепіння вузького тунелю, що тягнуться в бік Порохової вежі, за словами дослідників, частково і є стінами першого поверху споруди княжих часів. З історичних текстів відомо, що тут був двір князя Лева Даниловича, руський православний монастир і церква Петра і Павла. Дослідники, особливо польські, акцентували на тому, що все це було зведене з дерева, тому після пожежі від цих споруд не залишилось і сліду. Однак сьогодні є докази, що це не так.  [21]

 

Тепер археологи схильні визначати територію Львова XIII ст. від Високого замку до річки Полтви [22] 

на півдні, заході і сході, а не локалізувати місто лише в районі Підзамча і сучасної вул. Б. Хмельницького. [23]

 

Видається дивним, але попри велику популярність особи Лева Даниловича серед львів’ян у XV – ХХ ст. у Львові досі немає пам’ятника цій непересічній людині.

 

Виникає запитання: чому Лев Данилович, якого західні визнавали «королем», так і не прийняв королівської корони, тоді як нею володіли його батько та син? Данило Романович прийняв від римського папи королівську корону і титулував себе «світлійшим королем Русі». Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б «rex Galiciae» чи «rex Galiciae et Lodomeriae». Тим самим порушуючи права сюзерена – хана Золотої Орди. Данило не просто поривав з ординською залежністю, але й декларував свої права на всю Русь, яку сподівався звільнити з допомогою папи і Заходу. Не випадково, після походів Бурундая йому довелося виїхати до Угорщини, звідки він повернувся лише у 1262 році.

 

Лев Данилович довелося зіштовхнутися з іншими обставинами. Після походів Бурундая ординське панування було відновлено, і Лев був змушений руйнувати укріплення Львова та інших міст.

 

Залишаючись ординським васалом, Лев Данилович не міг офіційно приймати королівську корону та титул, але вміло використовуючи васально-союзницькі стосунки з Ногаєм, він не тільки об’єднав та відновив Галицько-Волинську державу, яка була розділена на частини після смерті короля Данила, а й значно розширив її межі. Спадкоємцем правління Лева Даниловича став син Юрій.  [24]

 

У 1301 році онук Данила Юрій І Левович (1301-1308) прийняв королівський титул. Столицею він зробив місто Володимир. Збереглася печатка з написом: «Король Руський, принцес Володимирщини». Потреба у коронації зумовлювалася протистоянням з чеськими королями з династії Пшемислідів, які поширили свою владу на Угорщину й більшу частину Польщі. Щоб зменшити загрозу з цього боку, Романовичі підтримували їхніх політичних противників: польського князя Владислава Локетка і претендента на угорський престол Карла Роберта, за якого у 1305 або 1306 рр. видали Марію, дочку Лева Юрійовича.

 

Стосунки з сусідами Юрій Левович намагався врегулювати мирним шляхом. Добрими були зв'язки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів. З польським князем він уклав угоду про союз і одружився з його донькою. 3 Тевтонським орденом підписав договір про спілку проти Литви, яка почала зазіхати на руські землі. Скориставшись чварами в Орді, відновив владу Галицько-Волинської держави над пониззям Бугу та Дністра.

 

Важливим здобутком короля Юрія I було створення у 1303 р. галицької церковної митрополії. На прохання Юрія I константинопольський патріарх висвятив для Галицько-Волинської держави митрополита. Це піднесло її міжнародний престиж. [25] 

Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного королівства. Як зазначав український історик М. Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько-Волинське князівство – перша українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 відсотків населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

 

У іспанській «Книзі знань про всі королівства, землі і володіння, які є в світі” вміщено опис держави Романовичів, який прийнято датувати 1302–1306 рр.: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів (Leon), яке німці називають Лемберґ (Lunbrec) і в якому є п’ять великих міст. Перше називається Львів (Leon), друге Київ (China), інше Володимир (Visadino), інше Пінськ (Tinez), інше Сівер (Cever). Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і королівством Алеманія. Король того Львова має зелений прапор з червоним хрестом».   [26]

 

Галицько-Волинське князівство функціонувало як фактично самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали. Це мало істотне значення для збереження і подальшого розвитку традиційної культури, що в свою чергу було запорукою етнічної консолідації українців. 

 

Після смерті короля Данила, незважаючи на тимчасовий розпад єдиної держави, галицько-волинські володарі проводили активну військово-політичну діяльність, спрямовану на зміцнення та збереження української державності.[27]

 

Друга половина XIII ст. – період надзвичайно високої воєнної активності Галицько-Волинської держави. Цьому сприяло багато факторів: сусідство та залежність від Золотої Орди, формування на західних рубежах централізованих держав – Польщі та Литви, яке супроводжувалося частими військовими конфліктами із сусідами. У цій складній ситуації володарям українських князівств необхідно було проявляти максимум майстерності у політиці та військовій справі, для того, щоб втримати її під контролем.

 

Вважається,що Галицько-Волинська держава занепала не в боротьбі, а від вимирання династії. Чимало держав (і навіть народів) за часів Середньовіччя  загинули тільки тому, що згасла їхня панівна династія.

 

За твердженнями багатьох хроністів рід князів Острозьких сягає своїми витоками роду князів Володимира Святославовича та короля Данила Романовича. Представники цього аристократичного українського роду усвідомлювали себе нащадками саме правителів Київської Русі та спадкоємцями їхніх культурних і політичних традицій.

 

У 2013 році вийшла з друку нова книжка відомого письменника Володимира Білінського «Україна-Русь. Споконвічна земля». На основі історичних документів, літописів, спогадів мандрівників, досліджень сучасних археологів, істориків автор доводить неперервність розвитку українського етносу, починаючи від VІ тисячоліття до нашої ери.

 

В. Білінський, зокрема, заперечує твердження про кінець князівської династії Данила Галицького у 1323 році. Це хибне імперсько-шовіністичне твердження, яке закинули на історичні сторінки, щоби позбавити український народ права на безперервну державність.

 

З 1323 року Холмський і Львівський князівські престоли посідав правнук короля Данила Романовича – князь Дмитро, який у 1340 році (разом із своїм сином – Данилом Холмським) вигнав зі Львова польського короля Казимира ІІІ та його військо. Казимир ІІІ воєнним шляхом, після смерті князя Дмитра у 1349 році, захопив Львів і Галичину, мотивуючи свою агресію спадковими правами. Тому й писав у листі до Патріарха, що усі «руські князі померли», а земля «дісталася мені у спадок». Але це не так, бо праправнук короля Данила Романовича – Данило Холмський – мав повне право посісти батьківський князівський стіл.

 

До наших днів зберігся лист Великого князя Юрія ІІ (Болеслава), який був сином правнучки  короля Данила Романовича – Марії та польського князя Тройдена. Тобто, брат Марії був для Юрія ІІ (Болеслава) Тройденовича – дядьком. 20 жовтня 1335 року Великий Галицько-Волинський князь Юрій ІІ (Болеслав) пишучи генеральному магістру Тевтонського ордену Теодоріку згадує в ньому свого дядька Дмитра.

 

Розірвавши рід великого руського (українського) короля Данила Романовича (Галицького) на дві складові гілки – Галицьких і Острозьких, історична наука позбавила український народ права на безперервну державність. Та попри все князі Острозькі із династії короля Данила були серед провідників нації русинів-українців. Особливо значною була їх роль в ХV – ХVІ ст., адже тоді Україна-Русь переживала складні часи. Зокрема, 8 вересня 2014 р. минуло 500 років з часу перемоги у славетній битві під Оршею. Ця битва є найславетнішою в історії українського, білоруського, литовського та польського народів, коли їхнє військо вщент розгромило московитів на р. Кропивній під Оршею. Переможне військо очолював український князь Костянтин Острозький із роду короля Данила Романовича, на той час Гетьман Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадок Рюриковичів, некоронований володар Руси-України.    [28]

 

Нашим сучасникам особистість короля Данила  Романовича цікава,зокрема, своїми цивілізаційними прагненнями. Держава, якою правив король Данило Романович, ґрунтувалася на європейських традиціях. Сьогодні ми б назвали  його діяльність євроінтеграційною, яка відбувалась в умовах воєнного протистояння орді.

 

Маємо зрозуміти велич короля Данила. Важливо осмислити його діяльність як державотворця, політика і полководця європейського масштабу. Належне відзначення на державному рівні дат, пов’язаних із іменем короля Данила Романовича, матиме велике суспільно-політичне значення для держави, сприятиме зверненню уваги до його особи, до важливих віх в історії України.

 

Серед заходів щодо вшанування на державному рівні пам'яті першого короля Русі-України Данила Галицького, мало б бути перейменування львівського аеропорту – Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» на Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Львів» імені короля Данила Галицького».

 

Доцільно започаткувати нову традицію при святкуванні Дня Збройних Сил України. Покладання квітів представниками місцевої влади має починатися з урочистостей біля пам'ятника королю Данилу. Це демонструватиме те, що ми справді сповідуємо українську мілітарну тяглість та визнаємо Дні Слави української Зброї, серед яких і наші перемоги в битвах під Дорогичином (1238) та під Ярославом (1245). Настав час закладати свій пантеон українських державників. Це є справою наддержавної ваги.

 

Король Данило Романович, наші князі, які поховані на території сучасної Польщі, лежать не в чужій, а в своїй рідній, прабатьківській землі. Минулого року з ініціативи Львівської обласної організації Спілки офіцерів України було започатковано традицію відвідувати польські міста Дорогичин і Холм, які будував король Данило, де був коронований (1253) і де помер (1264). Ці міста мали б стати центрами туристичного паломництва українців. В цьому році маємо продовжити традицію поїздок до місць нашої національної величі та мілітарної Слави поза межами нашої держави.

 

Король Данило Романович — це об’єднуюча політична постать для України і в цілому для Європи. Впродовж 2014 року можна було б підготувати та провести міжнародну конференцію про діяльність короля Данила Романовича, видати відповідну літературу і навіть відкрити музей історії роду українських королів. Можна було б започаткувати премію імені короля Данила в галузі державного будівництва для неурядових організацій, зняти художньо-документальний фільм (показ телесеріалу «Величне століття. Роксолана» збільшив у Європі зацікавлення історією Туреччини на 150 відсотків, а особистістю султана Сулеймана Пишного на 200), для українського телеглядача, якому було б цікаво побачити, що залишилось  українського від тієї епохи поза межами України, зокрема, у Дорогичині.

 

Такі кроки вплинули б позитивно на соборність мислення і патріотичні почуття українських громадян, на усвідомлення внеску українського народу у творення нинішньої Європи, на утвердження нашого європейського цивилізаційного вибору та сприяла б покращенню міжнародного авторитету України.

 

Петро КОСТЮК, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

Примітки


[1] Полєк В. Коронація і корона Данила Галицького. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003.- 48 с.

[2] Останки Ярослава Осмомисла знаходяться у Львові в крипті Собору св. Юра

[3] Віктор Мандзяк. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії:Довідник.-Львів: Літопис,-С.103.

[4] Семенюк Сятослав. Український путівник по Польщі(історико- краєзнавчі нариси). Львів, Апріорі,2007.- С.647.

[5] Там само.- С.649.

[6] Ятвяги – балтський народ, який мешкав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном. Він поділявся на племена дойновів, судовів і полексанів. Територію, заселену ним, пам’ятки згадують як Ятвігію або Судавія (в західних джерелах вона позначалася Terra Sudorum). Мова ятвягів була близька до латиської, литовської та нині забутої прусської.

Костянтин Рахно: Terra Sudorum. Хто такі Ятвяги. [Електронний ресурс]/ Режим доступу: Костянтин Рахнo. http://tyzhden.ua/History/64019/PrintView

[7] Літопис руський./ Пер. З давньорус. Л. Є. Махновця., Відп. ред. О. В. Мишанич.-

К. : Дніпро, 1989.- C.411.

 

[8] Войтович Л.В. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович // Вісн. Нац. ун-ту “Львів. політехніка”. Держава та армія. – 2004. –

№ 502. – С. 13–18.

[9] Войтович Л.В.Князь Лев Данилович. / Славетні постаті середновіччя. Вип.1. Львів:НАН України. Інститут Українознаства ім. Крип'якевича,2012.- С.41-50.

[10] Войтович Леонтій. Князь Лев Данилович – полководець і політик. [Електронний ресурс]/ Л.В.Войтович . Режим доступу: www.gazeta.lviv.ua › Galicia Incognita

 

[11] Крайній раз землі Берестейщини (Підляшшя) перебували у складі української держави за часів гетьмана Скоропадського.

[12] Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви / Григор Лужницький Філадельфія: «Провидіння», 1954.   723 с. «Король Руси–України Ярополк–Петро» – С. 76-81.

Князь Ярополк-Петро був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославича  і княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І. Після смерті Ярослава Мудрого (1054р.)Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович.  Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.Залишившись без підтримки польського короля,  Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до  Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. Папа коронував у Римі короною  Ярополка-Петра Ізяславовича і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк-Петро кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІ із собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.

Павло Берест. То хто ж був першим королем Русі? [Електронний ресурс]/ Павло Берест  . Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/31057

[13] Семенюк Сятослав. Український путівник по Польщі (історико-краєзнавчі нариси). Львів, Апріорі, 2007.- С.202-203.

[14]     Гаврилюк Ю."Де церкви стоять і мова лунає" збірник статей. Львів:"Друкарські

куншти",2012.-С.56.

[xv]Кралюк Петро. Чому князь Данило прийняв королівську корону? [Електронний ресурс]/Петро Кралюк. Режим доступу:

http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/chomu-knyaz-danilo-priynyav-korolivsku-koronu.

[16]  Войтович Л.В.Князь Лев Данилович. / Славетні постаті середновіччя. Вип.1. Львів:НАН України. Інститут Українознаства ім.Крип'якевича, 2012.- С.54-55. 

 

[17] Там само. - С.56-57.

[18] Наступники Данила Романовича.[Електронний ресурс]/ Режим доступу:

http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-zaruba-vaskovskij/nastupniki-danila-romanovicha.

[19] Войтович Л.В. Князь Лев Данилович. / Славетні постаті середновіччя. Вип.1. Львів:НАН України. Інститут Українознаства ім. Крип'якевича, 2012.- С.39-41.

 Паславський І. В. Хто і коли заснував місто Львів?Вірогідні й невірогідні дати заснування столиці Галичини. – Львів: НВФ «Українські технології», 2010.- 36 с.: іл.

 

[20] Barąncz S. Rys dziejów zakonu kaznodziejskiego w Polsce. T.2. Lwów, 1859. S.443.

[21] Хмільовський Микола. Таємниці домініканського монастиря у Львові. Оповідь 1. Руська церква Апостолів Петра і Павла . [Електронний ресурс]/ Микола Хмільовський . Режим доступу: www.credo-ua.org/2010/06/26290/1-15-2

[22] Вся історія існування людей на цій території протягом тисяч років тісно пов'язана з рікою. Вона поїла і годувала перших поселенців на своїх берегах. Економіка середньовічного Львова була також тісно пов'язана з Полтвою. Це і водяні млини, і рибне господарство, і оборонна функція. Одним словом, важко переоцінити значення Ріки для Львова. Але ця історія доволі сумна, місто перетворило ріку на головний каналізаційний колектор. Полтва у межах міста зникла з гідрографічних карт України і стала одним із найбільш відомих міфів Львова. Львів має стати містом, яке повернуло до життя свою річку Полтву. Змогли ж німці ревіталізувати річку Пляйсе у Лейпцигу. Від перших акцій протестів у 1981-82 роках до рішення міської ради у 1992 році про відкриття течій водяних млинів минуло лише 10 років. А ще через 10 років мешканці змогли випити кави, сидячи у кав'ярні на березі річки.

Наталія Дзюбенко: Повернути Полтву на поверхню. [Електронний ресурс]/ Режим доступу: Н.Дзюбенко. http://vgolos.com.ua/zhyttya/226.html.

 

[23]Войтович Л.В. Князь Лев Данилович. / Славетні постаті середновіччя. Вип.1. Львів:НАН України. Інститут Українознаства ім.Крип'якевича, 2012.- С.105.

 

[24] Войтович Леонтій. Князь Лев Данилович – Полководець і політик. [Електронний ресурс]/ Режим доступу: Л.В.Войтович. www.gazeta.lviv.ua › Galicia Incognita

[25] Наступники Данила Романовича.[Електронний ресурс]/ Режим доступу:

http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-zaruba-vaskovskij/nastupniki-danila-romanovicha.

[26]  Книш Я.В. Столичне місто короля Юрія та його спадкоємців // Історія Львова. – У 3-х т. – Т. 1: 1256–1772. – Львів: Центр Європи, 2006. – С. 59–60.

[27]  Кійко В. І. Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII–на початку XIV ст. .[Електронний ресурс]/ Режим доступу:В.І.Кійко http://vlp.com.ua/node/1421

[28] Білінський В.Б.Україна-Русь.-К.:Видавництво імені Олени Теліги.2013.Книга перша. Споконвічна земля.-С.5-8,160-161.