І сколихнув душі карівчан. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 25 квіт. 2019 р., 07:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 квіт. 2019 р., 07:50 ]

(130 років тому, вперше приступив до головного Престолу карівської церкви

священик, композитор Віктор Матюк)

 

«Не збирайте собі скарбів на землі…

Збирайте сої скарби на небі…»

Єв. Матей, гл.6, ст. 19, 20.

 

Уже скільки віків людство переконується в істині цих повчальних слів Спасителя ‑ у марності земного і величі небесного – духовного. І творять цю духовну, небесну сферу українського буття великі постаті, що за Небесним помислом посилаються у світ для піднесення національного Духа, культурного поступу нації, покладаючи на цей жертовник всю свою творчу працю, а в критичний для нації час, кладучи на цей жертовник і власне життя.

 

Дивним був приїзд до села отця Віктора Матюка. Книг і інші письмена, що віз із собою священик, то для селян було привичним, а от якийсь великий чорний інструмент, якого доставляти до покою треба було більшої чоловічої сили, то вже було щось особливе, та і в селі не бачене. Уже згодом карівчани відчують чародійну силу того інструмента, коли з його глибинного нутра, якось загадково, залунають, милуючи людський слух, чарівні мелодійні звуки рідної пісні.

 

Прибув композитор у Карів у розквіті своїх творчих сил. В той час його знаменита «веснівка» уже лунала устами О. Мишуги по всій Європі, у Львові на святкових заходах виконуються його твори різного жанру, готуються до друку нові музичні посібники, а тим часом композитор, за якимось жестом долі, опиняється далеко від гомінких, багатолюдних центрів ‑ у тихому галицькому селі.

 

Найперше, як парох, Отець Віктор намагається пізнати село, громаду, над якою тепер йому надано виконувати духовну опіку, вести важкою дорогою духовно-культурного відродження. Гарне враження зробила на нього недавно збудована церква. Отже і тут є широке поле для його діяльності.

 

Але повернімося до часів коли жив і творив композитор. Тоді Галичина робила свої перші кроки національного відродження. Панщина уже була скасована, проте галичанин і дальше знаходився під соціальним і національним гнітом. Не маючи ні власної держави, ні власних якихось суспільних організацій, важко було підіймати народ до національного самоутвердження.

 

За словами композитора, український народ знемагав від гніту і неволі, мова рідна і пісня були в погорді і тільки простий український народ «заховував і передавав з уст до уст тії найдорожчі скарби яко спадщину по своїх предках». Отже, як бачимо, стан українського тодішнього суспільства і на далі був пригнічений.

 

Багатовікове польське панування над Галичиною, що пригнічувало її національний розвиток, дещо послабилось з приходом сюди австрійського панування з його конституційною монархією і загальною ідеологією просвітництва. Тоді настав для Галичини сприятливий час для її національного відродження. Цьому посприяли також і європейські національно-визвольні рухи – «Весна Народів». І ось за таких геополітичних обставин, на арені Галичини появляється, і все чим раз в більшій кількості, ціла когорта передових культурних діячів – будителів національного Духа, починаючи від «Руської Трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич). Згодом на цю арену вступив і священик, композитор Віктор Матюк, охопивши своєю творчою, священичою і громадською працею широке коло діяльності.

 

Дев’ятнадцяте століття було значно насичене політичними рухами, внутріполітичними і релігійними протистояннями. Через подальший асиміляційний тиск з польської сторони, значна частина української інтелігенції, а це в основному духовенство, переходило на польське культурно-мовне спілкування, практикуючи це, дуже часто і у церквах. Згадаймо який був суспільний резонанс проповіді українською мовою о. Маркіяна Шашкевича.

 

З іншої сторони – Галичину в ту пору заполонило так зване москвофільство, яке поширилось по всій Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Ця релігійно-пропагандистська течія мала своєю метою перетворити галичан на росіян. Будучи фінансово підтримуване російськими офіційними колами, москвофільство знаходило значну підтримку серед духовенства і інших верств суспільства. Їхні «читальні Качковського» розповсюджувались на рівні з «Просвітою».

 

Але вогник пробудженого національного відродження, ворожим до України силам, згасити було уже неможливо.

 

У галицькому суспільстві на арену національного відродження починає вступати нова прогресивна сила – світська інтелігенція, а серед неї і ціла когорта тодішніх священиків-композиторів – І. Лаврівський, М. Вербицький, П. Бажанський, В. Матюк, С. Воробкевич і ін. В умовах поглинання української культури пануючою тоді польською культурою, усвідомлюючи те, що українська церква виконуючи тільки свої канонічні приписи (а галичани в переважній більшості ревниві її сповідники) повнокровного дихання нації не дає, вона занепадає, асимілюється, а галичанин, на фоні такої суто релігійності, виглядає як щось другорядне, принижене. І ось ці сподвижники національного відродження зуміли знайти шлях до серця галичанина, до його духовного утвердження, прищепивши в офіційну галицьку релігійну свідомість національну культурну течію, що стало у Галичині рушійною силою українського відродження.

 

Саме серед цієї когорти у такому ж руслі плідно працював отець Віктор Матюк (1852 – 1912 рр.) – композитор, активний громадський і культурний діяч, творча і громадська діяльність якого може послужити прикладом умілого прищеплення народних духовних скарбів у церковну практику і відродження на цьому ґрунті української самобутності.

 

Творча і громадська діяльність Віктора Матюка досить широка – це музичні обробки народних пісень, організація народних хорів, випуск у світ першого у Галичині об’ємного пісенного збірника «Боян», створення навчальних музичних посібників і інших збірників народних пісень та музичних творів. І все це активно впроваджувалось в життя галицького суспільства, вливаючи в церковне життя Галичан потужний струмінь національної ідеї, витворюючи тим своєрідний духовний феномен – Українську церкву.

 

У Карові, поруч зі своєю пастирською діяльністю, отець активно береться за працю світську, громадську – піднесення культурного рівня своїх парафіян. Одним із важливих заходів – це створення хору, надання йому фахового рівня, з яким з успіхом приходилось співати і на львівській сцені. Для відродження національних традицій, а саме таких життєрадісних, веселих великодніх веснянок ‑ гагілок (у Карові їх називають «Голубка») отець залучає своїх дітей, сколихнувши тими багатолюдними обрядовими дійствами всі навколишні села, у яких ці традиції уже були занепали. Ці великодні веснівки у Карові жевріють до нашого часу, але така велелюдність, коли збиралося у велике пісенне коло, чи у кривий танець усе село ‑ від дітей і до людей літніх, на жаль залишилося тільки щемливою згадкою. При організації, на початку минулого століття, товариства «Просвіта», Віктор Матюк став першим її головою. Треба ще сказати, що отець Матюк займався і лікуванням, маючи навики і знання з фітотерапії.

 

Паралельно з тією працею, пише музику церковну і світську, видає музичні збірники, навчальні посібники з музики для українських шкіл. Зібравши твори І. Лаврівського, М. Вербицького, П. Бажанського і свої власні, видає власним коштом збірник пісень для чоловічого хору «Боян».

 

Таким є широке поле діяльності священика-композитора, діяльності відданої, жертовної, бо часто він віддавав свої кошти (і у великих сумах) на видавництво і популяризацію музичної літератури серед народу. Чи багато маємо тепер таких жертовників серед священства?

 

Ось так, у сонмі цілої плеяди композиторів, письменників, художників і інших культурних діячів, Віктор Матюк торував стежки до українських душ, пробуджуючи у них громадянську, національну гідність до тієї висоти, що уже в перших десятиліттях 20 століття Галичина з приниженої, пригніченої перетворилася у рівноправну націю, здатну боротися і відстоювати свою державність, своє місце під сонцем. Така є сила рідного слова, рідної пісні, рідної традиції. Застановляючись над постаттю Віктора Матюка і іншими передовими священиками того часу, що пробуджували Дух народу, роздумуєш: яка Господня рука вела їх на цю дорогу? Вони могли як і інші священики, що жили до них і після них, тримаючись церковних приписів і канонів спокійно собі жити, заробляти на хліб і до хліба. Але в такому разі, що на сьогодні сталося би з українським народом? – асиміляція. Вони ті подвижники Духа осягнули своїм священичим єством розуміння того, що є щось вище в церковній діяльності від звичайних канонічних приписів – це піклування про той Господній Дух що живе в народі і яким живе народ, і що саме його треба найбільше плекати, бо цей ДУХ є і українська нація і українська церква, в цілості своїй – українська культура,

 

Ось чому вони возносили до небес наряду з канонічними співами народну пісню. І «Святий Боже», і «Родимий краю», і «Як ніч мя покриє» ‑ все це цінності духовні однієї величини, бо вони підносять людину до вищого духовного рівня, плекаючи ті найвищі людські почуття – любов до ближнього, до України, до Бога.

 

Скільки вже пройшло часу від тоді, коли, плекаючи духовні паростки своєї парафії, ходив Віктор Матюк вузькими карівськими вулицями, чи лунав у церкві його лагідний тенор, або мелодійні звуки його улюбленого рояля з вікна вітальні. Усі ті минулі життєві горизонти композитора уже заховані десь там, за горизонтами того важкого століття, поритого двома світовими війнами, голодомором, терором, змінами державних устроїв, що важким тягарем лягло на плечі і його карівчан, і всієї України. Але людська цікавість до своєї минувшини, до своїх історичних постатей незборима. І так часом хочеться якось привідкрити цю завісу історії і умовно, зблизька заглянути у той час коли жив і творив композитор, поглянути на його постать у повсякденних турботах, що виливались у безперервній священичій, творчій, громадській і різноманітній господарській праці, здається непосильній одній людині.

 

Тож погляньмо на його розпорядок дня:

 

Неділя.

Сонячний ранок обласкав своєю прохолодою пробуджене село. У ранковий пташиний переспів вливається гармонійне звучання церковних дзвонів. Помаленьку, зі всіх кутків села виходять на дорогу святково прибрані люди ‑ пора в церкву. Дзвенять ключі і першим у храм вступає отець Віктор. Довга ранкова молитва біля головного престолу, а тим часом церква уже заповнена людом. Починається чин Утреня. За карівською тодішньою традицією, після утреня люди, для перепочинку, виходили на церковне подвір’я. Виходив і отець Віктор. Короткі розмови з парафіянами на всі актуальні світські і релігійні теми, а тоді знову заграв дзвін і починалась Свята Літургія.

 

Після обіду отець Віктор йде в село до читальні «Просвіти». Свіжі часописи, нові книжки – все треба селянам прочитати, обговорити, порадити. А тут уже зібралися хористи. Отець Віктор перевтілюється. Він уже витає у якихось незбагнених висотах музичних акордів нових пісень. Треба сьогодні вивчити новий твір. Поволі, звертаючись до хору, підіймаються руки диригента, і враз з глибин людського єства від душі і серця хористів виринають на світ багатоголосі гармонійні звуки. Йде репетиція хору. Втомлений отець композитор, повернувшись до дому, ще сідає за свій рояль і знову поринає у чари нових гармонійних тонів.

 

Будень.

У блакитні висоти ранкового неба підіймається жайворона пісня. Лунає, над селом, над полем, огортаючи своєю піснею працю хліборобів. Отець Віктор уже в полі. Треба багато зробити. Хліборобська праця завжди вимагає вчасного виконання. А треба сказати, що у ці часи сільським священикам приходилось працювати і в полі, а у давніші часи, ще і на панщині. От уже сонце повернуло з полудня, Богу дякувати, впорався. Отець Віктор повертається до приходства, а там на нього жде інша важлива праця ‑ зібрався великий гурт люду і це з різних сіл, різних місцевостей. Не відпочивши, йде до людей які з нетерпінням його чекають. З надією чекають на якусь допомогу: чи то лікарняну, правову, господарську, а може і просто якусь матеріальну допомогу. Отець не оминає нікого. А потім ще різна письмова праця: листи, статті, творчі відгуки… і все це потрібно виконати, розіслати. І аж тоді, коли всі господарські, громадські і церковні турботи виконано, композитор йде до вітальні, де в одному з кутків стоїть його улюблене диво – чорний рояль. Легкими порухами рук оживають клавіші і кімнату наповнюють якісь дивовижні, ще до цього не чутні звуки. Вони звучать то голосніше, то тихіше, одиноко і акордами, потім затихають і звучать якось по новому, набуваючи уже іншого ритмічного порядку і гармонійного звучання, перетворюючись в нову мелодію, новий музичний твір – народилася пісня.

 

Такі святкові і буденні обов’язки у невтомного отця і композитора.

 

А ще різні богослужебні обов’язки: весілля, хрестини, похорони і інші релігійні потреби парафіян – і все це праця однієї людини – священика, композитора і громадського діяча ‑ Віктора Матюка.

 

Вникаючи у той багатосторонній світ діяльності отця композитора, його невтомну працю не тільки на церковній ниві, а й на широкій культурній, починаєш замислюватися: що побудило його до такої титанічної праці на полі національної культури, адже така праця не заохочувалася в державних колах, а навпаки – не дуже схвалювалась. Він міг собі спокійно виконувати свої церковні, обов’язки, бути в пошані і спокійно жити, як багато з його стану. То що ж спонукало його до такої жертовності. І він сам дає відповідь у своїх висловах, статтях. Це потреба піднесення до високого культурного і громадянського рівня рідного народу. Його турбував низький пригнічений стан селянства, якого, як він пише сам, ще утримувала, як українця, рідна традиція, рідна пісня захована під вбогою селянською стріхою і яка помагала йому зберегти свою національну ідентичність.

 

P.S. У даний час відбувається реставрація надмогильного пам’ятника В. Матюка у с. Карові і є надія, що роботи будуть вчасно завершені, і у Великодній понеділок, біля оновленої могили традиційно буде відзначатися день пам’яті композитора. Запрошуються всі охочі і не байдужі до української культури, відвідати це традиційне свято.