Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут (Частина 5. Горинь Богдан)

опубліковано 12 лют. 2014 р., 12:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лют. 2014 р., 10:04 ]

Над долею сільських українських дітей Тарас Шевченко роздумував упродовж усього життя, бо це була і його доля. З особливою гостротою дитячі образи з'являлися перед його внутрішнім зором під час перебування у Кос-Аралі. Можливо, поет згадав своє дитинство, коли на Великдень діти, граючись крашанками, хвалилися святковими обновами свого одягу:

 

- Мені мати куповала.

- Мені батько справив.

- А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

 

 

Художниця обрала об'єктом зображення сирітку, яка в гурті дітей єдина сидить без обнови, „рученята сховавши в рукава". Їй також хочеться чимось похвалитися:

 

- А я в попа обідала,

- Сирітка сказала.

 

Софія Караффа-Корбут з глибоким проникненням у психологію обділеної долею сирітки з великою художньою переконливістю створила задушевний ліричний образ убогої дитини, наділивши її зовнішніми рисами, які викликають у глядача симпатію та співчуття.

 

У поезії „І золотої й дорогої..." Тарас Шевченко ще раз звертається до образу „малого хлопчика в селі". Цього разу розповідь про хлоп'я, яке „одно-однісіньке під тином // Сидить собі в старій ряднині", нагадало йому власне дитинство:

 

 

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

 

Перейнявшись цим образом, душею й серцем вникнувши в безпросвітну долю хлопчини, Софія Караффа-Корбут створила композицію, в якій на тлі сільського плота подала зображення сидячого в задумі вродливого хлопчика в полатаній одежині, з довірливим, відкритим обличчям, з допитливим, зосередженим, зверненим на глядача поглядом.

 

Не оминула художниця гострих соціальних проблем, які порушував у багатьох творах Т. Шевченко. Знедолене життя матерів, що разом з діточками вимушені йти на панське поле, зображує мисткиня у творі „Німі на панщину ідуть". У композиції „Виблагала тую копійчину" відтворено драму старої жінки-жебрачки, а в ліногравюрі „Якби ви знали, паничі" зображено тяжкі дитячі роки поета, що у двох рученятах несе воду школярам.

 

 

Вихід у світ 1967 р. „Кобзаря" з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут не припинив праці художниці над графічною інтерпретацією шевченківських творів. Достатньо зазначити, що на її другій за чергою персональній виставці 1970 р. експонувалося 17 ліногравюр до поеми „Наймичка". У цій серії з усіма складовими компонентами художниця з психологічною глибиною передала переживання скривдженої долею матері, її тяжкі переживання за долю одинокого сина – це окрема графічна новела з драматичними колізіями. Першим твором, який органічно ввійшов у цикл, стала ліногравюра „Вона чує з тії хати, як дитина дише", створена ще 1963 р.

 

 

Поетичні образи Т. Шевченка в трактуванні Софії Караффи-Корбут отримали нове життя. Художниця надала зримості поетичному слову, плоті й крові, досягши того синтезу слова й зображення, який споконвіку розцінюється як високе досягнення мистецтва книги.

 

„Вона знайшла свою індивідуальну манеру графічного почерку, викарбувала свій стиль та мистецьку мову – звучну, мужню, монументальну. Її творам притаманні, з одного боку, тематичний універсалізм, пов'язаний з життям та історією українського народу, а з іншого – виразна національна форма, як результат власного артистичного пошуку, ерудиції та знань" (Саноцька X. Подвиг в ім'я мистецтва // У кн. Тарас Шевченко. Кобзар. – Львів: Каменяр, 2011. – С. 902).

 

Характерна риса творчості С. Караффи-Корбут – асоціативність її образної мови. Глибоко осмислюючи твори Шевченка, художниця надає своїм гравюрам сучасного звучання. У ліногравюрах знайшов відгомін український національно-культурний і суспільно-політичний рух опору колоніальним режимам упродовж усієї драматичної історії України, а в окремих творах втілено глибоко особистісні думки і переживання художниці, тривоги власної душі, зболеної невлаштованим сімейним життям.

 

Твір „Чума" перекликається з одним із найжахливіших періодів в історії України – голодомором-геноцидом 1932-1933 рр.

 

  

Експоновані на багатьох виставках ліногравюри „Там кайдани по три пуда, отаманам по чотири", „Чернець", „Закутий Прометей", „Нас тут триста, як скло, товариства лягло" не залишали байдужими глядачів, будили патріотичні почуття, змушували задуматися над долею України в умовах комуністичної тоталітарної системи, закликали до осмислення життя, до громадянської активності, до жертовності в ім'я рідного народу.

 

 

Необхідно наголосити на одній особливості творчої натури С. Караффи-Корбут. Мисткиня була обдарована яскравою асоціативною уявою, здатністю створювати образи, сюжети, ситуації, які не мають реальних відповідників у житті. Без такої властивості мистець не здатний творити шедеври. Є кілька наукових досліджень на тему ролі уяви для мистця. Німецький філософ, психолог і філолог Вільгельм Вундт (1832-1920) написав книгу „Фантазія як основа мистецтва".

 

Висока професійна підготовка, яку художниця отримала впродовж років навчання, давала їй можливість створювати образи без пошуків типажів і зарисовок з натури. Її багата уява транслювала перед внутрішнім зором десятки образів, сюжетів, які вона фіксувала на папері й вирізувала в лінолеумі. Тож не дивно, що, працюючи над ілюстраціями до творів Т. Шевченка, художниця не шукала прототипів для своїх образів. Ще під час навчання мисткиня усвідомлювала, що праця з натури – це не її стихія. Упродовж усього життя залюбки ілюструвала казки, які давали можливість створювати композиції, породжені творчою уявою. Любила вдивлятись у різні плями на стінах, примхливе сплетіння дерев, з яких багата уява черпала образи – так 1960 р. народився твір „Народний месник Лук'ян Кобилиця".

 

Фантазія, яка є неоціненним даром для мистця, стає вадою для науковця, якому потрібний інший інструментарій – логіка, суворе дотримання фактів, опертя на джерельний матеріал. Не підкріплене джерелами фантазування може спотворити історичну правду, як це трапилося в деяких публікаціях про життєвий та творчий шлях Софії Караффи-Корбут – доказ, що одна і та сама властивість людської психіки – здатність до фантазування – в одних випадках є основою творчості, а в інших, де потрібне аргументоване дослідження, може принести шкоду, викривити до невпізнання життєвий і творчий шлях мистця.

 

Після арештів 1965 р. мисткиня не замкнулася в стінах власного помешкання, а продовжувала активне життя: зустрічалася з людьми, часто бувала в Києві, підтримувала контакти з багатьма мистцями та видавництвами, приймала у себе гостей, писала листи, а вимріяне кохання залишалося незмінно чистим паливом для її творчості.

 

Софія Караффа-Корбут як тільки могла намагалась обминати потворні вимоги часу, докладала чимало зусиль, щоб пропливти між Сціллою і Харібдою, але це не завжди вдавалось. Як і кожній нормальній людині, їй був властивий страх. Очевидно, що вона не хотіла потрапити в тюрму, бо це означало стати причетною до передчасної смерті своєї матері та її сестри Євгенії, яких вона єдина мусила доглядати. Крім того, це означало припинення на невизначений час творчої праці, а без творчості вона не уявляла собі життя. Тому, як і багатьом іншим талантам, їй, бувало, доводилося лукавити – доказ, як не можна трактувати творчу індивідуальність прямолінійно, як це має місце в окремих дослідженнях.

 

Кожен свій творчий та житейський промах Софія Караффа-Корбут тяжко спокутувала, немилосердно катуючи себе за допущені помилки, проявлені компроміси, що також є ознакою великого таланту. Попри все Караффа-Корбут, як дуже точно висловилась київська художниця Людмила Семикіна, була однією з каріатид української графіки другої половини XX ст., на повну силу проявила свій талант не лише в станковій графіці, а й в „оформленні та ілюструванні книги, яку вона трактувала як мистецький твір художнього синтезу та друкарства", „створюючи її модерний образ з виразними національними ознаками" (Саноцька X. Там само. – С. 902).

 

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. мисткиня створює два нові шедеври, які достойно увіковічують її подвижницький творчий шлях. Графічна інтерпретація поеми Івана Франка „Іван Вишенський", над якою працювала тринадцять років, – це протест проти втечі духовних провідників від реалій і запитів життя, філософські роздуми про людину, її покликання, обов'язки перед рідним народом. Цілісне оформлення цього твору з усіма компонентами – ілюстраціями, віньєтками, заставками, кінцівками – високий здобуток мистецтва книги в Україні. .

 

Лебединою піснею Софії Караффи-Корбут стало створення вивершеного графічного ансамблю казкових образів за мотивами драми-феєрії Лесі Українки „Лісова пісня". У високохудожніх ілюстраціях знайшли вияв глибинні роздуми мисткині над сутністю людського життя, високими морально-етичними цінностями.

 

Світло і чистий жертовний вогонь людських сердець, любов, вірність, потреба тепла, ласки, співчуття і взаєморозуміння стали лейтмотивом цього циклу. Переглядаючи днями й безсонними ночами калейдоскоп пережитого, передуманого, осмисленого, мисткиня в образах „Лісової пісні" передала радість, надії, розчарування, страждання і любов своєї великої всепрощаючої душі.

 

Силою уяви художниця перетворювала словесні образи в зримі, графічні. Кожний, хто ознайомиться з цим виданням, переконається, що паралельне розміщення поетичних і графічних образів сприймається то як дві незалежних складові, то як нерозривна органічна цілісність. Якщо взяти до уваги, що, крім поезій Тараса Шевченка, Софія Караффа-Корбут проілюструвала низку творів Івана Франка, досягши високого творчого злету в оформленні поеми „Іван Вишенський", кілька книг Лесі Українки, серед яких вирізняється геніальною мистецькою інтерпретацією „Лісова пісня", її творчий подвиг близький за аналогією до творчості французького графіка Гюстава Доре (1832-1883), який прославився ілюструванням творів „Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле (1854), „Божественної комедії" Аліг'єрі Данте (1861), „Дон Кіхота" Мігеля де Сервантеса (1862-1863) та ін. Різниця полягає в тому, що внесок Доре у французьке й світове мистецтво належно оцінено на батьківщині художника й за її межами, тоді як колосальний внесок Софії Караффи-Корбут у розвиток українського національного мистецтва не був належно оцінений на загальнодержавному рівні – художниця не стала лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (хоча двічі її творчий здобуток пропонували до цієї відзнаки).

 

 

Випуск у світ книги „Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут" – це вшанування генія українського народу Тараса Шевченка і водночас данина пам'яті художниці, подвижницька праця якої на ниві українського мистецтва заслуговує найвищої оцінки й вдячності нащадків.