Під тим оглядом окремої уваги заслуговує її ліногравюра „Чернець" (1961), у якій „розкрито складний психологічний конфлікт, донесено внутрішню роздвоєність і суперечливість колишнього козацького полковника" (Овдієнко О. Шевченкіана Караффи-Корбут // Літературна Україна. – 1972. – 10 березня.)

 

 

Вчитуючись в однойменний твір Т. Шевченка, художниця вирішила передати момент, коли чернець – Семен Палій, відома постать української історії, згадує Івана Мазепу, з яким розійшлися дороги. Рік народження С. Палія невідомий, помер у 1719 р. Проводячи політику Івана Мазепи, він за зв'язки зі шведами був за наказом Петра І заарештований і засланий до Сибіру. Після виступу Мазепи разом зі шведським королем Карлом XII проти Петра І Семена Палія було звільнено, він брав участь у Полтавській битві 1709 р. на боці російських військ – переслідував шведські й козацькі полки, що відступали. Шевченко, акцентуючи увагу на чварах між козацькою старшиною, яка спричинила втрату державної незалежності України, був переконаний, що перемога була б за Україною, „якби були одностайно стали та з фастівським полковником гетьмана єднали".

 

Відповідно до тексту вірша художниця розмістила у ліногравюрі (існує чорно-біла і двоколірна) поруч із Палієм Мазепу, ілюструючи слова: „А сивий гетьман, мов сова, ченцеві заглядає в вічі". Коли принесла на виставку цей твір, журі відмовилося виставляти, заявивши мало не в один голос: „Це що, Мазепу будемо популяризувати?" Щоб врятувати композицію, майстриня, вирізавши зображення Мазепи, замість нього наклеює кусок лінолеуму із зображенням у центрі закованого в кайдани запорожця, а за його спиною – царських солдатів, що везуть засуджених на каторгу. Органічною частиною композиції, як і багатьох інших творів, став напис – цитата з поеми: „Читай, читай та слухай дзвона, а серцеві не потурай". Ці слова вона часто повторюватиме під час розмов із друзями, пам'ятаючи, що не можна потурати серцю, хоча сама не завжди дотримувалася цього імперативу.

 

Чорно-біла ліногравюра „Голота" виконана на мотиви відомої народної пісні про голоту, яку об'єднала у шинку спільним настроєм пісня з відомими словами: „...а хто з нас, браття, буде сміяться, того будем бить". Цей твір не є безпосередньою ілюстрацією до вірша Т. Шевченка „Швачка", однак переданий настрій та суворі обличчя відповідають духові цього твору.

 

Поряд з героями української історії художниця створює образ Яна Гуса (1369-1415) – чеського проповідника й релігійного реформатора, що закликав до реформування Католицької Церкви і захисту чеської культури від понімечення. На соборі в Констанці Ян Гус був визнаний єретиком і засуджений до спалення. Софія Караффа-Корбут в основу задуму взяла слова Шевченка:

 

Мов кедр серед поля

Ливанського, в кайданах

Став Гус перед ними!

І окинув нечестивих

Орліми очима.

 

 

В очах страдника докір, його руки заковані в кайдани, на другому плані контурною лінією прорисовані дві постаті стражників.

 

Тричі художниця зверталася до задуму створити образ Прометея. Триптихи „Закутий Прометей" і „Розкутий Прометей" були виконані ще 1961 р., але видавництво „Дніпро" не захотіло помістити ці станкові твори як ілюстрації до „Кобзаря".

 

У 1966 р. С. Караффа-Корбут створює новий варіант „Прометея". Це був час, коли Україною – у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську, Феодосії, Житомирі прокотилася хвиля судилищ над українськими патріотами. Саме в той час Софія Петрівна звертається до образу титана з давньогрецької міфології, який після викрадення вогню на Олімпі й передання його людям за наказом Зевса був прикутий до скелі на Кавказі, де його груди роздирав орел. Визволений з неволі Гераклом Прометей став символом захисника народу. До цього образу зверталися письменники й мистці багатьох народів.

 

  

У поемі „Кавказ" Шевченко втілив віру народу у визволення від російської тиранії. Рядки „Не вмирає душа наша, не вмирає воля" були співзвучними і для часу Шевченка, і для шістдесятих років XX ст. Актуальні вони й нині. Через символічний образ Прометея, якому орел „що день Божий добрі ребра й серце розбиває", художниця передала незбориму силу народу, його стійкість у боротьбі з поневолювачами. Цьому задуму підпорядковані виражальні засоби – динамічною міцною контурною лінією, вивіреним штрихом підкреслено силу й нескореність закутого в ланцюги Прометея. В очах, у міцній руці передано нездоланність героя: орел не має шансів на перемогу. Очевидно, що цей задум розгадали тодішні „блюстителі" радянської ідеології й твір не був поміщений у „Кобзарі" 1967 р.

 

Поряд із творами, наповненими героїчними образами, народжувались композиції, пройняті глибокою ліричністю („Мені тринадцятий минало" (1966), „Тече вода з-під явора..." (1966), „Зоре моя вечірняя" (1963)).

 

Тонкі відтінки ніжного материнського почуття передано у творах „Затихло все" (1963), „Вона чує з тії хати, як дитина дише...", „І досі сниться", „Марія" (1966).

 

В ілюстрації до твору „Сон" зображена молода вродлива мати, що пішла годувати свого сина й „над сином, сидя, задрімала". Цей момент Софія Караффа-Корбут передала з великою художньою силою і переконливістю. 

 

 

У низці створених художницею жіночих образів передано скалічену долю, тугу за щастям, за сімейним теплом. Графічною мовою художниця розповідає про горе й трагедію обманутих дівчат. Образ дівчини-сироти, зрадженої коханим, з глибоким психологічним трактуванням зображено у творі «Навіщо мені чорні брови» (1966).

 

У куточку селянської хати під образами святих сидить на старій лаві з опущеною на плече головою зажурена дівчина з довгими косами, у вишиванці й тканій плахті, виливаючи сльозами своє горе. Чорний і вохристий колір створюють настрій смутку. У цьому творі, як і в багатьох інших, знайшли вияв переживання самої мисткині, яка так прагнула сімейного щастя, але доля відвернулася від неї. Цей твір органічно поєднаний зі словами поезії Т. Шевченка „Думка":

                                                                          Нащо карі очі,

                                                                          Нащо літа молодії,

                                                                          Веселі дівочі?

                                                                           …………………..

                                                                          Нащо ж мені краса моя,

                                                                          Коли нема долі?

 

Тим самим – 1966 р. датована ілюстрація „Катерина", що настроєм перегукується з попереднім твором. Вражає лаконічність засобів, якими передано горе героїні. На передньому плані композиції зображена Катерина. Вираз її обличчя свідчить про велике страждання молодої матері-покритки, від якої відвернулися батьки. Ліворуч – з-поміж дерев проглядає із засніженою крівлею хатинка. Дві частини композиції з'єднує експресивна дуга сніжної заметілі.

 

 

Для створення відповідного настрою художниця обдумує кожну деталь. У чорно-білій композиції зроблено головні світлові акценти: на першому плані поясне зображення зі страдницьким обличчям Катерини, яка бреде крізь снігову заметіль з дитям на руках, ліворуч – серед стовбурів дерев у далині проглядає покрита снігом хатинка. Створений художницею образ переконливо відтворює рядки поеми:

 

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках – лихо тяжке! –

І в одній свитині.

 

Епілогом до поеми стала двоколірна ілюстрація „Її син" – зриме відтворення рядків:

 

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

 

 

На сірому тлі зображення старого кобзаря з великими невидющими очима. Поряд з ним – хлоп'я з перекинутим на ліве плече лантухом. У виразі обличчя хлопчини біль і запити до світу, що скалічив його долю. За словами поеми, на хлопчика задивляються дівчата:

 

„Дала, – кажуть, – бровенята,

Та не дала долі!"

 

Існує дві різних композиції за мотивами поеми Т. Шевченка „Тополя". Перша – виконана у 1963 р. як станковий твір.

 

Тоді Софія Караффа-Корбут ще не знала, що отримає замовлення ілюструвати „Кобзар". На вертикальному аркуші на тлі неспокійного неба розміщено у повний зріст зображення дівчини з нахиленою головою, із заплющеними очима. Підняті вгору руки переплітаються з гіллям тополі. Вдалині зображена хатинка, від якої лінія дороги простяглася до дівчини-тополі. Витягнута по вертикалі композиція не дуже вписувалась у формат книги, ілюстрації в якій були розміщені не в тексті, а кожна окремо, а виконаний станковий твір, зменшений поліграфічним способом, міг зайняти тільки половину аркуша. 

 

1966 р. художниця створює нову композицію на тему „Тополі" – з погрудним зображенням дівчини, що співає пісню зі звернутими до неба очима й піднятими вгору руками. Твір сповнений великої експресії, якої досягнуто стрімкими ламаними лініями рук, зображенням у верхній частині композиції сонця, частково перекритого верхів'ям дерева, яке нагинає буйний вітер:

 

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала.

 

Клубок складних почуттів – сум, докір, образу художниця передала у символічному образі зганьбленої дівчини („Лілея", 1963).

 

 

Не маючи власної сім'ї, Софія Караффа-Корбут почувала себе матір'ю всіх знайомих їй дітей: любила їх, дбала про них, прагнула принести їм радість своєю творчістю. Сама написала й проілюструвала книжечку для дітей „День як маків цвіт", що вийшла у видавництві „Веселка" (1971). Оформила й проілюструвала твори на дитячу тематику Миколи Петренка („Марічка-невеличка"), Івана Франка („Фарбований лис", „Лис Микита"), Лесі Українки („Літо краснеє минуло", „Ясні самоцвіти"), Марії Пригари („Байбак-мандрівник"), Андрія Волощака („Довбушеві скарби") та ін. З любов'ю працювала над образами дітей у поезії Т. Шевченка. Глибоко й переконливо вона розкриває чистий світ дитячої душі, біль знедоленого дитячого серця у творах „На Великдень, на соломі..." (1961), „І золотої й дорогої..." (1963), „Важке дитинство" (1961), „До школи" (1962).