Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут (Частина 3. Горинь Богдан)

опубліковано 9 лют. 2014 р., 01:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лют. 2014 р., 11:30 ]

Серед тематично-жанрового розмаїття особливе місце займають могутні постаті української історії: Іван Гамалія, Максим Залізняк, Іван Підкова, що стали лейтмотивом її творчості 60-х рр. Це вперше за довгі роки, впродовж яких компартійні органи забороняли „ідеалізувати козацьку історію", в естампах Караффи-Корбут ожила оспівана Шевченком українська минувшина з її безстрашними славними лицарями – виразниками українського національного духу. Твори цього циклу є свідченням, що мисткиня разом з частиною громадськості, звільненої від страху весняним подихом часткової хрущовської „відлиги", сповнена тугою за героїчним, відновлювала історичну пам'ять, відтворювала й утверджувала у людській свідомості імена та образи історичних діячів. Враховуючи мінливі політичні реалії, можна подивляти сміливість і високу національну свідомість художниці, яка створила образи гордих, незламних лицарів, провідників національно-визвольного руху України.

 

  

Необхідно зазначити, що 60-ті рр. XX ст. – це для новітніх неофітів українства час творчого й громадського максималізму, пізнання української історії, ознайомлення з біографіями видатних особистостей, які жертвували своїм життям задля свободи й незалежності України. Патріотичні ідеї й почуття яскравим світлом животворно спалахнули в поезіях Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Стуса й молодшого покоління – Миколи Холодного, Ігоря Калинця і багатьох інших. З їхніми творами, більшість з яких розповсюджувалися через самвидав, художниця була знайома. Саме у часи високого кипіння в Україні патріотичних почуттів з-під різця Караффи-Корбут один за одним народжуються образи-символи української національно-визвольної боротьби. 

 

Наприкінці 1963 р. національно-культурний рух в Україні став набирати виразних суспільно-політичних рис. Окрилена успіхами своїх творів, виконаних 1961 р., Софія Караффа-Корбут у наступні два роки головну увагу концентрує на створенні образів, яких чекала пробуджена подихом життя, зростанням національної свідомості українська громадськість. У нових творах мисткиня продемонструвала знання здобутків українського національного мистецтва минулих епох, зокрема іконографії та парсуни. Художня мова багатьох її графічних творів нагадує стилістику українського графічного мистецтва 1920-1930-хрр., творчості Юрія Нарбута, Миколи Бутовича, Святослава Гординського та інших тогочасних мистців.

 

Важливе значення для художниці мало досконале знання нею українського декоративно-прикладного мистецтва, а також її обізнаність зі світовим мистецтвом – не лише європейським, а й східним – Японії та Китаю. 

Роздумуючи над тугою Т. Шевченка за славним минулим України, художниця свідомо, поза текстом „Кобзаря" вводить у графічну Шевченкіану образ Байди. Цей задум виник у неї під час читання збереженої з дорадянських часів „Історії України" Івана Крип'якевича, з якої дізналася, що Байда, справжнє прізвище якого Дмитро Вишневецький, був організатором запорозького козацтва, засновником першої Запорозької (Хортицької) Січі. Під час однієї з битв із турками отримав поранення, потрапив у полон і був жорстоко покараний. Боротьба Байди з турками, його героїчна смерть – оспівана в народній пісні про козака Байду. Улюбленому народному героєві художниця присвятила два твори: Байда зі зв'язаними руками і Байда з луком.

 

В експресивно окресленій динамічною контурною лінією монументальній постаті Байди передано мужність і нездоланність величного духу України. Цей образ перекликається з початком вірша Т. Шевченка „Іван Підкова" про часи, коли „запорожці вміли панувати":

 

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю...

 

Розвиваючи думку, Шевченко оспівує конкретного героя Івана Підкову, під проводом якого у другій половині XVI ст. запорожці здійснили низку воєнних походів. За мотивами цього твору художниця створює двоколірну ліногравюру із зображенням на тлі морської стихії прославленого козацького ватажка Івана Підкови – в динамічному пориві здобувати „і славу, і волю". 

 

 

Очевидно, що жодних портретів Івана Підкови не збереглося, невідомий також рік його народження. Проте відомо, що у 1578 р. на вимогу османського султана Мурада III Підкову по-зрадницькому схоплено польською шляхтою і за наказом короля Стефана Баторія страчено у Львові (в центрі міста йому встановили пам'ятник). Ім'я козацького ватажка стало в Україні символом сили, мужності й відваги. Історик Дмитро Бантиш-Каменський писав про Підкову: „... ростом великий, сложения крепкого. Славный того времени силач, одною рукою ломавший надвое подкову и для сего прозванный Подковою".

 

Малоймовірно, що ця характеристика була тоді відома Софії Караффі-Корбут. Скоріше всього, образ Івана Підкови визрів на основі опису героя у вірші Т. Шевченка. Характерно, що вона не в усьому дотримується портретної характеристики, наявної у вірші. Нема в її композиції люльки у роті, відсутня за вухом чуприна, зате передано дух козацького лицаря. Іван Підкова зображений у момент, коли, піднявши шапку, звертається до запорожців із закликом:

 

„Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове-молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості!"

 

Заслуговують уваги художні засоби, до яких звернулася Софія Караффа-Корбут. Оскільки йшлося про створення образу Підкови під час його закличного звернення з байдака до запорожців, художниця у нижній частині твору зображує стилізовану хвилю. Голова Підкови з натхненним вольовим обличчям, великими широко відкритими очима, чорним чубом і довгими вусами розміщена дещо вище від центра композиції. Отже, при першому погляді на твір вся увага концентрується на засмаглому обличчі (у творі вдало використано коричнево-вохристий колір). Права рука з шапкою витягнута вгору в закличному жесті. У верхній частині композиції – три козацькі човни, заповнені запорожцями, що, налягаючи на весла, переборюють стилізовано трактовані хвилі: став у пригоді досвід передачі хвиль японськими майстрами графіки. Емоційне враження підсилює декоративне трактування жупана Підкови. Не виключено, що художниці допомогли репродуковані в альбомах чи збережені в музеях парсунні зображення козацьких гетьманів та полковників. „Іван Підкова" – безсумнівний шедевр мисткині. Не випадково саме цю ліногравюру поміщено на суперобкладинці „Кобзаря", виданого 1967 р. видавництвом художньої літератури „Дніпро".

 

Бойовий дух козаків, козацьку вольницю Шевченко оспівав у поемі „Гамалія". Перед художницею постало нелегке завдання передати особливість образної мови поета. Довелося потрудитися над передачею алегорій та символів, характерних для поетики Т. Шевченка. Художницю захопив створений поетом алегоричний образ Дніпра:

 

Зареготав дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

 

 

На ліногравюрі С. Караффи-Корбут у центрі композиції серед бурхливих хвиль виринає образ дідугана, вуса й оселедець якого переходять у хвилі, зігнута у лікті права рука, у ритмі течії, витягнута вперед, а ліва стрімко, в пориві заокруглившись, обіймає „сестру" – острів Хортицю. Глибоко вникнувши в зміст поетичних рядків, художниця динамічно-темпераментними лініями вперше (серед великого числа ілюстраторів поезії Т. Шевченка) передала створений поетом алегоричний образ Дніпра. Знайомлячись 1966 р. з експозицією персональної виставки С. Караффи-Корбут у Запоріжжі, письменник Володимир Яворівський захоплено писав про створену на мотиви „Гамалії" ліногравюру, в якій „слова передають свою енергію лініям без опору, без насилля" з боку художниці" (Яворівський В. Буяння настрою і думки // Літературна Україна. – 1966. – 4 січня. – С. 3.)

 

Гравюра „Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице-сестро?" стала своєрідним заспівом для створення ще двох творів – алегоричного образу Візантії та портретного зображення запорозького ватажка Гамалії.

 

Гамалія по Скутарі –

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу* розбиває,

Кайдани ламає...

(Хурдига –тюрма).

 

 

Поряд із захопленням героїчною минувшиною України Шевченко глибоко сумував, роздумуючи над долею української землі, вкритої могилами, що „чорніють, як гори", над тяжкими втратами – виправданими й невиправданими, які поніс український народ у боротьбі за свої та чужі інтереси. Глибока туга огортала його серце з приводу людської невдячності й безпам'ятства, про які з гірким болем пише у вірші „За байраком байрак...":

 

... Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає: –

Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає.

 

Ці рядки лягли в основу створеної Софією Караффою-Корбут композиції з образом похиленого на спис козака над могилою побратимів. Необхідно віддати належне винахідливості художниці, яка в ліногравюрі „Нас тут триста, як скло, товариства лягло" знайшла художні засоби для передачі задуму Шевченкового твору, графічною мовою розповіла, як мертвий козак – символ незламності українського духу – в глибокій тузі віддає шану полеглим у бою побратимам. 

 

 

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

 

У верхній частині кольорової гравюри, нижче від напису, важливого компоненту твору, горизонтальною синьо-зеленуватою смугою зображено Дніпро з відбиттям місяця, який ледь освітлює контури козака, нахиленого на спис. Нижче – в чорному обрамленні – відкрита могила, у якій в різних позах сплять вічним сном козаки. Мертвий козак встав з іншої могили, щоб вшанувати загиблих побратимів – докір живим. Є над чим задуматися.

 

До числа найскладніших за побудовою і найдраматичніших за змістом належить поема Т. Шевченка „Гайдамаки". За мотивами цього твору С. Караффа-Корбут виконала п'ять ілюстрацій, але тільки три з них увійшли до „Кобзаря" 1967 р. Відкриває поему зображення сидячого старого сліпого кобзаря – оспівувача подій героїчного минулого українського народу. 

 

Образ кобзаря окреслено чорним контуром, обличчя, одяг – чорними штрихами – контраст із червоною плямою охопленого полум'ям панського палацу.

 

Воля й рішучість характеризують образ Максима Залізняка. На кольоровій ліногравюрі зображений у профіль герой – весь у пориві боротьби, готовий кинутися на ворогів. Руки стискають прикріплену до боку шаблю. Підбираючи колір, в одному з варіантів мисткиня перед очима Залізняка поміщає розірвану сіро-голубу пляму, яка асоціюється з першими проблисками дня. Проте виправданіший варіант, поміщений у „Кобзарі" 1967 р. – з багряним кольором: він підсилює емоційний вплив твору, більше відповідає характеристиці образу Максима Залізняка й палаючій заграві перед очима героя, за спиною якого верхів'я списів побратимів. 

 

 

Перечитуючи поему, художниця застановилася над сценою, коли гайдамаки в Умані привели разом з ксьондзом-єзуїтом двох дітей – синів Ґонти. Мисткиню глибоко вразили рядки:

 

... Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш – заріж і їх:

Вони католики.

 

До болю щемить серце від слів Ґонти:

„... Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга". Махнув ножем –

І дітей немає!

 

 

Софія Караффа-Корбут передала драму люблячого батька, який мусив зробити тяжкий вибір між болючими почуттями й присягою. Ілюстрація закликає задуматися над високим моральним обов'язком народного провідника перед громадою. Силою волі стиснувши зболене серце, Гонта переборює почуття батьківської любові, віддає перевагу справі народної боротьби, вірності присязі. Проте батьківські почуття не вдалося омертвити. Крадькома від громади Гонта „горем битий, несе дітей поховати",

 

... Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

 

Мисткині вдалося передати образ Ґонти, в якого після страшної драми батьківське почуття любові взяло верх над ненавистю.

 

Це не поодинокий випадок, коли Софія Караффа-Корбут роздумує над психологією людей зі складними характерами, що вели з собою внутрішню боротьбу, яких мучило сумління, усвідомлення допущених помилок.