Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут (Частина 2. Горинь Богдан)

опубліковано 5 лют. 2014 р., 10:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лют. 2014 р., 11:05 ]

Мисткиня народилася 23 серпня 1924 року в Львові й у рідному місті померла 29 листопада 1996-го. Сходження Софії Караффи-Корбут на вершини мистецької творчості не було легким. Про батька, що перебував за кордоном, до 1966 р. не було жодної вістки (Петро Караффа-Корбут помер у США 31 березня 1970 року). Дівчина росла з мамою, яка повністю присвятила себе вихованню єдиної дочки. Софія ще в дитинстві виявила неабиякі здібності у навчанні: багато читала, захоплювалася малюванням.

 

Закінчивши 1935 р. початкову школу в селі Куткорі, продовжує навчання в жіночій гімназії Сестер василіянок. Після окупації радянськими військами західних областей України 17 вересня 1939 року гімназія Сестер василіянок була закрита. Щоб завершити освіту, Софія їде до районного міста Стрия, де навчається у середній школі, яку не змогла закінчити через військові дії і прихід нових – гітлерівських – окупантів, а тому повертається до Львова й 1942 р. вступає до Державної мистецько-промислової школи з українською мовою навчання.

 

Німецькі окупанти не були зацікавлені у вихованні покоління незалежних мистців з фахом живописців, графіків та скульпторів. Їм потрібні були спеціалісти іншого профілю. Після закриття Державної мистецько-промислової школи восени 1943 р. оголошено набір учнів до Державної технічної фахової школи для будівництва з українською мовою викладання, в якій Софія навчається 1943-1944 рр. Подальше навчання було перерване через поразку Німеччини у війні з СРСР і повернення в Україну комуністичної влади. Софія 1944 р. вступає у щойно відкрите Львівське художньо-промислове училище (нині Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша), її зараховують на третій курс скульптурного відділу, а в наступному році переводять на четвертий курс малярсько-декоративного відділу.

 

Під час навчання в художньо-промисловому училищі С. Караффа-Корбут проявила здібності в малярстві, графіці та монументально-декоративному мистецтві. Її колега по навчанню Олександр Овдієнко згадує, що „вже тоді в її роботах можна було вгледіти початки тої майбутньої високої майстерності" (Овдієнко О. Шевченкіана Караффи-Корбут // Літературна Україна. – 1972. – 10 березня).

 

Завдяки старанням видатного скульптора й досвідченого викладача Івана Севери у Львові 1947 р. відкрився Інститут прикладного й декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв), де на перших порах Софія Караффа-Корбут навчалася на живописно-декоративному відділі. Розгорнута кампанія боротьби з формалізмом змушує її перевестися на факультет прикладної графіки. Уже під час навчання в інституті її графічні роботи відзначалися творчою зрілістю, а виконана у техніці літографії ілюстрація до поеми М. Лєрмонтова „Мцирі" (1952) – безсумнівний здобуток графічного мистецтва тодішніх років.  

На жаль, навчання С. Караффи-Корбут на відділі графіки було перерване через закриття цього відділу разом з факультетом живопису. Продовження його на відділі кераміки потребувало певного часу для оволодіння технічними навиками цього мистецтва. І все ж довгі й складні роки навчання не пропали даремно. Її дипломну роботу – порцеляновий таріль „Богдан Хмельницький" – виконано на високому, як для тих часів, технічному й художньому рівні.

 

Після закінчення 1953 р. інституту художниця створює кілька тематичних порцелянових тарелів із сюжетами давнього Львова, за мотивами творчості Івана Франка, Міґеля де Сервантеса, на побутові теми, вимушено віддаючи данину тодішнім художнім вимогам та ідеологічним настановам. І хоча кілька років працювала як керамік, то все ж у душі завжди почувала себе графіком і живописцем. Паралельно з керамічними виробами мріє про втілення задумів у монументальних мозаїчних панно та вітражах (Докладніше про життєвий та творчий шлях мисткині див.: Горинь Б. Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Документальний роман-колаж у двох книгах. Кн. 1. – Л.: «Апріорі», 2013).

 

Наприкінці 1950-х рр. Софія Караффа-Корбут, облишивши кераміку, повертається до графіки. У цій галузі творча спадщина художниці багата й різноманітна. Крім великої кількості станкових робіт, вона створила ілюстрації до понад 50 книжок українських та зарубіжних письменників. 1958 р. у техніці гуаші молода мисткиня виконує кілька ілюстрацій за мотивами українських народних казок („Школа в лісі", „Хатка в лісі", „Прости мене, мила, що ти мене била", а в 1959-му створює свою першу роботу в техніці кольорової ліногравюри – „Яворівщина". Це була спроба відновити кольоровий естамп, започаткований в Україні видатною майстринею графічного мистецтва Оленою Кульчицькою. Проте використання авторкою кількох кольорів у „Яворівщині" наближувало естамп до малярства, стирало грань між графікою та живописом. Художниця відмовляється від подальшого експериментування в цій галузі й виконує кілька творів у техніці монотипії, але монотипія не припала їй до душі. Паралельно з виконанням у техніці гуаші (на замовлення Львівського обласного видавництва „Каменяр") ілюстрацій до книги А. Волощака та Г. Книша „За горами, за лісами" Софія Караффа-Корбут багато часу віддає реалізації задумів у станковій ліногравюрі. 

 

  

Отримавши прихильну оцінку критики за експоновану на багатьох виставках роботу „Народний месник Лук'ян Кобилиця" (1960), мисткиня понад два десятиріччя не розлучається з улюбленою технікою – однотонною і двоколірною ліногравюрою. Прощання з керамікою зафіксовано у творі „Трагедія перед виставкою" (1960), де зображено розгубленість і переляк художниці та її помічника-майстра біля розбитої керамічної роботи, що була призначена для виставки. 

 

 

Графічний талант мисткині заяскравів у 60-ті рр. XX ст., коли одну за одною вона стала творити чорнобілі та кольорові ліногравюри за мотивами творів Тараса Шевченка для обласних і республіканських виставок, приурочених до вшанування 100-річчя від дня смерті поета (1961) і 150-річчя від дня його народження (1964). Серед перших творів на шевченківську тему, датованих 1961 р., – „Важке дитинство" „Гонта", „Закутий Прометей", „Розкутий Прометей", „На Великдень, на соломі", „Там кайдани по три пуда, отаманам по чотири", „Чернець", „Чума", „Ян Гус". Експоновані на виставках станкові гравюри, виконані у незвично великих форматах, з новаторським трактуванням образів, отримали високу оцінку мистецтвознавців, мали небувалий успіх у шанувальників мистецтва, закріпили ім'я Караффи-Корбут серед провідних графіків України.

 

Окрилена успіхом, художниця, за її словами, відчувала докір сумління, що не побувала в Каневі, не поклонилась українському Пророкові, не подякувала за дароване їй натхнення. Прибувши у травні 1963 р. до Києва, художниця вирушила до Канева, щоб побути один на один з Тарасом. Стоячи перед його могилою, глянувши в його очі, відчула, як народжується молитва, поєднана з проханням, клятвою. Просила дати їй сили для звершення задумів, кріпити у важкі хвилини.

 

Витягла блокнот і записала:

 

„Тарасе, допоможи мені донести до могили ту гостроту відчувань і переживання, які є в мене сьогодні. Я сиджу тут біля Тебе, повна найбільших бажань. Я хочу прожити своє життя так, щоб Тобі не було стидно за мене. Я вірю, що видержу, що в кінці буду мати відвагу глянути Тобі в очі.

 

Тарасе мій, кріпи мене у важкі хвилини. Ти для мене найвища Біблія, найбільша мораль, Ти для мене вся істина мого життя. Дай силу мені бути людиною – Ти, молитво моя!"

 

 

Наступні твори засвідчили зростання майстерності, невпинні пошуки, невичерпність задумів і багатство творчої уяви мисткині. Як і попередні, це були станкові ліногравюри великого формату. Наділені великою внутрішньою енергетикою, вони, експоновані на багатьох обласних, республіканських та всесоюзних виставках, стали помітним явищем в українському мистецтві.

 

Влаштована 1964 р. в залах Львівської організації Спілки художників України перша персональна виставка Софії Караффи-Корбут, на якій переважали твори на шевченківську тему, мала колосальний успіх. Такого успіху не мала жодна виставка тих років. Республіканське видавництво художньої літератури „Дніпро" запропонувало художниці проілюструвати „Кобзар" Тараса Шевченка. Для цього видання вона підготувала понад 40 гравюр, але було поміщено не всі.

 

І все ж ошатно виданий у 1967 р. „Кобзар" із 34 кольоровими та чорно-білими ілюстраціями став свідченням високого творчого злету майстрині, однією з визначних культурних подій того часу. Видання високо оцінила мистецька критика і громадськість. Відомий український графік народний художник СРСР Василь Касіян зазначив, що для творчості львівської художниці „характерні особливості індивідуальної мистецької мови, своєрідність образного стилю, манери й почерку гравюри. В книзі вони набувають самодостатнього значення" (Касіян В. В ілюстраціях С. Караффи-Корбут // Літературна Україна. – 1967. – 27 квітня.)

 

Під час праці над Шевченкіаною художниця мешкала у Львові на вулиці Ломоносова (нині вулиця Кирила та Мефодія) у напівпідвальному приміщенні, винаймаючи його у старенької самотньої жінки.

 

 

Усупереч твердженням, що нормальна творчість можлива тільки в нормальних побутових умовах, Софія Караффа-Корбут в отому просякнутому вологою куточку вершила свої шедеври. У тісному помешканні перед її внутрішнім зором „козацтво славне оживало", тут розмовляла з героями Шевченкових творів – славними лицарями запорозькими, захоплювалася їхніми подвигами, переживала тяжкі втрати, оплакувала гірку долю покривджених долею дівчат. Їй близькими були слова Шевченка:

 

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить...

 

У створеній С. Караффою-Корбут упродовж восьми років (1961-1968) Шевченкіані зауважуємо кілька яскраво виражених тематично-жанрових груп, серед яких виділяються героїчні історичні постаті, жіночі, дитячі образи, твори соціального спрямування, побутові композиції, до того ж вони не існують ізольовано, а чергуються й переплітаються, творячи органічну цілісність задуму.