Рубрики‎ > ‎

Мистецтво


Пісенний дискурс у контексті національної ідентичності. (Автори: Костюк Петро, Король Оксана)

опубліковано 16 січ. 2020 р., 09:08 Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 

Наша пісня — це значно більше,

ніж текст і музика.

Пісня — складова коду ідентичності…

 

За свідченнями наукових досліджень, українці володіють чи не найбільшим спадком народних пісень серед народів світу. Багато з них знані, були та є популярні в Європі та світі.

 

Народна пісня — це один з найефективніших індикаторів енергетичності української нації, інструмент її ідентифікації. Вона відразу «втягує» українців у національний код ідентичності, що «зашитий» у звуках споконвічного сприйняття нами цього світу та презентує нашу націю в ньому.

 

Чого тільки вартує наш «Щедрик». Українська колядка в обробці Миколи Леонтовича — одна з найпопулярніших мелодій у християнському світі, хоч і відома за англійським текстом «Carolof the bells». Ця мелодія звучить за святковим столом, на різдвяних концертах і чи не в усіх голлівудських стрічках, де йдеться про святкування Різдва, навіть у фільмі «Один удома-2», де знімався теперішній президент США Дональд Трамп (Наталя Соколенко. Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/).

 

Срібна монета (реверс). Національний банк України 5 січня 2016 року ввів в обіг дві пам′ятні монети «Щедрик (до 100-річчя першого хорового виконання твору М.Леонтовича)» номіналом 5 гривень з нейзильберу та 20 гривень зі срібла.

 

Напередодні Різдва 2018 р. заспівали «Carol of the bells», або ж «Щедрик» і військовики збройних сил США та зняли кліп у різних армійських локація — від казарми до палуби корабля. Пісню виконували представники американських військово-повітряних сил Тихоокеанського регіону, берегової охорони США, підрозділ американських морських піхотинців США, американський військовий підрозділ авіації та представники військово-морського флоту. Усе це американці змонтували та виклали в Інтернет ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/news/251218-shchedryk-leontovycha-zaspivaly-u-zbroynyh-sylah-ssha.)

 

«Щедрик» Леонтовича заспівали у збройних силах США. day.kyiv.ua

 

Однак мало хто у світі знає історію запозичення українського «Щедрика». Цьогоріч, у 2019 р., виповнюється 100 років відтоді, як «Carol of the bells» зазвучала англійською.

 

У 1919 р. голова УНР Симон Петлюра поставив собі за ціль привернути увагу світу до нової української держави. Потрібно було відокремити Україну від Росії й у свідомості європейських політиків, які саме тоді на Паризькій мирній конференції «нарізали» нові кордони на Європейському континенті. С. Петлюра викликав відомого композитора й диригента Олександра Кошиця та наказав упродовж тижня створити хорову капелу з найкращих голосів і виїхати на гастролі до європейських столиць з репертуаром українських пісень. О. Кошиць виконав наказ С. Петлюри. 11 травня 1919 р. в столиці Чехословаччини відбувся тріумфальний концерт Української республіканської капели. Світове турне Української хорової капели в 1919–1924 рр. стало тріумфом колективу, його керівника й української пісні. Капела збирала не лише концертні зали, де серед присутніх були члени королівських родин, прем’єри та президенти, а й великі стадіони шанувальників. Виконували твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. «Український сезон» у США хор О. Кошиця відкрив у найпрестижнішому залі Америки — нью-йоркському «Карнегі-Холі». Саме там уперше прозвучав згодом усесвітньо відомий «Щедрик» М. Леонтовича.

 

Пізніше, у 1936 р., американський композитор українського походження Петро (Пітер) Вільховський (англ. Peter Wilhousky) написав до «Щедрика» текст англійською мовою (Культурна дипломатія Симона Петлюри: тріумф української пісні в Європі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ukr.lb.ua/culture/2016/08/11/342333_kulturna_diplomatiya_simona.html).

 

Мелодія нагадувала Вільховському передзвін, і він зафіксував цей образ у своїх віршах. Пісня закріпилася у світовій музичній культурі під назвою «колядка дзвонів» (англ. Carol of the Bells).

 

На жаль, 100-річчя цієї неймовірної історії не стало приводом для промоції нашого найпопулярнішого культурного продукту у світі — ні для центральної влади в цілому, ні для спеціально створених інституцій (Наталя Соколенко. Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/)

 

Їхав козак за Дунай

Були й інші сценарії «мандрів» наших музичних творів… Візьмемо хоча би до прикладу український романс XVIII ст. «Їхав козак за Дунай». Його написав козак Харківського полку, філософ, поет Семен Климовський. Пісня популярна принаймні від середини XVIII ст.

 

Цей твір набув великої популярності в Російській імперії та тогочасній Західній Європі. Був перекладений німецькою та французькою мовами. У добу романтизму було написано й чимало нових текстів, які виконувалися на цю мелодію. Їхні автори — такі популярні російські поети першої половини XIX ст., як О. Мерзляков та О. Сомов. Композитори й поети створювали все нові й нові варіації на тему цієї української пісні.

 

1808 року прусський поет Х. Тідге був присутній у Чорному лісі під Баден-Баденом, де місцева знать улаштувала «садове свято». Почувши пісню про розлуку козака й дівчини, Х. Тідге здійснив вільну переробку тексту. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним твором. Вона стала відома під назвою «Schöne Minka, ich muß scheiden» (Український романс, Бетховен та німецька народна пісня – майже детектив (відео). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://intvua.com/news/culture/1523617519-ukrayinskiy-romans-bethoven-ta-nimetska-narodna-pisnya.html).

 

Автор геніальних творів, видатний німецький композитор Людвіг ван Бетховен (також рідше Бето́вен) 1816 року зробив обробку пісні «Їхав козак за Дунай». Підтримуючи приятельські стосунки з послом Росії в Австрії Андрієм Розумовським (сином гетьмана Кирила Розумовського), композитор зацікавився українським фольклором, адже А. Розумовський з особливим сентиментом ділився спогадами про землю та культуру своїх предків, їхні унікальні традиції, в тому числі й музичні.

 

Так, в обробці Л.ван Бетховена пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася: тепер вона була для голосу у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі.

 

Змінився і характер пісні, вона втратила свою ритмічну військову маршовість і забарвилася в ліричні тони ніжності та смутку.Знайти твір можемо у збірках Л. ван Бетховена серед творів без номеру опусу (Werke ohne Opuszahl) WoO 158 #16 (Folksong Setting: «Schöne Minka, ich muß scheiden» (Ukrainian-Cossack) WoO 158a; #16 of 23 continental folk songs).

 

(Фрагмент)

 

Зачарування звуків ніжних. Українські романси. Нотне видання.Макарова В. А., Макарова Л. А. (упор.). Нова книга, 2013. Їхав козак за Дунай. Слова і мелодія С. Климовського. Обробка для голосу в супроводі скрипки, віолончелі та фортепіано Л. Бетховена.С.13-17.

 

Двічі композитор звертався до цієї пісні, – варіаціїї на мелодію пісні «Їхав козак за Дунай» вдруге увійшли в опус 107 (десять варіацій народних пісень для фортепіано і флейти) під номером 7 у 1820 р. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Їхав_козак_за_Дунай.).

 

«Мелодії козацьких пісень, почутих у Розумовського, маестро включив у заключну частину «Апансіонати» і знамениту 9-ту симфонію, а в одній з його сонат звучить українська пісня «Одна гора високая» (Олена Лобенко. Пригодницька доля однієї козацької пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://a7d.com.ua/weekend/2855-prigodnicka-dolya-odniyeyi-kozackoyi-pisni.html).

 

Втім, не лише Бетховен захоплювався піснею «Їхав козак за Дунай». Майже в цей час вона з’являється друком в Англії. Варіації на тему цієї пісні пише німецький композитор, основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.

 

У 1818 році австрійський композитор Йоганн Гуммель, учень Моцарта, зробив прекрасну обробку пісні «Їхав козак за Дунай» для фортепіано, віолончелі та флейти. А у 1839-му її обробив для чоловічого хору німецький композитор Йоганн-Крістіан-Фрідріх Шнайдер. У результаті самодіяльні колективи і хори, яких тоді було безліч у Німеччині, почали виконувати пісню, зробивши її надзвичайно популярною в Європі.

 

Варіації на тему «Їхав козак за Дунай» написав також італійський композитор Томмазо Траетта, а італійський переклад Домініціс. Французькою мовою пісню переклав хтось із польських емігрантів, яких тоді було чимало в Парижі. Але своїй справжній популярності у Франції українська пісня завдячує польському композитору і скрипалю, учневі великого Ніколо Паганіні – Каролю Липинському, який з величезним успіхом виступав у Парижі, виконуючи, серед інших, і «Їхав козак за Дунай».

 

У 1814-му Вітєзслав Ганка опублікував у Відні переклад пісні «Їхав козак за Дунай» чеською мовою. А за рік в американському місті Філадельфія були надруковані ноти пісні та її англійський переклад. Ще через рік ноти і текст видаються в англійській столиці, а в 1822-му в американському Балтиморі.

 

На початку ХХ ст. в США з'явилися нові переклади пісні. Нею зацікавилися співаки, композитори, аранжувальники. У 1925-му вона була включена в оперету «Song of the Flame» як центральний дует усього твору (його виконують закохані під час розлуки). Ця оперета мала величезний успіх, йшла на сцені Нью-Йоркської опери 219 разів поспіль! Українську мелодію для цієї оперети аранжували відомі американські композитори Герберт Стосат – автор музики до багатьох голлівудських фільмів, і знаменитий Джордж Гершвін. До речі, він провів дитинство в Нью-Йорку на вулиці, що має назву «Мала Україна». Ймовірно, там проживало чимало наших емігрантів. У будь-якому випадку, й за словами самого Гершвіна, вже з дитинства він був непогано знайомий з українцями і їхніми піснями ...

 

У тому ж 1925 році в США вийшло фундаментальне багатотомне видання «Міжнародна бібліотека музики для вокалістів». У VI томі серед кращих пісень усіх часів і народів надрукована і українська «Їхав козак за Дунай». (Олена Лобенко. Пригодницька доля однієї козацької пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://a7d.com.ua/weekend/2855-prigodnicka-dolya-odniyeyi-kozackoyi-pisni.html).

 

У згаданий період, зважаючи на тривалий підневільний статус, українська національна культура зазнавала значних, а часом і непоправних втрат. Незважаючи на офіційну заборону в Російській імперії української мови, народна пісня, як складова етнічної культури, рятувала її від остаточного знищення. Відбувалися й об’єктивні процеси взаємовпливів із сусідніми народами. Закономірно, коли шануючи свою традиційну культуру, людина прагне побачити щось подібне й у культурах інших народів. Саме на порубіжжі з цими народами ми виявляємо найбільше спільних рис, зокрема в музиці, танцях, піснях тощо.

 

Іноді це сприяє процесу відновлення призабутого. Приміром, у білорусів збереглися великодні («волочобницькі») пісні, а в нас — до сьогодні дійшли вони тільки в окремих регіонах Галичини, зокрема на Яворівщині та й звуться «риндзівками», – піснями на кшталт колядок, в котрих кількакратно прославляється Христове Воскресіння. Волочебними ж звуть їх ще й за те, що виконуються під час ходи селом, («волочінням» від хати до хати), а після виконання їх під вікнами, господарі виносили співакам великодній почастунок, волочебне.

 

Тож, знаючи цю складову сусідньої етнокультури, легше відродити та поглибити знання про свою.

 

Звична для нас мелодика та тексти, які не потребують перекладу, а лише україномовної вимови, — уможливлюють утілення цього задуму. І відбувається це цілком природно.

 

Відповідно, коли білоруси почують нашу пісню «Чи не той то Омелько, що жне жито помаленьку?..», вони на таку ж мелодію заспівають: «Касів Ясь канюшину». І навряд чи знайдеться той, хто зможе науково з’ясувати, де й ким уперше було створено цю мелодію.

 

А от коли аналізувати україно-московські відносини, то вони зазвичай виглядають інакше. Московське поневолення України, починаючи від Боголюбського, завжди супроводжувалося не лише фізичним знищенням людей та духовно-матеріальної культури, а й грабунками, тією чи іншою формою привласнення наших надбань. Росіяни крали не тільки українську історію, а ще й наші пісні.

 

Траплялося подібне не лише щодо українців. Знамените танго польської міжвоєнної естради авторства Єжи Петерсбурського «To ostatnia niedziela» на слова Зенона Фрідвальда (1935) перетерпіло кілька плагіатів в російській версії. Першовиконавцем танго був Мєчислав Фогг, та найбільшою популярністю твір користувався у виконанні Петра Фрончевського. (https://uk.wikipedia.org/wiki/To_ostatnia_niedziela).

 

За деякий час у СРСР були записані відразу три російські версії з російськими текстами (за твердженнями росіян, «никак не связанными с польским оригиналом»). Найбільше відома нам пісня «Утомлённое солнце» (на слова Йосипа Альвека) ввійшла до золотого фонду російської (совєтської) естради. Перше виконання відбулося 1937 р. і вже під назвою «Расставание» танго в цей же час записане на платівку у виконанні джазового оркестру Олександра Цфасмана та його соліста співака Павла Михайлова. Разом з тим існувала ще одна версія, – «Песня о юге» на слова Асти Галли (у виконанні Клавдії Шульженко) та «Листья падают с клена» на слова Андрія Волкова у виконанні джаз-квартету Олександра Резанова. І таких прикладів можна було б навести багато…(https://ru.wikipedia.org/wiki/Утомлённое_солнце).

 

Усе награбоване й переінакшене під свої потреби цинічно спрямовувалося на зміцнення імперської ідеології та на славу імперії. Цілі покоління людей відривалися від національної ідентичності та зомбувалися пропагандистським московським субпродуктом задля створення нової ідентичності через кінематограф, ЗМІ, освіту, військо, звичайні культмасові заходи тощо. І пісні, як частина популярної культури, тут використовувалися якнайширше.

 

Їхали козаки із Дону додому

Є в Україні одна дуже відома пісня про Галю «Їхали козаки із Дону додому». І до цього часу спалахують суперечки щодо її текстової частини.

 

Адже якщо використати інший варіант тексту змістове наповнення набуває інших смислів. Будь-який текст – це не просто слова. Вони відображають емоції, знання, зрештою, є символами певної епохи. А тема козацтва є особливою в історії, колективній памяті та багатовіковій культурі українського народу. Відтак, не є таємницею, що козацтво – це особливий соціальний стан, стан воїнів, який сформувався на українських землях в складі українського етносу з найдавніших часів, саме у період, коли українське суспільство стало чіткою становою системою. До відповідного стану воїнів належали наші українські королі, князі та їхні воїни періоду давньої України-Русі, часів Литовсько-Руської держави, держави чотирьох народів – Речі Посполитої, Війська Запорозького, Гетьманщини, Української Народної Республіки тощо. Козацтво – це воїни-захисники України, оборонці рідної землі.

 

Проблема змісту є завжди проблемою перекодування свідомості ⁄самосвідомості. «Для героя державного мислення «чуже» асоціюється з позадержавним, для людини «золотої середини» територія «чужого» починається за межами сім’ї, родини чи козацької громади, а для раба – за межами власної душі й тіла» (Ярмоленко Н.М. Козак-запорожець в українському епосі: проблема перекодування міфологічних смислів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2013/2013-fil-3.pdf)

 

Пропонуємо вслухатися у текст пісні «Їхали козаки», яку в 1936-му «повернув українському народові із забуття» московський Краснознаменный ансамбль красноармейской песни и пляски Союза ССР. «Останнє видання цього тексту: Київ, 1993, «Музична Україна» 4707, Збірник пісень; упорядник – Поріцька О. А., «Як засядем, браття, коло чари», с. 252. Отже, читаємо:

 

«Їхали козаки із Дону додому,

Підманули Галю, взяли із собою.

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Лучче тобі буде, як в рідної мами».

 

Зазначимо, що наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні. А тут з першого ж куплету проглядає невправність як технічна, так і смислова. Далі ж козаки в пісні показані не лицарями, а лиходіями, що поводяться з бідолашною Галею, як татари-людолови:

 

Везли, везли Галю крутими горами,

Крутими горами, темними лісами... 

Прив'язали Галю до сосни косами.

Підпалили сосну ізгори донизу.

 

Сосна горить, а Галя говорить: «Ой, хто цеє чує, нехай порятує».

 

Тут уже не тільки рими, а й складів не вистачає для збереження ритму мелодії й злагоди співу», вважає М.Молявка (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

Чи варто звинувачувати упорядницю, що знайшла для збірника пісень такий текст. А може існував інший текст? Так, існував стверджує Михайло Молявка: «За справжній зміст цієї пісні далекий родич нашої сім'ї дядько Гордій потрапив до одного з концентраційних таборів » (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

М.Молявка вважає, що оригінальним є такий текст:

 

Їхали хозари із Дону додому,

Умовляли Галю їхати з собою:

«Ой ти, Галю, Галю молодая»,

Умовляли Галю їхати з собою

(Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

Тобто в первісному варіанті тексту було «хозари», яке вороги згодом замінили на козаків. Адже пісні про козаків, як і саме козацтво, нищилися комуністичним режимом. Слово «козак» вживалося владою синонімом до слова «контра». Тому, лише відредагована «народними поетами» на новий лад, відредагована українська народна пісня під назвою «Їхали козаки» була повернута українцям совєтським військовим хором із Москви в 1936р. (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

І, здається, що ця інформаційна диверсія продовжується і до сьогодні – під час російсько-української гібридної війни…. І далі плюндрують наші національні символи, паплюжать наше козацтво…

 

Цікаво, дискусії навколо тексту цієї пісні не вщухають. 19 листопада 2019 на сайті «Історичної правди» з’явилася стаття Дмитра Кобельського «Хто вбив Галю». В ній автор заявив наступне: «Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому»» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Фейк — підробляти, шахраювати. Означає підробку, вигадку, щось несправжнє. Часто вживається в інформаційній сфері, коли йдеться про новини тощо. (https://slovotvir.org.ua/words/feik)

 

Д.Кобельський критикуючи прихильників версії Михайла Молявки, яку він вперше озвучив в часописі «Світло Оріяни» в 1996 році, наводить ряд аргументів, які, з його точки зору, свідчать про те «що версія пісні про Галю і «хозар» виникла в 90-ті рр. ХХ ст. в голові М. Молявка чи когось з його однодумців» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Зокрема, Д.Кобельський пише, що: «Вищезгадана стаття М. Молявки набула неабиякої популярності не лише через поширені елементи побутового антисемітизму, а й через визначальну складову «козацького міту» як націєтворчого» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Вважаємо, що здоровий глузд і критичне мислення повинні бути первинними при аналізі білих плям у нашій пісенній культурі, особливо, під час війни за Незалежність. Адже, саме поверховість у дослідженні певних питань призводить до маніпулювання свідомістю людей. Проаналізувавши проблему із сприйняттям цієї пісні, висловлюємо власне своє бачення щодо творення та побутування її варіантів, зокрема, першого куплету в Україні. Сподіваємось, що це вплине на формування об′єктивного сприйняття та розуміння різних варіантів пісні. 

 

Отже: Ми співаємо – Горіла сосна палала – під нею дівчина стояла. Виникає питання – чому ця сосна горить і під нею стоїть дівчина?

 

В українців існує весільний обрядовий звичай, під час весілля палити сосну. Брали гілку сосни і вставляли її в хліб або весільний коровай: прикрашали квітками, колоссям, калиновими ягодами, хмільними шишками, кольоровими та золотими і срібляними нитками, стрічками і папірцями. Весільне гільце наряджали так, як ми прикрашаємо ялинку на Новий рік. На гілках сосни також кріпили невеликі воскові свічки, які підпалювали і таким чином сосна палала, це такий наш весільний обряд.

 

Цей давній звичай, до цих пір шанують в селах і молодята в'ють своє родинне гніздо з сосни, що символізує поєднання двох родин і створення нової спільної родини (Весільне гільце – Горіла сосна палала. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pisny.net/vesilne-hiltse-horila-sosna-palala/). 

 

Весільна традиція, про яку співають в пісні «Горіла сосна палала» описується і в інших піснях. Наприклад, у пісні «Їхали козаки із Дону додому». Автор описує, як козаки силою прив'язали косу дівчини до весільного деревця і підпалили сосну а дівчина кричить і не хоче одружуватись, просить когось врятувати її від цього шлюбу.

 

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Підпалили сосну од гори до низу.

Горить сосна, горить і палає,

Кричить Галя криком, кричить-промовляє.

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Кричить Галя криком, кричить-промовляє:

Ой хто в лісі чує, нехай той рятує,

Ой хто дочок має, нехай научає!

 

Весільне гільце ставили в кутку під образами, свічки на гільці підпалювали з верху до низу, тому в пісні «Їхали козаки із Дону додому» співають «підпалили сосну од гори до низу» (Весільне гільце – Горіла сосна палала. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pisny.net/vesilne-hiltse-horila-sosna-palala/). 

 

Є ще одне дослідження, в якому стверджується, що це весільна пісня. А також йдеться про те, що з часом з’явився і гумористичний варіант «про хозарів». Автор статті Світовит Пашник заявляє: «Ще раз наголосимо, що пісня «Їхали козаки із Дону додому» має явний весільний зміст. Але чогось у ній таки не вистачає до логічного завершення і розв'язання загадок. Тому й не дивно, що виникли окрім основних текстів, ще й гумористичні (своєрідний гумор – Авт.) варіанти про «хозар» (Світовит Пашник. Сосну підпалили – Галю заміж віддали. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://svit.in.ua/stat/st73.htm).

 

В українській вікіпедії про цю пісню можемо прочитати наступне: «Їхали козаки із Дону додому» українська народна пісня, що оповідає про нетривалий супровід козаків, що повертаються опісля бойових дій додому дівчиною, котра у тексті названа «Галею» — поширена загальна назва на означення молодої дівчини/жінки, зокрема на території Полтавщини. Відомі також варіанти «Їхали хозари» та «Їхали татари» (Їхали козаки із Дону додому. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%87%D1%85%D0%B0%D0%BB%D0%B8_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8).

 

Хто ж такі хозари і при чому тут наші запорізькі козаки?

 

Для українців козацькі часи стали підвалиною української національної свідомості «Слово «козак» у санскриті складається з двох слів: зі слова khun (khun) ч. р., що означає «князь, княжий, зразковий», та іншого слова санскриту в значенні «дружба, захисник, друг, родич». Отже, первісне khunsakhya = khunsakya означає дослівно «захисник князя, друг князя». А це повністю збігається з назвою «захисник держави» чи «захисник рідного краю». Отже, не тюркського походження наші найдорожчі національні слова державницького значення, а наші, прадавні, праукраїнські. (Кобилюх Василь. Українські козацькі назви у санскриті / Переднє слово Володимира Муляви. — Львів; Київ; Донецьк: ШПШІ «Наука і освіта», 2003. — С. 184).

 

«Й.Мюллер, німецький історик, автор першої дисертації про козаків, надрукованої у Лейпцигу 1684 року. «Він же застерігав від сплутування українських (запорозьких) козаків із тюркськими козаками та казахами (кайсаками). У тюрків термін козак набув значного поширення, навіть став означати певні племена. Згідно з хронікою А.Гваньїні (1611) північніше Казанського Ханства існувала татарська «Козацька орда» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. – С.249).

 

«Цілком ймовірно, що українське козацтво виникло раніше (у 14 та першійй половині 15 ст.), але у всякому разі після Батиєвої навали. Козацтво як стан формується наприкінці 15 ст. (хоча є дослідники, які стверджують про більш ранні терміни – Авт.) з представників усіх станів та прошарків українського суспільства. Але основна його маса складалася з українських селян та міщан. Відносно невелику частину козацтва становили представники інших народів, насамперед білоруського, татарського, молдовського, але вони швидко асимілювалися» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп.ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. – С.249).

 

Щодо хозар: У творах 17-18 ст. хозари називаються предками козаків, підставою є лише фонетична подібність назв. Прямих нащадків хозарів не лишилося, проте до таких у літературі часто відносять східноєвропейських євреїв та караїмів, опираючись на факт сповідування іудаїзму верхівкою хозарів у 2-й пол. 9-10 ст. (Комар О.В. Хозари. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во "Наукова думка", 2013. – 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Khozary).

 

На сьогодні міф про хозарське походження козацтва є спростованим. Зокрема, про це написана праця В.Кононенка «Хозарський козацький міф» (Кононенко В. П. Хозарський козацький міф. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В.А Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2013. — 688 с.: іл. — Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=khozarskyj_kozatskyj_mif).

 

Хозарський козацький міф – один із хозарських міфів, створений ідеологами козацтва українського. В його основі лежить уявлення про походження нобілітету від окремого войовничого народу, який підкорив місцевих мешканців. Такі міфи були притаманні багатьом європейським країнам, однак у Центрально-Східній Європі, вони відіграли визначальну роль у посиленні суспільної ролі нобілітету та легітимації його виняткових соціально-економічних прав. До найвідомішого з них належала ідеологема, згідно з якою предками річпосполитської шляхти були войовничі сармати.

 

В інтелектуальному середовищіГетьманщини Хозарський козацький міф належав до найбільш значимих варіантів переробки сарматської ідеї для українських потреб. Ідея хозарського походження козаків узята з польської традиції історіописання і фіксується з 1670-х рр.: І.Ґалятовський у «Скарбниці потребній» (1676) вказував, що козаки «названі від козарів», посилаючись на «Хроніку» М.Стрийковського. Та ж ідея міститься в короткій редакції літопису Г.Граб’янки. При цьому на той час хозар хибно вважали за одне зі слов'янських племен, і саме цей слов'янський етнічний чинник значною мірою вплинув на вибір саме цього міфу. У найпопулярнішому в Гетьманщині творі історіописання – «Синопсисі» (1674) – зазначалося, що відомості літописців про «козар» непевні; незважаючи на це, їх зараховано до предків руського/українського народу. Ідея походження козацтва від «хозар» використана також у «Четьї-Мінеях» Димитрія Ростовського (1700).

 

У преамбулі «Пактів та конституцій законів і вольностей Війська Запорозького» 1710р. козацтво виводилося від «народу сміливого стародавнього козацького, який попередньо називався козарським». У «повній» редакції літопису Г.Граб’янки (створена не раніше 1718р.) механічно об’єднано походження козацтва від скіфів та хозар. Елементи Х.к.м. наявні в літописі С.Величка (1718-22), «Короткому описі Малоросії» (1734), «Розмові Малоросії з Великоросією» С.Дівовича (1762) та в «Історії Русів» (кінець 18 – поч. 19 ст.).

 

Хозарський козацький міф мав сприяти легітимізації автономної влади, статусу та багатству еліти, однак у зв’язку з невдачею реалізації проекту сильної Гетьманщини редукувався до однієї з версій походження козацтва (Хозарський козацький міф. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Хозарський козацький міф

 

Так от про хозар в тексті пісні засвідчили:

 

Запорізький письменник-гуморист Микола Білокопитов почув народний зміст пісні від Івана Канидійовича Низького: «… виходило, що з Дону додому їхали не козаки, а хозари, які й прив'язали Галю до сосни косами, підпаливши сосну із гори до низу» (Світовит Пашник. Сосну підпалили – Галю заміж віддали. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://svit.in.ua/stat/st73.htm .Сосну).

 

Відомий бандурист, заслужений артист України, перший голова Спілки кобзарів України Василь Литвин та його дружина Антоніна Гармаш, засновниця Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, проводили невтомну пропаганду автентичних народних пісень, відшукуючи їхні першоджерела. У селі Гребені на Київщині від літньої Єлисавети Антонівни Назаренко почули:

 

«То як же можна глумитися так, як ото «Їхали козаки із Дону додому»? Та ми ж замолоду співали зовсім інакше. За день так було натрудишся, що ноги підкошуються. А як зачуєш голоси дівчат та й хлопців на вигоні, то де й сили беруться. І я ж на віки-вічні запам’ятала, як ми співали».

 

А далі:

 

Мені злощасне не перебороти, а ви вже доносьте до людей правдиве:

 

Їхали хозари із торгу, з розбою,

Підманули Галю, забрали з собою.

— Дівчинонько гарна, поїхали з нами,

Краще тобі буде, як в рідної мами»

(Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/)

 

А ось, що пишуть в коментарях до пісні (Їхали хозари (народна пісня) – співає кобзар Василь Литвин (https://www.youtube.com/watch?v=MzCcZUoqMeg&list=RDMzCcZUoqMeg&t=113s):


«Завжди відчував, що в цій пісні щось не так, тепер все стало на свої місця»; «Дякую вам! І ще прабабця переповідала що НІХТО НІКОЛИ не співав їхали козаки, лише Хозари»; «Мені не завжди був зрозумілий сумнівний зміст пісні… Тільки зараз стало зрозуміло!! Дякую!»; «Мій дід і батько так співали»; «Дякую за правильний текст і виконання» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/)

 

Слід зазначити, що існує «…музичне та вокальне мистецтво самих козаків і музичне та вокальне мистецтво, стимульоване феноменом козацтва (самодіяльна народна та професійна композиторська творчість і виконавська діяльність)» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя:Прем′єр, 2006. – С.261).

 

Український фольклор, що позначений козацько-просторовою та часовою конкретикою національно-визвольних змагань ХVІ-ХVІІІ ст., є історичним свідченням зрілості нації, її спроможністю визначати своє місце у всесвітній історії, утверджувати духовні цінності. На початку ХХ ст. академік Д.І. Яворницький стверджував, що історія козаків покликала до життя багатий український фольклор.

 

У своїй студії «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) (Зібрані твори у 50-ти т.-Т.26 – С.210-252.) відомий українець І.Я.Франко проаналізував пісенні матеріали зібрані ним та його товаришами в Галичині в останню чверть 19 ст. Серед них І.Франко особливо виділив ті що пов′язані з любов′ю дівчини до козака.

 

І.Франко прокоментував текст однієї із пісень «записаної в Нагуєвичах і надзвичайно подібної до центральноукраїнської «Їхали козаки із Дону (у деяких варіантах – з поля) додому», лише з тією відмінністю, що у варіанті І.Франка «козаки» виступають контекстуальними синонімами «чужоземців».

 

Дослідник коментує широке побутування подібних сюжетів серед українських народних пісень наступним чином: «…не можна в тій пісні шукати характеристики нашого життя і наших людей, навіть і в давніших часах. Пісня сея належить до т.зв.бродячих, або мандруючих пісень, котрі переходять від одного народу до другого…» (М.Чорна. Дослідження І.Я.Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних» та ставлення до жінки серед запорозьких козаків // Літературознавчі студії (КНУ ім. Т.Шевченка). – Вип. 18, 2006. – С. 324 – 327. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/User/Desktop/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE.html)

 

Цей висновок Івана Франка навів нас на думку, що ця пісня могла поширитись з України в інші країни, території з одним текстом (можливо первісно як обрядова), а повернутись знову в Україну з невеликими, але принциповими змінами тексту. І для такої гіпотези теж є підстави.

 

Письменник Юрій Мушкетик – голова Національної Спілки письменників України (1986-2001рр.), в одному із своїх інтерв′ю (2009р.) згадував про своє гостювання у автора роману «Тихий Дон» М. Шолохова: «Донський хор почав співати пісні, та все українські. Шолохов не витримав: «Да что ви всьо хохлацкіє пойотє, давайтє нашу, донскую, русскую». І хор як грянув – «Їхали козаки із Дону додому» (Юрій Мушкетик: багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1459/169/51317/)

 

Отже, можливо це донські «казаки». Їхній варіант пісні «Їхали козаки із Дону додому». Тоді виникає питання: Як це донські козаки їхали із Дону додому? Давайте проаналізуємо:

 

«Донське козацтво з кінця 15ст. вільні поселенці на Дону та його притоках, які проживали у межах сучасних Ростовської, частково Волгоградської, Воронезької областей Російської Федерації, почасти – Донецької та Луганської областей України;…

 

На відміну від українського козацтва, Д.к. не було окремим етносоціальним організмом. Його формували представники низових суспільних верств різних етносів – українського, російського, тюрських. У закозачені різних частин Дону брали участь українські козаки, вихідці з московсько-рязанського прикордоння та представники тюркомовних етносів…

 

У 18ст. згідно з офіційними розпорядженнями урядової адміністрації до складу Д.к. були включені юртові калмики (1729), калмики Дербетовської орди (1799), 400 осіб чугуївських і доломанівських калмиків (1803) і 4000 козаків Лівобережної України, які мешкали на військових землях(1811)» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. - Вид.2-е, доп. і перероб. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. - С.162)

 

Територія Астраханської області РФ входила до складу кочових імперій євразійського степу. У VIII–X ст. на її території знаходилась хозарська столиця Ітиль, зруйнована у 960-х роках під час східного походу військ київського князя Святослава Хороброго. Після монгольських завоювань на території області була заснована золотоординська столиця Сарай-Бату. Після розпаду Золотої Орди Астраханщину контролюють Велика орда, Ногайська орда та Астраханське ханство. Астраханське ханство було завойоване Московським царством у XVI столітті, Ногайська орда була розбита калмиками у XVII-му. На території області утверджується союзне Москві, а пізніше — залежне від неї Калмицьке ханство, яке зникає після відходу більшості калмиків на історичну батьківщину (Джунгарію) наприкінці XVIII століття. Калмики залишаються на правобережжі Волги, на лівобережжі з дозволу російського уряду починають кочувати казахи (Астраханська область. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C).

 

«Під час внутрішнього воєнного протистояння різних калмицьких тайші, «власник» Дондук-Омбо в 1734 році організував набіг калмиків на Україну» (Калмыки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BC%D1%8B%D0%BA%D0%B8)

 

«Донські козаки були ворогами українських козаків десь із 1709 року, перебуваючи «на ножах» з запорозькими козаками (городовими) з часу каральних походів супроти булавінців. Ще гірші взаємини, від початку XVIII століття склалися у донських козаків з запорозькими козаками (низовими) через сварки з приводу кордонів. На думку Валентина Мороза, у 1708 році внаслідок вирізання донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на переважно російський» (Донські козаки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8). 

 

16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ. В її знищені прийняли активну участь і донські козаки. «У серпні 1775 проголошено маніфест Катерини II, який сповіщав: «Січ Запорозька вщент вже зруйнована із знищенням на майбутні часи й самої назви запорозьких козаків»» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп.ред. С.Р.Лях. - Вид.2-е, доп. і перероб. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006.-С.411).

 

Донські козаки на початку 1790х потрапили в її жорстку опалу, в них були відібрана більша частина споконвічних земель, велика частина донських козаків була переселена у віддалені регіони Росії. Їхня старшина репресована.

 

Мова на Дону – російська, українська (донська група говірок) В.Даль (в літературі 19 ст. зазначалося «В.Даль – казак Луганский»), побувавши в багатьох містах, селах і краях московської імперії та відзначав великий навіть на найвищі суспільні стани українська мова наклала невитравний відбиток. Маємо приклад і більш свіжий: «А от щодо мови донських людей. Вельми показна тут історія з відомим письменником Михайлом Шолоховим, якого перше журнальне видання «Тихого Дону» було написане донською мовою, зрозуміло, майже українською. Змусили переписати за вказівкою…» (Язичіє моксель, або Мара кацапізмів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://4hvylia.com/novyny-usim/iazychiie-moksel-abo-mara-katsapizmiv.html).

 

Інколи в класичних версіях пісні про Галю, присутнє слово «чужоземці», «чумаки». Згадує Михайло Василенко: «Їхав чумак та з Дону додому на драбиночку схилився. На драбиночку схилився. Ой він своїми карими очима на своїх волів дивився…», – співала моя мати, що трохи різниться із раніше записаними та оприлюдненими.

 

Були слова і про чужинців, які підманули Гандзю (Галю, дівчину), чорноморці і козаки, які хотіли налякати дівчину та повернути додому. У піснях пізнішого часу в тексти вже вставляються слова з московською вимовою, що підозріло (Язичіє моксель, або Мара кацапізмів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://4hvylia.com/novyny-usim/iazychiie-moksel-abo-mara-katsapizmiv.html)

 

Але маємо відповісти чи був у варіанті який виконував дядько Михайла Молявки Гордій антисемітський зміст? Потрібно розглядати ті чи інші факти виходячи із конкретних історичних умов того часу.

 

«Ось що пишуть про повстання українських селян і козаків проти Речі Посполитої (1648-1649) Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровській-Штерн в книзі, виданій за сприяння UJE 2016 р. :

 

«Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів – не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів – більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови. Саме тому їх вважали чужинцями...» (Йосиф Зісельс. Українські та єврейські дисиденти: від спільної боротьби до самореалізації в національних державах. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/dopovidi/konferenciya-ugs/ukrayinski-ta-yevreyski-dysydenty-vid-spilnoyi-borotby-do-samorealizaciyi-v-nacionalnyh-derzhavah).

 

Революції 1905, 1917рр., громадянська війна «єврейські погроми та масові вбивства євреїв всіма воюючими сторонами не лише не послабили згадані раніше стереотипи, а й закріпили їх, штовхнувши частину євреїв колишньої Російської імперії в «обійми більшовиків», що, в свою чергу, породило новий формат ненависті до євреїв – сумнозвісний образ «жидокомуни» (Йосиф Зісельс. Українські та єврейські дисиденти: від спільної боротьби до самореалізації в національних державах. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/dopovidi/konferenciya-ugs/ukrayinski-ta-yevreyski-dysydenty-vid-spilnoyi-borotby-do-samorealizaciyi-v-nacionalnyh-derzhavah).

 

«Слід зазначити важливу деталь: активна участь євреїв у комуністичному будівництві була зумовлена тим, що традиційні для єврейської громади заняття були заборонені… На таке вимушене пристосуванство звертали увагу і чекісти, які в одному із звітів по ситуації у квітні 1919-го у Києві відзначали, що серед комісарів-євреїв «є і значна частина, яка працює тільки під лозунгами, а насправді приладновується до державного пирога» (Геннадій Єфіменко. Таємне рішення Києва. Як євреїв з керівних посад знімати збирались. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/taemne-rishennya-kieva-yak-evreyiv-z-kerivnih-posad-znimati-31052019220000).

 

Деякі дослідники роблять висновок, що більшовизм для багатьох українців став асоціюватися саме з євреями.

 

«30 травня 1919-го політбюро ЦК КП(б)У, «враховуючи надзвичайну загостреність антисемітських настроїв», ухвалило «провести часткову заміну єврейських працівників у містечках та селах працівниками українцями та росіянами». Завдяки запереченню Георгія П'ятакова це рішення не було введено у дію. Однак проблема завеликої присутності євреїв у системі компартійно-радянської влади справді набула загрозливих для більшовиків масштабів» (Геннадій Єфіменко. Таємне рішення Києва. Як євреїв з керівних посад знімати збирались. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/taemne-rishennya-kieva-yak-evreyiv-z-kerivnih-posad-znimati-31052019220000).

 

Так ситуація спонукала більшовиків до проведення політики українізації: «Українізація 1920-1930-х – тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації – як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917-1920 років…» (Українізація (1920—1930-ті). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_(1920%E2%80%941930-%D1%82%D1%96)).

 

Так що автор статті «Хто вбив Галю» Д. Кобельський, мав би погодитись, що варіант пісні (яку подав М.Молявка) про «хозарів» і «жидів», як бачимо, мав підстави для існування. Цей варіант міг з’явитись як відображення настроїв тих десятків тисяч повстань проти більшовицького режиму, які відбувались в Україні в 1929-1932рр..

 

«Повстання селянські проти більшовицького режиму 1929-1932. Офіц.курс більшовицького режиму на суцільну колективізацію сільського господарства й проведення її «в історично мінімальні строки», на «насаджування колгоспів і радгоспів у сільське господарство», на загострення «класової боротьби» на селі, розкуркулювання, грабіжницька хлібозаготівельна та фіскальна політика, закриття церков створили наприкінці 1920-х рр. нестерпне становище на селі. Це спричинило зростання селянського опору…» (Зінченко А.Л. Повстання селянські проти більшовицького режиму 1929–1932. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Povstannia_sel_1929_1932).

 

Така версія пісні могла бути і відлунням Голодомору 1932-1933 рр.

 

За мелодійними мотивами створювався новий текст – Їхали хозари… Таким чином народом чинився не тільки збройний опір, але і, сказати б так, фолькльорний. І версія пісні дядька М.Молявки Гордія – це не фейк як і його життя та покарання за такий варіант пісні більшовицькою владою…

 

А на загал, ймовірно, під словом хозари вбачали представників ворожої до українців більшовицької влади…

 

Дослідження, проведені американською організацією – аналітичним центром Pew Research Center (PRC) – щодо рівня антисемітизму cьогодні (2019р.) серед європейців показали найменший показник в Україні (5%) з усіх країн Східної та Центральної Європи. А мінімальний рівень антисемітизму зафіксували у Швеції (4%) (Богдана Костюк. Експерт: Україна – одна з найбільш толерантних держав у світі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30319614.html).

 

Заслуговують на увагу, і думки викладені психологинею Мартою Чумало в статті «Насильство над жінками у популярній пісні «Їхали козаки» (2017):

 

«Я чула цю пісню сотні разів, але нині вперше почула ЗМІСТ слів. І просто жахнулася! «Їхали козаки із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою». Підманули – це зґвалтували»! «Жодного слова про подальшу долю скривдженої дівчини. А у популярній версії пісні у виконанні гурту «Воплі Відоплясова» двох останніх куплетів узагалі немає – дівчину просто спалюють, під веселе улюлюкання та танцювальні ритми».

 

Не засуджено дій козаків. «В Україні цензурують Інтернет, забороняють виступи та трансляцію деяких артистів та фільмів, карають за сумнівну шкоду, нанесену діловій репутації. Вважаю, що пісня, котра «оспівує» зґвалтування, знущання над жінкою та її вбивство заслуговує на заборону» (Марта Чумало. Насильство над жінками у популярній пісні «Їхали козаки». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://genderindetail.org.ua/community/comments/nasilstvo-nad-zhinkami-u-populyarniy-pisni-ihali-kozaki.html)

 

Якщо у пісні є образ ворога як у версії «Їхали хозари з базару-розбою» то тут діє логіка жорстокого і невблаганного ворога, у варіанті де фігурує козаки – йде розмивання національної ідентичності стиранні грані між свій і чужий, адже як слушно зауважує Марта Чумало оспівування знущання воїна над жінкою, своїх над своїми….

 

Традиційна антиномія «свій – чужий» є архаїчним маркером, який диференціює культурні, релігійні, ментальні відмінності «свого» та «чужого» світів, позначаючи при цьому етнічну та національну самобутність людини (Лілія Шума. Фольклористична візія антиномії «свій – чужий» у контексті сучасних гуманітарних досліджень C.61. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/User/Downloads/628-791-1-PB.pdf).

 

В статті «Козак – душа правдива» читаємо: «Невже український народ приречений залишатися об’єктом глузувань на телеканалах не деінде, а в рідній Україні? Не на приниження даються народові тисячоліття й віки вічності, а на утвердження гідне, достойне, як засвідчують титанічні духовні здобутки геніїв і гідних глибокої пошани видатних особистостей» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

Пам'ятник «Козацька пісня». Автор Адріан Балог

(Смт. Седнів Чернігівського району Чернігівської обл.)

 Козацькі пісні Дніпропетровщини, або «козацькі пісні» — явище виконання степових пісенних творів (українських козацьких пісень) у Дніпропетровській області, внесене в 2016р. до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони. До світової спадщини ЮНЕСКО входять видатні культурні та природні цінності, що вважаються надбанням усього людства. У представницький список від України також внесені Петриківський розпис (2013) та Косівська мальована кераміка (2019).

 

Після руйнування Запорозької Січі царату не вдалося нівелювати свободолюбивий козацький дух України. Українцям вистачило національній свідомості і сили, й розуму зберегти багато що зі сакрального цієї епохи для майбутніх поколінь. Але війна (гібридна) за українську ідентичність триває і сьогодні, в 21 столітті. Дуже часто ця війна триває у різни сферах, зокрема у царині культури, намагаючись змінити ідентичність і шляхом застосування «м′якої сили».

 

Розмивання іденичності це насамперед втрата відчуття «свій – чужий»…

 

«Для України, де процеси формування ідентичності виявилися неймовірно ускладненими неспільномірністю ціннісних, зовнішньополітичних орієнтацій, проблема рубіжності, «кордонних стратегій», наявність дихотомії «свій» / «чужий» у соціокультурному просторі вкрай актуальна» (Олена Кривицька. Дихотомія «свій»/ «чужий» у контексті теорій кордонів та порубіжжя. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/User/Downloads/Nzipiend_2015_2_15.pdf).

 

Маємо бути уважні до слів у воюючій Україні, розуміти суть гібридної війни Росії проти України, її намагань розмити та перекодувати українську ідентичність, зокрема і переробкою українських пісень. І це важливо нашому суспільству чим скоріш осмислити…

 

Отже говоримо про здоровий глузд, національну самоповагу та захист національної ідентичності. Особливо в час війни …

 

Сучасні виконавці народних пісень включаючи народні пісні до свого репертуару мали б звертати увагу на зміст тої чи іншої версії. Адже через пісню вони інформаційно впливають на величезну аудиторію, а тим самим зміцнюють чи розмивають українську ідентичність.

 

Політика Російської імперії щодо слов’янських, «братських», народів вирізнялася, на противагу деякому заграванню в збереженні самобутніх, «екзотичних» для росіян рис представників інших республік. Не зумівши тотально знищити культуру поневолених білорусів та українців, реалізували програму асиміляції, вигідно переінакшуючи та припасовуючи все, що можна було, під ідеологію своєї зверхності, творячи гібридну псевдокультуру «єдиного російського народу».

 

Більшовики продовжили цю традицію (імперія лише змінила назву). Незважаючи на всі намагання імперців витіснити українську культуру з офіційного вжитку, вона не зникла. Пісні, давні й нові, які підхоплював народ, ставали нішою, де побутувала історична пам’ять, традиції та звичаї. Саме тому й на цьому полі бою періодично здійснювалися спроби привласнити чуже. Звичайно, найспокусливіше для ворога було «запозичити» пісні мілітарні. З переробок цих пісень більшовики почали диверсію псевдокультури проти української автентичної.

 

Ось які приклади ми бачимо в піснях совєтського періоду:

Ой, ви пани-недовірки, годі ж панувати!

Фрунзе їде недалечко – дасть таки вам знати.

(в історичній гайдамацькій пісні:

Ой, ви, ляшки-недовірки, годі панувати!

Недалеко їде Гонта – дасть ся він вам знати!)

 

Ой у полі жито копитами збито,

Під білою, ой, та березою Комсомольця вбито.

(у народній пісні: «козаченька вбито»)

 

Ой видно село, широке село під горою,

Ой там їдуть стрільці, червонії стрільці до бою.

(у стрілецькій пісні Левка Лепкого: «січовії стрільці до бою»)

 

Попереду Приймаченко (2 р.)

Веде своє військо,

Червоне, козацьке хорошенько...

(у народній козацькій пісні:

Попереду Дорошенко (2 р.)

Веде своє військо,

Військо запорізьке хорошенько...)

 

(Ось так підміняли наших героїв своїми як, приміром, пісні замість Дорошенка пропонували В. Примакова...)

 

У 1930-х роках було вирішено не включати до пісенників пісні, де (хоч і зневажливо) згадані: Зелений, Петлюра, Скоропадський, Махно й інші українські історичні діячі, щоб витравити з народної пам’яті навіть згадки про те, що ми чинили потужну збройну відсіч більшовицько-московській окупації...

 

Але українці творили й власні народні пісні про своїх героїв у ті буремні роки боротьби проти московської інтервенції:

 

У неділю вранці-рано вдарили гармати –

То Зелений Україну почав визволяти.

(Фрагмент)

 

17 березня 1917 р. українцями була створена Українська Центральна Рада. Українська революція 1917–1921 років один з найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу у ХХ ст. Уперше після століть бездержавності український народ створив суверенну національну державу. Відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Українці довели свій потенціал національного державотворення. Українці, які змушені були воювати за чужі імперські інтереси, тепер поверталися до своєї національної держави.

 

Але навіть на фронтах Першої світової, мобілізовані до колишньої царської армії, українці (на Кавказі, за Сибіром чи навіть за рікою Ляохе), – не тільки воювали, а й творили пісні!... Хоча часом і чужою, московською мовою...

 

Повернувшись додому, в Україну, хотілося співати як прадавніх пісень, так і сучасних новостворених, інколи перероблених на новий лад. Хотілося пісню очистити від ворожого чужинецького й наповнити новим українським змістом.

 

Розпрощався стрілець

(«Там вдали за рекой…»)

Вважають, що 1924 р. Н. Кооль створив «красноармєйський» варіант пісні:

Там вдали за рекой зажигались огни,

В небе ярком заря догорала,

Сотня юных бойцов из будённовских войск

На разведку в поля поскакала...

 

А раніше, мовляв, був «білогвардійський» оренбургський варіант:

Там вдали за рекой засверкали огни,

В небе ясном заря догорала,

Сотня казаков из дутовских войск

На разведку в Тургай поскакала...

 

А ще раніше був варіант про безславну диверсію проти японців у 1905 р.:

За рекой Ляохе засверкали огни,

Грозно пушки в ночи грохотали,

Сотни храбрых орлов из козачих полков

На Инкоу в набег поскакали...

 

А ще раніше – «каторжанський»:

Лишь только в Сибири займётся заря,

По деревне народ просыпается,

На этапном дворе слышен звон кандалов,

Это ссыльные в путь собираются...

 

А ще раніше – циганський романс «Андалузянка»:

Андалузская ночь горяча, горяча,

В этом зное и страсть и бессилье,

Так что даже спадает с крутого плеча

От биения груди мантилья...

 

Ці й інші російськомовні варіанти московити знають, співають, досліджують... І навіть творять сучасні «блатні» новотвори, тому що мелодія тут по-особливому природна. Здається, ніби вона дійсно народилася в широкому українському степу, з творчого генія співочої української душі... А поки знайдуться документальні аргументи для обгрунтування і підтвердження того, хто ж був першотворцем цієї пісні, нам треба співати й утверджувати свої, багаточисленні українські варіанти.

  

Художник Едвард Козак.

«Їхав стрілець на війноньку»…

(УСС - М. Гайворонський)

 

А найпопулярнішим, насамперед в співаниках Українських січових стрільців, маємо ось цей варіант:

 

Розпрощався стрілець зі своєю ріднею

(«Там вдали за рекой…»)

 

                                                             Розпрощався стрілець зі своєю ріднею,

І поїхав в далеку дорогу,

За рідний свій край, за стрілецький звичай

Прийняв бій за свою перемогу.

 

Відгримів лютий бій у широкім степу,

День кривавий на вечір схилився,

Лиш трава шелестить, вбитий стрілець лежить,

Над ним коник його зажурився.

 

Ой, коню ж, мій коню, не стій наді мною,

Я тим часом полежу самітній,

Біжи, коню мій, скажи ненці моїй,

Що я впав за Вкраїну убитий.

 

Нехай батько і мати, і ріднії сестри,

Нехай вони за мною не плачуть,

Я в степу лежу за ідею святу,

Чорний крук наді мною закряче.

 

Ряди за рядами ідуть партизани,

До походу гармати їм грають.

За народную честь, за знущання і смерть

Вони ката усюди карають.

 

Художник Едвард Козак.

«І снилося зночі дівчині»…

 (Л.Лепкий)

 

Ось день війни народної

(«Вставай, страна огромная»)

Відкривається правда про ще один «запозичений» патріотичний марш, мелодія котрого мала велику популярність в роки Другої світової війни, – пісня «Священная война». Як стверджує Заслужений артист України, знаний кобзар Тарас Силенко, ця пісня майже тотожна із забутою повстанською піснею часів УНР. Виключним цинізмом є переробка совєтськими музичними пропагандистами творчого доробку їхніх запеклих ідейних ворогів з повстанського табору українського визвольного руху. «Цю пісню співали козаки повстанської Степової дивізії, звільнивши Кривий Ріг від більшовиків», – зазначає кобзар (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Указом Президента України № 618/2019 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді присвоєно почесне найменування «імені Костянтина Пестушка».

 

Костянтин Пестушко, він же Кость-Степовий-Блакитний, 1898-1921, український військовий діяч, отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.

 

Читаючи спогади Юрка Степового, (літературний псевдонім Федір Пестушко, – Авт.), про брата Костя Пестушка (Степового-Блакитного), котрий очолив антибільшовицьке повстання у Кривому Розі в травні 1920 року, кобзар Тарас Силенко звернув увагу на процитовані автором слова пісні:

 

«Повстань, повстань, народе мій!

Кидайсь до зброї вмить!

За Україну в смертний бій,

Свята війна горить…»

 

«Крилаті слова цієї могутньої пісні», – як зазначав у своїх спогадах Юрко Степовий, – «полинули в навколишній простір, коли колона повстанців рушила з Кривого Рогу через міст на Захід у напрямку Єлисаветграда» (тепер Кропивницький. — Авт.) (Уривок з повісті Юрка Степового «В Херсонських степах», у якому йдеться про цю повстанську пісню, розміщено в збірнику документів і спогадів «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» (Київ: «Незборима нація» — «Просвіта», 1997 / Упорядники Гребенюк Г. С., Коваль Р. М., Коротенко В. В.). Книжка Юрка Степового «В Херсонських степах» вийшла друком в українській діаспорі Німеччини (Мюнхен : Культура, 1947)).

 

Окреме дослідження, присвячене визначенню плагіату чи підсвідомого запозичення пісні (https://musicinukrainian.wordpress.com/) методом порівняльного аналізу провів Андрій Бондаренко, відомий український композитор і піаніст. Свої думки він виклав у фейсбучній групі «Світова музична класика – українською» (https://www.facebook.com/groups/ukr.classic/), зазначаючи, що мелодія радянської пісні є більш унормованою, більш академічною: «Унормувати, академізувати для успішного випускника консерваторії – це діло звичне, – зазначив музикант і композитор, – а ось навпаки – фрагментувати, фольклоризувати… я не уявляю, хто міг би це зробити в першій половині XX ст.» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Офіційними радянськими авторами пісні доби сталінізму «Священная война» вважалися росіяни, – композитор Олександр Алєксандров та поет Василь Лєбєдєв-Кумач, хоча першоджерелом є пісня українських повстанців, борців з більшовизмом «Повстань, народе мій» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Тільки завдяки особистому заступництву Йосипа Сталіна, Лєбєдєв-Кумач не був покараний за численні злочини плагіату, тому припущення про ймовірне калькування ним знакового, майже неофіційного гімну Другої світової війни з української пісні визвольних змагань доби УНР цілком може бути правдивим.

 

Як і в багатьох інших піснях, створених однозначно професійною рукою, автори, на жаль, залишились невідомими, тому й пісня вважається народною.

 

Однак, у дослідженні Андрія Бондаренка є нотний взірець-порівняння обидвох пісень і слушне зауваження щодо структури пісень: «Якщо структура української пісні – ABCD ABC1(в другому реченні змінюється лише третій такт), то радянської – ABAD A1B1AD  (друге речення починається в тональності VI ступеню, перший такт ідентичний третьому). Ідентичними у двох піснях є власне закінчення (виділено червоним). Початкові сегменти є дуже схожими (виділено жовтим та оранжевим), а ось серединка – відрізняєтся» (А. Бондаренко. «Священная война» – плагіат чи вплив? [Електронний ресурс].  — Режим доступу: https://musicinukrainian.wordpress.com/2019/01/28/holy_war/).

 

 

Звідси виникає питання, чи Алєксандров зумисне використав фрагмент української пісні, чи це співпадіння? А. Бондаренко висуває версію й про те, що справжнім автором пісні є уродженець Чергінівщини Олександр Адольфович Боде, який начебто надіслав свою пісню Алєксандрову незадовго до смерті: «Як відомо, нащадки Боде і Алєксандрова з’ясовували свої стосунки навіть через суд, успіх був на стороні Алєксандрова, але чи справедливими є суди в РФ?»

 

На жаль, остаточно зясувати це не вдасться, допоки не знайдуться рукописи О.А.Боде з нотами, та чи залишали такі «речдоки» цілими за совєтських часів?

 

Однак тепер цілком відважно можемо стверджувати, що історія цієї пісні розпочинається не в 1941 р. на Білоруському вокзалі Москви, де нібито вперше прозвучала «Священная война», а в роки українських визвольних змагань, коли на уламках Російської імперії поставала Українська Народна Республіка.

 

У 25-му томі «Літопису УПА», присвяченому пісням Української Повстанської Армії, наведено віршовану основу зазначеної пісні з нотами, щоправда, під заголовком «Ось день війни народної» (Літопис УПА. — Торонто–Львів, 1996–1997.  — Т. 25: Пісні УПА. — С. 59–60).

 

Ось день війни народної

(«Вставай, страна огромная»)

 

Вже день війни народної, розплати й кари час!

Нема вже сили жодної, щоб стримувала нас!

Приспів

Повстань, повстань, народе мій, берись за зброю вмить!

Іде війна народная, священний гнів кипить!

Повстань, повстань, народе мій, берись за зброю вмить!

Нехай під окупантами завжди земля горить!

 

Не нам неволя й панщина, імперськая тюрма!

Б’ємось проти московського, кремлівського ярма!

Приспів

 

Ми йдемо в бій з ворожими полками орд чужих,

Ми віримо, що зможемо звільнити край від них

Приспів

 

Вже день війни народної»)

 

 

Найбільш повний варіант з нотами було подано в пісеннику «Пісня то моє життя» і деяких інших пісенних виданнях. Награна мелодія пісні відразу нагадала кобзареві Тарасові Силенкові добре відомий совєтський марш воєнних років.

 

«Мелодія була подібна, але не зовсім тотожна, – пояснює музикант. – Народній пісні все ж таки більш притаманна певна варіативність» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Українські вояки слухають кобзаря. Київ. 1917-1918 рр.

 

Виявляється, багато російськомовних пісень, які давно полюбили українські слухачі та які багато хто вважав народними, насправді були вкрадені совєтськими авторами й композиторами в українців. Північно-східні сусіди цинічно присвоїли їх собі (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

В саду осіннім айстри білі

Приміром, пісня «Вот кто-то с горочки спустился». Вона стала візитною карткою Надії Кадишевої та Наташі Корольової. А ви знали, що пісня «Вот кто-то с горочки спустился» це лише адаптований варіант українського романсу «В саду осіннім айстри білі»?

 

«В саду осіннім айстри білі» – це український романс XIX ст. Він був популярний в Україні аж до 60-х років XX ст. У 1961 р. цей романс був опублікований у збірнику «Українські народні романси» з передмовою та примітками Леопольда Ященка. На жаль, відомості про автора слів і музики відсутні (тому романс і вважається українською народною піснею). Назва й перший рядок пісні в збірнику звучали «В моєму саду айстри білі» (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

«Але вже через декілька років у цієї мелодії раптово зявився «автор». Відомий композитор Борис Терентьєв, який хоч і народився в Києві, але більшу частину життя провів у Москві, представив широкій громадськості «свій» хіт «Вот кто-то с горочки спустился». До речі, незабаром після цього Б. Терентьєв став заслуженим діячем мистецтв РСФСР» (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

Завдяки совєтcькій кіноіндустрії ця пісня стала широковідомою. З часом лише цей єдиний російськомовний варіант тексту виконували на просторах СРСР.

 

Наша ж пісня «В саду осіннім айстри білі» має різні варіанти і тексту, і мелодії, що притаманно народним пісням.

 

Найпоширеніший варіант друкувався в багатьох пісенниках 1960–1980-х років. Ось зразок з книжки «Українські народні романси», виданої в Києві (1961) (Українські народні романси. — Київ : Академія наук, 1961. – С. 257–258):

 

В моєму саду айстри білі

 

 

В моєму саду айстри білі

Схилили голови в журбі...

В моєму серці гаснуть сили:

Чужою стала я тобі.

(Фрагмент)

 

В Україні співали й інші варіанти тексту та мелодій цієї пісні. Зокрема, у с. Голобутові на Стрийщині (Львівщина), де народилася моя мама, існували два таких тексти.

 

Дуже цікавий варіант було зафіксовано на Бережанщині в 1970-х роках:

 

Нащо, дівчино, айстри сієш,

Як ти їх рвати не будеш?

Нащо, дівчино, хлопця любиш,

Як ти з ним жити не будеш?

Не йди, дівчино, понад річку,

Бо ти у річку упадеш.

Не йди, дівчино, за повстанця,

Бо за повстанцем пропадеш.

«А я повстанця не боюся,

І за повстанця піду я —

Тільки боюся револьвера,

Щоб не страждала грудь моя».

Чого, повстанце, сумний ходиш?

Чого ні сміху, ані жартів?

Чи тобі служба надоїла?

Чи кінь вороний захворів?

«Мені ні служба надоїла,

Ні кінь вороний захворів —

Тільки дівчина віддалася,

Котру я вірно так любив».

 

Розпрягайте хлопці коней

Коли прослухати «Приамурскую партизанскую», то кожному українцю відразу стає зрозумілим, що мотив пісні мало чим відрізняється від нашої загальновідомої «Розпрягайте, хлопці, коней»...

 

Розпрягайте, хлопці, коней,

Та й лягайте спочивать.

А я піду в сад зелений,

В сад криниченьку копать.

(Фрагмент)

 

(«По долинам и по взгорьям»)

По долинам и по взгорьям

Шла дивизия вперед,

Чтобы с бою взять Приморье, —

Белой армии оплот...»

 

Про те, що пісня «Розпрягайте, хлопці, коней» є народною українською, сумніватися мабуть і не доводилось. Ще починаючи з ХІХ століття була відомою у записах фольклористів, а в совєтські часи стала широковідомою та відразу улюбленою і популярною після того, як прозвучала у фільмі «Трактористи». Кубанський козачий хор хвацько виспівував приспів «Маруся раз, два, три калина».

 

Знаний бандурист Василь Литвин зауважив наступне: «Останніми десятиліттями з’явився розвеселий доважок до «Розпрягайте, хлопці, коні»:

 

Маруся, раз, два, три, калина!

Чорнявая дівчина в саду ягоди рвала!

 

Так воно так, але трохи й не так. Придумане Кубанським хором до першооснови не клеїться. Затуманює або й нівелює первинний зміст. Мабуть, не варто захоплюватися полегшеними витребеньками» (Козак — душа правдива. Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

Про історію походження пісні висував версію Леонід Кауфман, стверджуючи, що її написав Дмитро Балацький у 1918 році, однак фольклористові та хоровому диригентові належить тільки запис та обробка. Це ж стверджує і Андрій Кінько, наголошуючи, що в записах фольклористів пісня була відома ще в ХІХ ст. Поет, публіцист Володимир Капустін у своїй книзі «Одна на цілий світ», (видавництво «Криниця», Київ, 2003 р.) подає художню версію історії пісні. Майже тотожна з ним версія краєзнавця Віктора Яланського у книжці, виданій у 1999 р., «Нестор і Галина, розповідають фотокартки» про те, що автором «Розпрягайте, хлопці, коней» є вчитель з Полтавщини, махновець Іван Негребицький [Розпрягайте, хлопці, коней (марш Махна)] (Розповіді про творців українських пісень, які стали народними. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :http://www.pisni.org.ua/articles/279.html).

 

Відтак, саме у Володимира Капустіна є рідкісні відомості про те, що у війську Нестора Махна був власний оркестр, а ще твердження, що І. Негребицький є автором і музики. (Капустін Володимир. Одна на цілий світ (Розповідь про творців українських пісень, які стали народними). «Криниця». – Київ, 2003.)

 

Отже, поціновувачам будь-якої версії історії походження пісні зрозуміло, що пісня «Розпрягайте, хлопці, коней» є українською.

 

«Василь Литвин з Антоніною Гармаш очистили не одну пісню від непотребу. Допекло їм зумисне перекручене супостатами в «Розпрягайте, хлопці, коні». Знову таки ж козак — символ палкої любові до дівчини-обраниці. То як же він може похвалятися:

 

Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив:
Що я вчора ізвечора кращу тебе полюбив.

Насправді ж зовсім не так:

Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе уразив:
Що я вчора ізвечора йти на Січ оголосив.

Через те ж і «Розпрягайте, хлопці, коні», що приїхали побратими, аби вранці рушати на Січ. Та й парубка ж із собою взяти. Дівчина в розпачі. Хто знає, коли чекати на зустріч та чи й дасть Бог повернутися милому живим-здоровим.А він перед тим, як полетіти до орлиного гнізда славних запорожців, іде «в сад криниченьку копать». Щоб щоразу, як вийде кохана воду брать, згадувала, не забувала його. Ось яка чиста драматургія сюжету. Не вигаданого, не придуманого, а узятого із життя.

 

Вийшла, вийшла дівчинонька
рано-вранці воду брать,
А за нею козаченько веде коня напувать.
Просив, просив відеречко, вона йому не дала,
Дарив, дарив з рук колечко, вона його не взяла.

 

Якщо він «учора із вечора» кращу від неї полюбив, то чого б «рано-вранці» «дарив з рук колечко»? Де ж логіка? Козак у сприйнятті народу — образ ідеальний. А не якийсь там безвідповідальний гульвіса. Він вірний обраниці. Але серце повеліває іти на Січ. А дівчина не погоджується на заручини. Вона ж у мріях про заміжжя. Та не так виходить, як їй хотілося б. Через те не взяла колечко. Не присягає чекати судженого. Для обох на майбутнє вільний вибір. Їй – кому рушники подавати. Йому – до кого сватів слати, якщо доля благословить.

 

Мабуть же, на своє лихо цураємося спроквола одвічних народних звичаїв і потроху забуваємо про них. А без предковічної пам’яті – куца свідомість. Тож по ній і топчуться всі, кому заманеться» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

З початком Першої світової війни В. О. Гіляровський написав текст «Марш Сибирского полка» (1915) на мелодію пісні «Розпрягайте, хлопці, коней». Пізніше та сама мелодія була використана в російській пісні часів громадянської війни «По долинам и по взгорьям» часом твір зазнав перекладу для військових оркестрів РСЧА, як то «Український марш» Семена Чернецького) (Межнациональные связи в советской музыкальной культуре: сборник статей / Ленинград. гос. консерватория; сост. И. М. Вызго-Иванова. — Ленинград: Музыка, 1987. — С.49).

 

Згодом, після 1938 р., за цими ж мелодійними мотивами в нас були створені й такі пісні, як маршова «Карпатської Січі»:

 

Через гори, через доли

Йшла Карпатська Січ вперед,

Щоб узяти Закарпаття

І мадярів вигнать геть...

 

Або в 1940-х – маршова пісня «Різунів» – одного з відділів УПА (командир Василь Андрусяк, псевдоніми — Грегіт, Різун, Різьбяр, Чорний, Коваль):

 

В Чорнім лісі,в темнім борі —

Сурми, поклики, пісні...

Там гуляють «Різунівці»,

Славні лицарі грізні...

 

«Комарик», або «Ой,що ж то за шум учинився?»

У росіян є пісня «Как родная меня мать провожала». Текст цієї красноармійської пісні можна побачити у Т. 2 московського 5-томного видання творів Дем’яна Бедного (1954). Пісня була дуже популярною, часто звучала на різних концертах і в побуті…

 

(«Проводы», або «Как родная мать меня провожала»)

Как родная мать меня провожала,

Как тут вся моя родня набежала...

 

А секрет такої популярності пісні в тому, що виконували її за мотивом давньої української жартівливої пісні «Комарик». Насправді, це українська народна пісня «Ой, що ж то за шум учинився» з накладеним російським текстом. Вірш Дем’яна Бєдного (1883–1945) написаний у 1918 р., але піснею став тільки в 1922 р., коли композитор Д. Васильєв-Буглай запропонував до нього мелодію жартівливої народної пісні «Комарик». Українська пісня була записана на платівку Петром Лещенком (фірма «Колумбія», Англія або філія, 1936–1937 рр., WHR663, «Комарик», українська жартівлива пісня).

 

Ой, що ж то за шум учинився?

 

Можна прослухати оригінал і зробити логічний висновок, що це зовсім не російська «Как родная меня мать провожала?» зі словами

 

«Не ходил бы ты, Ванёк, во солдаты….

В Красной Армии штыки чай найдутся,

без тебя большевики обойдутся».

 

Московити грабували не тільки матеріальні скарби. Вони намагались украсти та переробити на свій лад усе, що любили українці. Бо «какая разніца», «ми ж адін народ». Хоча добре розуміли, доки сягає мова та культура народу — доти його земля.

 

Крали наші пісні, наші мелодії... І водночас знищували наших композиторів (згадаймо, як у січні 1921 р. знищили автора «Щедрика» М. Леонтовича), митців, кобзарів, співаків... Вони намагалися стерти межу між їхнім і нашим, щоб з часом стверджувати, що так «історічєскі сложілось».

 

Проте українці чинили опір. І не тільки збройний, але і творчий…

 

У серпні 2019 р. минуло 80 років з часу підписання «пакту Молотова-Ріббентропа». Він став не засобом урегулювання відносин з Німеччиною, про що було задекларовано в тексті, а змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу. Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською та сталінською імперіями тривалий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бійню.

 

Тому вважаю доречним звернути увагу читачів на відомий «Марш авиаторов».

 

Марш авиаторов

Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,

Преодолеть пространство и простор,

Нам Сталин дал стальные руки-крылья,

А вместо сердца — пламенный мотор!

Припев

Всё выше, выше и выше

Стремим мы полёт наших птиц,

И в каждом пропеллере дышит

Спокойствие наших границ...

«Марш авіаторів» (слова П. Германа, музика I. Хайта)

 

Мільйони совєтських людей у це щиро вірили, слухали, дивилися, підспівували... Ну, якщо газета «Правда» назвала цю пісню «одним из лучших произведений...», то хіба може бути інакше?.. Якщо музику створив Ілля Абрамович Хайт, то це вже має бути гарантовано високопрофесійно, чесно, талановито.

 

Виявляється, і тут маємо справу з високопрофесійним... плагіатом і брехнею!

 

Офіційний марш ВПС ЗС СРСР десятиліттями помпезно виконували на мелодію нацистських штурмовиків.

 

Деколи хибно вважають, що музика (мелодія) пісні Горста Весселя «Вверх прапори! Йдуть маршем мільйони!» ідентична музиці радянського «Авіамаршу» (початок приспіву — «Всё выше, выше, и выше»), написаному на початку 1920-х років.

 

Пісня Горста Весселя (нім. «Horst-Wessel-Lied») – гімн нацистської партії та неофіційний гімн Німеччини в 1930–1945 рр. Інша поширена назва пісні – «Угору стяг» (нім. «Die Fahne hoch») за першою строфою пісні. Після краху Третього рейху пісню було заборонено разом з іншими символами нацизму в Німеччині та Австрії. [https://uk.wikipedia.org/wiki/Пісня_Горста_Весселя]

 

Але до мелодії «Авіамаршу» насправді подібний марш штурмовиків «Herbeizum Kampf…» («Сюди до бою…»). «Марш авиаторов» майже ідентичний з нацистським маршем штурмовиків. Не вірите? Слухайте самі…

 

Мало того, виявляється музика з доброго десятка німецьких гімнів і маршів простежується в інших совєтських піснях!..

 

Такий плагіат чи ідеологічна совєтсько-нацистська співпраця призвели до підписання пакту Молотова-Ріббентропа з метою завоювання світу та встановлення нових державних кордонів, улаштовування спільних парадів на завойованих територіях, так як це було в Бресті 1939 р.! А якщо спільні паради, то мають звучати й спільні пісні та марші...

 

Де б я не їхала, де б я не йшла

Багатьом з читачів, напевно, знайома, нібито народна російська пісня «Выйду на улицу, гляну на село».

 

(«Выйду на улицу, солнца нема»)

Выйду на улицу, солнца нема,

Красные девки свели меня с ума.

Выйду на улицу,гляну на село

Девчата гуляют и мне весело...

 

Типова «русская народная песня»... Цікаво, а чому ж тоді в «їхніх» піснях, як шило з мішка, стирчать українські слова?.. «Нема», «село», «дівчата», «хлопчина», «жито», і т. д., і т. п. Але ж російською мовою мало б бути: «нету», «деревня», «девушки», «парень», «рожь» і т. д.

 

Логічним буде не лише філологічний порівняльний аналіз, а й музичний: якщо ми відразу після пісні «Выйду на улицу» прослухаємо або заспіваємо нашу українську:

 

Де б я не їхала, де б я не йшла

Де б я не їхала, де б я не йшла,

Я тобі, мамо, подякувала.

Дякую тобі, мамо, що будила мене рано,

Більш не будеш, не будеш!

 (Фрагмент)

 

Але насправді це українська народна пісня «Куди б я не їхала, куди б я не йшла». Прослухавши обидва варіанти пісні (російський та український), будь-хто зробить висновок, що мелодії ідентичні (Як москалі крали українські пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=927396.0)

 

Ой, мороз-мороз

Ця пісня в росіян – серед найпопулярніших. І співають вони лише єдиний, класичний, шаблонний варіант.

 

Ой, мороз-мороз!

Не морозь меня!

Не морозь меня, моего коня...

 

У нас же, у різних областях Україні, є різні варіанти тексту та мелодії. А це є свідченням її давнього народного походження. Приміром, ось варіант пісні, який записав на початку XX ст. В. Харків у с. Борсуки на Вінничині:

 

Ой, мороз-мороз

 

 

Ой, мороз-мороз,

Ще й зима буде,

Прошу я тебе

Не зморозь мене!

 (Фрагмент)

 

Відомий варіант цієї пісні записаний в селі Хомутець на Полтавщині всередині XX ст.

 

Ще один варіант подаємо з репертуару Тараса Житинського та інших виконавців:

 

Ой, мороз-мороз!

Не студи мене,

Не студи мене й коня ж мойого,

Коня мойого сивогривого.

Домчу, домчу, та й на сході дня,

Ввійду кроком в двір, напою коня.

За широкий стіл сядем з повагом,

А на покуті – батько соколом.

Батько з чаркою запитаються:

«Чи мороз в степу та й кусається?» (2 р.)

 

Існує твердження колишньої солістки Воронезького хору Марії Павлівни Морозової-Уварової, що пісню було написано нею в грудні 1954 р. для дуету з чоловіком Олександром (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

Але наша пісня станом на 22.VIII.1935 вже була включена до збірника «Українські народні пісні» і надрукована в друкарні Держлітвидаву в Харкові 03.ІІІ. 1936 р. Нагадаємо ще раз: пісня «Ой, мороз, мороз», яка вважається російською народною, була популярна у Вінницькій області ще на початку 1900-х років. А той факт, що українську пісню вперше задокументували в 1936 р., у той час як у Росії вона «пішла в люди» лише в 1954 р., говорить про те, що «Ой, мороз, мороз» — це ще один плагіат від росіян. (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

«Нещодавно гурт MniShek, який відроджує музичні традиції, презентував осучаснену версію української народної пісні «Ой, Мороз, Мороз», яку багато хто помилково вважає надбанням російської культури», — повідомляє styler.rbc.ua (Українці повернули ще одну вкрадену росіянами пісню! [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://prefiks.win/2019/03/02/ukrainci-povernuli-shhe-odnu-vkradenu-r/juli/).

 

«Любо, братці, любо»

Ця неймовірно популярна пісня має в московитів різні варіанти тексту. Ми вважаємо, що це пісня наша, українська. «Уже доведено, що «Любо, братці, любо» – знаменита повстанська пісня часів визвольних змагань 1917-1921 рр. Однак російська «Вікіпедія» не збирається поступатися правом на неї. Кажуть, що пісня виникла ще в 1783 р., коли донські козаки билися з ногайцями. Хоча ніяких доказів не наводиться» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

Вона була популярною у війську Нестора Махна та в часи української визвольної боротьби 1917-1920-х років. «Пісня «Любо, братці, любо» в оригіналі завжди звучала українською мовою, адже в армії Нестора Махна 98 % бійців були етнічними українцями. І ця пісня була чимось на зразок махновського гімну, а зараз є фольклором для анархістів усього світу» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

У 1997 р., під час фольклорної експедиції на півдні України, Олексій Гриб зафіксував український варіант цієї пісні. Одним з перших його заспівав Тарас Житинський, а згодом і такі виконавці, як гурт «Рутенія», Тарас Силенко, Едуард Драч, Богдан Дощ та ін.

 

 

Любо, братці, любо

Як батько заграє – ворог враз ридає,

То є йти до кого молодому козаку.

Червоні ліворуч, білії праворуч,

А я піду до батька на «гражданськую» війну!

Приспів (2 р.)

Любо, братці, любо, любо, братці, жить!

З нашим отаманом не приходиться тужить!

Із-за валки лунко, лунко в береги

Вдарили одразу короткі батоги.

Батько ухилився, коня — у карєр,

Висікти сволоту — цівку плечем впер.

Приспів (2 р.)

А першая куля, а першая куля

Порснула по мені, та й спасли ремні,

А другая куля, а другая куля

Ранила коня та ще за світла дня...

Приспів (2 р.)

А третяя куля, а третяя куля

Цілила в мене, — мого коня мине,

Як терпець урвався — то не налякать,

Тільки б дотягнуться, а на смерть начхать.

Приспів (2 р.)

Не сумуйте, батьку, нічого пенять,

Ті, хто винуваті, вже навіки сплять.

А що не владнали та недомайстрували –

Буде того зілля нашим дітям дорубать!..

Приспів (2 р.)

Годі на сьогодні, браття, храбрувать:

Коні потомилися, а хлопці хочуть спать.

Нічого не шкода, ні врага-ірода,

Шкода тільки волі та буланого коня...

Приспів (2 р.)

 

Є свідчення, що український першоваріант цієї пісні співали на Запорозькій Січі. «Більш того, якщо вважати, що ця пісня була написана у XVIII ст., то логічно думати, що вона була написана тією мовою, якою розмовляли люди в тій місцевості, де ця композиція творилася – на етнічних козацьких землях, що перебували в Тмутаракані в Приазов’ї» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

У совєтському фільмі 1942 р. «Александр Пархоменко» пісню «Любо, братці, любо» виконують російською мовою, але з українським акцентом і використовують у пісні українські слова: «порубаних», «не доводиться», «куля», «тужити» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

«У час духовного та культурного відродження української нації посилився інтерес до національного минулого України та історичної спадкоємності, збереження інтелектуальної спадщини та відновлення знаків історичної пам’яті. Розпочавши сьогодні дорогу відрадянщення (а також дерусифікації. — Авт.), українці доглибно зрозуміли, що потрібно передусім викоренити радянський спосіб життя, мислення та мовлення. У пісні, яку створюють, співають, якою милуються українці споконвіку, закладений історичний код нації» (Наталія Михайличенко. Пісенний символ Революції гідності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.journ.lnu.edu.ua/vypusk7/n15/tv15-34.pdf).

 

«Дерусифікація в Україні — процес позбавлення від наслідків колоніального минулого, який розпочався в часи розпаду Російської імперії, але був перерваний, частково відбувся під час проведення політики коренізації, але був жорстоко придушений й врешті відновився лише після розпаду СРСР та стихійно активізувався під час ленінопаду в період Революції гідності й подальшого системного процесу декомунізації. Основним поштовхом до пожвавлення процесу також стала Російська збройна агресія 2014 року» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Дерусифікація_в_Україні).

 

В минулому, до відновлення української державності, домінувала культура імперської нації. Те, що культивувалось раніше – це «імперіалізація» культури. Після Революції гідності і початку збройної агресії РФ значно прискорився процес позбавлення нашого суспільста від російськості і дистанціювання від Росії. Передовсім він проявляється в етнонаціональній ідентифікації.

 

«Мій друже Ковалю»

Мислячи про українську ідентичність через пісню як один з найефективніших її індикаторів, не можна залишити поза увагою відомий романс «Мій друже Ковалю» (більше відомий під назвою «Поручик Голицын»).

 

«Мій друже Ковалю»

Четверту добу уриваються плови,

Сльозиться у схроні зволожений мур.

Не плачте душею, мій друже Ковалю,

Бо дуже нелегко й мені самому.

 

«Поручик Голицын»

Четвертые сутки пылают станицы,
Горит под ногами Донская земля.
Не падайте духом, поручик Голицын,
Корнет Оболенский, седлайте коня
.

 

«Поручик Голицын» – так званий хіт серед «білогвардійських пісень» у жанрі міського романсу. Отримала пісня популярність і в СРСР, і серед тодішніх совєтських емігрантів. Однак, певною інтригою є питання авторства. Хто ж є автором цієї популярної в пізньому СССР пісні і на сьогодні достеменно не відомо. Мабуть, комусь було дуже вигідно, щоб пісня «Поручик Голицын» в Совєтському Союзі періоду застою у 1970-1980 рр. сприймалась як знамено найбільш «білогвардійського мелосу». У пам’яті тих хто мешкав в тодішньому СССР залишилася низка виконавців у репертуарі яких була ця пісня – Аркадій Сєвєрний, Міхаіл Гулько, Віллі Токарєв, Міхаіл Звєздінскій (справжнє прізвище Дейнекін), Жанна Бічєвская, Алєксандр Малінін Анатолій Днєпров, Алєксандр Дольскій, Алєксандр Розенбаум та багато інших співаків.

 

З популярністю «Поручика Голицына» зростала народна любов і до інших пісень про царських і «білих» офіцерів. Усупереч чуткам всі вони написані не білогвардійцями, а совєтськими бардами і шансоньє (наприклад, «Господа офицеры» А. Дольського, «Не надо грустить, господа офицеры…» В. Роменського, «Вальс юнкеров» і т. д.). До речі, до 1960-х ця тема не експлуатувалася, таких пісень в СССР не створювали. Певним поштовхом до появи білогвардійських пісень стали фільми про Громадянську війну. В цих фільмах білогвардійців показували цікавішими, чим раніше, а часом навіть романтизованими персонажами. («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

На думку дослідників «У людей уявлення про історію складається з суміші художніх фільмів, публіцистичних передач, публікацій журналістів та рештків знань, отриманих при навчанні. А це почасти далеке від об’єктивності. Адже нашу історію постійно заганяли в рамки: якісь періоди показували, якісь замовчували» (Алла Федорина. Щоб співати пісню на реальні слова... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1981/219/70545/).

 

Тому питання дослідження білих плям у творенні української музичної культури, що є складовою національної ідентичності, на часі. 

 

Щодо написання саме цієї пісні існують, насамперед в Росії, взаємовиключні гіпотези. Слід зазначити, що існує декілька варіантів тексту цієї пісні. Але значно більше відомо версій про її авторство. На нашу думку, мабуть, на сьогодні, найбільш точне визначення авторства «автор невідомий». Хоча авторство приписують 5-7 творцям («Поручик Голицын», а кто вас придумал?...  [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Серед росіян прийнято вважати, що першим датованим виконанням пісні є запис Аркадія Сєвєрного в середині травня 1977 р. і ансамблю «Чорноморська чайка» на якійсь одеській підпільній студії. Слова А. Сєвєрному нібито надав його друг поет Владімір Роменскій. Але це пізніше оспорив Владіслав Кацішевскій, який стверджував, що цю пісню в нього вкрав А. Сєвєрний, а потім подарував своєму далекому родичу і приятелеві Міхаілу Звєздінскому.

 

Часто саме М. Звєздінський зазначається як автор «Поручика», йому ж належать і авторські права. Але він вже не раз в суді програвав справи, які були порушені проти нього через присвоєння ним чужих пісень («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Жанна Бічєвская звинувачувала М. Звєздінського в плагіаті. Співачка стверджувала, що це вона привезла пісню «Поручик Голіцин» із Парижа. Нібито після одного з концертів до неї підійшов старий емігрант і нашептав слова «старого білогвардійського» романсу ([Електронний ресурс]. Режим доступу: https://echo.msk.ru/blog/diletant_ru/2419871-echo/).

 

Але, як відомо цієї пісні в жодних збірниках білогвардійських пісень, емігранти старшого покоління 1970-1980-х рр. не знали.Тому і версія Бічєвскої викликає сумнів.

 

Хоча дехто з дослідників припускає можливість існування пісні в 1960-ті роки. Таке припущення грунтується на тому, що з 1967 р. датується посмертно опублікований вірш Вадима Делоне «Моя роль в революции» (Вадим Делоне: Моя роль в революции. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://bukovsky-2008.livejournal.com › 297255).

 

Вірш В.Делоне нібито і є переробкою цієї пісні.

 

А в 1974 р. була опублікована повість Ніколая Самвеляна «Послесловие к жизни Кольки», в якій один із героїв співає строфу цього романсу (Поручик Голицын. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Поручик_Голицын).

 

До відома:

Микола Григорович Самвеля́н (справжнє прізвище Лєсін) (1936-1992) совєтський письменник-прозаїк. Народився в Риково (тепер Єнакієво) Донецької обл. Україна. Писав російською і українською мовами. Мама – Арекназан Шахбазовна Мадонян, батько – письменник Костянтин Мисливець – був арештований за звинуваченням в українському націоналізмі і розстріляний в 1937 році, коли сину було девять місяців. Нове прізвище і по батькові отримав після усиновлення вітчимом Григорієм Лєсіним. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював, зокрема, в газетах Львова, Києва, Криму та Одеси ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ Самвелян,_Николай_Григорьевич).

 

Проте лексика і образи «Поручика Голицына» все ж набагато більше нагадують ностальгічну совєтську стилізацію 1970-х, чим реальні пісні білогвардійців» («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Існує думка, що мелодія «Поручика Голицына» теж не нова, а запозичена у романса «Избушка» 1930-х рр. Можливо, хтось написав свій текст в 20-30-і роки ХХ ст. і поклав його на музику «Избушки». Якщо таке і було, то експерти вважають, що цей романс дійшов до 1960−70-х рр. дуже переробленим і в декількох  варіантах («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Є також кілька цікавих версій щодо походження «Поручика Голицына», зокрема, що пісню написав князь А. Н. Кугушєв, А. Розенбаум (який не претендує на авторство), або Маріна Цвєтаєва. Можна зустріти і твердження про те, що «Поручик» був просто перероблений із української пісні, написаної в 1940-е рр. кимось із УПА («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Версії про український слід цього романсу, зокрема, присвячена стаття в «Історичній правді» «Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт. («Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт ... [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua › 2012/02/27).

 

І ця версія, нарівні з іншими, потребує свого підтвердження. 

 

Слушна думка висловлена в статті ««Поручик Голицын», а кто вас придумал?». Цитуємо, «Назагал, кількість версій з часом тільки збільшується, а питання з авторством пісні не прояснюється. Правди ми, скоріш за все, ніколи не дізнаємося – історія мистецтва про Громадянську війну часом не менш заплутана, ніж історія самої війни» («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Слід зауважити,що романс «Поручик Голицын» упродовж тривалого часу вважався народним (Ярослав Тинченко. Легенда: романс «Поручик Голицын» долгое время считался народным. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://focus.ua/news/15822).

 

Пізніше дехто з виконавців шансона почав приписувати його авторство собі.

 

Але, якщо не зважаючи на плутанину, все таки припустити дійсно білогвардійське походження романсу, то найбільш ймовірний автор первинного тексту і, вочевидь, музики генерал Георгій Іванович Гончаренко (1877-1940) («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Георгій Гончаренко (літературний псевдонім Юрій Галич). Він з роду полтавських дворян. У роки Громадянської війни генерал-майор Гончаренко опинився в Україні і служив при гетьманові П. Скоропадському, потому генерал-лейтенант у Колчака. Під псевдонімом Юрій Галич генерал написав 14 книг повістей, оповідань та віршів, опублікував сотні статей. Вважається, що музику й оригінальний текст написав на початку XX ст. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org › wiki › Гончаренко Георгій Іванович).

 

Чому саме він може бути автором ?

 

Найвагомішим аргументом є те, що він був учасником подій, які стали фоном романсу, також його знайомство з ймовірним прототипом головного героя пісні поручиком Голіциним. (Хоча і цей аргумент можна спростувати, адже в1920-і рр. «князь Голицын» став фолькльорним персонажем) («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Сьогодні маємо можливість говорити і про український варіант цього романсу. Приблизно в 1970-ті роки, закарпатський поет Микола Матола (1952–1993) на цю ж мелодію написав текст «Мій друже Ковалю». Марія Матола дружина Миколи, донині мешкає в Ужгороді, підтверджує авторство тексту і наголошує, що Микола любив цей романс ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Мій_друже_Ковалю).

 

Український поет, композитор і співак Василь Лютий одним з перших виконав на великій сцені пісню «Мій друже Ковалю» (російський варіант – «Поручик Голицын»).

 

Цю пісню також співають і популяризують такі виконавці як Тарас Житинський, Антін Мухарський, Тарас Силенко, Світлана Мирвода, Віктор Алекса та ін.


 

Мій друже Ковалю

 

Четверту добу уриваються плови,

Сльозиться у схроні зволожений мур.

Не плачте душею, мій друже Ковалю,

Бо дуже нелегко й мені самому.

 

Уже котрий тиждень чекаємо грипсу,

Коли запалає Вкраїна в огні.

Мій друже Ковалю, затягнемо пісню,

Бо дуже нелегко й самому мені.

 

Кудись наші коні помчали далеко

І долю понесли у зоряну ніч.

Нам сниться в розлуці згорьований батько,

Зсивіла дружина приходить у сні.

 

А нам би одверто агітки лукаві

Розбити об святість твердої руки.

Та іменем нашим свої чорні справи

Ізнову прикрили московські полки.

 

І мачуху-долю, й брехливу неславу

Нам подарували звитяжні роки.

Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю,

На славу Вкраїні, на вічні віки!

 

Плова, и, жін., діал. Злива (перев. з бурею). ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sum.in.ua/s/plova).

 

Грипс (мілітарне) імовірно, похідне від слова «припис». Наказ, таємна чи зашифрована інформація. Грипсом міг бути вузенький продовгуватий шматок цигаркового паперу з необхідною повстанцям інформацією. У випадку загрози арешту його мали негайно проковтнути. Часто його носили дівчата-розвідниці (Що таке грипс? [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://rivne1.tv/news/75670).

 

Художник Ніл Хасевич

 

Поет М. Матола свій твір «Мій друже Ковалю» присвятив «Карпатській Січі» і воїнам УПА. Можливо, що пісню присвячено й останньому командиру УПА Василеві Куку, який мав псевдонім Коваль. Але точно можна стверджувати, що цим своїм текстом М. Матола поглибив український код національної свідомості.

 

«Микола був автором десятків пісень, проте, як він зізнався, йому було заборонено їх виконувати навіть непублічно. Важкий досвід взаємин із КГБ, якого зазнав Матола, колись став рятівним для автора цих рядків» згадує Василь Горват (Василь Горват. Як Микола Матола в умовах «дозованого повітря» формував літературні та суспільні процеси на Закарпатті. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zakarpattya.net.ua/Zmi/165612-IAk-Mykola-Matola-v-umovakh-dozovanoho-povitria-formuvav-literaturni-ta-suspilni-protsesy-na-Zakarpatti).

 

«Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя. Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості» (Роман Москаль. Останній бій підпілля ОУН. Тернопільщина, 1960 рік. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/28/33736/).

 

Останній бій підпілля ОУН(р), вояків УПА, відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим. Повстанці вели бій проти оперативної групи Тернопільського управління КГБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року). (Роман Москаль. Останній бій підпілля ОУН. Тернопільщина, 1960 рік. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/28/33736/).

 

Часто можна почути від апологетів російської першості аргумент, а де ж офіційні публікації чи концерти в совєтськоє врємя тих чи інших пісень, які ми вважаємо своїми. Треба розуміти атмосферу тих років. Совєтський автор не мав права посилатися ні на одне антисовєтське джерело. Ні на УНРівські, ні на будь-які емігрантські джерела.

 

Приміром, у яких нерівних умовах перебували український та російський варіанти пісні «Мій друже Ковалю» (російський варіант «Поручик Голицын»).

 

У 1972р. в Україні відбулися масові арешти шістдесятників. За ґратами опинилися Михайло та Богдан Горині, Вячеслав Чорновіл, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус та ін. Усього в цьому році було увязнено близько 100 осіб.

 

Вироки підсудним були жорстокими: їм дали від 8 до 12 років таборів і заслання. Продовжувались арешти й у наступні роки…

 

У 1976р. вийшов фільм Володимира Басова «Дні Турбіних». Фільм знятий за романом М. Булгакова «Біла гвардія». У цьому фільмі, як і в романі, відчувалася туга й ностальгія за царською Росією. «Дні Турбіних» спроба ідеалізувати білогвардійщину, яка сприяла руйнуванню української державності на початку XX ст. Мені видається, що саме цей фільм і каталізував появу в 1977 р. пісні «Поручик Голицын» і її популярності на початку 1980-х років у виконанні Олександра Малініна.

 

А в цей час, 12 грудня 1977 р., в Україні черговий раз було арештовано Левка Лук’яненка за його прагнення до незалежності й любові до свого народу.

 

15-річного Юрія Шухевича арештували за любов до свого батька Романа – командувача УПА та України. У 1988 р. (у 55 років) у нього закінчився термін заслання в Сибір (31 рік тюрем і таборів). Після повної втрати зору в совєтських тюрмах потрапляє в будинок для інвалідів. У 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутись в Україну.

 

«Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін у концтаборі та був звільнений. Повстанця Івана Гончарука розстріляли за два роки до проголошення незалежності України» (Леся Бондарук. Останній розстріляний бандерівець. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.istpravda.com.ua › articles › 2019/10/23).

 

Ще один приклад. Мирослав Симчич (псевдонім – Кривоніс; нар. 5 січня1923 р., с. Вижний Березів) – український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень. Звільнений у 1985 р., пробув в ув’язненні назагал 32 роки, 6 місяців і 3 дні. 5 січня 2008 р. йому встановлено прижиттєвий 3-метровий пам’ятник у Коломиї.

 

І це не повний перелік українських Героїв…

 

Перші висловлювали свою незгоду з тоталітарним режимом СССР, відстоювали українські «вольності» – особисту та національну свободу в українській державі, за що й гнили по тюрмах…

 

А другі, творці фільму й російської пісні, скріплювали існуючий режим, ностальгували та закладали духовний фундамент під повернення російської імперії…

 

У Москві атмосфера була інша. В 1980-ті любити білих і ностальгувати за старою Росією стало модно. «Слова пісні «Поручик Голицын», яка стала «народною» в 1980−90-е (коли мода на білогвардійщину досягла свого піку) знав і періодично співав під час застілля майже кожний». («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Але в дискусії щодо цієї пісні – важливо не хто раніше її створив,а який сенс вона має. Адже це той випадок, коли мелодія одна, а тексти різні. І ці тексти – це маркери, які фіксують національні прагнення та є складовими у формувані національного світогляду, ідентичності. Вони ж дають можливість мислячим людям до самоідентифікації.

 

Порівняймо

Поручик Голицын:

Над Доном угрюмым идем эскадроном,

На бой вдохновляет Россия-страна

 

Друже Ковалю:

Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю,

На славу Вкраїні, на вічні віки!

 

Наприкінці січня 2018 р., тодішній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович зробив на своїй сторінці у Facebook важливий допис. «І знову про «геть від Москви!» (цитата М.Хвильового-авт.) Не всі щупальця «руского мира» – такі огидні та очевидні як совок і московська церква. Деякі – більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні», – зауважив історик» (Пугачова, Булгаков, Висоцький: В'ятрович назвав вишукані щупальці «русского мира» . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/pugachova_bulgakov_visotskiy_vyatrovich_nazvav_vishukani_shhupaltsi_russkogo_mira_n918620).

Володимир В’ятрович наголосив, що як Володимир Висоцький з Віктором Цоєм, так і Михайло Булгаков з Аллою Пугачовою є такими ж щупальцями «русского мира», як і інша пропаганда, проте більш вишуканими.

 

«За його словами, «Іронія судьби», «восьмоє марта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі та цої» в руках Кремля перетворюються на ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення.

 

«А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі», – додав В’ятрович (Пугачова, Булгаков, Висоцький: В'ятрович назвав вишукані щупальці «русского мира» . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/pugachova_bulgakov_visotskiy_vyatrovich_nazvav_vishukani_shhupaltsi_russkogo_mira_n918620).

 

Цей допис спричинив велику кількість коментарів у соціальних мережах, статей у ЗМІ як на підтримку так і проти такої позиції.

 

«Претензію голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича можна і потрібно зрозуміти. Відомого і впливового історика здивувало, що український сегмент Фейсбук поминає російського поета в рази частіше, ніж його ровесника, українського поета Василя Стуса, який загинув у радянській тюрмі за національну ідею» (Андрій Кокотюха. Висоцький і невігластво. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://nv.ua/ukr/opinion/visotskij-i-nevihlastvo-2449711.html).

 

Згодом Володимир В’ятрович розтлумачив свою позицію щодо «заборони» творчості росіян. Пан В'ятрович наголосив, що він не пропонував забороняти Цоя чи Висоцького, або будь-кого іншого, окрім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію. Але сьогодні всім слід пам’ятати, що Росія ведучи гібридну війну може вдатись до будь-яких засобів, зокрема, спекулювати на творчості Висоцького («Заборона Висоцького»: В'ятрович розтлумачив свою позицію. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/zaborona_visotskogo_vyatrovich_roztlumachiv_svoyu_pozitsiyu_n919251).

 

Висловив свою своє бачення проблеми український журналіст і публіцист Віталій Портников на своїй сторінці у Facebook: «Відомий радянський співак і артист Володимир Висоцький, попри свою справжність, не має жодного стосунку до України, а є частинкою іншої культури».

 

«Накинулися на Володю В'ятровича через Висоцького. Дивно, як люди просто не хочуть усвідомлювати того, що живуть у світі, який змінився!» – зауважив експерт.

 

«За його словами, з того дня, коли пам'ятає себе мислячою людиною, він прекрасно усвідомлював, що культура країни, в якій живе, – це Шевченко та Леся Українка, це «Пісня про рушник» і Лятошинський, і, попри свою неналежність до українського етносу, він це також вважає своїм» («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

«У російській культурі – дивно було б це заперечувати – є чимало культурних вершин. Але для мене це чужі вершини. Як і польські, німецькі, французькі, японські. Мене ще в юності вражали люди, які оголошували своєю Вітчизною Радянський Союз. Якщо чесно, я вважав їх людьми без Батьківщини, звичайними пристосуванцями. Вони споживали радянську культуру саме через жахливу культурну глухоту, просто не хотіли ні на зірки дивитися, ні в собі розбиратися,» – підкреслив журналіст («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

На думку Віталія Портникова, саме цю культурну глухоту вищезазначені люди зараз захищають, не розуміючи дуже просту річ: «Висоцький – це не тільки їхнє власне минуле, а й культурна спадщина іншої країни, чужої цивілізації. І ця цивілізація теж залишилася для нас усіх у далекому минулому. Мій старший товариш Чингіз Айтматов назвав таких людей дуже точно – манкуртами. І ніхто йому тоді не заперечував. А тепер чомусь ображаються на практично таке ж визначення В'ятровича», – резюмував публіцист («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

«Там, під Львівським замком»

На Західній Україні широковідома та шанована пісня «Там, під Львівським замком». Вона сприймається як пісня українських повстанців часів Другої світової та національно-визвольної війни, яка тривала після неї. Пісня відома в багатьох текстових варіантах. Зокрема, до одного з них (обробка слів, переклад) долучились Тарас Чубай та Кузьма Скрябін.

 

Художник   Ніл  Хасевич

 

Термін «пісня Української Повстанської Армії» стосується не лише пісень, створених самими учасниками повстанського руху. У широкому розумінні до повстанських пісень зараховують усі пісні, присвячені українській національно-визвольній боротьбі першої половини XX ст., а також усі пісні, які співали в Українській Повстанській Армії, зокрема стрілецькі та козацькі.

 

 

У 25-му томі «Літопису УПА», присвяченому пісням Української Повстанської Армії, у VI розділі «Доля дівчини, мами, рідні» (а всього їх XV), у підрозділі «Мати прощає сина-повстанця» під № 298 подається як народна пісня «Там, під Львівським замком» (С. 211–212). А в примітках (С. 487) подано, де й від кого записана ця пісня (зокрема, О. Лукянчук із с. Богданівка Корецького району) і зазначено мелодійний  варіант (Літопис УПА. — Торонто–Львів, 1996–1997. — Т. 25: Пісні УПА. — С. 211–212).

 

Там, під Львівським замком

1.Там, під Львівським замком, старий дуб стоїть,

а під тим дубочком партизан лежить.

2. Він лежить, не дише, він неначе спить —

золоті кучері вітер шелестить.

3. А над ним схилилась матінка його,

плаче та ридає, цілує чоло. 

4. Сину ж ти мій, сину, дитино моя —

були б тя не вбили, якби не війна.

5. Як ти був маленький, батько воював —

він за Україну голову поклав!

6. Я вдовою стала — пятеро дітей,

Ти був наймолодший, сину наш, Андрей.

7. Я ж тебе кохала, я ж тя берегла,

А тепер могила тут буде твоя.  

8. А позаду неї отаман стояв —

і такії слова він її казав:

9. Hе плач, стара мати, син героєм став!

Він за Україну голову поклав.

 

Саме до цієї пісні найбільше пасують слова І. Франка: «хоч і в сум повитий дух мойого люду, то він співав до серця серцем і словами». І тому, напевно, українську пісню слухачі сприймають з давніх-давен серцем.

 

У 2006 р. в мережі Інтернет відбулося жваве обговорення росіянами пісні «Там, під Львівським замком». Таке обговорення відбулося на форумі сайта «Советская музыка» ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sovmusic.ru/forum/read.php?id=30471).

 

До цього ніхто не чув офіційного виконання цієї пісні росіянами зі сцени ні в совєтські часи, ні після 1991 р. (розпаду СCСР). На російському форумі дійшли висновку, що ця пісня зплагітована саме УПІвцями в москалів, бо на час написання тексту пісні в 1942 р. УПА ще не вела боїв з більшовицькими військами.

 

Як аргументи, наводили дані з російської (совєтської) літератури щодо часу створення цього твору росіянами: пісня «На опушке леса старый дуб стоит» — пісня Другої світової війни, яка була популярна в білоруських партизанів. На думку російських фольклористів, вона з’явилася в одному з ансамблів Брянського фронту (автор слів, імовірно, ленінградець П. Малайчук (або Мамайчук), 1942 р., автор музики Л. Шохін, 1943 р. За менш поширеною версією, пісню написав червоноармієць Родіон Щедрін після загибелі під Одесою його друга Андрія. А за ще однією російською версією, уперше ця пісня опублікована в 1944 р. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://cultmemory.ru/index.php/kulturnaya-pamyat-russkoj-pomorskoj-semi/2014-10-04-10-44-02/311-s38-pesnya-na-opushke-lesa-staryj-dub-stoit-iz-sobraniya-zhitelnitsy-g-kandalakshi-g-f-beloshitskoj-1940-g-r-rukopis-2003-2006-gg-publikatsiya-i-a-razumovoj-o-v-zmeevoj-primechaniya-i-a-razumovoj-o-v-zmeevoj).

 

Ще можна знайти інфрмацію про те, що ленінградський (зараз м. Санкт-Петербург.Авт.) робітник П. Мамайчук написав вірш «На опушке леса старый дуб стоит», який був надрукований у газеті. (З 8 вересня 1941 р. по 27 січня 1944р. здійнювалася військова блокада Ленінграда німецькими військами). Деякі російські автори зазначають, що ця пісня була популярною в донських козаків. А вже у 2007 р. в мережі Інтернет відбулося жваве обговорення пісні «Там, під Львівським замком» українцями.

 

Випадковість? Навряд…

 

Один з дописувачів надав інформацію про те, що на Сумщині її співали російською та з іншим текстом: «На опушке леса старый дуб стоял, а под тем дубочком партизан лежал»

 

Зважаючи на діяльність УПА на Сумщині, це виглядало як запозичення й не було чимось дивним. У мережі Інтернет знайшовся російський варіант запису цієї пісні. Він за змістом майже точно збігається з повстанським варіантом. 

 

Цікаво, що в російському варіанті є логічні протиріччя: якщо батько загинув під час Другої світової війни в бою з німцями, то в якій війні загинув син-партизан?

 

Тут явно чути українську мелодику.А слова: «за спиной старушки стоял командир, ласково старушке он проговорил», не кажучи вже про «батька» — це не російська мова, це окремі російські слова, штучно накладені на мелодію. Український варіант природніший та милозвучніший.

 

Звичайно, простежити, які мелодії оригінальні й лише використовуються під різні тексти або котрі запозичені, а то й з чужих пісень, складно, зважаючи на обставини недавнього радянського минулого. В Україні до 1991 р. була сувора заборона повстанських пісень і цензурування всієї друкованої продукції.

 

У цьому випадку аргументацію росіян не важко спростувати: перечитавши ще раз оригінал тексту, ми бачимо, як мати оплакує українських героїв — сина та батька, які загинули в боях за Україну (ворог тут той, хто воював проти України). Може, росіян дезорієнтує термін «партизан»? Адже партизанська війна проти ворогів під час Другої світової (нацистської Німеччини та СРСР) велася в Україні, Білорусії, Прибалтиці, а не в Росії (?!). До речі, дончаки залишили по собі недобру пам’ять про своє перебування на теренах України під час Другої світової. Для розуміння пісні потрібно усвідомити, що відбувалося на твоїй землі. Та от для українців, які мислять категоріями унітарної України, Друга світова почалася 15 березня 1939 р.

 

Невелике (майже 12 тис. вояків), з лише легким стрілецьким озброєнням військо Карпатської України протягом п’яти днів чинило запеклий опір 40-тисячним угорським силам уторгнення, що застосовували в бою танки, авіацію та артилерію.

 

Як свідчать дослідження, частину захоплених у полон січовиків — вихідців з Галичини — угорці передали полякам. 17 березня 1939 р. полонених 7–8 колонами по 70–80 осіб жандарми й гонведи привели на Верецький перевал. На новоутвореному кордоні Угорщини з Польщею угорські конвоїри передали карпатських січовиків польській прикордонній службі. Польські прикордонники спочатку розмістили полонених у казармах. Наступного ранку, знову поділивши їх на колони, галичан відконвоювали вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри й розстріляли над закарпатськими селами Нова Розтока, Верб’яж і між Петросовцею, Жупанами й Лазами. Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб.

 

Ще впродовж трьох тижнів тривала партизанська війна, а прикордонну з Галичиною смугу угорці захопили лише в травні 1939 р. Карпатська Січ утратила вбитими 5 тис. своїх вояків. Але ті, що залишилися, становили основу загонів, які боролися протягом усього часу угорської окупації, як партизани.

 

Небезпека знищення призвела до розуміння потреби самозахисту та самозбереження. Так, як і в часи козаччини, українці в тяжку хвилину проявили хист до самоорганізації та створення збройної сили, починаючи з 1941 р.: зокрема Лозове козацтво, Українська народна самооборона та ряд інших військових формацій усвідомили потребу консолідації збройних сил у єдину мілітарну інституцію — Українську Повстанську Армію (УПА) та створення в подальшому українського уряду — Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У цих формуваннях, швидше за все, і з’явилася пісня «Там, під Львівським замком». А в 1943 р., з 12 червня до 1 жовтня, відбувся Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака. Контакти з УПА були одним з можливих шляхів запозичення упівської пісні.

 

Показовою є біографія Степана Вайди, який потенційно міг бути носієм повстанських пісень. Народився в 1922 р. в Закарпатті. Член ОУН, «Просвіти» і «Пласту». Один з організаторів і керівників ОНОКС, відповідав за розвідку (подекуди іменується керівником відділу безпеки), брав участь у боях з угорськими окупантами. Нелегально перейшов у Польшу, відтак опинився в СРСР. Був інтернований до Росії, в Оренбурзьку область, 3 лютого 1942-го — в 1-му окремому чехословацькому батальйоні полковника Л. Свободи, що формувався в Радянському Союзі. З метою конспірації С. Вайда записався як чех — допомогло нетипове для українця прізвище. Наприкінці 1942 р. національний склад батальйону був таким: 277 чехів, 21 словак, 286 євреїв і 1780 українців із Закарпаття. З часом батальйон виріс до бригади, а пізніше — до корпусу. До кінця війни корпус воював у складі 38-ї армії 4-го Українського фронту. У листопаді 1943 р. як командир танкового взводу бере участь у звільненні Києва, його екіпаж першим увірвався на бульвар Шевченка. Загинув 6 квітня 1945 р. в бою за польське місто Творкув. Посмертно нагороджений званням Герой Радянського Союзу (указ Президії ВР СРСР від 10.08.1945) і Герой Чехословаччини (Дмитро Снєгирьов. Степан Вайда — член ОУН і Герой Радянського Союзу // «Історична правда». — 24.05.2011).

 

У своїх спогадах Людвік Свобода напише: «Увечері 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командувач 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, самоходку, дві зенітні гармати й декілька мінометів і кулеметних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був убитий німецьким ворогом» (Свобода Л. От Бузулука до Праги. — Москва : Воениздат, 1963).

 

Окрім пісні «Там, під Львівським замком», подібні сюжети можна простежити ще в двох повстанських піснях. У 25 томі Літопису УПА на с. 210 є пісня «Там, на краю ліса». Текстовий варіант подібний, але мелодія інша.

 

А також у цьому ж томі на с. 212 знаходимо ще одну пісню з подібним текстом, але відмінною мелодією — «Ой там, під лісочком».

 

Видається, що росіяни на мелодію пісні «Там, під Львівським замком» (тільки в ній згадується Львівський замок) наклали свій текст, запозичивши його великою мірою з цих трьох пісень, додавши свого та припасувавши під свої ідеологічні бачення. Але йдеться про те, щоб стерти з пам’яті про Другу світову будь-що героїчно-позитивне, про український (українське) Львів… Тому зараз ми чуємо від росіян про встановлення пам’ятника Володимиру Великому в Москві, присвоєння його імені військовому кораблю, а військовій частині ЗС РФ почесного найменування — Львівська (!).

 

Про те, що у світі знають пісню «Там, під Львівським замком» як пісню українських повстанців, свідчить і стаття Міхаеля Дорфмана «Зоар Аргов про Бандеровскую песню» ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://lamerkhav.wordpress.com/%D0%B5%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%8C/2588-2/).

 

Зоар Аргов (1955–1987) — це ізраїльська легенда. Українську повстанську пісню на івриті співає єменський єврей, що взяв собі біблійне прізвище. Послухати може кожен…

 

У зоні ООС (АТО) в окремих батальйонах також люблять співати у вільний час, коли немає обстрілів. Співають на Донбасі й пісні УПА. Один з хітів серед бійців ООС — «Там, під Львівським замком» («Плач Єремії») (Від «Серьоги» до УПА. Що співають в українській армії [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ua.korrespondent.net/ukraine/3676203-vid-serohy-do-upa-scho-spivauit-v-ukrainskii-armii).

 

Це наша пісня, ми її любимо, співаємо й будемо співати…

 

Період 1940–1960-х років – це період активного творення повстанських пісень. Трагічні події цього часу залишили глибокий слід у свідомості українців, що мало свій вияв у піснях, які, за словами Григорія Дем’яна, стали нездоланною для окупантів «духовною зброєю, яка значною мірою посприяла українцям у новому піднесенні національно-визвольної боротьби» (Дем’ян Г. Українські повстанські пісні 1940–2000 років (історико-фольклористичне дослідження). — Львів: Галицька видавнича спілка, 2003. — С. 467).

 

Фото Тараса Греня

 

Побачила світ нова збірка українських пісень «Співаник українського вояка» (Співаник українського вояка / Автор ідеї Б. Якимович: упоряд. Н. Кобрин, Б. Якимович. — Львів, 2019. — 295 с. (Серія «Бібліотека українського воїна»)).

 

До збірки ввійшли близько сотні сучасних, авторських і народних пісень українців з різних періодів національно-визвольних змагань. Її адресна аудиторія – це українські вояки, які зі зброєю в руках захищають рідну землю.

 

«Плаття твоє із ситцю»

Ішла та продовжується боротьба за культурну спадщину, зокрема й за пісні. Розповідаючи про українські пісні, які цинічно присвоїв собі північно-східний сусід, згадаймо ще одну — «Дым сигарет с ментолом». Вона має в ютубі майже 17,5 млн переглядів:

 

Дым сигарет с ментолом,

Пьяный угар качает,

В глаза ты смотришь другому,

Который тебя ласкает.

Припев

А я нашёл другую,

Хоть не люблю, но целую...

 

Російськомовний варіант цієї пісні став візитівкою групи «Нэнси». Ця група була заснована Анатолієм Бондаренком та Андрієм Костенком у Костянтинівці (Донецька область) у 1992 р. За словами очевидців, група починала з того, що грали «по кабаках» і ресторанах («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

А вже в 1996 р. групу «Нэнси», насамперед завдяки пісні «Дым сигарет…», було визнано в Російській Федерації «найкращою російською групою»...

 

Чим пояснити такий злет і визнання групи «Нэнси» з української Донеччини в сусідній державі?! Може, оригінальність тексту?.. Навряд чи... Текст було лише адаптовано для постсовєтського «обывателя», якого «пьяный угар качает»?! Таких текстів немало в російській естраді. А рецепт успіху — у мелодиці...

 

Насправді, як мінімум з 1970-х років в Україні цю пісню в багатьох варіантах співали на весіллях!.. Виконували її і самодіяльні народні хори на Поділлі та Волині... Зрозуміло, що в українських текстах не було ні похабщини, ні вульгарності!...

 

На початку 90-х Бондаренко, лідер гурту «Нэнси», приписував авторство пісні собі, а потім визнав, що пісню вони запозичили з українських народних пісень... В Україні вона відома під такими назвами: «Плаття твоє із ситцю», «А я знайшов другую», «Губи твої, як маки».

 

«Плаття твоє із ситцю» (у різних варіаціях) у Львові на весіллях співали ще в 1970-і роки. А у вальсовому весільному варіанті цю композицію виконував львівський гурт «Барви», заснований у 1987 р. Їхній варіант «Плаття твоє із ситцю» — «А я знайшов другую» увійшов  до альбому «Танці» 1991 р. («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

Пропонуємо варіант тексту з репертуару львівського гурту «Барви», створеного в 1987 р., з їхнього альбому «Танці», який вони випустили за рік до того, як з’явилися «Нэнси».

 

«А я знайшов другую»

Губи твої мов маки,

Усмішка ясніша сонця.

Любить мене не хочеш,

Ну, що ж — дружи з ким хочеш.

Приспів

А я знайшов другую,

Хоч не люблю та цілую,

Коли я її обіймаю,

Тебе лиш одну споминаю.

 

Плаття твоє із ситцю

Мені ночами сниться.

Не дозволяє мати

Мені з тобою жениться.

Приспів

(Фрагмент)

 

Отже, як і людина, кожна пісня має свій родовід. Це так само важливо, як знати історію власного роду та народу. А ще надзвичайно важливо – уміти прочитувати справжню символіку пісні, розуміти мету, заради якої цю пісню було створено.

 

Одного тільки нарікання на плагіат не достатньо...

 

Звісно, ми через свою щедрість готові ділитися своїм мистецьким надбанням з усім світом. Радіємо ж тому, що наш «Щедрик» в обробці М. Леонтовича, «Гей, Соколи!» Т. Падури, «Їхав козак за Дунай» С. Климовського звучать в Америці, Польші, Німеччині і т. д. Але головне — щоб наші пісенні скарби звучали в Україні.

 

Нині триває російсько-українська війна, і вже про неї є пісні. Одна категорія пісень: реактивні (від слова реакціяРед.). Інші стають відповіддю на якусь подію. Ворог той, хто вчинив переступ. Ділимо наш світ на дві категорії, які практично завжди присутні у воєнних піснях: на «ми» і «вони». Пісня може створитися дуже швидко, дати швидкий відгук. Крім того, кожен може втрутитися, переосмислити, написати пісню, викласти її та сягнути великого кола слухачів. Є пісні, які спрямовані на те, щоб піднімати бойовий дух, посилювати мотивацію й самих вояків, і людей, які їх підтримують. Тут специфічна мова, стилістичні засоби, заклик до перемоги, бадьорий тон, образне мовлення, символізм. Вояк може відчути цей зв’язок (Анастасія Ткачук. Війна України з Росією у піснях. «Є пісні, щоб піднімати бойовий дух» — дослідниця [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/29879009.html).

 

Слід зазначити, що Львівська облрада звернулася до Президента України 12 березня 2019 р. щодо започаткування та відзначення державного свята – Дня української пісні (щороку 13 вересня). «Саме в цей день 1970 р. українці вперше почули прем’єру пісні «Червона рута» Володимира Івасюка, яка стала неофіційним гімном українців і відкрила світові цілком іншу Україну – шедевральну в історичному значенні та пісенно-поетичному мистецтві, а зараз має слугувати символом єднання всіх українців Заходу та Сходу, Півдня і Півночі», «…вважаємо, що в сучасній Україні й досі немає чіткої державної політики щодо пропаганди та популяризації української народної пісні, яка за певних «рукотворних» умов може канути в небуття, усупереч усім помислам і сподіванням наших славних предків, і ніколи більше не повернутися до рідної хати», – сказано у зверненні.

 

Депутати Львівської облради просять Президента підтримати звернення Чернівецької обласної ради та своїм указом внести до українського календаря ще одне державне свято – День української пісні (В Україні пропонують запровадити нове державне свято. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vsviti.com.ua/news/95652).

 

Під час Другої світової війни прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчилль відмовився від пропозиції одного з міністрів скоротити витрати на культуру заради оборони. «А за що ми тоді воюємо?» — сказав В. Черчилль. Ця історія неодноразово звучала з уст менеджерів культурної сфери в Україні. Попри все, факт залишається фактом: у нас має розвиватися культура навіть в умовах війни.

 

Шостий рік триває російсько-українська війна третього тисячоліття. Її складова — інформаційна війна. Але вона й не припинялася ніколи. Століттями в нас крали історію, культуру, таланти. Нищили, убивали, морили голодом, вивозили, рубали під корінь і не давали розвиватися. Найстрашнішим було XX ст. Цілеспрямовано винищували еліту – кожного десятиліття йшла «чистка»… Утовкмачували нам, що все українське – меншовартісне, сільське… Ми й досі пожинаємо плоди того геноциду (і культурного зокрема), що нам насадили. Досі креольські й зросійщені еліти заважають Україні рухатися вперед. А на сході нашої країни в багатьох ненависть до всього українського тільки тому, що на своїй землі хочемо розмовляти своєю мовою та берегти свою культуру.

 

Україну як національну державу ворог може знищити й без танків (хоча без сильного війська не обійтися). Достатньо не думати про українське, зректися його, а хвалити та популяризувати сусіднє, тобто мати комплекс мешовартості. І українська держава перестане існувати. Нинішня російсько-українська війна — війна за нашу ідентичність.

 

Петро Костюк, полковник запасу, історик, публіцист

 

Оксана Король, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри музичного мистецтва ЛНУ ім. І. Франка

 

Едмонтонський фестиваль Спадщина. Частина ІІ.(Автор: Кондрат Василь)

опубліковано 16 вер. 2019 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2019 р., 10:24 ]

Як українці представили свою культуру і як це представлення виглядало на фоні представлень культур інших народів? Український павільйон включав два намети – «Українська кухня» і «Українське мистецтво і культура». Поряд була сцена з характерним українським панно на задньому плані. Перед сценою – лавки (як правило, перед іншими сценами лавок не було). Перед наметом «Українська кухня» ‑ меню страв у гарному оформленні. Коло сцени – програма виступів. Все – зручно для відвідувачів. Треба сказати, що український павільйон вирізнявся доброю організацією і, я б сказав, особливою цивілізованістю. Подальші фото проілюструють це.

 

Український павільйон. Сцена праворуч від наметів

 

 

На кухні багато роботи

 

Дівчатам подобаються українські вареники

 

 

Знайомляться з меню

 

Зразу ж можна купити вишивані сорочки чи блузки


 

Так одягалися в Україні

 

Такі прикраси любили (і певно люблять) українські жінки

 

 Писанки

 


 Хліб – святиня хліборобів

 

 Бабця знайомить внучку з роботою ткацького верстата

 

Цікаво!

Не тільки для огляду, а й для продажу

 

Прийшли послухати українську музику

 

 Музиканти зблизька

 

Вона – саме натхнення!

 

На гастролі приїхала Оксана Муха!

 

Музична програма насичена!

 

 

Виступає Олег Лихач. Прекрасний виступ!

 

 

 

Українські танцювальні мелодії. Не всидиш!

 

 

Канада – багатокультурна країна. Так вона творилася. Тут поряд можна побачити Українську греко-католицьку чи православну церкву, Вірменську церкву, церкву Перших Людей (індіанську), Російську греко-католицьку церкву, католицький костел... На вулиці можна зустріти людей з різним кольором шкіри, по різному одягнених. Державних мови дві: англійська і французька. Реально в більшості провінцій державна мова англійська, в кількох – французька. Хоча маркування товарів, наприклад, обома мовами. Немає міжнаціональної ворожнечі. Але хоча б одну державну мову знати обовязково. Історію Канади теж. Без цього не станеш громадянином країни. Як їм удалося створити таку країну? Успішну країну. Думаю, основною передумовою цього була відсутність агресивних і пакістливих сусідів. З однієї сторони Канади – США (такі ж як і вони), з трьох – океани. Саме таке оточення дозволило їм розвиватися природним чином. Від наявності різних банд до успішної держави, у якій панують закон і порядок. Звичайно, у англосаксів чи французів, які мали основний вплив у країні, були традиції державотворення і державного управління.

 

Як Україні стати такою ж успішною країною? Оточеною агресивними сусідами, з вимордованою елітою, забутими навиками державотворення і державного управління. З величезним впливом на внутрішнє життя напівфашистського сусіда з ментальністю нациста.

 

Так виглядає, що першим найголовнішим кроком українців повинен бути відрив від цього пажерливого сусіда, цієї імперії зла, мета якої – завоювання і грабунок, знищення інших народів. Потрібно перетяти їм канали зомбування українців – телебачення, інтернет, радіо, преса, література. Перетяти всі можливі впливи на українців. Українці мусять навчитися думати і дбати про свій інтерес. Тим більше, що ця імперія не тільки не вічна, а й така, що пережила себе. Вона виглядає анахронізмом. Більше ста років вона розпадається – 1917 рік – перший етап розпаду, 1991 – другий етап розпаду. І ця імперія не хоче змінюватися, модернізуватися. Цим вона підписала собі вирок.

 

Однак, якщо Україна залишиться під її впливом (це трошки продовжить життя імперії), розвал імперії приведе і до великих потрясінь в Україні, до великих втрат, до великих нещасть. Тому Україні потрібно чим скорше виходити з-під впливу імперії зла. Всі громадяни це повинні зрозуміти. І відходити від імперії зла навіть з якимись початковими проблемами. Бо завалившись, імперія роздавить і нас.

 

Українці надзвичайно толерантний народ, який вміє зживатися з іншими народами і поважати їх. Тому українці можуть побудувати успішну і ефективну державу, у якій не буде міжнаціональних проблем. З високим рівнем життя громадян і високим рівнем безпеки.

Едмонтонський фестиваль Спадщина.Частина І. (Автор: Кондрат Василь)

опубліковано 16 вер. 2019 р., 10:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2019 р., 10:05 ]

Із 3 по5 серпня цього, 2019, року в м. Едмонтон, столиці провінції Альберта, в парку Гавреляка проходив традиційний Edmonton Heritage Festival – Фестиваль Спадщини, який відображає мультикультурність Канади. В 73 павільйонах можна було ознайомитися з музикою, танцями, традиціями одягу, поведінки, кулінарії тощо, тобто з культурною спадщиною близько 100 країн та культур. На 25 сценах учасники фестивалю радували відвідувачів національною музикою і піснями, танцями, забавами, в яких часто приймалиучасть і відвідувачі.

 

Парк, в якому проходив Фестиваль, названий в честь українця за походженням – Вільяма Гавриляка (04.10.1915-07.11.1975), канадського підприємця і політичного діяча. Він був мером Едмонтона в 1951– 59, 1963–65 і 1974–75 роках. Саме за його керівництва було збудовано міську ратушу та головну міську публічну бібліотеку, декілька парків. У 1988 році українці при вході до парку посадили дуб в память загиблих підчас Чорнобильської аварії рятувальників (на фотографії нижче).

 

 

 

 

Загальну картину фестивалю відображають фото нижче. Характерною є вільна поведінка людей, ввічливих і доброзичливих.

 

 

 

На фестивалі особливо відчуваєш різноманітність культури Людства, її багатство. І розумієш, що ця різноманітність є корінням і гарантією подальшого розвитку людства і його культури. Кілька фотографій нижче відображають маленьку частину цієї різноманітності, представленої на фестивалі.

 

Такі змії водяться в Китаї. Колись Котигорошко з подібними боровся

Танцівниці з Ізраїлю

 

В перерві між виступами

Нігерія. Азербайджан. Звідки ці дівчата?

 

Танцюють індонезійки

 

І треба ж вміти так зробити!

 

Так, це Індія

 Чи не Камбоджа часом?

 

Ці дівчата з Ірландії

Показові бої. І між жінками теж. Рівноправність!

 

Танцівниці з Ерітреї

 

 

 

Палестинці

І як виглядає світ звідти? Хлопчик заінтригований

І сколихнув душі карівчан. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 25 квіт. 2019 р., 07:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2019 р., 02:58 ]

(130 років тому, вперше приступив до головного Престолу карівської церкви

священик, композитор Віктор Матюк)

 

«Не збирайте собі скарбів на землі…

Збирайте сої скарби на небі…»

Єв. Матей, гл.6, ст. 19, 20.

 

Уже скільки віків людство переконується в істині цих повчальних слів Спасителя ‑ у марності земного і величі небесного – духовного. І творять цю духовну, небесну сферу українського буття великі постаті, що за Небесним помислом посилаються у світ для піднесення національного Духа, культурного поступу нації, покладаючи на цей жертовник всю свою творчу працю, а в критичний для нації час, кладучи на цей жертовник і власне життя.

 

Дивним був приїзд до села отця Віктора Матюка. Книг і інші письмена, що віз із собою священик, то для селян було привичним, а от якийсь великий чорний інструмент, якого доставляти до покою треба було більшої чоловічої сили, то вже було щось особливе, та і в селі не бачене. Уже згодом карівчани відчують чародійну силу того інструмента, коли з його глибинного нутра, якось загадково, залунають, милуючи людський слух, чарівні мелодійні звуки рідної пісні.

 

Прибув композитор у Карів у розквіті своїх творчих сил. В той час його знаменита «веснівка» уже лунала устами О. Мишуги по всій Європі, у Львові на святкових заходах виконуються його твори різного жанру, готуються до друку нові музичні посібники, а тим часом композитор, за якимось жестом долі, опиняється далеко від гомінких, багатолюдних центрів ‑ у тихому галицькому селі.

 

Найперше, як парох, Отець Віктор намагається пізнати село, громаду, над якою тепер йому надано виконувати духовну опіку, вести важкою дорогою духовно-культурного відродження. Гарне враження зробила на нього недавно збудована церква. Отже і тут є широке поле для його діяльності.

 

Але повернімося до часів коли жив і творив композитор. Тоді Галичина робила свої перші кроки національного відродження. Панщина уже була скасована, проте галичанин і дальше знаходився під соціальним і національним гнітом. Не маючи ні власної держави, ні власних якихось суспільних організацій, важко було підіймати народ до національного самоутвердження.

 

За словами композитора, український народ знемагав від гніту і неволі, мова рідна і пісня були в погорді і тільки простий український народ «заховував і передавав з уст до уст тії найдорожчі скарби яко спадщину по своїх предках». Отже, як бачимо, стан українського тодішнього суспільства і на далі був пригнічений.

 

Багатовікове польське панування над Галичиною, що пригнічувало її національний розвиток, дещо послабилось з приходом сюди австрійського панування з його конституційною монархією і загальною ідеологією просвітництва. Тоді настав для Галичини сприятливий час для її національного відродження. Цьому посприяли також і європейські національно-визвольні рухи – «Весна Народів». І ось за таких геополітичних обставин, на арені Галичини появляється, і все чим раз в більшій кількості, ціла когорта передових культурних діячів – будителів національного Духа, починаючи від «Руської Трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич). Згодом на цю арену вступив і священик, композитор Віктор Матюк, охопивши своєю творчою, священичою і громадською працею широке коло діяльності.

 

Дев’ятнадцяте століття було значно насичене політичними рухами, внутріполітичними і релігійними протистояннями. Через подальший асиміляційний тиск з польської сторони, значна частина української інтелігенції, а це в основному духовенство, переходило на польське культурно-мовне спілкування, практикуючи це, дуже часто і у церквах. Згадаймо який був суспільний резонанс проповіді українською мовою о. Маркіяна Шашкевича.

 

З іншої сторони – Галичину в ту пору заполонило так зване москвофільство, яке поширилось по всій Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Ця релігійно-пропагандистська течія мала своєю метою перетворити галичан на росіян. Будучи фінансово підтримуване російськими офіційними колами, москвофільство знаходило значну підтримку серед духовенства і інших верств суспільства. Їхні «читальні Качковського» розповсюджувались на рівні з «Просвітою».

 

Але вогник пробудженого національного відродження, ворожим до України силам, згасити було уже неможливо.

 

У галицькому суспільстві на арену національного відродження починає вступати нова прогресивна сила – світська інтелігенція, а серед неї і ціла когорта тодішніх священиків-композиторів – І. Лаврівський, М. Вербицький, П. Бажанський, В. Матюк, С. Воробкевич і ін. В умовах поглинання української культури пануючою тоді польською культурою, усвідомлюючи те, що українська церква виконуючи тільки свої канонічні приписи (а галичани в переважній більшості ревниві її сповідники) повнокровного дихання нації не дає, вона занепадає, асимілюється, а галичанин, на фоні такої суто релігійності, виглядає як щось другорядне, принижене. І ось ці сподвижники національного відродження зуміли знайти шлях до серця галичанина, до його духовного утвердження, прищепивши в офіційну галицьку релігійну свідомість національну культурну течію, що стало у Галичині рушійною силою українського відродження.

 

Саме серед цієї когорти у такому ж руслі плідно працював отець Віктор Матюк (1852 – 1912 рр.) – композитор, активний громадський і культурний діяч, творча і громадська діяльність якого може послужити прикладом умілого прищеплення народних духовних скарбів у церковну практику і відродження на цьому ґрунті української самобутності.

 

Творча і громадська діяльність Віктора Матюка досить широка – це музичні обробки народних пісень, організація народних хорів, випуск у світ першого у Галичині об’ємного пісенного збірника «Боян», створення навчальних музичних посібників і інших збірників народних пісень та музичних творів. І все це активно впроваджувалось в життя галицького суспільства, вливаючи в церковне життя Галичан потужний струмінь національної ідеї, витворюючи тим своєрідний духовний феномен – Українську церкву.

 

У Карові, поруч зі своєю пастирською діяльністю, отець активно береться за працю світську, громадську – піднесення культурного рівня своїх парафіян. Одним із важливих заходів – це створення хору, надання йому фахового рівня, з яким з успіхом приходилось співати і на львівській сцені. Для відродження національних традицій, а саме таких життєрадісних, веселих великодніх веснянок ‑ гагілок (у Карові їх називають «Голубка») отець залучає своїх дітей, сколихнувши тими багатолюдними обрядовими дійствами всі навколишні села, у яких ці традиції уже були занепали. Ці великодні веснівки у Карові жевріють до нашого часу, але така велелюдність, коли збиралося у велике пісенне коло, чи у кривий танець усе село ‑ від дітей і до людей літніх, на жаль залишилося тільки щемливою згадкою. При організації, на початку минулого століття, товариства «Просвіта», Віктор Матюк став першим її головою. Треба ще сказати, що отець Матюк займався і лікуванням, маючи навики і знання з фітотерапії.

 

Паралельно з тією працею, пише музику церковну і світську, видає музичні збірники, навчальні посібники з музики для українських шкіл. Зібравши твори І. Лаврівського, М. Вербицького, П. Бажанського і свої власні, видає власним коштом збірник пісень для чоловічого хору «Боян».

 

Таким є широке поле діяльності священика-композитора, діяльності відданої, жертовної, бо часто він віддавав свої кошти (і у великих сумах) на видавництво і популяризацію музичної літератури серед народу. Чи багато маємо тепер таких жертовників серед священства?

 

Ось так, у сонмі цілої плеяди композиторів, письменників, художників і інших культурних діячів, Віктор Матюк торував стежки до українських душ, пробуджуючи у них громадянську, національну гідність до тієї висоти, що уже в перших десятиліттях 20 століття Галичина з приниженої, пригніченої перетворилася у рівноправну націю, здатну боротися і відстоювати свою державність, своє місце під сонцем. Така є сила рідного слова, рідної пісні, рідної традиції. Застановляючись над постаттю Віктора Матюка і іншими передовими священиками того часу, що пробуджували Дух народу, роздумуєш: яка Господня рука вела їх на цю дорогу? Вони могли як і інші священики, що жили до них і після них, тримаючись церковних приписів і канонів спокійно собі жити, заробляти на хліб і до хліба. Але в такому разі, що на сьогодні сталося би з українським народом? – асиміляція. Вони ті подвижники Духа осягнули своїм священичим єством розуміння того, що є щось вище в церковній діяльності від звичайних канонічних приписів – це піклування про той Господній Дух що живе в народі і яким живе народ, і що саме його треба найбільше плекати, бо цей ДУХ є і українська нація і українська церква, в цілості своїй – українська культура,

 

Ось чому вони возносили до небес наряду з канонічними співами народну пісню. І «Святий Боже», і «Родимий краю», і «Як ніч мя покриє» ‑ все це цінності духовні однієї величини, бо вони підносять людину до вищого духовного рівня, плекаючи ті найвищі людські почуття – любов до ближнього, до України, до Бога.

 

Скільки вже пройшло часу від тоді, коли, плекаючи духовні паростки своєї парафії, ходив Віктор Матюк вузькими карівськими вулицями, чи лунав у церкві його лагідний тенор, або мелодійні звуки його улюбленого рояля з вікна вітальні. Усі ті минулі життєві горизонти композитора уже заховані десь там, за горизонтами того важкого століття, поритого двома світовими війнами, голодомором, терором, змінами державних устроїв, що важким тягарем лягло на плечі і його карівчан, і всієї України. Але людська цікавість до своєї минувшини, до своїх історичних постатей незборима. І так часом хочеться якось привідкрити цю завісу історії і умовно, зблизька заглянути у той час коли жив і творив композитор, поглянути на його постать у повсякденних турботах, що виливались у безперервній священичій, творчій, громадській і різноманітній господарській праці, здається непосильній одній людині.

 

Тож погляньмо на його розпорядок дня:

 

Неділя.

Сонячний ранок обласкав своєю прохолодою пробуджене село. У ранковий пташиний переспів вливається гармонійне звучання церковних дзвонів. Помаленьку, зі всіх кутків села виходять на дорогу святково прибрані люди ‑ пора в церкву. Дзвенять ключі і першим у храм вступає отець Віктор. Довга ранкова молитва біля головного престолу, а тим часом церква уже заповнена людом. Починається чин Утреня. За карівською тодішньою традицією, після утреня люди, для перепочинку, виходили на церковне подвір’я. Виходив і отець Віктор. Короткі розмови з парафіянами на всі актуальні світські і релігійні теми, а тоді знову заграв дзвін і починалась Свята Літургія.

 

Після обіду отець Віктор йде в село до читальні «Просвіти». Свіжі часописи, нові книжки – все треба селянам прочитати, обговорити, порадити. А тут уже зібралися хористи. Отець Віктор перевтілюється. Він уже витає у якихось незбагнених висотах музичних акордів нових пісень. Треба сьогодні вивчити новий твір. Поволі, звертаючись до хору, підіймаються руки диригента, і враз з глибин людського єства від душі і серця хористів виринають на світ багатоголосі гармонійні звуки. Йде репетиція хору. Втомлений отець композитор, повернувшись до дому, ще сідає за свій рояль і знову поринає у чари нових гармонійних тонів.

 

Будень.

У блакитні висоти ранкового неба підіймається жайворона пісня. Лунає, над селом, над полем, огортаючи своєю піснею працю хліборобів. Отець Віктор уже в полі. Треба багато зробити. Хліборобська праця завжди вимагає вчасного виконання. А треба сказати, що у ці часи сільським священикам приходилось працювати і в полі, а у давніші часи, ще і на панщині. От уже сонце повернуло з полудня, Богу дякувати, впорався. Отець Віктор повертається до приходства, а там на нього жде інша важлива праця ‑ зібрався великий гурт люду і це з різних сіл, різних місцевостей. Не відпочивши, йде до людей які з нетерпінням його чекають. З надією чекають на якусь допомогу: чи то лікарняну, правову, господарську, а може і просто якусь матеріальну допомогу. Отець не оминає нікого. А потім ще різна письмова праця: листи, статті, творчі відгуки… і все це потрібно виконати, розіслати. І аж тоді, коли всі господарські, громадські і церковні турботи виконано, композитор йде до вітальні, де в одному з кутків стоїть його улюблене диво – чорний рояль. Легкими порухами рук оживають клавіші і кімнату наповнюють якісь дивовижні, ще до цього не чутні звуки. Вони звучать то голосніше, то тихіше, одиноко і акордами, потім затихають і звучать якось по новому, набуваючи уже іншого ритмічного порядку і гармонійного звучання, перетворюючись в нову мелодію, новий музичний твір – народилася пісня.

 

Такі святкові і буденні обов’язки у невтомного отця і композитора.

 

А ще різні богослужебні обов’язки: весілля, хрестини, похорони і інші релігійні потреби парафіян – і все це праця однієї людини – священика, композитора і громадського діяча ‑ Віктора Матюка.

 

Вникаючи у той багатосторонній світ діяльності отця композитора, його невтомну працю не тільки на церковній ниві, а й на широкій культурній, починаєш замислюватися: що побудило його до такої титанічної праці на полі національної культури, адже така праця не заохочувалася в державних колах, а навпаки – не дуже схвалювалась. Він міг собі спокійно виконувати свої церковні, обов’язки, бути в пошані і спокійно жити, як багато з його стану. То що ж спонукало його до такої жертовності. І він сам дає відповідь у своїх висловах, статтях. Це потреба піднесення до високого культурного і громадянського рівня рідного народу. Його турбував низький пригнічений стан селянства, якого, як він пише сам, ще утримувала, як українця, рідна традиція, рідна пісня захована під вбогою селянською стріхою і яка помагала йому зберегти свою національну ідентичність.

 

P.S. У даний час відбувається реставрація надмогильного пам’ятника В. Матюка у с. Карові і є надія, що роботи будуть вчасно завершені, і у Великодній понеділок, біля оновленої могили традиційно буде відзначатися день пам’яті композитора. Запрошуються всі охочі і не байдужі до української культури, відвідати це традиційне свято. 


З Йорданських традицій. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 13 січ. 2019 р., 07:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 трав. 2019 р., 06:15 ]

 

Солом’яні хрестики-узори

 

МАТИ

 

Так повелось в Україні, що вже з давніх-давен кожне своє велике свято Український народ намагається опоетизувати, прикрасити багатою творчою уявою, створюючи різні обрядові дійства, пісенні і мистецькі твори, огортаючи таким чином ці свята особливим душевним теплом.

 

 

«Імяхут бо обичаї свої, і закони отець своїх і преданія, каждо свої нрави», ‑ писав у «Повісті временних літ» літописець Нестор.

 

Серед багатих обрядово-творчих скарбів різдвяних свят, особливим, візуально чарівним витвором є декоративні вироби з соломи – хрестики-узори.

 

 

Їхній генезис сягає ще давніх дохристиянських часів, коли наші пращури-хлібороби, осмислюючи небо і землю, причини свого земного життя, сприймали свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем ‑ вони вкладали у землю зерно, а Пан-Бог вирощував плід.

 

Тому то як подяку Творцеві за вирощення життєдайних плодів, особливо хлібного колоса, і пошану до своєї праці, наші предки намагалися виразити у якихось символічних, чи магічних знаках, які були безпосередньо пов’язані з характером їхньої праці.

 

І так поставали: символічна страва ‑ кутя, обрядовий житній сніп – дідух, сіно, а серед них і прикраси виготовлені з соломи – хрестики-узори, якими прикрашали вікна на другу коляду, Йорданські свята.

 

 

Усі вечори між обома колядами вважалися святковими і якихось господарських робіт не належалося робити, в тому числі і прясти. І ось в ці вечори, переважно жіноцтво, і виготовляли такі хрестики, співаючи щедрівок. За звичаєм робили їх з того ж дідуха, що з першої коляди стояв у котромусь із кутів хати.

 

Творча душа нашого пращура намагалася дати своїм обрядам, чи виробам якоїсь особливої естетично досконалої форми; і так виростала орнаментика на керамічних виробах ще трипільської культури, чи на інших знаряддях праці, а із звичайних стеблин жита виростав чудовий, милуючи око, узір. Всі ці обряди, ритуали були так глибоко пов’язані з віруванням наших предків, їхнім способом життя, що в часи християнізації Руси-України, вони не тільки не згасли, а міцно злились з новою релігією, утворивши особливе самобутнє, багате на традиції українське християнство. Звернімо увагу ще і на такий факт, що в нинішній час, навіть при існуванні різних конфесій, їх конфесійних розбіжностей ‑ національні традиції у всіх спільні. Це те, що нас об’єднує в єдиний народ – націю.

 

 

На жаль при запровадженні колгоспів, коли селяни перестали вирощувати жито, пшеницю, а м’ята солома з-під комбайна на такі вироби не годилася, традиція солом’яних хрестиків-узорів погасла.

 

Шануймо і любім, свою культурну спадщину, оберігаймо її – це частинка нашої духовності – це наш генетичний код – це Ми – Українці.

 

Магія щедрівки

Хилилася днина у сутінь небесного храму,

В аннали вертепу, в його незакінчену драму,

А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему ‑

Від хати, до хати, щедрівкою святість несемо.

 

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,

про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,

гей коню, мій коню – летить над землею

окрилена згадка зорею.

 

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,

там Божая Мати з Дитятком по світу ходила,

і де той початок, і де ті підзоряні плеса

в вечірній принаді чекання кохання і весен.

 

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,

горить надвечір’я, розпалює древню поему,

вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,

здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

 

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –

коли ж ми зберемось у коло..? кого ще немає між нами..?

у радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,

крізь лезо віконця, крізь сльози, розчахує душу щедрівка.

 

Йорданська рапсодія

О ріки небесні, о води святі водохресні,

так рано, рано ви скресали,

своєю кров’ю напували

святу землицю – Божий лан,

Там рано-вранці на Йордан.

 

Щедрівка щедра у віконці,

на добре жниво в цьому році,

дивниця в небі – рання рожа,

пора у церкву – стежка Божа,

свята вода наповнить збан,

Там рано ‑ вранці на Йордан.

 

Щедрує жнивом біле поле,

там Господь в полі з плугом ходить,

святий Йордан – весною в хату,

свята вода – кропіть нас тату –

отець вступив в пророка сан –

Там рано-вранці на Йордан.

 

Напитися!? Напийся друже,

усьому час – минеться стужа:

в небесні ріки хрест лягає,

вода Йорданом воскресає –

свячення чин – священний тан,

Там рано-вранці на Йордан.

Втрачена перлина духовності та культури. (Автор:Гах Ірина)

опубліковано 18 бер. 2017 р., 09:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 квіт. 2017 р., 08:01 ]

«Релігійне мистецтво і релігійне малярство має передовсім ту ціль, щоби якимись засобами представити те, що змислам вже не є приступне; прокладати дорогу до надприроднього світла, давати душам щось не з цієї землі, підносити їх до відчування неприступного світла, впроваджувати їх в глибину молитви, містики… учити їх молитися, звертати їх ум до вічности, одним словом – релігійне мистецтво має служити релігії…».

Слово Митрополита Андрея на освяченні

Святодухівської каплиці Греко-католицької семінарії у Львові. 1929

 

Перші згадки про сучасну вулицю Коперніка припадають на ХІV століття: це була малозаселена та болотиста місцевість. Із часом на цих землях постали кілька монастирів – між ними і сестер Домініканок. На місці якого наприкінці ХVІІІ століття з ініціативи австрійського цісаря Йосифа ІІ заснували генеральну семінарію католиків Східного обряду. Її ректором (1783-1784, 1787-1796) призначили 27-літнього Антона Ангеловича.

 

Історики стверджують, що у тих часах споруда семінарії більше нагадувала в’язницю, ніж духовний заклад: у будинку бракувало спалень, кімнат для спільного навчання. Мабуть, тому під час воєнних дій 1812 року у приміщеннях семінарії певен час містився військовий склад. Втім, з часом мудра та далекоглядна діяльність отців закладу призвела до поступового оновлення старих будівель, поліпшення умов проживання студентів і забезпечення регулярного навчально-виховного процесу.

 

У першій половині ХІХ століття семінарія вже була й осередком значимих подій в історії Галичини: у жовтні 1848 року в її приміщеннях зібрався «Собор руських учених» – перший просвітницький з'їзд у краї, скликаний Головною Руською Радою.

 

У цьому закладі свого часу навчалися відомі у ХІХ столітті особи: Маркіян Шашкевич, о. Михайло Вербицький (автор мелодії національного гімну), о. Василь, батько поета Б.-І.Антонича, письменник Тимофій Бордуляк, єпископ Ізидор Борецький та ін.

 

У 1887-1889 роках на земельній ділянці (а точніше – у саду) Греко-католицької духовної семінарії було побудовано Головну пошту міста Львова. Практично паралельно реконструювали та перебудовували частину приміщень Духовної семінарії (архітектор С.Гавришкевич), яка щільно прилягла до будівлі пошти.

 

З початком Першої світової війни, коли російські війська зайняли Львів, семінарія, як і більшість інших установ, була закрита, приміщення пристосовані під військовий шпиталь.

 

У буремні листопадові дні 1918 року у Львові сформувався «бойовий фронт» (лінія бойових дій), який проходив попід Цитаделлю, вздовж Головної пошти, палацу Галицького сейму (тепер – головний корпус Національного університету ім. Івана Франка), собору св. Юра, вулицями Бема (тепер – Ярослава Мудрого) тощо.

 

Просторі приміщення Головної пошти та семінарії стали опорними пунктами, звідки здійснювали збройні напади. Саме через будинок семінарії поляки дісталися до приміщення пошти та підпалили дах, що спричинило відхід українських вояків із будинку:

 

 

Зовнішній фасад семінарії (1918)

 

«Будівля Духовної Семінарії у Львові, під час пам`ятних Листопадових боїв в 1918 р. була тереном завзятої боротьби, що шаліла довкруги неї. Після боїв являла собою справжню руїну. Не було ні одної цілої віконної шиби чи стіни. Двері і стеля в кімнатах та коридорах були подіравлені густо рушничними кулями, всюди барикади, повно сміття і румовища. По кімнатах і довгих коридорах гуляв вітер. Опісля будинок зайняло польське військо і почало там по-свойому господарювати, доводячи його до ще гіршої руїни» (зі спогадів очевидців).

 

Після війни заходами Папи Пія ХІ будівлі семінарії було віддано у відомство Митрополичого ординаріату УГКЦ під безпосереднє керівництво оо. Василіян.

 

Протягом п’яти років о. Теодозій Галущинський очолював та відроджував заклад: на його плечі лягла тяжка праця по відновленню не тільки семінарських приміщень, але й діяльності навчальної установи.

 

12 січня 1923 року ректором Греко-католицької духовної семінарії став 34-річний Йосиф Сліпий, якому судилося впровадити суттєві зміни у життя установи. Протягом доволі короткого часу новий ректор зробив дуже багато: відновив та перекрив мідною бляхою дах на вежі, реставрував зовнішній фасад семінарії, привів до порядку навчальні приміщення, відновив первісний вигляд фасаду церкви Святого Духа, яка також сильно постраждала під час війни.

  

 


 

Вигляд внутрішнього двору Греко-католицької семінарії (поч. ХХ ст.)

 

Від початків Греко-католицької семінарії до її архітектурного комплексу входила церква Зішестія Святого Духа, яка після касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ ще наприкінці ХVІІІ століття була переобладнана за східним обрядом з монастирського костелу сестер Домініканок на церкву.

 

У 1780-1790 роках відомий художник Лука Долинський створив п'ятиярусний іконостас (1840 року оновлений Мартином Яблонським), різьбу до якого виконав Іван Щуровський.

 

Від початку перебудови Святодухівська церква була храмом, яким користувалися і семінаристи, і мешканці міста. Мала вигляд скромного однонавового, з напівкруглою апсидою, храму, накритого двосхилим дахом. Головний фасад храмової споруди виходив на сучасну вулицю Коперника, мало виділяючись зовнішньою архітектурою серед забудови колишнього монастиря.

 

 

Лев Ґец. Церква Святого Духа (1930-ті роки)

 

Про стінопис Святодухівської церкви, виконаний на початку ХХ століття Модестом Сосенком, відомо мало (на сьогодні відповідних документів чи зображень автору виявити не вдалось), хоча маємо спогади мистецтвознавця І.Федорович-Малицької, яка з захопленням писала: «Церква доступна для публіки… Вона прегарно розмальована. Багатство орнаментики просто осліплює. Барви скрізь теплі, живі, неначе південним сонцем освітлені. Янголи на стелі чудово стилізовані. Хтось висловив погляд, що церква перевантажена орнаментикою. Хто любить східний обряд і візантійську традицію, то той не може не любити тієї церкви, де нема сліду понурого сумерку північних соборів, а стільки теплих барв і наскрізь оригінальних взорів. Візантизм не виступає тут у формах, але у поліхромії, у перевазі кольористичних вальорів, що надають характер святині. Бароковий іконостас, залишений з давніших часів, стихійно чужий теперішньому розмалюванню церкви. Перед царськими воротами висить срібна лампада, що була колись окрасою Скиту Манявського. Деякі малюнки іконостасу і стінні медальйони мають також історичну та артистичну вартість».

 

За кілька років ректорства Йосиф Сліпий дуже багато зробив для зовнішнього та внутрішнього вигляду семінарії: відбудував і облагородив архітектурний комплекс, відремонтував і реорганізував внутрішні приміщення, заснував музей сакрального мистецтва. Була у ректора ще одна ідея: змінити внутрішній вигляд каплиці, розташованої на першому поверсі у правому крилі семінарії: «Сам знавець і любитель мистецтва, порішив дати каплиці цінне мистецьке обладнання, одягнути її в новий пишний одяг і ним немов закрити цілковиту відсутність яких небудь архітектонічних вальорів. Не лякався великих коштів, бо вірив, що для доброї справи гроші все знайдуться. Своїми думками звірився проф. Петрові Холодному, і вони обидва обговорили й розробили плян майбутнього іконостасу та поліхромії. Коли той плян схвалив ВПреос. Митрополит [Шептицький – І.Г.], мистець узявся за його здійснення…».

 

У тому часі П.І.Холодний жив і працював у Львові, брав активну участь у виставках, організував Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), плідно співпрацював з Національним музеєм у Львові, мав репутацію доброго іконописця та митця, який надзвичайно продуктивно та плідно працював у напрямку відродження та впровадження у сучасну церковну образотворчість давніх візантійських традицій.

 

До роботи над іконостасом для Святодухівської каплиці художник приступив на початку 1926 року. Для Холодного це була доволі складна, надзвичайно відповідальна та, водночас, цікава робота: звичайну велику кімнату із віконними отворами та невисокою стелею перетворити у приміщення, де «під час щоденних розважань, тоді, коли в душі молодого питомця родяться великі думки й настрої, що несуть його у небесні простори, коли нав’язуються нитки, що поєднують його з Богом, коли душа його сповнена найніжнішими містичними нюансами – тоді повинно бути все, що до такого глибокого богомисленного життя настроює» (із спогадів сучасників).

  

 

 

 

 

 

Петро Іванович Холодний відмінно справився із завданням. Іконостас, різьбу до якого виконав А.Коверко, став не тільки окрасою каплиці, але й високомистецьким твором, яким захоплювалися і священики, і поціновувачі церковної образотворчої культури.

 

Про роботу П.І.Холодного над іконами до іконостасу святодухівської каплиці, Юрій Магалевський згадував: «Ті ікони … малював півтора року і виконав ту роботу на дошках темперою, що під оглядом техніки є роботою найважчою, забирає багато часу та вимагає багато праці та терпеливости. Виконано всього 54 ікони, що за півтора року міг зробити лише Холодний з його великанською працездатністю. (Працював від рана до вечора). При цьому треба зазначити, що кожна ікона є оригінальна і витримана в старих іконописних традиціях та кожна зосібна уявляє чудовий мистецький твір» (Мета, 1931).

 

 

П.І.Холодний. Моління (фрагмент іконостасу). Репродукція 1931 р.

 

Іконостас був освячений митрополитом Шептицьким на празник св. Андрія – 13 грудня 1927 року.

 

 

Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайні ліворуч –Йосиф Сліпий і П.І.Холодний

 

 

П.І.Холодний. Царські врата Святодухівського іконостасу (різьба А.Коверка). 1926-1927.

 

Після успішного завершення іконостасу П.І.Холодний приступив до стінопису. Робота тривала два роки. Як згадують сучасники, у тому часі Холодний уже хворів: «Нераз мусів припиняти роботу, бо почував зворот голови. Бувало годинами сидів на стільці, схиливши голову на стіл». 

 

Новий оригінальний підхід до розпису стін, коли сюжетні композиції базуються на зображенні символіки окремих притч Святого Письма та ранньохристиянського образотворчого мистецтва, були свого роду сміливим «новітнім» прийомом у мистецтві стінопису на початку ХХ століття. Таке мистецьке заповнення невеликих площиною стін каплиці було чи не найкращим рішенням завдання, яке було поставлене перед художником і озвучене митрополитом Андреєм: «Мистецький напрям повний містицизму і символіки,.. що в такім самім напрямі виховуємо питомців [семінаристів – І.Г.]; що любов старинности і візантійський стиль та символіка перших віків християнства та архаїчні ікони, що все те виключає у вихованні питомців всякий смисл до реальних потреб життя. … У вихованні питомців Семінарія узгляднює не лише ті вимоги і потреби життя, але й приготовляє питомців до практичного життя та старається в них виробити людей, що відчувають кожний біль, кожну потребу свого народу».

 

Стінопис, виконаний П.І.Холодним, був зроблений так, як його хотіли бачити і Йосиф Сліпий, і митрополит Андрей – зображення головних християнських символів, які будуть «промовляти до умів і сердець глядачів, змушувати їх шукати щораз то глибшого змісту в незглибимих Христових правдах і плекати просту і ясну віру» (із промови Йосифа Сліпого на посвяченні каплиці).

 

 

П.І.Холодний. Фрагменти стінописів. Репродукції 1931 р.

 

Каплиця, своїм мистецьким рішенням захоплювала усіх – про неї писали відомі мистецтвознавці у вітчизняній пресі та за кордоном, її було визнано «найкращим повоєнним мистецьким твором у городі Львові а може на усій Галицькій Україні», а працю П.І.Холодного названо «Мистецьким подвигом», за що із рук Йосифа Сліпого художник отримав Подяку.

 

Але здоров`я митця погіршувалось. Він виїхав до сина Петра у Варшаву для обстеження та лікування. Та було пізно – влітку 1930 року о 15 год. Петро Холодний-старший помер.

 

У 1929 на базі семінарії митрополит Андрей створив Греко-католицьку богословську академію

 

 

Митрополит Андрій у Богословській Академії (1930-ті роки)

 

У 1930-х роках Греко-католицька богословська академія стала потужнім осередком виховання нового покоління церковних діячів, довкола неї гуртувалася українська інтелігенція. Крім того, стараннями ректора приміщення були заповнені кращими взірцями давнього та сучасного церковного і світського мистецтва, про що маємо згадку одного із вихованців закладу: «Стіни коридору, як і обидва боки сходів, були прикрашені старими іконами, цими властивими йому прикметами, які збирав о. ректор. Повіяло давниною й витонченістю української духовности в церковному мистецтві. Я не сподівався, що побачу таке багатство, хоч до того часу мав змогу оглядати мистецькі скарби в різних музеях Західної Європи… В почекальні перед канцелярією о. ректора стіни були прикрашені картинами сучасних мистців – О.Новаківського, І.Труша, О.Кульчицької, І.Іванця й ін.». 

 

Наприкінці 1930-х з ініціативи Й.Сліпого було розпочато дослідження крипти під церквою Святого Духа, що виявило давні поховання (найбільш ймовірно – ченців-домініканок) під головним престолом. Цей факт Ярослав Пастернак, який проводив розкопки прокоментував так: «Колись престіл був висунений значно до переду, а у пресвітерії був лише хор – місце для монашок під час богослужінь. Під таким хором можна було ховати небіжчиків. Зовсім аналогічний випадок спостерігав, просліджуючи 19.V.1933 крипту під нинішньою українською парохіальною церквою у Белзі».

 

9 жовтня 1932 року в саду Академії було встановлено пам`ятник митрополиту Андрею скульптора Андрія Коверка.  

 

 

Під час воєнних дій 14 вересня 1939 року Святодухівська церква була знищена німецькою бомбою (яка, мабуть, призначалася для будівлі Головної пошти як стратегічного об`єкту). Із руїн церкви відомий львівський мистецтвознавець Михайло Драган просто чудом врятував 6 ікон старого іконостасу і передав їх до Національного музею. Тоді ніхто й гадки не мав, що Святодухівської церкви у Львові більше не буде.

  

 

За німецьких часів (1941-1944) робота Академії відновилася. Незважаючи на воєнний час і доволі скрутне матеріальне становище, Йосиф Сліпий, приступивши до своїх обов`язків ректора, у квітні 1942 року оголосив у місцевій газеті конкурс на виготовлення архітектурного проекту відбудови церкви Святого Духа, бо не уявляв собі Богословську академію без цієї сакральної споруди. У конкурсі взяли участь відомі архітектори: Євген Нагірний, Отто Федак, Олександр Пежанський, Степан Гаврилюк та ін. Але відновити будівлю вже не встигли: за такий короткий час під час війни було складно знайти кошти, а у 1944-му Василіянський чин і всю Греко-Католицьку Церкву чекали тяжкі часи. Останній великий проект у Львові, задуманий Йосифом Сліпим, залишився на папері.

  

 

 

14 квітня 1944 року сталася ще одне лихо – радянська бомба практично знищила академічну бібліотеку та сильно пошкодила музейне приміщення Академії. Здається, це була остання крапка в історії існування Святодухівського архітектурного комплексу.

 

У липні 1944-го до Львова повернулася більшовицька влада, при якій про відновлення церкви Святого Духа чи про діяльність Богословської Академії навіть мови не було. Залишки церковних руїн розібрали до фундаментів. Львівські старожили досі пам`ятають, як у 1970-х роках на місці сучасної зупинки трамваю та будинку АТС ще були семінарські сади…

 

На сьогоднішній день Святодухівський іконостас П.І.Холодного (із частковими втратами) зберігається у фондовій збірці Національного музею у Львові. Йому вдалося пережити тотальне знищення 1952 року «неблагонадійних» творів першої половини ХХ ст. із цієї збірки, а у роки Незалежності – зайняти почесне місце у постійній експозиції музею. Маємо велику надію, що стінопис П.І.Холодного у колишніх будівлях Богословської академії також зберігся під шарами пізніших побілок.

 

Зовсім нещодавно сталася майже містична подія, яка мала би звернути на себе увагу і громадськості, й істориків, і, звичайно, влади. В одній із аудиторій географічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, навчальні приміщення якого містяться у згаданих будівлях, «відкрився» стінопис. Це сталося на другому поверсі, у приміщенні, розташованим поряд із колишнім кабінетом ректора Йосифа Сліпого. Найімовірніше, це роботи ще одного художника, який працював над розписами стін семінарії – Павла Ковжуна. Але це лише припущення. Наскільки відомо автору цих рядків, на консультації щодо «проявленого» фрагменту живопису були запрошені реставратори, які навіть взяли проби та зробили перші аналізи. Почалися попередні перемови щодо можливої співпраці у відновленні та реставрації живопису, який на сьогодні є замальованим. Але… Науково-реставраційні роботи є доволі коштовними…

 

Творіння великих митрополитів Андрея та Йосифа – духовно-мистецькі скарби Святодухівської греко-католицької богословської академії, створені визначними українськими художниками першої третини ХХ століття, чекають на кошти, призначені для дослідницько-реставраційних робіт, які би у всій красі повернули нам давню велич національної Церкви.

Відкриття пам'ятника Михайлові Вербицькому. (Автор: Кондрат Василь)

опубліковано 29 груд. 2015 р., 02:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2016 р., 09:02 ]

Відкриття пам'ятника творцю музики Державного Гімну України "Ще не вмерла Україна", відомому українському композитору отцю Михайлові Вербицькому

 

 

 Відкриття відбулося у Львові 27 грудня 2015 року.

Пам'ятник встановлено на перетині вулиць Степана Бандери, Генерала Чупринки та Михайла Вербицького.

 

Цього року минуло 200 років від народження композитора (народився 5 березня 1815 року в с. Явірник Руський на Перемищині).

 

2015 рік на Львівщині був оголошений роком композитора Михайла Вербицького.

 

До ювілейної дати з дня народження Михайла Вербицького Львівським регіональним суспільно-культурним товариством «Надсяння» був оголошений  Всеукраїнський конкурс на найкращу концептуальну ідею пам'ятника композитору. На конкурс надійшов 21 проект. У червні 2013 він завершився перемогою проекту творчого колективу скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітектора Володимира Стасюка. Нагадаємо, що брати Сухорські створили  також пам’ятник Тарасові Шевченку на проспекті Свободи та Юрію Змієборцеві на пл. Григоренка.

 

 

 

Монумент був споруджений на благодійні пожертвування, зібрані громадою та церквою. На сьогодні збір коштів ще триває.

 

Всі дії, пов’язані зі спорудженням пам’ятника координувалися громадським комітетом, співголовами якого є відомі громадські діячі Ігор Калинець і Тетяна Крушельницька. Учасники відкриття пам'ятника особливу подяку висловлювали голові Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимиру Середі, який особисто займався питаннями виготовлення і встановлення пам'ятника.

 

 

 

 

В урочистому відкритті пам'ятника взяли участь представники влади Львова та області, зокрема голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, культурні та громадські діячі. Колір волосся учасників в основному був сивий.

 

 

 Хотілось би звернути увагу на кілька речей.

Перше. Михайло Вербицький є автором музики Державного гімну України. Цей гімн є також національним символом українців. Напевно подія відкриття йому пам'ятника (першого поза Яворовом, рідним містом композитора) мала б мати загальнодержавний статус.

 

 

 Друге. Рушієм встановлення пам'ятника було суспільно-культурне товариство "Надсяння". Честь і слава йому. Це прийнятно, коли ми належимо до Польської, Московської, Австрійської чи інших держав. І це неприйнятно в Українській державі. Культурницька, пропагандистська, загальнодержавна робота ‑ за цією державою.

   

 Благо, хоч українські чиновники не заважали встановленню пам'ятника. Кажуть, що навіть сприяли деколи. Але рівень їхньої присутності на відкритті пам'ятника творцю мелодії гімну держави недостатній. Фактично загальнодержавну акцію перетворили в регіональну. Це свідчить про рівень позиції українців в державі Україна.

 

Третє. Навіть регіональна преса не справилася зі своїм завданням донести до громадян відомість про непересічну загальнодержавну акцію. Абсолютно незрозуміла пасивна позиція. Після відкриття пам'ятника появилось більше повідомлень про це. Ґрунтовних ‑ жодного.

 

Четверте. Участь провідних політичних партій та молодіжних організацій як у організації побудови пам'ятника, так і у його відкритті помічена не була.

 

Яловіємо?

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 44. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 лип. 2014 р., 02:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2014 р., 07:48 ]

Додаток

Віртуальна презентація

першої книги документального роману-колажу Богдана Гориня

„Любов і творчість Софії Караффи-Корбут".

З підготовленою до друку першою книгою документального роману-колажу Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" ознайомилися: поет, прозаїк Микола Петренко; літературознавці, критики Тарас Салига, Микола Ільницький; публіцист, критик Юрій Дорошенко; мистецтвознавець Орест Голубець.

 

Надіслані ними в письмовій формі від прочитаної книги враження, міркування, відгуки та критичні зауваження навели видавництво на думку провести віртуальну презентацію роману-колажу Богдана Гориня. Подаємо наявні у видавництві матеріали шановних авторів (виступаючих) у порядку їхнього надходження до видавництва. Сподіваємося, що висловлені думки розбудять у читачів інтерес до документальних повістей та романів про життя і творчість чільних представників української культури, схилять до роздумів про високі обрії української духовності.

Видавець Юрій Николишин

 

Невситима жага

Микола Петренко, поет, прозаїк, перекладач

Вдячний долі, яка надала мені змогу мандрівки в минуле, в пору моєї творчої юності. Маю на увазі роман-колаж знаного мистецтвознавця (всі інші титули полишимо для іншого разу) Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут». Так, мого доброго друга з тих часів, як і більшість героїв цієї книги.

 

Працював я тоді, а це початок шістдесятих років, редактором художніх передач щойно відкритої Львівської телестудії, і в коло моїх посадових зацікавлень входило ведення поетичного театру, рівно ж як і підготовка художніх передач – своєрідні камерні вернісажі, візити до майстерень художників. І моїми гідами, моїми порадниками в багатовекторному художницькому колективі були саме молоді мистецтвознавці Богдан Горинь і Христина Саноцька. Саме вони підказували мені імена цікавіших художників, допомагали порозумітися з ними. Назву такі імена: Роман Сельський, Іван Севера, Роман Турин, Ярослава Музика, Петро Обаль, Григорій Смольський, Леопольд Левицький. А із молодших – Володимир Патик, Теодозія Бриж, Іван Скобало. Невдовзі цей гурт поповниться студентами та випускниками Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва – поміж них Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Іван Марчук, Микола Андрущенко. Я не назвав самої Софії Караффи-Корбут, але це цілком зрозуміло, адже вся книга присвячена саме їй, за визначенням автора – геніальній ілюстраторці кількох десятків книжкових видань.

 

Автор має цілковиту рацію, афішуючи свою книгу як несподіванку навіть для тих, хто добре знав саму художницю. Я також був із нею в приязних стосунках, але спрагла великої любові потаємна душа молодої жінки залишалася для мене закритою. Все ж я хочу сказати кілька слів про книгу, поминувши „сюжет для двох".

 

Почну із того, як я сприймав саму художницю. Погоджуюся: як одну із талановитіших у львівській художницькій спільноті. Але ж Богдан Горинь дає їй куди вищі оцінки: при одній із перших зустрічей характеризує її як дуже здібну, потім як талановиту, і так до проголошення геніальності. На жаль, поза рамками інтиму полишається сам процес росту і вивищення художниці. Тим більше, що її оточення автор характеризує як людей із обмеженими здібностями. То які ж джерела її росту? Для мене вони насамперед випливають із названих вище імен – адже поміж львівськими авторитетами були й прямі чи непрямі учителі художниці. Тобто, ті, хто спрямовував розвиток таланту в певне річище, а це – Роман Сельський, Іван Севера, Леопольд Левицький насамперед.

 

Та й роль самого Богдана Гориня варто окреслити значиміше, розуміючи, що він сам про себе високих слів не говорив. Але – чому саме його так привітно і гаряче сприйняли письменники, художники, актори? Так, він прийшов до них із своїм дослідженням на майже заборонену тоді тему психології творчості, але ще й із своїм не сприйняттям осоружного для більшості методу соціалістичного реалізму. Саме Б. Горинь відкривав багатьом очі (мені так само) на явища світової культури, на наших поневажених світил – з іменами Архипенка, Бойчука, Курбаса та й цілого ряду інших. На розмаїтих засіданнях, семінарах, обговореннях виставок безапеляційно таврував саме конкретних носіїв ідей остогидлого соцреалізму, а це були переважно прислані зі сходу для ідеологічного підсилення недуже високої кваліфікації митці, яким однак не бракувало фахових амбіцій.

 

А тут ще наче з нічого вигулькнула ціла плеяда молодих. Моєму поколінню досі паморочиться голова від згадок про організований Дмитром Павличком та ректором Львівського університету ім. Івана Франка Євгеном Лазаренком „десант шістдесятників", коли за Драчем, Вінграновським, Дзюбою буквально ходили сотні шанувальників, спраглих їхнього живого слова. Не дивно, що талановитих киян гаряче сприйняли і чесніші із старших – від Ірини Вільде зачинаючи. Додамо сюди також приїзд Леся Танюка із Аллою Горською – для постановки в театрі ім. Марії Заньковецької вистави за п'єсою Миколи Куліша „Отак загинув Гуска", яка була опротестована партпосадовцями і знята з програми. А в самому театрі визрівало оновлення – появився Богдан Ступка в образі Механтропа, Юрій Брилинський – Кобзар із „Гайдамаків", появилися Богдан Козак, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Володимир Глухий, яких радо прийняли старші колеги, разом витворюючи сплав нового, кращого на ті часи в Україні театру. До того ж, піднялася нова хвиля ненависного компартійному керівництву естрадно-пісенного мистецтва, пов'язаного насамперед з іменем Мирослава Скорика, щоб невдовзі передати звитяжну естафету Володимиру Івасюку.

 

Не дивно, що Богдан Горинь посів високе місце саме у творчому рості нашої героїні: книги про визначних художників, поезії кипучої молоді, врешті, перші твори самвидаву – це все йшло до Софії через Богдана. І поряд із іншими чинниками визначило формування вершинних злетів художниці – до Шевченкового „Кобзаря", „Івана Виговського" Івана Франка, „Лісової пісні" Лесі Українки.

 

Документальний роман-колаж Богдана Гориня освічений безперечним літературно-епістолярним хистом самої художниці. Але тут у свої права вступає незбагненність жіночої душі – і я змушений відсторонитися. Тим більше, що автор довів свою розповідь до кульмінаційної точки: арештів кінця серпня 1965 року, коли й сам потрапив до кремлівської катівні. Тож подальші події ввійдуть до другого тому цього своєрідного роману-дослідження.

 

Про творчість і любов

Тарас Салига, критик, літературознавець

Саме про творчість і любов розмова у широкоформатному документальному романі-колажі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", задуманому у двох книгах. Мова про першу книгу. Це документально-есеїстичний твір про видатну львівську художницю, про автора твору і не тільки. Якщо хочете, то це доволі відважний творчий експеримент, бо тут криється письменницька небезпека ідеалізувати себе як героя твору, або впасти у протилежну крайність. На щастя, цього не сталось, адже в автора чималий досвід і белетриста, і науковця-інтерпретатора художніх процесів. Пригадаю його книги „У пошуках берега" (1996), „Туга Віктора Цимбала" (2005), „Олександр Архипенко" (2007), „Не тільки про себе" – тритомник спогадів (2006, 2008, 2010).

 

У названому романі – дві основні сюжетні колізії з епіцентрами драматичної односторонньої любові та високої, одержимої любов'ю, творчості. Не випадково ж документальний роман-колаж має назву „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут". Його можна було б назвати „Софія і Богдан" за зразком назви „Аліна і Костомаров" – твору Домонтовича, в якому йдеться про світлу драму кохання Костомарова до Аліни Крагельської. Правда, це по-своєму різні сюжети, проте між ними є промовистий перетин. Герої цих творів – кирило-мефодієвець Костомаров і яскравий шістдесятник Богдан Горинь живуть у своїх ренесансних романтично-героїчних епохах. Один – в царсько-російській імперії, а другий – в імперії комуно-московській із абревіатурою СРСР. Обидва герої, як борці за свободу і незалежність української нації (народу), відбувають тюремні покари та заслання.

 

До речі, роман-колаж Богдана Гориня своїм жанровим „єством" дещо подібний до роману Михайла Слабошпицького про Михайла Коцюбинського „Що записано в книгу життя", в якому Коцюбинський, як персонаж твору, розповідає сам про себе, де завдяки його монологам оживають Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Сергій Єфремов, Михайлина Могилянська, Володимир Винниченко, Володимир Самійленко.

 

У Гориневому творі Караффа-Корбут у листах до Богдана теж веде розповідь про себе, не кажу вже про Богдана, який „натурально" присутній. Попри такий діалог Софії і Богдана є ще олюднений світ шістдесятників, скажімо, Надії та Івана Світличних, Івана Дзюби, Миколи Петренка, Романа Крип'якевича, Ігоря Калинця, Теодозії Бриж, Миколи Вінграновського, Віри та Івана Плесканків, Дмитра Крвавича, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Світлани Йовенко, Бориса Мамайсура, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола, Володимира Патика, Володимира Глухого, Ярослави Музики, Ярослава Мацелюха, Ірини Вільде, Ростислава Братуня, Дмитра Павличка (еtс).

 

Побічно від основного сюжету Богдан Горинь відкривав такі сторінки, які досі не були оприлюднені, не знані широкому загалові. Ось яскравий приклад. Богдан написав Іванові Світличному листа, додавши до нього „Пісню" (Після репресивної хвилі, яка в 1965 р. прокотилася по кількох містах України, „Пісню" Вінграновського було надруковано в скаліченому вигляді, цитовані слова вилучені), яку в Одесі, прощаючись, записав йому (себто Богданові – Т. С.!) Микола Вінграновський. Актуальність пісні полягала в рефрені.

 

Бо воля – в неволі,

і доля – в недолі,

і щастя – в нещасті,

Вітчизна – в напасті.

 

У листі-відповіді, якого Світличний зразу ж відіслав Богданові, є слова: „Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про Вінграновського – тут ніхто нічого про нього не знає. А „Пісня" його чудова – вже пішла між люди". Нерідко у літературних і довкола літературних колах виникають дискусійні питання – чи можна і чи варто публікувати, так би мовити, „особисті" записи (щоденники, листи, нотатники і т. і.) відомих людей? Думки, а отже й відповіді є різні, інколи й самі письменники висловлюються з цього приводу. Щоденники і записники часто є предметом письменницької гри: апелюючи до особистого, їх автори все-таки очікують на публікацію і прочитання. Переважно цю гру можна прочитати між рядків та відчитати у стилістиці цих „опусів". Щодо листів, то тут позиції розходяться. Одні письменники бажають приховати свій епістолярій, а інші самі його друкують. Достатньо згадати Івана Франка, який опублікував своє листування з Михайлом Драгомановим, справедливо вважаючи, що воно має історико-літературну цінність. Письменники-шістдесятники теж щедро цитують у спогадах свої листи, надаючи їм документального значення. І щоденники, і записники, і листи „знакової" у суспільстві особи мають не лише вузькоособистий і побутовий характер, а є джерелом для з'ясування якихось конкретних обставин біографії чи творчості. Окрім цього, вони мають цінність як джерело біографії, а часто як ключі естетичного розкодування творчості митця, є продовженням того світу, який він творив у своїх художніх творах. Власне, багато листів Софії Караффи-Корбут (а то й чи не всі) є саме такими. У них одним із основних мотивів пульсує мотив натхненної любов'ю творчої праці, глибокого духовного від неї вдоволення. Така праця морально возвеличує людину, окрилює її, плодоносить добірними плодами

 

С. Караффа-Корбут у листах до Богдана акцентувала на духовній насолоді праці: „Боже, – писала вона в одному з листів,— як я люблю свою роботу (з вітражами, мозаїками і т. д. – то вже до смерті, люблю людей чистих і світлих, і Тебе. Не вмію я вже думати про себе без Тебе, не знаю, де початок, а де кінець мене і Тебе".

 

Це Божа Благодать говорила її душею, будила у ній високі пориви і потребу творити, експериментувати, оновлюватись, і, звичайно ж, не гасити в собі пекучих і солодких страждань кохання. Хто знає, може вони й були її крилами? Може вони й стимулювали оту невгасиму ненаситність пошуків та велику творчу продуктивність.

 

Роздуми Софії Караффи-Корбут завжди були не чим іншим як станом її душі, відслоненням занавіс її творчої лабораторії. Вона не „рекламувала" себе, хоч оцінки мистецтвознавців для неї були важливі, але й собі знала ціну.

 

Якось у розмові Богдан сказав Софії: „На відміну від художників, поети відірвалися від приземленості. У поезії пробився дух героїчного, дух історії". На що Софія відповіла: „Історію можна трактувати по-різному, в тому числі – приземлено, як звичайні епізоди, як мізансцени в театрі. А передати дух часу – не кожному вдається". І в цьому була її дискусійна перевага, бо на її боці міг бути, хоча б той факт.

 

У тканину твору Богдан Горинь органічно вплітає сюжет про життя і творчість Петра Холодного (старшого), який у часи Української Центральної Ради та Директорії працював у Секретаріаті народної освіти (деякий час був Міністром освіти), а потім опинився в таборі для інтернованих у польському м. Тарнові, звідки повернувся до Львова, де потужно розкрилився талант різнопрофільного художника-портретописця, майстра картин з тематикою історичних, фольклорно-етнографічних сюжетів та сюжетів за мотивами творів Т. Шевченка. Холодний (старший) також уславився унікальністю українського іконопису, монументальними розписами та вітражами. До речі, в апсиді Успенської церкви у Львові маємо щасливу можливість вдивлятися в образ Божої Матері-Покрови, а в навах цієї ж церкви – милуватися вітражами із зображенням великомучеників Теодозія і Антонія Печерських, Нестора Літописця, галицьких князів Романа і Данила Галицького, Володимира Великого, княгині Ольги, Кирила і Мефодія та інших. Успенська церква в атеїстичні радянські часи була діючою, то дивно, що ці вітражі „встояли" адже більшість творів Петра Холодного (старшого) були знищені підчас сумнозвісного погрому.

 

Вітражі П. Холодного (старшого) для С. Караффи-Корбут служили мистецькими взірцями і надихали її на власний творчий пошук. Петро Холодний (молодший) – чоловік відомої української поетки Наталі Лівицької (в заміжжі Лівицької-Холодної), творячи на еміграції свої вітражі, теж багато у чому йтиме від досвіду батька.

 

Листи С. Караффи-Корбут часто – поезія в проз., Окремі з них наскрізь метафоричні, мають свою ритміку і композиційну завершеність. Їх можна записувати рядками верлібру, як зараз я спробую зробити.

 

Вона народилась разом зі мною –

моя любов.

І залишилась вона зі мною

і я живу.

Аж до кінця будемо разом (...).

 

Звідси такий природний ніжно-інтимний спектр звертань в її листах до свого адресата: Богдане; Богданку; Богданище; Данку; Моя Жарино дорога; Мій Духу вічно живучий; Братчику; Мій хлопче найдорожчий; Хлопча моє; Богдане, Богданочку; Данку золотий; Моє Данча; Моя дорога людино (еtс).

 

Богдан Горинь на основі листів та своїх спогадів, а, може, й на щоденникових записах відтворив драму любові великої художниці... Думаю, тут всілякі коментарі зайві, крім одного: переслідуваний та гнаний кадебістськими шпиками, в умовах постійним обшуків і тюремного ув'язнення він зумів зберегти, а точніше врятувати власний архів з листами, записками, ескізами художніх робіт С. Караффи-Корбут. У цьому найголовніший сенс і пояснення всьому, що відбувається в романі.

 

Роман-колаж Богдана Гориня щедро всіяно репродукціями робіт С. Караффи-Корбут та інших художників, зокрема П. Холодного (старшого), Анатолія Зубка, Теодозії Бриж, автографами, рідкісними світлинами – фотодокументами шістдесятницької пори. Подібне робив Едвард Козак – славнозвісний ЕКО. Він рясно ілюстрував свої твори, що виходили під псевдонімом Гриць Зозуля, в також твори інших авторів, зокрема поему Романа Купчинського „Скоропад", в якій сюжет твору, наче співіснує у двох взаємодоповнюючих версіях – словесній і графічній. Щось подібне маємо у романі Богдана Гориня.

 

Враження нестороннього

Микола Ільницький, літературознавець, критик, поет

Ця книга дуже органічна для Богдана Гориня, бо в ній розкриваються дві нерозривні грані його натури: активність, спрага дії, непосидющість – з одного боку, і не менша спрага інтелекту, аналізу, творче начало – з іншого. Ці дві іпостасі однієї особистості повною мірою розкрилися у книзі „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", власне, у першій поки що частині задуманої дилогії. Відповідно – у ній відбувається розгортання двох площин: панорама культурно-мистецького життя Львова і далеко поза ним першої половини 1960-х років, сповненого поривів і надій, пов'язаних з хрущовською відлигою, і брутально обірваних арештами та ув'язненнями творчої інтелігенції,

 

Свідки й учасники тих років і подій, які сьогодні живуть і працюють, відчують у книзі атмосферу тих років, пориви людей, що з пером і пензлем ішли на штурм тоталітарної фортеці, передчуваючи небезпеки, які їх очікують попереду. Водночас цей час породив стан внутрішнього оптимізму, гуртування літературно-мистецьких сил, контакти через міста і кордони, взаємну довіру і підтримку. Літературно-мистецькі акції здобували широкий громадський резонанс, як це було з вечорами Василя Симоненка, Богдана-Ігоря Антонича, Лесі Українки, які проводив Клуб творчої молоді „Пролісок". Добре пам'ятаю обговорення статті Богдана Гориня про львівську скульптуру, яке набуло політичного характеру, бо як посмів він говорити про якісь львівські традиції, коли скульптура почала розвиватися тут після приїзду сюди спеціалістів зі Сходу...

 

Ці фрагменти загальної картини, мовби вихоплені з тексту, творять у книзі не так тло, як ландшафт настроїв і емоцій, ілюзію, що ти знову перебуваєш у тому часі, і, здається, можеш пройтися тими вулицями, проїхатися тими трамваями з різноколірним освітленням, піти на театральну виставу чи на виставку тієї ж героїні книги Софії Караффи-Корбут.

 

Отож, друга площина – романна, де в основі, згідно з атрибутами цього жанру, лежить психологічний конфлікт, що – принаймні в першій книзі – не приводить ні до сюжетної розв'язки, ні до катарсису.

 

Автор називає свій твір документальним романом-колажем. Це не документальність, яка в сучасній літературі часто функціонує як прийом, тобто фіктивний документ. Тут кожна ситуація, кожен документ автентичні, аж до прізвищ, листів та записок, щедро відтворених факсимільно. Стежити за розгортанням романного сюжету книги цікаво й водночас важко. Творче зростання героїні як митця супроводжує посилення психологічної драми, драми особистого життя. Вона не може роздвоїти себе на митця і людину окремо, до чого постійно спонукує її герой роману Богдан, зацікавлений виключно її творчістю, відкидаючи будь-які прояви жіночої уваги, називаючи їх сентиментальщиною.

 

Іноді це здається навіть нелогічним, бо герой роману не тільки оцінює твори як критик, а й цікавиться психологією творчості митців, у тому числі й Софії: як народжуються і реалізуються її задуми, формуються образи. Він „відокремлює" їх від психологічного стану мисткині при творенні цих образів, хоч усвідомлює, що ці два аспекти мусять бути між собою тісно пов'язаними. Як теоретик він добре знає про цей зв'язок, розмірковує про фрейдівську концепцію символізації у мистецтві загнаної у підсвідомість лібідності, але не пов'язує цієї теорії з ситуацію, яка розгортається на його очах.

 

Коли під таким кутом зору читати текст роману-колажу „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", важко позбутися враження жорсткості (якщо не жорстокості) героя на постійні надокучливі для нього прояви жіночої уваги. Втім, це моє суб'єктивне враження, враження нестороннього, що був ознайомлений з графікою Софії Караффи-Корбут, але дивився на неї радше очима Богдана Гориня, ніж своїми. А що стосується життєвої розв'язки взаємин, то її здійснила сувора реальність, про що прочитаємо у наступній, другій книзі документального роману-колажу.

 

Повернення Софії Караффи-Корбут

Юрій Дорошенко, публіцист, критик

Вона творила безліч прекрасних ілюстрацій для дітей, часто відтворювала їх на папері, але так і не стала матір'ю. Пристрасно любила, але не спізнала радості кохання. Її талантом пишалася б будь-яка європейська нація, а в Україні про її творчість знають одиниці. Хоча на її ілюстраціях „Лиса Микити", „Малого Мирона", „Довбушевих скарбів", „Байбака-Мандрівника", „Лісової пісні" (виходили багатотисячними тиражами) виростали цілі покоління, а створені образи до „Кобзаря" стали значним внеском у Шевченкіану. Все це про Софію Караффу-Корбут.

 

Хтось сказав, що всі книжки діляться на дві категорії: одні про війну, інші про кохання. У книзі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" йдеться про Мистецтво та Любов. Про долю творця в умовах тоталітарного суспільства та про велике, без взаємності, кохання. Це вічні, але до кінця так і незвідані теми.

 

Завдяки реалізованому задуму Гориня, життя чудової львівської художниці стає основою для змалювання ширшої картини – узагальненого портрета західноукраїнських земель з 30-х – середини шістдесятих років XX сторіччя. На сторінках книги сходяться два різновиди, чи два типи представників покоління, народженого у 20-і – 30-і рр. минулого сторіччя, заляканого сталінським тоталітаризмом, репресіями, зраненого жахіттями війни – з одного боку, а з іншого – тої частки, якій ще доведеться відстоювати свої погляди, пройти хрущовські й брежнєвські концтабори. Дійові особи цієї книги: мудрість і принциповість. Художниця і мистецтвознавець. А навколо них – інтелектуальне середовище тогочасної України. Яскраве коло: Іван Світличний, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Світлана Йовенко, Микола Петренко та багато інших діячів вітчизняної культури, Якщо коротко, то це оповідь також і про п’ятидесятників і шістдесятників. Конфлікт поколінь. Боротьбу світоглядів і досвіду.

 

Надзвичайно великий, вибуховий талант, складні соціально-політичні зовнішні обставини та виборювання внутрішньої свободи, драматична доля жінки, яка так і не спізнала повноцінного, взаємного кохання, радості материнства – ось про що йдеться у книзі Богдана Гориня.

 

На обкладинці книги глибоко символічна гравюра: жінка (Софія Караффа-Корбут) притискає до грудей юнака, повернутого до глядача спиною. Під гравюрою промовисті слова з вірша Івана Франка: „Щось таке мов докір над душею гука". У цій роботі майже Богородична скорбота, ніжна любов і передчуття біди (розрив і арешт Богдана). Ця кольорова ліногравюра хоч і зроблена в одному екземплярі та присвячена лише Богданові Гориню, вона разом із тим – шана всім матерям і жінкам борців за волю України, які не натішилися ласкою рідного чоловіка, виплакували очі за синами.

 

Це незвичайна книга. Вона виривається за рамки звичайної документальної біографістики чи суто мистецтвознавчого дослідження. Відомий дисидент, громадський і політичний діяч Богдан Горинь постає не лише автором, але й центральною дійовою особою. Співавторкою є Караффа-Корбут із численними записками, листами, ба навіть чудовими ілюстраціями робіт. Книга відверта та глибоко сповідницька. Починаючи з другої частини, ти не гортаєш сторінки, пробігаючи рядками тексту, а проживаєш інтимну драму разом із чудовою мисткинею Софією Караффою-Корбут, відчуваєш біль і муки, синхронно з її адоратором Богданом розмірковуєш над вчинками, вболіваєш за талант.

 

Якщо герой книги Богдан всіляко уникає любовних сентиментів Софії, схиляючись лише перед її талантом, то своєю книгою Богдан Горинь, на схилі літ, освідчується їй у любові. Глибоку, хоч і приховану симпатію до рідної душею й дорогої людини, відчитуємо поміж рядками.

 

Книга глибоко документальна. Дивуєшся, крізь які архівні нетрі треба було продертися авторові, аби дослідити міріади фактів, зіставити їх та викласти як послідовну та захопливу оповідь. А найбільше вражає те, що основна частина документів походить із приватного архіву Богдана Гориня. Неймовірна та майже детективна історія: доля вберегла їх під час численних обшуків всюдисущого КДБ і вони побували навіть у таборі суворого режиму в Мордовії, дивом повернулися, щоби лягти в основу цієї книги!

 

Богдан Горинь – вроджений архівіст. Він один із небагатьох фанатів-мемуаристів, які не лінуються нотувати життя на папері, зберігати для нащадків події та їх сприйняття сучасниками. Його трилогія „Не тільки про себе" стала справжнім документом доби, незамінним джерелом для дослідників.

 

Важливо, що автор не губиться і не заводить читача у густі хащі численних довідок, свідоцтв, листів, метрик, а вправно вмонтовує у чітку лінію захопливої оповіді. Підкреслимо: це книги не про життя окремої, нехай і надзвичайно талановитої мисткині, це щось значно більше – картина часу, ґрунтовний опис долі Галичини, де біографія окремо взятої людини є лише хребтом оповіді. Перегортаючи кожну наступну сторінку тексту, ще раз переконуєшся, які страшні плоди породжує бездержавність нації. Ця книга є ще й аргументованою відповіддю тим, хто й понині розповідає байки про те, як добре розвивалася українська культура за радянських часів. Читаєш і постійно ловиш себе на думці, а скільки неповторних мистецьких шедеврів могли створити Софія Караффа-Корбут, якби, нехай і підсвідомо, не змушена була озиратися на загальнообов'язкові вимоги радянської системи з її соцреалізмом, яким буйним цвітом міг би розквітнути її таланту вільному, демократичному суспільстві, де національна вкоріненість не вважається злочином?

 

Караффа-Корбут – світлий і водночас драматичний прояв великого таланту, який дає можливість Богданові Гориню показати справжню трагедію українського народу. Доля окремої людини переломлюється через буття нації. Життя художниці з його мистецькими, соціальними, інтимними моментами фокусується на служінні Україні. Це те, що об'єднує, а часом і призводить до конфліктів між знаною художницею та молодим мистецтвознавцем.

 

Позаяк, нова книга Богдана Гориня це ще й продовження теми психології творчості, над якою він розпочав працю ще в студентські роки, виступав з нею на семінарах молодих письменників в Одесі, мав творчий звіт на цю тему в Києві – у СПУ. Нервом, який бринить із надзвичайною силою, оголюючи душу і найпотаємніші почуття Софії, є листи інтимного характеру, подані у документальному романі. Можливо, хтось із занадто ревних святенників закине автору розкриття приватного світу іншої особи. Але без цього наше розуміння феномену творчості видатної художниці буде неповним. Саме аналізуючи зміст її листів, розуміємо походження вулканічного таланту. Важливо, що Гориню, як досліднику-мистецтвознавцю, ще на початку 60-х років пощастило ознайомитися з працями Зигмунда Фройда та інших представників психоаналізу. А Фройд, як відомо, пояснював феномен багатьох великих талантів, їх надзвичайну працездатність, саме сублімацією сексуальної енергії від фрустрації невдач у особистому житті (праця „Три нариси з теорії сексуальності", 1908 р.), Отже, інтимні листи Софії Караффи-Корбут не лише додають драматургії в оповідь, а є своєрідним ключем до її творчості, передають глибину, складність і неповторність внутрішнього світу.

 

Кульмінацією першої частини книги є розділ „Важка ромова", де Богдан дорікає Софії за виступ на львівському облесному радіо, після першої тріумфальної виставки художниці. У ньому вона формально пішла на те, що вжила радянську офіційно-возвеличувальну риторику а насправді перейшла на бік бездуховної влади. Це гостропсихологічний, світоглядно-визначальний момент. Софія виправдовується: „Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші. Вони розуміють, не будуть кадити – нічого не досягнуть". Тут маємо одвічну дилему кожного мистця, чи можна бути вільним, служачи, „кадячи", владі? Багато років перед тим її сформулював ще Павло Тичина, питаючи, а чи не поцілувати пантофлю? Кожен митець вирішує це по-своєму. Бо кожен несе через життя лише свій хрест.

 

Богдан Горинь, попри свою безпосередню причетність до подій книги, зумів блискуче дотриматися тонкої грані неупередженості, навіть певної відмежованості. Він залишає за читачем право рефлексувати, формувати свою думку. Авторський стиль – легкий та стримано-емоційний.

 

У світ нині виходить перша частина документального роману-колажу Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" – твір про життя автора й одночасно вінок у пам'ять про видатну художницю. Але не тільки... Це ще й данина багатьом його сучасникам, яких уже немає з нами, які творили з думкою про Україну, страждали заради неї та твердо вірили у її будучину. Нам залишається лише побажати Богданові Гориню сил і натхнення для написання другої частини книги про зірки та терні яскравого українського таланту в кривавому XX сторіччі.

 

Дух шістдесятництва

Орест Голубець, мистецтвознавець

Творчість Софії Караффи-Корбут завжди справляла на мене особливе враження, залишалася складовою потужних емоційних вражень, отриманих в юнацькому віці у дивні часи „відлиги" 1960-х років. Захоплення козацькою історією України, яке увійшло у підсвідомість на рівні кровного генетичного коду, слова і мелодика поезії на шевченківських вечорах, куди неодмінно брали мене батьки... і формування гіркої зневаги, що іноді межувала з відвертою ненавистю, до споконвічних ворогів рідної землі.

 

З часом прийшло глибше розуміння всього, що відбувалося у ті роки. Ретельне вивчення мистецького середовища Львова, його відносин зі столичним Києвом спричинили поступове виявлення реальної ролі тих небагатьох особистостей, які не зрадили власним переконанням, знайшли сили протистояти тоталітарному режимові Тоді я довідався про особливу роль львівського Клубу творчої молоді (заснованого в грудні 1962 р,), серед активних членів якого, поруч з Софією Караффою-Корбут, були Іван Крислач, Еммануїл Мисько Любомир Медвідь, Стефанія Шабатура, про „експансію" вільнодумства, яку здійснили у нашому місті видатні представники столичної творчої Інтелігенції, про безпрецедентний творчо-педагогічний подвиг Карла Звіринського, про величезну потугу молодого та героїчного покоління шістдесятників, без якого немислимим було б національне відродження 1990-х.

 

До постаті Софії Караффи-Корбут значно пізніше і дещо несподівано повернули мене спогади нестандартної та незручної для багатьох у колишньому радянському Львові особистості – Петра Кулика, про якого я надумав написати статтю, свідомо назвавши її „Інакший". Він розповів, що у Львові, після всіх життєвих незгод, своєрідним „ангелом-хоронителем" стала для нього Софія Караффа-Корбут. До сьогодні Петро Кулик згадує її з глибокою вдячністю і любов'ю. Стилістика і тематика графічних творів видатної художниці спричинили певний вплив на його скульптуру....

 

Наше покоління, морально та етично „розшарпане" в суперечливих часах перемін, у великому боргу перед такими художниками, як Софія Караффа-Корбут. Лише безупинно і старанно згромаджуючи їхні творчі здобутки зможемо врешті відновити грандіозну споруду української культури XX століття. Її твори доводять незнищенність ідей геніального Михайла Бойчука, розвивають його пластичну концепцію, в якій висока зображальна поетика органічно поєднується з характерною для нашого народного мистецтва декоративністю. Вражаюча емоційна сила її образів несе глибинне відчуття сакральності, виявляє очевидний генетичний зв'язок з прадавньою українською іконою.

 

Богдан Горинь – відомий львівський мистецтвознавець, як і героїня його книги – художниця Софія Караффа-Корбут, є представниками неповторного світу 1960-х, пройнятого романтикою, мріями, великими сподіваннями і розшарпаного гіркими розчаруваннями, цинічними знущаннями та жорстокими репресіями. Їхні особисті почуття і переживання наповнюють минуле яскравими барвами, творять неймовірну ілюзію його присутності у сьогоденні. Їхній життєвий досвід несе безцінне надбання для сучасного покоління, яке всіляко намагаються втопити у безмежному болоті вседозволеності, де панує єдиний ідол – гроші. Але сподівання новітніх можновладців є марними – дух шістдесятництва живий і, незважаючи на теперішню замуленість чистих джерел, рано чи пізно підійметься новою хвилею, Поява книги Богдана Гориня – яскраве тому свідчення…

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 43. (Автор: Горинь Богдан

опубліковано 12 лип. 2014 р., 08:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2014 р., 08:49 ]

Важка розмова

Богдан вирішив піти на зустріч. Треба договорити все, чого не написав у листі. Вислухати Караффу й підвести підсумок стосунків. Настав час прощальної зустрічі. Дочекався обідньої перерви й попрямував у бік університету.

 

Софія мала опухле, невиспане, заплакане обличчя.

- Довго тебе затримувати не буду, але вийдемо з майстерні, бо тут не місце для розмови, підемо до парку біля університету – там можна сісти, мене дуже болить серце. 

 

 

Мовчки йшли в глибину парку. Побачили кілька лавочок – людей не було.

- Сідай і слухай. Коли прочитала твій лист, плакала цілу ніч. Мені ніхто не казав таких страшних слів. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Не можеш збагнути, що росла я без батька, тепер взяла на себе всі домашні турботи, все лягло на мої плечі. Врешті, мама й тета Геня повинні з чогось жити, тому мусила сказати тих кілька фальшивих слів, а ти готовий мене за них розірвати.

- Чому ви не сказали, що будете виступати по радіо? Ви завжди радились, а тут я був не потрібний?

- Чим ти невдоволений?

- Для чого було згадувати Леніна, „возз'єднання", „оновлену землю"? Питаю: для чого вам усе це? Маєте славу, ім'я й кидаєте все під ноги?

- Ти хіба не бачив, як я живу? Маю здохнути в тій конурі? Не майстерня і не помешкання, Хіба не заслужила своєю працею на нормальне життя в нормальних умовах?

- Але той виступ нічого не змінить, він тільки розчарує людей, які вважали вас нездатною до фальші. Я дав ним саморобні збірочки ненадрукованих віршів Вінграновського, Драча, Симоненка, ви захоплювалися зарізаною цензурою збіркою Ліни Костенко „Зоряний Інтеграл", яку досі не повернули, вважав, що ім'я Софії Караффи-Корбут буде поруч з цими іменами, А чим все це закінчилося? Я давав вам читати статтю про спалення бібліотеки, розповідав про суд над юристами. Хіба після того всього можна говорити про „визволення", про Леніна?

- Я ще не таке знаю, ще не таке бачила, бо була у Львові, коли прийшли німці, відкрили тюрми й про все те жахіття читали в газетах. Більшість моїх ровесників після війни були заарештовані, по багатьох із них слід пропав. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Тебе болить той мій виступ по радіо, але так всі роблять. І твій Павличко, і твій Драч, і твій Лучук, і твій Петренко! Я взяла з собою їхні збірки. Прочитати тобі їхні вірші? Збірку „Соняшник" подарував мені Драч. Відкрий і прочитай його вірш про „сонцесяйну програму". 

 

 

Дмитро Гринець підсунув мені цю „сонцесяйну програму", порадив прославити її в гравюрах. Чи ти бачив хоча б одну мою роботу на цю тему? Не бачив, вистачило сили відмовитися. А твої друзі не відмовилися. Запитаєш чому? Тому, що мудріші від мене й від тебе. Подивися на них, як вони живуть і як ти живеш. Поглянь на свій протертий піджак, на свою сорочку, глянь, як ти виглядаєш, а як виглядають вони. Пригадуєш, як ми були на перегляді фільму у кінотеатрі „Львів", коли приїжджав Вінграновський з Драчем? Пам'ятаєш, якими оберемками квітів вітали його на сцені? Після фільму ви всі пішли фотографуватися, а я з Катрушенком стояла збоку і дивилася на вас, спостерігала за вами. Подивися на ті фотографії, які ти мені показував, на ту групову, і ту, де Вінграновський разом з Ростиславом і Нелею. Зверни увагу, як вони виглядають і як ти виглядаєш. Глянь на свого ровесника Вінграновського, та ж ти у порівнянні з ним просто дистрофік, а він, як добре годований жеребець. Придивись, як на ньому лежить піджак, пальто, а на тобі одяг висить, як на драбині. А знаєш чому? Бо всі вони вміють подбати про себе, вони нормально харчуються, не їдять хліба з гірчицею, не ганяють по місту, як ті голодні хорти. Я розумію, ти до такого життя вже звик, ти так можеш жити, а я так жити не хочу і не можу. Більше не можу, бо маю такого життя вже по вуха. Якщо б у мене був нормальний кут, де можна було б почувати себе незалежно, по-людськи поговорити, то, може, між нами були б інші стосунки.

 

Ти з такою ненавистю написав про мій виступ по радіо, а в надрукованих збірках поезій твоїх друзів я ще не таке вичитала. Павличко, Драч, Лучук, Петренко, – та хіба тільки вони? – розуміють, що без кадила їх ніхто друкувати не буде. А ті прекрасні вірші Ліни Костенко, Вінграновського, Холодного, Мамайсура так і залишаться у машинописі для невеликого гурту, як і ті мої ліногравюри, яких ніхто не бере на виставки. Тому не маєш рації, я від тих кількох речень не стала іншою, гіршою, я така, як була. Той, хто хоче мене зрозуміти, зрозуміє, а ти, бачу, не хочеш мене розуміти,

 

- Раз ми перестали розуміти одне одного, то, в такому разі, нема про що говорити.,,

- Не перестали. Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за тих кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші, Вони розуміють; не будуть кадити – нічого не досягнуть.

 

Софія підготувалася до розмови й наведеними прикладами вколола Богдане в саме серце. Не сподівався на такий її аналіз, на такі порівняння. В душі з багатьма думками погоджувався, проте не здатний був перебороти себе, признати їй бодай часткову рацію. Треба було вийти а того глухого кута, тому промовив примирливим тоном:

- То пуста розмова. Залишаємось при своїх думках. Робіть, як знаєте, виступайте по радіо, але більше не пишіть мені листів. Не маю ні охоти, ні часу їх читати. Шкода, що так вийшло.

 

Після звичного „бувайте!" Богдан стрімко попрямував до музею. Голова гуділа від суперечливих почуттів. Караффа торкнулася болючого питання про дволикість і двоїстість людей, яких він ставив їй за приклад. Пригадав суперечки а Володимиром Лучуком. „Я пишу тільки те, що можна надрукувати". Отже, його ніколи не покидав внутрішній цензор, над душею ненастанно чатував, як і в Караффи, „пан Переляк", про якого писав Драч. Роздвоєння особистості – то надто пекуча тема для роздумів. Хто має рацію – Дмитро Павличко, який видає одну за одною збірки, чи Ліна Костенко? Чув докори сумління за надто гостру реакцію на текст виступу Софії по радіо, за нанесену її чутливому серцю глибоку рану. Треба було б охолону ти і вже тоді спокійно писати чи говорити. Та trорро tаrdi, як кажуть італійці надто пізно. Тепер уже остаточно обірвані усі нитки. Скоріше чи піpніше так мало статися.

 

Софія так не вважала. Вона проаналізувала кожне слово, сказане Богданом у листі й під час тої тяжкої розмови в парку Івана Франка. У чомусь признавала йому рацію, у чомусь заперечувала. Не була готова повністю розірвати стосунки, бо хто ж тоді скаже їй слово правди? Йдучи в майстерню, завернула на Театральну й вкинула у щілину дверей записку:

„Слухай, щоб воно не було зі мною, то не кинь мене, бо мені трісне серце. А ще прошу Тебе: завжди говори все, що думаєш, бо це тільки Твоє право, тільки Твоє. С". 

 

 

Кілька днів Богдан ходив, наче чорна хмара. І хоч сказав Софії не писати більше йому листів і записок, все ж якась сила змусила його піти на головпоштамт. Отримав три листи з Києва, в четвертому конверті – записка від Караффи:

„Богданку!

Жаль – не запитала Тебе. Ти певно прийдеш, як звичайно, пізно. Якщо прийдеш до хати до 10 год., то заскоч до мене. Буду в хаті. І захвати зі собою, якщо маєш – Остапа Вишню, – мені його тепер робити. Або завтра рано до 10 год. Ледве знайшла Тебе.

Здоровлю С К-К

 

Якщо рано прийдеш, то не лінуйся – встань в 7 год., і прискачи.

Жду",

 

Богдан не міг надивуватися таланту Софії до перевтілення. Написати записку в такому тоні, наче нічого не відбулося, наче ні було гострої розмови з приводу виступу по радіо – для цього справді треба мати великий артистичний талант. Хоча можливе й інше пояснення: християнські заповіді, якими керувалася в складні хвилини свого життя: „І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

 

Під впливом ажіотажу, спричиненого виставкою Караффи, львівське і київське видавництва запропонували художниці виконати оформлення книг, видання яких було заплановане на наступні роки. Радо погодилися, бо виставка принесла славу, але не поправила матеріального становища, не було грошей, не було нормального житла. Обов'язок доглядати хвору маму та її сестрі Євгенію змушував з раннього ранку до пізнього вечори просиджувати за оформленням книг. Ця праця вимотувала її сили. Вже давно прийшла до думки, що справжній заробіток не в станкових ліногравюрах, які так рідко закуповують музеї і міністерство культури, не в оформленні книг, а у виконанні монументальних творів у техніці мозаїки або вітража. Залишається вирішити кілька питань: замовник, матеріал, помічник. Отже, необхідно відновити контакти зі скульптурно-керамічною фабрикою, домовитися про матеріали й шукати замовника. Байдуже, яким і для кого має бути замовлення. Реально оцінюючи свої можливості, Софії готова була виконувати вітраж, мозаїку або розпис. Під напором емоцій і планів, які у яскравих тонах вимальовувала уява, шукала людину в парі з якою змогла б звершити свої задуми. З такими роздумами поїхала до Києва.

 

Олов'яні хмари

23 грудня 1964 р. газета „Вільна Україна надрукувала статтю Богдана „Сучасна львівська скульптура".

 

Публікація викликала обурення багатьох скульпторів, що прибули до Львова з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та інших міст. Вони почували себе скривдженими, бо вважали, що всі мистецькі досягнення радянського Львова – це їхня заслуга, вони представники соцреалізму, а не хто інший, повинні бути в центрі уваги, тоді як автор, не згадавши навіть їхніх імен, зосередив увагу на Іванові Севері, назвав його засновником сучасної львівської школи скульптури, розхвалив творчість його учнів. Цього невдоволення було достатньо, щоб в обласний комітет КПУ та в інші інстанції посипалися доноси. Партбюро Спілки вирішило обговорити статтю на засіданні Львівської обласної організації художників. По місту рознеслася чутка про підготовку засідання на якому скульптори вирішили розправитися а автором статі.

 

Спілчанський зал, крім мистців, членів Спілки, заповнили письменники, журналісти, шанувальники мистецтва. Богданові було приємно побачити, крім журналістки „Вільної України Майї Білан, яка готувала статтю до друку, поета Миколу Петренка, критика Миколу Ільницького, мистецтвознавця Володимира Овсійчука та інших близьких людей, Частина виступаючих осуджувала Богдана, інші, – захищали, виправдовували. Відчуваючи підтримку аудиторії, Богдан різко заперечив звинувачення в „местнічестві", дав нищівну оцінку творчості ображених скульпторів. Переважаюча більшість присутніх гаряче підтримала його виступ бурхливими оплесками. 

 

Софія сиділа посередині залу й слухала виступ Богдана з опущеною головою. Вважала, що не так своєю статтею, як своїм виступом Богдан підписав собі вирок, закрив шлях до Спілки художників. Подані ним документи чекали на рекомендацію президії Спілки, з багатьма переговорила, просила не затягувати, бо потрібні молоді, енергійні критики, – все зіпсував своїм виступом. Коли збори закінчилися, з незалежним, гордовитим виразом на обличчі мовчки підійшла до Богдана й вручила йому вдвоє складений клаптик паперу, на якому було написане одне речення:

 

„Дадуть Тобі таку характеристику, що свій ніс не побачиш".  

  

І справді, над Богданом нависла біда. Після відповідної консультації в обкомі КПУ спілчанський партійний актив, серед якого переважали викладачі Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва, влаштував Богданові в приміщенні інституту справжнє судилище. Із того, як пихато тримали себе вірні послідовники соцреалізму, можна було зробити висновок, що мають підтримку не лише в обкомі КПУ, але й у КГБ,

 

Богдана закрутив потужної сили вихор громадської діяльності. Зранку до ночі від когось отримував заборонену літературу, комусь передавав, зустрічав незнайомих людей, що прибули з Києва з рекомендаційними листами від Світличного. Все це вимагало повної віддачі сил. На серйозну наукову працю не залишалося часу. Перед його днем народження з Києва прибув новий кур'єр. Вручив листа:

 

„Київ, 8.02.1965

Дорогий Богданку!

Дуже хотів поторгати тебе за вуха персонально, але – сам розумієш – неможливо. Тож – будь!!! Тримай хвіст бубликом, Все інше – суєта суєт.

 

Вибачаюсь, що я так затягнув з переписуванням. Передаю Галича й Окуджаву. Згодом – скоро – передам ще дещо. Хоч я не пам'ятаю, що в тебе вже є. Нагадай, будь ласка.

 

Товариш, що передасть тобі листа і стрічку, цілком свій. Можеш говорити все (що треба, звичайно). Він пише цікаві речі (прозу), дуже цікаві. Що йому потрібно буде, допоможи.

 

Ще раз – будь, ще сто разів – щасливий, ще тисячу разів – здоровий.

Надійка і Льоля цілують тебе.

 

Твій І. С."

(Світличний І. Голос доби. – К., 2005. – С. 72-73).

 

Серед „добра", переданого Іваном Світличним через Бориса Тимошенка, – поширювані у самвидаві пісні Галича, Окуджави, вірші Симоненка, Вінграновського, Драча та ін. Богдан ознайомив гостя зі своєю бібліотекою, книгами та журналами, виданими у Львові в часи польської окупації Галичини, розповів про наступ реакційних сил на літературу та мистецтво.

 

Щойно від'їхав Тимошенко, як з рекомендаційним листом від Світличного прибув новий посланець.

 

„Київ, 12.02.1965

Богданку!

Тобі вже передали старий проект пам'ятника Симоненкові. Передаємо новий, останній. Треба, щоб люди там бачили його і якось оцінили.

 

Там, у Львові, роблять пам'ятник Симоненкові якісь Фліти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір'ю Василя і дуже загітували її на свою користь.

 

Я не проти Флітів, але хотілося б, щоб це вирішували не одна-дві особи, а ширший загал.

 

Дізнайся, що там і як робиться, постарайся повернути так, щоб це підпало під контроль загалу. Бо я боюся, щоб не переміг натуралізм – тільки через нашу „активність". Треба все-таки домогтися якнайкращого варіанту.

 

Отож чекаю твого слова – про Флітів і про цей проект.

 

Листа передаю через хлопця, що організував перший вечір Василя в медінституті. Свій чоловік.

 

Вітай Михайла і всіх знайомих.

З привітом І. С."

(Там само. – С. 73).

 

Згаданий у листі хлопець – Микола Плахотнюк розповів про тотальне стеження в Києві з боку КГБ за будь-якою громадською діяльністю, про звільнення з праці багатьох активістів. Про все це говорив дуже скупо, виявився людиною на рідкість скромною й маломовною. При дефіциті часу Богдан завів Миколу в найближчу від Музею майстерню Теодозії Бриж, щоб побачив її твори.

 

Від’їхав Микола Плахотнюк – прибув новий посланець – молодий літературний критик Леонід Кореневич, якого Світличний хвалив за сміливу промову на вечорі Симоненка – „єдиний виступ в руслі Дзюби”. 

  

Посланці із Києва приїжджали так часто, що Богдан уже не розпитував їх, хто вони, вчаться чи працюють. Занепокоєний мовчанкою Богдана й чутками про загрозу його звільнення а музею, Світличний у черговій депеші від 10 березня І965 р. писав:

 

„Богданку!

Пред'явник цього послання – чоловік абсолютно свій. Якщо треба буде щось, допоможи.

 

І напиши мені хоч що-небудь. А то я вже не знаю, чи ти є, чи тебе немає. Проект пам'ятника обов'язково передай. Тут потрібен" (Там само. – С. 74).

 

У передчутті навислої небезпеки минула весна й настало гаряче літо 1965-го. Різними вони були в Софії та Богдана. Кожний з них жив своїми справами, планами, переживаннями. Світличний, користуючись нагодою, продовжував передавити Богданові конфіденційні листи та записки. Серед них найтривожнішим було повідомлення про те, що КГБ, збираючи матеріал про інакодумців, використовує найновішу закордонну техніку для підслуховування. Про це в його листі від 15 червня 1965 р.:

 

„Богданку!

Чоловік, що ним передаю цього листа, – свій. Допоможи, якщо треба буде, познайом а Михайлом. Маю для вас дещо, але чоловік їде надто швидко, не можу передати.

 

Врешті Михайло писав, що скоро буде тут.

 

Житомирська епопея, про яку вам скажуть, була. На жаль, ми не скористалися з неї як слід.

 

Бувай. Пиши – через людей" (Там само. – С. 75).

 

Отже, настав час тотального контролю. Ростислав Доценко, через якого Світличний передав лаконічного листа, розповів про відзначення тридцятиріччя паралізованого житомирського письменника Євгена Концевича, до якого 5 червня 1965 р. з Києва приїхало чимало друзів. Колишній сусід письменника Оксентій Мельничук також вирішив привітати Євгена, вручивши йому подарунок – альбом з вмонтованим у палітурці мініатюрним передатчиком, який транслював усі розмови до машини КГБ (стояла неподалік на вулиці). Здивований несподіваним подарунком, Євген розірвав обкладинку альбому й побачив там „жука" для підслуховування. Йому наказано було віддати „подарунок", якщо не хоче мати неприємностей. У випадку непослуху, чекісти виконають погрозу, – подумав Євген і віддав альбом. Про цей випадок було багато розмов і коментарів, навіть за кордоном. Провал із підслуховуванням розлютив комітет держбезпеки, який від збору інформації перейшов до підготовки репресій.

 

Ростислав Доценко, через якого Світличний передав записку, у 1963 р. вийшов на волю після відбуття десятирічного ув'язнення. Скільки треба було мати відваги й сили духа, щоб не побоятися виконати доручення. Його приїзд можна вважати попередженням долі, до голосу якої ніхто не прислухався.

 

Богдан продовжував перебувати у вирі організаційної діяльності, виготовлення й поширення самвидаву, створення поліграфічної бази. Бувало, цілими ночами вистукував на друкарській машинці різні заяви, матеріали з критикою комуністичної влади, з переліком вчинених нею злочинів. Удень роздавав матеріали знайомим з проханням передрукувати на тонкому цигарковому папері й роздати своїм знайомим, а ті – своїм, щоб самвидав дійшов до найбільшої кількості людей. А ще розсилав друзям і знайомим виконані на його прохання Іваном Остафійчуком ілюстрації на мотиви віршів Василя Симоненка. В одному з естампів були викарбувані слова: „Йшли діди на муки, підуть і правнуки…".  

 

 

Батько Світлани Йовенко – в недавньому минулому досвідчений працівник органів держбезпеки, зрозумів вагу цих слів. У датованому 25 травня 1968 р. листі Світлана писала:

 

„Богданочку, я знаю, мені нема прощення, навіть якби у тебе й стало милосердя на нього. Але що я тобі скажу? Не можу, не вмію написати тобі листа. Знайшла якісь кумедні записи – шматки куцих думок, наївне говоріння вісімнадцятирічної Йовенко, і все … подерла. Хіба не парадокс? Людина знищує власні слова, мислі, знищує на папері, а рівновага від того така, ніби викреслено з життя і той стан, що породив їх.

 

Брешу – не рівновага. Заспокоєність. Підла, полохлива. Тільки згодом однак тривожно. Спасибі, Богдане, за графіку, Мами цієї штуки не розуміє, тато? Не знаю, що зрозумів він, але злякався (мова про ліногравюру Івана Остафійчука). А у мене від того – злорадство. Я кажу про красиві кайдани і ще красивий меч, упиваюсь ефектом і сумно-плачно замислююсь.

 

Знаєш, я не розумію мистецтва. Зовсім. Тільки відчуваю (який театральний культ почуття!)

 

Колись в один вечір Іван про багато спитав у мене. І констатував оптимістично: „Зразкова неосвіченість". А я кусала губи. Я не сміла навіть благородно обуритись. А може, треба було пояснити, що з села мої батьки пішли на фронт, а далі в органах, де вони працювали, не дуже розумілися на мистецтві, а всіляке зацікавлення ним приймало явно „патологічні" форми?.. Чи сказати про те, що в моїй коханій школі збирання металевого брухту і лекція про Рєпіна (обскубаного, опошленого) стояли по важливості на одному рівні?..

 

Я тільки кусала губи.

 

Потім везла додому Чюрльоніса і тиждень жила музикою. Обставила кімнату „картинками" і тішилася, мов дитина, казкою. А мама знизувала плечима (не розуміла), а тато співчутливо посміхався (до мертвих класиків він нічого не має).

 

Ні, я не розумію мистецтва. Вибач, Богданочку, просто я вже тиждень намагаюсь і не можу написати тобі листа. Не виходить. І зараз не виходить.

 

Адже я сьогодні знову не сподобаюсь тобі?.. Але сьогодні я – сама відвертість. І чомусь беззахисність. Такий дурний травень. І я.

 

А як страшно ти вмієш бути злим!.. (Я заплющую очі).

 

Тільки мій ослик витримав би мою дурість. І моє горе. І все б зрозумів. А може, він забув мене?.. За цим красномовним (Богданом) дуже просто забути мовчазну Йовенко. Але він може згадати. Я люблю його. Я цілувала його у ліве вушко. Я люблю іграшки, вони багато прощають мені, прощають мене і все або нічого не розуміють. Це зручно. Коли мені кепсько, я розмовляю з ними, сміюсь над собою. Така „вразлива" особа, так ненавиджу „мімікрій", а люблю іграшки. За зручність...

 

Ні, не можу. Богданочку, нашкрябай мені щось на університет. Коли буде час. І не сердься за цей сумбур. Ну, що я можу зробити? Це я. Муляж вдачі. Може, краще не писати, ніж так? Св.".

 

 

Минали місяці. Після січневих спілчанських зборів Софія не телефонувала Богданові, не писала йому листів і записок. Тижнями проводила час у Києві, плекала мрію про початок нового життя. Богдан про це нічого не знав і навіть не здогадувався, хоча самовпевнений вигляд Софії, з яким підходила до нього в січні 1965-го після обговорення його статті, міг би йому багато що сказати, та, заклопотаний, не помітив і не здогадався про переміни, котрі відбулися в її серці восени 1964-го. Сталося очікуване: осінь у природі принесла весну в її серце. Попередні роки потонули в архівах пам'яті, – не хотіла до них заглядати, проте й забути про них не могла. Рисуючи з уяви на аркуші паперу обличчя рівного віку людей, раптом вгадала Богдана. Під настрій посеред ескізів написала:

„Богданку! Як живеться без мене? Чи краще? Мені снилось, що ні".

 

Легкою ходою пішла на Театральну й вкинула йому той аркуш у щілину дверей. 

 

 

Хвиля репресій, що пронеслася в серпні 1965-го по кількох областях України, стала підтвердженням віщого сну. В тому сонному видінні запам'яталася людина в окулярах, без концтабірної шапочки на голові. Хтось дуже знайомий, але хто б це міг бути?

 

Шкодувала, що Богдан проігнорував її попередження. Може й справді, як казав, така його доля. Всі ці спогади – далеке минуле. Тепер їй не до спогадів. Запалена в Карпатах ватра почуттів розгорялася в її серці з неймовірною силою. Все єство стало палаючою ватрою. Прагнула згоріти в тому вогні й відродитися, наче Фенікс. Не знала, що Доля приготувала нові випробування. 

 

 

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 42. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 лип. 2014 р., 10:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2014 р., 08:10 ]

Звинувачення

У кінці серпня 1964 р. відбувся суд над Погружальським, якого звинуватили й засудили за підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Із судових засідань стало відомо: директор бібліотеки Дончак через постійні конфлікти з Погружальським перевів його працювати у фонди. Тим і скористався зловмисник. Залишившись на ніч у книгосховищі, вчинив страхітливий злочин. Прояснилися й деякі інші факти. Узагальнити цей матеріал і надати йому гострого політичного спрямування взявся Євген Сверстюк. Над остаточною редакцією – змінами й доповненнями – працювали Іван Світличний і Вячеслав Чорновіл. Використали розповідь Богдана про закритий суд у Львові над юристами, які домагалися на основі діючої Конституції виходу України зі складу СРСР. Іван Красовський був свідком на цьому суді. Світличний і Чорновіл намагалися більше дізнатися про той суд, але Богдан знав тільки те, що чув від Красовського: начебто когось їз звинувачених засудили до смертної кари.

 

Минув якийсь час і Світличний через довірену людину передав Богданові статтю „З приводу процесу над Погружальським". То був документ великої викривальної сили. Зміст статті виходив за межі аналізу злочинного підпалу Державної публічної бібліотеки, торкався багатьох аспектів життя українців в умовах комуністичного режиму. Перебуваючи під сугестією написаного, Богдан вважав своїм обов'язком зробити якнайбільше примірників цього документа на друкарській машинці для поширення серед людей.

 

З приводу процесу над Погружальським

24 травня 1964 року сталася в Києві, „столиці" України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека Київська Публічна бібліотека Академії наук УРСР.

 

Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році в епоху космосу, атому, кібернетики.

 

Більше того: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх взагалі неможливо було почати, бо в усьому цьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коли вже вигорів дощенту весь український відділ.

 

Згоріла саме україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви (наприклад, архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради та інші). Частина з цих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціяльні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника, а потім, після усунення М, Скрипника, були „засекречені", як і вся українська Історія. Згоріли картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які знищені. На суді називалася цифра 600 тисяч томів. Можна уявити, скільки їх згоріло насправді!

 

Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачені величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але неприступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.

 

Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми руками і в який спосіб це робилося? З якою метою?

 

Відповідь на ці питання мав дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину, – працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив наприкінці серпня цього року в Києві, в невеличкому залі народного суду по Володарській вулиці.

 

Однак з самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки – наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу. Довго і нудно обговорювалися такі „важливі" питання: скільки в підсудного було жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, які різні кривди з боку співробітників призвели цю тонко організовану натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора. У заключному слові він навіть прочитав патріотичного вірша, який починався словами:

 

„Прости мне, родина,

прости, страна родная"…

 

Погружальський – казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку… На процесі він почувався героєм і по всьому було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, присудили його до десяти років позбавлення волі… „Гуманні" радянські закони на цей раз виявили співчуття до сентиментальних пригод „морально ущербленої людини". Людини, додамо, яка закінчила два вузи і університет марксизму-ленінізму (!) і дуже добре знала, що і для чого вона робить.

 

Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу, бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних питань.

 

Чому ні слова не згадувалося про магнійові стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнійовими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це – ні слова. А Погружальський з готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.

 

Як міг у бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами, протягом десяти років працювати такий сумнівний тип, як Погружальський?

 

Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки зовсім не існувало ніякого протипожежного захисту? В той час, як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде ліквідоване зразу ж (індикатори відсіки і т. п.)

 

Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд ввів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського?

 

Чому так пильно наглядав суддя, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів („что вы там пишете?" „где вы работаете?" і т. п.).

 

І, нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажемо, відділ марксизму-ленінізму, де він працював? Чому з семи поверхів бібліотеки згорів тільки один – саме той, куди загнали українську книгу. Чому суд замазував цей факт фразами про „пошкодження російської та (!) української літератур?"

 

Ці та інші подібні питання (а їх може бути багато!) на суді не поставили. Та як їх могли поставити, коли процесом займалося безпосередньо КГБ, яке навіть свідків попередньо „обробляло", а від працівників бібліотеки брали підписку, що вони не будуть „болтать лишнее"?

 

І все таки дещо на процесі виявилося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться і знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий вже я злодій, і до мене книжки нищили в організованому порядку. Це була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує якесь розпорядження про ліквідацію „идейно и научно устарелых книг". За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він всього-на-всього ширше застосував вищенаведену формулу! І чи не це мав на увазі ображений палій, коли в прощальному віршованому монолозі говорив:

 

Враги культуры на свободе,

В тюрму попался только я,

 

А втім, про долю Погружальського очевидно подбають його спільники і однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають. Виморивши голодом мільйони українців у 1933 р., закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми! Для чого живемо? Куди нас ведуть?

 

Нам уже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним.

 

Коли ми навіть від цього плювка не опам'ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не „раби, підніжки, грязь Москви"?

 

Чим можна налякати український народ? Знищити його? Це було не під силу навіть Сталінові.

 

Пограбувати? Але ж він і так щороку віддає все, що має. Відібрати мову? Це робиться щодня. В містах вона давно на становищі прибиральниці, а в селах калічиться, як порепані на буряках руки колгоспниці.

 

 

Знищити пам'ятки культури? Зірвали найстарішу Десятинну церкву, знищили Михайлівський і Успенський собори, а зараз руйнують найстародавніші церкви по селах…

 

Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її „каленым железом".

 

Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремники. Проте когось вони пекли навіть за сімома замками.

 

Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську і австрійську цензуру про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватись на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як „идейно устаревшие". На одному з семи поверхів в будинку бібліотеки вони притулилися на дерев'яних поличках і чекали дальшої „чистки". Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, на купи звалюються по монастирях. Але російський чорносотенний рух нетерпимий, він не хоче чекати, він войовничий!

 

Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п'яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.

 

Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніальній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію, наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!

 

Шовінізм є скрізь на керівних посадах і в секретних розпорядженнях, але про нього не можна згадати словом, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про „український буржуазний націоналізм".

 

Шовінізм вас душить, а ви кланяєтесь його інтернаціональному мундирові, Він глузує з вас, а ви клянетеся в любові до великого російського народу".

 

Шовінізм всемогутній, бо чує в себе за спиною офіційну підтримку. В очах наших поневолювачів люди, що розуміють велику трагедію України, є державними злочинцями. Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, якби нас судили публічним судом і покарали так, як Погружальського за знищення української академічної бібліотеки. Але ж ми живемо з вами в країні, де за слово правди людей нищать по-злодійськи, без суду.

 

Хіба не вчинили кілька років тому дику розправу над групою київських та львівських юристів, що хотіли у Верховній Раді та в ООН порушити питання про колоніальний гніт на Україні, про ігнорування навіть куцої сталінської конституції? Таємний „суд" і розстріл ось відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріали дізнання і суду були знищені...

 

А в цей час, коли творяться діла, яким могли б позаздрити середньовічні інквізитори, верховний балакун з усіх трибун розпинається, що у нас немає політичних в'язнів, що „диктатура пролетаріату" переросла в загальнонародну демократичну державу. Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників демократія, то що ж тоді фашизм?

 

Показовий той факт, що бібліотека була підпалена 24-го травня, в час Шевченківських свят. Це надає події особливого зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна з Шевченком. Його найбільші політичні поезії („Осії, Глави XIV", „І мертвим і живим..." „Розрита могила" та ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоб вони проходили на рівні гопака, а то, не дай Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про „нашу, не свою землю". А скільки в журналах і газетах було цензурою знято матеріалів-статей, віршів про Шевченка, в яких сексоти побачили „натяки" на сучасне становище України!

 

Шевченка боявся цар. Бояться його й наші партійні царисти бо недарма вони стягнули на гору в Каневі на день свята хмару війська і міліції та переодягнених кагебістів. А чи були там люди?.. Людей впускали до Шевченка по перепустках...

 

Але вершиною всього цього були події 22 травня в Києві. У цей день традиційно відзначається річниця перевезення Шевченкових останків з Петербурга і поховання Шевченка в Каневі. До пам'ятника Шевченкові в Києві збираються люди, співають пісень. Так було протягом кількох років. Цього ж року начальство, виконуючи загальний план роботи „по Шевченку", вирішило цього не допустити. Напередодні викликали в ЦК ЛКСМУ групу молоді, яку вважали ініціатором цієї справи, і сказали, що цього не можна допустити. Чому? „Тому, що подібні маніфестації – образа великого російського народу". Так дослівно і було сказано: „образа великого російського народу". Дико, але послідовно. А потім декани і парторги бігали по студентських аудиторіях і попереджали, що хто буде помічений біля пам'ятника Шевченкові 22 травня, того автоматично виключать з вузу. Неймовірно? Спитайте в студентів університету, педінституту, медінституту, у працівників інститутів літератури, фольклору та етнографії, Держлітвидаву та інших видавництв, яким дзвонили по телефону навіть секретарі ЦК ЛКСМУ, суворо попереджали про це.

 

І все ж увечері 22 травня зібрався біля пам'ятника великий натовп молоді. Їх зняли на кіноплівку і тепер „тягають". Декого зняли з роботи, декого збиралися зняти, поки не прийшла з Москви вказівка „не роздувать справу".

 

Так вони бояться Шевченка. І так воюють з ним. А війна з Шевченком – це тільки частина війни з українською культурою і українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці – також частина цієї війни... „Учітеся, брати мої, думайте, читайте" – закликав Шевченко.

 

ДУМАЙТЕ...

 

Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа – він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!".

 

Документ, в якому з таким болем висвітлено трагічну подію про нищення національної культури, історичної пам'яті, повинен знати кожен українець, його необхідно передруковувати в тисячах примірників й поширювати серед народу, вважав Богдан. Оскільки передрук документа на машинці давав мізерну кількість примірників, продовжував роздумувати над тим, як би створити для поширення самвидаву власну поліграфічну базу. Організація підпільної друкарні стала нав'язливою ідеєю. На цю тему розмовляв з університетським товаришем Павлом Чемерисом – відповідальним секретарем редакції газети „Поліграфіст" Львівського поліграфічного Інституту. Павло погодився винести з друкарні кілька кілограмів шрифтів і передати Богданові для складання з них самвидавних текстів.

 

 

Виявилося, в домашніх умовах реалізувати цю ідею не так просто: потрібне було бодай примітивне устаткування – своєрідний станок. Вихід із тупикової ситуації підказав Богданові Петро Дідович – працівник Центрального державного історичного архіву у Львові. Сказав, що найкраще було б набрати тексти в друкарні, яка має лінотипні машини, а з лінотипних відливів можна навіть у домашніх умовах забезпечити великий тираж. Обговорили це питання разом а Анатолієм Шевчуком – лінотипістом Житомирської обласної друкарні, братом Валерія Шевчука, з яким у Богдана були дружні стосунки. Анатолій дав згоду виготовити запропоновані Богданом самвидавні тексти, запевнив, що з готових лінотипних відливів не буде проблем виготовити тираж – не в десятках і сотнях, а навіть у тисячах примірників. Від такої перспективи у Богдана палахкотіла душа, бачив, як живе слово проникає в найвіддаленіші куточки України, пробуджує свідомість людей, гуртує їх до боротьби за високі національні ідеали. У цій діяльності бачив єдиний спосіб рятувати Україну від денаціоналізації, яка з кожним роком ставала все відчутнішою. Перебував у полоні організаційної роботи – все інше відійшло на другий план. Такою була вимога Духу часу.

 

Прикра несподіванка

Коли Богдан з деяким запізненням прийшов на роботу секретарка Віра сказала йому, що дзвонив якийсь чоловік з журналу „Жовтень", просив зайти. Богдан набрав номер телефону журналу.

- Хто мені дзвонив?

- Головний редактор хоче вас бачити.

- Зможу прийти лише під час обідньої перерви.

 

Зустріч з головним редактором Ростиславом Братунем була короткою. Мова йшла про ілюстративний матеріал для чергового номера журналу. Підбір для репродукування творів малярства, графіки та скульптури Братунь доручав Богданові, оскільки саме він запропонував назвати журнал не літературним, а літературно-мистецьким.

- Підберіть ілюстративний матеріал на свій розсуд. Подумайте, яких графіків не поміщали. Справа термінова. Дуже прошу, не затягуйте!

 

Богдан пообіцяв принести кілька гравюр зі своєї колекції й на тому розмова закінчилися. Повертаючись з редакції „Жовтня", зустрів на сходовій клітці двох працівниць редакції Львівського радіо, розміщеного поверхом нижче. В Богдана з ними склалися приязні стосунки, вони радо запрошували його для виступу з приводу різних мистецьких подій.

- Чули свою Караффу по радіо? – запитала одна а них.

 

Поставлене у такий спосіб запитання сконфузило Богдана. Здогадався, що поза очі ходили про нього й Софію різні чутки Не випадало промовчати.

- Дивне запитання. Софія Петрівна – не моя власність, вона належить всій Україні. Бачили, які відгуки у Книзі вражень? Якщо не бачили, поцікавтесь, а її виступу по вашому радіо, на жаль, не чув.

- Я так сказала, бо ви по всіх газетах її розхвалюєте, а недавно бачили вашу передачу по телебаченні. Ми чомусь думали, що ви разом прийдете записатися, – сказала одна з них з лукавою іскоркою в очах.

- А коли був цей виступ?

- Та, мабуть, з тиждень тому. І вона вас не повідомила?

- На жаль, не повідомила.

- А хіба не ви їй писали текст? – наполягала інша.

- Ні, не я. Вперше чую про виступ Софії Петрівни по радіо.

- То не біда, зайдіть до нас, прочитаєте нею написаний текст. Цукерки будуть?

- Очевидно, що будуть.

 

У редакції дівчата порилися в папках і знайшли передрукований на машинці виступ Караффи-Корбут. З нетерпінням перебіг очима кілька абзаців. Глибоко зітхнув. Подякував дівчатам, запитав, чи можуть подарувати йому текст. Не заперечили, мабуть, мали дві чи три копії. На здивування працівниць, Богдан вийшов з редакції без настрою. Помчав на роботу, кортіло в спокійній обстановці уважно прочитати текст виступу Караффи по радіо. Сів за свій робочий стіл і заглибився в читання. Читав уважно, вдумуючись у кожне речення. Той текст виступу був для нього ударом по голові. Йому відкрилася інша Караффа, ніж та, яку знав. Почав готуватися до серйозної розмови. Водночас думав над остаточним розривом стосунків.

 

Якщо б він поглянув на прочитаний текст з іншого боку, без емоцій, то чогось аж дуже страшного, компрометуючого художниця не сказала по радіо: такі передачі були нормою для більшості львівських письменників та художників, але до них Богдан не мав таких завищених вимог, бо не мав на них такого впливу, який мав на Софію, вважаючи її, ігноруючи роки, своєю вихованкою. Перед тим, як піти до Караффи, ще раз перечитав текст.

 

Лежить переді мною книга відзивів, книга хороших слів, часто аж задобрих – сказаних в мій адрес. Читаю я ці добрі, щирі слова, побажання людей, які стали мені друзями, і мимоволі насуваються всякі думки. А чи не за дуже дякують мені товариші за ті мої перші спроби? Бо правду сказати, це в мене, хоч і пізно дещо, але тільки початок. А ще думаю, якою маленькою є моя праця в порівнянні з великими дружніми побажаннями та надіями, які вони покладають на мене.

 

Розглядаю книгу, радію і тривожусь заразом, чи оправдаю я довір'я друзів, чи зумію донести до них свої мислі, мрії, поділитись з ними своїми задумами? Одне я чую, знаю, не буду боятись праці, щоб стати гідною тої великої любові, якою мене обдаровують друзі.

 

В пам'яті виринає перша осінь Возз'єднання, золота і багряна. Море квітів цвіло тоді, як і тепер. Вперше в житті побачила я тоді людей, таких далеких і таких близьких. Бо ж серця в нас одні і думки теж. Ділила нас людська жорстокість і маленька річка невинна. В ту осінь залишилось все позаду безробіття і пацифікації, вуличні бої, барикади, Береза Картузька. Діти пішли в школу, батьки взяли в руки плуги. І роки летіли, а з ними нове життя.

 

На нашій оновленій землі ми святкуємо ювілей 25-річчя Возз'єднання. Ми, художники, як і весь народ, відмічаємо цю славну дату. Готуюсь своєю виставкою гідно вшанувати наші величезні досягнення у всіх ділянках труда. Товариші їздять до колгоспів, шахт і заводів. Вивчають новий день, щоб правдиво зобразити героїку наших буднів і радість дозвілля. Старші товариші покажуть у своїх працях теми з давнього лихоліття, яке прийшлось їм самим пережити.

 

Моральне приниження людини, голод, тюрми – все було. А дальше підходять визначні дати, які художники, як і весь народ, будуть радісно зустрічати. Це сторіччя з дня народження В. І. Леніна, 150 років Великої жовтневої соціалістичної революції. Вже тепер треба збирати матеріали, бо великі теми вимагають великої праці.

 

У мене теж тепер багато задумів, мрій, які мушу скоро здійснити. Вже дуже вони просяться у руки. Хоч є і труднощі технічні, так скажу, чи побутові, то головне те життя, яке бурлить кругом і яке моїм обов'язком є пережити повно, доцільно і сильно. А ще, крім того, завсіди буду вертатись до невичерпної криниці тем – до Шевченка.

 

На своєму ранньому віку я також зазнала досить нужди і горя – то ж і людське горе мені зрозуміле і близьке.

 

Важка доля жінки, тої бідної матері, тої людини, котра валялась попідтинню з голодними, благальними очима, тих дітей опухлих, голих, малих старців, я не можу забути, Ту наймичку вічну, ту матір нещасну, без права любити власну дитину, в першу чергу по всій своїй змозі покажу. Ту велику самітність старої, опущеної матері, її сльози невиплакані, ті очі голодної вовчиці – маю весь час в душі. Тому не можу не висловитися.

 

Побіч сьогоднішнього дня будуть іти зі мною ті покручені старечі руки, вічні трудівниці. Я хотіла б своєю працею покласти в оці руки хоч малу квітку, хоч погладити їх за це, що вони видержали, не зломились (зрештою, матері інакше не можуть) і виростили онуків – богатирів, сильних трударів, вчених, нас, художників... Ті руки, порепані, чорні, простелили нам шлях світлий. Вони, наші матері, на тих руках протягнули нам крізь віки своє велике, мужнє серце. Ми приймаємо його як найдорожчу естафету, щоб скріпити його своїм трудом, та пронести своїм онукам без стиду.

Софія Караффа-Корбут".

 

  

Богдана мучило питання: як могла Караффа виголосити такий текст. Треба конче з нею зустрітися й висловити думку про зміст її виступу. А якщо вона не хоче вислухати? У такому разі краще написати листи й викласти у ньому все, не стримуючи емоцій. Після праці попрямував додому. Сів за стіл і почав писати. Писав, наче в гарячці, швидко, нервово, з болем і гіркотою у серці.

 

Перечитав. Ні, такого листа пересилати поштою не можна, – треба зустрітися й вручити в руки. Лист вийшов понад міру різкий. Закінчив листа словами: „Краще б Ви торгували власним тілом, ніж мали опуститися до низькості, торгуючи власною совістю".

 

Поглянув на годинник: 22-га. Запізно йти в такий час. Склав аркуш учетверо, поклав у кишеню. Зрушені нерви не давали спати. Дочекався ранку і попрямував до її майстерні. Софії не застав. Під час обідньої перерви заглянув у графічну майстерню, але й там її не було. „Софія Петрівна поїхала на село, – повідомив майстер Живко, – буде завтра зранку". Богдан знову майже не спав, чекаючи того ранку.

Зустріла словами:

- Якщо б я знала, що ти сьогодні прийдеш, то сказала б зустріти мене коло поїзда. Нині приїхала з Куткора, ледве донесла те все. Дивись, бачиш той рулон? А ти знаєш, який лінолеум важкий? Поклала на себе, як на верблюда, але якось донесла – мало не сконала. Вся була мокра. Але чому в тебе такий вираз обличчя?

- Я приніс вам листа. Прошу, – сказав сухо. – На розмову не маю часу, заледве встигаю на працю. Бувайте!

 

З листом в руках і знаком запитання на обличчі Софія кілька хвилин постояла біля дверей майстерні, з тривогою сіла за стіл і почала читати. Прочитавши, не могла збагнути, що з нею діється. Майже всю ніч провела у сльозах. Наступного дня вранці пішла на головпоштамт і зателефонувала Богданові до музею. Цього разу його покликали.

- Тебе цікавить, яке моє враження від твого листа? Проплакала цілу ніч. Ти цього хотів?

 

 

Не чекаючи відповіді, поклала трубку. Не знала, як їй поступити в цих обставинах. Богданів лист лежав тягарем на душі. Що має з ним робити? Спалити? Найкраще було б спалити себе разом з тим листом й відродитися, наче фенікс. Боліло серце. Було б нерозумно з її боку написати листа з поясненнями, чому з таким текстом виступила по радіо, Лист міг потрапити в чужі руки, а це означало б самій наробити собі лиха. До політичних питань треба бути дуже обережним. Пам'ятала, як дорого коштувало багатьом людям кожне написане в листі слово. То ж найкраще зустрітися і все пояснити. Того ж дня написала записку й вкинули у щілину дверей його помешкання.

 

„Знаєш, Данку, читала я два рази. Все добре. Але на це я не напишу Тобі нічого. Я можу, і хочу, і вважаю це найбільш властивим поговорити. Я тепер вже не можу писати, бо писання – це також пустомеля, а так як Ти для мене найближчий чоловік, у нас не сміє бути таких штучних атмосфер і ситуацій. Я не хочу, щоб Тебе боліло, бо Ти мені все.

 

Тому, якщо хочеш, я все Тобі розкажу коротко і ясно, але словами, бо пусті паперові обіцянки мене не вдовольняють. Я хотіла б сьогодні, у 10 год., зустрітись коло університету – там де все, і поговорити. Це буде нормально для мене і ясніше Тобі. Буду ждати Тебе, Друже мій дорогий, – Софія.

 

Нехай хоч раз буде, як повинно бути, – нормально".

 

 

Богдан не міг себе пересилити, на зустріч не пішов. Софія, не знаходячи спокою, написала ще одну записку:

 

„Данку!

Так не може бути. Я мушу Вас побачити і поговорити. Обов'язково. Ви мусите зрозуміти, що я так мусила поступити, але мені неприємно і болить. Завтра скажіть на роботі, що десь ідете, – і прийдіть. Жду від 3-ої до 5-20.

Соня.

 

Якщо не зможеш бути в тій годині, то в 6-30 будьте коло церкви на Руській, Або сьогодні до 10-30".

 

Наступного дня Богдан прийшов на працю без настрою. Щойно почав переглядати газети, як почув, що хтось відчинив двері до кабінету. У дверях стояла секретарка Віра й невдоволеним тоном до Богдана:

- Вас знову до телефону. Ви, мабуть, вважаєте, в мене нема іншої роботи, крім бігання сходами вниз і вверх?

- Пробачте! – примирливо сказав Богдан і пішов на другий поверх, бо в кабінеті не було телефонного апарата. Пізнав голос Караффи.

- Прийдіть у майстерню. Конче.

1-10 of 77