Рубрики‎ > ‎

Мистецтво


Втрачена перлина духовності та культури. (Автор:Гах Ірина)

опубліковано 18 бер. 2017 р., 09:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 квіт. 2017 р., 08:01 ]

«Релігійне мистецтво і релігійне малярство має передовсім ту ціль, щоби якимись засобами представити те, що змислам вже не є приступне; прокладати дорогу до надприроднього світла, давати душам щось не з цієї землі, підносити їх до відчування неприступного світла, впроваджувати їх в глибину молитви, містики… учити їх молитися, звертати їх ум до вічности, одним словом – релігійне мистецтво має служити релігії…».

Слово Митрополита Андрея на освяченні

Святодухівської каплиці Греко-католицької семінарії у Львові. 1929

 

Перші згадки про сучасну вулицю Коперніка припадають на ХІV століття: це була малозаселена та болотиста місцевість. Із часом на цих землях постали кілька монастирів – між ними і сестер Домініканок. На місці якого наприкінці ХVІІІ століття з ініціативи австрійського цісаря Йосифа ІІ заснували генеральну семінарію католиків Східного обряду. Її ректором (1783-1784, 1787-1796) призначили 27-літнього Антона Ангеловича.

 

Історики стверджують, що у тих часах споруда семінарії більше нагадувала в’язницю, ніж духовний заклад: у будинку бракувало спалень, кімнат для спільного навчання. Мабуть, тому під час воєнних дій 1812 року у приміщеннях семінарії певен час містився військовий склад. Втім, з часом мудра та далекоглядна діяльність отців закладу призвела до поступового оновлення старих будівель, поліпшення умов проживання студентів і забезпечення регулярного навчально-виховного процесу.

 

У першій половині ХІХ століття семінарія вже була й осередком значимих подій в історії Галичини: у жовтні 1848 року в її приміщеннях зібрався «Собор руських учених» – перший просвітницький з'їзд у краї, скликаний Головною Руською Радою.

 

У цьому закладі свого часу навчалися відомі у ХІХ столітті особи: Маркіян Шашкевич, о. Михайло Вербицький (автор мелодії національного гімну), о. Василь, батько поета Б.-І.Антонича, письменник Тимофій Бордуляк, єпископ Ізидор Борецький та ін.

 

У 1887-1889 роках на земельній ділянці (а точніше – у саду) Греко-католицької духовної семінарії було побудовано Головну пошту міста Львова. Практично паралельно реконструювали та перебудовували частину приміщень Духовної семінарії (архітектор С.Гавришкевич), яка щільно прилягла до будівлі пошти.

 

З початком Першої світової війни, коли російські війська зайняли Львів, семінарія, як і більшість інших установ, була закрита, приміщення пристосовані під військовий шпиталь.

 

У буремні листопадові дні 1918 року у Львові сформувався «бойовий фронт» (лінія бойових дій), який проходив попід Цитаделлю, вздовж Головної пошти, палацу Галицького сейму (тепер – головний корпус Національного університету ім. Івана Франка), собору св. Юра, вулицями Бема (тепер – Ярослава Мудрого) тощо.

 

Просторі приміщення Головної пошти та семінарії стали опорними пунктами, звідки здійснювали збройні напади. Саме через будинок семінарії поляки дісталися до приміщення пошти та підпалили дах, що спричинило відхід українських вояків із будинку:

 

 

Зовнішній фасад семінарії (1918)

 

«Будівля Духовної Семінарії у Львові, під час пам`ятних Листопадових боїв в 1918 р. була тереном завзятої боротьби, що шаліла довкруги неї. Після боїв являла собою справжню руїну. Не було ні одної цілої віконної шиби чи стіни. Двері і стеля в кімнатах та коридорах були подіравлені густо рушничними кулями, всюди барикади, повно сміття і румовища. По кімнатах і довгих коридорах гуляв вітер. Опісля будинок зайняло польське військо і почало там по-свойому господарювати, доводячи його до ще гіршої руїни» (зі спогадів очевидців).

 

Після війни заходами Папи Пія ХІ будівлі семінарії було віддано у відомство Митрополичого ординаріату УГКЦ під безпосереднє керівництво оо. Василіян.

 

Протягом п’яти років о. Теодозій Галущинський очолював та відроджував заклад: на його плечі лягла тяжка праця по відновленню не тільки семінарських приміщень, але й діяльності навчальної установи.

 

12 січня 1923 року ректором Греко-католицької духовної семінарії став 34-річний Йосиф Сліпий, якому судилося впровадити суттєві зміни у життя установи. Протягом доволі короткого часу новий ректор зробив дуже багато: відновив та перекрив мідною бляхою дах на вежі, реставрував зовнішній фасад семінарії, привів до порядку навчальні приміщення, відновив первісний вигляд фасаду церкви Святого Духа, яка також сильно постраждала під час війни.

  

 


 

Вигляд внутрішнього двору Греко-католицької семінарії (поч. ХХ ст.)

 

Від початків Греко-католицької семінарії до її архітектурного комплексу входила церква Зішестія Святого Духа, яка після касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ ще наприкінці ХVІІІ століття була переобладнана за східним обрядом з монастирського костелу сестер Домініканок на церкву.

 

У 1780-1790 роках відомий художник Лука Долинський створив п'ятиярусний іконостас (1840 року оновлений Мартином Яблонським), різьбу до якого виконав Іван Щуровський.

 

Від початку перебудови Святодухівська церква була храмом, яким користувалися і семінаристи, і мешканці міста. Мала вигляд скромного однонавового, з напівкруглою апсидою, храму, накритого двосхилим дахом. Головний фасад храмової споруди виходив на сучасну вулицю Коперника, мало виділяючись зовнішньою архітектурою серед забудови колишнього монастиря.

 

 

Лев Ґец. Церква Святого Духа (1930-ті роки)

 

Про стінопис Святодухівської церкви, виконаний на початку ХХ століття Модестом Сосенком, відомо мало (на сьогодні відповідних документів чи зображень автору виявити не вдалось), хоча маємо спогади мистецтвознавця І.Федорович-Малицької, яка з захопленням писала: «Церква доступна для публіки… Вона прегарно розмальована. Багатство орнаментики просто осліплює. Барви скрізь теплі, живі, неначе південним сонцем освітлені. Янголи на стелі чудово стилізовані. Хтось висловив погляд, що церква перевантажена орнаментикою. Хто любить східний обряд і візантійську традицію, то той не може не любити тієї церкви, де нема сліду понурого сумерку північних соборів, а стільки теплих барв і наскрізь оригінальних взорів. Візантизм не виступає тут у формах, але у поліхромії, у перевазі кольористичних вальорів, що надають характер святині. Бароковий іконостас, залишений з давніших часів, стихійно чужий теперішньому розмалюванню церкви. Перед царськими воротами висить срібна лампада, що була колись окрасою Скиту Манявського. Деякі малюнки іконостасу і стінні медальйони мають також історичну та артистичну вартість».

 

За кілька років ректорства Йосиф Сліпий дуже багато зробив для зовнішнього та внутрішнього вигляду семінарії: відбудував і облагородив архітектурний комплекс, відремонтував і реорганізував внутрішні приміщення, заснував музей сакрального мистецтва. Була у ректора ще одна ідея: змінити внутрішній вигляд каплиці, розташованої на першому поверсі у правому крилі семінарії: «Сам знавець і любитель мистецтва, порішив дати каплиці цінне мистецьке обладнання, одягнути її в новий пишний одяг і ним немов закрити цілковиту відсутність яких небудь архітектонічних вальорів. Не лякався великих коштів, бо вірив, що для доброї справи гроші все знайдуться. Своїми думками звірився проф. Петрові Холодному, і вони обидва обговорили й розробили плян майбутнього іконостасу та поліхромії. Коли той плян схвалив ВПреос. Митрополит [Шептицький – І.Г.], мистець узявся за його здійснення…».

 

У тому часі П.І.Холодний жив і працював у Львові, брав активну участь у виставках, організував Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), плідно співпрацював з Національним музеєм у Львові, мав репутацію доброго іконописця та митця, який надзвичайно продуктивно та плідно працював у напрямку відродження та впровадження у сучасну церковну образотворчість давніх візантійських традицій.

 

До роботи над іконостасом для Святодухівської каплиці художник приступив на початку 1926 року. Для Холодного це була доволі складна, надзвичайно відповідальна та, водночас, цікава робота: звичайну велику кімнату із віконними отворами та невисокою стелею перетворити у приміщення, де «під час щоденних розважань, тоді, коли в душі молодого питомця родяться великі думки й настрої, що несуть його у небесні простори, коли нав’язуються нитки, що поєднують його з Богом, коли душа його сповнена найніжнішими містичними нюансами – тоді повинно бути все, що до такого глибокого богомисленного життя настроює» (із спогадів сучасників).

  

 

 

 

 

 

Петро Іванович Холодний відмінно справився із завданням. Іконостас, різьбу до якого виконав А.Коверко, став не тільки окрасою каплиці, але й високомистецьким твором, яким захоплювалися і священики, і поціновувачі церковної образотворчої культури.

 

Про роботу П.І.Холодного над іконами до іконостасу святодухівської каплиці, Юрій Магалевський згадував: «Ті ікони … малював півтора року і виконав ту роботу на дошках темперою, що під оглядом техніки є роботою найважчою, забирає багато часу та вимагає багато праці та терпеливости. Виконано всього 54 ікони, що за півтора року міг зробити лише Холодний з його великанською працездатністю. (Працював від рана до вечора). При цьому треба зазначити, що кожна ікона є оригінальна і витримана в старих іконописних традиціях та кожна зосібна уявляє чудовий мистецький твір» (Мета, 1931).

 

 

П.І.Холодний. Моління (фрагмент іконостасу). Репродукція 1931 р.

 

Іконостас був освячений митрополитом Шептицьким на празник св. Андрія – 13 грудня 1927 року.

 

 

Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайні ліворуч –Йосиф Сліпий і П.І.Холодний

 

 

П.І.Холодний. Царські врата Святодухівського іконостасу (різьба А.Коверка). 1926-1927.

 

Після успішного завершення іконостасу П.І.Холодний приступив до стінопису. Робота тривала два роки. Як згадують сучасники, у тому часі Холодний уже хворів: «Нераз мусів припиняти роботу, бо почував зворот голови. Бувало годинами сидів на стільці, схиливши голову на стіл». 

 

Новий оригінальний підхід до розпису стін, коли сюжетні композиції базуються на зображенні символіки окремих притч Святого Письма та ранньохристиянського образотворчого мистецтва, були свого роду сміливим «новітнім» прийомом у мистецтві стінопису на початку ХХ століття. Таке мистецьке заповнення невеликих площиною стін каплиці було чи не найкращим рішенням завдання, яке було поставлене перед художником і озвучене митрополитом Андреєм: «Мистецький напрям повний містицизму і символіки,.. що в такім самім напрямі виховуємо питомців [семінаристів – І.Г.]; що любов старинности і візантійський стиль та символіка перших віків християнства та архаїчні ікони, що все те виключає у вихованні питомців всякий смисл до реальних потреб життя. … У вихованні питомців Семінарія узгляднює не лише ті вимоги і потреби життя, але й приготовляє питомців до практичного життя та старається в них виробити людей, що відчувають кожний біль, кожну потребу свого народу».

 

Стінопис, виконаний П.І.Холодним, був зроблений так, як його хотіли бачити і Йосиф Сліпий, і митрополит Андрей – зображення головних християнських символів, які будуть «промовляти до умів і сердець глядачів, змушувати їх шукати щораз то глибшого змісту в незглибимих Христових правдах і плекати просту і ясну віру» (із промови Йосифа Сліпого на посвяченні каплиці).

 

 

П.І.Холодний. Фрагменти стінописів. Репродукції 1931 р.

 

Каплиця, своїм мистецьким рішенням захоплювала усіх – про неї писали відомі мистецтвознавці у вітчизняній пресі та за кордоном, її було визнано «найкращим повоєнним мистецьким твором у городі Львові а може на усій Галицькій Україні», а працю П.І.Холодного названо «Мистецьким подвигом», за що із рук Йосифа Сліпого художник отримав Подяку.

 

Але здоров`я митця погіршувалось. Він виїхав до сина Петра у Варшаву для обстеження та лікування. Та було пізно – влітку 1930 року о 15 год. Петро Холодний-старший помер.

 

У 1929 на базі семінарії митрополит Андрей створив Греко-католицьку богословську академію

 

 

Митрополит Андрій у Богословській Академії (1930-ті роки)

 

У 1930-х роках Греко-католицька богословська академія стала потужнім осередком виховання нового покоління церковних діячів, довкола неї гуртувалася українська інтелігенція. Крім того, стараннями ректора приміщення були заповнені кращими взірцями давнього та сучасного церковного і світського мистецтва, про що маємо згадку одного із вихованців закладу: «Стіни коридору, як і обидва боки сходів, були прикрашені старими іконами, цими властивими йому прикметами, які збирав о. ректор. Повіяло давниною й витонченістю української духовности в церковному мистецтві. Я не сподівався, що побачу таке багатство, хоч до того часу мав змогу оглядати мистецькі скарби в різних музеях Західної Європи… В почекальні перед канцелярією о. ректора стіни були прикрашені картинами сучасних мистців – О.Новаківського, І.Труша, О.Кульчицької, І.Іванця й ін.». 

 

Наприкінці 1930-х з ініціативи Й.Сліпого було розпочато дослідження крипти під церквою Святого Духа, що виявило давні поховання (найбільш ймовірно – ченців-домініканок) під головним престолом. Цей факт Ярослав Пастернак, який проводив розкопки прокоментував так: «Колись престіл був висунений значно до переду, а у пресвітерії був лише хор – місце для монашок під час богослужінь. Під таким хором можна було ховати небіжчиків. Зовсім аналогічний випадок спостерігав, просліджуючи 19.V.1933 крипту під нинішньою українською парохіальною церквою у Белзі».

 

9 жовтня 1932 року в саду Академії було встановлено пам`ятник митрополиту Андрею скульптора Андрія Коверка.  

 

 

Під час воєнних дій 14 вересня 1939 року Святодухівська церква була знищена німецькою бомбою (яка, мабуть, призначалася для будівлі Головної пошти як стратегічного об`єкту). Із руїн церкви відомий львівський мистецтвознавець Михайло Драган просто чудом врятував 6 ікон старого іконостасу і передав їх до Національного музею. Тоді ніхто й гадки не мав, що Святодухівської церкви у Львові більше не буде.

  

 

За німецьких часів (1941-1944) робота Академії відновилася. Незважаючи на воєнний час і доволі скрутне матеріальне становище, Йосиф Сліпий, приступивши до своїх обов`язків ректора, у квітні 1942 року оголосив у місцевій газеті конкурс на виготовлення архітектурного проекту відбудови церкви Святого Духа, бо не уявляв собі Богословську академію без цієї сакральної споруди. У конкурсі взяли участь відомі архітектори: Євген Нагірний, Отто Федак, Олександр Пежанський, Степан Гаврилюк та ін. Але відновити будівлю вже не встигли: за такий короткий час під час війни було складно знайти кошти, а у 1944-му Василіянський чин і всю Греко-Католицьку Церкву чекали тяжкі часи. Останній великий проект у Львові, задуманий Йосифом Сліпим, залишився на папері.

  

 

 

14 квітня 1944 року сталася ще одне лихо – радянська бомба практично знищила академічну бібліотеку та сильно пошкодила музейне приміщення Академії. Здається, це була остання крапка в історії існування Святодухівського архітектурного комплексу.

 

У липні 1944-го до Львова повернулася більшовицька влада, при якій про відновлення церкви Святого Духа чи про діяльність Богословської Академії навіть мови не було. Залишки церковних руїн розібрали до фундаментів. Львівські старожили досі пам`ятають, як у 1970-х роках на місці сучасної зупинки трамваю та будинку АТС ще були семінарські сади…

 

На сьогоднішній день Святодухівський іконостас П.І.Холодного (із частковими втратами) зберігається у фондовій збірці Національного музею у Львові. Йому вдалося пережити тотальне знищення 1952 року «неблагонадійних» творів першої половини ХХ ст. із цієї збірки, а у роки Незалежності – зайняти почесне місце у постійній експозиції музею. Маємо велику надію, що стінопис П.І.Холодного у колишніх будівлях Богословської академії також зберігся під шарами пізніших побілок.

 

Зовсім нещодавно сталася майже містична подія, яка мала би звернути на себе увагу і громадськості, й істориків, і, звичайно, влади. В одній із аудиторій географічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, навчальні приміщення якого містяться у згаданих будівлях, «відкрився» стінопис. Це сталося на другому поверсі, у приміщенні, розташованим поряд із колишнім кабінетом ректора Йосифа Сліпого. Найімовірніше, це роботи ще одного художника, який працював над розписами стін семінарії – Павла Ковжуна. Але це лише припущення. Наскільки відомо автору цих рядків, на консультації щодо «проявленого» фрагменту живопису були запрошені реставратори, які навіть взяли проби та зробили перші аналізи. Почалися попередні перемови щодо можливої співпраці у відновленні та реставрації живопису, який на сьогодні є замальованим. Але… Науково-реставраційні роботи є доволі коштовними…

 

Творіння великих митрополитів Андрея та Йосифа – духовно-мистецькі скарби Святодухівської греко-католицької богословської академії, створені визначними українськими художниками першої третини ХХ століття, чекають на кошти, призначені для дослідницько-реставраційних робіт, які би у всій красі повернули нам давню велич національної Церкви.

Відкриття пам'ятника Михайлові Вербицькому. (Автор: Кондрат Василь)

опубліковано 29 груд. 2015 р., 02:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2016 р., 09:02 ]

Відкриття пам'ятника творцю музики Державного Гімну України "Ще не вмерла Україна", відомому українському композитору отцю Михайлові Вербицькому

 

 

 Відкриття відбулося у Львові 27 грудня 2015 року.

Пам'ятник встановлено на перетині вулиць Степана Бандери, Генерала Чупринки та Михайла Вербицького.

 

Цього року минуло 200 років від народження композитора (народився 5 березня 1815 року в с. Явірник Руський на Перемищині).

 

2015 рік на Львівщині був оголошений роком композитора Михайла Вербицького.

 

До ювілейної дати з дня народження Михайла Вербицького Львівським регіональним суспільно-культурним товариством «Надсяння» був оголошений  Всеукраїнський конкурс на найкращу концептуальну ідею пам'ятника композитору. На конкурс надійшов 21 проект. У червні 2013 він завершився перемогою проекту творчого колективу скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітектора Володимира Стасюка. Нагадаємо, що брати Сухорські створили  також пам’ятник Тарасові Шевченку на проспекті Свободи та Юрію Змієборцеві на пл. Григоренка.

 

 

 

Монумент був споруджений на благодійні пожертвування, зібрані громадою та церквою. На сьогодні збір коштів ще триває.

 

Всі дії, пов’язані зі спорудженням пам’ятника координувалися громадським комітетом, співголовами якого є відомі громадські діячі Ігор Калинець і Тетяна Крушельницька. Учасники відкриття пам'ятника особливу подяку висловлювали голові Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимиру Середі, який особисто займався питаннями виготовлення і встановлення пам'ятника.

 

 

 

 

В урочистому відкритті пам'ятника взяли участь представники влади Львова та області, зокрема голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, культурні та громадські діячі. Колір волосся учасників в основному був сивий.

 

 

 Хотілось би звернути увагу на кілька речей.

Перше. Михайло Вербицький є автором музики Державного гімну України. Цей гімн є також національним символом українців. Напевно подія відкриття йому пам'ятника (першого поза Яворовом, рідним містом композитора) мала б мати загальнодержавний статус.

 

 

 Друге. Рушієм встановлення пам'ятника було суспільно-культурне товариство "Надсяння". Честь і слава йому. Це прийнятно, коли ми належимо до Польської, Московської, Австрійської чи інших держав. І це неприйнятно в Українській державі. Культурницька, пропагандистська, загальнодержавна робота ‑ за цією державою.

   

 Благо, хоч українські чиновники не заважали встановленню пам'ятника. Кажуть, що навіть сприяли деколи. Але рівень їхньої присутності на відкритті пам'ятника творцю мелодії гімну держави недостатній. Фактично загальнодержавну акцію перетворили в регіональну. Це свідчить про рівень позиції українців в державі Україна.

 

Третє. Навіть регіональна преса не справилася зі своїм завданням донести до громадян відомість про непересічну загальнодержавну акцію. Абсолютно незрозуміла пасивна позиція. Після відкриття пам'ятника появилось більше повідомлень про це. Ґрунтовних ‑ жодного.

 

Четверте. Участь провідних політичних партій та молодіжних організацій як у організації побудови пам'ятника, так і у його відкритті помічена не була.

 

Яловіємо?

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 44. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 лип. 2014 р., 02:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2014 р., 07:48 ]

Додаток

Віртуальна презентація

першої книги документального роману-колажу Богдана Гориня

„Любов і творчість Софії Караффи-Корбут".

З підготовленою до друку першою книгою документального роману-колажу Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" ознайомилися: поет, прозаїк Микола Петренко; літературознавці, критики Тарас Салига, Микола Ільницький; публіцист, критик Юрій Дорошенко; мистецтвознавець Орест Голубець.

 

Надіслані ними в письмовій формі від прочитаної книги враження, міркування, відгуки та критичні зауваження навели видавництво на думку провести віртуальну презентацію роману-колажу Богдана Гориня. Подаємо наявні у видавництві матеріали шановних авторів (виступаючих) у порядку їхнього надходження до видавництва. Сподіваємося, що висловлені думки розбудять у читачів інтерес до документальних повістей та романів про життя і творчість чільних представників української культури, схилять до роздумів про високі обрії української духовності.

Видавець Юрій Николишин

 

Невситима жага

Микола Петренко, поет, прозаїк, перекладач

Вдячний долі, яка надала мені змогу мандрівки в минуле, в пору моєї творчої юності. Маю на увазі роман-колаж знаного мистецтвознавця (всі інші титули полишимо для іншого разу) Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут». Так, мого доброго друга з тих часів, як і більшість героїв цієї книги.

 

Працював я тоді, а це початок шістдесятих років, редактором художніх передач щойно відкритої Львівської телестудії, і в коло моїх посадових зацікавлень входило ведення поетичного театру, рівно ж як і підготовка художніх передач – своєрідні камерні вернісажі, візити до майстерень художників. І моїми гідами, моїми порадниками в багатовекторному художницькому колективі були саме молоді мистецтвознавці Богдан Горинь і Христина Саноцька. Саме вони підказували мені імена цікавіших художників, допомагали порозумітися з ними. Назву такі імена: Роман Сельський, Іван Севера, Роман Турин, Ярослава Музика, Петро Обаль, Григорій Смольський, Леопольд Левицький. А із молодших – Володимир Патик, Теодозія Бриж, Іван Скобало. Невдовзі цей гурт поповниться студентами та випускниками Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва – поміж них Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Іван Марчук, Микола Андрущенко. Я не назвав самої Софії Караффи-Корбут, але це цілком зрозуміло, адже вся книга присвячена саме їй, за визначенням автора – геніальній ілюстраторці кількох десятків книжкових видань.

 

Автор має цілковиту рацію, афішуючи свою книгу як несподіванку навіть для тих, хто добре знав саму художницю. Я також був із нею в приязних стосунках, але спрагла великої любові потаємна душа молодої жінки залишалася для мене закритою. Все ж я хочу сказати кілька слів про книгу, поминувши „сюжет для двох".

 

Почну із того, як я сприймав саму художницю. Погоджуюся: як одну із талановитіших у львівській художницькій спільноті. Але ж Богдан Горинь дає їй куди вищі оцінки: при одній із перших зустрічей характеризує її як дуже здібну, потім як талановиту, і так до проголошення геніальності. На жаль, поза рамками інтиму полишається сам процес росту і вивищення художниці. Тим більше, що її оточення автор характеризує як людей із обмеженими здібностями. То які ж джерела її росту? Для мене вони насамперед випливають із названих вище імен – адже поміж львівськими авторитетами були й прямі чи непрямі учителі художниці. Тобто, ті, хто спрямовував розвиток таланту в певне річище, а це – Роман Сельський, Іван Севера, Леопольд Левицький насамперед.

 

Та й роль самого Богдана Гориня варто окреслити значиміше, розуміючи, що він сам про себе високих слів не говорив. Але – чому саме його так привітно і гаряче сприйняли письменники, художники, актори? Так, він прийшов до них із своїм дослідженням на майже заборонену тоді тему психології творчості, але ще й із своїм не сприйняттям осоружного для більшості методу соціалістичного реалізму. Саме Б. Горинь відкривав багатьом очі (мені так само) на явища світової культури, на наших поневажених світил – з іменами Архипенка, Бойчука, Курбаса та й цілого ряду інших. На розмаїтих засіданнях, семінарах, обговореннях виставок безапеляційно таврував саме конкретних носіїв ідей остогидлого соцреалізму, а це були переважно прислані зі сходу для ідеологічного підсилення недуже високої кваліфікації митці, яким однак не бракувало фахових амбіцій.

 

А тут ще наче з нічого вигулькнула ціла плеяда молодих. Моєму поколінню досі паморочиться голова від згадок про організований Дмитром Павличком та ректором Львівського університету ім. Івана Франка Євгеном Лазаренком „десант шістдесятників", коли за Драчем, Вінграновським, Дзюбою буквально ходили сотні шанувальників, спраглих їхнього живого слова. Не дивно, що талановитих киян гаряче сприйняли і чесніші із старших – від Ірини Вільде зачинаючи. Додамо сюди також приїзд Леся Танюка із Аллою Горською – для постановки в театрі ім. Марії Заньковецької вистави за п'єсою Миколи Куліша „Отак загинув Гуска", яка була опротестована партпосадовцями і знята з програми. А в самому театрі визрівало оновлення – появився Богдан Ступка в образі Механтропа, Юрій Брилинський – Кобзар із „Гайдамаків", появилися Богдан Козак, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Володимир Глухий, яких радо прийняли старші колеги, разом витворюючи сплав нового, кращого на ті часи в Україні театру. До того ж, піднялася нова хвиля ненависного компартійному керівництву естрадно-пісенного мистецтва, пов'язаного насамперед з іменем Мирослава Скорика, щоб невдовзі передати звитяжну естафету Володимиру Івасюку.

 

Не дивно, що Богдан Горинь посів високе місце саме у творчому рості нашої героїні: книги про визначних художників, поезії кипучої молоді, врешті, перші твори самвидаву – це все йшло до Софії через Богдана. І поряд із іншими чинниками визначило формування вершинних злетів художниці – до Шевченкового „Кобзаря", „Івана Виговського" Івана Франка, „Лісової пісні" Лесі Українки.

 

Документальний роман-колаж Богдана Гориня освічений безперечним літературно-епістолярним хистом самої художниці. Але тут у свої права вступає незбагненність жіночої душі – і я змушений відсторонитися. Тим більше, що автор довів свою розповідь до кульмінаційної точки: арештів кінця серпня 1965 року, коли й сам потрапив до кремлівської катівні. Тож подальші події ввійдуть до другого тому цього своєрідного роману-дослідження.

 

Про творчість і любов

Тарас Салига, критик, літературознавець

Саме про творчість і любов розмова у широкоформатному документальному романі-колажі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", задуманому у двох книгах. Мова про першу книгу. Це документально-есеїстичний твір про видатну львівську художницю, про автора твору і не тільки. Якщо хочете, то це доволі відважний творчий експеримент, бо тут криється письменницька небезпека ідеалізувати себе як героя твору, або впасти у протилежну крайність. На щастя, цього не сталось, адже в автора чималий досвід і белетриста, і науковця-інтерпретатора художніх процесів. Пригадаю його книги „У пошуках берега" (1996), „Туга Віктора Цимбала" (2005), „Олександр Архипенко" (2007), „Не тільки про себе" – тритомник спогадів (2006, 2008, 2010).

 

У названому романі – дві основні сюжетні колізії з епіцентрами драматичної односторонньої любові та високої, одержимої любов'ю, творчості. Не випадково ж документальний роман-колаж має назву „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут". Його можна було б назвати „Софія і Богдан" за зразком назви „Аліна і Костомаров" – твору Домонтовича, в якому йдеться про світлу драму кохання Костомарова до Аліни Крагельської. Правда, це по-своєму різні сюжети, проте між ними є промовистий перетин. Герої цих творів – кирило-мефодієвець Костомаров і яскравий шістдесятник Богдан Горинь живуть у своїх ренесансних романтично-героїчних епохах. Один – в царсько-російській імперії, а другий – в імперії комуно-московській із абревіатурою СРСР. Обидва герої, як борці за свободу і незалежність української нації (народу), відбувають тюремні покари та заслання.

 

До речі, роман-колаж Богдана Гориня своїм жанровим „єством" дещо подібний до роману Михайла Слабошпицького про Михайла Коцюбинського „Що записано в книгу життя", в якому Коцюбинський, як персонаж твору, розповідає сам про себе, де завдяки його монологам оживають Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Сергій Єфремов, Михайлина Могилянська, Володимир Винниченко, Володимир Самійленко.

 

У Гориневому творі Караффа-Корбут у листах до Богдана теж веде розповідь про себе, не кажу вже про Богдана, який „натурально" присутній. Попри такий діалог Софії і Богдана є ще олюднений світ шістдесятників, скажімо, Надії та Івана Світличних, Івана Дзюби, Миколи Петренка, Романа Крип'якевича, Ігоря Калинця, Теодозії Бриж, Миколи Вінграновського, Віри та Івана Плесканків, Дмитра Крвавича, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Світлани Йовенко, Бориса Мамайсура, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола, Володимира Патика, Володимира Глухого, Ярослави Музики, Ярослава Мацелюха, Ірини Вільде, Ростислава Братуня, Дмитра Павличка (еtс).

 

Побічно від основного сюжету Богдан Горинь відкривав такі сторінки, які досі не були оприлюднені, не знані широкому загалові. Ось яскравий приклад. Богдан написав Іванові Світличному листа, додавши до нього „Пісню" (Після репресивної хвилі, яка в 1965 р. прокотилася по кількох містах України, „Пісню" Вінграновського було надруковано в скаліченому вигляді, цитовані слова вилучені), яку в Одесі, прощаючись, записав йому (себто Богданові – Т. С.!) Микола Вінграновський. Актуальність пісні полягала в рефрені.

 

Бо воля – в неволі,

і доля – в недолі,

і щастя – в нещасті,

Вітчизна – в напасті.

 

У листі-відповіді, якого Світличний зразу ж відіслав Богданові, є слова: „Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про Вінграновського – тут ніхто нічого про нього не знає. А „Пісня" його чудова – вже пішла між люди". Нерідко у літературних і довкола літературних колах виникають дискусійні питання – чи можна і чи варто публікувати, так би мовити, „особисті" записи (щоденники, листи, нотатники і т. і.) відомих людей? Думки, а отже й відповіді є різні, інколи й самі письменники висловлюються з цього приводу. Щоденники і записники часто є предметом письменницької гри: апелюючи до особистого, їх автори все-таки очікують на публікацію і прочитання. Переважно цю гру можна прочитати між рядків та відчитати у стилістиці цих „опусів". Щодо листів, то тут позиції розходяться. Одні письменники бажають приховати свій епістолярій, а інші самі його друкують. Достатньо згадати Івана Франка, який опублікував своє листування з Михайлом Драгомановим, справедливо вважаючи, що воно має історико-літературну цінність. Письменники-шістдесятники теж щедро цитують у спогадах свої листи, надаючи їм документального значення. І щоденники, і записники, і листи „знакової" у суспільстві особи мають не лише вузькоособистий і побутовий характер, а є джерелом для з'ясування якихось конкретних обставин біографії чи творчості. Окрім цього, вони мають цінність як джерело біографії, а часто як ключі естетичного розкодування творчості митця, є продовженням того світу, який він творив у своїх художніх творах. Власне, багато листів Софії Караффи-Корбут (а то й чи не всі) є саме такими. У них одним із основних мотивів пульсує мотив натхненної любов'ю творчої праці, глибокого духовного від неї вдоволення. Така праця морально возвеличує людину, окрилює її, плодоносить добірними плодами

 

С. Караффа-Корбут у листах до Богдана акцентувала на духовній насолоді праці: „Боже, – писала вона в одному з листів,— як я люблю свою роботу (з вітражами, мозаїками і т. д. – то вже до смерті, люблю людей чистих і світлих, і Тебе. Не вмію я вже думати про себе без Тебе, не знаю, де початок, а де кінець мене і Тебе".

 

Це Божа Благодать говорила її душею, будила у ній високі пориви і потребу творити, експериментувати, оновлюватись, і, звичайно ж, не гасити в собі пекучих і солодких страждань кохання. Хто знає, може вони й були її крилами? Може вони й стимулювали оту невгасиму ненаситність пошуків та велику творчу продуктивність.

 

Роздуми Софії Караффи-Корбут завжди були не чим іншим як станом її душі, відслоненням занавіс її творчої лабораторії. Вона не „рекламувала" себе, хоч оцінки мистецтвознавців для неї були важливі, але й собі знала ціну.

 

Якось у розмові Богдан сказав Софії: „На відміну від художників, поети відірвалися від приземленості. У поезії пробився дух героїчного, дух історії". На що Софія відповіла: „Історію можна трактувати по-різному, в тому числі – приземлено, як звичайні епізоди, як мізансцени в театрі. А передати дух часу – не кожному вдається". І в цьому була її дискусійна перевага, бо на її боці міг бути, хоча б той факт.

 

У тканину твору Богдан Горинь органічно вплітає сюжет про життя і творчість Петра Холодного (старшого), який у часи Української Центральної Ради та Директорії працював у Секретаріаті народної освіти (деякий час був Міністром освіти), а потім опинився в таборі для інтернованих у польському м. Тарнові, звідки повернувся до Львова, де потужно розкрилився талант різнопрофільного художника-портретописця, майстра картин з тематикою історичних, фольклорно-етнографічних сюжетів та сюжетів за мотивами творів Т. Шевченка. Холодний (старший) також уславився унікальністю українського іконопису, монументальними розписами та вітражами. До речі, в апсиді Успенської церкви у Львові маємо щасливу можливість вдивлятися в образ Божої Матері-Покрови, а в навах цієї ж церкви – милуватися вітражами із зображенням великомучеників Теодозія і Антонія Печерських, Нестора Літописця, галицьких князів Романа і Данила Галицького, Володимира Великого, княгині Ольги, Кирила і Мефодія та інших. Успенська церква в атеїстичні радянські часи була діючою, то дивно, що ці вітражі „встояли" адже більшість творів Петра Холодного (старшого) були знищені підчас сумнозвісного погрому.

 

Вітражі П. Холодного (старшого) для С. Караффи-Корбут служили мистецькими взірцями і надихали її на власний творчий пошук. Петро Холодний (молодший) – чоловік відомої української поетки Наталі Лівицької (в заміжжі Лівицької-Холодної), творячи на еміграції свої вітражі, теж багато у чому йтиме від досвіду батька.

 

Листи С. Караффи-Корбут часто – поезія в проз., Окремі з них наскрізь метафоричні, мають свою ритміку і композиційну завершеність. Їх можна записувати рядками верлібру, як зараз я спробую зробити.

 

Вона народилась разом зі мною –

моя любов.

І залишилась вона зі мною

і я живу.

Аж до кінця будемо разом (...).

 

Звідси такий природний ніжно-інтимний спектр звертань в її листах до свого адресата: Богдане; Богданку; Богданище; Данку; Моя Жарино дорога; Мій Духу вічно живучий; Братчику; Мій хлопче найдорожчий; Хлопча моє; Богдане, Богданочку; Данку золотий; Моє Данча; Моя дорога людино (еtс).

 

Богдан Горинь на основі листів та своїх спогадів, а, може, й на щоденникових записах відтворив драму любові великої художниці... Думаю, тут всілякі коментарі зайві, крім одного: переслідуваний та гнаний кадебістськими шпиками, в умовах постійним обшуків і тюремного ув'язнення він зумів зберегти, а точніше врятувати власний архів з листами, записками, ескізами художніх робіт С. Караффи-Корбут. У цьому найголовніший сенс і пояснення всьому, що відбувається в романі.

 

Роман-колаж Богдана Гориня щедро всіяно репродукціями робіт С. Караффи-Корбут та інших художників, зокрема П. Холодного (старшого), Анатолія Зубка, Теодозії Бриж, автографами, рідкісними світлинами – фотодокументами шістдесятницької пори. Подібне робив Едвард Козак – славнозвісний ЕКО. Він рясно ілюстрував свої твори, що виходили під псевдонімом Гриць Зозуля, в також твори інших авторів, зокрема поему Романа Купчинського „Скоропад", в якій сюжет твору, наче співіснує у двох взаємодоповнюючих версіях – словесній і графічній. Щось подібне маємо у романі Богдана Гориня.

 

Враження нестороннього

Микола Ільницький, літературознавець, критик, поет

Ця книга дуже органічна для Богдана Гориня, бо в ній розкриваються дві нерозривні грані його натури: активність, спрага дії, непосидющість – з одного боку, і не менша спрага інтелекту, аналізу, творче начало – з іншого. Ці дві іпостасі однієї особистості повною мірою розкрилися у книзі „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", власне, у першій поки що частині задуманої дилогії. Відповідно – у ній відбувається розгортання двох площин: панорама культурно-мистецького життя Львова і далеко поза ним першої половини 1960-х років, сповненого поривів і надій, пов'язаних з хрущовською відлигою, і брутально обірваних арештами та ув'язненнями творчої інтелігенції,

 

Свідки й учасники тих років і подій, які сьогодні живуть і працюють, відчують у книзі атмосферу тих років, пориви людей, що з пером і пензлем ішли на штурм тоталітарної фортеці, передчуваючи небезпеки, які їх очікують попереду. Водночас цей час породив стан внутрішнього оптимізму, гуртування літературно-мистецьких сил, контакти через міста і кордони, взаємну довіру і підтримку. Літературно-мистецькі акції здобували широкий громадський резонанс, як це було з вечорами Василя Симоненка, Богдана-Ігоря Антонича, Лесі Українки, які проводив Клуб творчої молоді „Пролісок". Добре пам'ятаю обговорення статті Богдана Гориня про львівську скульптуру, яке набуло політичного характеру, бо як посмів він говорити про якісь львівські традиції, коли скульптура почала розвиватися тут після приїзду сюди спеціалістів зі Сходу...

 

Ці фрагменти загальної картини, мовби вихоплені з тексту, творять у книзі не так тло, як ландшафт настроїв і емоцій, ілюзію, що ти знову перебуваєш у тому часі, і, здається, можеш пройтися тими вулицями, проїхатися тими трамваями з різноколірним освітленням, піти на театральну виставу чи на виставку тієї ж героїні книги Софії Караффи-Корбут.

 

Отож, друга площина – романна, де в основі, згідно з атрибутами цього жанру, лежить психологічний конфлікт, що – принаймні в першій книзі – не приводить ні до сюжетної розв'язки, ні до катарсису.

 

Автор називає свій твір документальним романом-колажем. Це не документальність, яка в сучасній літературі часто функціонує як прийом, тобто фіктивний документ. Тут кожна ситуація, кожен документ автентичні, аж до прізвищ, листів та записок, щедро відтворених факсимільно. Стежити за розгортанням романного сюжету книги цікаво й водночас важко. Творче зростання героїні як митця супроводжує посилення психологічної драми, драми особистого життя. Вона не може роздвоїти себе на митця і людину окремо, до чого постійно спонукує її герой роману Богдан, зацікавлений виключно її творчістю, відкидаючи будь-які прояви жіночої уваги, називаючи їх сентиментальщиною.

 

Іноді це здається навіть нелогічним, бо герой роману не тільки оцінює твори як критик, а й цікавиться психологією творчості митців, у тому числі й Софії: як народжуються і реалізуються її задуми, формуються образи. Він „відокремлює" їх від психологічного стану мисткині при творенні цих образів, хоч усвідомлює, що ці два аспекти мусять бути між собою тісно пов'язаними. Як теоретик він добре знає про цей зв'язок, розмірковує про фрейдівську концепцію символізації у мистецтві загнаної у підсвідомість лібідності, але не пов'язує цієї теорії з ситуацію, яка розгортається на його очах.

 

Коли під таким кутом зору читати текст роману-колажу „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут", важко позбутися враження жорсткості (якщо не жорстокості) героя на постійні надокучливі для нього прояви жіночої уваги. Втім, це моє суб'єктивне враження, враження нестороннього, що був ознайомлений з графікою Софії Караффи-Корбут, але дивився на неї радше очима Богдана Гориня, ніж своїми. А що стосується життєвої розв'язки взаємин, то її здійснила сувора реальність, про що прочитаємо у наступній, другій книзі документального роману-колажу.

 

Повернення Софії Караффи-Корбут

Юрій Дорошенко, публіцист, критик

Вона творила безліч прекрасних ілюстрацій для дітей, часто відтворювала їх на папері, але так і не стала матір'ю. Пристрасно любила, але не спізнала радості кохання. Її талантом пишалася б будь-яка європейська нація, а в Україні про її творчість знають одиниці. Хоча на її ілюстраціях „Лиса Микити", „Малого Мирона", „Довбушевих скарбів", „Байбака-Мандрівника", „Лісової пісні" (виходили багатотисячними тиражами) виростали цілі покоління, а створені образи до „Кобзаря" стали значним внеском у Шевченкіану. Все це про Софію Караффу-Корбут.

 

Хтось сказав, що всі книжки діляться на дві категорії: одні про війну, інші про кохання. У книзі Богдана Гориня „Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" йдеться про Мистецтво та Любов. Про долю творця в умовах тоталітарного суспільства та про велике, без взаємності, кохання. Це вічні, але до кінця так і незвідані теми.

 

Завдяки реалізованому задуму Гориня, життя чудової львівської художниці стає основою для змалювання ширшої картини – узагальненого портрета західноукраїнських земель з 30-х – середини шістдесятих років XX сторіччя. На сторінках книги сходяться два різновиди, чи два типи представників покоління, народженого у 20-і – 30-і рр. минулого сторіччя, заляканого сталінським тоталітаризмом, репресіями, зраненого жахіттями війни – з одного боку, а з іншого – тої частки, якій ще доведеться відстоювати свої погляди, пройти хрущовські й брежнєвські концтабори. Дійові особи цієї книги: мудрість і принциповість. Художниця і мистецтвознавець. А навколо них – інтелектуальне середовище тогочасної України. Яскраве коло: Іван Світличний, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Світлана Йовенко, Микола Петренко та багато інших діячів вітчизняної культури, Якщо коротко, то це оповідь також і про п’ятидесятників і шістдесятників. Конфлікт поколінь. Боротьбу світоглядів і досвіду.

 

Надзвичайно великий, вибуховий талант, складні соціально-політичні зовнішні обставини та виборювання внутрішньої свободи, драматична доля жінки, яка так і не спізнала повноцінного, взаємного кохання, радості материнства – ось про що йдеться у книзі Богдана Гориня.

 

На обкладинці книги глибоко символічна гравюра: жінка (Софія Караффа-Корбут) притискає до грудей юнака, повернутого до глядача спиною. Під гравюрою промовисті слова з вірша Івана Франка: „Щось таке мов докір над душею гука". У цій роботі майже Богородична скорбота, ніжна любов і передчуття біди (розрив і арешт Богдана). Ця кольорова ліногравюра хоч і зроблена в одному екземплярі та присвячена лише Богданові Гориню, вона разом із тим – шана всім матерям і жінкам борців за волю України, які не натішилися ласкою рідного чоловіка, виплакували очі за синами.

 

Це незвичайна книга. Вона виривається за рамки звичайної документальної біографістики чи суто мистецтвознавчого дослідження. Відомий дисидент, громадський і політичний діяч Богдан Горинь постає не лише автором, але й центральною дійовою особою. Співавторкою є Караффа-Корбут із численними записками, листами, ба навіть чудовими ілюстраціями робіт. Книга відверта та глибоко сповідницька. Починаючи з другої частини, ти не гортаєш сторінки, пробігаючи рядками тексту, а проживаєш інтимну драму разом із чудовою мисткинею Софією Караффою-Корбут, відчуваєш біль і муки, синхронно з її адоратором Богданом розмірковуєш над вчинками, вболіваєш за талант.

 

Якщо герой книги Богдан всіляко уникає любовних сентиментів Софії, схиляючись лише перед її талантом, то своєю книгою Богдан Горинь, на схилі літ, освідчується їй у любові. Глибоку, хоч і приховану симпатію до рідної душею й дорогої людини, відчитуємо поміж рядками.

 

Книга глибоко документальна. Дивуєшся, крізь які архівні нетрі треба було продертися авторові, аби дослідити міріади фактів, зіставити їх та викласти як послідовну та захопливу оповідь. А найбільше вражає те, що основна частина документів походить із приватного архіву Богдана Гориня. Неймовірна та майже детективна історія: доля вберегла їх під час численних обшуків всюдисущого КДБ і вони побували навіть у таборі суворого режиму в Мордовії, дивом повернулися, щоби лягти в основу цієї книги!

 

Богдан Горинь – вроджений архівіст. Він один із небагатьох фанатів-мемуаристів, які не лінуються нотувати життя на папері, зберігати для нащадків події та їх сприйняття сучасниками. Його трилогія „Не тільки про себе" стала справжнім документом доби, незамінним джерелом для дослідників.

 

Важливо, що автор не губиться і не заводить читача у густі хащі численних довідок, свідоцтв, листів, метрик, а вправно вмонтовує у чітку лінію захопливої оповіді. Підкреслимо: це книги не про життя окремої, нехай і надзвичайно талановитої мисткині, це щось значно більше – картина часу, ґрунтовний опис долі Галичини, де біографія окремо взятої людини є лише хребтом оповіді. Перегортаючи кожну наступну сторінку тексту, ще раз переконуєшся, які страшні плоди породжує бездержавність нації. Ця книга є ще й аргументованою відповіддю тим, хто й понині розповідає байки про те, як добре розвивалася українська культура за радянських часів. Читаєш і постійно ловиш себе на думці, а скільки неповторних мистецьких шедеврів могли створити Софія Караффа-Корбут, якби, нехай і підсвідомо, не змушена була озиратися на загальнообов'язкові вимоги радянської системи з її соцреалізмом, яким буйним цвітом міг би розквітнути її таланту вільному, демократичному суспільстві, де національна вкоріненість не вважається злочином?

 

Караффа-Корбут – світлий і водночас драматичний прояв великого таланту, який дає можливість Богданові Гориню показати справжню трагедію українського народу. Доля окремої людини переломлюється через буття нації. Життя художниці з його мистецькими, соціальними, інтимними моментами фокусується на служінні Україні. Це те, що об'єднує, а часом і призводить до конфліктів між знаною художницею та молодим мистецтвознавцем.

 

Позаяк, нова книга Богдана Гориня це ще й продовження теми психології творчості, над якою він розпочав працю ще в студентські роки, виступав з нею на семінарах молодих письменників в Одесі, мав творчий звіт на цю тему в Києві – у СПУ. Нервом, який бринить із надзвичайною силою, оголюючи душу і найпотаємніші почуття Софії, є листи інтимного характеру, подані у документальному романі. Можливо, хтось із занадто ревних святенників закине автору розкриття приватного світу іншої особи. Але без цього наше розуміння феномену творчості видатної художниці буде неповним. Саме аналізуючи зміст її листів, розуміємо походження вулканічного таланту. Важливо, що Гориню, як досліднику-мистецтвознавцю, ще на початку 60-х років пощастило ознайомитися з працями Зигмунда Фройда та інших представників психоаналізу. А Фройд, як відомо, пояснював феномен багатьох великих талантів, їх надзвичайну працездатність, саме сублімацією сексуальної енергії від фрустрації невдач у особистому житті (праця „Три нариси з теорії сексуальності", 1908 р.), Отже, інтимні листи Софії Караффи-Корбут не лише додають драматургії в оповідь, а є своєрідним ключем до її творчості, передають глибину, складність і неповторність внутрішнього світу.

 

Кульмінацією першої частини книги є розділ „Важка ромова", де Богдан дорікає Софії за виступ на львівському облесному радіо, після першої тріумфальної виставки художниці. У ньому вона формально пішла на те, що вжила радянську офіційно-возвеличувальну риторику а насправді перейшла на бік бездуховної влади. Це гостропсихологічний, світоглядно-визначальний момент. Софія виправдовується: „Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші. Вони розуміють, не будуть кадити – нічого не досягнуть". Тут маємо одвічну дилему кожного мистця, чи можна бути вільним, служачи, „кадячи", владі? Багато років перед тим її сформулював ще Павло Тичина, питаючи, а чи не поцілувати пантофлю? Кожен митець вирішує це по-своєму. Бо кожен несе через життя лише свій хрест.

 

Богдан Горинь, попри свою безпосередню причетність до подій книги, зумів блискуче дотриматися тонкої грані неупередженості, навіть певної відмежованості. Він залишає за читачем право рефлексувати, формувати свою думку. Авторський стиль – легкий та стримано-емоційний.

 

У світ нині виходить перша частина документального роману-колажу Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут" – твір про життя автора й одночасно вінок у пам'ять про видатну художницю. Але не тільки... Це ще й данина багатьом його сучасникам, яких уже немає з нами, які творили з думкою про Україну, страждали заради неї та твердо вірили у її будучину. Нам залишається лише побажати Богданові Гориню сил і натхнення для написання другої частини книги про зірки та терні яскравого українського таланту в кривавому XX сторіччі.

 

Дух шістдесятництва

Орест Голубець, мистецтвознавець

Творчість Софії Караффи-Корбут завжди справляла на мене особливе враження, залишалася складовою потужних емоційних вражень, отриманих в юнацькому віці у дивні часи „відлиги" 1960-х років. Захоплення козацькою історією України, яке увійшло у підсвідомість на рівні кровного генетичного коду, слова і мелодика поезії на шевченківських вечорах, куди неодмінно брали мене батьки... і формування гіркої зневаги, що іноді межувала з відвертою ненавистю, до споконвічних ворогів рідної землі.

 

З часом прийшло глибше розуміння всього, що відбувалося у ті роки. Ретельне вивчення мистецького середовища Львова, його відносин зі столичним Києвом спричинили поступове виявлення реальної ролі тих небагатьох особистостей, які не зрадили власним переконанням, знайшли сили протистояти тоталітарному режимові Тоді я довідався про особливу роль львівського Клубу творчої молоді (заснованого в грудні 1962 р,), серед активних членів якого, поруч з Софією Караффою-Корбут, були Іван Крислач, Еммануїл Мисько Любомир Медвідь, Стефанія Шабатура, про „експансію" вільнодумства, яку здійснили у нашому місті видатні представники столичної творчої Інтелігенції, про безпрецедентний творчо-педагогічний подвиг Карла Звіринського, про величезну потугу молодого та героїчного покоління шістдесятників, без якого немислимим було б національне відродження 1990-х.

 

До постаті Софії Караффи-Корбут значно пізніше і дещо несподівано повернули мене спогади нестандартної та незручної для багатьох у колишньому радянському Львові особистості – Петра Кулика, про якого я надумав написати статтю, свідомо назвавши її „Інакший". Він розповів, що у Львові, після всіх життєвих незгод, своєрідним „ангелом-хоронителем" стала для нього Софія Караффа-Корбут. До сьогодні Петро Кулик згадує її з глибокою вдячністю і любов'ю. Стилістика і тематика графічних творів видатної художниці спричинили певний вплив на його скульптуру....

 

Наше покоління, морально та етично „розшарпане" в суперечливих часах перемін, у великому боргу перед такими художниками, як Софія Караффа-Корбут. Лише безупинно і старанно згромаджуючи їхні творчі здобутки зможемо врешті відновити грандіозну споруду української культури XX століття. Її твори доводять незнищенність ідей геніального Михайла Бойчука, розвивають його пластичну концепцію, в якій висока зображальна поетика органічно поєднується з характерною для нашого народного мистецтва декоративністю. Вражаюча емоційна сила її образів несе глибинне відчуття сакральності, виявляє очевидний генетичний зв'язок з прадавньою українською іконою.

 

Богдан Горинь – відомий львівський мистецтвознавець, як і героїня його книги – художниця Софія Караффа-Корбут, є представниками неповторного світу 1960-х, пройнятого романтикою, мріями, великими сподіваннями і розшарпаного гіркими розчаруваннями, цинічними знущаннями та жорстокими репресіями. Їхні особисті почуття і переживання наповнюють минуле яскравими барвами, творять неймовірну ілюзію його присутності у сьогоденні. Їхній життєвий досвід несе безцінне надбання для сучасного покоління, яке всіляко намагаються втопити у безмежному болоті вседозволеності, де панує єдиний ідол – гроші. Але сподівання новітніх можновладців є марними – дух шістдесятництва живий і, незважаючи на теперішню замуленість чистих джерел, рано чи пізно підійметься новою хвилею, Поява книги Богдана Гориня – яскраве тому свідчення…

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 43. (Автор: Горинь Богдан

опубліковано 12 лип. 2014 р., 08:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2014 р., 08:49 ]

Важка розмова

Богдан вирішив піти на зустріч. Треба договорити все, чого не написав у листі. Вислухати Караффу й підвести підсумок стосунків. Настав час прощальної зустрічі. Дочекався обідньої перерви й попрямував у бік університету.

 

Софія мала опухле, невиспане, заплакане обличчя.

- Довго тебе затримувати не буду, але вийдемо з майстерні, бо тут не місце для розмови, підемо до парку біля університету – там можна сісти, мене дуже болить серце. 

 

 

Мовчки йшли в глибину парку. Побачили кілька лавочок – людей не було.

- Сідай і слухай. Коли прочитала твій лист, плакала цілу ніч. Мені ніхто не казав таких страшних слів. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Не можеш збагнути, що росла я без батька, тепер взяла на себе всі домашні турботи, все лягло на мої плечі. Врешті, мама й тета Геня повинні з чогось жити, тому мусила сказати тих кілька фальшивих слів, а ти готовий мене за них розірвати.

- Чому ви не сказали, що будете виступати по радіо? Ви завжди радились, а тут я був не потрібний?

- Чим ти невдоволений?

- Для чого було згадувати Леніна, „возз'єднання", „оновлену землю"? Питаю: для чого вам усе це? Маєте славу, ім'я й кидаєте все під ноги?

- Ти хіба не бачив, як я живу? Маю здохнути в тій конурі? Не майстерня і не помешкання, Хіба не заслужила своєю працею на нормальне життя в нормальних умовах?

- Але той виступ нічого не змінить, він тільки розчарує людей, які вважали вас нездатною до фальші. Я дав ним саморобні збірочки ненадрукованих віршів Вінграновського, Драча, Симоненка, ви захоплювалися зарізаною цензурою збіркою Ліни Костенко „Зоряний Інтеграл", яку досі не повернули, вважав, що ім'я Софії Караффи-Корбут буде поруч з цими іменами, А чим все це закінчилося? Я давав вам читати статтю про спалення бібліотеки, розповідав про суд над юристами. Хіба після того всього можна говорити про „визволення", про Леніна?

- Я ще не таке знаю, ще не таке бачила, бо була у Львові, коли прийшли німці, відкрили тюрми й про все те жахіття читали в газетах. Більшість моїх ровесників після війни були заарештовані, по багатьох із них слід пропав. Ти багато чого не знаєш і не розумієш. Тебе болить той мій виступ по радіо, але так всі роблять. І твій Павличко, і твій Драч, і твій Лучук, і твій Петренко! Я взяла з собою їхні збірки. Прочитати тобі їхні вірші? Збірку „Соняшник" подарував мені Драч. Відкрий і прочитай його вірш про „сонцесяйну програму". 

 

 

Дмитро Гринець підсунув мені цю „сонцесяйну програму", порадив прославити її в гравюрах. Чи ти бачив хоча б одну мою роботу на цю тему? Не бачив, вистачило сили відмовитися. А твої друзі не відмовилися. Запитаєш чому? Тому, що мудріші від мене й від тебе. Подивися на них, як вони живуть і як ти живеш. Поглянь на свій протертий піджак, на свою сорочку, глянь, як ти виглядаєш, а як виглядають вони. Пригадуєш, як ми були на перегляді фільму у кінотеатрі „Львів", коли приїжджав Вінграновський з Драчем? Пам'ятаєш, якими оберемками квітів вітали його на сцені? Після фільму ви всі пішли фотографуватися, а я з Катрушенком стояла збоку і дивилася на вас, спостерігала за вами. Подивися на ті фотографії, які ти мені показував, на ту групову, і ту, де Вінграновський разом з Ростиславом і Нелею. Зверни увагу, як вони виглядають і як ти виглядаєш. Глянь на свого ровесника Вінграновського, та ж ти у порівнянні з ним просто дистрофік, а він, як добре годований жеребець. Придивись, як на ньому лежить піджак, пальто, а на тобі одяг висить, як на драбині. А знаєш чому? Бо всі вони вміють подбати про себе, вони нормально харчуються, не їдять хліба з гірчицею, не ганяють по місту, як ті голодні хорти. Я розумію, ти до такого життя вже звик, ти так можеш жити, а я так жити не хочу і не можу. Більше не можу, бо маю такого життя вже по вуха. Якщо б у мене був нормальний кут, де можна було б почувати себе незалежно, по-людськи поговорити, то, може, між нами були б інші стосунки.

 

Ти з такою ненавистю написав про мій виступ по радіо, а в надрукованих збірках поезій твоїх друзів я ще не таке вичитала. Павличко, Драч, Лучук, Петренко, – та хіба тільки вони? – розуміють, що без кадила їх ніхто друкувати не буде. А ті прекрасні вірші Ліни Костенко, Вінграновського, Холодного, Мамайсура так і залишаться у машинописі для невеликого гурту, як і ті мої ліногравюри, яких ніхто не бере на виставки. Тому не маєш рації, я від тих кількох речень не стала іншою, гіршою, я така, як була. Той, хто хоче мене зрозуміти, зрозуміє, а ти, бачу, не хочеш мене розуміти,

 

- Раз ми перестали розуміти одне одного, то, в такому разі, нема про що говорити.,,

- Не перестали. Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за тих кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші, Вони розуміють; не будуть кадити – нічого не досягнуть.

 

Софія підготувалася до розмови й наведеними прикладами вколола Богдане в саме серце. Не сподівався на такий її аналіз, на такі порівняння. В душі з багатьма думками погоджувався, проте не здатний був перебороти себе, признати їй бодай часткову рацію. Треба було вийти а того глухого кута, тому промовив примирливим тоном:

- То пуста розмова. Залишаємось при своїх думках. Робіть, як знаєте, виступайте по радіо, але більше не пишіть мені листів. Не маю ні охоти, ні часу їх читати. Шкода, що так вийшло.

 

Після звичного „бувайте!" Богдан стрімко попрямував до музею. Голова гуділа від суперечливих почуттів. Караффа торкнулася болючого питання про дволикість і двоїстість людей, яких він ставив їй за приклад. Пригадав суперечки а Володимиром Лучуком. „Я пишу тільки те, що можна надрукувати". Отже, його ніколи не покидав внутрішній цензор, над душею ненастанно чатував, як і в Караффи, „пан Переляк", про якого писав Драч. Роздвоєння особистості – то надто пекуча тема для роздумів. Хто має рацію – Дмитро Павличко, який видає одну за одною збірки, чи Ліна Костенко? Чув докори сумління за надто гостру реакцію на текст виступу Софії по радіо, за нанесену її чутливому серцю глибоку рану. Треба було б охолону ти і вже тоді спокійно писати чи говорити. Та trорро tаrdi, як кажуть італійці надто пізно. Тепер уже остаточно обірвані усі нитки. Скоріше чи піpніше так мало статися.

 

Софія так не вважала. Вона проаналізувала кожне слово, сказане Богданом у листі й під час тої тяжкої розмови в парку Івана Франка. У чомусь признавала йому рацію, у чомусь заперечувала. Не була готова повністю розірвати стосунки, бо хто ж тоді скаже їй слово правди? Йдучи в майстерню, завернула на Театральну й вкинула у щілину дверей записку:

„Слухай, щоб воно не було зі мною, то не кинь мене, бо мені трісне серце. А ще прошу Тебе: завжди говори все, що думаєш, бо це тільки Твоє право, тільки Твоє. С". 

 

 

Кілька днів Богдан ходив, наче чорна хмара. І хоч сказав Софії не писати більше йому листів і записок, все ж якась сила змусила його піти на головпоштамт. Отримав три листи з Києва, в четвертому конверті – записка від Караффи:

„Богданку!

Жаль – не запитала Тебе. Ти певно прийдеш, як звичайно, пізно. Якщо прийдеш до хати до 10 год., то заскоч до мене. Буду в хаті. І захвати зі собою, якщо маєш – Остапа Вишню, – мені його тепер робити. Або завтра рано до 10 год. Ледве знайшла Тебе.

Здоровлю С К-К

 

Якщо рано прийдеш, то не лінуйся – встань в 7 год., і прискачи.

Жду",

 

Богдан не міг надивуватися таланту Софії до перевтілення. Написати записку в такому тоні, наче нічого не відбулося, наче ні було гострої розмови з приводу виступу по радіо – для цього справді треба мати великий артистичний талант. Хоча можливе й інше пояснення: християнські заповіді, якими керувалася в складні хвилини свого життя: „І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

 

Під впливом ажіотажу, спричиненого виставкою Караффи, львівське і київське видавництва запропонували художниці виконати оформлення книг, видання яких було заплановане на наступні роки. Радо погодилися, бо виставка принесла славу, але не поправила матеріального становища, не було грошей, не було нормального житла. Обов'язок доглядати хвору маму та її сестрі Євгенію змушував з раннього ранку до пізнього вечори просиджувати за оформленням книг. Ця праця вимотувала її сили. Вже давно прийшла до думки, що справжній заробіток не в станкових ліногравюрах, які так рідко закуповують музеї і міністерство культури, не в оформленні книг, а у виконанні монументальних творів у техніці мозаїки або вітража. Залишається вирішити кілька питань: замовник, матеріал, помічник. Отже, необхідно відновити контакти зі скульптурно-керамічною фабрикою, домовитися про матеріали й шукати замовника. Байдуже, яким і для кого має бути замовлення. Реально оцінюючи свої можливості, Софії готова була виконувати вітраж, мозаїку або розпис. Під напором емоцій і планів, які у яскравих тонах вимальовувала уява, шукала людину в парі з якою змогла б звершити свої задуми. З такими роздумами поїхала до Києва.

 

Олов'яні хмари

23 грудня 1964 р. газета „Вільна Україна надрукувала статтю Богдана „Сучасна львівська скульптура".

 

Публікація викликала обурення багатьох скульпторів, що прибули до Львова з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та інших міст. Вони почували себе скривдженими, бо вважали, що всі мистецькі досягнення радянського Львова – це їхня заслуга, вони представники соцреалізму, а не хто інший, повинні бути в центрі уваги, тоді як автор, не згадавши навіть їхніх імен, зосередив увагу на Іванові Севері, назвав його засновником сучасної львівської школи скульптури, розхвалив творчість його учнів. Цього невдоволення було достатньо, щоб в обласний комітет КПУ та в інші інстанції посипалися доноси. Партбюро Спілки вирішило обговорити статтю на засіданні Львівської обласної організації художників. По місту рознеслася чутка про підготовку засідання на якому скульптори вирішили розправитися а автором статі.

 

Спілчанський зал, крім мистців, членів Спілки, заповнили письменники, журналісти, шанувальники мистецтва. Богданові було приємно побачити, крім журналістки „Вільної України Майї Білан, яка готувала статтю до друку, поета Миколу Петренка, критика Миколу Ільницького, мистецтвознавця Володимира Овсійчука та інших близьких людей, Частина виступаючих осуджувала Богдана, інші, – захищали, виправдовували. Відчуваючи підтримку аудиторії, Богдан різко заперечив звинувачення в „местнічестві", дав нищівну оцінку творчості ображених скульпторів. Переважаюча більшість присутніх гаряче підтримала його виступ бурхливими оплесками. 

 

Софія сиділа посередині залу й слухала виступ Богдана з опущеною головою. Вважала, що не так своєю статтею, як своїм виступом Богдан підписав собі вирок, закрив шлях до Спілки художників. Подані ним документи чекали на рекомендацію президії Спілки, з багатьма переговорила, просила не затягувати, бо потрібні молоді, енергійні критики, – все зіпсував своїм виступом. Коли збори закінчилися, з незалежним, гордовитим виразом на обличчі мовчки підійшла до Богдана й вручила йому вдвоє складений клаптик паперу, на якому було написане одне речення:

 

„Дадуть Тобі таку характеристику, що свій ніс не побачиш".  

  

І справді, над Богданом нависла біда. Після відповідної консультації в обкомі КПУ спілчанський партійний актив, серед якого переважали викладачі Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва, влаштував Богданові в приміщенні інституту справжнє судилище. Із того, як пихато тримали себе вірні послідовники соцреалізму, можна було зробити висновок, що мають підтримку не лише в обкомі КПУ, але й у КГБ,

 

Богдана закрутив потужної сили вихор громадської діяльності. Зранку до ночі від когось отримував заборонену літературу, комусь передавав, зустрічав незнайомих людей, що прибули з Києва з рекомендаційними листами від Світличного. Все це вимагало повної віддачі сил. На серйозну наукову працю не залишалося часу. Перед його днем народження з Києва прибув новий кур'єр. Вручив листа:

 

„Київ, 8.02.1965

Дорогий Богданку!

Дуже хотів поторгати тебе за вуха персонально, але – сам розумієш – неможливо. Тож – будь!!! Тримай хвіст бубликом, Все інше – суєта суєт.

 

Вибачаюсь, що я так затягнув з переписуванням. Передаю Галича й Окуджаву. Згодом – скоро – передам ще дещо. Хоч я не пам'ятаю, що в тебе вже є. Нагадай, будь ласка.

 

Товариш, що передасть тобі листа і стрічку, цілком свій. Можеш говорити все (що треба, звичайно). Він пише цікаві речі (прозу), дуже цікаві. Що йому потрібно буде, допоможи.

 

Ще раз – будь, ще сто разів – щасливий, ще тисячу разів – здоровий.

Надійка і Льоля цілують тебе.

 

Твій І. С."

(Світличний І. Голос доби. – К., 2005. – С. 72-73).

 

Серед „добра", переданого Іваном Світличним через Бориса Тимошенка, – поширювані у самвидаві пісні Галича, Окуджави, вірші Симоненка, Вінграновського, Драча та ін. Богдан ознайомив гостя зі своєю бібліотекою, книгами та журналами, виданими у Львові в часи польської окупації Галичини, розповів про наступ реакційних сил на літературу та мистецтво.

 

Щойно від'їхав Тимошенко, як з рекомендаційним листом від Світличного прибув новий посланець.

 

„Київ, 12.02.1965

Богданку!

Тобі вже передали старий проект пам'ятника Симоненкові. Передаємо новий, останній. Треба, щоб люди там бачили його і якось оцінили.

 

Там, у Львові, роблять пам'ятник Симоненкові якісь Фліти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір'ю Василя і дуже загітували її на свою користь.

 

Я не проти Флітів, але хотілося б, щоб це вирішували не одна-дві особи, а ширший загал.

 

Дізнайся, що там і як робиться, постарайся повернути так, щоб це підпало під контроль загалу. Бо я боюся, щоб не переміг натуралізм – тільки через нашу „активність". Треба все-таки домогтися якнайкращого варіанту.

 

Отож чекаю твого слова – про Флітів і про цей проект.

 

Листа передаю через хлопця, що організував перший вечір Василя в медінституті. Свій чоловік.

 

Вітай Михайла і всіх знайомих.

З привітом І. С."

(Там само. – С. 73).

 

Згаданий у листі хлопець – Микола Плахотнюк розповів про тотальне стеження в Києві з боку КГБ за будь-якою громадською діяльністю, про звільнення з праці багатьох активістів. Про все це говорив дуже скупо, виявився людиною на рідкість скромною й маломовною. При дефіциті часу Богдан завів Миколу в найближчу від Музею майстерню Теодозії Бриж, щоб побачив її твори.

 

Від’їхав Микола Плахотнюк – прибув новий посланець – молодий літературний критик Леонід Кореневич, якого Світличний хвалив за сміливу промову на вечорі Симоненка – „єдиний виступ в руслі Дзюби”. 

  

Посланці із Києва приїжджали так часто, що Богдан уже не розпитував їх, хто вони, вчаться чи працюють. Занепокоєний мовчанкою Богдана й чутками про загрозу його звільнення а музею, Світличний у черговій депеші від 10 березня І965 р. писав:

 

„Богданку!

Пред'явник цього послання – чоловік абсолютно свій. Якщо треба буде щось, допоможи.

 

І напиши мені хоч що-небудь. А то я вже не знаю, чи ти є, чи тебе немає. Проект пам'ятника обов'язково передай. Тут потрібен" (Там само. – С. 74).

 

У передчутті навислої небезпеки минула весна й настало гаряче літо 1965-го. Різними вони були в Софії та Богдана. Кожний з них жив своїми справами, планами, переживаннями. Світличний, користуючись нагодою, продовжував передавити Богданові конфіденційні листи та записки. Серед них найтривожнішим було повідомлення про те, що КГБ, збираючи матеріал про інакодумців, використовує найновішу закордонну техніку для підслуховування. Про це в його листі від 15 червня 1965 р.:

 

„Богданку!

Чоловік, що ним передаю цього листа, – свій. Допоможи, якщо треба буде, познайом а Михайлом. Маю для вас дещо, але чоловік їде надто швидко, не можу передати.

 

Врешті Михайло писав, що скоро буде тут.

 

Житомирська епопея, про яку вам скажуть, була. На жаль, ми не скористалися з неї як слід.

 

Бувай. Пиши – через людей" (Там само. – С. 75).

 

Отже, настав час тотального контролю. Ростислав Доценко, через якого Світличний передав лаконічного листа, розповів про відзначення тридцятиріччя паралізованого житомирського письменника Євгена Концевича, до якого 5 червня 1965 р. з Києва приїхало чимало друзів. Колишній сусід письменника Оксентій Мельничук також вирішив привітати Євгена, вручивши йому подарунок – альбом з вмонтованим у палітурці мініатюрним передатчиком, який транслював усі розмови до машини КГБ (стояла неподалік на вулиці). Здивований несподіваним подарунком, Євген розірвав обкладинку альбому й побачив там „жука" для підслуховування. Йому наказано було віддати „подарунок", якщо не хоче мати неприємностей. У випадку непослуху, чекісти виконають погрозу, – подумав Євген і віддав альбом. Про цей випадок було багато розмов і коментарів, навіть за кордоном. Провал із підслуховуванням розлютив комітет держбезпеки, який від збору інформації перейшов до підготовки репресій.

 

Ростислав Доценко, через якого Світличний передав записку, у 1963 р. вийшов на волю після відбуття десятирічного ув'язнення. Скільки треба було мати відваги й сили духа, щоб не побоятися виконати доручення. Його приїзд можна вважати попередженням долі, до голосу якої ніхто не прислухався.

 

Богдан продовжував перебувати у вирі організаційної діяльності, виготовлення й поширення самвидаву, створення поліграфічної бази. Бувало, цілими ночами вистукував на друкарській машинці різні заяви, матеріали з критикою комуністичної влади, з переліком вчинених нею злочинів. Удень роздавав матеріали знайомим з проханням передрукувати на тонкому цигарковому папері й роздати своїм знайомим, а ті – своїм, щоб самвидав дійшов до найбільшої кількості людей. А ще розсилав друзям і знайомим виконані на його прохання Іваном Остафійчуком ілюстрації на мотиви віршів Василя Симоненка. В одному з естампів були викарбувані слова: „Йшли діди на муки, підуть і правнуки…".  

 

 

Батько Світлани Йовенко – в недавньому минулому досвідчений працівник органів держбезпеки, зрозумів вагу цих слів. У датованому 25 травня 1968 р. листі Світлана писала:

 

„Богданочку, я знаю, мені нема прощення, навіть якби у тебе й стало милосердя на нього. Але що я тобі скажу? Не можу, не вмію написати тобі листа. Знайшла якісь кумедні записи – шматки куцих думок, наївне говоріння вісімнадцятирічної Йовенко, і все … подерла. Хіба не парадокс? Людина знищує власні слова, мислі, знищує на папері, а рівновага від того така, ніби викреслено з життя і той стан, що породив їх.

 

Брешу – не рівновага. Заспокоєність. Підла, полохлива. Тільки згодом однак тривожно. Спасибі, Богдане, за графіку, Мами цієї штуки не розуміє, тато? Не знаю, що зрозумів він, але злякався (мова про ліногравюру Івана Остафійчука). А у мене від того – злорадство. Я кажу про красиві кайдани і ще красивий меч, упиваюсь ефектом і сумно-плачно замислююсь.

 

Знаєш, я не розумію мистецтва. Зовсім. Тільки відчуваю (який театральний культ почуття!)

 

Колись в один вечір Іван про багато спитав у мене. І констатував оптимістично: „Зразкова неосвіченість". А я кусала губи. Я не сміла навіть благородно обуритись. А може, треба було пояснити, що з села мої батьки пішли на фронт, а далі в органах, де вони працювали, не дуже розумілися на мистецтві, а всіляке зацікавлення ним приймало явно „патологічні" форми?.. Чи сказати про те, що в моїй коханій школі збирання металевого брухту і лекція про Рєпіна (обскубаного, опошленого) стояли по важливості на одному рівні?..

 

Я тільки кусала губи.

 

Потім везла додому Чюрльоніса і тиждень жила музикою. Обставила кімнату „картинками" і тішилася, мов дитина, казкою. А мама знизувала плечима (не розуміла), а тато співчутливо посміхався (до мертвих класиків він нічого не має).

 

Ні, я не розумію мистецтва. Вибач, Богданочку, просто я вже тиждень намагаюсь і не можу написати тобі листа. Не виходить. І зараз не виходить.

 

Адже я сьогодні знову не сподобаюсь тобі?.. Але сьогодні я – сама відвертість. І чомусь беззахисність. Такий дурний травень. І я.

 

А як страшно ти вмієш бути злим!.. (Я заплющую очі).

 

Тільки мій ослик витримав би мою дурість. І моє горе. І все б зрозумів. А може, він забув мене?.. За цим красномовним (Богданом) дуже просто забути мовчазну Йовенко. Але він може згадати. Я люблю його. Я цілувала його у ліве вушко. Я люблю іграшки, вони багато прощають мені, прощають мене і все або нічого не розуміють. Це зручно. Коли мені кепсько, я розмовляю з ними, сміюсь над собою. Така „вразлива" особа, так ненавиджу „мімікрій", а люблю іграшки. За зручність...

 

Ні, не можу. Богданочку, нашкрябай мені щось на університет. Коли буде час. І не сердься за цей сумбур. Ну, що я можу зробити? Це я. Муляж вдачі. Може, краще не писати, ніж так? Св.".

 

 

Минали місяці. Після січневих спілчанських зборів Софія не телефонувала Богданові, не писала йому листів і записок. Тижнями проводила час у Києві, плекала мрію про початок нового життя. Богдан про це нічого не знав і навіть не здогадувався, хоча самовпевнений вигляд Софії, з яким підходила до нього в січні 1965-го після обговорення його статті, міг би йому багато що сказати, та, заклопотаний, не помітив і не здогадався про переміни, котрі відбулися в її серці восени 1964-го. Сталося очікуване: осінь у природі принесла весну в її серце. Попередні роки потонули в архівах пам'яті, – не хотіла до них заглядати, проте й забути про них не могла. Рисуючи з уяви на аркуші паперу обличчя рівного віку людей, раптом вгадала Богдана. Під настрій посеред ескізів написала:

„Богданку! Як живеться без мене? Чи краще? Мені снилось, що ні".

 

Легкою ходою пішла на Театральну й вкинула йому той аркуш у щілину дверей. 

 

 

Хвиля репресій, що пронеслася в серпні 1965-го по кількох областях України, стала підтвердженням віщого сну. В тому сонному видінні запам'яталася людина в окулярах, без концтабірної шапочки на голові. Хтось дуже знайомий, але хто б це міг бути?

 

Шкодувала, що Богдан проігнорував її попередження. Може й справді, як казав, така його доля. Всі ці спогади – далеке минуле. Тепер їй не до спогадів. Запалена в Карпатах ватра почуттів розгорялася в її серці з неймовірною силою. Все єство стало палаючою ватрою. Прагнула згоріти в тому вогні й відродитися, наче Фенікс. Не знала, що Доля приготувала нові випробування. 

 

 

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 42. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 лип. 2014 р., 10:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2014 р., 08:10 ]

Звинувачення

У кінці серпня 1964 р. відбувся суд над Погружальським, якого звинуватили й засудили за підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Із судових засідань стало відомо: директор бібліотеки Дончак через постійні конфлікти з Погружальським перевів його працювати у фонди. Тим і скористався зловмисник. Залишившись на ніч у книгосховищі, вчинив страхітливий злочин. Прояснилися й деякі інші факти. Узагальнити цей матеріал і надати йому гострого політичного спрямування взявся Євген Сверстюк. Над остаточною редакцією – змінами й доповненнями – працювали Іван Світличний і Вячеслав Чорновіл. Використали розповідь Богдана про закритий суд у Львові над юристами, які домагалися на основі діючої Конституції виходу України зі складу СРСР. Іван Красовський був свідком на цьому суді. Світличний і Чорновіл намагалися більше дізнатися про той суд, але Богдан знав тільки те, що чув від Красовського: начебто когось їз звинувачених засудили до смертної кари.

 

Минув якийсь час і Світличний через довірену людину передав Богданові статтю „З приводу процесу над Погружальським". То був документ великої викривальної сили. Зміст статті виходив за межі аналізу злочинного підпалу Державної публічної бібліотеки, торкався багатьох аспектів життя українців в умовах комуністичного режиму. Перебуваючи під сугестією написаного, Богдан вважав своїм обов'язком зробити якнайбільше примірників цього документа на друкарській машинці для поширення серед людей.

 

З приводу процесу над Погружальським

24 травня 1964 року сталася в Києві, „столиці" України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека Київська Публічна бібліотека Академії наук УРСР.

 

Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році в епоху космосу, атому, кібернетики.

 

Більше того: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх взагалі неможливо було почати, бо в усьому цьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коли вже вигорів дощенту весь український відділ.

 

Згоріла саме україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви (наприклад, архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради та інші). Частина з цих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціяльні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника, а потім, після усунення М, Скрипника, були „засекречені", як і вся українська Історія. Згоріли картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які знищені. На суді називалася цифра 600 тисяч томів. Можна уявити, скільки їх згоріло насправді!

 

Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачені величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але неприступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.

 

Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми руками і в який спосіб це робилося? З якою метою?

 

Відповідь на ці питання мав дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину, – працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив наприкінці серпня цього року в Києві, в невеличкому залі народного суду по Володарській вулиці.

 

Однак з самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки – наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу. Довго і нудно обговорювалися такі „важливі" питання: скільки в підсудного було жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, які різні кривди з боку співробітників призвели цю тонко організовану натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора. У заключному слові він навіть прочитав патріотичного вірша, який починався словами:

 

„Прости мне, родина,

прости, страна родная"…

 

Погружальський – казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку… На процесі він почувався героєм і по всьому було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, присудили його до десяти років позбавлення волі… „Гуманні" радянські закони на цей раз виявили співчуття до сентиментальних пригод „морально ущербленої людини". Людини, додамо, яка закінчила два вузи і університет марксизму-ленінізму (!) і дуже добре знала, що і для чого вона робить.

 

Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу, бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних питань.

 

Чому ні слова не згадувалося про магнійові стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнійовими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це – ні слова. А Погружальський з готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.

 

Як міг у бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами, протягом десяти років працювати такий сумнівний тип, як Погружальський?

 

Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки зовсім не існувало ніякого протипожежного захисту? В той час, як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде ліквідоване зразу ж (індикатори відсіки і т. п.)

 

Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд ввів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського?

 

Чому так пильно наглядав суддя, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів („что вы там пишете?" „где вы работаете?" і т. п.).

 

І, нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажемо, відділ марксизму-ленінізму, де він працював? Чому з семи поверхів бібліотеки згорів тільки один – саме той, куди загнали українську книгу. Чому суд замазував цей факт фразами про „пошкодження російської та (!) української літератур?"

 

Ці та інші подібні питання (а їх може бути багато!) на суді не поставили. Та як їх могли поставити, коли процесом займалося безпосередньо КГБ, яке навіть свідків попередньо „обробляло", а від працівників бібліотеки брали підписку, що вони не будуть „болтать лишнее"?

 

І все таки дещо на процесі виявилося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться і знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий вже я злодій, і до мене книжки нищили в організованому порядку. Це була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує якесь розпорядження про ліквідацію „идейно и научно устарелых книг". За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він всього-на-всього ширше застосував вищенаведену формулу! І чи не це мав на увазі ображений палій, коли в прощальному віршованому монолозі говорив:

 

Враги культуры на свободе,

В тюрму попался только я,

 

А втім, про долю Погружальського очевидно подбають його спільники і однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають. Виморивши голодом мільйони українців у 1933 р., закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми! Для чого живемо? Куди нас ведуть?

 

Нам уже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним.

 

Коли ми навіть від цього плювка не опам'ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не „раби, підніжки, грязь Москви"?

 

Чим можна налякати український народ? Знищити його? Це було не під силу навіть Сталінові.

 

Пограбувати? Але ж він і так щороку віддає все, що має. Відібрати мову? Це робиться щодня. В містах вона давно на становищі прибиральниці, а в селах калічиться, як порепані на буряках руки колгоспниці.

 

 

Знищити пам'ятки культури? Зірвали найстарішу Десятинну церкву, знищили Михайлівський і Успенський собори, а зараз руйнують найстародавніші церкви по селах…

 

Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її „каленым железом".

 

Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремники. Проте когось вони пекли навіть за сімома замками.

 

Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську і австрійську цензуру про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватись на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як „идейно устаревшие". На одному з семи поверхів в будинку бібліотеки вони притулилися на дерев'яних поличках і чекали дальшої „чистки". Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, на купи звалюються по монастирях. Але російський чорносотенний рух нетерпимий, він не хоче чекати, він войовничий!

 

Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п'яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.

 

Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніальній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію, наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!

 

Шовінізм є скрізь на керівних посадах і в секретних розпорядженнях, але про нього не можна згадати словом, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про „український буржуазний націоналізм".

 

Шовінізм вас душить, а ви кланяєтесь його інтернаціональному мундирові, Він глузує з вас, а ви клянетеся в любові до великого російського народу".

 

Шовінізм всемогутній, бо чує в себе за спиною офіційну підтримку. В очах наших поневолювачів люди, що розуміють велику трагедію України, є державними злочинцями. Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, якби нас судили публічним судом і покарали так, як Погружальського за знищення української академічної бібліотеки. Але ж ми живемо з вами в країні, де за слово правди людей нищать по-злодійськи, без суду.

 

Хіба не вчинили кілька років тому дику розправу над групою київських та львівських юристів, що хотіли у Верховній Раді та в ООН порушити питання про колоніальний гніт на Україні, про ігнорування навіть куцої сталінської конституції? Таємний „суд" і розстріл ось відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріали дізнання і суду були знищені...

 

А в цей час, коли творяться діла, яким могли б позаздрити середньовічні інквізитори, верховний балакун з усіх трибун розпинається, що у нас немає політичних в'язнів, що „диктатура пролетаріату" переросла в загальнонародну демократичну державу. Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників демократія, то що ж тоді фашизм?

 

Показовий той факт, що бібліотека була підпалена 24-го травня, в час Шевченківських свят. Це надає події особливого зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна з Шевченком. Його найбільші політичні поезії („Осії, Глави XIV", „І мертвим і живим..." „Розрита могила" та ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоб вони проходили на рівні гопака, а то, не дай Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про „нашу, не свою землю". А скільки в журналах і газетах було цензурою знято матеріалів-статей, віршів про Шевченка, в яких сексоти побачили „натяки" на сучасне становище України!

 

Шевченка боявся цар. Бояться його й наші партійні царисти бо недарма вони стягнули на гору в Каневі на день свята хмару війська і міліції та переодягнених кагебістів. А чи були там люди?.. Людей впускали до Шевченка по перепустках...

 

Але вершиною всього цього були події 22 травня в Києві. У цей день традиційно відзначається річниця перевезення Шевченкових останків з Петербурга і поховання Шевченка в Каневі. До пам'ятника Шевченкові в Києві збираються люди, співають пісень. Так було протягом кількох років. Цього ж року начальство, виконуючи загальний план роботи „по Шевченку", вирішило цього не допустити. Напередодні викликали в ЦК ЛКСМУ групу молоді, яку вважали ініціатором цієї справи, і сказали, що цього не можна допустити. Чому? „Тому, що подібні маніфестації – образа великого російського народу". Так дослівно і було сказано: „образа великого російського народу". Дико, але послідовно. А потім декани і парторги бігали по студентських аудиторіях і попереджали, що хто буде помічений біля пам'ятника Шевченкові 22 травня, того автоматично виключать з вузу. Неймовірно? Спитайте в студентів університету, педінституту, медінституту, у працівників інститутів літератури, фольклору та етнографії, Держлітвидаву та інших видавництв, яким дзвонили по телефону навіть секретарі ЦК ЛКСМУ, суворо попереджали про це.

 

І все ж увечері 22 травня зібрався біля пам'ятника великий натовп молоді. Їх зняли на кіноплівку і тепер „тягають". Декого зняли з роботи, декого збиралися зняти, поки не прийшла з Москви вказівка „не роздувать справу".

 

Так вони бояться Шевченка. І так воюють з ним. А війна з Шевченком – це тільки частина війни з українською культурою і українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці – також частина цієї війни... „Учітеся, брати мої, думайте, читайте" – закликав Шевченко.

 

ДУМАЙТЕ...

 

Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа – він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!".

 

Документ, в якому з таким болем висвітлено трагічну подію про нищення національної культури, історичної пам'яті, повинен знати кожен українець, його необхідно передруковувати в тисячах примірників й поширювати серед народу, вважав Богдан. Оскільки передрук документа на машинці давав мізерну кількість примірників, продовжував роздумувати над тим, як би створити для поширення самвидаву власну поліграфічну базу. Організація підпільної друкарні стала нав'язливою ідеєю. На цю тему розмовляв з університетським товаришем Павлом Чемерисом – відповідальним секретарем редакції газети „Поліграфіст" Львівського поліграфічного Інституту. Павло погодився винести з друкарні кілька кілограмів шрифтів і передати Богданові для складання з них самвидавних текстів.

 

 

Виявилося, в домашніх умовах реалізувати цю ідею не так просто: потрібне було бодай примітивне устаткування – своєрідний станок. Вихід із тупикової ситуації підказав Богданові Петро Дідович – працівник Центрального державного історичного архіву у Львові. Сказав, що найкраще було б набрати тексти в друкарні, яка має лінотипні машини, а з лінотипних відливів можна навіть у домашніх умовах забезпечити великий тираж. Обговорили це питання разом а Анатолієм Шевчуком – лінотипістом Житомирської обласної друкарні, братом Валерія Шевчука, з яким у Богдана були дружні стосунки. Анатолій дав згоду виготовити запропоновані Богданом самвидавні тексти, запевнив, що з готових лінотипних відливів не буде проблем виготовити тираж – не в десятках і сотнях, а навіть у тисячах примірників. Від такої перспективи у Богдана палахкотіла душа, бачив, як живе слово проникає в найвіддаленіші куточки України, пробуджує свідомість людей, гуртує їх до боротьби за високі національні ідеали. У цій діяльності бачив єдиний спосіб рятувати Україну від денаціоналізації, яка з кожним роком ставала все відчутнішою. Перебував у полоні організаційної роботи – все інше відійшло на другий план. Такою була вимога Духу часу.

 

Прикра несподіванка

Коли Богдан з деяким запізненням прийшов на роботу секретарка Віра сказала йому, що дзвонив якийсь чоловік з журналу „Жовтень", просив зайти. Богдан набрав номер телефону журналу.

- Хто мені дзвонив?

- Головний редактор хоче вас бачити.

- Зможу прийти лише під час обідньої перерви.

 

Зустріч з головним редактором Ростиславом Братунем була короткою. Мова йшла про ілюстративний матеріал для чергового номера журналу. Підбір для репродукування творів малярства, графіки та скульптури Братунь доручав Богданові, оскільки саме він запропонував назвати журнал не літературним, а літературно-мистецьким.

- Підберіть ілюстративний матеріал на свій розсуд. Подумайте, яких графіків не поміщали. Справа термінова. Дуже прошу, не затягуйте!

 

Богдан пообіцяв принести кілька гравюр зі своєї колекції й на тому розмова закінчилися. Повертаючись з редакції „Жовтня", зустрів на сходовій клітці двох працівниць редакції Львівського радіо, розміщеного поверхом нижче. В Богдана з ними склалися приязні стосунки, вони радо запрошували його для виступу з приводу різних мистецьких подій.

- Чули свою Караффу по радіо? – запитала одна а них.

 

Поставлене у такий спосіб запитання сконфузило Богдана. Здогадався, що поза очі ходили про нього й Софію різні чутки Не випадало промовчати.

- Дивне запитання. Софія Петрівна – не моя власність, вона належить всій Україні. Бачили, які відгуки у Книзі вражень? Якщо не бачили, поцікавтесь, а її виступу по вашому радіо, на жаль, не чув.

- Я так сказала, бо ви по всіх газетах її розхвалюєте, а недавно бачили вашу передачу по телебаченні. Ми чомусь думали, що ви разом прийдете записатися, – сказала одна з них з лукавою іскоркою в очах.

- А коли був цей виступ?

- Та, мабуть, з тиждень тому. І вона вас не повідомила?

- На жаль, не повідомила.

- А хіба не ви їй писали текст? – наполягала інша.

- Ні, не я. Вперше чую про виступ Софії Петрівни по радіо.

- То не біда, зайдіть до нас, прочитаєте нею написаний текст. Цукерки будуть?

- Очевидно, що будуть.

 

У редакції дівчата порилися в папках і знайшли передрукований на машинці виступ Караффи-Корбут. З нетерпінням перебіг очима кілька абзаців. Глибоко зітхнув. Подякував дівчатам, запитав, чи можуть подарувати йому текст. Не заперечили, мабуть, мали дві чи три копії. На здивування працівниць, Богдан вийшов з редакції без настрою. Помчав на роботу, кортіло в спокійній обстановці уважно прочитати текст виступу Караффи по радіо. Сів за свій робочий стіл і заглибився в читання. Читав уважно, вдумуючись у кожне речення. Той текст виступу був для нього ударом по голові. Йому відкрилася інша Караффа, ніж та, яку знав. Почав готуватися до серйозної розмови. Водночас думав над остаточним розривом стосунків.

 

Якщо б він поглянув на прочитаний текст з іншого боку, без емоцій, то чогось аж дуже страшного, компрометуючого художниця не сказала по радіо: такі передачі були нормою для більшості львівських письменників та художників, але до них Богдан не мав таких завищених вимог, бо не мав на них такого впливу, який мав на Софію, вважаючи її, ігноруючи роки, своєю вихованкою. Перед тим, як піти до Караффи, ще раз перечитав текст.

 

Лежить переді мною книга відзивів, книга хороших слів, часто аж задобрих – сказаних в мій адрес. Читаю я ці добрі, щирі слова, побажання людей, які стали мені друзями, і мимоволі насуваються всякі думки. А чи не за дуже дякують мені товариші за ті мої перші спроби? Бо правду сказати, це в мене, хоч і пізно дещо, але тільки початок. А ще думаю, якою маленькою є моя праця в порівнянні з великими дружніми побажаннями та надіями, які вони покладають на мене.

 

Розглядаю книгу, радію і тривожусь заразом, чи оправдаю я довір'я друзів, чи зумію донести до них свої мислі, мрії, поділитись з ними своїми задумами? Одне я чую, знаю, не буду боятись праці, щоб стати гідною тої великої любові, якою мене обдаровують друзі.

 

В пам'яті виринає перша осінь Возз'єднання, золота і багряна. Море квітів цвіло тоді, як і тепер. Вперше в житті побачила я тоді людей, таких далеких і таких близьких. Бо ж серця в нас одні і думки теж. Ділила нас людська жорстокість і маленька річка невинна. В ту осінь залишилось все позаду безробіття і пацифікації, вуличні бої, барикади, Береза Картузька. Діти пішли в школу, батьки взяли в руки плуги. І роки летіли, а з ними нове життя.

 

На нашій оновленій землі ми святкуємо ювілей 25-річчя Возз'єднання. Ми, художники, як і весь народ, відмічаємо цю славну дату. Готуюсь своєю виставкою гідно вшанувати наші величезні досягнення у всіх ділянках труда. Товариші їздять до колгоспів, шахт і заводів. Вивчають новий день, щоб правдиво зобразити героїку наших буднів і радість дозвілля. Старші товариші покажуть у своїх працях теми з давнього лихоліття, яке прийшлось їм самим пережити.

 

Моральне приниження людини, голод, тюрми – все було. А дальше підходять визначні дати, які художники, як і весь народ, будуть радісно зустрічати. Це сторіччя з дня народження В. І. Леніна, 150 років Великої жовтневої соціалістичної революції. Вже тепер треба збирати матеріали, бо великі теми вимагають великої праці.

 

У мене теж тепер багато задумів, мрій, які мушу скоро здійснити. Вже дуже вони просяться у руки. Хоч є і труднощі технічні, так скажу, чи побутові, то головне те життя, яке бурлить кругом і яке моїм обов'язком є пережити повно, доцільно і сильно. А ще, крім того, завсіди буду вертатись до невичерпної криниці тем – до Шевченка.

 

На своєму ранньому віку я також зазнала досить нужди і горя – то ж і людське горе мені зрозуміле і близьке.

 

Важка доля жінки, тої бідної матері, тої людини, котра валялась попідтинню з голодними, благальними очима, тих дітей опухлих, голих, малих старців, я не можу забути, Ту наймичку вічну, ту матір нещасну, без права любити власну дитину, в першу чергу по всій своїй змозі покажу. Ту велику самітність старої, опущеної матері, її сльози невиплакані, ті очі голодної вовчиці – маю весь час в душі. Тому не можу не висловитися.

 

Побіч сьогоднішнього дня будуть іти зі мною ті покручені старечі руки, вічні трудівниці. Я хотіла б своєю працею покласти в оці руки хоч малу квітку, хоч погладити їх за це, що вони видержали, не зломились (зрештою, матері інакше не можуть) і виростили онуків – богатирів, сильних трударів, вчених, нас, художників... Ті руки, порепані, чорні, простелили нам шлях світлий. Вони, наші матері, на тих руках протягнули нам крізь віки своє велике, мужнє серце. Ми приймаємо його як найдорожчу естафету, щоб скріпити його своїм трудом, та пронести своїм онукам без стиду.

Софія Караффа-Корбут".

 

  

Богдана мучило питання: як могла Караффа виголосити такий текст. Треба конче з нею зустрітися й висловити думку про зміст її виступу. А якщо вона не хоче вислухати? У такому разі краще написати листи й викласти у ньому все, не стримуючи емоцій. Після праці попрямував додому. Сів за стіл і почав писати. Писав, наче в гарячці, швидко, нервово, з болем і гіркотою у серці.

 

Перечитав. Ні, такого листа пересилати поштою не можна, – треба зустрітися й вручити в руки. Лист вийшов понад міру різкий. Закінчив листа словами: „Краще б Ви торгували власним тілом, ніж мали опуститися до низькості, торгуючи власною совістю".

 

Поглянув на годинник: 22-га. Запізно йти в такий час. Склав аркуш учетверо, поклав у кишеню. Зрушені нерви не давали спати. Дочекався ранку і попрямував до її майстерні. Софії не застав. Під час обідньої перерви заглянув у графічну майстерню, але й там її не було. „Софія Петрівна поїхала на село, – повідомив майстер Живко, – буде завтра зранку". Богдан знову майже не спав, чекаючи того ранку.

Зустріла словами:

- Якщо б я знала, що ти сьогодні прийдеш, то сказала б зустріти мене коло поїзда. Нині приїхала з Куткора, ледве донесла те все. Дивись, бачиш той рулон? А ти знаєш, який лінолеум важкий? Поклала на себе, як на верблюда, але якось донесла – мало не сконала. Вся була мокра. Але чому в тебе такий вираз обличчя?

- Я приніс вам листа. Прошу, – сказав сухо. – На розмову не маю часу, заледве встигаю на працю. Бувайте!

 

З листом в руках і знаком запитання на обличчі Софія кілька хвилин постояла біля дверей майстерні, з тривогою сіла за стіл і почала читати. Прочитавши, не могла збагнути, що з нею діється. Майже всю ніч провела у сльозах. Наступного дня вранці пішла на головпоштамт і зателефонувала Богданові до музею. Цього разу його покликали.

- Тебе цікавить, яке моє враження від твого листа? Проплакала цілу ніч. Ти цього хотів?

 

 

Не чекаючи відповіді, поклала трубку. Не знала, як їй поступити в цих обставинах. Богданів лист лежав тягарем на душі. Що має з ним робити? Спалити? Найкраще було б спалити себе разом з тим листом й відродитися, наче фенікс. Боліло серце. Було б нерозумно з її боку написати листа з поясненнями, чому з таким текстом виступила по радіо, Лист міг потрапити в чужі руки, а це означало б самій наробити собі лиха. До політичних питань треба бути дуже обережним. Пам'ятала, як дорого коштувало багатьом людям кожне написане в листі слово. То ж найкраще зустрітися і все пояснити. Того ж дня написала записку й вкинули у щілину дверей його помешкання.

 

„Знаєш, Данку, читала я два рази. Все добре. Але на це я не напишу Тобі нічого. Я можу, і хочу, і вважаю це найбільш властивим поговорити. Я тепер вже не можу писати, бо писання – це також пустомеля, а так як Ти для мене найближчий чоловік, у нас не сміє бути таких штучних атмосфер і ситуацій. Я не хочу, щоб Тебе боліло, бо Ти мені все.

 

Тому, якщо хочеш, я все Тобі розкажу коротко і ясно, але словами, бо пусті паперові обіцянки мене не вдовольняють. Я хотіла б сьогодні, у 10 год., зустрітись коло університету – там де все, і поговорити. Це буде нормально для мене і ясніше Тобі. Буду ждати Тебе, Друже мій дорогий, – Софія.

 

Нехай хоч раз буде, як повинно бути, – нормально".

 

 

Богдан не міг себе пересилити, на зустріч не пішов. Софія, не знаходячи спокою, написала ще одну записку:

 

„Данку!

Так не може бути. Я мушу Вас побачити і поговорити. Обов'язково. Ви мусите зрозуміти, що я так мусила поступити, але мені неприємно і болить. Завтра скажіть на роботі, що десь ідете, – і прийдіть. Жду від 3-ої до 5-20.

Соня.

 

Якщо не зможеш бути в тій годині, то в 6-30 будьте коло церкви на Руській, Або сьогодні до 10-30".

 

Наступного дня Богдан прийшов на працю без настрою. Щойно почав переглядати газети, як почув, що хтось відчинив двері до кабінету. У дверях стояла секретарка Віра й невдоволеним тоном до Богдана:

- Вас знову до телефону. Ви, мабуть, вважаєте, в мене нема іншої роботи, крім бігання сходами вниз і вверх?

- Пробачте! – примирливо сказав Богдан і пішов на другий поверх, бо в кабінеті не було телефонного апарата. Пізнав голос Караффи.

- Прийдіть у майстерню. Конче.

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 41. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 7 лип. 2014 р., 07:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лип. 2014 р., 06:01 ]

Редактор львівського видавництва Іван Деркач захоплення висловив лаконічно і водночас глибоко:

Софія Караффа-Корбут – це художниця сили таланту письменника Василя Стефаника!

Іван Деркач

 

 

Ще лаконічний запис після огляду виставки разом із сім’єю зробив прозаїк Роман Іваничук:

Спасибі, Софіє!

Іваничуки 

 

 

Не залишимся байдужим до виставлених творів скульптор Ярослав Мотика:

„Неповторні твори художниці – це ціла історія дум народних і його мрій. Яка сила виразу і яка велич фантазії! Я вдячний художниці за те, що змогла своїм мистецтвом збагатити мою душу.

Мотика Я.".

 

Виставка привабила багатьох учителів та учнів львівських шкіл. Уважно роздивившись кожен твір експозиції, Роман Головин, учитель СШ № 7, схилився над „Книгою відгуків" і зробив такий запис:

 

„Оглянувши виставку робіт художниці Софії Караффи-Корбут, знову й знову переконуємось у невичерпності характеру і таланту українського народу, представники якого творять дива. І тому у великій пошані схиляємо голову, віддаючи належне нашій талановитій львів'янці.

 

  

Незабутнє враження справляє на глядача чудове творіння мистецьких рук шановної Софії. У графіці і проектах вітражів відчувається широчінь творчої уяви, оригінальне трактування теми, особливі – тільки Софіїні лінії різця. А це в свою чергу дає підстави твердити про нові можливості у творчому доробку художниці на майбутнє. А поки що – гравюри гарні, привабливі, сповнюють душу естетичною насолодою

Р. Головин, 7. 08.1964 р."

 

Високу оцінку творам львівської художниці дали мистці з сусідніх областей.

 

„Дорога Софіє Петрівно!

Ваша виставка – честь і гордість нашої української культури. Це справжнє відродження! Захоплюємось і бажаємо сонця, щастя і поезії не тільки в мистецтві, а й у Вашому житті!

З повагою худ. Турецький, Марусевич, м. Івано-Франківськ. 9. 08.1964 р".

 

Відомий львівський мистецтвознавець Григорій Островський, який мав тісні контакти з журналами Києва та Москви, записав:

 

„Здорово! Спасибо!

Г. Островский, 11. 08.1964 г."

 

У кількох записах, крім захоплення, були побажання львівському видавництву випустити „Кобзар" з ілюстраціями С. Караффи-Корбут:

„Це була б чудова квітка у вінок нашому Тарасу!"

(Підпис нерозбірливий).

 

На відміну від деяких львівських художників, які уникали розмови про виставку, графік Маргарита Старовойт емоційно й образно передала захоплення творчістю Софії Караффи-Корбут:

„У велике і давнє українське мистецтво прийшла Весна! Вона розцвіла чудово, неповторно ліногравюрами Софії...".

 

 

Майже кожного дня Софія приходила до Спілки, зустрічалася з глядачами, давала коментарі, вислуховувала й читала відгуки про виставку. Деякі з них були для неї дуже важливі. Уява вирисовувала співпрацю з народним майстром художнього скла Тарнавським, який залишив запис:

 

„Шановна Софіє Петрівно!

Виставка Ваших чудових робіт мене глибоко схвилювала – безмежно вдячний! Своїми новаторськими, глибоко народними роботами Ви збагатили нашу українську культуру. Бажаю дальших творчих дерзань, доброго здоров'я.

19.08.1964 р., нар. майстер Тарнавський".

 

Упродовж двох з половиною місяців експозиція виставки не залишалася без людей. Дехто, оглянувши виставку вперше, приходив вдруге й втретє – окремо й з сім'ями. Щирі, від юних сердець слова подяки записали у „Книгу відгуків" школярі – учні старших і молодших класів.

  

 

Уперше за багато років Софія всім своїм єством відчула невимовну радість від захоплених – усних і письмових – відгуків про свою творчість. Сяюча, щаслива розповідала про успіх виставки своїй матері. І хоча приїхати з села Куткора до Львова для Марії Берези була певна проблема, вона не могла не побачити своїми очима творіння донечки. І ось у Книзі відгуків її запис:

„Моє Кохане Сонічко! Світи без хмаринки і грій нас – хоч би до ста років. Дуже тонко і вірно вийшла вся недоля тодішніх жінок. І не було б в образу для Батька Тараса, якби колись ними прикрасили його пам'ятник.

 

А зараз гаряче цілую і ще раз бажаю успіхів і здоров'я.

Мама.

13.09 1964 р.".

 

 

Роман Крип’якевич спеціально вдруге прийшов на зі своїм приятелем, щоб зробити у Книзі відгуків запис із конструктивними пропозиціями:

 

„Вельмишановна Софіє! Дякуємо за небуденну насолоду.

Вельмишановні керівники Спілки художників! Дуже просимо вжити всіх можливих і неможливих заходів, щоб зробити творіння С. К-К доступним для громадян Радянської України і Радянського Союзу. На сьогодні немає не тільки альбому, як і серії репродукцій та відкриток цих творів, але навіть поганенького каталогу виставки. Поінформували нас, що альбом буде випущений тиражем 100 (сто) примірників. Чи не малувато це для любителів прекрасного всього Радянського Союзу? Злочинно було б позбавити їх тієї насолоди, яку ми одержали лише тому, що нам пощастило жити в тому ж місті, що й Софія Караффа-Корбут,

Р. Крип'якевич, І. Ваваль".

 

 

І ось останній, дуже важливий запис у Книзі відгуків – киянина, думки і пропозиції якого широко обговорювалися в мистецьких колах:

 

„Вражає сила образотворчої виразності і гармонійність графічної трактовки з поетичною основою. Чудові роботи Софії Петрівни – яскраве свідчення того, що ілюструвати „Кобзар" може лише той художник, який опанував не лише зміст, але й всією душею проникся його поетичною епічністю.

 

Варто, дуже варто клопотати про видання „Кобзаря" з цими гравюрами, а львів'янам треба їх видати окремо. Київ, І. Вендиш, 6.10.1964 р."

 

  

Слава окрилила Софію Караффу-Корбут. Привітання, обійми, поцілунки – все, нащо чекала довгі роки. Мала право із спокійним серцем відірватися на три-чотири дні від рідного міста й збагатитися досвідом художників Балтії. Поїздку до трьох балтійських республік Спілка призначила не на 19 вересня, як планувалося, а на тиждень раніше. 

 

  

 

Софія перед від'їздом написала цілком офіційну записку Богданові:

„Тов.! За книжки – перепрошую, скоро все віддам. Десь 23-го (вересня) приїде Заливаха – буде мене шукати – я приїду 23 – (24 прийду в музей). Прошу так йому сказати. Нехай мене почекає. Жаль, що Ви не змогли його ще відвідати – це потрібне для його роботи. Щось не те,

Караффа-Корбут". 

 

 

Поїздка Софії до столиць республік була для Богдана гарантією кількаденного спокою від телефонних дзвінків, листів та записок. Виділив один вихідний, щоб поїхати до Києва й відвезти чергову порцію самвидаву. Зустрівся з Іваном Світличним, обговорили деякі питання подальших контактів. Із Світланою не пощастило побачитися: разом із студентами-однокурсниками перебувала на зборі осіннього врожаю – картоплі та помідорів. Прибувши до Львова, написав їй листа. Невдовзі отримав відповідь:

„1964 р., 21 вересня

Дорогий Богданочку!

Дуже вдячна тобі за лист, надряпаний, мабуть, з космічною швидкістю. Як і ти, страшенно вражена отими невдалими візитами до абсолютно нечутливої Йовенко, яку невідомо для чого „вирвало з Києва". І ще... Я до краю схвильована розповіддю про незвичайні вуса, які плекались аж два місяці і які мені, на жаль, не пощастило побачити.

 

 

Але ж, єй-єй, ти розсмішив мене своїм ідеалізованим уявленням Бортничів. „Кавунчики, найкращі помідорчики, матеріальний рай" – це саме те, чого тут ніхто не бачить і навіть не уявляє собі. Бортничі – це півтори хатинки, наша казарма, довжелезні поля картоплі і (в більшості гнилих) помідорів.

 

В нашій кімнаті 45 чоловік. Спимо по троє, по четверо на двох ліжках, що стоять майже всі впритул одне до одного. Йовенко вибрала собі ложе біля вікна і займається раціоналізаторством, абсолютно ігноруючи двері. Прокидаємось о п'ятій, на поле виходимо пів на восьму, повертаємось о шостій.

 

Майже не читаю і майже не пишу. З восьмої до першої ночі кімната потопає в диму різноманітних балачок, починаючи від всіляких розповідей про покійників і коханців до старанного перемивання кісток наших колег-філологів (чоловічої половини табору).

 

Спочатку мало не плакала. Тепер звикла навіть до надто дзвінких голосів, вічного галасу, всіляких (часто пустопорожніх) розмов. Дивно, але з усім цим знайшла вельми симпатичними моїх кирпатих сусідочок, хоча, мабуть, не зважилась би говорити з ними до кінця відверто й серйозно. Зараз сиджу перед маленьким люстерком і критично розглядаю засмучену мордасю, що чомусь аж надто уважно вдивляється в мене.

 

Ця Йовенко засмагла і прекрасно схудла. А вчора був день її народження, і всі 10 хлопців принесли їй по букету квітів, через одного освідчившись в коханні. Потім дівчата співали про 18 років, а вона перечитувала комічні листи й деканову телеграму. А ще потім (в неділю) вона зникла на цілий день, і ніхто її не міг знайти. Ну, от. А Йовенко лежала в лісі, ковтаючи смачні сльозинки, читала небо. Хмари уже не нагадували білих верблюдів, і ліс був тихий і чарівний, як у Лесі... Ні-бо, краще! А вона дивилась своїми зеленими в трояндове небо і все так же питала: Чого мені? І все було, як раніше, і все було зовсім інакше...

 

„Хочу все знати". Мабуть, це найхарактерніше. Богдан в оригіналі.

 

А що я тобі напишу?

 

Знаєш, Богданочку, мені здається я зараз абсолютно відірвана від життя, Вчора повернулась з Бортничів, ці два речення народилися в Києві. А взагалі не уявляю собі, скільки ще часу буду писати цей лист, Почала відразу ж, тільки-но отримала твій. Потім сиділи над напівбілим клаптиком, щось думала, чогось чекала і знову відкладала.

 

Люди завжди цікавили мене своєю неповторністю, я раділа і лякалась її, слухала співання сердець і не розуміла, чому це можна ввібрати в себе змузичену безконечність, чому не можна чоловіку стати носієм всього кращого, що тільки спроможна нести людина. Це вже, мабуть, анархія. Всі звуки світу одночасно і в одному приміщенні – хаос. Проклята відносність. Але ж там – певне упорядкування, цілеспрямованість... Чи, може, прекрасне в поєднанні з прекрасним закреслює себе? Інакше кажучи, ідеал – чудова омана і, втілений, він нікого не може задовольнити, ми відхилимо його, шукаючи іншого, свідомо прагнучи до вищого й кращого.

 

Бідний! Я не встигаю писати за думкою, і тому цей вінегрет доведеться смакувати тобі, як нещасній жертві сумбурності моїх думок.

 

Вибач, Богданочку. Абсолютно серйозно співчуваю тобі: адже це нудно – бути свідком відкриття давно відкритих Америк. Але ж чи можливо застрахувати себе від цього.

 

Один премилий хлопчик прислав Йовенко листа: „Я розумію, що моїм віршам далеко ще до Ваших. І я розумію, що мені треба чимало працювати. Я можу. Тільки скажіть: з ким, куди йти? Не будете ж ви заперечувати необхідність спілкування з тими, до кого я прагну. Що читати? Дайте мені хоча б приблизний список необхідного. Ви в місті – Вам легше. Там Микола, Драч, всі ці хлопці. У Вас, можливо, є якийсь духовний наставник, є справжні друзі... А що робити мені? Читаю безсистемно, все, що попадається під руки. Найчастіше це не те, що потрібно... Мені 19. Я знаю, що досяг більшого ніж дехто, але це мене аж ніяк не влаштовує. Досягти надзвичайного... А як?".

 

Ну, і в такому дусі весь лист. Розумієш, Богдане, цей хлопчисько і розсмішив і налякав мене. Адже все це – дещо в спрощеному вигляді – мої думки.

 

І читаю я так само без розбору, і в багатьох випадках, якщо й беру щось від прочитаного, то, мабуть, тільки від підсвідомого читання між рядків. А щодо „духовних наставників" і зручності міста для спілкування, то які там в біса переваги у мене!..

 

На „Молоді" зараз нудно до отупіння. Можна прийти раз в два місяці, щоб навчитися, як не треба писати. Жиленко та й таких інших не бачила мало не півроку. Справжні друзі?.. Згадую Миколу:

 

„Печаль моя щаслива і гірка.

Замало друзів, обраних навіки,

Вони живуть, немов пустельні ріки,

Бо часто гинуть в сонці і пісках".

 

А список?.. Чи є такий?..

 

„Треба засвоїти зроблене й відкрите до Вас. Найнеобхідніше, звичайно. Можливо, не все сприймати, як аксіому. Підходити критично. Але ж обов'язково засвоїти. Інакше не можна йти далі. І ще... Я не знаю про існування таких списків. Те, що я для себе вважаю необхідним, поки що дуже обмежено, тому що це „першочергове" і мені приходиться шукати без духовних наставників. Та й хіба можна без читання другорядного визначити високе й найнеобхідніше? Треба завжди шукати, але шукати, не забуваючи національних традицій. Треба вникати в глибини музики і живопису, архітектури й кіно. І ще, мені здається, необхідно прийти до особистої художньої філософії, бо без неї не існує митця".

 

Це я писала йому. А тобі – для того, щоб ти мав деяке уявлення про те, що саме бродить в моїх жилах. Власне, не тільки для цього. (Тебе не втомив процес школярського прозрівання?). Просто я хотіла почути тебе. Що б ти сказав про „духовних наставників", спілкування і тому подібне, включаючи "чудернацькі списки, що роблять людину інтелектуалом?" А, може, все-таки він має рацію? Адже тут цілком об'єктивний рахунок: 1:0 на користь цілеспрямованості проти марнотратства.

 

Кінчаю, кінчаю, кінчаю.

Ну, от... Спізнилась в райком.

 

Сіпаю тебе за розкішні вуса, що „мало не закручуються до вуха". Привіт Роману Івановичу. Маю надію, обійдеться без нервового шоку. Адже ти трохи звик до мого апетиту щодо розміру листів.

 

Ну, раз на місяць все-таки необхідно виговоритись. Все не вміщається, тому трохи сумбурно. А мовчати взагалі – боюсь – здичавію.

О., Йов".

 

Обговорення виставки

Демонструвати свої твори на виставці понад два місяці – мрія кожного мистця. Софія заслужила такий подарунок долі своєю працею, переживаннями, люблячим серцем. Оскільки демонстрування творів Караффи перейшло через усі часові рамки, бюро графічної секції вирішило провести обговореним виставки 4 жовтня 1964 р. Богдан отримав повідомлення, що у вівторок, 6 жовтня ц. р. о 6 год. вечора, в приміщенні Спілки художників відбудеться засідання графічної секції, на якому буде обговорення виставки С. П. Караффи-Корбут. 

 

 

Софія перестріла Богдана, як повертався з музею, й попросила виступити з оглядом її творчості, але не дуже хвалити, бо й так має багато заздрісників. Пообіцяв врахувати побажання. Свій виступ під час обговорення побудував з двох частин: спочатку говорив, у чому сила творів Караффи-Корбут, а під кінець зупинився на проблемах форми, яка, на його думку, не в усіх творах доведена до повної завершеності Така побудова доповіді дала оптимальний результат: Софію почали захищати від нападок придирливого критика, його надмірних вимог і навмисного вишукування вад. Художниця була щаслива, її обступили шанувальники мистецтва й журналісти львівських газет, радіо й телебачення, домовлялися про інтерв'ю. Не давали спокою й численні шанувальники. Одні мали бажання ближче познайомитися з нею, тоді як колекціонери прагнули придбати її гравюри. Не хотіла торгувати своїми творами, пообіцяла подарувати окремі твори тим, до кого мала довіру.

 

Після обговорення керівництво Спілки поставило вимогу негайно демонтувати експозицію, звільнити зал для наступної виставки. Софія звернулася до Богдана з проханням допомогти їй, коли в залах залишилися голі стіни, помітно хвилюючись, промовила:

- Хочу виставитися в Києві, може, в Одесі або Запоріжжі. Маю кожного твору по два-три відбитки. А ті, що ми зняли, забирай собі.

- Усі? – здивовано запитав Богдан і додав: – Це нереально.

- Не заперечуй, я про це тобі вже казала, мушу бути вірна даному слову.

- Візьму тільки ті ліногравюри, яких у мене нема.

- Не переживай, сказала ж тобі, маю по два-три відбитки, а якщо якогось не вистачатиме – додрукую.

 

З дозволу художниці Богдан узяв для докладного ознайомлення „Книгу відгуків". Розуміючи вагу цього документа, наступного дня попросив музейну секретарку Віру, не відкладаючи „на потім", передрукувати на машинці.

 

Опубліковані в газетах та журналах, показані на численних виставках твори талановитої майстрині не могли не вплинути на розвиток графічного мистецтва в Україні, де естамп ставав у повному розумінні демократичним мистецтвом. Чимало художників, які скептично ставилися до можливостей ліногравюри, тепер пробували свої сили у цій техніці. Новим явищем стало широке зацікавлення гравюрою колекціонерами. Паралельно зі станковою та книжковою графікою активно розвивався екслібрис. Орієнтуючись на нові віяння часу, художники почали більше уваги приділяти мистецькому рівню своїх творів, вивчати світовий досвід і традиції української графіки минулих часів, її високі досягнення у 20-ті рр. XX ст. на Східній Україні, а у 30-і роки в Галичині.

 

Творчість Георгія Нарбута, Олени Кульчицької, Миколи Бутовича, Святослава Гординського стали своєрідним дороговказом, духовною наснагою для багатьох українських мистців. Почало формуватися нове обличчя нової української графіки – станкової та книжкової. Поступившись місцем новій мистецькій генерації, поволі відходили в небуття ортодокси так званого соцреалізму.

 

Тріумфальний успіх виставки Караффи-Корбут схилив Богдана до думки, що свою місію порадника виконав. Кілька надрукованих ним статей зробили свою справу: культурній громадськості України стало широко відоме ім'я талановитої львівської майстрині. Статті про Караффу-Корбут надрукували не лише газети й журнали в Україні, а й „Український голос" в Канаді та „Наше слово" у Варшаві. Її творчістю зацікавилися київські мистецтвознавці, Отже, пора залишити Софію для самостійного творчого плавання. Тепер уже не пропаде, не потоне у мистецькому морі, хай насолоджується купанням у славі. А йому пора дистанціюватися, тим паче, що на мистецькій арені появилася плеяда молодих мистців, творчість яких вселяла надію, що в українське мистецтво прийшла нова генерація, вихована Романом Сельським і його учнем Карлом Звіринським. То були випускники Львівського інституту прикладного й декоративного мистецтва 1964 і 1965 рр. – деякі із них однолітки Богдана, як Іван Марчук, інші – на кілька років молодші, як Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Олег Мінько, Наталія Паук, Іван Остафійчук, Роман Петрук, Богдан Сорока та інші. З більшістю з них Богдан подружився, оглядав їхні твори. Особливо близько зійшовся з Любомиром Медведем, творчість якого перекликалася з філософією екзистенціалізму і новітніми мистецькими напрямами в Європі. Богдан був захоплений його живописом і графікою, збирав матеріал для великої статті. З дозволу Любомира перевіз частину його творів на своє помешкання й показував львівським і київським друзям. Високо оцінив живопис і графіку молодого мистця скульптор і мистецтвознавець Дмитро Крвавич.

 

Проте від наміру зайнятися на повну силу дослідженням творчості молодих змушений був відмовитися: захопив вир громадської діяльності. В його руки один за одним потрапляли самвидавні матеріали, які потрібно було роздрукувати і поширити серед людей.

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина 40. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 лип. 2014 р., 09:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лип. 2014 р., 02:09 ]

Організація виставки

У гарячі липневі дні 1964 р. усі сили й помисли Софії були зосереджені на організації виставки. 23 серпня їй сповниться сорок років, а вона щойно почала жити й творити на повну силу. Переконувала себе: до сорока років був один період у її житті, а після сорока мусить відбутися щось дуже важливе, як у тітки Михайлини, життя якої щойно після сорока набрало іншого трибу: вийшла заміж, народила донечку. Треба якось із гідністю завершити стосунки з Богданом, поставити на цій історії остаточну крапку й вірити в долю. У папці лежить гравюра, спеціально призначена для такого дня: „Щось так, мов докір над душею гука". Один-єдиний відбиток. Тільки для нього. Щоб вручити, треба зустрітися. Звертаючись на „Ви", написала кілька цілком офіційних слів, щоб на кілька хвилин зайшов у майстерню. Після праці Богдан звернув увагу на вкинену крізь щілину дверей записку:

„Прошу Вас зайти ще завтра до нас у майстерню. Треба дещо порадитись відносно виставки. Думаю, що це не дуже затруднить Вас.

Прошу і жду. Караффа-Корбут". 

 

 

Коли Богдан зайшов у майстерню, сказала, що перед тим, як почати ділову розмову, хоче вручити йому на пам'ять спеціально вирізану для нього ліногравюру, про яку колись вже згадувала.

- Бережи її, то тільки для тебе я вирізала, крім тебе тої роботи ніхто не матиме. У ній захована наша таємниця, докір душі. Ти того не можеш зрозуміти, бо хочеш з цілим світом мати контакти, а мені достатньо було б тільки тебе. А тепер про діло. Допоможи мені відібрати твори на виставку. Що треба виставити – сама знаю. Ти скажи, чого не треба виставляти, щоб не засоромитись, не чути від тебе та інших дорікань.

 

- Таких речей, на щастя, мало, – про них у нас вже була мова. Вітальні листівки, екслібриси й ілюстрації до вже надрукованих книжок не треба виставляти. Без двох проектів вітражів –„Тарас Шевченко" і „Богдан Хмельницький" також можна обійтися, бо вони своїм розміром і кольоровими плямами заглушили б експозицію. А проекти вітражів невеликого розміру – обов'язково треба виставити. Серед графіки вони будуть дуже добре дивитися.

- По твоїх думках – звіряю свої. Вони співпадають: маєш рацію, не варто все виставляти. Тепер про інше. Пригадуєш, ти говорив мені про зміст окремих моїх робіт без прив'язки до „Кобзаря" Шевченка. Тобі таке бачення й розуміння подобається, а мені не дуже. Не смій так писати про „Чуму", як ти говорив. На мої гравюри треба дивитися тільки через призму творів Шевченка, а не проектувати їх на наші часи.

- Кожен твір викликає багато асоціацій. Чимало порушених Шевченком проблем викликають аналогію в проблемами нинішнього дня.

- Не говори мені цього. Я краще знаю, як треба, а як не треба тлумачити мої гравюри, Прецінь, як автор, маю на це право, Тому прошу тебе не узагальнювати, а прив'язувати кожну гравюру до конкретних Шевченкових слів, бо інакше неминучі для мене неприємності. Зрозумій: про „Чуму" не можна писати так, як ти говорив. Ще прийде час назвати все своїми іменами, але той час ще за горами. Ти підвів мене до думки, що „Чуму" краще не виставляти, як і деякі проекти вітражів. Може, ще відкину якісь речі. Допоможи мені віддрукувати деякі речі, бо сама не дам ради. Не відмовляйся, бо то все буде твоє. 

 

  

- Де буду тримати?

- Я вже говорила тобі: відвезеш до батьків. Там все поміститься.

- Коли прийти помогти друкувати?

- Ще сама не знаю. Мушу домовитися з Живком. Повідомлю тебе окремо. А тепер біжи, бо в мене таке відчуття, що ти слухаєш свої думки, а не те, що я тобі кажу. Ти весь час спішиш, а так хочеться спокійної розмови.

 

На переповнену переживаннями художницю чекало чимало турбот; зробити нові відбитки творів, перевезти ліногравюри й проекти вітражів до приміщення Спілки художників, побудувати експозицію, виготовити афішу, домовитися з друкарнею про запрошення, роздати їх людям, – на голову звалилося стільки проблем, що ходила, наче зачумлена. Із кращих творів треба виготовити цинкографічні кліше, бо великоформатні ліногравюри завдають музеям і колекціонерам непотрібного клопоту, їх трудно зберігати. А з невеликого розміру цинкографічних матриць можна зробити велику кількість відбитків – для продажу чи подарунків близьким і дорогим серцю людям. Твори отримали б подвійне життя – у первинному вигляді, як ліногравюри, та у зменшеному форматі, як відбитки з цинкографічних пластин, Підписані автором, одні й другі вважатимуться оригіналами. А тут на кожному кроці всяка бюрократична тяганина. 1 липня виплатила друкарні 140 рублів за виготовлення цинкових кліше, обіцяли, що через день-два будуть готові. Минув тиждень, а замовлення не виконано.

 

Коли трохи впоралася, подзвонила Богданові. Застала його на роботі.

- З друком мені допоміг Живко, тому прийди не до майстерні, а до Спілки, – всі роботи вже там. Так всього багато, що не можу дати собі ради. Ти будував експозицію виставки Анатолія Зубки, маєш досвіді порадиш, як все це розмістити.

- Прийду в обідню перерву,

- Гаразд, чекатиму.

 

Богдан уважно роздивлявся розставлені вздовж стін гравюри та проекти вітражів. Звернув увагу на два триптихи „Прометей закутий" і „Прометей розкутий".

- Поруч два триптихи погано дивляться. Краще їх перегрупувати: центральну частину дати окремо, а боки – також окремо, бо шахтарі поруч з Прометеєм – якось не на місці. На великих чорних щитах кольорові ліногравюри будуть дуже сильним акордом, а кольорові проекти вітражів надаватимуть виставці святковості: їх варто розмістити не окремо, а поряд з чорно-білими гравюрами.

- Дуже переживаю, бо то моя перша виставка, не знаю, як сприймуть.

- Все буде добре. Такої виставки Львів ще не бачив.

- Не забувай про силу заздрощів, вони здатні все зруйнувати, біле назвати чорним.

- Надіюся, цього не станеться.

 

Богдан пішов до музею, а Софія залишилася чекати на двох технічних працівників, з якими мала домовитися про розвішування робіт. А вони, набиваючи собі ціну, тягнули час, якого їй так не вистачало. 

 

 

Роздуми перервав керівник господарського відділу Спілки Лемешівський. Повідомив, що домовився з робітниками про розвішування робіт. Через зайнятість приступлять до роботи в кінці липня, а раніше й не потрібно, бо відкриття виставки Спілка запланувала на початок серпня. До того часу треба звільнити зали від попередньої виставки скульптури. Запевнивши художницю, що все буде зроблено належним чином, Лемешівський, прищуривши очі, ледве чутно промовив:

- За полагодження справи потрібна кава.

- І скільки та „кава" коштує? – невдоволеним голосом запитали художниця.

- Де кава, там і коньяк, – з хитруватою усмішкою відповів Лемешівський.

 

Художниця відкрила свою старомодну сумочку й вручила старому лисові „на каву з коньяком". З полегшенням пішла до графічної майстерні, попросила майстра Живка піти до друкарні й дізнатися, коли нарешті буде виконане замовлення. Отримавши в друкарні 10 липня 42 цинкографічні кліше, Живко власноруч передав їх художниці. Можна було б робити відбитки, та де взяти того часу й рук? Для кожного твору треба підібрати колір, а без неї цього ніхто не зробить. Головне, є кліше, а віддрукувати можна буде й пізніше. Про всі свої клопоти й плани написала Геннадію:

 

„24 липня 64 р.

Генку!

Не можу сказати, що мені вже увірвався терпець (я дуже терпелива), але не люблю неясних ситуацій. Дістала Вашого листа. Він якийсь дуже безколірний, одним словом, – прісний, без виразу. Не бачу в ньому Вас, людини повної дивовижної енергії і завзяття. Тепер така справа. Перед Вашим листом я послала Вам телеграму і просила скорої і точної відповіді. Ви зігнорували моє прохання і поступили по-своєму. А я просила хоч приблизно мене посвятити в свої плани (не так вже загальними фразами). Можливо, Вам справляє трудність (далеко до пошти, гм, іти) відповісти мені телеграмою, або з інших міркувань. Не розумію. Думаю, що Ви не здавали собі справи, наскільки важливе для мене була швидка і приблизно точна телеграмна відповідь. Гарно, що Ви заробляєте, я розумію, що сім'я вимагає груду, гарно також, що можете лікуватись, бо я собі не можу на це дозволити, – жаль часу,

 

Мені приходиться все дуже трудно і з мукою, бо все так складається на те. Одне тільки мені грозить (як не пройдуть болі) – піти на операцію апендициту, але якщо перейде, то ще потерплю, Тепер так. Скажу Вам план своєї роботи до Возз'єднання. Вже пройшла половина літа, а я його ще не бачила. Зробила ще мало.

 

Виставка моя ще в стані лежачому, тому що скульптура тільки виїздить із залів. Це, може, з одного боку, і добре. Якось був Яценко і не дозволив (не радив) деякі речі виставляти. Ну, доведеться підкоритися. Тепер приїхав знову, боюсь, щоб знову щось не вийшло погане. Краще вже, як поїде. Трудно мені самій. Забагато обов'язків. Правда, ще й книжка, як чиряк, сидить, – її помалу штурмую, ну, все нараз.

 

А ще альбом треба буде друкувати. Значить, так. Я мушу скінчити десь до 15-го (серпня) книжку і відвезти її в Київ, Тоді приїхати і робити альбом і гравюри до Возз'єднання. На мозаїку не буде часу, зрештою, кому вона потрібна, – така мука без об'єкту, Десь 19-го вересня – поїдемо 20 чоловік (хочу, щоб і Ви з нами) у Прибалтику (своїм автобусом) на 10 днів. Це дуже добре і корисно все побачити. Тоді, після приїзду, добре б зайнятись вітражем.

 

Виставка „На Сторожі миру" в Києві – у січні, а в Москві – в травні. Можна б на Москву зробити, але є така трудність. Це труд довгий, важкий, Тут мало відпустки і ще трішки продовженої. Тут треба затратити осінь, частину зими і весни. То ж подумайте і скажіть, як будемо. Чи тільки все в планах? Бо я не відхиляюся від роботи, я тільки сама не можу, бо не витягну на перший раз. 

 

 

Я знаю, після першої книжки я, можливо (зрештою, певно), візьму другу, так що вже не буду такою „попрошайкою", ну, взагалі, свої справи поправлю, щоб можна тягнути велику роботу. Повідомте мене про все точно. Як думаєте і як зробите. Я тепер їду на кілька днів (п'ять-шість) і приїду десь за тиждень. Погано мені. Якщо Ви надумаєте приїхати, то не знаю, що будете робити. Можливо, графіку, і знайомитися з керамікою. Може, краще так. Заробляйте там у себе, робіть, що можете, а десь 14 – 15 вересня приїздіть сюди. Тоді поїдемо в Прибалтику, а потім будемо зачинати. Але як буде у Вас з відпусткою? Може, щось буде можна видумати і бути тут хоч до зими, а потім знову весною? Чи як? Подумайте, зробіть, щоб добре було. Якщо Ви надумаєте так, як я раджу, на вересень, то скоро пишіть.

 

А я, як буду в Києві десь 17-го серпня, то дам Вам телеграму і прилечу до Вас. Тоді про все поговоримо. Чи можливий такий варіант? Напишіть! Я жду відповіді, скорої і ясної.

Здоровлю щиро. Софія".

 

Отримавши в кінці липня тираж надрукованих запрошень, Караффа у першу чергу десяток із них вкинула Богданові у дверний отвір помешкання, одне – спеціально для Богдана:

 

„ЗАПРОШЕННЯ

Шановний товаришу

Управління культури Львівського промислового Облвиконкому та Львівське відділення Спілки художників УРСР запрошують Вас

 

На відкриття виставки творів С. Караффи-Корбут (графіка).

 

 

Відкриття виставки відбудеться 3 серпня 1964 р. о „18" год., у виставочних залах Спілки художників, площа Міцкевича, 9",

Нижче друкованого тексту Караффа дописала:

„Моєму Богданкові – моя перша виставка. 31. 07. 04, (Важко мені без Твого слова), Соня".

 

До запрошення була ще приєднана записка:

„Данку!

Може, захочеш, – то дай кому ці запрошення, але треба замінити дату і надписати годину – так як на Твоєму: 3 серпня – 18 год.

С. К-К". 

 

Небувалий успіх

Даремними були переживання Софії, що виставка відкриється без виготовленої нею афіші: вранці 3 серпня з друкарні до Спілки принесли замовлений тираж. Дві афіші помічники Лемішівського розмістили обабіч входу до Спілки, ще кілька розклеїли в центрі Львова. 

 

 

Богдан прийшов десь за годину до відкриття виставки. Крім фотографа, в залі ще не було глядачів. Не міг надивуватися, з якою подвійною силою зазвучали в експозиції відомі йому твори – чорно-білі та кольорові ліногравюри. 

 

 

Хоча відкриття відбулося сухо, без урочистостей (львівські графіки бачили в особі Софії Караффи-Корбут конкурента), виставка мала колосальний успіх. Заздрісники чорніли від злості. Про успіх засвідчила переповнена захопленнями книга відгуків, в якій глядачі щедро осипали мисткиню високими оцінками. Люди різного віку, фаху, національності були захоплені її творчістю. Першим зробив свій запис у Книзі відгуків" відомий колекціонер і дослідник творчості багатьох художників Володимир Вітрук:

«Вітаю Вас, Софіє Петрівно, з відкриттям такої чудової виставки! Ваша графіка неповторна і незвичайна. – Це ціла подія у культурному житті нашого міста. Бажаю нових творчих задумів та їх здійснення.

Волод. Вітрук 3 серпня 1964 р."

 

  

А нижче читаємо: „Нема слів, щоб виразити своє захоплення (підпис нерозбірливий). 3. 08.1964 р."

 

Серед тих, хто залишив свої відгуки, були не тільки львів’яни, а й приїжджі з інших міст України та союзних республік Цікавий запис зробив житель м. Донецька:

„Я первый раз в г. Львове, случайно попал на Вашу выставку. Очень хорошо! Хорошо выполнено, красиво. У вас многому можно научиться. Я поздравляю Вас с успехом и желаю Вам в дальнейшем еще большего успеха в искусстве.

тов. Шанин Г. из г. Донецка. 4. 08. 1964 г.".

 

 

Несподіваний відгук залишив невідомий москвич:

“Тов. Корбут!

После осмотра Вашей выставки я захотел прочитать Тараса Григорьевича в подлиннике на украинском, т. к. иллюстрации на украинском увидел на Вашей выставке.

(Підпис нерозбірливий). Москва”. 

 

  

І ще один відгук відвідувача з Москви Изумительно! Если бы можно в Москве увидеть такие работы. 

 

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXIX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 лип. 2014 р., 12:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:16 ]

Злочин

Того самого дня, 24 травня 1964 р., коли Караффа писали листа Геннадієві, Україну й світ сколихнула страхітлива вістка про підпал у Києві Державної публічної бібліотеки АН УРСР (нині філіал Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського). Завдано неймовірний удар культурі й історичній пам'яті України. Свідком пожежі був юний Сергій Білокінь – майбутній видатний історик, який зробив фото палаючої бібліотеки, а згодом зібрав про цю та аналогічну страшну подію розповіді очевидців і описам у статті „Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років" (http://www.s-bilokin.nаmе/Віо/Меmоіrs/LіbrаrуFіrе.html.).

 

„Три дні, поки горіло, я весь час там стовбичив. Здогадався сфотографувати цю катастрофу з подвір'я і з вулиці...Дослідник цитує лист бібліографа Ніни Шеліхової до львівського бібліографа Федора Максименка від 25 травня 1964 р., написаний по свіжих слідах трагедії:

 

„Не можу не повідомити Вас про жахливу катастрофу горить Публічна бібліотека. З ночі 24-го травня згоріло центральне сховище на всіх поверхах (частинами). Горішній поверх, здається, – цілком. З учорашнього вечора горить відділ „Україніка" зараз почав горіти Кабінет марксизму. Як розповідає співробітниця бібліотеки, яку я щойно зустріла, уночі встигли вивезти книжки з відділу мистецтва, стародруків, рукописів, бібліографії. Загасити ніяк не можуть. Очевидячки, обвали не дають змоги цього зробити".

 

З розповідей працівників бібліотеки Білоконю стало відомо, що згоріло центральне сховище на всіх поверхах, пожежа почалася з відділу „Україніка" й перекинулася на інші відділи – згоріло близько 500 тисяч томів. У підпалі звинуватили працівника фондів Погружальського. Ходили слухи, що підпал він вчинив не сам, а ще з якимось чоловіком, який встиг сховатися. Директор Публічної бібліотеки Дончак був у ці дні у відрядженні. З часом Сергій Білокінь зібрав усі, які тільки можливо було, розповіді про цю катастрофу. Він пише:

 

„...Гуртові перехожих, серед яких – на алеї Ботанічного саду – стояв і я особисто (це вже я знов додаю від себе. – С. Б.), казав під час короткого відпочинку пожежник, що розсипано калій. Від води він загоряється. Бо що більше лляли, то більший був вогонь. Перечитуючи чотири томи слідства (розписатися йому сказали за вісім. – С. Б.), Візир побачив в одному з документів, що надійшли від пожежного начальства, згадку про фосфорне отруєння 14-ти душ. Фосфор запалюється сам по собі від високої температури, у лабораторіях його видають під розписку грамами. Скільки ж треба було його на бібліотеку? І де він стільки взяв?" 

 

 

У середовищі опозиційно налаштованої до влади інтелігенції склалася думка про неможливість замовчувати цю трагедію, – про неї має знати народ. Для широкого оприлюдненим інформації про непоправну втрату для історії й культури потрібні неспростовні докази. Тож вирішили до розгляду справи в суді збирати матеріали, щоб висвітлити злочин у широкому контексті нищення української культури й українства упродовж років комуністичного режиму в Україні.

 

Не втрачаючи надії

Софія не мала докладної інформації про подію, яка приголомшила всю національно свідому інтелігенцію України. Продовжувала плекати ілюзію, що зможе переконати Геннадія приїхати до Львова й мати в його особі надійного друга – помічника і порадника. Вирішила писати йому регулярно – без огляду, відповідатиме чи не відповідатиме на її листи. Таки дочекалася листа, тому негайно відписала:

 

„11 червня, 1964 р., четвер.

Добре, що Ви нарешті далися чути. Так довго не писали, що мені вже було сумно на душі. (Всілякі здогадки, ну, це все неприємне). Бо мені вже дуже хочеться мати Вас тут і з Вами працювати. На всю силу. Я дуже Вас жду. Не думайте, Генику, що я все перебільшую, я справді все дуже хочу. І Вас, і роботи, і дружньої усмішки. Бо також, хоч із людьми, але тепер, коли мені важко, я сама, як палець – немає нікого й дуже пусто якось так в нутрі. (Я думала, що маю друзів).

 

Хлопче милий, я дуже перестрашилась, коли прочитала вдруге Ваш лист. Чи припадком Ви мене зле зрозуміли? Слухайте! Про які ж це матеріали Ви клопочетесь? Це щось для Вашої роботи? Чи Ви, може, зле зрозуміли мене? Я в одному листі згадувала Вам щось про такі дошки (чи як їх) з молотого дерева, як це мав Ваш товариш на виставці. То чи, може, Ви задумали про них клопотати? Борони Вас Боже! Я це тільки так говорила, бо мені їх не треба. Це були просто непотрібні слова. Бо якщо б мені треба було їх, то, я вже знаю, у нас їх є повно. Так що мені нічого не треба, це хіба що Вам потрібні якісь матеріали. Візьміть із собою ті книжки і журнали, які я Вам посилала. Пригодяться, Дайте телеграму на

Спілку, я по Вас вийду (щоправда, без музики), але точно, коли в який день і годину приїжджаєте і який поїзд.

Будете разом зі мною відкривати мою виставку – буде мені радісно, не буду сама. У нас тепер так гарно. Думаю, що зможете тут також підробити.

 

Ну все. Дякую Вам за травневі побажанняі жду телеграми. Ну, держіться міцно, на мене не сердьтеся, бо я справді дуже хочу вже з Вами працювати.

 

Здоровлю щиро. Соня". 

 

 

Усвідомлюючи наближення остаточного розриву з Богданом, Софія прагнула відтягнути цей розрив якомога на пізніше. Душу заповнив клубок суперечливих почуттів і думок: не хотіла повністю втратити Богдана, але й не могла більше так мучитися. Хай би краще кудись поїхав, тоді б легше було пережити, знала б, що втратила назавжди, а так десь зовсім поруч і водночас дуже далеко. Не могла позбутися того складного клубка почуттів. Наприкінці червня написала йому записку, щоб прийшов, бо є дуже важлива справа. Розуміючи небезпеку подальших стосунків, які можуть призвести до ускладнень і вибити художницю з творчої колії, Богдан під час зустрічі думав над тим, як відійти в тінь при найменшому напруженні нервів з обох сторін. Почав з нарікань Софії на самотність.

- Творчій людині такого масштабу, як ви, не мати сім'ї, – набагато краще, ніж мати. Можу навести безліч прикладів, які свідчать, що самотність для художника – не нещастя, а велике благо, нормальний спосіб життя. Не знаю, чи могла б зробити стільки для мистецтва України Олена Кульчицька, якщо б мала сім'ю. Чоловік, діти, побут укорочували б час для творчості. А Віра Свенціцька хіба просиджувала б зранку до вечора над дослідженням давнього українського мистецтва, якщо б обсіли діти? А Марія, сестра Віри? Хіба нарікає на самотність? Коли людини, завантажена працею, самотність тікає від неї, як чорт від ладану.

- Ти назвав тих людей, які мені близькі і про яких я багато думаю. Між іншим, Віра і Марія – моя близька родина...

- А я й ні; знав, – перервав з виразом здивування Богдан.

- Ти багато чого не знаєш. Скажу тобі так. Мені кілька років ніхто не був потрібний. Усіх нав'язливих мужчин я відганяла від себе, як Солоха чорта, бо то були відразливі типи. Готувалися бути все життя сама, як Віра і Марія Свєнціцькі, Олена Кульчицька, як моя тета Ґеня. Але... Оце „але" все змінило. Я зустріла тебе і всі мої приготування бути все життя самітною розвіялися, як туман, А ще скажу тобі таке: якщо б Віра Свснціцька чи Олена Кульчицька зустріли в своєму житті когось такого, як зустріла я, їхнє життя було б іншим. І не відомо, зробили б вони, як творчі люди, менше чи більше. Зустрічі з тобою зовсім не заважають мені творити, бо я маю для кого творити. Вирізати на лінолеумі за короткий час стільки складних композицій, – я ніколи б не змогла, якщо б не зустрілася з тобою. Все це робила і роблю для тебе.

- Ви, як завжди, перебільшуєте. І до знайомства зі мною ви багато працювали. Десятки тарелів, керамічних статуеток – хіба то не праця?

- То все котові під хвіст, не варто про це згадувати. Як повноцінна творча людина я щойно почалася тоді, коли зустріла тебе.

 

Скориставшись паузою, Богдан, наче між іншим, сказав про можливий різкий поворот у його житті і додав:

- Нарешті вам буде спокійно на душі.

- Чи не задумав ти оженитися?

- Не знаю.

- Що ти відповідаєш такими загадками? Кажи твердо – «так» або «ні».  

 

 

- Можу тільки сказати одне: на подальші зустрічі не матиму ні часу, ні можливостей. У мене буде багато різних справ. Може трапитися прикра несподіванка, – треба бути до неї готовим. На щастя, ви тепер людина відома на всю Україну й навіть за її межами, – досліджувати вашу творчість буде кому.

 

Не відаючи про стан душі Софії, Богдан сипав компліменти та запевнення, що не перестає вірити в її талант, продовжує думати над усім, нею створеним, має намір висвітлювати її творчість у статтях і телепередачах.

- Хіба це не доказ моєї віри у ваш талант і вашу місію в українському мистецтві?

 

Останні слова пробудили Софію з глибокої задуми.

- Хочеш сказати, що нічого не змінилося у твоєму ставленні до мене?

- Від перших днів і до сьогодні нічого не змінилося у моєму ставленні до вашої творчості.

- Ти трактуєш мене в двох особах: окремо, як художника, і окремо, як людину, а я в одній особі – людина і художник.

 

Продовжувати розмову не було сенсу. Богдан виходив з кімнати зі звиклим „бувайте", не почувши жодного слова у відповідь. Софія продовжувала стояти біля столи задумана, з опущеною головою і двома великими сльозинами на щоках. Глибоко взяла до серця Богданові слова про можливий несподіваний поворот у його житті.

 

Зійшовши вниз по вулиці Ломоносова, Богдан а пекучим болем у серці піднімався вулицею Драгоманова до музею, в якому після кількох гострих розмов з директором Якушенком склалися непрості стосунки. Наступного дня отримав від Софії довгого листа, написаного мікроскопічним почерком.

 

„Данку мій! (моє найбільше зі всіх людей).

Мені не стидно сказати Тобі сьогодні, що Ти був для мене всім, що найдорожче в житті. Мені тільки страшно гірко за те, що я, як та бездомна собака, скавулю, бо вже сама, сама і нікому не потрібна. Як я буду жити – не знаю. Краще б мене що вбило, бо як же ж тепер я маю працювати – з такою пусткою, яку нічого не заповнить. Богданку мій, зроби мені ласку, виїдь кудись і не вертайся. Нехай я не бачу Тебе, бо чогось боюсь. Мені так важко тратити Тебе – тепер, коли я зібралась жити.

 

 

Пробач мені, що я не заграла комедії, що я не радувалась Твоєму щастю, але я не можу грати там, де моя роль вже закінчена. Твоє щастя, а моє нещастя. Все те закономірно, але до неможливого боляче. Я з породи тих собак, що до смерті вірні. Ну що ж, скажу, як я думала. Думала так, що Ти ще подаруєш мені 1 – 2 роки, і я за цей час ствердну, навчусь володіти серцем і, може, потрафлю все перенести зрівноважено.

 

Але сьогодні я ще не готова, не в силі сприйняти ті відомості. Ох, я думала, що Ти, як і я, але це направду одностороннє. Я думала, що міняю шкуру на шкуру. Я ще не готова стратити Тебе, я ще не окріпла. Думала я і вірила, якщо мені не жаль було б для Тебе життя, то і Ти мене підтримаєш. Я не вірили, що я трачу Тебе.

 

Я ненавиджу всіх, хто поламав мені те, що мала я найдорожче в житті, я їх всіх проклинаю – за себе і за все, що через те пропаде. Нехай кажуть, що час лікує, лагодить: це брехня, це фрази, бо є біль, якого не залікуєш, бо він все буде рости. Я, здається, повинна все таки заграти роль доброзичливої, розумної жінки, але не буду я брехати, коли я бідна, побита собака. Вию – і все, як та звірина, бо страта моя забрала решту глузду. Залишились мені тільки мої бездарні руки. 

 

 

Трудно жити такій людині, як я, коли мені ніхто не може Тебе замінити, не хочу, щоб замінив Тебе, бо те, що Ти – це ніхто інший. Данку, прошу, поїдь десь, бо я не видержу того. Це для мене забагато. Я не видержу, я не можу вже бачити. Може, колись-колись, далеко, тоді, як я навчусь не розкидатись своїм серцем, тоді коли вже все буде за мною. А тепер мені важко, мені не стидно сліз, бо я тільки амеба.

 

Не можу вдавати те, чого не можу. Я, мабуть, маю бажати Тобі радості, але це проти всього людського, я не здібна це зробити. Я нічого не бажаю. А Ти був мені ким? Я вже не знаю. Я знаю: друзі – це душа в душу. А ми? Я знаю: був час –добрий час. Був час, освячений двосторонньо чимось дуже великим і добрим. А потім вже тільки односторонньо.

 

Так. Так, Братчику, так. Тебе вже нема, а я одна і плачу. Такий закон. Чим рідкісніший товар, тим важча ціна. В борг не дозволено жити, треба платити. Чому Ти, Богданку, не почекав ще хоч до часу, поки я зроблю ту свою виставку? Першу в житті. Мені так тепер потрібно Тебе. Твого слова. Як бути тепер мені – Господь відає. Я не драматизую, я тільки строго себе розглядаю і констатую… В тих листах, у всьому я була собою. Без брехні, така гола. І всюди був Ти в кожному віддихові, в кожній думці. А тепер Ти в своєму новому житті зовсім по-іншому розглядатимеш ті клапті (Ти прямо психічно змінишся) і ні побачиш вже, що це не папір, а я лежу клаптями, подрана, перед Тобою. Жива і така, як була.

 

Ти ж навчив мене жити, і я жила і працювала з радістю для Тебе. Ти скажеш, Ти – це одне, а мої інтимні справи – інше. Чи навпаки. Ну, а я ні хочу бути тим другим, я не можу. Я йшла за Тобою в своїй радості і дійшла до сьогодні. Ти, Данку мій, сам мене зробив такою, під початку – і свідомо і не свідомо. І я пішла, всупереч розумові, – за серцем. Ти не знав, як я Тобі вірю, Ти не розумів, як я Тебе люблю.

 

У нас мала бути дружба краща за всіх у світі, – я тямлю кожнісіньке слово. Дурна пам'ять і дурне моє бідно серце. Повір мені, я хоч не бажаю Тобі щастя, такого щастя, звичайного, то я бажаю Тобі чогось дуже великого і світлого. Я хочу, щоб Ти тільки тим був щасливий, а другим ні. Мені важко бачити щасливих, тікай від мене, бо я тільки початок людини, я ще не можу справитись із болем. 

 

 

Був у мене друг і вже нема. Легко говориться, але суть дуже трудна. Був, – і вже тільки спомин. Я ділити почування не можу, я не можу їх давати потрохи. Ти взяв все і не залишилось нічого. Але підеш зі мною, підеш всюди і до кінця, бо другого друга в мене не буде. Я вже така виточена душевно. Тільки як тепер працювати? Чи Ти, Оводе, розумієш, ким Ти був для мене? Чи знаєш?

 

Я хотіла від Тебе жертви для спільної праці, для того, що ми разом були б зробили (властиво, я а Тобою, для життя). Але я зрозуміла, що жертви не вимагається, – можна тільки собою жертвувати. Це вільна воля і потреба серця. Велика потреба, яку відчуваємо, як промінь ясний, – легкою і світлою.

 

І все-таки, де б Ти не був, з другого кінця світу чи ще дальше, якщо будеш мене потребувати, я прийду, або якщо Ти зможеш, то мене знайдеш. Бо те, що було серцем, – нехай пройде в нас через життя. Може, колись в трудну хвилину дасть хвилину радості. Бо не можна викреслити з пам'яті, бо не можна вимести душу.

 

Знаєш, я держу собі на пам'ятку про Тебе той лист до Вільна. А ще маю книжки (одну віддам), словничок і олівець. Навіть фотографії не маю. Але в душі я маю Твій портрет, виточений по живому, – словом. Не думай, що я якась ненормальна, ні, це зовсім все нормально. Я хотіла неможливого, щоб Ти, як я, зрікся дрібного, щоб жити для більшого, підпирати себе в біді і йти разом, побіч.

 

Я вірила в успіх. Пізно вже, ніч глуха. Ходжу думками всюди, де з Тобою бувала і не бувала, як по кладовищі всіх своїх сподівань. Я чула, що не буде Ермітажу, що не буде нічого того, чого я так ждала. А чому ж Ти говорив, що поїдемо в червні? Чому? Чи Ти так нагло змінюєш думки, плани, чи прямо дурив, щоб заспокоїти мене?

 

Не треба зі мною лукавити. Я не заслужила. Я одне відчуваю, що не маю того, в що вірила. Ті роки – це ціле моє свідоме життя, що вже нічого не в'яже мене з життям. Не треба мені вже ні вітражів. ні нічого, не маю амбіцій, бо то мені не потрібне, я не маю вже Тебе, якому це було потрібне. Ти скажеш, що воно і дальше так, що так, як було, і т. д., а то не так, бо вже не будемо такими самими, коли є треті особи, ближчі душевно. Я так не можу. Я не ділю Тебе з ніким, тому нехай мені нічого не буде.

 

Ти ще (я чую) скажеш на кінець: „Ну, Караффо, а де ж обіцянки, де ж слово Твоє? Ти ж нічого не зрозуміла за ті роки...". Тому, хто говорить, – легко казати, але хто слухає, – нелегко. Трудно буде мені жити, а треба, мушу, бо смерть не бере. Жаль, що я така вродилась, що перше люблю, а потім вже думаю. Я не хочу, щоб ти женився, не хочу. Але все те мало.

 

Я жалію, що зреклася хати, я хотіла, щоб Тобі, коли мене не буде, було там вигідно і вільно, а там мені не показалось так. Я тепер мала б кут, мала б де закритись. Я мріяла зробити для Тебе те, що просив, – думала, як і що. Але я бачу, що нічого вже не потрібно, бо все буде, а може, вже і є.

 

Мені все приходить трудно, довго треба працювати... Ти скажеш; все те я вже чув, знаю. Ні, не все. У всьому є новий зміст, а в горі – інший процент солі. Данушко, а може, не спіши ще мене вбивати, Ти в мене один і то рука Твоя карає. Ти в мене один, – один за всіх, один найкращий, А слів я Тобі скільки на щастя дала.

 

А скільки ще всякого невисловленого носимо в собі, Скажи мені щось, я не порву, не знищу, бо я так мало маю, бо я дорожу,

Данку мій рідний".

 

 

Відправивши листа, Софія впала у відчай. Наступного дня, втративши контроль над почуттями, у записній книжці доповнила попередній лист криком зболеного серця. Поспіхом вирвали сторінку і, мов шалена, прибігла на Театральну й вкинула написине в щілину дверей його помешкання.

 

„Я тільки не знаю, чи будеш щасливий, переступивши через мене на дорозі. Чи я – це ті хвости, котрі Ти обрізуєш в прямуванні до серцевини?

 

Не будеш щасливий, я не хочу того, бо мені немає нічого.

С.

 

  

Не відходи, не відходи, не відходи, не йди, не залишай, не кидай, не вбивай; мені здається, все перемішалося, мене вже трудно пізнати – пропаща. Легко вбити мене, легко зробити щось, бо я мучуся. Бо я те, що кинули.

 

Данку, – це абсурд, але чи немає такої сили, щоб Ти змінив свою думку, щоб інакше було?"

 

На такі слова неможливо дати відповідь. Найкращий лікар – час. Якщо не ятрити рану – загоїться, такий закон життя. Богдан дорожив кожною годиною: треба було передруковувати на машинці матеріали, на які чекали люди.

 

І помешкання, і майстерня

Влітку 1964 р. Софія домоглася від керівництва Львівської організації Спілки художників майстерні. Назвати отриману в житловому будинку кімнату майстернею було б перебільшенням, але й тим була рада. Головне – у самому центрі міста, вулиця Жовтнева (тепер – Дорошенка), старий будинок, в якому на другому поверсі звільнилося кілька квартир. Їх і розподілили між художниками, переважно графіками, бо для живописців у них замало нормального освітлення, а для скульпторів не вистачало належної підлоги, яка б витримала великі тягарі, не кажучи про незручність доставки по сходах матеріалу – глини, каменю, граніту тощо. 

 

 

Тепер Караффа більше ні від кого не залежала, мала свій вимріяний кут, була у ньому сама-самісінька. Лягала спати, коли хотіла, і вставала, коли хотіла. Перший подих волі! Тут займалася підготовкою до виставки, підбирала твори, встигала робити дещо нове.

 

Незважаючи на попередні розмови й відіслані листи, запросила Богдана поглянути на нові умови життя. Прийшов чимось дуже перейнятий, з поглядом, заглибленим у себе, кімнату оглядав мовчки. Показала йому нові ліногравюри, дивився й наче не бачив. З хвилюванням запитала:

- Ти на себе не подібний. Що трапилося?

 

Богдан витяг з портфеля папку з машинописними текстами й подав Софії.

- Ознайомтеся з тими статями. То страшні документи нашого часу. Передруковую, як ви бачили, на машинці й роздаю, бо люди повинні знати, що відбувається з їхньою історією, культурою, мовою, як все це нищиться на наших очах, а ми мовчимо. Для більшості людей, в тому числі й для вас, найголовніша турботі – про власне еgо, а не про загальні справи.

 

Від тих слів обличчя Софії стало похмурим, очі втратили полиск. Нічого не відповіла, один за одним переглядала машинописні тексти. Читала тільки окремі абзаци: на початку, посередині та вкінці. Коли ознайомилася а анонімною статтею „Українська освіта и шовіністичному зашморзі", в очах появився переляк. Склала разом тексти й протягнула їх Богданові.

- Забирай, не хочу, щоб тут були ці матеріали. Та лектура не для мене. Я і без неї маю чим займатися. Мене лякає твоя безпечність. Чує моє серце, добром все це не закінчиться. Не раджу тобі показувати ті статті нашим художникам. Наперед знаю, яка у них буде реакція.

 

Богдан поклав документи в папку, подякував за пораду й зі звичним „Бувайте!" покинув майстерню.

 

Чужість Богдана, його настрій, сказані ним слова, лектура, з якою прийшов, лягли тяжким тягарем на душу Софії. Болів і ні давав спокою докір в егоїзмі. Аналізуючи хід розмови, частково погоджувалася з Богданом. Дійсно, всі її вимоги, всі бажання спрямовані на власне еgо, але це не корисливий егоїзм, це щось зовсім інше. Написала йому про це в короткому листі!

 

„Пробач мені, мій малий хлопче. Те, що ти назвав егоїзмом, це щось інше. Це великий страх, що скоро Тебе вже не буде. Мені так хотілось ще побути з Тобою, набратись Тебе як повітря, мені дуже важко. Я в житті не мала такого друга – і так нагло його страчу Не суди мене, бо я постійно, як диявол, я вже така вродилась.

 

Ти для мене став всім, то ж не дивуйся мені, я дуже безпорадна і я не можу собі Тебе заховати і не пустити. Самуель мій, не дивуйся і не суди, бо я справді жалюгідна. Я така сама-самітна, як палець, I Ти лише в мене. Людино моя кохана, мені так сумно, що не знаю, як буду.

 

(Та третя ніч моя, в тій другій кімнаті ні підлозі)"

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXVIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 30 черв. 2014 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2014 р., 09:53 ]

РОЗДІЛ VII

У пошуках заміни

Геннадій

Людська душанезбагненний світ. Софія усвідомлювала: такої емоційної напруги в стосунках з Богданом довго не витримає. Та чи міг би хтось його замінити? Не сходив з думки інженер-будівельник – високий стрункий красень, з яким кілька днів тому, прибувши до Києва, познайомилася в помешканні Алли Горської та Віктора Зарецького.

- Знайомтесь: Геннадій Запорожець, – представила його Алла.

 

Скромний, не балакучий сподобався і зовнішністю, і вродженою інтелігентністю. Розмовляючи про те та се, Софія розповіли про труднощі з підготовкою персональної виставки, запланованої на літо. Часу залишилося обмаль, а ще так багато роботи, бо має намір виконати кілька проектів вітражів і виставити їх разом із графікою. Алла поділилася проблемами, пов'язаними з виготовленням вітража для Київського університету, зауважила, глянувши на Геннадія, що не вистачає чоловічої сили при монтажі. Гість не прореагував на ці слова. Скориставшись хвилинною мовчанкою, Софія попросила Геннадія написати свою адресу, щоб можна було запросити його на відкриття виставки. Погодився приїхати й при нагоді познайомитися з містом, про красу якого багато наслухався.

- А якщо б ви приїхали перед виставкою і проконсультували мене, як переводити проекти вітражів у матеріал?

- Все залежатиме від часу й можливостей.

- Добре, якось узгодимо це питання.

 

Бурхлива ріка Софіїної уяви вималювала приїзд Геннадій до Львова, спільну працю над вітражами. Прибувши нічним поїздом додому, того ж дня, окрилена роздумами, пішла в Картинку галерею оглянути виставку литовської графіки. Був привід написати про враження новому знайомому. У голові роїлися найрізноманітніші задуми, реалізація яких мала принести душевний спокій і матеріальний достаток. Відновлення колишніх стосунків з Богданом навряд чи можливе. Очевидно, обставини вимагають поговорити з ним про організацію виставки, але то вже буде розмова з далекою людиною. Треба мати друга на кожний день, а не на вряди-годи. Після галереї зайшла на головпоштамт, стала біля столика й почала писати листа Геннадію. Запросила його до Львова, запропонувала спільно завершити в матеріалі готові вже проекти вітражів.

 

Геннадій Запорожець постав перед її внутрішнім зором з козацьким оселедцем і шаблею при боці. Всміхнулася від власного витвору нестримної уяви, завершила листа й перечитала написане:

 

„28 лютого 1964 р.

Козацюго Генику!

Приїхала я сьогодні (п'ятниця) і зразу ж пішла на литовську виставку графіки. Як шкода, дуже шкода, що Вас тут немає. Такі гарні роботи. Техніка та ідея – все так подане, що аж дух захвачує. Хоча я страшний скептик, а тут від захвату оніміла. Це справді так. Як зле, що Вас тут немає, ми разом все обговорили б. Це дуже корисно. Є тут такі різноманітні техніки, що я дивлюсь, дивлюсь і не второпаю, як різано. Така якась європейська графіки. Є ще і латвійська графіка. Її подивлюсь завтра, бо сьогодні закрита. Думаю, що і та не гірша. Воно і сучасне, і національне, і символічне, і дуже сміливе, Страшна заздрість огортає мене. Як добре було б жити в такому творчому колективі (щоб тут так було), як можна б рости, збагачуватись, ділитися досвідом і думками. А так як є, то важко. Знаєте, як жаль, що Вас тут немає. Добре було б, щоб часто можна було поділитись спостереженнями, замислами, щоб можна говорити все, як собі самій. Жаль.

 

 

Може, вже колись буде весна і все буде простіше, а в душі ясніше. Як я вже жду її. Якщо колись буде охота, напишіть два слова, хоча в мене майже немає друзів, яким я була б потрібна. Нехай хоч здається мені, що, може, Вам, та ще кому там.

 

Ми з Вами, Генику, заключили договір на співпрацю. Але мені здається, що Вам може лячно через мою різкість. Мені здасться, що вона не страшна тим, хто мене пізнає. Це така моя охоронне шата, як сказати, від себе самої. Ах, зрештою, це не важне, важна суть, що не такий чорт страшний, як його малюють. Ну і все, здається. Книжки пришлю скоро.

Здоровлю щиро. Софія.

 

P.S. Ігоря також". 

 

 

Геннадій не відповів на листа. Можливо, якісь перешкоди не дали йому можливості відповісти вчасно. Треба набратися терпцю. Після повернення з Києва, де полагодила справи у видавництві „Веселка", оглянула виставку, присвячену 150 роковинам від дня народженнях Шевченка, написала вдруге.

 

„26 березня 1964 р.

Генику, людино (скоро будеш крилатий).

Приїхала я сьогодні з Києва і тому напишу Вам дуже довгий лист. Дуже я рада, що Ваші обох речі пройшли. Не знаю тільки, як із закупкою (не змогла точно встановити). Мене також здорово підрізали. Прийняли 8, виставили 7. „Тополю" десь заділи. Повісили були в гарному місці, але Касіян наказав перевісити і розсіяти. Не гідно. Повісили у куті та ще й розсипали. Ну, їхня воля. У мене погасили аванс. Ну і добре, але взагалі підлість, дуже велика. Ще таке діло. Робили товариші вітраж для університету і розбили його. Це вже ще одне свинство (Мова про вітраж у Київському університеті їм. Т. Шевченка, над якими працювали Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна та Галина Севрук. За вказівкою партійних органів вітраж був розбитий.). Генику, я рада, що Шевченко допомагає Вам. Тепер таке діло. Цей місяць працюймо ще міцно. Хто над чим. А тоді (ми ще зговоримося) Ви приїдете. Візьміть у себе відпуск на підставі цидулки від нас і приїдьте. Я знайду для Вас куток, і якось будемо жити. Будемо сильно багато працювати, будемо і мозаїку, і вітраж, і все-все. Різати будемо гравюри – аж буде шуміти. Я так тішуся, що Вам хочеться зі мною працювати, бо в такому, як Ви, товаристві, я знаю, буде ся робота. У нас у Львові осінню буде республіканська виставка (Мова про міжобласну художню виставку, присвячену 25-річчю возз’єднання Західної України з УРСР). Значить, ми до неї зробимо все, що зможемо. Правда?

 

Я така рада, що зможемо разом працювати, ділитися всім, то так добре, то так допомагає працювати. Відбитки одержала, але дуже пом'яті. Треба їх вигладити. Дякую Вам. Відносно станка, то я ще не можу нічого говорити, бо раніш треба захалтурит. Мені і сумно на душі (через ті Яценки) і дуже радісно, що є в мене такі друзі, як Ви. В травні приїде сюди Іван Світличний. Буде гарно. Знаєте, ми з Вами будемо в міжчасі трохи підхалтурювати (як будемо разом) і поїдемо інколи десь щось подивитися, (У Вільнюс чи ще де).

 

 

Правда, буде добре. І взагалі – будемо робити на всі наші кінські сили. Приходить тепло і з ним родиться надія в серці на все хороше. Світ не без хороших людей. Добре також, чоловіче милий, що у Вас такий погідний, чудесний, згідливий характер. І ще те, що Ви так дуже хочете працювати, що у Вас все життя в тому (я Вас вже пізнала), то нам буде легко працювати. Знаєте, можливо, що я коли і буду, може, дещо зла (ну, бувають же всілякі обставини), то я буду старатись, щоб все було гаразд і гармонія.  

 

 

Зрештою, якщо будемо разом весь час, то привикнемо до себе і буде добре і цікаво. Напишіть мені хоч що-небудь, то буде якось так приємно. Слово від доброї людини гріє душу. Здоровте Ігоря. Я дуже рада за нього. Колись ми з Вами поїдемо Дніпром аж там – до нього. Добре? Подякуйте йому за побажання. Здоровлю дуже щиро обох – Софія.

 

P.S. Ті книжечки про вітраж (є їх три) я на днях висилаю. (Вони є у мами). Я не знаю, Генику, як складеться наша робота, що конкретно чи вітраж, чи мозаїку, чи, може, і те і друге ми потягнемо, але я знаю, що вже скоро, через місяць (десь зараз коло 10 - 15 травня), ми впряжемось в цікаву роботу, і я мало не свищу з радості. Іван дивувався, що зі мною є, але він не знає, що я, коли маю роботу, то, я як він каже, „свічуся".

 

Ну все. Здоровлю ще раз і буду надіятись і ждати. С."

 

Сподівання Софії на налагодження регулярних листовних стосунків з Геннадієм не справдилися. Болісно переживала затяжну мовчанку. Перебувала в тяжкому настрої, мимовільно на думку приходив Богдан. Кілька разів дзвонила йому на роботу. Секретарка, як і в попередні рази, роздратованим голосом, наче папуга, відповідала одне й те ж: „Нема в музеї, коли буде не знаю".

 

То був час, коли над Богданом згущувалися хмари, його усунули від музейної праці. Змушений був за наказом директора займатися організацією глядача, домовлятися з керівниками різних підприємств, вузів, технікумів про організацію екскурсій Таке пониження його не турбувало. Був навіть вдоволений, що має розв'язані руки.

 

Настала гаряча пора в його житті. Днями й ночами марив про створення поліграфічної бази для масового тиражування самвидаву. Дещо вже вдалося зробити, але треба довести задум до завершення, тому відмова від частих зустрічей з Караффою мала серйозні підстави, про які не міг їй розповісти. Коли нарешті підстерегла його, як повертався а праці, й запитала, чи задоволений такими відносинами, які між ними склалися, відповів ствердно:

- Ми залишаємось друзями. Продовжую захоплюватись вашими творами, як і раніше, вірю у ваш талант, буду писати про вашу творчість, але не матиму можливості часто бачити вас. Тому все мусить бути так, як є.

- А я так не хочу, – відповіла тремтячим від сліз голосом і круто повернула в протилежний бік. Прийшла на помешкання, не переодягаючись, впала на ліжко і залилася сльозами. Не могла собі простити обірваної розмови. Можна було ще побути разом, поговорити, розповісти про труднощі з організацією виставки, про нові проекти вітражів, але якийсь біс все зіпсував Як виправити помилку? На третє квітня призначено засідання графічної секції. Мелькнула думка: через Дмитра Гринця або Омеляна Масляка запросити на засідання Богдана. 2 квітня Богдан розпечатав конверт з повідомленням:

 

„Театральна, 23, кв. 70

Шановний товаришу!

Просимо прибути 3 квітня ц. р. о год. 7 вечора в приміщення графічної майстерні (вул. 17-го Вересня, 14) на засідання графічної секції.

 

На порядку денному:

1. Про нараду в Москві в справі книжкової графіки. (Інформація художника Бунова В. Л.).

2. Обговорення виставки Івана Крислача.

Бюро Графічної секції".  

 

 

Богдан не сумнівався, що ініціатива прислати йому запрошення належала Софії з метою після закінчення засідання з'ясувати стосунки. Тратити час на розповідь посереднього художника Бунова не мав охоти, а повторювати Караффі раніше сказане також не мало сенсу, тому на засідання не пішов. Коли минула 19-та, Софію огорнув смуток. Залишалося єдине – написати листа. Та чи варто? Може, краще написати Геннадію, щоб зрозумів, як багато зможуть зробити разом. Кілька проектів вітражів чекають на виконання в матеріалі й без чоловічої допомоги тут не обійтись.

 

„17 квітня 1964 р.

Друже Генику!

Хоч Ви нічого не пишете, – мені довго ждати, і я скорочую собі чекання тим, що знову пишу. Думаю, Ви книжки одержали. Тепер про справи. Я працюю над триптихом для мозаїки на тему Возз'єднання. Я вірю, що Ви приїдете, але навіть коли й ні, то я буду працювати (хоч дуже хочу з Вами). Але, можливо, раз Ви не пишете, Ви вже втратили інтерес і до Львова, і до мене, і до тої роботи. Якщо так, то жаль. Я вже зжилася з тою думкою, що ми з Вами зробимо чудеса.

 

Виставка буде тільки обласна. Але і це мене не страшить. Можливо, вдасться ту роботу прив'язати в нашу архітектуру. Але раніше треба буде поговорити з Яценком. Я буду в Києві десь 15-18 травня. Дам Вам телеграму. Ми з'їдемось в Києві, підемо до Яценка і спробуємо його агітнути. Може, щось вийде. А якщо приїдете до нас, то поекспериментуємо з вітражами (то досить трудне діло), бо все зв'язане з виробництвом, яке не є приватним, і тому великі труднощі у всьому.

 

Я хочу із всіх можливих неможливостей щось викрутити і зробити хоч цікаву мозаїку. А ще будемо пробувати все. Ви зможете робити кераміку і все, що душа запрагне. Я не агітую, але думаю, що навіть, якщо Вам буде скучно зі мною працювати, Ви знайдете друзів, з якими спрацюєтесь. Можна буде і підхалтурити. Зрештою, все можна, але тоді тільки, як є бажання. Відпишіть, як бажаєте, бо я вже щось не знаю, чи Ви цього хочете. Листа нема і нема. Все прийду і нічого. Жду. Тільки чи діждусь? А то я вже так страшно все побачила, всю роботу нашу, а готового, може, нічого не бути.

 

Здоровлю щиро Вас і Ігоря. Софія".

 

Була невдоволена написаним листом і все ж пішла на пошту й опустила в ящик. З думки не виходив Богдан. У листуванні з Геннадієм почувала якусь скованість, до того ж – він далеко, а їй треба мати когось поруч, під боком, як це було на перших порах з Богданом. А може, не все втрачено, може, треба боротися до кінця? Думки настирливо переслідували, мучили цілісінький день. Довго не могла заснути. Пробудилася від ранішнього світла, що заповнило кімнату. У теплий квітневий день, коли все тіло й душа переповнені п'янким весняним повітрям, схилилася над аркушем. На відміну від попередніх листів, поспішно написаних ручкою або олівцем у безсонні ночі, цей вирізнявся спокійним, рівним почерком. У ньому не було перекреслено або виправлено жодного слова. Цього разу Софія, загнуздавши емоції, перейшла до спокійного розмірковування:  

 

 

„18 квітня 1964 р.

Брате мій дорогий!

Говорю до Тебе з позицій моєї старості і великого стажу нашої приязні. Якщо я назвала її великою, я не помилилась, – вона такою була, якщо назву її тепер, то також правда, і якщо на майбутнє, то доки будемо жити, то і вона житиме. Помимо всього. Хоч ми її погано випробовуємо, вірю, видержить. Це, що я не видержала років, і пишу, – можеш по своїй молодості по-різному пояснювати. Ще недавно був час і вміла я більше трьох років мовчати і зовсім не бачити. Ну що ж, там не було охоти до цього.

 

Тепер чую, що з кожним днем тікає від мене безповоротно життя, а з ним невикористані, не перевірені думки, я зачинаю тратити спокій, що вже не встигну, що щось не те задумаю або не додумаю. Ніхто не знає, скільки потягне, хоч бажаю якнайдовше жити, найдовше бути свідомою своїх вчинків, думок своєї руки.

 

Тепер друге. Скоро буде чотири роки наших відносин. І ще я помітила, є в мене в душі такі дві паралелі. Одна глибинна, а друга така поверхнева. Та глибинна кардіограма, – рівна і чітка, завжди однакова. Та висока от така: (у цьому місці Софія нарисувала кардіограму серця). З Тобою в душі моїй було тісно. Від думок, від вражень, ну, від багатьох чинників. Тепер місце пустує. Спомини сидять по кутках. А скільки людей хороших, нових, пізнала я, а ніхто не може затіснити мою душу, як бувало. І не хочу. 

 

 

Ти ж моє найближче. Тому мені дика така думка, що має бути так, як є. Це не нормально. Мені треба говорити я Тобою про роботу, про нові замисли. Думаю і знаю, що і тобі цього хочеться Немає у мене вже часу на вікові гніви, час летить, а я за нього відповідаю. Мені ще багато треба встигнути. Це нічого, що я стара, а Ти молодий, що це може людей шокувати така приязнь.

 

У мене на те своє слово. Я змінилась дуже і передумала багато. А тепер треба мені Тебе, Твого благословення. Ох, то, здається, трудно було б комусь зрозуміти, але Ти для мене половина душі, половина слова, і якщо не чую Твоєї половини, – мені важко забиратись до роботи, щось мене гнітить. Це все взагалі дуже складно. Ситуацію треба роз'яснити. Давно я Тебе не бачила, не знаю, як живеш, чим дишеш.

 

Здоровлю Тебе щиро Софія". 

 

 

Караффа розривалася на всі боки. Займалася підготовкою виставки, зверталася до різних інстанцій, щоб дозволили видати альбом графічних творів. Треба було підібрати твори для альбому, сфотографувати, отримати схвалення Львівської організації Спілки художників, домовитися з друкарнею про виготовлення кліш, словом, від бюрократії паморочилось у голові. Нарешті прийшов лист від Геннадія. З хвилюванням написала відповідь:

 

„26 квітня 1964 р.

Друже Генику!

Листа одержала, дякую. Мені здається, що один мій лист Ви не одержали. Шкода. Коло мене маса труднощів по організації виставки і альбому. Я не уявляла собі, що це стільки труднощів буде. Думаю, Ви приїдете, як виставка буде тільки організовуватись. Буде робота і Вам. Тепер є ще в мене діло по квартирному питанні. Бо то так. Як є діла, то всі нараз, хоч увірвись і все. Дуже вже того багато, як на мене одну. Крім того, весна, робота, ескізи, ну і руки болять, і другі кості.

 

Взагалі, свята тут дуже не на руку. Могли б дещо пізніше бути. Прошу, пишіть скоро, коли треба посилати листа до Вашого директора в справі відпустки і на який час. Дайте телеграму, письмо, і точно вкажіть, як і що писати. Генику, я рада, що вже нарешті весна. Думаю, що зможу все взяти штурмом і до осені все зроблю. Я думаю, де взяти (у нас немає) такі штукатурні плити, які вживаються до перегородок. (Наприклад. розділити кімнату).

 

Я знаю, є такі речі в Києві, але не знаю, чи їх можна привезти до Львова. В Києві порадимось. А взагалі – чим ще можна перегороджувати? Здається, було б добре навіть ті пресовані плити, з яких було зроблене панно – те з Запоріжжя. Відпишіть мені дуже скоро і не гнівайтесь, бо кого ж запитати.

Жду скоро. Здоровлю щиро. Софія".

 

У кінці квітня від Геннадія прийшла ще одна вістка – вітання з святом 1 травня. І хоча це була звичайна поштова картка з традиційними стандартними побажаннями, Софія дуже зраділа і тут же написала відповідь.

 

„29 квітня 1964 р.

Генику!

Дякую за травневий привіт. Правда, було б краще дещо більше, бо мені цікаво. Ну, але видно, у Вас часу дуже обмаль. У мене, Генику, справи поки що не блискучі. Я так багато собі і Вам пообіцяла, я думала, що зможу зробити хтозна-що, а тут всього лише організація виставки і та нещасна книжка, і я вже не можу нічого вдіяти. З тою виставкою у мене важка, справа. Ніхто не поможе. Було в мене стільки друзів, але, показується, що нема.

 

Дуже трудно самій, бо в мене немає ніякого досвіду в таких справах. Мені здається, що все-таки Ви не відмовилися б допомогти, якщо б тут були. Жаль, що так далеко. Мушу Вам все ясно написати. Не знаю, чи мої замисли відносно тих мозаїк і вітражів – здійсню. Хоч все те так добре можна б робити. Тут всюди потрібні гроші, гроші, а я їх ще не роздобула.

 

Р. S. Геннадію!

Ще раз дописую. Є ще таке діло. У нас буде будуватися пам'ятник Шевченкові. Мабуть, буде конкурс. Голова арх. Базарник, скульптор Влодко Бойко, і я даю проект. Як Ви на це? Чи хотіли б також? Буду з архітектором говорити про вітраж. Може, щось можна б реальне робити, а не тільки на виставку. Зрештою, якось все мусить уложитися.

 

Як зле, що Ви живете так далеко. Беріть всі жінки і діти свої і, може, живіть десь тут. Добре було б. А так не можна ніяк зговоритись і спрацюватись.

 

Здоровлю. Соня".

 

 

Софія навмисно написала про „жінок і дітей" з метою спровокувати Геннадія розповісти про сімейні справи. Не покидали надія про його приїзд до Львова й спільне виконання монументальних проектів у матеріалі, але то були наївні розрахунки. Геннадій не давав жодної обіцянки впрягтися у працю, а його відповіді на листи були більше виявом чемності, ніж готовністю до тісної співпраці. Крім того, після знайомства в Києві, зробив висновок, що ця талановита, енергійна жінка не для нього. Софія відчувала стримане, прохолодне ставлення до неї Геннадія, але в її характері були закладені воля і впертість домагатися свого. У кінці травня знову написала листа:

 

„24 травня 1964 р.

Ну, значить, раз Ви людина така сурова, я також мушу так. Слухайте, заходила я до хазяйки, яка може і хоче Вас взяти. Вона приготовила для Вас дуже приємне, вигідне ліжко і ждала Вас. Я сказала, що 10-го Ви приїдете і будете довго. Ще буде потрібна тимчасова прописка. За квартиру вона хоче 15 крб. Можна купатись скільки влізе. В неї буде добре і вільно. Значить так. Я буду тут, де є (поки що), а Ви там. О 7 год. рано будемо зустрічатись під Спілкою і їхати дальше, на ту другу керамічну фабрику, де головним художником цей Михась з вусиками. Він охоче погодився працювати разом з нами над панно. Там близько їдальня, так що з голоду не помремо. Тепер друге. Я так помічаю і відчуваю, що ті товариші зі Спілки не дуже доброзичливо стали відноситись до мене. Раніш пліткували. Це все дуже тонко, але й проривається. Взагалі їм, здається, не дуже подобається наша затія, дуються, що ніби вони щось вище і т. д. Нездорова атмосфера. Через те поняття й замовлення відпало – через їхнє перебільшене ставлення до себе. Ну, нехай. 

 

 

І все-таки нам треба пробивати діло з керамікою. Я чомусь випустила з уваги гальку. З камінчиків можна викладати чудеса. Скажімо, по червоному чи сірому і т. д. цементі. Взагалі, якщо треба буде – і її привеземо. Добре було б, щоб два місяці Ви могли продержатись, а дальше то я вже щось викручу й будемо тягнути. Треба все врахувати, щоб жити й щоб ми зробили та доказали і собі, і їм, що можемо і вміємо. Не будемо звертати увагу на тих великих нероб, а з Михасем буде добре, бо він і чесний, і хороший, і трудяга. Кращий із всіх (пройшов тверду школу).

 

Будемо разом. Радісно мені на душі, коли подумаю про те. І скажу Вам ще, чому тоді вечором я (як Ви висловились) хандрила, Бо я мала жаль в серці до всього, що треба мені знову залишатися з тими безсердечними людьми, їх же нічого не інтересує, нічим вони не живуть, такі ласі на гроші. Мені було жаль, що я знову буду сама. Тепер ще діло. Гроші (борг) не відсилайте, як приїдете, тоді віддасте йому. Так договорились, бо дома про це не знають. Нехай буде так. Я ще Вам напишу. А тепер держіться міцно і не хандріть, бо я жду Вас, то вже не так далеко.

 

Здоровлю щиро. Соня".

Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 27 черв. 2014 р., 12:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2014 р., 09:52 ]

Відверта розмова

На якийсь час Богдан зник з горизонту. Софія не знала про оголошений йому дирекцією наказ займатися організацією екскурсій, звільнивши його від наукової праці. Написала листа:

 

„Богдане, не залишай мене одну. Я без Тебе вже не зможу бути. Це я знаю вже так сильно, як смерть є неминуча. Ти є завжди-завжди зі мною. Весь день, на кожному кроці, перед сном і кожну ніч від 3-ої. Я віддала Тобі себе всю без решти. Нічого немає в мене, чого я не сказала б Тобі в ті години. Більше дати зі себе не можна вже. Чи ти хоча коли відчуєш, як я говорю до Тебе? Мені здається, що думками своїми я вже випекла на Твоїх грудях знак свій. 

 

Нікому не хочу і не можу себе довірити, думка не повертає в нічию сторону – тільки Ти. Лежу я так, думаю, і направду кажу, що ніколи і нікому в житті я не зможу вже розказати того і не почую потреби. Я даю все, без решти Тобі. Не покидайся тим. Знаєш, при Тобі я стала сильніша, лежу, думаю, і так хотіла б – щоб Ти в той момент був зі мною.

 

Вночі я є найбільш собою, без жодних чудацтв – тоді така найліпша. Може, тоді у нас знайшлося б для себе зрозуміння. Моя людино найближча, найліпша, – не кидай мене. Мене болить вічно серце. І ті ночі важкі, мабуть, не є ліком на нього. Буває, часто я плачу. І то треба робити так тихо, щоб ніхто не чув. Можна задушитись. Ти ніколи того не чуєш? Знаєш, бувало, я сплю дома з мамою, вона спить легко, а я лежу і вся подушка мокра, а здригнутися не можна, бо почує. Важкі такі сльози. Буває і через сон. Це тому, що згадується все: стільки прикрого і несправедливого, що з ніким поділитись. Було б легше. Жаль змарнованого життя. 

 

 

Я завжди була горда, і далека всім. Нічого із себе не дарувала. Для Тебе не можу інша бути, бо Ти є я. Таке щось моє, що не знаю, де я кінчаюсь, а де ти починаєшся. Боже, як я хотіла б залізти хоч на хвилину в душу Твою і розглянутись. (Ти якось казав, що я Тобі тільки неприємності приношу. Я тямлю). Дуже мене заболіло все. Я вже казала собі і обіцювала, що не буду Тебе бачити (бо Ти так хочеш) багато днів. Так казала, а тепер не видержала. Понад мою волю і силу. Ніяка логіка не поможе.

 

І так щоночі я роздираю всілякими гіркими споминами свою душу, і, мабуть, тому плачу. Не відходи від мене, бо мені дуже важко одній. Я нічого в житті не маю, і Ти, мій друг, мій брат, мене залишаєш. Якщо можеш і відчуваєш до мене якусь приязнь, то дай міні відчути ту крихту тепла, бо я її так потребую. Від Тебе.

 

Не упокорюй мене, щоб я Тебе просила про те. Мені так прикро це робити. Ніби у чужого, а Ти ж мій – зовсім. Я так страшно завжди тішуся, що буду Тебе бачити. І сьогодні вже чекаю завтрашнього вечора. І разом з радістю я вже чую, що трачу. Чую вже: „Бувайте". Все так коротко для мене, бо, мабуть, немає потреби. Жаль, що немає рентгену душі, можливо, я або стала б спокійнішою, або раз поплакала б і стала б дальше жити з льодом у душі.

 

Одне я знаю, я не можу без Тебе, але не знаю, чи і я Тобі потрібна? Мабуть, ні. Тільки мої відбитки. Я вмовляю собі, що це не так, але якщо так, то як гірко і боляче. Люди, дайте мені трохи тепла, бо згину. А я так хочу жити. „Чи Ти розумієш мене, брате мій?".

 

Від Богдани ні було відповіді. Проігнорувавши попередження не приходити до нього на помешкання, Софія набралася сміливості й таки пішла. Знала, що буде сердитися, бо господар боронив, щоб приводив своїх знайомих, – чоловіків ще сяк-так, а жіноча стать не повинна переступати поріг, бо це квартира від театру і може бути привід, щоб її відібрати. Але не могла нічого і собою вдіяти. Як і сподівалася, зустрів холодно. 

 

 

- Я ж просив не приходити на помешкання, говорив вам, що Анатолій заборонив.

- Я мусила прийти, бо не знаходжу собі місця. Мусила тебе побачити, почути. Хочу все з'ясувати. Скажи мені чесно, чи ти читав мої останні листи, про попередні – не питаю, знаю, що не читав.

- Караффо, я змордований тим плутаним ставленням до мене в листах, тими зверненнями „брате", „синочку", „дитино". Хіба не можна від того всього відмовитися?

- Я так прикриваю свої почуття, щоб не бути перед тобою цілком голою, бо соромлюсь.

- Не можу збагнути плутанини у ваших думках і почуттях, тому мушу поставити делікатне питання: ви старші від мене на дванадцять років. Як у вас складалися стосунки з іншими мужчинами до нашого знайомства?

- Хочеш запитати, чи була я з кимось у ліжку? Якщо б ти прямо запитав, я б прямо тобі відповіла: з ніякими мужчинами я ночей у ліжку не проводила. Ніхто з них мені не подобався, нікому не дозволяла себе цілувати. А з тобою мені добре, хочу тебе бачити, пригорнути, погладити.

- Але ж я не котик, якого можна тримати на колінах, гладити й слухати його муркотіння. Не можу приходити до вас так часто, як раніше, при Катрушенку. Тепер треба щоденно звітувати Якущенку, де був і чим займався. Для писання статей удень майже не залишається часу, до півночі стукаю на машинці, вранці встаю, наче зачумлений. А тут ще ви зі своїми сентиментами. Мусимо покласти цьому край, мусять бути рамки в наших стосунках, Мене цікавить ваша творчість, з нетерпінням чекаю на кожен новий естамп. Готовий обговорювати з вами створене і задумане – на це знайдеться час, продовжуватиму писати про вашу творчість. Хіба цього мало? Такі стосунки можуть бути запорукою нашої дружби на довгі роки.

- Мені цього замало. Не хочу, щоб знав когось, крім мене, мусиш належати тільки мені.

- Але ж я належу собі, а не вам. У кожного з нас своє життя, нас пов'язує багато спільних зацікавлень, але то тільки частка того, чим кожен із нас живе. Ви для мене завжди будете талановитою художницею, а я для вас – одним із ваших шанувальників. Єдине моє бажання: наші стосунки не повинні виходити поза ці рамки. Може, досить переконувати одне одного? На цьому нашу розмову сьогодні закінчимо, бо дуже зайнятий.

 

Коли Богдан говорив ті слова, Софія краєм ока глянула на друкарську машинку: кортіло дізнатися, про кого на цей раз пише.

- Бачу, ти щось пишеш, можна мені поглянути?

 

Це запитання Богдана геть спантеличило. На машинці була чергова закладка самвидавної статті. Сказати чи не сказати? Якщо дізнається, день і ніч буде переживати. Хай іншим разом.

- Дам прочитати, але не сьогодні. Мені конче треба закінчити цю роботу, а часу обмаль.

- Не буду забирати в тебе час.

- У такому разі, – вибачте, поговоримо про все при наступній зустрічі.

 

Софія не могла збагнути, чому так віддалився від неї Богдан. Перебирала в пам'яті останні зустрічі й розмови, аналізувала, картала себе за емоційну нестриманість. Адже все могло бути по-іншому, якщо б до кінця була відвертою, давала відповіді на його запитання. Треба про все написати й зняти звинувачення у нещирості.

 

„Дорогий мій Братчику! (це моя сповідь).

Вже кілька днів хочу сказати Тобі про себе всю правду, тому що не можу її не сказати. Бо ти, властиво, знаєш багато, а, властиво, нічого. Я Тобі багато писала, говорила, але все не так є. Чи тямиш то моє останнє писання? (Про велику любов есt). Правда така. Багато в житті я мала симпатій різних, але у всіх розчаровувалася. Не було в мене нічого твердого, сильного, що робило б багатим їхнє існування. І нікому з них я не дозволяла себе цілувати і прочі речі, тому що цього від них не хотіла. Це так було з всіма, без винятку. Цілувалася тільки в 17 р. (такі дитячі поцілунки). Ну так. І були довгі роки без „ліричних відступлень". Не було ні часу, ні охоти. Важкі були роки. Так аж до Тебе. При Тобі я повірила, що я ще не зовсім така до нічого і дозволила Тобі мене поцілувати і сама хотіла, Добре мені було і приємно. Знаєш, я в тих питаннях цілком простачок, мені навіть совісно позволити собі на те, а рівночасно хочеться. Грішна людина. Ти говориш, я риба. Ні, не риба, попросту не розпущена, а ще, може, і те, що підсвідомо і свідомо чоловік є естет і має всілякі гамульції. Ну те діло ще не те. Ось як. Я дуже заздрісна. Знаєш, не обнімай при мені жодних жінок і т. д. Тепер друге. Нікого я вже не буду любити і не жду і не хочу – тому, що все, що було в мені, я дала Тобі. Я знаю це, бо те, що я чую до Тебе, – це не вітер любовний, це не спалах якийсь дурний, це така добра, людська сильна любов. Я знаю, що кращої і сильнішої у мене вже не буде. Не вмістимо. І я вдоволена. Знаєш, я також (хоч, може, дивно) навіть в кіно з ніким не ходила і так, як було з Тобою, ніколи такого не було. Так, А ще те, я знаю, Ти мене любив і тепер, хоча заперечуватимеш, – також. Так якось по-своєму, кучеряво, шорстко (Тобі часом здається, що я і Ти – ровесники) – це нічого. Добре. Я хочу, щоб Ти ще мене любив і щоб був собою. (Щоб багато написав, не хворів, не попав куди не треба – сильно за те боюсь). Я не риба – я знаю, бо риба не може так любити. Тому не дивуйся нічому. Велике в Тебе серце, тому і мені моєї частинки не відбирай. Не роби моє життя пустим. Ти не знаєш навіть, який цей рік був багатий для мене. Я повірила в людину. Розумієш? Я знаю, що від першого погляду мене інтуїція не обманула (відносно Тебе). Не смійся і не дивуйся з того, що скажу дальше.

 

  

Не знаю, може, це не треба говорити, але скажу – це моя сповідь. Я завжди думаю про Тебе. Про все і всюди. Навіть в сні не можу виключитись. Я Тобі вже набридла, а Ти мені – ні. Я кожну мінуту переживаю за Тебе, щоб Тобі не сталося щось погане, зле. Я журюся Тобою, коли Тобі зле, я радуюсь, коли Тобі добре, бо я риба, яка любить Тебе. Коли було зимно зимою, я знаєш щоробила? Коли мені було в ліжку тепло, я посувалася, робила Тобі місце, щоб Ти зігрівся. Я не могла бути в теплі, коли знала, що Ти перемерзаєш, і дальше так, не можу їсти, коли знаю, що Ти не доїдаєш. І так все – все. Не бійся, я Тебе не замучу своєю любов'ю. Я не садист. Будь собою, а я відсунуся. І зроблю це тому, що я забагато Тебе люблю, так дуже і так направду. Знаєш, тепер ніч, я так сильно думаю, цікаво чи Ти щось відчуваєш? Бо Ти такий, як я перевражливлений. Моє дитинище – моє все. Одне Тобі скажу, я відсунуся, але я вже не зможу працювати. Це не пусті слова, це правда. Важко мені і вже немає нічого-нічого до роботи. В голові і на серці пусто. Короткий був зрив. Бо я така, що до творчості мушу мати емоції, і я мушу багато любити, сильно, весь час. Тоді в мене є сила і є крила. А тепер я їх обрізую. Обрізую, щоб не мішати Тобі свої розправляти.

 

А якщо (я повторюю) почуєш в душі (не криви нею і не роздумуй довго) потребу мене, то знайди мене, я завсіди буду така. А я, якщо мені буде важко, зрідка (дуже зрідка) прийду на вогонь до Тебе. Тільки Ти не гони мене, я довго не буду. Сама піду. Не буду мішати Тобі летіти. Не маю права. Пробач за щирість мою. Лети. Сказала я найінтимніші свої думки, а на душі не стало легко".

 

Для Софії настали довгі дні чекання. Минуло два тижні – від Богдана ні слуху, ні духу. Чи й далі надіятися, чекати, чи підвести риску? Мучило роздоріжжя почуттів. Продовжила свою сповідь.

 

„Товаришу мій Дорогий! (ніч на п'ятницю)

Я була певна, що вже ніколи не буду писати, що ми вже і так зрозуміємо себе. Я знаю, якщо б Ти відчув, як мене вже другий тиждень болить без перерви серце, то Ти не зробив би мені прикрості. Але Ти не знав. Карлові (Звіринському) (Карло Звіринський – однокурсник С. Караффи-Корбут по навчанню в художньому училищі то ЛІПДМ) тепер тільки 16 років, а я говорю, що я ще молодша, я тільки народилась і буду переживати молодість з Тобою. Я така рада. Тільки як було б Тобі, якщо б Твій найкращий із самої глибини душі друг так зробив Тобі? Ну як?

 

Як мені було світло на душі, як я йшла до Тебе, і як було, коли підходила? Я не плачу, але я не розумію. Хіба все стоїть на тій самій точці і не було зрушення? Я знаю, що якщо б це був хтось інший, а не Ти, я зробила б просто. Я пішла б і все. Але тут є Ти. А ти для мене – все. Я прагну до смерті донести нашу дружбу – чисту і сильну. А може, смерть пощадить нас, дасть довше пожити, бо жаль їй буде нищити таку красу. Рука друга б'є і вміє погладити.

 

Данку мій, я не буду до Тебе приходити, раз діла такі, докучати не буду. Але якщо я потрібна Тобі так, як Ти мені (як життя), то Ти знайдеш мене. (Дотепер я шукала). Знайдеш мене все ту саму. Бо я жду, бо я не вмію без Тебе жити. Я живу Твоїми вдачами і невдачами, а чи Ти також? Не бий мене так часто по душі прямо, я Тебе так люблю, Я вірю Тобі, я знаю себе.

 

Я буду ждати Тебе, щоб Ти мене погладив. Тільки, Данку, не дай мені довго ждати. Бо мене буде боліти серце. Бо, Данушку мій, якщо люди так гарно і так глибоко себе розуміють, люблять і так потребують себе, то вони не можуть довго жити в розлуці, бо шкода життя. Правда, Братчику. Тож нехай живе в наших душах сонце, вірність і та теплота, яких не вб'є жодне прикре слово",

 

(Нижче зліва Караффа нарисувала свій портрет з бокалом, у який капають її сльози, й підписала: „Випий це за моє здоров'я"),

 

„Чи знаєш Ти, Братчику, що і кров, і все, що захочеш, все віддам Тобі, не відречусь ніколи Тебе, не постидаюсь, для Тебе я знайду час і охоту, щоб зрозуміти Тебе, допомогти, але будь для мене справедливий. Не обкрадай себе, Богдане! Нікому не кажу вдома, але Тобі скажу. У мене із серцем зовсім погано. Я повинна лежати, дихати кисень. Не переживати ні радості, ні смутку, жити нектаром і канарками. Тоді ще, може, буду тягнути. 

 

 

Але у мене все не так. До Декади я жила блаженно. Потім прийшов до моєї душі Ти. Я рада Тобі. Почались у мене бурхливі роки, рідко – тиша. І серце моє почало горіти, аж догоріло до того, що страшно стає. Але я хочу і мушу жити. Я так дуже переживаю все. Наприклад, як я ждала до четверга. Я так жду, що боюсь, що всі кругом чують то чекання. Воно аж дзвенить. Тобі може то так собі, а для мене так багато. Я так радуюсь і думаю, навіть у сні.

 

І в той четвер я вже не видержую, лечу і так багато чекаю від тої зустрічі. А зрештою одного погляду доброго вистарчить за все. Подивлюсь на Тебе і так стає жаль, жаль, що для мене тільки думки іноді, а поговорити ніколи немає часу. Важко відходити, відчуваючи, що, може, у Тебе немає аж такого пекучого бажання мене знов скоро побачити.

 

Я храбрюся, бо не випадає показувати, і йду. Іду, а думка залишається при Тобі, де тепло, і де люди її не побачать. І жду знов. Мене так це мучить. Я боюсь, що колись у гарячці я буду говорити про Тебе все, що засіло у серці, – що буде?

1) Ти відкрив мені уста.

2) Ти навчив мене любити життя.

3) Ти привернув мені віру в людину.

4) Ти дав мені поезію.

5) Ти дав мені руку.

6) Ти відкривав свою душу.

7) Ти віриш у мене.

8) Ти роздмухав мою іскру.

9) Ти слухав мене інколи.

10) Тебе болів мій плач (теж інколи).

11) Ти мене погладив і поцілував. 

 

 

Все те я буду до кінця свого пам'ятати.

„Сzаsеm о bуlе сі соwіеk ma źаl dо соwіеka, а źуcіе jаk оsіоl uсіеkа". (Інколи за будь-яку тінь людина має жаль до людини, а життя, наче осел, втікає).

 

(Ти не дивуйся багатослівній повені, це звичайна річ людей скритих, у яких часами проривається мішок їхніх наболілих почуттів). Ти говорив, що я ще не до кінця щира з Тобою, що не договорюю. Я не знаю, що хочеш Ти знати, спитай прямо. Я все відповім. Але Ти? Чи і Ти будеш до кінця? Душа за душу. Така ціна. Справедливо.

 

А ще прошу Тебе говори мені „Ти", тому що я буду чути себе вільнішою між молодими, не буду такою віддаленою, буде якось тепліше мені.

 

В мені так багато всякого добра від Тебе. А що у Тебе від мене? Ти скажеш: „Купа листів сентиментальних, купа сліз..." Так, слів, – це правда, а сентиментів, – ні, бо в кожному моєму слові до Тебе – я вся з рогами і ногами, я на шматки розідрана. Так. А зрештою, не плач дурна Сороко, вуха вгору.

 

А ще знаю, що ніколи-ніколи, в яких не була б я обставинах і умовах, я не зможу так сказати Тобі, як Ти мені. Бо Ти для мене понад усе. Понад усі скрупули, всі формальності, всі закони, етику і мораль, всі бонтони та інше. Не змогла б тому, що за нашу Дружбу я заплатила і плачу неоплачену ціну. Я дала серце мами моєї, я дала на поталу свою честь. Все те дуже складно і Тобі це не треба знати. Ти для мене став всім, мною, повітрям, то як би я могла Тобі таке сказати?

 

Те, що я переношу – для того, щоб відстояти мою любов, це заради того, що я знаю, за що стою. Я її вистраждала, вимолила, виболіла і тепер вже не зраню її жадним гірким словом, А Ти як будеш? Та моя любов варта навіть життя мого, бо в житті я не знаю, чи є ще сильніше і краще. Чи я, Караффа, людина, – потрібна Тобі? Вже третя год. ночі. Жаль засів в серці, а я сиджу і говорю, говорю до Тебе.

 

Щоб хоч приснитись Тобі раз, якось так добре, щоб ще після пробудження засміявся, мені зле якось так, думаю, якби себе потішити, ні то їсти, ні що читати, от ще не відказалась би поцілуватись (гм), страх люблю то діло. Геть грішні мислі. „Бий поклони! і плоть старечу усмиряй... та слухай дзвона". Добра рада, але не усмиряється чогось і в очі лізе соблазн.

 

Знаєш, я як великої радості ждала тої суботи, так хотіла піти з Тобою і Вадимом до Карлічка (Мова про Карла Звіринського) і побачити всіх нас разом. Мені здавалось, ти захочеш. Але Ти від мене нічого не хочеш. Я знаю. А я Тобі не відказала б навіть у хворобі, навіть у гарячці, я пішла б, якщо б Ти того хотів дуже. Я навіть з могили встану, якщо мене покличеш. Пам'ятай. А додому можна б пізніше. Чого я для Тебе не зробила б, собі того не зроблю. С.

 

Ранок – п'ятниця.

Скажу так. Якесь непорозуміння. Друг має рот, вміє говорити, – говори щиро, – що і як. Бо це раптом всього-на-всього – школа. В мене немає рогів і кожному можна зайти. Книжку вже треба було давно мені віддати, бо без неї я, як без рук. Ти того не розумієш. Не знаходжу виправдання для мучення і часу, бо я все знаю і розумію. Для друга – навіть вмираючи, знайдемо час. Баста. І не треба осадками заносити чисті почуття.

 

Все та сама і жду. К."

 

Зустріч на головпоштамті

Забувши про непорозуміння й взаємні докори, наче їх і не було, Софія написала Богданові лаконічну записку:

„Данку – може, ми завтра зустрінемось в 6-45 на пошті, де звичайно. С"

 

Прийшов на кілька хвилин раніше, щоб отримати листи „до запитання".

- Чи є щось для мене?

- О, вам ціла купа листів, – відповіла, мило всміхнувшись, симпатична смуглянка. (То був час, коли Богдан мало не кожного дня отримував листи від друзів, знайомих, з редакцій газет та журналів). Саме в той момент до віконечка підійшла Софія. Уважно стежила, як Богдан нервовими рухами, тасуючи конверти, наче колоду карт, читає адреси й прізвища відправників. То були листи від Геннадія Петрова зі Сум, Надії Світличної з Києва, з редакції газети „Молодь України", журналів „Зміна", „Радянська школа"... Софія помітила, що від якоїсь адреси Богданові очі засвітилися й він рвучким рухом поклав конверт під низ.

- Що ти так старанно ховаєш? – запитала, побачивши, як змінився на обличчі.

- Нічого не ховаю, знайомлюся, хто написав.

- Якщо не маєш секретів від мене, відкрий конверт, від якого в тебе потепліли очі. Ти щойно його мав у руках.

 

Під час миттєвої розгубленості Богдан не знав, як прореагувати на не дуже коректне прохання. Виручила думка: це ж чудова нагода дати зрозуміти Софії, що листується з юною поетесою Машинально відповів:

- Ще сам не прочитав.

- То давай підійдемо до столика, тебе кортить прочитати, а мені також цікаво дізнатися про твої знайомства.

 

Стали біля столика й продовжили розмову.

- Прошу, ось всі листи, – промовив Богдан, приховуючи хвилювання. – Декого, як Надійку Світличну, ви знаєте особисто, про талановитого журналіста й краєзнавця Геннадія Петрова я вам розповідав, наперед знаю, про що мова у листах з редакцій, – прохання негайно надіслати замовлені статті. А оцей лист від юної поетеси, з якою познайомився на нараді молодих письменників у Москві.

- Цікаво дізнатися, про що пише мистецтвознавцю юна поетеса.

 

Богдан з прискореним серцебиттям розкрив конверт з листом від Світлани. Відчував, як все його єство наповнюється дивним ніжним теплом. Коли на одному подиху дочитав перший аркуш, вручив його Софії, яка весь той час з внутрішньою напругою спостерігала за виразом його обличчя. Читали мовчки. Світлана писала про свій переклад вірша Візми Белшевіце.

 

„Отримала твій лист, якого чекала і який звучить у прекрасно витриманому крижаному тоні. Ти, мабуть, навмисне прагнув продемонструвати (...) свою майстерність в створенні гармонії (маю на увазі відповідність львівських морозів – тону мені на писаного).

 

Ну, що ж „bаrdzо mі рrzуkrо, lесz dziękuję” (Дуже мені прикро, однак дякую) і за це.

 

Власне, коли процвітає парадоксальність? Мабуть, тоді найчастіше, коли ми не помічаємо фатально банальної помилки в основі якогось діяння чи думання.

 

  

Або помічаємо надто пізно. Мій „Сатурн" – жертва парадоксу, недбалої поспішності і, мабуть, завеликої світлості мого настрою.

 

Але сам він – не парадокс. В моїй непотрібній перенасиченості ніжністю, я жаліла не синів „бідного дяді", а самого. І зовсім забула, що існує Гойя і що я маю тільки смутне уявлення про його картину.

 

Прагнула (безнадійно, безрезультатно) до більшої точності розміру, рими і, власне, намагалась зробити еквівалентний переклад.

 

Але я не у великому відчаї. Це діло практики (якісь дрібки таланту я все-таки маю, якщо мати на увазі alіus аlіud dісіt (Кожний говорить своє) і брати середнє арифметичне).

 

Не можу писати. Бере якась дурна безпричинна злість на Богдана. Вибач, це скоро повинно пройти. А завтра, кажуть свято. Намагатимусь створити собі хороший настрій.

 

Богдане-Богданочку! Я не знаю, навіщо пишу тобі, чого плачу над цим байдужим клаптиком паперу. Смуток проростає крізь стіни і двері і входить в мене так владно, що часом здається, і я – не я, а сива замислена журба із відвертими печальними очима. Отоді я плачу: „Боже, і чого ти такий лукавий і немилосердний, що не дав їм більше розуму і бажань. Мені сумно якоюсь надлюдською тугою і, мабуть, є в цьому не вельми розумний егоїзм, бо хочеться, щоб земля здригнулась від того плачу, і мої сльози страшним криком збудили б сліпих і глухих, основою чийого животіння є тупість і байдужість.

 

Після Василевого вечора не чула ще жодного українського слівця. Але мій духовний стан – не світла мінорність схиляння перед фатальністю смертей.

 

„Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні..."

 

Є велика відносність. І є (відносно) два світи. В одному з них Драч, Світличний, Ліна, Сверстюк. В другому... Я не належу до жодного. Це не те, що зветься „між двох вогнів". Це просто усвідомлення своєї трагічної дорослої дитинності. 

 

  

Мої вірші – не мої. У свої 18 я ще не можу писати так, як треба, і вже не можу писати так, як писала. Може, тому мені не хочеться зараз друкуватись. Може, тому викликають у мене несимпатичну посмішку хвалебні статті про мене і мої (десятки разів перефотографовані) портрети, що друкуються там. Я втішаю себе Шевчуковою філософією. Дякую Валерці, він не втомлюється писати мені про Швейка".

 

До листа Світлана додала два свої нові вірші. Один із них про Жанну д-Арк:

 

Ви брешете! Не я страшна чаклунка!

Це ви – чужинці, власні й закордонні,

Так підло і ганебно ворожили

Над долею моєї батьківщини.

Мерці прокляті, жерти й продавати

Ваш хист єдиний. З люльки і до скону

Вам плазувати перед тим, хто вище.

Ви зрадники! Без роду, без народу,

Бродячеє пихате кладовище.

Ви брешете! Не я страшна чаклунка!..

... О гніве мій! Мій гордий ревний гніве!

Звогни цих виродків. Бо ж правда нездоланна,

Пігмеї сірі, де їм зрозуміти,

Що не спалити славу Орлеану,

Що вільний дух сильніш вогню і кулі, –

Вмирає тіло, та не гине Жанна!..

...Мій боже,мій народе, я конаю...

Вже облітають звуглені бажання

Із мого серця і зіходять кров'ю

Мої слова. Та полум'я безкрає

Мене терзає, мучає, карає,

Безжально крає. Де ти, мій народе?

Цей голос, що лунає так безтямно,

Несамовито, дико так і німо,

Для тебе він, народе мій нещасний, –

Останнє слово і привіт останній

Твоєї Жанни, що любила надто

Твою свободу, совість, батьківщину...

Я помираю... Сліпну, захлинаюсь

Страшним вогнем і в зболені зіниці

Вривається безобрійно, високо

Твоє майбутнє, славний мій народе!

Я чую пісню, горду, незбагненну,

Я бачу полум'я нових Жакерій

Незрозумілих... Бачу кров і сльози...

О зброї не складай, народе мій!

Я бачу полум'я...

Поки Софія дочитувала листа, Богдан механічно переглядав, що пишуть київські друзі. Глянувши на художницю, побачив, як смуток, наче чорний серпанок, накрив її обличчя.

- Тепер мені все зрозуміло. Тепер знаю, що кінцево втратила тебе. Нічого не говори. Все розумію. А ти мені ще так потрібний. Як мені зробити ту першу мою виставку без тебе?

- Чому без мене?

- Ти вже дуже-дуже далеко.

 

Обличчя Софії було блідим, наче крейда. Розійшлися мовчки.

 

Йдучи розміреною ходою додому, художниця в думці аналізувала зміст прочитаного листа. Закарбувалося в пам'яті, що юній поетесі вісімнадцять. Зрозуміла: втратила Богдана назавжди. А, може, не втратила, може, зрозуміє, як потрібний їй, щоб продовжувала творити?

1-10 of 72