Знаємо, що життя прожили недаремно! (Автор: Волошин Василь Андрійович)

опубліковано 5 трав. 2016 р., 11:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 трав. 2016 р., 04:04 ]

 Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

Народився 18 серпня 1928 року в с. Носівці Зборівського р-ну (В. Глибочок) Тернопільської обл. Заарештували 17 березня 1946 року.

 

  

Під час німецької окупації вступив у підпільну організацію Юнацтва ОУН, псевдо «Крук». Проходив вишкіл політичний, ідеологічний, військовий, конспіративний. З 1942 по 1943 рік навчався в торговельній школі м. Тернополя. Коли повернувся з фронту в с. Носівці із 8 юнаків він залишився один. Його назначили станичним, де він і створив юнацьку сітку. Хлопці займалися вишколом зброї та організацією зв'язку.

 

Після комісії. Джезказган. 1956 рік

 

В1945 р. вступив у теренову боївку «Рубая», де були його хлопці з юнацтва, а саме: Хома Іван, Човган Павло, Сович Ігнат, Каровський Петро, псевдо «Пат» – усі вони загинули. Був учасником боїв в с. Городище, с. Плесківці, с. Залісці, с. Альбанівка. Приймали бої сотні «Гамалії», «Чорного» і курінь « Остапа». В бою під с. Альбанівкою було вбито 40 ворогів, а наших хлопців загинуло семеро і семеро поранено, в тому числі курінний «Остап» і сотенний «Крук». А в бою у с. Городище було вбито 87 ворогів, а наших – двоє поранено, в тому числі і мене.

 

Різдво у неволі. Сидять зліва: Л.Кушнір, Я.Пастух, С.Височан, Т.Твардовський, батько Твардовського Т., Т.Проців, В.Волошин, невідомий, І.Прокопів; стоять: І.Беник, невідомий, П.Буцик, В.Халадян, М.Глинський, Дмитрів, Б.Стецяк, М.Скоропад, невідомий. Караганда. 1957 рік

 Судили мене у травні 1946 року в м. Тернополі. Дали 10 років таборів і 5 років заслання. Відправили в м. Солікамськ Молотовської обл. на лісоповал, де пробув до 1950 р. Потім – в м. Екібастуз Павлодарської обл. Там у 1953 р. судили вдруге і знову дали 10 років та відправили в шахти Караганди. Звідти в Джезказган, потім в Балхаш, і знову в Караганду. Із Караганди – у Спаськ (його називали «Долиною смерті»). І знову етап: Тайшет – Чуна Іркутської обл.

 

Справа: В.Волошин, М.Головай, Мельник, В.Фіц. Караганда. 1957 рік

 

На початку 1960 р. до мене з Тернополя приїхала дівчина Ірина, з якою я листувався вже декілька років. Я знав її ще на волі, вона жила в сусідньому селі і була у нас зв'язковою ОУН. З її батьком Степаном я сидів в Тернопільській тюрмі. Його заарештували у 1946 р. Коли повернувся з фронту, в нас відбулась мобілізація всіх чоловіків. В таборі зробили перевірку. Кого розстріляли, кого засудили, а кого відправили в штрафбат. Батько Ірини попав у штрафбат. Загнали їх на мінні поля і під автоматами наказали: «Вперед!». Там він підірвався на міні і його пораненого забрали до лікарні в Сибір. Після лікарні, в який він пробув цілий рік, привезли додому інвалідом II групи. Через три місяці його знову заарештували і засудили на 10 років як члена ОУН. Сидів у Мордовії.

 

В. Волошин, Караганда, 1957р.

 

Після звільнення, його, інваліда війни на костилях, відправили в Красноярський край на лісоповал. А його маму, дружину та дочку виселили в Кемеровську обл. Повернувшись в Україну Ірина пішла працювати в тернопільський бібколектор. Принагідно висилала в табір літературу, яку ми просили. Та КДБ не дрімало: звільнили з роботи і наказали виїхати з Тернополя.

 

 Перед етапом Тайшет – Чуна. 1957 рік.

 

І ось вона приїхала до мене в Чуну Іркутської обл., влаштувалася тут на роботу і залишилася жити. А мені ще залишалось три роки до кінця терміну ув'язнення. Побачення нам не давали, але це була дівчина з характером і добилася свого. Ірині зробили довідку, що вона моя дружина, і тоді вже нам дозволили побачення. Здається все налагодилося, але ж ні. Десь на початку 1963 року прибула до нас «Виїзна обласна сесія» по визначенню «категорії злочинності». Багатьом хлопцям, які були засуджені другий раз спецсудом, в тому числі й мені, виносять рішення – «особливо небезпечний рецидивіст».

 

Але користуючись їхнім карним законом, я знайшов інформацію, де сказано: «лица совершившие преступление в первый раз в несовершеннолетним возрасте к особоопасным рецидивистам не относятся». Я звернувся за роз'ясненням до начальника капітана Смірнова. Він сказав, що це помилка «виїзної сесії», та щоб я звернувся до прокурора «Озерлага». Скоро прийшла відповідь: «опротестовать решение выездной сессии». Хлопців, яким винесли таке рішення, відправили на етап, мене залишили до вияснення, але після повторного підтвердження з Москви мені також сказали збиратися на етап.

 

 Зліва: І. Дмитрів, В. Іванюк, В. Волошин, пос. Чуна, 1960 рік.

 

Прибув я на станцію Чорна і зустрів там в камерах своїх хлопців, яких відправили скоріше. Всіх одягнули в «полосату» одежу і попередили, щоб сиділи тихо, бо за найменше порушення режиму будуть розстрілювати.

 

В камері сиділо нас 6 чоловік: Довбуш Я., Головай М., Остапчук В., Юрій, один росіянин і я. Через 20 днів приїхала Ірина. Нам дозволили побачення на одну годину. Вона розповіла мені, що Смірнов пише кожен день в Москву і доказує їм про їхню помилку щодо мого визначення. Коли вона повернулася в Чуну, то через 8 днів прийшов наглядач і сказав мені негайно збиратися і виходити. Зняли з мене полосату одежу і відправили поїздом в сторону ріки Лєни. Вигрузили нас, 20 чоловік, в Шестаково пізно вночі, сформували колону, яку окружив конвой з собаками і повели в зону. І тут чую голос Ірини: «Василю, я тут», я відізвався, що чую її. Це для мене була велика несподіванка. Привели нас в зону, закрили в Бурі. Зранку мені повідомили, що приїхала дружина і нам дають побачення. Там вона розповіла, що прийшов до неї Смірнов і показав рішення з Москви про відміну попереднього висновку і наказав скоро їхати до мене, щоб не було запізно. Тоді Ірина, сівши на швидкий поїзд, поїхала до Шестаково. До ранку пересиділа в конюшні і пішла за дозволом на побачення.

 

Через 12 днів мене повернули в Чуну, залишилося сидіти ще 1 місяць. 1 червня 1963 року мене звільнили. Друзі, які залишалися, проводили мене з сльозами на очах, заплакав і я. Адже прожили довгі роки разом, було по-різному: радість, горе, переживання, сумніви і розчарування. Кінцеве рішення – вижити, на зло ворогам, не зламатись. Вижив, не зламався, хоч смерть не один раз переходила мені життєвий шлях.

 

В штабі видали довідку про звільнення, а на основі цього мають мені в районі видати паспорт. Начальник паспортного столу сказав, що паспорт мені не видасть і щоб я їхав звідки приїхав. Начальник спецвідділу запитував мене: куди я думаю їхати, я сказав, що на Україну до батьків. Він сказав: «Якщо ти не знаєш, то я тобі скажу, що ОУН ще діє, вони зараз в глибокому підпіллі, якщо ти поїдеш туди, то до тебе обов'язково прийдуть вони. Підеш з ними і ще раз попадешся – тобі кінець, а не підеш – цей самий результат, подумай добре». Я йому сказав, що подумаю.

 

Ввечері нас зустріли друзі, які раніше звільнилися і тут залишилися жити. Разом з ними прийшли і їхні друзі, які мене не знали. Серед них я впізнав одного чоловіка, який сидів разом зі мною в Тернополі – Лунів Василь з Новострільського р-ну – це був зрадник, він видав криївку з хлопцями-бойовиками. В цій боївці і він був, йому пообіцяли всепрощення, але засудили як і всіх на смертну кару, потім замінили на 20 років каторги. Коли я запитав його чи він знає хлопців (назвавши їхні прізвища), то він відповів, що знає. Але тут швиденько встав з-за столу і вийшов в досить розгубленому стані. Я думаю, що це він постарався, щоб мені не видали паспорт і ми з дружиною були змушені виїхати з Чуни.

 

І ось, через довгі 18 років, ми повернулися на рідну Тернопільщину. Батьки зустріли зі сльозами на очах, адже не надіялися мене побачити живим. Оселилися у Городищах Зборівського р-ну в батьків Ірини, які теж тільки повернулися з Сибіру.

 

Василь та Ірина Волошини у день 50-річчя шлюбу. 2012 рік

 

В перші дні перебування у селі я відвідав всі свої партизанські стежки в лісі, якими ходили 1945 р., криївки, в яких доводилося ховатися. Довго в Городищах не затрималися, нам знайшли роботу продавця в с. Богданівка.

 

Хто ми і звідки нікому не говорили, але в селі уже всі знали. Підходили і старалися вести розмову на політичні теми. Я збагнув – тут стежать за мною. Незабаром все стало відомо, я не помилився. Одного разу приїхав зі Зборова працівник КДБ, представився і сказав, що хоче зі мною поговорити. Перші питання були такі: «Як життя? Як працюється?», а далі каже: «Я бачу, що ви не цілком задоволені, в мене є пропозиція. Ми вам допоможемо жити краще, переїхати в Тернопіль, знайти іншу роботу, але за однієї умови. Ми за вами вже давно спостерігаємо, знаємо, що ви користуєтеся авторитетом, а тому нам потрібно, щоб ви все доносили». Від цієї пропозиції я категорично відмовився і сказав, що агентом ніколи не був і не буду! Після цієї розмови мене «попросили» виїхати за межі Західної України.

 

Виїхав з родиною аж до Дніпропетровська. Пропрацював у енергобуді 3 роки. Після цього перевели в Ладижин на 3 роки. 1972 року випала можливість повернутися на рідну землю. З дружиною і трьома дітьми переїхали у м. Бурштин Івано-Франківської області.

 

Мединя. 2006 рік

 

За активну участь в розбудові України мене обрали головою «Меморіалу» Галицького р-ну. Пізніше і головою Товариства політв'язнів та репресованих. Разом з дружиною Іриною ми є членами КУНу, братства ОУН, УПА.

 

Знаємо, що життя прожили недаремно!