Збройна боротьба Київських Січових Стрільців… (Автор: Куций Андрій)

опубліковано 12 січ. 2017 р., 10:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2017 р., 08:57 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Збройна боротьба київських Січових Стрільців проти більшовицької агресії у січні-червн1 1919 р.

 

На основі спогадів та архівних документів показано участь у бойових діях на теренах УНР одного із найбільш боєздатних військових формувань Дієвої Армії УHP – київських Січових Стрільців проти більшовицької армії у січні-червні 1919 р. Висвітлюється ставлення отаманів повсталих загонів до наступу більшовиків на територію УHP. Ключові слова: Друга українсько-більшовицька війна, Дієва армія УHP, Корпус Січових Стрільців, Східний фронт, агресія.

 

Початок 1919 р. видався надзвичайно складним для української державності – як для її становлення, так і для відстоювання попередніх завоювань. Директорії УНР не вдалося уникнути війни на два фронти, українська дипломатія не змогла знайти військово-політичних союзників з-посеред європейських країн, внутрішні політичні протиріччя та економічні негаразди не дозволяли українській владі сконсолідувати місцеве населення навколо боротьби за ідеали української державності. Збереження української державності за таких обставин було неможливим без боєздатних Збройних сил, якими стала Дієва армія УНР.

 

Військове будівництво цього періоду вже досліджували вітчизняні історики, які, однак, зосереджувались передусім на загальних організаційних і оперативно-тактичних питаннях.

 

Деякі аспекти їх історії висвітлені, хіба що, в колективній праці "Історія Січових Стрільців" (Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – 347 с).

 

Відзначимо також дослідження В. Савченка, присвячене боротьбі Армії УНР на Лівобережжі, та низку публікацій, присвячених вужчим аспектам історії Дієвої армії – статті П. Єрошевича, М. Безручка, М. Ковальчука, І. Хоми (Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та на початку 1919 рр. // За державність. – Зб.6. – Каліш, 1936. – С. 119-154; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // За державність – Зб. 8. – Варшава, 1938. – С. 9-65; Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність // За державність. – Зб.2. – Каліш, 1930. – С. 47-72; Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917-1921 рр. / М. Ковальчук. – К., 2010. – 288 с; Хома І. Січові Стрільці. Створення, Військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. / Іван Хома. – К.: 2011. –104 с.).

 

Метою публікації є комплексне дослідження збройної боротьби одного із найбільш боєздатних військових формувань Дієвої Армії УНР – київських Січових Стрільців проти Другої більшовицької агресії у січні-червні 1919 р.

 

Становлення Української Народної Республіки (далі – УНР) проходило у складних несприятливих зовнішньополітичних умовах (Кривизюк Л. Вишкіл і виховання в Українській армії за доби Директорії УНР // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. – № 16. – Львів.:2008. – С.355).

 

В той час Україну окуповували московсько-більшовицькі війська, які вже в другій половині грудня рушили походом на Україну у двох напрямах.

 

По-перше, це був тиск на Лівобережжя зі сходу.

 

По-друге, більшовики встигли захопити східну частину білоруської території й почали наступ з півночі по лінії Мозир-Лунинець (Мороз В. Україна у двадцятому столітті: 1900-1920 роки. 2-ге вид. Т. 1. – Львів: 2010. – С. 344).

 

Червоні мали на меті і сподівалися в першу чергу швидко і легко здобути Лівобережжя, щоб опертися на могутню перепону – Дніпро та, пристосувавши до оборони переправи в Катеринославі, Кременчуку, Черкасах і Києві, бути напоготові, щоб дати відсіч можливому наступові антантських військ з Чорного моря.

 

Також з цього зручного стратегічного становища маневрувати як проти Денікіна, так і проти Директорії. Під їхнім натиском було переломлено північний і східній фронти, які на кордонах України тримали Чорноморська і Сіра дивізії та Запорізький корпус.

 

Фактично вже в грудні 1918 р. - січні 1919 р. УНР опинилася в стані війни з агресивними сусідами майже по всьому периметру своїх кордонів: з північного сходу – радянською Росією, з півдня – білогвардійськими частинами, які підтримував десант Антанти, що висадився в районі Одеси-Миколаєва-Херсону; на заході – відродженою Польщею, що розпочала наступ на територію Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР).

 

Тому для організації оборони Генеральний штаб створив фронти: Лівобережний, що охоплював Лівобережну Україну (командувач – полковник П. Болбочан), Правобережний, у складі Північної групи військ під проводом отамана В. Оскілка і Дністрової, до якої належала Галицька армія і Південний фронт (командувач – генерал О. Греков), що складалася із повстанських загонів (Центральний держаний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ), Ф. 1092.оп.2, спр. 11. – Арк. 154).

 

Утім численна, але іррегулярна повстанська армія не могла тривалий час успішно стримувати наступ регулярних військ ворогів на всіх фронтах одночасно.

 

Оцінюючи боєздатність української армії, генерал М. Капустянський, котрий тоді займав посаду начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, констатував: "Українська Армія хоч була й велика, але мало організована, мала слабенький старшинський склад, особливо в штабах, артилерії і на вищих командних постах. Належної дисципліни також бракувало" (Громада. Камянець-Подільський, 1919. 10 червня).

 

Останнє зумовило те, що велика армія УНР виявилася мало боєздатною і вже наприкінці грудня 1918 р. загрузла у стихійній самодемобілізації: на відсіч агресії більшовицької Росії на Лівобережний фронт було відправлено лише 35 тис. вояків. Сили у противника нараховували 86 тис. солдатів та офіцерів (Христюк П.Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917-1920 рр. Відень, 1922. Т. 4. – С. 130).

 

Лише 16 січня 1919 р., коли було захоплено Чернігів, Харків, Полтаву та інші міста Лівобережжя, голова Директорії В. Винниченко офіційно оголосив війну радянській Росії.

 

Тяжкі бої зломали боєздатність українських військ. В половині січня 1919 р. Штаб Корпусу Січових Стрільців направив на Лівобережжя Ударну Групу січових стрільців під командою курінного Р. Сушка, у склад якої увійшли: 2-ий курінь 1-го полку та 4-ий полк СС, разом 1800 багнетів, дивізіон кінноти 200 шабель, дві батерії артилерії, технічний курінь і два бронепотяги.

 

Після відходу Запорізького корпусу на Правобережжя Ударна Група січових стрільців стала одиноким оборонцем Лівобережжя. Коли большевики зайняли Чернігів, тоді відтягнено на оборону столиці 4-ий полк і дивізіон кінноти (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Львів.: В-во "Червона калина". 1995. – С. 273-274).

 

Із 23 січня йому безпосередньо підпорядкувалися: Корпус Січових Стрільців, війська отамана О. Волоха, В. Поліщука й М. Аркаса. Большевики підходили до Києва з двох сторін, від Полтави і Чернігова. Завдання оборони Києва припало майже в цілості Корпусові Січових Стрільців, який наприкінці січня 1919 р. був перейменований з Осадного Корпусу Січових Стрільців, а Тиловий район було об'єднано з Лівобережним фронтом у Східний фронт, на чолі якого став Є. Коновалець (Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр./ Іван Хома. К.: 2011. С.67).

 

На Чернігівщині в той саме час вів боротьбу відправлений туди з Києва 1-ий полк Січових Стрільців під командою полковника Івана Рогульського. В селі Семиполки 30-го січня вночі большевики розгромили один курінь цього полку. Розбитий та ослаблений полк відступав на Київ. Безнадійне положення на фронті важко вже було рятувати. 1 лютого 1919 р. полтавська Група СС курінного Р. Сушка відходить до Борисполя. Під час відступу груп Р. Сушка і І. Рогульського та інших військових частин із Полтавщини і Чернігівщини, яким не вдалося стримати походу більшовиків, показалися загрозливі наслідки безнадійних настроїв і апатії, які тоді запанували, та большевицької пропаганди, яка велася систематично між українським військом від часу облоги Києва. Військова дисципліна заломилася, боєздатність війська впала, почалося масове дезертирство серед новосформованих полків.

 

З лютого 1919 р. українське командування остаточно прийняло рішення про здачу Києва. З Лівобережного фронту до Фастова відступили 4-й полк СС та рештки Білоцерківського полку (Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.. Є. Маланюк "Уривки зі спогадів". Документи та матеріали: Документально-наукове видання / передм. Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2004. – С. 370).

 

Директорія УНР змушена була залишити Київ та вирушити до Вінниці. Штаб Корпусу СС (й одночасно Східного фронту) переїхав до Козятина. Група Р. Сушка, перейменована на "Північну", закріпилася на лініях Київ-Коростень і Коростень-Мозир, група І. Рогульського ("Центральна") тримала оборону на напрямку Київ-Житомир, а новосформована "Південна група" під командуванням І. Чмоли – на лінії Київ-Фастів (Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. / Іван Хома. – К.: 2011. – С. 69).

 

Ввечері 4 лютого військам Директорії, які залишилися в Києві, було віддано наказ про відступ із столиці на створення оборонної лінії за 20 км. від неї на захід для оборони шляху з Києва на Житомир та Коростень.

 

Вночі з 4-го на 5-те лютого вийшли з Києва останні відділи кінноти Січових Стрільців, і відразу за ними більшовики розгортають наступ на Правобережжя. Це був не лише результат помилок Директорії, а справа в тому, що проти України Москва кинула найсильніші війська, і то з двох причин.

 

По-перше, всі добре розуміли, що Україна – це база імперії.

 

По-друге, саме з української території планувався удар через Румунію з метою пробитися до комуністичної Угорщини й розпалити в серці Європи омріяну "світову революцію" (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське Наукове Видавництво, 1953. – С. 527).

 

Відсутність чітко визначеної політичної лінії в середовищі впливових українських партій, які визначали політику уряду та Директорії, їх хитання між більшовизмом і антибільшовизмом, вкрай негативно відбивалося на моральному настрої армії.

 

Була здійснено спроба упорядкувати українські фронти.

 

Генерал М. Капустянський у своїй праці "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р." згадує, "... що 8 лютого 1919 р. після здачі Києва розташування військ УНР виглядало наступним чином: Гостомисль – група Сушка, Білгородка – група Рогульського. Жуляни – група Кучабського. Є частини у Василькові. Ударний корпус – Біла Церква-Корсунь. Полк С. С. – Козятин, 5-полк С.С. та бронепотяг –Коростень". (Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р. Є. Маланюк "Уривки зі спогадів". Документи та матеріали: Документально-наукове видання / передм. Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2004. – С. 371; Гостомисль – тепер м. Гостомель Київської області; Білгородка – тепер с. Білгородка Київської області; Жуляни – залізнична станція Києво-Святошинського району).

 

На захід від Києва почала формуватися нова оборонна лінія українських військ т. зв. Східній Фронт під командуванням Корпусу Січових Стрільців. Фронт поділено на три групи: північну – на ріці Ірпень під командою курінного Р.Сушка, центральну – для оборони шляху Київ-Житомир – під командою полковника І. Рогульського і південну на шляху Київ-Фастів – під командою полковника І. Чмоли.

 

12 лютого 1919 р. командування операціями в районі Коростеня перейшло до штабу Північної групи Східного фронту, який прибув разом з Січовими Стрільцями. Частинам Сірої дивізії було наказано відбути до Житомира для відпочинку та отримання поповнення. Отаман О. Осецький звернувся до своїх земляків з відозвою: "Вся земля ваша, треба тільки поділити та на ній працювати. На словах воно виходить гаразд, а як до діла, то одну половину нашої землі займають ляхи, а другу москалі. Як не звільнимо до посіву нашу землю від чужинців, не буде нам нічого ділити, не буде на чому орати" (Демянюк О. Військово-політичний аспект розвитку Волинської губернії у 1914-1921 роках. – Монографія. Луцьк.: Твердиня. – 2011. – С. 228).

 

В днях 13 і 16 лютого розгромили більшовики південну групу. 3-ій полк піхоти СС втратив тоді понад 500 стрільців полоненими, вбитими і раненими. Почався загальний відворот. Настав цілковитий розвал фронту.

 

Невиконування бойових наказів, самовільне залишання фронту цілими частинами, перехід деяких відділів до ворога, злочинства дезертирів, постійна відсутність зв'язку з фронтом – це страшна, безнадійна картина розкладу і хаосу, які руйнували останки збройних сил української держави (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Львів.: В-во "Червона калина". 1995. С. 276).

 

17 лютого Сіра дивізія прибула з Коростеня до Житомира, де здала позиції Січовим Стрільцям полковника Є. Коновальця. Однак за кілька днів, не отримавши поповнення та не провівши реорганізацію, змушена була висовуватися знову в район Коростеня, де більшовики повели масований наступ. Наступні кілька днів показали бездарність командування дивізією отаманом Палієм.

 

У лютому 1919 р. в українських військах почали діяти розвідувальні групи. Серед найбільш дієвих були групи Рогульського (Київ), Сушка (Коростень-Сарни), Чмоли (Фастів), Оскілка (Рівне-Сарни) (Демянюк О. Військово-політичний аспект розвитку Волинської губернії у 1914-1921 роках. – Монографія. Луцьк.: Твердиня. – 2011. – С. 231).

 

26 лютого 1919 р. командування Корпусу Січових Стрільців передало Східній фронт полковникові Хилобоченкові і його Начальникові Штабу полковникові Генерального Штабу О. Мишковському. Одночасно знято з фронту всі частини колишньої Дивізії Січових Стрільців, перекидаючи їх у глибоке запілля в район Проскурова і Староконстантинова. На фронті залишився 4-ий піший полк Січових Стрільців у Північній Групі під командою курінного Р. Сушка, яка боронила Коростень і доступ до Житомира, і 2-ий піший полк Січових Стрільців у групі отамана Оскілка, під Коростенем, Олевськом і Мозирем. Ці полки вернулися до Січового Стрілецтва щойно згодом.

 

Скупчення стрілецьких частин у спокійному запіллі й швидко переведена їхня реорганізація спасла Січове Стрілецтво, а це стало причиною того, що большевикам не вдалося цілком зліквідувати війська, а з ним й існування УНР вже на весну 1919 р. (Кучабський В. "Від первопочинів до проскурівського періоду", Збірник "Золоті Ворота", Львів.: 1937. – С. 81).

 

Щодо Січових Стрільців, то наприкінці лютого-на початку березня в межах Волинської губернії перебували: 4-й піший полк під командуванням Р. Сушка, який спочатку обороняв Коростень, а згодом підступив до Житомира; 2-й піший полк у складі групи отамана В. Оскілка вів бої проти більшовиків під Коростенем та Олевськом.

 

Все ж у березні українські війська перехоплюють ініціативу й переходять до наступу. Північна (або Волинська) група військ під командуванням отамана Оскілка прориває 8 березня більшовицький фронт на Ковельському напрямі.

 

11 березня починається наступ на Рівненському ("північно-східному") фронті.

 

Здобувши у блискавичному темпі Козятин і Житомир, війська Оскілка швидко наближаються до Києва (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське наукове видавництво, 1953. – С. 529).

 

В районі Мозиря більшовицькі війська потрапили в оточення, де ціла червона дивізія з 37 гарматами перейшла на бік українців (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське наукове видавництво, 1953. – С. 512).

 

Швидкі удари української армії, а також дії повстанців у більшовицькому запіллі повністю дезорганізували фронт більшовиків.

 

Розуміючи, що без Корпусу СС довго втримати більшовицький фронт не вдасться, С. Петлюра переглянув попередній план і вирішив повернути Січових стрільців на позиції проти червоних.

 

Головний отаман і командування армії УНР розраховували силами Корпусу СС перейти в наступ на головному, житомирсько-бердичівському напрямку бойових дій. Згідно з оперативним планом, Січові стрільці мали скувати значні ворожі сили на відтинку Бердичів-Житомир, надавши можливість Північній групі і Запорізькому корпусові одночасним ударом з півночі й півдня оточити і знищити противника.

 

Вже в середині березня 1919 р. Наказний отаман О. Греков наказав 7-му кошу Січових стрільців негайно вирушити на фронт. Січові стрільці мали захопити Житомир й Бердичів та знищити зосереджені у цьому районі сили 1-ї Української більшовицької дивізії. З цією метою корпус було виведено зі складу військ Східного фронту та підпорядковано безпосередньо штабу армії УНР.

 

На час операції в розпорядження Є. Коновальця передавалися також Окрема Запорізька бригада ім. С. Петлюри і частини Залізничного корпусу.

 

Оскільки генерал О. Осецький скаржився командуванню, що неприбуття Січових стрільців до району Луцька зриває всі наступальні плани проти поляків, замість Корпусу СС в його розпорядження було виділено Сірожупанну дивізію (ЦДАВОВУ. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 30. Арк. 150; Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За Державність. Ч. 1. 1929. С. 102).

 

Слабкість військ Східного фронту армії УНР, що діяли на жмеринському напрямку, не дозволила здійснити початковий план українського командування. 19 березня більшовики захопили Жмеринку і відрізали Запорізький корпус від основних сил армії УНР. Під загрозою оточення запорожці розпочали відступ, тимчасово втративши здатність до наступальних операцій (ЦДАВОВУ. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 34. Арк. 98).

 

19 березня 1-й полк СС отримав наказ вирушити з Проскурова до Шепетівки, щоб розгорнути наступ вздовж залізниці на Бердичів. Вже наступного дня Січові стрільці вступили в бій з більшовиками в районі ст. Чуднів (Там само. Ф. 1078. Oп. І. Спр. 24. Арк. 228; Там само. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 17.Арк. 48).

 

Інші частини Корпусу СС також поступово стягувалися до цього району. 20 березня отаман Є. Коновалець саме повернувся до Проскурова з Галичини. Головний отаман С. Петлюра, прагнучи переконатися, що політичні декларації Стрілецької Ради не вплинули на боєздатність січовиків, мав довгу розмову з Є. Коновальцем на тему необхідності боротьби з більшовиками, її зміст Є. Коновалець так передав у телеграфній розмові з А. Мельником: "З отаманом Петлюрою вели ми дуже довгу балачку принципіального значення. Отаман Петлюра не може забути, здається, нашої декларації і дуже багацько балакав зі мною про лівоесерівські комбінації і фантазії та про реальне будівництво Української держави" (Там само. – Ф. 1078. – Oп. 1. – Спр. 25. – Арк. 27-27 зв.).

 

Незважаючи на невдачі, командування армії УНР сподівалося, що успішний наступ на бердичівському напрямку дозволить виправити становище. Корпус СС отримав наказ здобути Бердичів, а взяття Житомира було доручено Північній групі.

 

20 березня помічник начальника оперативної управи штабу армії УНР М. Капустянський повідомляв начальника штабу Північної групи генерала В. Агапіїва: " ...і на нараді під головуванням отамана Петлюри вирішено було, не дивлячись на ухудшения становища, продовжувать наступальну операцію всіма січовими полками... Намічалось, що Ваша група повинна оказати допомогу заняттям Житомира і погрозой тилу Бердичева. Припинить же наступ значить перейти до оборони і тоді медленно, но верно йти к умиранню. Вирішено продовжувати наступальну операцію" (ЦДАВОВУ. – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 98).

 

Бої за Бердичів 27 березня – 3 квітня 1919 р. є помітною сторінкою більшовицько-українського протистояння 1919 р. Попри покладені значні тактичні сподівання командування Корпусу Січових Стрільців не змогло виконати поставлені завдання – здобути місто.

 

При цьому поразка на Бердичівському напрямку пов'язана як з прорахунками стрілецького командування, так і з провальними діями інших частин Армії УНР, під час реалізації стратегічного плану наступу на Житомир, Бердичів та Вінницю.

 

Переважаючі сили ворога займають Проскурів, а частини Армії УНР відходять на Збруч.

 

Січові Стрільці після оборонних боїв за м. Полонне, відступають в район Шепетівки та впродовж майже одного місяця ведуть завзяту оборону цього важливого вузла. Шепетівка стає центром протибольшевицького фронту.

 

Тут належить зауважити, що якраз в той час почалися вперше великі повстання українського селянства проти більшовиків. В настроях народних мас наступив рішучий перелом у відношенні до більшовицьких окупантів, коли народ на власній шкурі пізнав їхній терор та грабіжницьку політику. Багато повстанчих загонів, збаламучених давніше большевицькою пропагандою, перейшло на сторону Директорії. До них належав також отам. Зелений з повстанцями Трипільщини.

 

В боях 12, 13 і в наступних днях квітня – 1-ий і 3-ій полки піхоти СС розбивають в протинаступі ворожі сили. На бік Січових Стрільців переходить Миргородський курінь 14-го російського полку, який став зав'язком 6-го полку піхоти СС. Частини 3-го полку піхоти здобувають большевицький бронепотяг "Товарищ Ворошилов". Зусилля ворога за всяку ціну захопити Шепетівку натрапили на героїчний опір Січових Стрільців. Станція і місто стояли цілими днями під обстрілом тяжких гармат. Корпус СС, не маючи потрібних резервів, атакував тільки виснаженими і перетомленими людьми, стримував зручними маневрами сильний ворожий натиск. Дуже активну участь в тих боях брали чотири бронепотяги СС-ів. Тими боями керував добрий знавець воєнної тактики полковник М. Безручко.

 

Про бої Січових Стрільців під Шепетівкою та їх значення – він так написав: "Оборона Шепетівки була проведена по мистецьки… Але вона виснажила Корпус СС. Понесені були колосальні жертви, згинули найліпші люди, і тій організації, що намічалась, завдано сильний удар. Осадний Корпус СС Шепетівки не втримав, але героїчна її оборона лишилася назавжди дорогою сторінкою в серці кожного Січового Стрільця, й спомини про бої тих днів завше будитимуть у Стрільцях гордість і силу" (Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових стрільців. – К.: "Україна", 1992. – С. 211-212).

 

В часі гарячої оборони Шепетівки, 27 квітня, припав Січовим Стрільцям неприємний обов'язок ліквідації бунту отамана Оскілка на Волині, який від якогось часу підготовляв державний переворот проти Директорії УНР.

 

З метою ліквідації авантюри Оскілка Корпус СС вислав один бронепотяг та сотню польової варти. Одночасно Січові Стрільці охороняли тоді Головного Отамана, Директорію і Штаб Дієвої Армії, що находилися в той час в Здолбунові (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Львів.: В-во "Червона калина". 1995. – С. 288).

 

Після відступу з Шепетівки сильно ослаблений Корпус СС продовжував завзяті бої із наступаючими вперто на захід переважаючими силами ворога.

 

20 травня заатакували большевики несподівано Крем'янець, де стояв Кіш та воєнний шпиталь СС. Більшовики зайняли місто та вбили багато ранених і хворих Січових Стрільців, що там знаходилися. В два дні після цього, частини СС розгромили більшовиків та відбили Крем'янець.

 

Більшовики далі натискали на захід. Одночасно поляки повели офензиву проти українських військ. Існування української армії було загрозливим. В тій критичній ситуації Командування Корпусу СС, щоб рятувати військове майно Армії УНР, дало наказ перейти до наступу на цілому фронті корпусу. В незвичайно удачнім наступі Січові Стрільці 23 травня розбили більшовиків, які в поспішнім відвороті евакуювали Шепетівку. Але, на жаль, наступ треба було припинити внаслідок цілковитого розвалу Північної Групи, якої частини перейшли на бік ворога.

 

Внаслідок безустанного тиску більшовиків СС були змушені відійти на старі позиції в район Крем'янця.

 

Наприкінці травня вся Армія УНР переходить у загальний наступ. Січові Стрільці мали завдання охороняти ліве крило груп, які наступали на Проскурів і Жмеринку. Виконуючи це завдання, Січові Стрільці стримували впродовж червня головні наступи большевиків, які бажали в той спосіб спаралізувати акцію українських військ. В той час провели Січові Стрільці ряд більших і менших боїв під Салихами, Пузирками, Чорним Островом, Зозулинцями і над р. Случ.

 

Один з тяжчих боїв мали Січові Стрільці під Базалією, де підрозділи стрілецького корпусу з 17 по 24 червня 1919 р. протистояли силам Таращанської дивізії, 1-й і 2-й полки якої наступного дня було розбито. Це дало змогу дещо відійти з фронту і розпочати реорганізацію, яка була зроблена 3 липня 1919р., коли Корпус Січових стрільців було перейменовано у Групу Січових стрільців у складі двох дивізій. Бойові дії Групи СС проти більшовиків є темою окремого дослідження.

 

Таким чином, Друга большевицька війна проти суверенітету УНР, яка проходила в першій половині 1919 р., показала, що совєтські військові частини були більш підготовлені, а їх командування вже враховувало національний момент у війні на території УНР, проте українські війська не були у достатній мірі підготовлені до відсічі агресору.

 

Антигетьманський переворот призвів до відновлення УНР, але часу сформувати з повстанчих загонів дисципліновані військові частини не було можливості.

 

Військово-політичне керівництво Директорії УНР не зуміло навести сувору дисципліну серед своїх отаманів, які проводили заколоти і піддавалися оманливій пропаганді большевиків чи часто переходили на їх сторону. Це негативно вплинуло на ведення бойових дій Дієвою Армією УНР, яка змушена була відступити з Лівобережжя і об'єднатися в подальшому із залишками Галицької Армії, де на кінець 1919 р. не зуміли вистояти могутньому натиску як поляків, так і большевиків, і були інтерновані у табори Польщі і Чехії.

 

Куций Андрій здобувач кафедри історії України та етнокомунікацій, Національний університет "Львівська політехніка"