За втечу «нагородять» двадцятьма роками каторжних робіт

опубліковано 20 груд. 2012 р., 05:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 груд. 2012 р., 07:51 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 156

 

Вілінська (Хапко) Катерина Михайлівна, народилася 16 травня 1933 р. в с. Загірочка Жидачівського району Львівської області, українка, греко-католичка, вивезена в Сибір 1947 р., на Україну повернулась у 1958 р.

 

Мої родичі, мама Розалія Михайлівна 1906 р. н., та батько Михайло Гаврилович 1904 р. н. Вілінські, виховували своїх дітей чесними, порядними і щирими патріотами свого народу. Я та мої сестри Ольга, Марія, Ярослава почувалися щасливими, але бурхливі воєнні події та національно-визвольна боротьба українського народу не могли обминути нашої хати. Якогось дня 1944 р. до нас з'явилися енкаведисти і про щось довго розмовляли з батьком. Незабаром почалися арешти та вивози людей. Однією з жертв став Дмитро Вілінський, батьків брат. Батько уникнув арешту тільки тому, що був попереджений добрими людьми. Настали тривожні дні.

 

Скрізь по селах проводились облави та обшуки. Наша матінка, взявши на себе великий хрест терпіння, кожного дня мусила відповідати на запитання енкаведистік «Где муж? Ты все знаешь, он приходит ночью домой». Вона постійно відповідала: «Не знаю». Її лякали Сибіром і тюрмою. Ми змушені були розбігтися поміж людьми. Ночували по чужих хатах, переховувалися, де могли. Пригадую один день, який запам'ятався на все життя. На нашу хату налетіли енкаведисти. На щастя, там нікого не було, і вони забрали все наше майно, у тому числі і худобу. Але справжнє лихо було ще попереду. 6 вересня 1945 р. перестало битися серце нашого найдорожчого батька. Він загинув за волю України в одному з боїв з енкаведистами в лісі недалеко від села.

 

Після смерті батька мама вирішила повернутися до напівзруйнованої нашої хати. Дуже мало пощастило жити у своїй хаті і носити квіти на могилу батька. В жовтні 1947 р. на світанку енкаведисти обступили нашу хату. Мама не спала, наче відчувала, що доведеться розпрощатися із рідним селом, родиною та сусідами. Лячно гавкали собаки сповіщаючи лихо. Вранці мама хотіла вийти на двір, але хриплий голос повернув її назад... Бліда, як стіна, мама промовила: «Діти, за нами прийшли». На подвір'ї почалася метушня, мама бідкалася, бо не було біля неї ще двох доньок Ольги та Марії, які вчилися у Стрийському педучилищі.

Рідня, сусіди, прощаючись з нами, ридали. На вантажній машині вже було повно наших односельчан. Вантажівка рушила до Ходорова, де на нас чекав цілий вже забитий людьми, з навколишніх сіл, ешелон. З вагона виглядали сестри яких заздалегідь привезли зі Стрия. Наша дорога стелилася аж у Сибір. Ніхто не знав, яка доля чекає кожного у далекій чужині. Покидаючи рідний край, ми з молитвою звернулись до Божої Матері:

 

О, Мати Божа,

Мати єдина,

До Тебе лине вся Україна.

Тобі у жертву серця складаєм,

О кращу долю Тебе благаєм.

 

Цілий місяць їхав ешелон до Омська. До ешелону під'їжджали одна за другою вантажні машини. Знесилених людей відвозили до призначеного місця. Багатьох наших односельчан поселили в бараках над рікою Іртиш, інших, у тому числі і нашу сім’ю – у землянках. В одній землянці проживало п'ять сімей. Вікна ледь-ледь виглядали із землі на світ божий. Їжу готували за чергою.

 
На чужині односельчани ріднилися, трималися купи. Через деякий час я із старшою сестрою Ольгою вирішили втікати на Україну, щоб звідти допомагати мамі і сестрам, які залишилися в Сибіру. Це нам вдалося зробити.

 

 

Щасливо з сестрою повернулися на рідну землю. Я продовжила навчання у школі в м. Стрию, де проживав брат мами Степан Кутний, а сестра перебувала в родичів.

 

Енкаведисти схопили мене біля тітчиного дому, коли я поверталась зі школи. Мене засудили, хоча я була неповнолітня. Ув'язнення моє почалося із Львівської пересильної тюрми, а пізніше мене відправили у Запорізькі табори, де я тяжко працювала на будівництві – штовхала поперед себе тачку, наповнену глиною. Довелось зазнати лиха у кам'яному кар'єрі – вантажити на вагончики каміння.

 

Через три роки, у супроводі конвою від однієї пересильної тюрми до іншої, мене відправили на заслання в Якутію на рудник Лебединий, де перебували мама, сестри Марія та Ярослава. Там я змушена була підписати попередження, що за повторну втечу буду «нагороджена» двадцятьма роками каторжних робіт.

 

8 листопада 1958 р. померла наша дорога мама і якутська земля прийняла її на вічний спочинок. Ми з сестрами залишилися круглими сиротами. Нам пощастило повернутися на Україну, поодружуватися, але ми ще довго відчували пильне кадебістське око. Та муки і поневіряння вічними не можуть бути. Жертви українського народу за свою волю не були марними. Врешті-решт той час настав, Україна стала незалежною державою.