За вбивство священика міліціонер Повшік одержав 500 карбованців (автор: о. Сабов Юрій)

опубліковано 30 лип. 2012 р., 13:07 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №327

 

Орос Петро, народився 17 червня 1917 р. в с. Бір (Угорщина), українець, греко-католик, безпартійний, священик, вбитий у 1953 р.

Закарпаття багате на видатних діячів науки, культури, мистецтва. Про духовних отців, які сіяли зерна добра і милосердя між народом, за минуле десятиріччя писалось небагато і то, в основному, негативне. Між тим можемо гордитися цілою когортою ісповідників і мучеників, які в ім'я правди Христової віри віддали своє життя. Жертвами тоталітарного сталінського режиму стали 124 греко-католицькі священики Мукачівської єпархії, які залишилися вірними своїй присязі, Вселенському Архієрею Папі римському та католицькій церкві, і цим зберегли її в серцях вірних єпархії до наших днів, коли починає відроджуватись у нас греко-католицька Церква, віра наших предків. Серед них є і мученики. І хоч канонізація їх мучеництва зараз ще тільки починає розглядатись, ми можемо і повинні говорити вже про них, ставити їх у приклад, гідний наслідування. До їх числа, зокрема, належить преосвященний єпископ Теодор Ромжа, священики Петро Орос і Йосиф Завадяк.

Про о. Петра, його героїчне життя, обставини його вбивства свідчать його брат о. Іван Орос та о. ЧСВВ Павло Мадяр, що дозволило скласти цей спогад.

Петро Орос народився 14 серпня 1917 р. в с. Бір поблизу м. Маріяповчі в Угорщині в сім'ї греко-католицького священика, який помер у 1918 р. Його дружина з двома дітьми повернулась до рідного батька в с. Березники на Іршавщині. У 1922 р. померла і вона. Два хлопці-сироти виховувалися у вітчима. В 1927 р. їх забрав родич – священик Олександр Сабов у село Скотарське. По його смерті вихованням дітей займався його син Андрій Сабов, також священик.

Після закінчення гімназії у 1937 р. Петро Орос студіював богослов'я в Ужгородській духовній семінарії. В 1942 р. рукоположений на священика. Першим місцем його душпастирської діяльності було село Великі Ком'яти на Виноградівщині.

У 1948 р. у с. Білки Іршавського району зав'язалась боротьба греко-католиків з православними. Священика Поповича з сім'єю вигнали з парафії. Єпархіальний вікарій посилає туди одного з найбільш здатних священиків – о. Петра Ороса, який за короткий час самовідданою душпастирською працею відновив спокій, підняв релігійний дух серед віруючих села.

Та наступного 1949 р. по всій єпархії розгорнулося переслідування греко-католицьких священиків, яких виганяли з церков і парафій, а багатьох заслали на 25-річне ув'язнення в лагери Сибіру і Казахстану. Провидіння визначило і о. Петру інший шлях ісповідання віри і мучеництва. Був це період, коли серед людей панував страх. Більшість наших парафіян не хотіли зрікатися дорогої їм віри, але не вистачало в них сил ставити на великий жертовник віри своє життя. Перед кожним постало питання: або зрікаєшся віри, яка об'явлена «зрадницькою», «ворожою народу» і тоді тобі і твоїм дітям позволяється користатись громадянськими правами і привілеями, або залишаєшся впертим, і тоді ні ти, ні твої діти ніколи не будуть мати доступу до урядових посад, ні до вищих учбових закладів. Коли ж попадеш під слідство чи суд, за тебе ніхто не заступиться і ти мусиш «переконатись», що «Бог про вас забув».

Перед Великоднем 1949 р. о. Петро змушений був покинути парафію с. Білки. Більшість священиків на той час вже була арештована і зіслана. Деякі з них, як оо. Іван Маргітич, Іван Роман, Іван Ченгері, Іван Горінецький ще ховалися від переслідувань. До них приєднався і о. Петро, який очолив духовне підпільне священиче життя.

Незабаром зловили і відправили на 25 років у тюрми оо. Романа і Маргітича. Наступила черга і о. Петра. За його голову встановили винагороду в сумі 5 тисяч карбованців. А він у той час продовжував обслуговувати духовні потреби парафіян у селях Білки, Нижнє Болотне, Боржавське, Вільхівка, Великі Ком'яти, Онок, Оленик та інших, куди його кликали. Ці села були постійно під наглядом властей, і багатьом вірникам довелось зазнати тортур на допитах у підвалах слідчих органів. До о. Петра підсилали провокаторів, щоб схилити його добровільно здатися, і тоді йому б гарантувалася свобода. Та він продовжував свою діяльність: відвідував хворих, писав духовні послання.

Зловили о. Петра на початку 1953 р. у селі Білки в родині Станкових. Був він під арештом в Ужгороді біля двох тижнів. Під час допитів вступав в дискусії з питань Христової віри з працівниками органів внутрішніх справ, які спочатку глумились над ним, а потім почали і самі задумуватись над його словами. Незабаром його відпустили. По смерті Сталіна настало деяке полегшення у переслідуваннях, але ненависть властей до католицької віри і Церкви не зменшувалася. У середині літа 1953 р. на о. Петра було вчинено замах: у нього стріляли, але не влучили.

Перед святом Успення Пресвятої Богородиці у Ком'ятських горах зібралося багато вірників: о. Петро сповідав, служив св. Літургію. Люди, які охороняли священика, помітили, що на сповідь до нього зайшла підозріла особа. О. Петро, видно, відчував, що йому загрожує небезпека. Вирішили розходитися лише над ранок і йти на станцію до Сільця. Священика супроводжувала Катерина Станко. Коли вона пішла купити квиток на поїзд (о. Петро тим часом чекав її у тамборі товарного вагона), на станцію прийшов міліціонер Повшік з села Богаревиця. «Де він?» – спитав у Станко. Жінка відповіла: «Не знаю». Тоді міліціонер підійшов до стрілочника Кепича, який показав йому, де знаходиться о. Петро. Обох, о. Петра і Катерину Станко, міліціонер повів у напрямі Заріччя. Поблизу придорожного хреста (він по сьогодні там), о. Петро звернувся до міліціонера із словами:

– «Будьте добрі, відпустіть мене». У відповідь почув: – «Молися, бо тобі кінець».

О. Петро, ставши на коліна, спожив Найсвятійшу Євхаристію, що мав при собі. Пролунали два постріли ззаду, і смертельно поранений священик упав на землю. Куля пройшла через підборідок. Жінка побігла до найближчої хати і підняла людей. Підійшов і голова сільради. Він обурився вчинком міліціонера, а той йому у відповідь: «Мовчи, бо і з тобою так зроблю». Міліціонер-вбивця хвалився згодом приятелям, що одержав за вбивство 500 карбованців.

Тіло вбитого відвезли в Іршаву до трупарні. Вірники хотіли похоронити о. Ороса. Та відповідь начальства була одною: «Собаці собача смерть... ви хочете ходити на його могилу і молитися як до святого, але ми йому зробимо свої похорони». І закопали тіло між терням поблизу с. Кам'янське. Тут тіло віднайшли пастухи, але людям так і не вдалося поховати його, бо вночі при світлі прожектора міліціонери відкопали тіло і повезли в напрямку Іршави.

Точне місце поховання досі невідоме. Ніхто досі не дав оцінку вчиненому злочину, не подбали й урядові чинники й про те, щоб по-людськи перезахоронити тлінні останки мученика – о. Петра.

Мученицька смерть о. Петра Ороса була вінцем його повного чеснот і святості життя. Нині люди з любов'ю згадують свого духовного пастиря, який у важкі часи переслідувань був разом з ними, ділив зі своєю паствою радість, смуток і горе, слідуючи словам Спасителя: «Добрий пастир душу свою віддає за вівці». Пам'ять про нього не вмре ніколи серед єдиновірців.