Запізнілі спогади (автор: Саламаха Богдан)

опубліковано 6 квіт. 2013 р., 08:52 Степан Гринчишин

 Стопами юнака

Ми, Саламаха Богдан і Саламаха Володимир народилися в селі Безбруди (до 1939 року Золочівський повіт Тернопільського воєводства), зараз Буський район Львівської області. Богдан – 1927 роду народження, Володимир – 1929. Отже, на час вибуху Другої світової війни нам було відповідно 12 і 10 років. 

 

Виховання наше проходило, як в сотень і тисяч дітей Галичини. Не можу запевнювати, що нами особливо займалися наші батьки (я маю на увазі політичне виховання). Як всіх дітей цього часу нас виховувала школа і церква, а також дитяча література, як «Дзвіночок», опісля «Дорога», книжки бібліотеки «Рідної школи», «Просвіти», календарі «Червоної калини».
Можливо це не правдоподібно, що в такому вже віці ми так цікавилися «політичним життям», але насправді так воно було. Ми жили на хуторі, а не в селі і, особливо, зимовими довгими вечорами нам щось читали сестра чи тато, а згодом і самі ми читали. Зокрема нас захоплювали повісті з козацьких часів. Літом дуже часто в нас проходили фестони. Буваючи в гостях, чи на відвідинах у рідних, ми з оповідей знали, хто ми, а вже пізніше така література, як твори Лепкого, Кащенка, Чайківського немов би фіксували наші дитячі знання. А опісля такі книжки як «Проти червоних окупантів», «Холодний Яр», останні оповіді про голод на Великій Україні залишили в наших душах якусь ранку.
 
Особливо нам імпонували наші відвідини в селі Кудерівцях сім'ї Шевчуків – Пришляків. Це родина нашої сестри (її батько як вояк УГА, відступаючи на Велику Україну, там пропав), які буди свідомими українцями. У них все в хаті було у вишивках, поряд з образами висів на синьому оксамиті золотий тризуб і нам це дуже подобалось. Ми бачили, ми відчували, як там вони дорожили усім цим своїм українським, яке то все було для них святе.

 

У сім'ї Подолюків – маминій родині – також всі буди свідомими українцями. У них була велика художня та наукова бібліотека, бо діда брат був вчений, а вуйко наш, мамин брат Левко – директор школи в Заболотові, був високоосвіченою людиною.

 

У сім'ї тата наш стрийко Петро, татів брат, був освіченою людиною, вояком УГА. Це все і мало великий вплив на наші юні душі.
 
 
Ми також на той час вже відчували відношення до нас, українців, зі сторони польської молоді – «стшельців».

 

В школу ми ходили до сели Куткора, хоча належали до села Безбруди, а тому, що до Куткора було ближче і школа мала 6 класів. Тут ми ходили до церкви, тут жили наші вуйки Євген і Микола, тут була залізнична станція, тут була українська кооператива, також своєрідний центр українців села.

 

Не можу сказати, що нами не займались наші батьки, маю на увазі виховання в національному дусі, ні, і вони займалися нами, але в більшості випадків це був вплив зовнішнього середовища, яке особливим було в нас на той час. В «повітрі» вже декілька років пахло війною. Крім цього, батьки наші мали і так багато клопотів. Їх життя було нелегким.

 

Постійні клопоти, борги, поля було мало, ми ще цього всього не відчували на собі, не розуміли, але нам було добре.

 
 

Пам'ятаю, 1 вересня 1939 року, ми пасли корову і побачили, як зі сторони Львова йдуть і йдуть польські жовніри, і коли під вечір прийшли ми додому, то почули, що це війна – німець напав на Польщу. На нас вона не дуже справила великого враження, ми були ще діти і мало в цьому що розуміли, хоча пам'ятаю, що ще перед тим читали і тато, і дідо з вуйками в газетах про якісь торги німців з поляками за Гданськ. І от ці торги для Польщі закінчилися трагічно, а разом з тим, наступали зміни в нашому житті. Як війна скоро почалась, так скоро і закінчилася. Через два тижні до нас прийшла на танках і конях «Червона Армія – визволителька!» Через якийсь час пішли чутки про колгоспи. Особливо раділи цьому ті люди, які мало того, що нічого не мали, але головно не хотіли ніколи нічого робити, вони покладали велику надію на «визволителів», бо думали, що нова влада дійсно принесла їм щастя.

 

У пам'яті, як сьогодні, стоїть мені перед очами 1940 рік, сувора зима, морози, великі сніги. Недалеко від нас знаходилося село Марушка, там жили польські колоністи – мазури. Вони не були ніколи ні багатими, ані політиками – вони, як мені здається зараз, просто існували, мали мало поля і багато дітей. І от в один з таких зимових днів я йшов до школи до Куткора, а дорогою-греблею їхало багато саней. Навколо крик, плач, лемент – це совєцька влада вивозила їх в Сибір. Оце і було першим таким «наглядным пособием» влади визволительки. До сьогодні пам'ятаю цей страшний випадок.

 

Я розумію, що вони (мазури) були для нас ворогами, бо наїхали до нас, на наші землі, але не вони були винні в цьому, що їхня влада переселила їх сюди. І чим вони, ці бідні люди, які не зуміли чи не встигли собі збудувати щастя тут, страшною, суворою зимою, з маленькими дітьми, так ганебно і страшно, по-варварськи, викидались і вивозились зі свого бідного гнізда «визволителями», «самой гуманной страной мира», «уже в то время несшей свободу всему миру

 

І з цього часу почалося наше «щастя», принесене ними.

 

Війна 1941 року. «Доблестная и непобедимая Армия» втікає, залишаючи по собі страшні енкаведистські злочини. Арештовані а потім розстріляні, замучені, замордовані жахливим енкаведиським способом жертви – наша інтелігенція, свідома частина населення, молодь і просто випадкові люди. «Последствия гуманного обращения» сталінськими сатрапами-визволителями був страшний червень 1941 року для населення Галичини.

 

Хіба всього цього були замало, що могло залишити свої страшні сліди в наших юних душах, хіба це не зіграло певну роль в нашій подальшій долі, нашому житті?

 

У 1927-1929 роках тато певний час працювали у Львові на залізниці, але польська влада йому, як і багатьом іншим українцям, запропонувала змінити метрику на польську і віру на римо-католицьку, але тато відмовилися і їх звільнили з роботи на залізниці.

 

У 1939 році тато знову пішов на роботу у Львів на залізницю. 1942 року ми всі переїхали жити у Львів. Брат Володимир, маючи вже з малолітнього віку потяг до майстрування, поступив на навчання в ремісничу школу, а я – в малу духовну семінарію. Хоча в мене на той час не було особливого потягу до духовного сану, не тому, що я не хотів, а тому, що в такому віці не міг ще серйозно думати про свою майбутню професію, тим більше, що йшла війна. Але вчитися треба було. Признаюсь, що особливо до науки я не брався, але треба було це робити. На той час ректором Малої духовної семінарії був отець Сімович, а Великої – ректором був отець Й.Сліпий. Там, в семінарії, також наше і політичне виховання дістало ще більший імпульс.

 

Як відомо, з початку війни якийсь час відчувався «клімат» політичного потепління, але в скорому часі німаки показали свої пруські роги. Разом з тим вони почали нести великі втрати на Сході, звідки почався їх відступ.

 

У нас, особливо тих, хто «покуштував» «першого визволення» першими совєтами, мало хто хотів його попробувати ще раз. Наша інтелігенція, політичні діячі, духовенство виїжджали цілими сім'ями на Захід. УЦК організує разом з офіційними властями дивізію «Галичина». Мало того, що ми молоді були під впливом цієї події політичної, але ми ще стояли на перехресті, куди вибирати шлях? У партизани – ще сопливі, і ніхто не брав відповідальності за таких юнаків. Прийдуть «освободители» знову «под метелку» на гарматне м'ясо, а тим більше за що? Все це ще стояло в пам'яті. Їхні партизани, як потім мене в Смерші питав слідчий, «почему туда не пошел», вони в нашій свідомості були просто бандитами.

 

І тому ми вирішили йти в юнаки, тим більше нам обіцяли, що будемо продовжувати навчання. А головне, думаю, було і те, що вже було видно, що війна йде до свого фіналу і можливо в тому випадку саме було більше шансів залишитися живим.

 

Наші отці-настоятелі Карпинець і Левенець пішли в Дивізію і, приїхавши в семінарію, закликали нас, студентів, в цей важкий і складний час поступити так само, це по їхньому був один вихід з цього положення. Але ще згадую, що у всіх нас, молодих, був великий страх перед другим совєцьким «визволенням».

 

Після запису в юнаки ми з братом, а також ще багато інших хлопців, були спрямовані в місто Егер (Судети), це був травень-червень 1944 року. А через короткий час нас відправили у Францію на вишкіл в місто Тур. Після відкриття другого фронту – в Німеччину – місто Ольденбург. Вишкіл короткий. Дальше охорона поїздів. Ми з'їздили майже всю західну частину Німеччини. Часто попадали в дуже небезпечні ситуації, але Богу дякувати, лишились живими. Як разом з братом поїхали, так і разом повернулися додому.

 

Квітень 1945 року, контр-адмірал Деніц не рятує ситуації, німецька армія масово здається в полон і здає територію одному ворогові, щоб не попасти в полон другому.

 

Ми попадаємо в полон, у табір неподалік Зальцбургу, згодом Ульм і Розенгайм. Важкі дні полону, а на кінець нам було сказано, що мусимо їхати до Сталіна. Всіх колишніх громадян Совєцького Союзу зібрали в місті Вормс, де було створено 6-ий запасний полк. Кого там тільки не було. Там ми всі проходили навчання – «военную подготовку», а через якийсь час були передані на совєтську сторону, в руки більшовикам.

 

Після фільтрації в таборах у місті Олесніца ми з бідою дібралися додому. Це був 25 серпня 1945 року.

 

Після повернення додому брат Володимир захворів черевним тифом, якого, мабуть «підхопив» за час нашої поїздки товаровими вагонами через всю Польщу. Мене НКВД спрямувало на роботу в друкарню, на вулицю Руднева, бувша Ліндого, при цьому мені сказали, «что будет то, что мы хотим, а не то, что ты хочешь», бо я хотів кудись поступати вчитися. Робота, як звичайно в друкарні, брудна і небезпечна для здоров'я. Пам'ятаю, як я вже робив там, випадково зустрів отця Сімовича, бувшого ректора Малої Духовної семінарії. Він, знаючи і пам'ятаючи мене з семінарії, запитав, де я працюю, чи вчуся, про що я йому все розказав. Він сказав, що такий тепер час, і ми мусимо «їх слухати». Недовго я там працював, через якийсь час з братом Володимиром ми поступили на навчання в технікум легкої промисловості. Там викладав добрий знайомий наших батьків, пан Хомінськкий і він нам допоміг. Але наше навчання не довго тривало. «Победители» після «Победы» відчувалися в «силі» і серйозно взялися за «западников». Їм потрібно було знищити всіх. А тим більше тих, хто крім УПА, був замішаний у щось, що їм «не нравилось».

 

У грудні, вже навчаючись в технікумі, мене викликали до директора. Там сидів якийсь «тип», який сказав, що я повинен з ним поїхати. Куди і чому не сказав, але це було і так зрозуміло. Я просто мусів з ним їхати. Пам'ятаю, що ми їхали в трамваї. Він ні прощо зі мною не говорив. Ми зійшли з трамваю біля костелу Єлизавети і він повів мене на вулицю Коротку. Тоді я вже зрозумів, куди я попав, там знаходилося т.з. «Линейное МГБ» Львівської залізниці. А моїм «ангелом хоронителем», як вже після прояснилось, був «старший оперуполномоченный» ІІархоменко.

 

Днем мого «приємного знайомства» було 25 грудня 1945 року. Мене шукали батьки всюди, але ніхто і нічого їм не говорив, де я. Пархоменко приступив зразу ж, з першої хвилини до допитів. Мене поставив під стіну в кабінеті, а сам, сівши за стіл, і положив пістолет на столі, почав питати згідно своєї інструкції, «кто, где, кем и ты в том числе был?», Згадав стрийка Петра, тата. Я все заперечував, тоді він підійшов до мене і сильно вдарив мене в лице, я не втримався на ногах – впав, він крикнув піднятися, і вдарив мене з другої сторони в лице. Опісля мене завели в камеру в підвалі, а через якийсь час до мене кинули ще якихось двох чоловіків. Вони почали мене випитувати, чому я попав сюди, почали клясти на МГБ, але я мовчав. На другий день знову після допиту, мене кинули в іншу камеру, і там сидів якийсь чоловік, там я провів ніч, а на другий день викликав мене Пархоменко, і почав зовсім по іншому зі мною говорити. Віддав мені все, що забрав в мене з кишень, ремінник, годинник, взявши в мене підписку, що я буду приходити до нього та відпустив додому. Окрім цього, я не повинен нікому нічого не говорити, де я був. Так «благополучно» я закінчив «старий 1945 год». Головне було «впереди».

 

Січень 1946 року пройшов спокійно, начебто. Ми відвідували технікум. На початку лютого в нас були вакації, і ми мали 6-го лютого прийти в технікум, що ми і зробили. Навчання ще не було і нас відпустили додому. Брат кудись пішов, я також і зустрівши товариша по семінарії, пішов з ним в кіно на американську картину «Сільва». Це була одна із трофейних картин. Після фільму я повернувся додому. Брата ще не було дома, мама сиділи і плакали. Окрім мами, ще сиділа наша комсорг з технікуму, яка приїхала за нами, бо її післав наш директор технікуму. Більше вона нічого не говорила. Мама з плачем пішли за татом на двірець, а мене просили, щоб я нікуди не йшов, чекав їх з татом. Материнське серце відчувало біду. Скоро прийшли тато з мамою, і ми з татом і комсоргом пішли в технікум.

 

Технікум знаходився на вулиці Пекарській. Приїхали ми туди, зайшли до директора. Там в нього сидів якийсь тип і попросив директора залишити нас у двох, а йому з татом вийти. Коли директор вийшов з татом, він сказав, щоби я йшов з ним. Я кинувся до дверей, в які вийшов директор з татом, щоби сказати татові, що я йду. Мій будучий «опікун» лейтенант «СМЕРШу» Катушонок спочатку хотів заборонити йти татові з нами, але опісля щось подумав, дозволив. Поки ми з татом знаходилися в кабінеті директора, під дверима вже стояли солдати з автоматами, і коли ми вийшли, вони пішли вперед, я з татом посередині, а слідчий ззаду. Нас посадили в машину і повезли додому, на вулицю Городецьку, де ми жили в залізничних будинках біля «Рокса». Ще коли ми сходили з татом по сходах, я відчепив годинник «Омега» і віддав татові. Вантажна машина, закрита брезентом, рушила з нами, з автоматниками і слідчим. Вдома брата ще не було, лише мама плакали. Мій «опікун» дещо оглянув в хаті і повіз мене в "СМЕРШ" на допити, це по вулиці Чистій. Мене посадили в камеру-одиночку, де мені прийшлось самому просидіти 5 тижнів.

 

Зразу ж почалися допити. В камері були нари і більше нічого. Час від часу нагрівали газовим пальником камеру, бо там було холодно. Можна було сидіти і ходити, лежати в день не можна було.

 

Допити, як звичайно, проводилися ночами, інколи вдень. Зима 1946 року була сувора. Ранком «подъем», баланда з кусочком хліба, і якщо не викликали на допит, то не можна було ні лягати, ні сидячи спати, треба було або сидіти або ходити. Постійно був під «прицілом» наглядача, який постійно «наблюдал». Вечером, після «вечері», лягав на нари так як був одягнений, і лише тільки заснеш, двері відчинялися – на «выход» до слідчого. Заведуть туди, слідчий Катушонок сидить одягнений в кожусі. А мене садить біля відчиненого вікна і починає допит і так майже кожний день. А коли приведуть від слідчого, то спати вже немає коли. І так біля двох місяців.

 

Після того, як мене посадили, мене цілий час мучило, що з братом, чи він також тут, але я не міг знати. Питав наглядачів але вони мовчали. І лише один молодий хлопець, був якийсь людський, ніколи не кричав, він завжди, як виводив мене чи на слідство, чи в туалет, то залишав двері відчинені там, де сидів брат Володимир, і я таким шляхом впевнився, що брат також тут. Пам'ятаю, як вже після якогось часу мого находження тут, мене вели на допит –брат голосно сказав: «Вони все знають». Так що дальше заперечення було просто безпідставним.

 

Вже невдовзі перед судом нас викликали на «очную ставку». Сиділо їх, «смершників» щось чотири особи, одні високі чини. Майор Юмашов вів допити і пам’ятаю, як він сказав до мене: «будешь б...дь камни тачками возить», що через який час і збулося. Брата допити вів слідчий Левченко. Два рази мене возили в Бригідки на очну ставку з Романом ІІроцайлом, який при Богданові та слідчих розповідав, що разом з нами був на вишколі і всюди, хоча ми разом з ним не були в Німеччині, але разом поверталися як репатріанти. (Зараз він вже покійний). 9 квітня 1946 року нас судив військовий трибунал. Вирок виглядав так: «За измену Родины, являющейся службой в немецкой армии, военный трибунал Львовского Прикарпатского военного округа приговорил Саламаха Богдана Ивановича, 1927 года рождения, и Саламаха Владимира Ивановича, 1929 года рождения, по ст.54 1а к лишению свободы 10 лет», і мене ще «лишения прав на 5 лет», «с отбыванием наказания в ИТЛ».

 

Через декілька днів перебування на Замарстинові нас перевели на «пересилку», з якої я знову ж через пару днів з великим етапом покинув Львів.

 

То був початок травня 1946 року і пам'ятаю, що було дуже тепло і коли нас вже як худобу загнали у вагони, не дали ні пити, ні їсти, і коли набиті вагони людей просили води, то конвой тільки відповідав – «а х... не хотите?»

 

І тут якраз місце, щоб згадати «гуманні» слова на допитах мого слідчого лейтенанта Катушонка – «советская власть не хочет вас уничтожать, вы молодые, мы вас хотим перевоспитать". І от так починалося наше «перевоспитание».

 

Брата, оскільки він був «малолітнім», залишили на пересилці, де він ще пробув декілька місяців, і куди наша бідна багатостраждальна мама носила йому передачі, а потім і його відправили «для отбытия наказания» в Красноярский край, в місто Канск.

 

Після відправки нас етапом, в якому я їхав, не знаючи ще куди, нам дали пити і їсти – оселедця і гарячої перловки десь на 50-му кілометрі від Львова. Через декілька днів наш етап прибув в місто Сталіно – Донбас. Час згладив у пам'яті і назви шахт, і назви та номери лагерів, а їх було декілька. Був також камінний кар'єр, з легкого побажання слідчого Катушонка, 8 кілометрів туди і звідти, руки назад, і робота на поверхні шахти, страшні умови праці і проживання. Харчування: баланда і солена «камса». Люди гинули від дизентерії і малярії, сам я переніс спочатку дизентерію, а потім малярію. Знову пересилка, і через деякий час етап, знову ж не знати куди.

 

В одному з донбаських лагерів я був з хлопцем з Тернопільщини – Сосінським Петром, який також був у юнаках зі своїм товаришем по гімназії Головачуком Іваном. Але їх в етапі розлучили і коли я від'їжджав на етап, а Петро залишався ще там, він мені розказав про свого товариша, описуючи його зовнішньо, може я його зустріну десь там.

 

Отже, 1 листопада 1946 року, великий етап направився «в неизвестном направлении», а вірніше на Далекий Схід.

 

Ця «подорож» тривала 40 днів і ночей. То було щось дуже страшне, вологодський конвой, вже починалася зима, а там дальше вже за Уралом були добрі морози, і якщо поїзд їхав то ми примерзали до підлоги, дров не давали для опалення телятника, по декілька днів не давали нічого їсти, постійні «шпони» та перераховування з допомогою дерев'яних молотків, якими «чистили», б'ючи куди попало. І такі знущання продовжувалися 40 днів. Воші заїдали. Пам'ятаю, як товариші по біді скидали білизну і ловили та били воші, але то була марна робота, бо їх все більше і більше було. Я скинув сорочку і бив черевиком по ній, бо так багато було вошей.

 

По дорозі, у місті Челябінську нас розвантажували і водили в «баню», і от там в цій бані я побачив і познайомився з товаришем Петра Сосінського, з яким я був у Донбасі, з Іваном Головачуком. 

 

 

Але нас також розлучили і так довезли на край «Родного Союза» – в бухту Находку, яка постачала рабів безплатних на Колиму. І в етапі, і коли нас привезли всіх в Находку, постійно з нами були різні злочинці, злодії, бандити та інша шпана, яка також знущалися над нами, забирали, що краще в нас було з одягу, речей, що лишились при нас, а також забирали наші «законные пайки». 

 

І так, наш «неголубой экспресс» прибув у Находку. Була ніч, страшний мороз, нас як худобу загнали в якісь палаточні бараки і так там ми були до ранку. Ранком по декілька сотень розганяли по бараках, де не можна було ні сісти, вже не думаючи про лягання. На «кормушку», яка складалася з баланди і куска хліба, і якщо ти мав в що взяти тої баланди, то добре, а ні, то ні, виганяли на двір. Опісля знову заганяли, і щовечора на «проверку» і то по декілька годин, садили на сніг, бо стоячих їм важко було «считать», а якщо помилялись, то «снова надо повторить».

 

І так інколи по декілька годин. Дорогою, а потім вже як привезли мене в ці палатки, в мене відморозилися ноги, я ходив в «санчасть», і от на одній із перев’язок в мене вкрали черевики. На ногах рани гнійні, я мав «телогрейку» і «бушлат», відірвав з «телогрейки» рукави зав’язав ноги і так ходив на «проверки» і в «санчасть».

 

Через якийсь час я зустрів Івана Головачука, в нього починалася жовтяниця – був весь жовтий, і я ще з ним пішов в санчастину, де його залишили і опісля госпіталізували в лікарню.

 

А в скорому часі і я захворів: висока температура і запалення легенів. Положили мене в лікарню (сано). В мене виявили гнійний плеврит, операція – френікоекзере» (підтяжка легені правої), і знову пересилка, робоча зона, робота в порту з розвантажування пароплавів, зустріч з Іваном Головачуком. Він вже був здоровий і попав на роботу в лікарню, в терапію, де працювала лікар зі Львова Лабовська Софія Яковлівна, єврейка, дуже добра, порядна людина. Вона з великою симпатією відносилася, особливо до нас, «западников» і завжди помагала, кому могла, сама вона відсиділа 10 років, а потім залишилася там ще працювати. Вона і залишила Івана в терапії санітаром.

 

Там в робочій зоні і минув рік, як я сидів. Іван відвідував мене часто, приносив мені хліба, а деколи риби, і часто, сидячи на купі дров, ми згадували дім, рідних, нашу рідну землю. Це було літо 1947 року.

 

Але скоро мене чекав знову етап в бухту «Диомид», біля Золотого Рогу.

 

Спочатку пересилка 3/10, робота на овочесховищі, викопування могил на лагерному цвинтарі, і все ж таки бухта «Диомид» – це штрафна колона, начальник в ній Сорокін. Попадаю в штрафну бригаду Войнова, робота в порту, важка робота по розвантаженні і навантаженні кораблів, робота на лакобаночному заводі, велика норма, і я доходжу до «кондиції»; мені дають третю групу – «доходяга» і направляють мене на ОП –- це барак для «подкрепления доходяг». Після місяця знову важкі роботи.

 

1 січні 1948 захворів так, що не міг ходити. «Лепіла» Юдін везе мене на консультацію на Вторую Речку, в лікарню, якраз до невропатолога Лабовської С.Я. Вона мене тільки побачила, як я йшов, зразу сказала мене залишити в лікарні – туберкульозний спокделіт. Мене запитала, чи в мене тут в лікарні нема когось знайомого, перед тим запитала, звідки я. Коли я сказав, що зі Львова, запитала, кого знаю тут, і коли я сказав, що знаю Івана Головачука, зразу ж послала свого фельдшера за Іваном і сказала йому передати, щоби він ніс щось поїсти, бо його друг приїхав. Діагноз, встановлений доктором Лабовською, підтвердився і мене положили в хірургію, де завідувачем був хірург Козловський, який, як і Лабовська, відсидів 10 років, а тепер працював як вільний. Мене він положив на витяжку, а потім в гіпсову «краватку». Там я пролежав більше року. У хірургії знаходилися також хворі дівчата з Тернопільщини – Катерина Вітошинська і Дуся. Зі мною в палаті лежав Дмитро Ермаков з Тамбова. Він дуже добре відносився до мене, виносив мене на двір, бо було літо.

 

Зима 1948-49 років, мене, як хронічного хворого перевозять вантажною машиною, кинувши під мене якийсь матрац, і ще декількох хворих в лікарню «хроніків» на станцію Угловка, в табір бувших японських полонених, де мене знову положили на витяжку і гіпсову «краватку». Там були лікарі: один угорець і один чех, які також дуже добре відносилися до наших хлопців. У 1949 році в Угловку прибув Іван Головачук і знову ми були разом.

 

Літом 1951 року мене, піднявши на костилі (милиці), відправляють в спецтабір. З початку на пересилку 3/10, а звідти через тюрми Хабаровська та Іркутська в Тайшет в «Озерлаг». Зі мною відправили ще дві дівчини Дусю, про яку я згадував вище – в Тейшеті вона померла, і дівчину – естонку, про яку я більше нічого не знаю.

 

Мене завезли на штрафну колону № 33, але побачили, що тайга з мене не буде мати користі «лесоповал», мене відправили в центральну лікарню біля Тайшету – Чуна. Там мене госпіталізували також в хірургічний відділ, разом з тим мені було «присвоєно» номер АИ-594. Тут в лікарні також був суворий режим.

 

Наближаючись до закінчення своїх важчих спогадів, багато вже чого забутого, стертого в пам'яті часом і роками, мій святий обов'язок згадати про велику підтримку нас, обох синів, нашими дорогими батьками, які стільки пережили, віддавши нам свої сили, здоров'я, їх матеріальну поміч, особливо мені, оскільки я майже цілий час хворів.

 

Із перших же місяців вони посилали посилки, як тільки я давав про себе знати, при можливості послати вістку про моє перебування в тому чи іншому таборі. Навіть з Находки, коли я і не зміг писати спочатку, то вийшло так, що там зі мною був чех Коропецький, якого при мені звільнили і відпустили додому. Сам він був професором Празького університету, але в Находці проходив «удосконалення своїх студій» і коли він від'їжджав з Находки, я йому дав свою адресу, він заїхав до батьків, про все розказав. Вони йому ще допомогли, одягли його і відправили додому. А в цей час, як він від'їжджав, я був в дуже поганому стані, в мене була цинга і остання форма дистрофії.

 

Пам'ятаю, що там був з Дрогобича хлопець Володимир Шиманський, який мене запитав, звідки я, і бачив, як я ходив, тримаючись за стіну, запропонував мені молитовник, щоби я молився, бо бачив, що я «уже не жилец на этом свете». Але Бог дав мені сил, допоміг все це пережити, перенести і повернутися додому. Отже, з Божою допомогою, допомогою батьків і хороших людей переніс я все це.

 

В хірургічному відділенні, куди мене положили, було багато наших хлопців, там були хлопці-каторжани, хлопці з півночі, яких привезли після повстання.

 

Там був лікар Шишов І.Ф. Він з Москви, засуджений також. Була лікар-хірург вільна – капітан Перепьолкіна, про яку я можу сказати лише добрі слова. Вона відносилась до хлопців добре. Найбільш важкий час там був до 1953 року, доти, поки не здох «вождь всех народов».

Пам'ятаю, як він «зіграв в ящик», як нас «выстроили» в коридорі, і об'явили, «что умер вождь», говорили з великим сумом, а в нас у душі була велика радість, що та наволоч здохла. Після того було трохи полегшення режиму, але режим ще був.

 

Крім хірургії, в якій я знаходився, була ще чиста хірургія, якою керував і завідував доктор Флоринський М.Д., засуджений на 25 років, сам він бувший військовий лікар. Часто приходив до нас консультувати хворих, і десь, приблизно в жовтні 1953 року, побачив мене на території лікарні, як я ходив з милицями. Підійшов до мене, і сказав: «сынок мне тебя жалко, давай я сделаю тебе операцию» і розказав, як буде робити і що то мені дасть.

 

Мені було важко рішатися на цю операцію, боявся, радився з хлопцями, але й вони не знають, що казати, що радити, Додому писати можна було лише два рази в рік, а також що це дасть, хіба буде більше переживань батькам. Я згодився, повірив йому, його людському відношенню, бажанню допомогти мені молодому. Операція за «Ольбі» була зроблена вдало і мені допомогла, я зміг ходити без гіпсового корсету, без милиць.

 

Наступив 1954 рік – рік надій, чуток, перемін.

 

 

Як я вже згадував вище, режим послабшав, по іншому стали відноситися до нас, «зеків», наглядачі. Їм було дано вказівку, щоби до «зеків» зверталися на ви. Почали викликати декого, особливо старих комуністів на перегляд справи, з нашого лікарняного корпусу викликали колишнього комбрига Тодорського і його незабаром звільнили. Влітку, десь в липні-серпні, приїхала комісія з Іркутська, з обласного суду, яка почала переглядати справи на звільнення. Підлягали звільненню всі, хто був засуджений малолітнім, хто відсидів 2/3 терміну, і тих, кого актувала медична комісія, то значить, хронічних хворих. Багатьох викликали і виносили рішення про звільнення, багатьом відмовляли, як наприклад, одному лікареві, прізвища якого я не пам'ятаю, йому відмовили, він був засуджений за те, що брав участь в комісії по викриттю совєтських злочинів в Одесі чи Вінниці, де під час німецької окупації було викрито могили замордованих. Його запитали: «зачем ты там участвовал в этой комиссии?» Його не відпустили.

 

Я був звільнений вже в останній групі, а через пару днів нас всіх зібрали і відправили в якийсь табір, в якому нас розмістили, а там не було нікого, лише один наглядач. Була дуже сурова зима і там нам ще прийшлося бути до лютого, властиво мені, бо коли я поїхав, там ще залишалися хлопці. Нас там тримали, начебто тому, що посилали до місця проживання рідних чи до місцевих управлінь міліції листи, чи вони згідні прийняти до себе такого чи такого. Багатьох відсилали на поселення.

 

Коли я ще знаходився в лікарні, отримав з дому повідомлення, що брат Володимир вже вдома. Він після Львівської пересилки був перевезений з багатьма такими, як він малолітніми «зеками», в Красноярський край, в місто Канск. Там він пробув до 1951 року, працював в автомайстернях, оскільки в нього ще змалку був якийсь особливий потяг до металу, до машин і він вчився в ремісничій школі.

 

У 1951 році, так як і мене, його з Канську відправили в Казахстан, в «Степлаг» у Балхаші на мідні рудники. Так що нас, як і багатьох, багатьох тисяч молодих хлопців, «крупных преступников», старалися ізолювати в більш суворих режимах.

 

В кінці лютого мене в складі групи хлопців викликали на відправку в Тайшет на пересилку. Нам видали документи – довідки, білет і якихось пару карбованців. Посадили у поїзд з місцем призначення Москва, а там пересіли кому куди і нас декілька, хто в Рівне, хто в Тернопіль, а я до Львова.

 

Пам'ятаю, як поїзд підходив до Підзамча (Львів), навіть не вірилося, що їду додому, і коли прийшов додому, вдома були мама. Радість і щастя поверненню після тяжких років перебування, поневірянь, знущань над тобою, твоєю гідністю людською, після перенесених хвороб, операцій в тюремних лікарнях, 9-літніх поневірянь по страшних бараках таборів Союзу – від Львова, Донбасу, Находки, Хабаровська, Іркутська, Тайшету – «Широка страна моя родная».

 

9 березня 1955 року я вдома!

 

 

Перші дні радості повернення, а разом з тим якась туга за друзями. Листування з товаришами, зустрічі, відвідування рідних.

 

А потім треба було виробляти документи – паспорт. Паспорт «С положением о правах», усі знали, що це таке. І коли ми з братом пішли міняти паспорт, щоби зняли це «положение» – нам сказали – «снимут, когда у вас ноги похолодеют». Потім викликали ще в КГБ, але через якийсь час дали спокій.

 

У 1959 році я переніс важку операцію – резекцію туберкульозом ураженого трохантера. Було ускладнення, але дав Бог якось вискочити з того. А це також був «відгомін» далеких і важких років поневірянь по етапах та таборах і тюрмах «Широкой страны маей родной».

 

Особливо після тої операції я став «назначений», як говорять на людях. Але життя йшло і, як всі інші колишні в'язні, я вливався в нього та мусів спочатку з допомогою батьків, а потім сам влаштовувати своє життя.

 

Те, що я пережив, здається зараз такого не переніс би і місяць, а не те, що 9 років і 1 місяць.

 

З думкою про написання подібних «спогадів», про перенесене, носився давно, може ще з часу повернення, але то були ще страшні часи і боявся, але час міняється і мабуть мало хто думав, що ця «імперія зла», терору, таборів, тюрем колись дасть тріщину, навіть після смерті головного ката – «вождя народов». Бо репресії продовжувалися ще і ще багато років.

 

Находячись там, не вірилося мені, що залишусь живим, повернуся додому, в Україну, до батьків, разом з братом.

 

Часто згадую «віщий сон» у таборі, перед тим десь за півроку, як вийти з табору А снилося мені, що я в церкві і начебто Великдень – дзвони і спів «Христос Воскрес», а всюди наші синьо-жовті прапори. І ми дочекалися того часу. Жаль, що так багато наших мучеників залишилося там, на чужині, в чужій землі, в могилах.

ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ!

 

Брат Володимир повернувся додому в 1954 році літом, працював, закінчив Політехнічний інститут, працює провідним конструктором на одному із ГСКБ міста Львова.

 

Я, закінчивши вечірній медичний технікум, теж ще працюю в санітарно-епідеміологічній службі.

 

Мої друзі, про яких я згадував вище, також щасливо повернулися, живуть у Тернополі, Петро на пенсії, а Іван ще працює.

 

Закінчуючи свої «Запізнілі спогади», погоджуюсь з тими, що вони може дещо «сумбурні», адже багато чого забулось, десь зітерлося з пам'яті, начебто з магнітної ленти і разом з тим хотілося б щось багато написати, але це важко, бо це мої перші спроби і мабуть останні, бо я не писака і не політичний діяч.

Саламаха Богдан, м. Львів, 1991 рік.

 

 

Додаток

ПРЕДСЕДАТЕЛЮ ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО

 

СОВЕТА СОЮЗА ССР

Тов. К.Е. ВОРОШИЛОВУ

 

 

Дорогой Клемент Ефремович!

 

Как любящая своего единственного сына мать, обращаюсь к Вам с большой просьбой.

 

10 апреля 1946 года мой сын САЛАМАХА Богдан Иванович, 1927 года рождения, был осужден военным трибуналом по ст. 54 1-а Уголовного кодекса УССР на 10 лет исправительно-трудовых лагерей.

 

Во время отбывания меры наказания сын заболел туберкулезом позвоночника, находится в очень тяжелом состоянии, нетрудоспособен и является инвалидом І группы, не будучи даже в состоянии передвигаться без костылей. Совершенно ясно, что для такого больного необходимы соответствующие условия и лечение, которые не могут быть предоставлены в заключении.

 

Принимая во внимание, что мой сын из 10 лет уже отбыл 8 лет установленной ему меры наказания, тяжелое состояние его здоровья, убедительно прошу Вас дать указание проверить изложенные мною факты, помиловать сына, освободив его от дальнейшего отбывания меры наказания.

 

В настоящее время он находится в г. Тайшете, Иркутской области, п/ящик № 215/о2о2.

 

Мой адрес: г. Львов, ул. Затишная № 5 кв. 5.

САЛАМАХА Анна Павловна

 

КАНЦЕЛЯРИЯ ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО

СОВЕТА СССР

 

Москва, Берсеневская набережная, дом 2/20.

 

23 апреля 1954 г. №54/4

 

Ґражд. САЛАМАХА А.П.

 

Гор. Львов, ул. Затишная, дом № 5, кВ, 5.

 

Сообщаем, что Ваше ходатайство о помиловании САЛАМАХА В.И, оставлено без удовлетворения.

 

 

Зам. Начальника Канцелярии

Президиума Верховного Совета СССР

(И. Бабухин)/подпись