Запалили стодолу з партизанами…

опубліковано 19 січ. 2013 р., 10:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 січ. 2013 р., 12:53 ]

Розповідь Проціва Михайла, 1924 р. н., жителя села Пісочної

 

 

З приходом німців у наше село в 1941 році для вивезення на примусові роботи у Німеччину був складений список молодих людей. Цей список знаходився у сільській раді, зміни чи доповнення до нього проводилися з відома солтиса та поліції. З нашої сімї у цей список попав мій брат Андрій, 1922 р. н. Батько вважав його більш господарчим сином, тому попросив поміняти його на мене.

 

У цей час брат Андрій був членом організації ОУН, яка діяла в нашій окрузі. Після утворення УПА в 1943 році, в нашому селі Пісочній створили партизанський загін. Серед його організаторів був і брат Андрій. Молодший брат Степан став партизаном. У вересні 1944 року у Белецькому лісі повинна була відбутися крайова конференція організації ОУН-УПА. Від нашого села делегували брата Андрія Проціва та Ярослава Гусака. Про цю конференцію дізнались облавці і на підході до лісу зробили засідку. Як наслідок, брата та Ярослава Гусака схопили та доставили в тюрму села Горуцько. Туди звозили всіх спійманих підозрілих людей. Над ними проводили допити з дуже жорстокими та звірячими методами побиття. Невідомо при яких обставинах, але їм удалося вибігти на сусідське подвір’я. Згідно з попередньою домовленістю вони розбіглися у різні сторони. Ярослав Гусак зумів утекти поміж будинки і заховався в одному з них. Брат Андрій, за однією версією, сховався в сіні, де його закололи штиками. За іншою версією, його убили під час допитів або спроби втечі. Таких садистських допитів арештанти більше трьох днів не витримували. На початках тіла убитих закопували у великі ями навколо цієї тюрми (постерунку), а пізніше, коли не було місця, скидали трупи у підвал. Уночі завантажували їх на машину, вивозили та скидали у ріку Дністер. Через це дотепер нашій родині невідоме місце поховання мого брата Андрія.

 

Уночі Ярослав Гусак вибрався за село і повернувся в село Пісочну. Очевидці розповідають, що його тіло від побоїв та ран було майже повністю чорне. Через декілька місяців переховування в ямі, яку викопали під сіном у сусідській стодолі, йому вдалося підлікуватися. Місцеві партизани не захотіли його взяти до себе в загін, побоюючись, щоб він не був завербованим агентом. Тому приєднався до партизанів сусідського села Надітичі. Там пізніше під час облави НКВДисти їх виявили у стодолі та хотіли взяти живими. Хлопці не захотіли здаватися живими. Облавці запалили стодолу і партизани у ній згоріли...

 

Зі села Пісочної у дивізії «Галичина» служили: Микола Стасула, 1926 р. н., Петро Чень, 1922 р. н., син місцевого священика – Микола Калинюк, 1926 р. н. та Володимир Макалюк, 1917 р.н.

  

 

Особливої уваги заслуговує Василь Васильович Мороз, 1896 р. н. У свій час він закінчив Стрийську гімназію. Володів шістьма мовами – крім рідної, української, ще й німецькою, чеською, польською, хорватською, іспанською. Пройшов відповідний вишкіл у закордонних арміях, служив поручником у чеській армії. У 1918 році керував обороною Львова від поляків. Після утворення УПА займав високі керівні пости серед провідників у м. Львові. Був жонатий з дочкою місцевого священика – Ярославою Калинюк. У 1945 році, під час переходу УПА з Волині у Карпати, до Чехословаччини, востаннє провідав свою родину в селі Пісочній. Забрав зі собою сина Романа 1932 р. н. Після успішного переходу в Чехословаччину через деякий час разом із сином емігрував у США, де і помер. Роман один раз у 1991 році приїжджав до Пісочної провідати рідне село.

 

Дружина Василя Мороза з дочкою Роксоланою, 1942 р. н. довший час переховувалася у селі. А пізніше виїхала.

 

Першою, з нашого села, вивезли у Сибір родину Андрія Оприска (у 1940 році), за те, що був добрим господарем. Коли його усю сім’ю із 10 осіб забирали у Мордовську АРСР, забрали і 80-річного батька. Від цього стресу у дорозі з хутора Кольонії до Пісочної він помер прямо на возі.

 

Не пошкодували москалі і першого голову колгоспу Михайла Шейгеца, 1890 р. н. Місцевий сексотник доніс, що у нього на стриху переховується родич, причетний до УПА. За це Михайлу Шейгецу присудили 25 років заслання. Покарання відбував у Караганді.

 

А мене у 1941 році забрали на примусові роботи у Німеччину. У 1943 році я приїжджав звідти у відпустку, через два місяці знову повернувся у Німеччину, працював там на різних роботах. Після закінчення війни мене забрали через фільтраційний табір у радянську армію. Демобілізувався та повернувся в Україну навесні 1947 року.

 

Коли повернувся додому, навколишня ситуація мене шокувала. Від чергового арешту мати з братом Ільком переховувались по чужих хатах. Батько з восьмирічною сестрою перебували в концтаборі у Комі АРСР. Батько там захворів і у 1946 році помер, а сестру віддали у дитячий будинок. Нашу хату з усім її майном конфіскували і передали для проживання вчителям місцевої школи. Сестра Рузя сиділа у Дрогобицькій тюрмі.

 

Маючи деякі гроші, я змушений був викупляти свій батьківський будинок, до якого в скорому часі повернулась мати з братом Ільком. Після переписки з різними інстанціями та установами до нас повернулася з дитячого будинку сестра Теодозія.

 

Поступово почало успокоюватися та налаґоджуватися наше сімейне життя. Але біда на нашу сімю все одно чатувала. В 1947 році 21 листопада, у день мого патрона Михайла, ми сім’єю сиділи за столом. Десь біля 9 години ранку почули стрілянину. Серед різних звуків скорострілів я добре відрізнив звук кулемета «максим», з яким ніколи не розлучався мій брат-партизан Степан. Я своїй родині зразу сказав: «Це облавці прийшли убити нашого Степана». І ця трагедія сталася. Десь біля обіду до села надійшла інформація про те, що весь партизанський загін попав у засаду НКВД, і всіх партизанів, крім сотника Михайла Кучминди, убили. Михайлові Кучминді вдалося утекти на коні. Тіла убитих партизанів завезли на упізнання до Миколаєва, а пізніше закопали десь за містом. Місце захоронення цих партизанів разом з моїм братом нам не було відоме аж до 1989 року. У цьому ж році один з очевидців розповів усю історію перезахоронення.

 

Після того, як убили брата Степана, мене два рази викликали в НКВД Миколаєва, де допитували офіцери Ковальчук та Осипчук. Правда, ніяких фізичних насильств до мене не застосовували. Нічого не дізнавшись, залишили мене у спокої. Думаю, мене врятувало те, що мав білет учасника війни.

 

У 1949 році повернулася з тюрми моя сестра Рузя. Місцеві органи влади нашу сімю більше не чіпали. Головою сільської ради в цей час був Степан Швед, по-місцевому його звали Гиляк. Він вимушено працював на дві руки, тобто тримав контакти з партизанами та виконував вказівки районного начальства. У 1947 році, уночі, через три тижні після вбивства партизанів, Гиляк підпільно організував їх перепоховання на кладовищі села Пісочної, а також не давав згоди на арешт кого-небудь з нашої родини. У 1948 році я пішов робити на трактор, де проробив до виходу на пенсію.

Записав Іван Кахнич 12.11. 2010 року.