В полеглих і закатованих відрубували голови (автор: Чумак Дмитро)

опубліковано 21 квіт. 2013 р., 02:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 квіт. 2013 р., 11:22 ]

Вся Сколівська Бойківщина засіяна могилами борців за волю України. Але в жодному місці їх не зосереджено так багато, як у Млаці під Голицею в Славському. Туди московсько-комуністичні окупанти звозили і стягували з усіх сіл колишнього Славського району свої жертви протягом 1945-1953 років. А ставали ними члени ОУН, старшини та стрільці УПА, учасники нашого збройного підпілля та їхні симпатики із місцевих інтелігентів, селян і робітників, що гинули в боях і сутичках з найжорстокішим з-поміж усіх поневолювачів України. Одних привозили на возах та санях, декого на вантажних автомобілях, а були й такі, кого тягнули, прив'язавши за ноги до запряженого коня прямо по землі. Інколи це були ще живі та поранені. Таким дикунсько-азіатським способом, зокрема, приволокли сюди молоденького повстанця Василя Плечія з Тухлі, якого схопили живим у селі Либохорі того ж району. Неважко уявити собі, яких пекельних мук зазнав цей патріот на своєму останньому життєвому шляху від Либохорі до Славського.

 

Коли ж емгебистські садисти не мали близько якихось транспортних засобів, то в полеглих і закатованих відрубували голови і несли їх до районного центру як свідчення своїх перемог, бо ж за кожного вбитого одержували від 700 до 1200 і більше карбованців премії. Про такий ганебно злочинний випадок ще й зараз з глибоким обуренням розповідає колишній директор Орявської школи Павло Гаранюк.

 

На ту ж Млаку викидали московсько - комуністичні окупанти й тих, що вмирали під час тортур та садистських побоїв на допитах у Славському районному відділі МГБ та приміщеннях більшовицьких військових гарнізонів.

 

Знущалися навіть над мертвими. Частину вбитих виставляли край дороги біля будинку, в якому чинили день у день свої кроваві справи емгебисти, інших - у рові над гостинцем, поруч із самою Млакою. По кілька днів жертви міг оглядати кожен, хто проїжджав чи проходив тими дорогами. В більшості з ніг страчених було стягнуто взуття, часто й одяг. Цими трофеями чекісти та їх родичі торгували на базарах або ж преміювали "стрибків" та сексотів-донощиків, які по-зрадницьки допомагали окупантам.  
 
 
У ті роки я працював учителем у селах Грабовець та Пшанець, що недалеко від тодішнього районного центру. Майже кожного тижня доводилося ходити туди, іноді й по два рази. І за весь той час не пригадую випадку, щоб біля Млаки на схилі придорожного рову не було виставлено для залякування місцевих людей жертви, часто двох-трьох і більше, навіть кільканадцяти. Кожну фотографували та намагалися встановити її ім'я та прізвище. Відтак закопували їх абияк: обличчями вниз, одного головою, другого ногами в ту саму сторону. Зрозуміло, що навіть загорнути тіло покійника в полотно емгебистські посіпаки родичам не дозволяли, а про домовини не могло бути й мови. За приблизними підрахунками очевидців у тій Млаці закопано декілька сотень українських повстанців. Дехто вважає, що їх там лежить більше тисячі.

 

Працівники Львівського "Меморіалу" 6 жовтня 1990 року почали ексгумацію жертв. Перших 17 незабаром було перепоховано, але розкопки продовжувалися. Місцева прокомуністична реакція з числа колишніх радянізаторів та обдурених ними корінних славчан під диригуванням сколівських та львівських опікунів розгорнули нечувано підлу і цинічну кампанію поширення між недосвідченими людьми дивовижно абсурдних вигадок про те, що "викопаними кістками торгують на базарах обласного центру", інші "продають до Ізраїлю". З тупою послідовністю мусолили інсинуацію: "Краще закопаних у Млаці не рухати, бо ще може якась хвороба поширитися" і т. д. Особливо це підступне українофобське гадюче сичання посилилося після того, як на туристській базі "Перлина Карпат" місцеві залишки комуністів під керівництвом своїх збанкрутілих лідерчуків зі Львова провели кілька збіговиськ. Очевидно, що ці події не випадково йшли одна за другою.

 

Та роботи над ексгумацією все-таки продовжувалися. Особливо наполегливим і послідовним у цій важливій справі був заступник голови Львівської обласної організації "Меморіал" Юліян Павлів. Видобуто кості ще 98-ми жертв більшовицького терору. Проведено експертизу, хоч і без неї в жодної чесної людини не було найменших сумнівів у тому, хто здійснював злочини...

 

Прийшла неділя 28 червня 1992 року. До Славського автомашинами, автобусами, потягами і навіть пішки прибули тисячі людей з усіх сіл, що колись належали до тодішнього району. Багато було й гостей із міст Сколе, Стрий, Львів, Воловець на Закарпатті, приїхало кілька десятків школярів - українців зі своїми вчителями з тих територій, які диктатор Сталін віддав Польщі... Людей зібралося стільки, що не лише заповнили дорогу та прилягаючі поля, а й буквально вкрили схили Голиці...

  

  

Двома рядами перед церквою укладено 98 домовин з кістками українських повстанців, дбайливо помитих невтомними руками дівчат та жінок і загорнутими в новенькі сніжно-білі полотнища. Віко кожної домовини накрито національним блакитно-жовтим прапором...

 

Ще в суботу за душі полеглих відправлено традиційний християнський парастас. А в неділю, в одинадцятій годині група українських греко-католицьких священиків розпочинає похорон. В почесній варті стоять біля домовин вояки Української армії, які на чолі з полковником Володиславом М'ялковським приїхали зі Сколього...

  

  

Траурна колона похоронної процесії витягнулася від церкви аж до місця заздалегідь приготовленої братської могили. Майже сотня домовин пливе на дужих плечах молодих чоловіків та хлопців, кожен з яких готовий за прикладом полеглих стати на захист рідної землі. Діти, дівчата і юнаки несуть вінки... Оркестр виконує траурні мелодії... Бойківщина прощається, краще б сказати, аж тепер має змогу гідно вшанувати пам'ять своїх найкращих синів і дочок, передчасно зів'ялого цвіту нації...

 

Священик Василь Головацький виголошує полум'яне прощальне слово. Всі виконують Національний гімн "Ще не вмерла Україна" і пісню "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали". На честь полеглих повстанців тричі лунає військова сальва...