В поезії біль людини. (Автор: СЕРДЮК Зиновій Степанович)

опубліковано 13 черв. 2016 р., 10:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2016 р., 03:58 ]

 

«Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

 

 

 

Народився 29 травня 1927 року в селі Гаї Шляхтинецькі (тепер Гаї-Шевченківські Тернопільського р-ну) у патріотичній селянській сім'ї. Батько – колишній підхорунжий Української Галицької Армії. За німецької окупації навчався у платній українській гімназії. Від осені 1944 року і в перші місяці 1945 року вчився в Бережанському педучилищі на третьому випускному курсі, якого не закінчив. Після арешту старшої сестри Юлії пішов в УПА (сотня «Бурлаки», сотенний «Чорний»).

 

В кінці травня 1945 року, під час тотальної облави «червоної мітли», був захоплений, тортурований. Як малолітній, був засуджений на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Ув'язнення відбував на воркутинських вугільних копальнях (шахтоуправління № 2). Після закінчення терміну ув'язнення ще більше місяця був «пересидчиком» та таки добився звільнення за Указом від 24.04.1954 року (Указ про малолітніх), й повернувся в Україну. За гроші батьків, що були вислані в Кемеровську область, викупив конфісковану стару хату, куди згодом повернулися батьки.

 

Із-за «бандитського прошлого» не мав змоги продовжувати навчання. Був під наглядом кагебістів. Працював різноробочим, а потім теслею у тернопільських будівельних організаціях.

 

Вірші почав писати ще в юності. Друкуватись почав в дев'яностих роках в журналі «Тернопіль», газетах «Свобода», «Подільське слово», «Дзвін». Видав уже 21 поетичну збірку. Повстанська тематика є провідною в усіх збірках.

 

Ось деякі з них: «Армія століття» (2002 р.) та «Народом визнані» (2012 р.) до 60 та 70-річчя УПА; «Армія безсмертних» (2004 p.); «З Богом крізь життя» (2005 p.); «Той буремний час» (2006 р); «Життя для боротьби» (2008 p.); «Буремними дорогами у вічність» (2011 p.); «Бо настав такий час» (2012 p.), «Радість боротьби» (2014 р.) та багато інших. На даний час готується до друку нова збірка «Обирали гарячу смерть». Не зважаючи на похилий вік, продовжує творити і видавати.

 

Зиновій Сердюк – речник нескорених

Серед невизнаних і визнаних повинен бути хоч один, хто стане речником і вісником своєї грізної доби... Це про Зиновія Сердюка, котрий зумів відібрати у небуття правду про своє покоління, правду, якої уже не могли знати Теліга, Ольжич, а почасти — й Боєслав, скошені кулями окупантів. Позаяк він не забув «про страшні народні рани», його обрала ота, за словами Донцова, «друга література нашої доби». Бо ж бути у першій, котра й досі отруює душі зі сторінок шкільних хрестоматій – соромно. Соромно читати цензуроване Сосюрине «Бій одлунав», коли достеменно знаєш, що в авторському оригіналі, збереженому досі, знамена не червоні, а жовто-сині, і «до юрби полонених сам комісар підійшов».

 

 

 

 Його творчість влучно охарактеризував Ігор Пелипейко: «Це фактографічна поезія, точні факти передані точними словами, і вони доходять до серця. У них немає штучної героїзації, розповідається часто про незначні – на тлі історії – події, радше випадки і навіть про події героїчні мовиться без патетики, просто і спокійно. Почуття автора наче приховані, затаєні, але вони відчуваються й хвилюють читача».

 

І далі, звертаючись у листі до поета: «Ви майстер епічного жанру і послідовні в цьому. Щоб не збитися на наслідування інших поетів, скрупульозно додержуватись вимог поетики, обходитись без словесних прикрас і все ж зачепити чиїсь почуття – на це треба мати особливий талант».

 

Усі його вірші – сповнена незагойного болю історія, якої не знайти в зачищених імперських архівах: згідно з наказом КГБ СССР (№ 00150 від 1990 року), оперативно-розшукові справи на учасників українського визвольного руху було знищено. За відсутності діалогу поколінь, коли батьки замовчували страхітливе минуле, Сердюкові палімпсести набувають джерельної вагомості: у якому з наших міст і сіл не було подій, про які він оповів?

 

Мусимо знати про них, бо якщо не ми, то лукаві фарисеї навчать наших нащадків іншої історії – міфічного «общака», у якому немає місця для героїчного чину родин Тикторів, Ковжунів, Тершаковців, Шухевичів чи Бандер. Історію боротьби за нашу незалежність буде підмінено історією підступних ворожих перемог. І тоді забуте повториться знову. Неминуче... Доки бережемо пам'ять, духовні орієнтири не зникнуть.

 

Вдавав німого

Виривали щипцями тіло,

Аж запінились двоє катів.

Хоч його невимовно боліло,

Він ні разу не скрикнув, терпів.

 

Він висів у кайдани закутий.

Кров текла із уярмлених рук.

Скаженіли катюги від люті –

Хоч би вичавив стогін від мук!

 

Вже й заводили «щемну» розмову

Про матусю стареньку, про дім:

«Офіцерскоє вот тєбє слово –

Ми тєбя, молодца, пощадім.

 

Только ти нє упрямься напрасно.

Ми тєбя увєряєм вдвойом –

Обрєчон он. Нєужто нєясно?

Нє сєводня, так завтра найдьом.

 

Нє уйдьот он от нас, етот «Хмурий».

Оцеплєньє кругом, нє уйті.

Ти подумай, а ми здесь покурім.

Долго ждать ми нє будем, учті».

 

Червоніла травичка від крові,

Кров текла від лиця до колін.

Пам'ятав він про муки Христові.

Був готовий терпіти, як Він.

 

І почувся облудно-зміїний

Голос ката: «Ну, что?». Він мовчав.

«Обольйом тєбя, гада, бєнзіном,

Подожжом!» – люто заверещав.

 

Думав – це вже на нього подіє,

І «розколеться» він аж тепер.

Та даремну на зраду надію

Мав московський чекіст-людожер.

 

Не сказав він бандитам ні слова.

Дотепер ще німого вдавав.

Як палав смолоскипом, промовив, –

«Ще не вмерла...» ураз заспівав.

 

Не дали йому Гімн доспівати

(Їх самих охопив, певно, страх),

Люті кулі із двох автоматів

Обірвали при перших словах.

 

Садист

Її вже закатовану везли.

Оголене було дівоче тіло, –

Щоб люди всі застрашені були.

Щоб все село боялось і тремтіло.

 

Був дріт колючий на її руках.

Замучено було її і вбито.

А тіло, все у ранах і синцях,

Знівечене, умисно не накрите.

 

Мовляв, – дивіться, й вас це не мине,

Як зважитесь противитись комуні.

І до землі звисала із саней

Коса отої дівчини-красуні.

 

Аж тут один чекіст, низький на зріст,

З цибулюватою тупою головою, –

Мав добрий вишкіл збоченець-садист,

Тут чорну косу приступив ногою.

 

І в мить одну дівоча голова

Суцільною кривавицею стала.

Знущавсь катюга, як була жива,

Та мук її було йому замало.

 

Ще й копнув. Та багряний сніг «підвів».

Тож сталося не так, як він замислив

І на його нікчемній голові

Скривавлена коса ота зависла.

 

Згоріли в полум’ї обоє

До хати син підходив обережно,

З далеких повертаючись доріг.

Прийшов віддати матері належне.

Але сексот, підлота, підстеріг.

 

А зранку, щойно почало світати,

Загавкали в селі шалено пси.

Двома рядами оточили хату,

Із матюками вчулись голоси.

 

Матуся боса стала за порогом.

Тривогу приховала. Та дарма.

Мовляв: «Заходьте, тут нема нікого,

У цій бідняцькій хаті я сама».

 

«Гдє син?» «Який? Нема у мене сина».

«Ти нє валяй, старуха, дурака!»

І затряслись у матінки коліна:

Невже вони підстерегли синка?

 

Лукаво глянув матері у очі

І приголомшив, мовивши таке:

«Ми знаєм: ночью прібил твой синочєк,

Сідіт теперь вон там, на чердакє».

 

І мати затряслась, немов у стужу.

«Ти харашо подумай, нє дрожи,

Уговорі синочка сдать оружіє,

Срок отсідіт нєдолгій, будет жив»

 

Була у неї з сином інша мова

В ті вирішальні декілька хвилин:

«Чини як знаєш, я на все готова».

І дав останній бій облавцям син.

 

Боровся до останнього набою.

Та, кулями підкошений, поліг.

Згоріли в полум'ї жорстокому обоє,

Накрила стріхою батьківська хата їх.

 

Скатована вмирала

Її звільнили, щоб прослідкувати

Зв'язки з людьми з округи і села.

Під наглядом чекістів вбога хата

Цілодобово, день і ніч, була.

 

Їй довіряли: що не зрадить, знали,

Її не зломлять допити, тюрма.

...Без друзів в рідній хаті помирала,

Надії жодної, що житиме, нема.

 

Скатоване боліло всеньке тіло.

Із ран слізьми змивала мама гній.

Вже тиждень нічогісінько не їла.

Було й рухнутись не під силу їй.

 

...Скінчились її муки і терпіння.

На похорон зійшлось усе село.

Прибули й ті з району, з управління.

«Серйозне підозріння» в них було:

 

А, може, симулює смерть «бандитка»?

Тож мусять перевірити вони,

І стали злочину нечуваного свідками

Усі, хто був отам, біля труни.

 

Ударив автоматом кат покійну

У голову, аж вибризнула кров.

Не ворухнулась. Він тоді спокійно

Із гицлями своїми геть пішов.

 

Похорон мами

Згорьована вмивалася сльозами,

На землю сльози ті текли й текли...

Дивилася, як хоронили маму

З кущів, що біля цвинтаря росли.

 

Та у душі одна була відрада.

Що, окрім інваліда-дідуся,

Йшла за труною вся сільська громада.

І плакала громада майже вся.

 

Намучилася мама на цім світі.

Стражданням не було, здавалось, меж,

Коли головувала у «Просвіті»

І у «Союзі українок» теж.

 

Її поляки пацифікували, –

Маленькою ще бачила той жах.

Півроку мама з ліжка не вставала,

Вся у кривавих ранах і синцях.

 

Страждала й доня, як щодня дивилась

На муки ті й була щодня в журбі.

І з юних літ до Справи долучилась,

Була вже замість мами в боротьбі.

 

Як в сорок першім в місті побувала

(Вже йшла війна і був воєнний стан),

В тюремнім льосі батька упізнала

Посеред змасакрованих краян.

 

У відчаї вернулася додому.

Та з пісні пригадалися слова,

Що плач не дав свободи ще нікому

Й боротись треба, раз вона жива...

 

Не бачила матусі більше року.

Тривожилися матінка й рідня,

Але сказав станичний: «Ані кроку

До дому, він – під наглядом щодня».

 

Зосталася на світі сиротою,

Бо заборонено й відвідини рідні.

Та не була б вона сама собою,

Якби в розпуці марнувала дні.

 

Ні, ні! Тепер вона не сиротина.

В пучок зібрала волю й почуття.

Є в неї друга мати – Україна.

За неї і віддасть вона життя.

 

Божа благодоть

В одній із радіопередач відомий філософ, релігієзнавець Дмитро Степовик сказав, що над Україною Божа благодать. Наші вороги ще в княжі часи – половці, печеніги і інші – щезли. А ми, попри страшні лихоліття, існуємо

 

Край наш був уже не раз руїною.

Втратили, здавалось, все своє.

Божа благодать над Україною...

Може, й справді так воно і є.

 

Нас чекали всіх не просто біди –

Руйнування, майже до основ

Та даремно тішились «сусіди» -

Із руїн ми повставали знов.

 

Нас чекало всіх не просто горе

І жахливі сталінські роки –

Мільйони жертв, голодомори

Розстріли, Сибір і Соловки.

 

Божа благодать над Україною.

Мирно всі працюєм і спимо...

Станем європейською країною?

Чи в московське знов підем ярмо?!