Вони не зрадили. (Автор: ЧЕРНЕЦЬ Дем'ян Іванович)

опубліковано 2 лип. 2016 р., 07:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 серп. 2016 р., 08:56 ]

 

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

 

Народився 6 квітня 1944 року в с. Деренівка Теребовлянського району Тернопільської області. Після арешту батька Чернеця Івана Григоровича, 8 серпня 1949 року, і засудження його військовим трибуналом військ МВД Тернопільської області за ст. 20-54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі у ВТТ з конфіскацією майна, нашу сім'ю в складі: матері Чернець Євдокії Пилипівни, сестри Чернець Зофії Іванівни і мене виселили на спецпоселення під нагляд органів МВД в Пермську (Молотовську) обл. Добрянський район поселення Верхній Луг.

 

Євдокія Пилипівна Чернець з сином Дем’яном і дочкою Зофією, пос. Верхній Луг Молотовської обл.. (зараз Пермська обл.) 1950 рік

 

Від сипного тифу 11 листопада 1950 року померла моя сестра і мене з мамою переселили в Чусовський район поселення Пашія, де я 1951 року пішов у 1-й клас місцевої школи.

 

 

 

 

На спецпоселенні сім'я перебувала з 06.09.1949 р. до 25.03.1957 р. Після реабілітації батьків ми повернулись на Україну, де нас вороже зустріла місцева влада, довший час відмовляючи нам у прописці і поверненні конфіскованого майна. Завдяки наполегливості батьків ця проблема з часом була вирішена.

 

 

 

 

У 1961 році я закінчив Теребовлянську середню школу № 1, а в 1968 році закінчив Львівський політехнічний інститут і отримав спеціальність інженера- будівельника та був направлений на роботу в м. Тернопіль.

 

 

 

 

Як інженер-будівельник я пройшов шлях від майстра до керуючого проектно-технологічним трестом «Тернопільоргагробуд», беручи участь як в проектуванні, так і в спорудженні таких об'єктів як: санаторій «Медобори» в с. Конопківка Теребовлянського району, тепличного комбінату в Романовому Селі Збаразького району, тваринницького комплексу «Маяк» Гусятинського району і в будівництві житла для НВО «Ватра» в м. Тернополі та інші. Членом КПРС ніколи не був. Служба в армії 1970-1972 рр.

 

Після розпаду СРСР я активно включився в громадську роботу з питань національного відродження і розбудови Української держави.

 

При утворенні Народного Руху України у 1991 році став його членом, а в 1992 році створив і очолив осередок Товариства політичних в'язнів і репресованих в НВО «Ватра» із 74 осіб.

 

Метою товариства є сприяння державному, національному і духовному відродженню України, всебічний захист інтересів членів товариства та надання їм моральної та матеріальної підтримки.

 

У 1995 році обраний заступником голови Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, у 1997 році обраний членом комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Тернопільській міській раді.

 

У 2008 році обраний головою обласної організації товариства, а у 2010 році обраний заступником голови Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих

 

Як голова товариства беру активну участь в оформленні музею політв'язнів і репресованих, організації пошуку документів і місць загибелі жертв політичних репресій та їх перепохованні, встановленні пам'ятників і пам'ятних знаків борцям за волю України, а саме: крайовому провіднику ОУН «Бурлану» (Прокопишин Іван) на хуторі Підболото біля села Темногайці Шумського району, крайовому провіднику «Євгену» (Поздик Йосип) в селі Деренівка Теребовлянського району, пам'ятний знак «Борцям за волю України» в полі між селами Пронятин і В. Глибочок Тернопільського району, меморіальну дошку вояку УПА Зайцю Павлу, уродженцю села Добромірка Зборівського району, якого в березні 1945 року енкаведисти повісили в центрі смт. Підволочиськ.

 

Репрезентую і захищаю громадські права членів товариства, допомагаю у підготовці видання книги пам'яті «Малолітні політв'язні Тернопільщини». Беру участь в роботі Координаційної ради громадських організацій національно-патріотичного спрямування Тернопільщини. Учасник подій на Майдані.

 

За активну діяльність в розбудові незалежної Української держави відзначений грамотами міської та обласної рад, нагороджений медаллю «Двадцять років незалежності України», за активну участь в подіях на Майдані 2013-2014 років відзначений медаллю «Учасник Євромайдану».

 

Львівська станиця ОУН-УПА

У Львові, на вул. Сербській, 11/9, з 1946 по 1950 рр. діяла Станиця організації українських націоналістів (ОУН). Її членами були:

 

Галянто Марія Іванівна, справжнє прізвище Кубів Євгенія Іванівна – студентка Львівського учительського інституту, підпільне псевдо «Зірка», родом з с. Залав'я, 1921 р. н.;

 

Кучерена Дарія Олексіївна, справжнє прізвище Шах Анастасія Яківна, родом з с. Мшанець, 1924 р. н.; Литняк Ольга Іванівна, псевдо «Арфа», родом з с. Залав'я, 1926 р. н.;

 

Захарій Ольга, псевдо «Христя», родом з с. Ілавче, 1924 р. н.;

 

 

 

 

Медюх Анна, справжнє прізвище Щербата Анна Пилипівна, родом з с. Деренівка, 1923 р. н.;

 

 

 

  

Моранська Марія Антонівна, справжнє прізвище Польова Анастасія Федорівна, родом з с. Деренівка, 1923 р. н.;

 

  

 

 

Полівчак Степан Пилипович, справжнє прізвище Щербатий Степан Пилипович, родом з с. Деренівка, 1928 р. н.

 

Дві перші учасниці станиці були заарештовані у 1950 році і засуджені за ст. 54-1а-11, на 25 р. позбавлення волі. Литняк О. перед арештом «Зірки» виїхала до Запоріжжя, Захарій О. – до Москви. Щербата Анна засуджена за ст. 54-12 в 1949 р. на 10 р. позбавлення волі. Справу Польової Анастасії передали в м. Тернопіль, де вона і була засуджена на 10 р. позбавлення волі. Судові справи зберігаються в архіві Львівського СБУ на вул. Бандери, 1.

 

Всі підпільниці були з Теребовлянського району Тернопільської області. Як тепер стало відомо з книжки Н. Мизака «За тебе, свята Україно», 20-го тому «Літопис УПА» і судової справи члена ОУН Сердечного Миколи Івановича, Станицю організував провідник пропаганди Тернопільського Крайового проводу ОУН Поздик Йосип Григорович, псевдо «Євген», родом з с. Деренівка, 1921 р. н., для підпільної співпраці. Як член ОУН, перебував у підпіллі з 1943 р. Загинув 12.01.1951 р. в с. Берем'яни Бучацького р-ну Тернопільської області. Меморіальну дошку з його портретом встановлено на будинку «Просвіти» у його рідному селі 20.10.2013 р.

 

 

 

Щербатий Федір

 

Кур'єром між Львівською Станицею і Крайовим проводом пропаганди «Поділля» був Крушний Василь – односельчанин Поздика Йосипа, загинув у 1948 р., а також підпільники: Щербатий Федір, псевдо «Логін», Сердечний Микола, псевдо «Гнат» і студент ветеринарного інституту Кубів Василь, псевдо «Джміль».

 

Керівником Станиці з 1946 по 1950 р., була чл. ОУН Кубів Євгенія Іванівна, котра після таборів ГУЛАГу проживала разом з батьками у м. Донецьку, де і похована 24.04.1980 р.

 

Меморіальну таблицю про Станицю ОУН-УПА встановлено на будинку № 11 на вул. Сербській у м. Львові...

Василь Кубів, Дем'ян Чернець, 2014 р.

 

За віру, націю, за народ

До 72-ї річниці утворення УПА

Національно свідома громадськість України в 2014 році відзначила 72-гу річницю з часу утворення Української повстанської армії (УПА).

 

У XX сторіччі було три УПА і всі творилися на території України з єдиною метою мати свою незалежну Українську державу з рівними національними і соціальними правами.

 

Перша УПА повстала у 1919-21 роках під керівництвом Юрка Тютюнника. Це були партизанські загони на східній Україні, пов'язані з зимовим походом військ Тютюнника з території західної України на допомогу партизанським загонам східної України.

 

Друга УПА – це Поліська Січ, яку очолив Тарас Боровець (Т. Бульба 1942-43 рр.).

 

Третя УПА створена на Волині Організацією Українських Націоналістів (ОУН) теж у 1942 р. (Сергій Качинський – «Остап» роззброїв німецьку заставу і перейшов у підпілля). Визначними командирами третьої УПА були такі відомі командири як: Дмитро Клячківський, Роман Шухевич, Василь Кук. Військові дії ця УПА вела 18 років, з 1942 по 1955 рр.

 

До створення підрозділів УПА та структур підпілля ОУН причетні також вихідці з Теребовлянщини, серед них такі особистості як: Йосип Поздик – «Євген» з села Деренівка і Мар'ян Іваницький – «Промінь» з села Заздрість. Їх дев'ятирічна боротьба на високих постах Крайового проводу ОУН повинна бути прикладом самопожертви для української молоді XXI століття.

 

 

 

 В. Кубів – студент торговельки, Ю. Вовчак – учасник дивізії «Галичина», Й. Поздик – референт районного проводу ОУН, 1942 рік

 

Йосип Поздик, 1921 р. н., був призначений референтом Теребовлянського надрайонного проводу Юнацтва у 1941 р. Перша згадка в архівах КГБ появилася тільки у 1945 р. у зв'язку з розшуком «Євгена» – заступника керівника однієї з референтур Крайового проводу. Розшук проводила спецгрупа УМГБ під маскою СБ ОУН. У матеріалах КГБ є згадка про зустріч спецгрупи з мешканкою с. Кобиловолоки Стефанією Шкварок (член Обласного об'єднання ветеранів у 1995 р.) в неї на квартирі, пізніше у провокаційній «бочці» микулинецької криївки. Допити про «Євгена» не навели на слід, але чекісти вийшли на легалізованого члена Чортківського окружного проводу п. Галата (бухгалтер Кобиловолоцького спиртзаводу). Пошуки за «Євгеном» продовжувалися, поки не вийшли на його слід у с. Мшанець, де був заарештований 25 грудня 1950 р., у господарстві студента 5-го курсу Львівської політехніки Ярослава Москаля, підпільник Микола Сердечний (односельчанин Й. Поздика). Пошуки тривали, кільце звужувалося і нарешті у Золотопотіцькому районі в селі Берем'яни (теперішнього Бучацького району) чекісти завербували до співпраці селянку, давши їй кличку «Зіна» (агент 306-46), а її синові – кличку «Данілов» (агент 306-47). Вони, на прохання бойовика «Думки» (охоронець «Євгена»), дозволили у їхньому хліві викопати криївку. Пізньої осені «Євген» разом з охороною перейшли до підготовленої криївки. «Зіна» по завданню чекістів принесла у криївку харчі зі снодійним. Через встановлений у неї радіозв'язок повідомила військову залогу, що була розташована у колгоспі Берем'ян. Чекісти оточили криївку, через люк кинули димову шашку. Й. Поздик, зрозумівши своє безвихідне становище, наказав охоронцям стрілятися. У криївці застрілився «Євген» – Й. Поздик і два його охоронці – «Орест» і «Степ», третій охоронець «Думка» здався. Це відбувалося 12 січня 1951 р.

 

Мар'ян Іваницькнй – «Промінь», 1914 р. н., після закінчення Теребовлянської гімназії, здобув вищу агрономічну освіту. У 1939-41 рр. перебував в еміграції. Мар'ян Іваницькнй керував роботою підпільних друкарень області. Його дружина Ольга теж перебувала на нелегальному становищі. Після відповідної обробки охоронець «Євгена» – «Думка» почав активно співпрацювати з МГБ. Він допоміг викрити друкарню обласного проводу, де і загинув «Промінь» 14 січня 1951 р..

 

Стаття п. Володимира Мороза від 15 серпня 2012 р. у газеті «Шлях Перемоги» і почуття обов'язку перед колишнім провідником Юнацтва підштовхнули мене організувати поїздку на місця, де загинули «Євген» та «Промінь».

 

9 вересня 2012 р. разом з головою Тернопільського обласного товариства політв'язнів і репресованих п. Дем'яном Чернецем автомобілем п. Модеста Борового виїхали до Бучача. Там нас зустріла п. Орися Синенька – голова Бучацького районного товариства репресованих. Мандрували ми дорогами, довкола Берем'ян, Язловець і прилеглих сіл. Селяни не знають хто така «Зіна» і де та криївка «Євгена». Тітка «Думки» п. Гаврилюк розказала, що її племінник Василь Томяк – «Думка» видав усі криївки району, назвав усіх селян, які годували і переховували підпільників. За добру каїнову роботу отримав помешкання у Тернополі і звання майора МВД. Сусід крайньої хати над каньйоном (височенний берег ріки Стрипи) показав на протилежний зарослий лісом берег Стрипи де і сьогодні зберігаються десятки обвалених криївок, у них загинуло багато повстанців.

 

Вбитих і закатованих підпільників перевозили до села Золотий Потік і закопували на колишньому глиняному кар'єрі. Тепер там селяни спорудили могилу з високим хрестом. Кожного року на Зелені свята біля братської заквітчаної могили відправляють спільну панахиду. Зі сльозами на очах стоять біля могил своїх братів українці з малими дітьми.

 

Я вірю, що з них виростуть майбутні Лепкі, Симоненки, Бандери, Шухевичі і поклянуться продовжити боротьбу до повної перемоги.

541

 

Батько Йосипа Поздика Григорій мав п'ятеро синів, троє з них лежать у братських могилах:

- брат Дмитро у Карелії в урочищі Сандормох, розстріляний 3 листопада 1937 р.,

- брат Степан розстріляний в кінці червня 1941 р. в Умані,

- брат Григорій поліг у бою 24 червня 1941 р. на полі рідного села,

- брат Іван після поневіряння з сім'єю у Сибіру, спокутуючи «гріх» за братів, повернувся у рідне село.

 

Вони не зрадили. Україна пишається такими синами, бо вони герої. Їхні біографії вивчатимуть у школах майбутні покоління.

Василь Кубів