Усні меморати українців північної Молдови про голодомор 1946-1947 рр. (автор: Харчишин Ольга)

опубліковано 20 лип. 2013 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 лип. 2013 р., 01:58 ]

Голодомор 1946-1947 рр. на Буковині та Бессарабії став третім за рахунком, який учинила в Україні радянська влада для упокорення українського народу, знищення його традиційного устрою господарювання та водночас задля створення нового типу людини – знекровленого духовно і фізично, закріпаченого колгоспника-злидаря.

 

Ця трагічна сторінка в українській історії досі залишається належно не висвітленою. Не дано офіційної, науково аргументованої відповіді щодо причин та масштабів буковинсько-бессарабської трагедії 1946-1947 рр., не спростовано облудливої радянської версії, згідно з якою – це був лише неврожай через засуху. Рівночасно спроквола у пресі та деяких сучасних історико-краєзнавчих дослідженнях почали з'являтися матеріали, які розкривають правду про ці голодні роки.

 

Передусім заслуговує на увагу інтернетна публікація політолога Миколи Рубанця «Голод 1946-1947 рр. на Буковині у світлі радянської пропаганди та устами народу» (httр://buknewsv.uа/2009/12/18/12664/). У ній автор, зіставляючи заідеологізовані матеріали тогочасної преси та контроверсійні «живі» свідчення очевидців, переконливо доводить, що цей голод був закономірним наслідком влаштованого радянським режимом геноциду щодо українського народу, який негативно сприйняв цей режим з його аграрною політикою. Усім своїм викладом та у висновку М. Рубанець стверджує, що це був не просто голод через неврожай, а голодомор. Водночас зауважимо, що винести термін «голодомор» у назву своєї публікації автор таки не наважився.

 

Отож, тема голодомору 1946-1947 рр. в Україні потребує масштабних і комплексних наукових напрацювань. Незорана цілина чекає на фольклористів, дослідників «усної історії». На сьогодні польовий матеріал щодо цієї теми у вигляді усних меморатів лежить, так би мовити, «на поверхні», а отже його треба зафіксувати вчасно, допоки є свідки-очевидці. Мій виклад базується на польових фольклорних записах, які я зробила разом із колегою Надією Пастух під час наукових експедицій в українські села північної Молдови (2005-2009). Ці експедиції відбулися головним чином завдяки зусиллям завідувача відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Ярослава Тараса за підтримки дирекції цього інституту. Вони провели дослідження значно ширшого кола питань етнокультури українців Молдови. Та в різних комунікативних ситуаціях, зокрема під час фіксацій змін в обрядовості, пісенному репертуарі, записів автобіографічних та історичних меморатів раз у раз ми зіштовхувалися з темою голодомору як чинника деформації та руйнування традиційної етнокультури та людської душі. Сподіваємось, що запропонований виклад дасть поштовх до подальшого більш системного згромадження та осмислення усних меморатів про голодомор 1946-1947 рр.

 

Усні меморати, які маємо у своїх записах, це близько двох десятків розлогих чи фрагментарних текстів із сіл Бричанського, Дондюшанського, Дрокіївського, Ришканського та інших районів Молдови. Усі записи від жінок, чиє дитинство і молодість припали на повоєнні голодні роки. Така статева однобокість респондентів викликана більшою задіяністю сучасної жінки до традиційно-побутової та громадської сфер життя; розвинутішими психо-емоційними та комунікативними можливостями порівняно з сучасними чоловіками. Водночас у подальших дослідженнях варто було би спрямувати пошуки й на респондентів-чоловіків та провести відповідні гендерні порівняння.

 

Зміст меморатів цікаво порівняти і щодо вікового цензу оповідачів. Навіть побіжні спостереження вказують на те, що спогади осіб, які на час голодомору були у свідомому віці, а також пам'ятали про традиційний уклад господарства українського селянина послідовно виявляють більше рис здорового народного глузду, майже не позначені «зомбуванням» радянських ідеологів. А ті респонденти, яких голодомор захопив у дитячому віці, чия ще не сформована психіка була глибоко травмована баченими жахіттями людських страждань і смертей, а згодом позначена новим колгоспним вихованням, трактують ці трагічні події з відчутним роздвоєнням свідомості (на це ще звернемо увагу надалі).

 

У текстах можна вичленити ті сюжети, мотиви та образи, які повторюються майже в кожному творі, – а отже, є відображенням колективної свідомості місцевих оповідачів:

1) про причини «голодовки»;

2) людські муки, страждання, смертельні втрати;

3) шлях до порятунку;

4) вступ до «колхозу» через безвихідь;

5) емоційні рефлексії, перестороги щодо недопущення голоду.

 

Зупинимося на кожній з цих тематичних груп, звертаючи увагу на «загальні місця» (часто повторювані сегменти текстів), які вказують на процес входження творів про голодомор 1946-1947 рр. у фольклорну традицію.

 

У розкритті причин голодовки народна пам'ять виявляє здебільшого виразну опозицію до брехливої пропаганди про т.зв. неврожай та низький рівень продуктивності праці в регіоні як причини голоду 1946-1947 рр. «Загальними місцями» є вислови: «поставка», «конфіскація», «забирали», «нахально забирали», «ми ні з чим остались», які вказують на насильницький спосіб вилучення зернових запасів у селян владними органами. Особливо чіткі та політично справедливі акценти розставляють особи, народжені в другій половині 1920-х рр., які на час Голодомору були безпосередньо задіяні до хліборобської праці, до прогодування сім'ї.

 

Прикладом є спогади Грумези Катерини, 1928 р. н., с. Баронча, дочки «розкуркуленого» в 1939 р. господаря Петра Грумези, висланого до Сибіру. Змалку привчена батьком до праці («В шість год я вела коні, ворала з татом»), у повоєнні лихоліття дівчина стала основним годувальником в сім'ї, сама вручну засіяла ниву та зібрала добрий урожай. Ось її пояснення причин голодомору: «То як була голодовка? Забрали хліб у поставку. Як був в нас стіжок пшениці, була вже я без тата, я була главарьом в сім’ї. Та й прийшли полумошні з райони та й забрали нам всю пшеницю в поставку, бо государство не мало поставкі Та й як забрали нам тую пшеницю, то ми ні з чим остались. Ми мали сами громаду пшениці, та забрали, більше тона пшениці. А тона пшениці нам хватаї на п'ять душ на год хватає їсти. А государство забрало. Шо ж, то государство зробило ту голодовку! Це не неврожай!» (Грумеза К.)

 

До таких свідомих респондентів належать, передусім, діти репресованих у 1939 р. господарів. На прикладі села Марамонівки та особистої долі місцевої селянки Арбуз Анни, 1929 р.н., доходимо висновку про диференційований підхід влади щодо хлібоздачі: на сім'ї «розкуркулених» накладали значно більші «поставки», ніж, скажімо, на сім'ї фронтовиків-комуністів «Було, шо Сталін дав приказ – забрали, позибирали-повитрушували, де яке було зерно. Мою маму забирают на каторгу, і ми з братом лишаємса самі. – [А маму куди забрали?] – В Ярославску, на торф, на каторгу. У мене тата з братом старшим репресіровали, в Руминію втікли. Бо тато був примарьом і втікли... Так, в сорок шестом забрали всьо. Ми лишилиса з братом молодшим. Всьо, шо було в хаті, всьо конфіскіровали. Ми лишаємса голі-голодні і всьо. В сорок сєдьмом году я вже виходю замуж суда (бо я недалеко жила). Ну та й тут вже було май іначе тато був на фронті. Поставку не дали таку, як у мої мами. І так ми вже витягнулиса в ту голодовку» (Арбуз А.)

 

За ідеологічним принципом вирізняли щодо голодного вироку не лише окремі сім’ї, а й цілі села. Наприклад, село Єлизаветівка, що було засноване на початку XX ст. переселенцями-подолянами та перебувало тільки на стадії формування свого громадського укладу, вкорінення в місцевий ґрунт, вирізнялося своїм комуністичним ухилом (тут ще в 1930-х рр. існував комуністичний осередок), і відповідно, постраждало від голоду значно менше, ніж інші села Дондюшанського району.

 

Особи, які в голодомор були ще дітьми, дають пояснення, оперті передусім на власні фрагментарні спогади, водночас, за інерцією недавнього колгоспного мислення, намагаються згладити трагізм цих спогадів радянськими кліше про неврожай, про вину місцевих чиновників, а не державної системи тощо. Прикладом цього покоління оповідачів є жителька с. Білявинці Єдинюк Надія, 1932 р.н.: «Я скажу, чо був голод. Був голод, бо була война. А послє войни – забрали. Ми мали трошки, і хліба, всьо, я помню. Забирали вес хліб у нас. – [Хто забирав?] – Ну, з примарії, ца голова сільради, брали, понімаєте, лізли на потолок, понімаєте. І як не хотіли давати, як не хтіли давати нахально, нахально забирали. Нахально забирали! І забрали увесь хліб. А потому не вродила була пшеница. Понімаєте, була така саранча, я чула, шо на юґє Молдавії, по тєлєвізорови чула, такі горбатенькі, зелені, і зіли усю пшеницу, кукурудзу, понімаєте, всьо зіли» (Єдинюк Н.).

 

Покоління ще молодших оповідачів здебільшого вже має викривлене радянською пропагандою уявлення про голодомор 1946-1947 рр.: «Я з трийціть шестого года. Мені було, я не помню, в якім году началаса война. Четирі года дліласа война. Мій батько погиб. Нас було четверо. [Плаче. Розповідає крізь схлипування]. Мама молода. Лишиласа з штирма дітьми. Всьо время вона нас пригортала. Потом, у сорок шестом був сільний град. Вибив усьо! І лишилиса ми в голоді» (Мазур Л.).

 

Щодо людських жертв та страждань під час голодомору всі оповідачі, незважаючи на вік та переконання, суголосні у вираженні свого болю, відчуттям глибокого горя. Їхні спогади – зі страхітливими картинами, змальованими лаконічно, але дуже вражаюче. Вони близькі до тих, що маємо у спогадах та народних переказах про голодомори 1921, 1932-1933 рр. в Україні (Кирчів Р. Трагедія голодомору у фольклорному відображенні // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні / Редактори видання Роман Кирчів та Олег Романів. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2005. – С. 59-61.).

 

Найчастіше повторюваними словами є такі: «люди запухали, умирали», «люди падали! Падали, як солома!», «люди їли лободи», «біда», «страх», ховали без домовин», «горя хватило нам».

 

«Та так запухали! Такі впухлі були, шо най Бог борони! Та так умирали, шо вже й в домовину не мав хто класти, яму не мав хто копати. То пішли вчера поховали єдного. А сигодня пішли ше раз, розрили тоту ямку і ще єдного поклали. А хто він такий, та чій є?» (Грумеза К.)

 

Мотив ховання без домовин, без дотримання будь-яких обрядів належить до найчастотніших в українських народних оповіданнях про голодомори. Цей мотив виражає разючий контраст до традиційної в нашого народу шани до померлих (там само – С.59).

 

[Були випадки, що вмирали з голоду?] «– О! Не говори! Ото, тут нижче сусід жив, та й так вмер – запух і так вмер. То навіть гроба не зробили. Отак, як був, закрутили го в веретку, і на підводу, і так повезли на цвинтар, бо не було в шо його покласти» (Арбуз А).

 

«Страшна голодовка була! Люди пухли. Но нас мама вигодувала, бо корову мама тримала. І ми жорнували, і на то молоко, і так жили. Пси зара більше в мене їдя! [Плаче нестримно]. Курям і гусям я зара май лучше даю! (Мазур)

 

«Люди падали! Падали тако, як солома. Йшли, бідували. В нас так ше не було. А були люди, йшли звідти, з-під Карпатів. Може, чули за Карпати, під Руминією, то там дуже бідували. Та приходили. Ой Боже мій! Та шо там, воно з'їсть тоту лєпьошечку з лободи, та живіт спух» (Міщишина).

 

Найрозлогішими та сюжетно динамічними є спогади про те, як люди знаходили шлях до порятунку, кому завдячують збереженням свого життя. Тут різні лінії розходяться від ядра мотиву «йшли в Западну»: міняли коври на картошку; їздили за жомом; віддавали дітей в Западну для порятунку. Яскравим образом у місцевих оповідях постає яма з жомом. Цей образ уже набув ознак фольклорного як амбівалентний символ порятунку і смерті водночас: «Їхали в Станіславську область та привозили жом з ямів, такій вонючий! Жом – на сахарнім заводі, такі відходи» (Арбуз);

 

«Ой було, було! їздили за жомом. А кілько людей там потопилось в тім жомови! Е-ей! Я не ходила – люди ходили. Приїжджали, хто приїхав, а хто ні. Там якась яма була, що там і топилися» (Клімова).

 

Уже згадувана Єдинюк Надія належить до тих осіб, що дітьми були врятовані від голодної смерті добрими людьми із Західної України. Її, дев'ятилітню, батько віддав «у найми» до вдови-попаді зі с. Долина на Івано-Франківщині. Жінка прийняла дівчинку на час лихоліття та ставилася до неї, як до рідної дитини: одягала, доглядала, привчала до праці. Трапилося так, що через два роки перебування в таких «наймах», дитина випадково дізнається від одного прохача-бессарабця про смерть свого батька та двох сестер. Текст її спогаду засвідчує глибоке взаємне порозуміння та побратимство українців-галичан, що проявили милосердя, простягли руку допомоги, і українців-буковинців та бессарабців, що з вдячністю прийняли цю допомогу (див. додаток 1.1, 1.3).

 

Про випадки, коли бессарабських дітей приймали та вигодовували в селах Галичини, навів спогади й уже згадуваний автор Микола Рубанець. Судячи з опублікованого цим дослідником та з власних записів, можемо залічити до широковідомих фольклорних мотивів про голодомор ще один – «допомоги ближньому незважаючи на власну скруту». М. Рубанець наводить приклад, коли чоловік, який приховав два мішки кукурудзяного зерна і тим вигодовував свою сім'ю, давав усім прохачам-бессарабцям по мисці цього зерна. Одного разу мати зауважила, що зерно незабаром скінчиться, на що він сказав: «Даємо, доки маємо, коли не будемо мати – не будемо давати».

 

Схожий фрагмент навела нам жителька уже згадуваного с. Єлизаветівка: «Приходили, міняли за верети, за плаття красіві. А мій тато казав до мами: «Тетяно, ти завтра сама підеш просити». Ну а шо, як воно плаче. Міняли, і плаття красіві, і всьо за кусок хліба, за пуд пшениці. А най Бог милує! В сорок шестом чи сорок сєдьмом. Да. Була біда!» (Міщишина).

 

У канву усних меморатів про «голодовку» майже завжди вплітаються сюжети про вступ селян до колгоспів через безвихідь: «Записалися, бо силували» (Дудун Ф.);

 

«Та голодовку дуже тяжко пережили. Ну вже восени, коли колєктівізація в сорок сєдьмом, колхоз, вже почали давати потрошкі хліба. – [Люди хотіли йти в колхоз?] – Та була голодовка, люди не знали вже, шо робити. Та й тут собраніє, і так, і так: «Ми вас обєспєчім усім, і всьо буде харашо». Та й була така дисципліна сталінска, шо там слова не міг сказати. Скажеш слово, та й... Попробуй сказати шос протів – та й тебе до ранку вже ніхто не знає, де. (Арбуз А.).

 

У спогадах про колгосп теж спостерігаємо роздвоєність оцінок у представників покоління травмованих голодом дітей: «Багато казали: «Не пишітса, бо даєте чортови заявлєніє». А я казала: «Мама, гай, пишиса в колхоз». Ше й не записаласа мама, а я й пішла з сестрою. Пішли ми з сестрою, там робили. Я була звєнєвою. Тяжко було. Доля моя дуже була тяжка» (див. додаток № 1.4).

 

Варто додати, що молоде покоління змушене було миритися з новими реаліями і через те, що його життя тільки-но починалося, потребувало сімейного облаштування, розбудови.

 

Аналізовані спогади обов'язково супроводжуються емоційними рефлексіями, характерними вигуками, висловами зі змістом не допустити подібного голодомору більше ніколи. Загальними місцями є: «Та най Бог милує!»; «Най Бог бороне! Не желаю нікому того, шо ми пережили!», «Молітса Богу, шоб не було голоду!», «Умру – не забуду!» .

 

Оскільки методика наших фольклористичних сеансів полягала передусім в акцентуванні уваги на найглибших пластах української етнокультури в Бессарабії, тобто на традиційно-обрядових звичаях і фольклорі, то нерідко тема голодомору та інших бід із приходом «рускіх» виринала в ході сеансу зовсім несподівано та опосередковано. Ткач Марія, 1921 р. н. с. Проскуряни завершила розповідь про весільні, гаївкові та колядницькі традиції так: «Се всьо було до сорокового году. А в сороковім году, як вже прийшли рускі, як вже началися разні ці самотохи, то се прекратилоса. Вже началаса война, вже людей позабирали, вже не тото було. Вже совсєм другоє, сумно було. Не було радости, не було веселости. Люди пропадали, лишалиса сироти. Мать лишаласа з п'ятерма дітьми, як у кого. Вже туди не до пісні було. А як війна кончиласа, то вже у нас начавса колхоз. Плакали дуже, та боялиса, ни хтіли колхозу. То то вже са прекратило!» (Ткач М.).

 

Отже, навіть ці побіжні спостереження над текстами меморатів про голодомор 1946-1947 рр. від українців північної Молдови дають підстави стверджувати, що це страшне горе глибоко закарбувалося в народній свідомості, увійшло в усну традицію, знайшло адекватне історично правдиве та емоційно забарвлене відображення. У цих меморатах містяться осудливі оцінки сталінсько-більшовицької влади, на основі власного життєвого досвіду показано невиправну кривду, заподіяну українському народові; віддано належну дяку українцям-галичанам, що подали руку допомоги в цьому горі. Водночас, на прикладах меморатів покоління дітей голодомору простежуємо деформації та руйнування людської психіки та загалом української етнотрадиції, що є великою втратою для нашої нації та її культури.

 

ДОДАТОК (Спогад подаємо з максимальним дотриманням автентики мовлення оповідача.)

1.1. «А було тяжко. В нас сім'я була велика. Записалися в колхоз. Батько вмер, як було мені дев'ять год. І вони мене відвезли в Западну Україну, туда. Там відти заміняв хліба, картошкі привіз сюда, бо сім'я була велика.

 

Ой Боже, Боже! Та й батько мене туда відвіз. І як відвіз, знаю, шо село Долина. Долина там село, а яке – я не помню. Кажу вам. Тато мене відвіз туда. Там була жінка, її дочку забрали німці. А її чоловік був попом, батюшком. І чоловіка забрали німці, і забрали дочку. Больше вона мала єдного сина на оборі. Як мене тато туда повів... У неї дуже багато гусей було, така толока. І були грядкі в городі. І вона мене заставила ті грядкі. Я всі ті грядкі полола. А вона їхала, аж у Чернівцах продавати хліб. Хліб цей рожаний пекла. Я це розказувала, Марія Ніколаєвна (Оповідачка апелює до своєї сусідки та подруги Марії Гончар) це знає. І я там служила в неї, батько мене привіз. І мав ще приїхати. Батько більше не приїхав – батько вмер. Я не знала. Дві сестрі вмерли.

– Вони від голоду повмирали?

– Вони від голоду, аякже! Батько взяв звідти хліба, взяв всьо, і прийшов суда. Але до того, як він мене віз туда, то у Віжниці відкриласа яма з жомом. І дуже йшли люди туда за жомом. Ну, я мала дев'ять год. І пішкі йшли ми від Снятини, тоді пішки йшли аж до Вижніци, з татом! І помню, шо там була буточка. І тато підійшов до тої буточкі, там продававса чай. І та жінка взяла (Може це вам не інтересно казати?). І та жінка взяла, і дала мені стаканчик чаю, а ничо – ні хліба, ничо. І тато віпив стаканчик чаю. А була весна, а холодна, знаєте, травичка була тако. І я випила раз-два той чай, тато заплатив, а вона взяла та й вляла ше мені чаю. І я жаждо випила. Знаєте, я була змерзла, я була в ходачках плетених з шерсти. Намочиласа, мокро, бо то, знаєте, ранна весна.

 

1.2. І як ми підійшли до тої Вижніци, а там яма така велика, ну, дальше, може, аж така, як звідси до Марії Ніколаєвної, така яма довга, широка. І лиш зачавса жом. З свєкли, понімаєте, зачавса. І люди туда лізли, знаєте, люди голі, розбиралися, і тако голе, на ліктях. Мені то дуже запомнилоса. [плаче] Я і дітям моїм розказувала то. Вони набирали, бо там на сердині, понімаєте, білий, і вони на ліктях, і на колінах ішли. І там умерші сиділи. І тато мій розбиравса, а я йго ймила за шию і плакала: «Татуню, не треба! Татуню не йди, не йди, не йди! Бо ти підеш, а я са лишу. Я не зможу! Я пропаду! Не йди, не йди!» І він не пішов.

 

І ми йшли назад, і так сиділи жінки, люди вмерші тако. А я, знаєте, радуваласа, знаєте чим? Так сосни, травичка, і під травички дівочій [квіти] зійшли. Знаєте, дев'ять год, дев'ять год. І я пішла бігом, тих квіточок рвала. І пішли ми вже до вокзала. А там на вокзалі вже сідати, шоб мене віз туда, до тої жінкі. Він відкісь взяв той. І як пішли-м туда, а там жінка від нас, я так запомнила її (вмерла вона), так вона голосила: «Мішочєк мій, жонек мій! Украли ї. З чім я вернуса до дітей! З чім я піду до дітей!» Діти, я вам кажу: молітса Богу, шоб Бог дав мір і шоб не було голоду! Бо це вел-ли-ик..., вел- ли-и-ика той!

 

1.3. І повіз мене тато. І лишив. І вернувса відти. І я пасла гуси: виводила гуси (такво толока), виводила їх туда вниз, та цілий день сиділи. Я як йшла додому, та полола грядку, та вона приходила та дивиласа, та жінка. Грядочку: морковку, цибульку, бурачок полола. І ввечер вже йшла, приводила ті гуси. І сама була. Вона мені каже: «Настуня». Мені Надя, а вона каже: «Настуня, нікого не пускай. Басарабців не запускай – басарабци вбивают». Каліточка така була.

 

І я, знаєте шо, пригнала ті гуси, і прийшла додому, а в сина її була корова. Вона мені такі лєпьошкі пекла з картошкі, той. А я взяла, ржений хліб був. Врубала хліба і кислого молока, і їла. Дивлюса, а то прийшов басарабец. Такий, знаєте, у кучмі подертій. Вєтєран войни. Маріїн (Оповідачка апелює до своєї сусідки та подруги Марії Гончар) тато. Він був кавалєр, парубок неженатий. Прийшов до хати і каже: «Слава Ісуса Христа!» – А я кажу: «Слава навіки Богу!» – «Дайте мені кусочик хліба, бо я дуже голоден!» Їх дуже виганяли туди. Знаєте, бувало, шо і вбивали, цигани йшли, разні. Люди добрі були і недобрі. А я взяла, закликала його до хати і наляла йому того молока кіслого, і дала кусок хліба та кажу: «Відкі ви будете?» А він каже: «Я з Молдавії». А я кажу: «А з якої мєсності?» – А він каже: «Та з Липканского района». А це був Липканский район. А я кажу: «А з якого села?» А він каже: «З Білявинец». Я штири класи вчиласа, більше я не.. Я кажу: «Я з Білявинец». А він каже: «Та й я з Білявинец!» Та й взяла та й казала, чия я. Він каже: «Ваш тато вмер, вмерли дві сестрі». Я дуже плакала, вже голод пройшов. Вже голод пройшов, і той. І я дуже плакала.

 

І та баба прийшла додому, а я плакала дуже, шо: «Хочу додому». А я не знала, ну як додому? Кажу вам, правда! Та й вона взяла, та й дала мені таку вішиту рубашечку, як колис вішивали, та й казала, шо то з мої донькі, тої, шо вбили, і юпочку таку крислату, і фартушок. Жилеточка і тепер в мене є, так. Знаєте яка: з бархату, і вішита тако здолу з квіточками: тутво квіточку, тутво. Та в мене ще тепер є. Та вбрала мене. Та й відвіз син її, відвіз до станції. Не помню, на які станції. Мене поклали на товарнякови. Бо товарняки йшли. Та на товарнякови мене поклали, такі-во, шо, знаєте, йшли порожні. Та й багато там люде-е-ей! Людей багато, і жінок. Він мене там вісадив, поклав, поцілував мене той чоловік. Так би я пішла. Потом я інтєрєсувалась, то казали, шо вода була велика, не тепер, а давно була вода май велика і змила то село. То село змила. Я би пішла і тепер.

 

1.4. Ну і, хочу вам сказати так. Я приїхала додому. Як я приїхала додому, тата не було, сестри не було. Умерла з голоду. А друга сестра. Вже як голод пройшов, мама, як віжали пшеницу, жито, і поклали кругом хати. І вже мама молола, спекла хліб. І сестра йшла, і теребила тако жито, і їла. І жито там надулоса, і лоп желудочок, і всьо. Вже найшли мертву. Мама з поля вже йшла, найшла мертву. Вже тата, сестрів я не бачила. Та брат був в мене, самий старший брат. В него був порок серца. Так тоже, як прийшла, та він вмер. Болів туди і вмер. Поховала.

 

І вот, відтоди вже записалиса в колхоз. Колхоз був вже туди. Багато казали: «Не пишітса, бо даєте чортови заявлєніє». А я казала: «Мама, гай, пишиса в колхоз». Ше й не записаласа мама, а я й пішла з сестрою. Пішли ми з сестрою, там робили. Я була звєнєвою. Тяжко було. Доля моя дуже була тяжка...

 

Зал. О. Харчишин, Н. Пастух 22.08.2008 у с. Білявинці Бричанського р-ну від Єдинюк (Халус) Надії Георгіївни (1933 р. н„ с. Білявинці, 4 кл. осв. прац. ланковою, пенсіонерка).

 

Список респондентів

Арбуз А. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 23.08. 2007 у с. Марамонівка Дрокивського р-ну від Арбуз (Прісомар) Анни Данилівни (1929 р. н., с. Марамонівка, сер. осв.) // Тут і надалі вказано матеріали з домашнього архіву О. Харчишин.

Грумеза К. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 17.08.2007 у с. Баронча Дрокіївського р-ну від Грумези Катерини Петрівни (1928 р. н, с. Баронча 4 кл осв.).

Дуцун Ф. – Зап. Н. Пастух, О. Харчишин 23.08.2007 у с. Марамонівка від Дудун Феодосії Іллівни (1922 р.н., с. Марамонівка, без осв.).

Єдинюк Н. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 22.08.2008 у с. Білявинці Бричанського р-ну від Єдинюк (Халус) Надії Георгіївни (1933 р. н., с. Білявинці, 4 кл. осв., прац. ланковою, пенсіонерка).

Клімов Л. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 11.08.2009 р. у с. Єлизаветівка Дондюшанського р-ну від Клімов Любові Іванівни (1929 р. н., с. Ільяновка Дондюш. р-ну, 6 кл.).

Кушнір Є. – Зап. Н. Пастух, О. Харчишин 21.08.2007 у с. Проданешти Флорештського р-ну від Кушнір Євгенії Микитівни (1932 р.н. с. Проданешти, 1 кл. осв.).

Мазур Л. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 23.08.2007 у с. Марамонівка від Мазур (Слабої) Любові Никифорівни (1936 р.н., Марамонівка, 1 кл осв)

Міщишина М. – Зап. О. Харчишин, Н. Пастух 11.08.2009 р. у с. Єлизаветівка від Міщишиної (Шамотайло) Марії Іванівни (1933 р.н., с. Мошана 4 кл. осв.).

Ткач М. – Зап. О. Харчишин 31.09.2005 у с. Проскуряни Ришканськ р-ну від Ткач Марії Дем'янівни (1924 р.н., с. Проскуряни, 1 кл. осв.).

 

Ольга Харчишин, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України (Львів)