Юрій Сінгалевич загинув чи вбитий в автомобільній катастрофі? (автор: Жеплинський Богдан)

опубліковано 25 лют. 2013 р., 12:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2013 р., 13:17 ]

Жеплинський Богдан бандурист, науковець, м. Львів

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 171a

 

Сінгалевич (Дуцько) Наталя Романівна, народилася 11 червня 1911 р. у с. Волі Якубовій Дрогобицького району Львівської області, українка, греко-католичка, вчителька, заарештована в квітні 1950 р., повернулася на Україну в 1966 р.

 

Поскрипують старенькі дерев'яні сходи в притуленому до пагорба похиленому будиночку, що на вулиці Міжгірній на околиці Львова. Стукаю в невисокі двері на поверсі, відчиняє мені господиня. Вітаємось, і пані Наталя запрошує мене в свою скромну господу.

 

Проходимо малесенькою кухнею до невеличкої кімнати з віконцем на вулицю. Посередині кімнати круглий столик з кріслами, поруч з піччю ліжко, з другої сторони тапчан. На ньому бандура. На стіні святі образи і невеликий портрет покійного чоловіка господині, популярного в свій час бандуриста Галичини Юрія Сінгалевича.

 

Згадали минуле, прожите...

 

Народилася п. Наталя в сім'ї священика Юліяна Дуцька. Деякий час він правив у церкві с. Лелюхова на Лемківщині, а потім став парохом у с. Летні на Дрогобиччині.

 

Пані Наталя закінчила початкову школу у Летні, а відтак учительську семінарію в Дрогобичі.

 

Одержати посаду вчителя в довоєнний час українцеві, не змінивши обряду на римо-католицький, було дуже важко, розповідає п. Наталя. І тому в пошуках роботи приїхала я до своєї товаришки Софійки Бекметюк, яка жила в Меденичах. Якось у літню пору ми вийшли в садок, повний пахучих квітів. Яке було наше здивування, коли почули, що з альтанки в сусідньому саду долинає чудова танцювальна мелодія. Ми прислухалися. Так, ми не помилялися: звучала бандура, яку тоді не так часто можна було почути у нас в Галичині. Ми з товаришкою підкралися тихенько до сусідської огорожі і побачили в садку пристійного юнака, що шпарко перебирав струни бандури і неначе розкидав довкруги себе радісні дзвінкі звуки. Юнак закінчив танок і заграв-заспівав українську пісню «Ой, на горі сніг біленький, потім», потім «Ой, у полі вишня».

 

Нам сподобались пісні юнака та й сам пристійний хлопець, і моя товаришка відважилась кинути у сусідський город грудочку землі, коли юнак закінчив співати чергову пісну, і крикнула:

– Гей, юначе, чи не дозволиш нам прийти послухати твоїх пісень, бо дуже гарно граєш і співаєш!

 

Юнак оглянувся, трохи зніяковів, але запросив нас до себе у садок. Так я познайомилась з моїм майбутнім чоловіком Юрком Сінгалевичем, який тоді закінчував гімназію у Львові, а на літо приїздив до с. Меденичів, де жила його мати.

 

Юрій ще малим хлопцем за підручником Гната Хоткевича сам виготовив собі бандуру і навчився на ній грати. Вже в студентські роки став знаменитим бандуристом, залюбки виконуючи на бандурі українські народні пісні та думи, а також інструментальні твори, зокрема численні українські народні танці.

 

– 1937 р. я вийшла заміж за Юрія і ми переїхали жити до Львова, – згадує далі п. Наталя. – Юрій виступав як соліст-бандурист, вчив грати на бандурі, робив інструменти (бандури, торбан), я також навчилася грати на бандурі і допомагала чоловікові чим могла. Юрія стали запрошувати на важливі концерти, а також виступати по радіо. Фірма «Одеон» випустила грамплатівку творів у виконанні Юрія.

 

Юрій підтримував тісні контакти з іншими бандуристами того часу. Часто виступав в ансамблях разом з С. Ганушевським, С. Малюцою, Г. Бажулом, С. Ластовичем, В. Юркевичем і своїми учнями З. Штокалком, М. Табінським та іншими. Він створив у Львові першу дитячу капелу бандуристів.

 

Важким було наше життя під час німецької окупації. Юрій підробляв ще й малюванням, бо мав здібності малярські і ще в довоєнні часи брав уроки малювання у видатного художника Олекси Новаківського. Він дуже любив музику, і Юрко часто бував у його родині з бандурою, грав і співав у компаніях митців-художників.

 

– Якось під час німецької окупації вийшла я на вулицю, та натрапила на гестапівця, що був напідпитку. Він прийняв мене за єврейку і вдарив, я впала. Сталася трагедія. Я була вагітною і через кілька днів народила мертву дитинку. Втрата дитини надовго вибила мене із спокійного русла...

 

З 1945 р. я працювала в ляльковому театрі. Працював і Юрко, який у 1944 р. створив при Львівському будинку народної творчості першу капелу бандуристів, яка швидко набула великої популярності. Крім цього, Юрко далі майстрував бандури вчив грати на цьому інструменті. Працював також скульптором (виготовляв ляльки) і актором лялькового театру, малював.

 

Юрко був справжнім патріотом своєї Батьківщини. Симпатизував і допомагав націоналістичному підпіллю. У бесідах перед концертами розповідав про кобзарів-бандуристів, про українські народні музичні інструменти, цікаві та повчальні епізоди з історії України. Все це, а також зростаюча популярність чоловіка не подобалась комуністичним заправилам. Почались переслідування допити Здавалося, не буде їм кінця Ми були готові до всього. Та сталося непередбачене. 28 липня 1947 р. Юрій, повертаючись з капелою з чергового концерту, загинув в автомобільній катастрофі Це був для мене другий непоправний удар. Я довго не могла опам’ятатись. А далі? Далі ти все знаєш сам, – закінчила п. Наталя розповідь.

 

Я справді починав вчитись кобзарському мистецтву в чудового педагога, бандуриста, митця Юрія Сінгалевича, і його трагічна смерть була страшним ударом не тільки для його дружини, а й для нас, його учнів, усього кобзарства Галичини.

 

Пам'ятаю похорон Юрія Сінгалевича. На Личаківський цвинтар домовину несли учасники капели й учні покійного, перед домовиною дівчата-бандуристки несли бандуру вчителя. За труною серед нечисленної родини йшла прибита горем дружина бандуриста. Всі учні йшли з бандурами, перев'язаними чорними стрічками. На могилі вчителя заграли-заспівали його улюблені, до болю знані і сумні: «Козака несуть» , «Журавлі» та «Морозенка»:

 За Тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче!.. 

– Линуло далеко за межі Личаківського цвинтаря, де виросла нова могила Далі я продовжував учитися грати на бандурі в дружини Юрія п. Наталі Сінгалевич та його соратника Олега Гасюка. Ми намагалися продовжити справу, почату нашим учителем. Та «недремлющеє око» московських окупантів не могло змиритися з тим, що знову звучала рідна невмируща українська пісня, про правду розповідали бандури. У 1949 р. заарештовано Олега Гасюка, який тоді керував капелою бандуристів, а згодом, у квітні 1950 р., і мене.

 

Яке ж було моє здивування, коли на подвір'ї пересильної тюрми в цьому ж 1950 р. я побачив дружину Ю. Сінгалевича і мою вчительку п. Наталю Слнгалевич. А далі – страшні роки неволі, каторжних робіт на засланні в далекій сибірській тайзі на півночі Томської області...

 

Через кілька місяців найбільш «небезпечних» каторжан, а серед них і п. Наталю та нас з братом, закинули ще далі в глуху тайгу, випробовуючи «на виживання». На новому, ще не освоєному ніким, місці застали ми вже біля тридцяти таких же поселенців, яких загнали сюди під конвоєм для організації нової ділянки лісозаготівлі. На перших порах жили ми у військовій палатці та нашвидкоруч збудованому курені-бараку. Треба було терміново обживати нове місце, будувати більш пристосоване житло бо закінчувалось гаряче літо. Нас чекала перша сувора зима...

 

Незабаром у глухій тайзі виросло нове поселення, яке ми, порадившись, назвали по-кобзарськи – Торба! Бо й справді, жили ми відірвані від світу волі неначе в якомусь мішку чи торбі. Бандури були з нами (ми обидва з братом вже добре на них грали) і ми почали вчити охочих робити бандури, а п. Наталя вчила їх грати. Незабаром у тайзі виникла сибірська капела бандуристів із поселенців-каторжан, закинутих долею сюди з України. Душею капели була п. Наталя, дружина видатного бандуриста Галичини – Юрія Сінгалевича.

 

Довкола капели бандуристів, яка набувала з кожним днем все більшої популярності серед спецпоселенців, гуртувалася українська молодь. Одні одним допомагали, потішали, мріяли про повернення в Україну.

 

...Довгі 14 років (з 1950 до 1964 р.) прийшлось відбути п. Наталі Сінгалевич на важких каторжних роботах у суворій тайзі. Кагебістські інквізитори не могли нічого забути-простити дружині відомого бандуриста, яка навіть в умовах тайги наважилась грати на українському інструменті, пропагувати бандуру і українську пісню. Тільки в 1966 р. вона однією з останніх спецпоселенців повернулась в Україну. Та й тут їй було нелегко. Довго не прописували у Львові, поки нарешті поселилась у скромному домику старенького доброго дідуся, змінивши прізвище на Дідошак.

 

...1990 р., в рік сорокаріччя масових репресій та депортацій, в м. Львові проходив з'їзд колишніх спецпереселенців у Томську область. З'їхались давні товариші спільної недолі. Згадувались давно минулі дні. І тепер вже під синьо-жовтими прапорами лунали створені учасниками сибірської капели бандуристів пісні. Співала нескорені пісні і пані Наталя Сінгалевич.

 

...На Личаківському цвинтарі у Львові серед інших могил, на горбочку видніє скромна могила. На металевому хресті невелика таблиця з написом: Юрій Сінгалевич – бандурист (25.У.1911 – 23.VIII. 1947). А під хрестом часто можна побачити сиву стареньку жінку, яка приносить сюди свіжі квіти.

 

...Пані Наталя бере до рук бандуру і грає. Співаємо, як і колись. Довго не змовкає бандура...