Українська Катинь (автор: Федущак Віктор)

опубліковано 22 черв. 2013 р., 07:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 черв. 2013 р., 11:05 ]

Геноцид України в ХХ столітті. Матеріали всеукраїнської

науково-практичної конференції. Львів 2010. 448 стор.

У квітні минає 70 років від жахливого злочину більшовицької влади розстрілів військовополонених польських офіцерів та в'язнів тюрем західних областей України і Білорусії. Ця акція отримала назву «Катинь» завдяки одному з місць екзекуції, що стало відомим. Якщо про знищення військовополонених польських офіцерів говориться голосно і постійно, то про в'язнів тюрем західних областей України майже не згадується. І саме про них я хочу розповісти у своїй доповіді.

 

Матеріали ці були зібрані Львівським товариством «Пошук», від імені котрого я виступаю, і висвітлені у книзі с. п. Голови товариства Інни Федущак, моєї матері і с.п. п. Олега Романіва «Західноукраїнська трагедія 1941». Книга написана про обидва злочини – розстріли 1940 і 1941 рр. у тюрмах НКВД Західної України. Моя доповідь присвячена подіям 1940 р.

 

У вересні 1939 р., після підписання угоди Молотова-Ріббентропа між СССР і Німеччиною, німецькі війська, перемігши й окупувавши Польщу, відступили з частини захопленої території за ріки Буг і Сян і встановили нові кордони між країнами. При цьому значну частину польських військовополонених німецьке командування передало до СССР. Серед них були люди різних національностей, які населяли територію Польщі й виконували військовий обов'язок. Одразу були відокремлені і скеровані як інтерновані до таборів Осташкова, Козельська (Росія) і Старобєльська (Україна) біля 15 тис. польських офіцерів. Частину рядових польських солдатів з пропагандистською метою було обеззброєно і відпущено по домівках. Решту – солдатів, підофіцерів, курсантів, – було розподілено у кілька новостворених таборів НКВД. Їх використовували для будівництва й ремонту доріг у прикордонних областях, а після виконання запланованого обсягу робіт бранців знищували на місцях. Так, згідно зі свідченнями місцевого населення, в'язні табору у Городку Львівської області завершили будівництво автошляху Львів-Перемишль до 7 листопада 1940 р. Натомість біля 2000 польських інтернованих вояків були розстріляні в лісі біля села Бартатів. Приблизно в той же осінній (судячи з одягу при ексгумації) час були розстріляні польські полонені у Володимирі-Волинському. Роботи на Рівненщині тривали аж до червня 1941 р Документи цих таборів досі не розсекречені.

 

З перших днів урядування більшовики розпочали арешти цивільних громадян – «ворогів совєтської влади». У цю категорії потрапили різні чиновники – працівники державних та фінансових установ, владних структур (судочинства, поліції), залізниці, власники виробничих, торгових та інших закладів, великі власники нерухомості (будинків, родовищ, земель і маєтків), керівники дорадянських партій та громадських організацій, котрі усі без винятку були зачислені до контрреволюційних, а також пенсіонери – колишні офіцери усіх армій, крім Червоної. Безумовно, що у цій першій хвилі репресій переважали поляки, які займали більшість високих постів і володінь. Але у багатонаціональній Галичині та Волині у цій категорії «ворогів» опинилось багато українців, а також чимало євреїв, росіян та осіб інших національностей.

 

Усі обласні в'язниці були переповнені. Йшли інтенсивні арешти польських військових, яким удалося уникнути полону і перейти на нелегальне становище. Частина з них почали підпільну діяльність, спрямовану на збереження військових формацій для майбутньої боротьби за відновлення Польської держави, інші просто переховувалися.

 

5 березня 1940 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) була прийнята «суворо таємна» постанова. У ній було два пункти. У першому НКВД пропонували розглянути «в особливому порядку, із застосуванням ВМ (вищої міри) –розстрілу», справи 14 700 військовополонених польських офіцерів, чиновників, поліцаїв, поміщиків, осадників, тюремників, які перебували у таборах Козельська, Осташкова, Старобєльська. Другим пунктом – те саме щодо 11 000 арештованих в'язнів із Західної України й Білорусі. Серед останніх були такі категорії: члени різних контрреволюційних організацій, поміщики, фабриканти, чиновники, перебіжчики, колишні польські офіцери. Розгляд справ пропонували проводити без виклику арештованих і без пред'явлення їм звинувачення, а згідно з довідками із справ, представленими першим пунктом –Управлінням у справах військовополонених НКВД СССР, по другому – НКВД УССР та БССР. Розгляд і винесення рішення поклали на «трійку» в складі Меркулова, Кабулова, Баштакова.

 

Списки-«довідки» на розстріли, як це було усталено в СССР ще з 1930-х рр., надсилалися місцевими НКВД до Москви, де урядова «трійка» їх «розглядала» – проставляла проти прізвищ червоним олівцем «Р» – розстріляти. Тоді завізовані у такий спосіб списки сотнями видруковували і надсилали для виконання вироків у місця утримання приречених.

 

Віднайдена в російських архівах таблиця (Listy Katyńskiej ciag dalszy. Straceni na Ukrainie / Pod red. Marka Tarczycskiego. – Waszawa, 1994. – S. XII-XIV.) засвідчує нумерацію і дати підписання таких «вироків». Датування їх починається з 1.04.1940 р. До 20 Квітня цього ж року вони стосувалися лише трьох таборів, зазначених у 1 пункті постанови. Наприклад, список від 20.04.1940 р. за номером 038 мав 4 частини: 100+100+100+99, навпроти яких записано «Осташків».

 

13 квітня 1940 р. згідно з таємним розпорядженням, зі всієї Західної України в один день були вивезені до Казахстану родини усіх ув'язнених. До того часу вони могли носити до тюрем передачі своїм близьким, а подекуди обмінювалися й записками, які таємно передавала обслуга. Таким чином, родини більшості в'язнів знали і дату арешту, і місце їх перебування. Після 13 квітня контакти з більшістю родин припинилися.

 

21 квітня 1940р. у згаданій вище таблиці зустрічаємо списки з номерами 041/1,2,3 – 80+72+262, 042 – загальний на 418 осіб, 043/1,2,3 – 100+100+48. Проти них – запис «Україна», який правдоподібно стосувався обласних в’язниць Західної України. Далі списки трьох таборів з 1 пункту постанови чергуються зі списками «Україна» чи «Білорусія».

 

Українські списки мають нумерацію055/1,2,3,4,5 –100+100+100+100+43, 056/1,2,3 – 100+100+117, 057/1,2,3 – 140+80+86. Дати не вказані, але проміжок сусідніх – 5.05 і 9.05 – робить ці дати очевидними.

 

Наступні дві партії списків з України були підписані після 20.05.1940 р, їх нумерація: 064/1,2,3 – 100+82+84, 065/1,2,3 – 100+86+136, 066/1,2,3 – 100+100+73, 067/1,2 – 114+106, і в самому кінці таблиці – 071/1,2 –100+90 та 172/1,2 – 99+84.

 

Цей жахливий злочин масового знищення громадян без суду й слідства частково був оприлюднений у час німецької окупації. Тоді у ряді міст з агітаційними цілями німецька адміністрація проводила ексгумації жертв злочинів НКВД. У Росії, в Катинському лісі, були відкриті останки полонених з Козельського табору. Міжнародні організації проводили обстеження, були відповідні публікації. Про інші місця розстрілів 1940 р. тоді не дізналися. Після війни, як звично, комуністична влада заявила, що це були жертви нацизму.

 

Лише в кінці 1980-х рр. «перебудови й демократизації» російські архіви почали оприлюднювати документи й списки цієї акції, але тільки за першим пунктом постанови. Польські державні інституції та громадськість взялися інтенсивно досліджувати виявлені документи й імена, ексгумувати і впорядковувати місця поховань полонених, віддалені на кілька десятків кілометрів від кожного з трьох таборів.

 

Нарешті, у 1994 р. був віднайдений документ, який стосувався другого пункту постанови 1940 р. Це була копія списку на 3 435 осіб в алфавітному порядку, де проти прізвищ з іменами, по батькові і роками народження проставлені номери зазначених вище списків-вироків по Україні. До цього списку є супровідний лист начальника 1 спецвідділу НКВД УССР Цвєтухіна до начальника відповідного відділу НКВД СССР Баштакова, датований 25.11.1940 р. У ньому лише два речення: «Направляю личные тюремные дела, согласно списка арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках».

 

Пошук цих справ, висланих з України до Москви, триває й донині. Урядові установи України й Росії незмінно повідомляють усім родинам, які розшукують дані про безслідно зниклих тоді арештованих, про відсутність будь-яких відомостей про них. Але ж у березні 1959 р. начальник КҐБ СССР О. Шелєпін доповідав першому секретареві ЦК Микиті Хрущову про те, що на виконання постанови від 5.03.1940 р. НКВД розстріляло 14 552 осіб з таборів Козельська, Осташкова, Старобєльська і 7 305 осіб із в'язниць Західної України та Білорусі.

 

Зіставлення усіх цих документів допомогло зрозуміти, що для приховування злочину особові справи розстріляних були відправлені до Москви, і в Україні залишився про них єдиний слід – копія цього списку, до речі, оприлюднена лише у Польщі. Державний Прокурор Польщі п. Снєжко передав цей документ Львівському «Пошуку». На той час тут зібралося понад 200 запитів від родин на встановлення безвісної долі близьких, які «Пошук» не міг задовільнити, отримуючи від усіх посткомуністичних архівів незмінну відповідь: «Немає даних». Із отриманням цього списку одразу 96 родинам було вислали повідомлення, що імена розшукуваних у ньому, знайдено. Почалися пошуки місць розстрілів, які досі залишаються безрезультатними. Проте, зібрано чимало свідчень очевидців і родичів загиблих, які дають можливість «робити певні висновки та висунути ряд гіпотез, що потребують документального підтвердження:

 

відсортувавши списки за їх номерами, вдалося встановити, що останнє число означає порядковий номер у кожному з окремих списків, наприклад, 55/3-17 означає 17-й номер прізвища у третій сотні зі списку 55. Числа розстріляних, з незначними друкарськими помилкам, цілком відповідають зазначеним у таблиці вирокам; оскільки контакти між в'язнями та рідними тривали до 13 квітня 1940 р., в окремих випадках – довше, то за свідченнями родин можна стверджувати, що списки з номерами 41 і 42 – з Тернопільської та Чортківської тюрем, 43 – з Луцька, 55, 71 і 72 – зі Львова, 56 – з Дрогобича, 64 – з Івано-Франківська;

 

серед в'язнів 71 і 72 списків багато арештованих у квітні-травні, часом просто на вулиці. Напевно, за браком запланованої кількості приречених проводилися додаткові арешти;

 

як завжди до і після того, розстріляних або ще живих в'язнів, виконавці з НКВД транспортували до таємного місця поховання – найближчої зручної безлюдної або лісистої місцевості. Перший і найменший етап був із Луцька, 30 квітня. В'язнів транспортували поїздом аж до Збруча. Двоє дітей колишніх українських сенаторів з Волині до польського Сейму – Олени Левчанівської та Миколи Маслова – супроводжували цей ешелон на вантажівці. Дальший маршрут невідомий.

 

У Івано-Франківську відоме місце, де енкаведисти ховали своїх жертв увесь довоєнний період, – це Дем'янів ляс (сучасна назва – Дем'янів Лаз). Навряд чи потрібне було інше. У Дрогобичі при ексгумації жертв червня 1941 року після приходу німців були відкриті вказані свідками ями на кладовищі поряд із тюрмою НКВД. Одна з ям містила дуже розкладені (давніші) останки. Серед них, за одягом, був опізнаний Адлесбергер Павло Хаїмович 1887 р. н., прізвище якого фігурує у списку 56/2 під порядковим номером 37. Є свідчення колишніх в'язнів Львівської тюрми № 4 («Бриґідки») про те, що у травні 1940 р. кілька ночей підряд із камер викликали за списками людей і розстрілювали у підвалі каплиці на тюремному подвір'ї (відоме стаціонарне місце розстрілів у Львові). Про наявність інших великих розстрільних справ того періоду в архівах СБУ поки невідомо;

 

Родичам, які подають відповідні запити в архів СБУ про місця поховання рідних, пропонують звертатись до впорядкованих в останні роки урочища Биківня під Києвом та польського військового кладовища жертв Старобєльська під Харковом. Але немає жодного аргументу чи прецеденту, щоб на розстріл возили через цілу Україну, і при тому таку велику кількість людей. Це загрожувало б порушенню таємності і було б помічене у київських чи харківських пересильних пунктах, чого не спостерігалося. Цьому суперечать також факти віднайдення особистих речей та верхнього одягу жертв саме цих розстрілів у камерах «Бриґідок» у 1941 р., коли німці відкрили тюрми. Якби в'язнів вивозили, то посуд і одяг не могли б залишити.

 

Ці дослідження спонукають нас до продовження праці для отримання відомостей про обставини й місця страшного більшовицького злочину, скоєного навесні 1940 р. Документи щодо виконання смертних вироків та місць поховання (розпорядження виконавцям, їх звіти про виконання та захоронення) у багатьох країнах досі залишаються у цілковитій таємниці, незалежно від процесів реабілітації та демократизації. Вдалося знайти й оприлюднити маленьку частину таких документів у Москві, Харкові, Одесі, але стосовно 1920-30-х рр. Невідомо, чи такі документи щодо акції 1940 р. знаходяться в Україні, чи заради збереження таємниці відправлені, як і особові справи розстріляних, до Москви. Але напевно відомо, що ці матеріали зберігаються без строку давності і мають гриф «цілком таємно». Крім того, відомо, що після кожного масового знищення політв'язнів більшовики розстрілювали й виконавців акції. Усе це утруднює пошуки істини.

 

У співпраці з «Пошуком» польська Прокуратура також відсортувала зазначені списки за їх номерами, зібрала в процесі слідства тисячі документів і свідчень родин розстріляних і опублікувала відсортовані списки разом із зібраними анкетними даними у наступному збірнику (Ukraiński ŝlad Katynia / Oprac. Zuzanna Gajowniczek. – Warszawa, 1995. – 272 s.). Проаналізувавши оригінал та результати польських досліджень, у книзі «Західноукраїнська трагедія 1941» товариство «Пошук» опублікувало список 1 011 осіб (із загального числа 3435). Переважно, це імена відомих діячів у Волині й Галичині, а також тих, про кого у поляків немає жодних відомостей, і котрі, ймовірно, мають українське походження.

 

І на сьогодні місця поховання жертв катинської розстрільної акції, серед яких є багато українців, галичан, не встановлено. І сьогодні родичі загиблих не мають місця, де б запалити свічку пам'яті, покласти квіти.

 

Від імені членів нашого товариства пропоную організаторам Конференції звернутися в Інститут національної пам'яті з проханням про спільне з Незалежним Комітетом дослідження катинського злочину (м. Варшава) дослідження з метою встановлення обставин та місць масової страти і поховання в’язнів України 1940 р., оскільки саме НК досяг найбільшого успіху.

 

Нещодавно у ЗМІ повідомили, що російський прем'єр Владімір Путін запросив свого польського колегу Дональда Туска на вшанування пам'яті жертв Катині. Це важливий крок нинішньої Росії у визнанні злочину НКВД, який старанно замовчувався і досі не розсекречений повністю владою РФ. То ж з'являється новий шанс на отримання від архівів (уряду) Росії решти документів.

 

Але необхідно тиснути, звертатися, звертатися, звертатися.