Україна у боротьбі за Незалежність. Частина ІV. (Автори: Лялька Ярослав, Бачинський Роман)

опубліковано 12 жовт. 2013 р., 04:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 жовт. 2013 р., 09:06 ]

Літопис нескореної України:

Документи, матеріали, спогади.

Книга І.

 

Ми віримо в силу і воскресіння України

Із Декларації Проводу ОУН

 

 

...«Завтра мене розстріляють... Прощай, світе, прощай, життя. Слава Україні! Мирон Труш...» Ці слова, написані кров'ю на стіні камери смертників № 9 львівської в'язниці «Бригідки», прочитали ті, хто прийшов хоронити тіла змасакрованих енкаведистами в'язнів у перші дні війни сорок першого.

 

Виконавці цих нечуваних звірств над людьми – кати московсько-більшовицького НКВД і НКДБ.

 

А скільки було їх, жертв політичних репресій, впродовж царювання кривавих правителів «единой и неделимой». Сотні тисяч?.. Мільйони?.. Їх тіла і кості повсюди. У підмурках казематів енкаведистських застінків, у шурфах уранових копалень, на дні морів і озер, у непрохідних хащах сибірської тайги і тундри... Спалених заживо, заморених голодом, задушених отруйними газами в часи численних повстань у концентраційних ГУЛАГівських катівнях...

 

Більшовицький геноцид не з'явився на порожньому місці. У російських комуністів були «славні» попередники – царські сатрапи. Вони дуже полюбляли чужі краї. Заради цієї «любові», за висловом Т. Шевченка, на край світа заглядали, «чи нема країни, щоб загарбать». І такі краї знаходились – Сибір, Середня Азія, Кавказ, Крим. У смертельних обіймах «добровільного возз'єднання, об'єднання, приєднання» умирали цілі народи. А дружба між поневоленими та поневолювачами, з подачі апологетів російського шовінізму, все «цвіла й цвіла». Із покоління в покоління. Немов загіпнотизовані, часто добровільно йшли народи у лабета окупантів.

 

Особливу «любов і ніжність» російські колонізатори проявляли до України. А почалось усе відразу після укладення українсько-російського договору 1654 р. Вінценосний цар-тиран Петро І, втілюючи в життя хижі задуми попередників, з перших днів свого владарювання повів широкий наступ на права і свободи народу України. Як зазначає відомий український письменник Юрій Мушкетик, «...саме од Петра І впали на український народ перші найбільші лиха, почалося цілеспрямоване знищення його самоврядування, утиски мови, культури, нівеляція, русифікація українців. То – один з найкрутіших чорних рубежів нашого народу, нашої історії».

 

Кривава різанина, вчинена улюбленцем царя Меншиковим у Батурині, цілковито розвіяла ілюзії деяких українських політичних і військових діячів щодо справжніх намірів російського царя. Почалось жорстоке переслідування прихильників гетьмана Мазепи, ув'язнення десятків тисяч козаків й вислання їх на каторгу для осушення боліт під майбутню російську столицю, заслання в соловецькі монастирі-тюрми.

 

Кровожадна цариця Катерина II, організовуючи різні інтриги і розбрат між верхівкою козацтва і трудовими верствами населення, зуміла остаточно доконати Україну. До кінця XVIII ст., тобто до 1800 р., Москва встигла затерти всі сліди української державності й перетворила Україну в звичайну московську провінцію, поділивши її на губернії.

 

З метою дискредитації українського етносу, ідеї самовизначення України, як держави, царські сатрапи всіляко паплюжили український національно-визвольний рух. Найвизначніші діячі української історії XVII – поч. XVIII ст., які були великими патріотами України, зображувались як зрадники українського народу.

 

З особливою неповагою і ненавистю говорилося про українських гетьманів. Іван Виговський – «підлий зрадник», Іван Брюховецький – «демагог» і «зрадник», який прагнув «віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу – султанській Туреччині і Кримському ханству», Кость Гордієнко – «зрадник» і «демагог».

 

Іван Мазепа – «підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам», який «зобов'язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави» і «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі», «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. п.

 

Пилип Орлик та інші мазепинці – «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля» (Культура і життя. 1990, № 27, 8 лип.).

 

Нелюдських знущань з боку ката українського народу Петра І зазнав прихильник Івана Мазепи гетьман Павло Полуботок, який помер в царській в'язниці.

 

Останній кошовий війська Запорозького Петро Калнишевський був кинутий Катериною II у Соловецьку в'язницю, де, промучившись 25 років, помер.

 

Розпочалася суцільна смуга політичного, економічного і духовного гніту. В дію було запущено найбільш випробуваний, найбільш надійний інструмент підкорення нації – асиміляція. Спочатку верхнього, заможного прошарку «малороссов», потім ця хвиля охопила всі верстви, всі сфери життя української спільноти. Та шовіністам не терпілося: повільно йшла русифікація! Правляча верхівка прагнула якнайшвидше покінчити з «хохлами», повністю асимілювати їх. Для цього потрібно було відібрати в українців мову, культуру, національну самобутність. З цією метою уже в 1720 р. заборонено вживати українську мову. У 1863 р. з'явився так званий валуєвський циркуляр, а через тринадцять літ – в 1876 р. – Емський указ й розроблені на його основі розпорядження, що, по суті, стали справжнім зашморгом на тілі української нації.

 

«Школа государственная должна быть русской, национально-патриотической, – рішуче висловився у відповідь на численні прохання і протести українських діячів культури і освіти VII з'їзд російського дворянства у 1911 р. – Правительственная школа не может иметь инороднический характер, в ней должен, без каких-либо уступок, господствовать государственный язык, обучение должно вестись на русском языке. Ведь Россия – конгломерат разных народностей, так неужели же мы будем сознательно стремиться к созданию племенного сепаратизма, который проявляется у каждой народности? Нам, дворянам, надлежит сказать, что школа должна быть русской и Россия для русских» (Західна Україна. 1931, № 1. С. 52-53.).

 

Ера духовного глуму над українським народом, незважаючи на помітні революційно-демократичні перетворення, що відбувалися в цей час у Європі, продовжувалась аж до початку Першої Світової війни в 1914 р. Щоб Україна не вийшла з-під контролю російських ставлеників, царські сановники дають вказівки місцевим властям «пресекать» будь-які прояви національного відродження.

 

З таємного листа полтавського губернатора Багговута від 4 лютого 1914 р., адресованого міністру внутрішніх справ Росії, видно, які потуги намагалися робити російські колонізатори, щоб втілити в життя великодержавні шовіністичні наміри. «Несмотря на категорические требования инспекторов вести обучение только на русском языке, – доповідає шовініст-сатрап, – учителя уклоняются от этого при всяком удобном случае и приводят постоянно одну и ту же оговорку, заключающуюся в том, что язык малорусский есть их родной язык, что только на этом наречии дети быстро усваивают предмет преподавания и что нет никакой беды в том, что параллельно с русским языком даются объяснения на малорусском, ибо поступающие в школу дети у себя дома все-таки говорят и будут говорить с родителями по-малорусски» (За вільну Україну (Львів), 1990, № 73, 25 квіт.).

 

Далі чиновник зазначає: «Сельское духовенство в значительной степени также сочувствует украинскому движению, и так как оно близко стоит к сельскому населению, то эти идеи через их посредство легче проникают в простой народ.

 

Среди интеллигенции замечается также достаточное количество сторонников украинского движения. Появление никогда не виданных раньше афиш «украинского музыкально-драматического гуртка» (т.е. кружка украинских трупп и украинского клуба) подтверждает это. Значительная часть служащих губернской, уездной и земской управ – так называемый «третий элемент», люди сами по себе левых убеждений, является также благодатной почвой для развития и пропаганды украинских идей и исповедует мазепинское движение. Украинский клуб в Полтаве состоит из людей, исключительно принадлежащих к тому же движению. Многие украинцы состоят на службе Министерства Народного Просвещения и занимают профессорские кафедры, примером чего служит Львовский профессор Грушевский, постоянно пребывающий то в Киеве, то во Львове и беспрепятственно руководящий опасной и гибельной работой мазепинского лагеря...» (За вільну Україну, 1990, № 73, 25 квіт.).

 

Виходячи із цих обставин, губернатор рекомендує: «Так как внедрение этих стремлений в умы и сердца интеллигенции и простого народа грозит созданием в будущем между русским и малорусским народами такой преграды, уничтожить которую будет очень трудно, и что движение это становится за последнее время бесспорно опасным для России, то я полагаю необходимым бороться с украинским движением следующими мерами:

 

Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов...

 

назначать на должности инспекторов народных училищ людей деятельных, энергичных, твердых и исключительно великоруссов...

 

всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому движению, немедленно устранять...

 

поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанность учителям внедрять в молодежь понятие о единой неделимой России, поясняя смысл слова «украина», то есть «окраина» Государства в былые времена...

 

обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения. Выбирать благочинных с особым разбором, назначая людей твердых и энергичных. Необходимо во главе епархии ставить Преосвященных Архиереев в исключительно великоруссов...

 

оказать самое крупное давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями...

 

Обратить особенное внимание на семинарии, на учебно-воспитательную часть в этих учебных заведениях. Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов, удалить немедленно всех слабых и бездеятельных ректоров. Учащий персонал должен быть только из великоруссов..

 

Надзвичайно велику увагу губернатор-шовініст приділяє пресі, за допомогою якої, на його думку. можна «искоренять чуждый дух свободы».

 

Основну ідея боротьби зі «смутою» в газетах повинна полягати у наступному: «Доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малорусской; признанием общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена...

 

разъяснение, что «украина» означает «окраину» и что такие окраины до присоединения Малороссии к России... были и у Польши, и у России...

 

Необходимо правдиво (?! – Авт.) освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще «окраины» Государства, поясняя, что никогда никакого «украинского народа не было»...

 

возможно частое помещение в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, каковым только и является великорусское наречие, о богатстве русского языка, обширности и богатстве его литературы и т. д.,

 

о роли современного малорусского языка как простонародного и не имеющего литературы и будущности...» (там же.).

 

Не забув губернатор – «моралист» згадати і про економічний аспект агітаційно-пропагандистської справи у газетах, вказуючи на необхідність... «помещения статей об экономической связи малорусских губерний с великорусскими». «Вследствие обнаружившегося в последнее время стремления украинцев выйти из экономического подчинения Москвы (що відбувається й сьогодні в Україні. – Авт.) и основать свой торговый и биржевой центр в Киеве, желательно было бы, чтобы Министерство финансов вело национальную финансовую политику с целью закрепления за Москвой ее положения экономического центра и уничтожения попыток к экономическому сепаратизму украинцев.

 

Вследствие участия евреев во всяком вообще революционном движении, в том числе и в украинофильском, я полагаю необходимым всех евреев, не имеющих права жительства в сельских местностях, выселять, не создавать никаким образом новых местечек, включаемых в черту оседлости, и всеми мерами содействовать земствам и другим организациям в борьбе с экономическим порабощением края еврейством» (За вільну Україну. 1990, № 73, 25 квіт.)

 

Коментарі цих одкровень губернатора, як кажуть, зайві.

 

Мінялись часи, мінялись властителі, політичні методи поневолення українського люду – не мінялася лише звіряча суть завойовників-русифікаторів, що діяли за принципом: розділяй і владарюй. Русифікація стала основною зброєю у тодішніх і наступних масових репресіях щодо знедоленого та нескореного народу України.

 

Надзвичайно великого розмаху набрав терор проти українського народу з приходом до влади в Росії ленінсько-більшовицьких узурпаторів у 1917 р. Саме тоді, коли на уламках Російської імперії почала формуватися самостійна українська держава, у сп'янілих від крові головах керівників Ради Народних Комісарів більшовицької Росії визрів план, який не вдалося здійснити царським завойовникам – план цілковитого поневолення України. Та перед тим, як взятися за Україну, більшовицьким вождям треба було втримати владу в самій Росії – зламати опір «враждебных классовых элементов». І вони діяли... У всі кінці Росії від Леніна полетіли телеграми, розпорядження, листи, депеші, в яких рясніли слова: «...Будьте образцово беспощадны...» «Надо поощрять энергию и массовость террора...» «Расстреливать, никого не спрашивая и не допускай идиотской волокиты...»

 

У листі від 11 серпня 1918 р., адресованому «товарищам Кураеву, Бош, Минкину и другим пензенским коммунистам», Ленін з властивою йому категоричністю і жорстокістю наказував:

 

«1) Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) не меньше 100 заведомых кулаков, богатеев-кровопийц.

2) Опубликовать имена.

3) Отнять у них весь хлеб.

4) Назначить заложников – согласно вчерашней телеграммы.

 

Сделать так, чтоб на сотни верст кругом народ видел, трепетал, знал, кричал: душат и задушат кровопийц-кулаков. Телеграфируйте получение и исполнение.

Р. S. Найдите людей потверже. Ленин». (Комсомольская правда. 1992, 12 февр.)

 

Від примх «людинолюбця» юриста Леніна гинули цілком безневинні люди.

 

Інквізиторські методи політичної боротьби за владу більшовицькі можновладці без будь-яких корекцій згодом перенесли на український грунт, щоправда, у завуальованій формі. Визнаючи на словах право націй на самовизначення і відокремлення, новітні царедворці із замашками імператорів у відомому «Маніфесті до українського народу» від 4 грудня (17 грудня за н. ст.) 1917 р., висунувши ультимативні вимоги до Центральної Ради, дали зрозуміти, що про самостійну Українську державу не може бути й мови. Це красномовно видно з інструкцій і настанов, які давав Лев Троцький своїм шпигунам-дезинформаторам, що засилалися на Україну після встановлення там влади Української Народної Республіки: «Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок – и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Поэтому они рано утеряли свою «самостійність» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех обеспечен. Помните также: так или иначе нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами» (Праці Українського Наукового Інституту. Т. XIII. Варшава, 1932. С. 149-151.).

 

Немов на глум віруючих і духовенства головний вішальник червоної революції розробляє заповіді брехні і фальші, та наставляє, як треба користуватися ними, щоб одурманювати простий український люд, аби він переходив на бік більшовицької влади: «Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте эти мои десять заповедей: они во многом вам помогут. Кроме того, знайте, что для достижения намеченной цели все средства хороши. Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской...» (там же.).

 

Думку пре «нерозлучність» Росії і України повторив і голова ВЦВК РРФСР Я. Свердлов. Виступаючи у дебатах по звіту ЦК КП(б)У 3 березня 1919 р., він запитав: «Вы знаете, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины

 

Саме завдяки казуїстичній демагогії керівництва партії і уряду РРФСР та російських шпигунів-пропагандистів, що сараною налетіли на Україну, та недостатньої свідомості українського війська, втомлених війною голодних селян та робітників, які «клюнули» на обіцянки миру, хліба і волі, виникла ситуація, при якій стало можливим комуністичному уряду Росії втручатись у справи суверенної Української держави.

 

1 січня 1918 р. Ленін посилає в Україну свого надзвичайного комісара С. Орджонікідзе «для об'єднання дій функціонуючих там радянських організацій в усіх галузях їх роботи (військової, продовольчо-банкової та ін.)» (Романчук Олег. Ультиматум. К, 1990. С. 41.).

 

Проте цього провокаційного демаршу «вождеві революції» видалася замало, і 15 січня 1918 р. він пише до Морського революційного комітету: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів (тих самих катів, що жорстоко розправилися з напівозброєним загоном студентської молоді під Крута – Авт.) для воєнних дій проти буржуазної Ради» (там же. С. 47.).

 

Командуючий більшовицькими військовими частинами Антонов-Овсієнко, що прибув з Москви до Харкова, наказує своєму начальнику штабу колишньому царському полковнику Муравйову з 18 січня почати наступ на Київ. Після тривалого артилерійського обстрілу 9 лютого 1918 р. Київ впав. Муравйов видав наказ, «наводячи революційний порядок», розстрілювати всіх прихильників Української Народної Республіки. За даними Українського Червоного Хреста, тільки протягом перших десяти днів у Києві було вбито понад 5 тисяч чоловік. (Ратуша (Львів). 1991, 14 січ.)

 

Отже, колонізаторська політика псевдогуманістів більшовиків-інтернаціоналістів залишалася такою ж, як і колись за часів царату. Що ж стосується національного питання, то його розв'язання також не зазнало істотних змін. Проти вільного розвитку національних культур рішуче виступив Ленін. Він добре розумів небезпеку, що криється у національному питанні: його класове трактування було підступним, далекоглядним ходом. Під словесним камуфляжем інтернаціоналізму проглядала відверта суть великодержавного шовінізму.

 

Комуністичні вожді як вогню боялися національної самосвідомості націй завойованих ними земель, вбачаючи в їх розвитку головну небезпеку тоталітарному режимові, який вони леліяли. Практика «розвинутого соціалізму», що в подальшому проводили послідовники «вождя революції», викрила цю фальш. Політика нівелювання та асиміляції національних спільнот привела до повної або ж часткової русифікації цілих народів. Якщо в часи царизму русифікація проводилася шляхом заборони української мови, друкованого слова, закриття культурно-освітніх закладів, установ, перешкод вшанування національних свят, звичаїв, традицій та обрядів, то в часи сталінсько-більшовицької опричнини подібні заходи переросли у політику геноциду, що здійснювалася шляхом голодоморів, депортацій, фізичного винищення та масових політичних екзекуцій.

 

Історія людства не знає аналогів таких страшних і масових вбивств, як ті, що чинилися більшовиками над передовою частиною українського народу за час їх відносно короткого безроздільного панування. Ніхто достеменно не знає, та й чи буде знати, скільки жертв поклали комуністичні вожді на жертовник своєї безглуздої мети – втілити в життя ідеали марксизму-ленінізму.

 

Наріжним ідейно-теоретичним каменем-дороговказом, що мав показувати дорогу до комуністичного раю, більшовицькі верховоди назвали інтернаціоналізм, любов до ближнього, взаємоповагу та взаємодопомогу. Насправді ж було встановлено ніким і нічим не контрольовану диктатуру партійної еліти. Ця хижацька зграя ставила перед собою єдину мету – духовно і фізично винищити непокірних, позбавити уярмлені народи національної пам'яті, тобто русифікувати всіх, а відтак над безликою, аморфною і німою масою людей безроздільно владарювати.

 

Проводячи курс на злиття націй, московські правителі хотіли поставити на коліна всіх, кого можна було зламати. Той, хто чинив опір і не піддавався, мав загинути.

 

З метою ізоляції політичних противників, інакодумців, людей високого інтелекту на безмежних просторах Сибіру і Далекої Півночі відкрито перші концентраційні табори смерті. Натхненниками створення цих жахливих державно-адміністративних структур примусу були Ленін і Троцький.

 

Саме за їх вказівками у перші роки більшовицької веремії фізично винищено цілий культурний пласт української нації.

 

Першу сторінку страдницької книги кривавих репресій відкрили більшовики розправою над старшинами і стрільцями Української Галицької Армії, які потрапили в руки московсько-більшовицького ЧК на Україні в 1920 р. їх було близько двох тисяч. Частину з них тримали в тюрмах Києва, Харкова, Москви, інших відправили в концтабір Кожухів, звідки мали перевезти на Соловки. Переповнену в'язнями баржу чекісти потопили у Білому морі. Тоді загинуло кілька сотень українських старшин. Серед них – отаман Сень Горук, сотники Марко Вадовський, Лев Кокіш, Юрко Кантемір, Юрко Курдіяк, Михайло Капко, Василь Метельський, Гриць Фединський, Іван Цяпка-Скоропад, поручники Володимир Дуцько, Євген Кобрин з дружиною Стефанією, Леонтій Лушпинський, Адольф Блощанський, Олекса Стадницький, Михайло Саляк, Тадей Слобода, Євген Ясенецький, четарі Гриць Гоцький, Володимир Дроздовський, Григорій Олійник, Ігнат Прокіп, Євген Тимофійчук, хорунжі Зенон Кулицький, Михайло Лучак, Гнат Хаджай, Іван Шпорлюк та інші галицькі старшини (Див.: Максимчук І. Кожухів. Львів, 1930. С. 50-70.).

 

Фізична розправа над військовими діячами УГА чинилася одночасно із розгортанням великомасштабних злочинних акцій щодо селянства в Україні. Викачування продрозкладкою збіжжя у селян (заборона ринкової реалізації його лишків) і зменшення промислового виробництва прискорили процес розладу ринкових відносин у 1921-1922 рр. І хоч навесні 1921 р. було замінено продрозкладку продовольчим податком, селяни не були зацікавлені у розширенні площ посівів. Катастрофічне скорочення збору зерна у традиційних регіонах Росії і України, неврожай через посуху в Поволжі і на півдні України привели до голодної стихії, яка охопила велику територію степових губерній України.

 

Після голодомору 1921-1922 рр. підручні Леніна-Сталіна знову взялися за інтелігенцію, спрямувавши свої зусилля на винищення захисників української ідеї державності – учених, діячів культури, а також духовенства (в основному священиків та ченців Української автокефальної православної церкви) – моральної опори суспільства. Якраз вони, за словами більшовицьких сатрапів, були найбільш реакційним і небезпечним елементом для держави як носії українських національних ідей, а отже, мусили щезнути з лиця землі.

 

І найсвідоміші щезали. Тисячами водночас. А щоб ввести в оману світову громадськість, яка різко і гнівно реагувала на масові вбивства і депортації інтелігенції, вищі партійні і державні функціонери придумали жупели різних неіснуючих банд, повстанських і військових організацій, «контрреволюційних гнізд». За командами тих же партійно-державних правителів розпочалися кампанії цькувань проти «найманців імперіалізму», «троцькістів-зіновіївців», «рупорів ворожих сил».

 

У 1928—1929 рр. партія більшовиків почала новий наступ на українське селянство, що з переходом держави на «рейки соціалістичних засад господарювання» враз стало «найбільш консервативною силою» суспільства. Особливо реакційним вважалось українське селянство, яке за спротив колективізації московсько-більшовицькі верховоди нарекли контрреволюційним. Воно й раніше, в часи громадянської війни, вважалося таким. Недарма ще в 1919 р. Троцький закликав провчити його. Він писав: «По спині українського куркульства (тобто домовитого селянства. –  Авт.) треба пройтись гарячою праскою, тоді створиться обстановка до роботи» (Сталінізм на Україні в 2030-ті рр. К.: Либідь, 1991. С. 25.).

 

У 1930 р., коли набрала розмаху суцільна колективізація й боротьба з так званим куркульством, пригадалися ці троцькістські настанови. «Репресивна» праска стала гуляти по тілах і душах мільйонів українських селян, що невдовзі привело до нечуваного голодомору 1932-1933 рр.

 

Його історія тісно пов'язана з більшовицькою практикою 1921-1922 рр. Як і тоді, так і на початку 30-х рр. партійно-державна репресивна номенклатура намагалася кістлявою рукою голоду приборкати непокірні, очолювані духовенством селянські маси, які відчайдушно противилися політичним і соціально-економічним експериментам більшовицьких вождів.

 

Це була обдумана, виважена державна політика нових чінгізханів. І хоч її ніхто не рекламував, ми знаємо, що ініціатором нечуваних у світі експериментів був Ленін. «Саме тепер і лише тепер, – конфіденційно писав він Молотову і членам політбюро у березні 1922 р., – величезна більшість селянської маси буде не в змозі підтримувати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духовенства і реакційного міського міщанства... Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Слід саме тепер (у той час, коли з голоду вмирали сотні тисяч людей.– Авт.) провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли і думати» (Известия ЦК КПСС. 1990, № 4. С. 192-193.).

 

Сталін був старанним учнем Леніна. Він добре засвоїв духовний заповіт свого вчителя – «постійно тримати селянина у покорі». І коли в процесі «суцільної колективізації України» селяни не стали коритися волі нового «вождя народів», Сталін пригадав призабуту ленінську порада «провчити цю публіку». Тільки тепер цією «публікою» став виключно український селянин, і каральна акція «вождя» проти нього набрала форм геноциду – винищення селянства як основного відтворювача і хранителя нації.

 

Тиран прагнув насамперед зламати непокірний народ України. З цією метою у Кремлі вирішили дущити його штучним голодом. Замість зменшення плану хлібозаготівель на 1932 р., яке спочатку сором'язливо «запросило» керівництво України, Сталін, Молотов і Каганович дали розпорядження – збільшити цей план, видавши одночасно «Закон про соціалістичну власність», що в народі отримав назву «закон про колоски». Порушники цього закону каралися багаторічним ув'язненням, іноді присуджувались до кари смерті. Це був пролог, бо в дію вступали й інші карні акції – «вилучення хлібних надлишків», «ліквідація куркуля». Одна за другою потяглися у села комісії уповноважених, «чорношкірі» (комісари в шкірянках), «буксири», «червоні валки», «червоні свати», «червоні мітли»... Внаслідок їх розбійницьких дій розпочався масовий голод, люди вимирали селами. А довірені «червоні мітли» все нишпорили, винюхували і мели... мели.

 

Сталін не просто прагнув фізичної смерті противників. Одночасно із розстрілами, повальним мором людей йому було потрібно каяття, приниження живих... «Чи не думають пани звинувачувані визнавати свої помилки, – глузуючи, писав він у листі до Молотова, – і добряче обплювати себе політично, визнавши одночасно міцність Радвлади і правильність методів колективізації?» (33-й: Голод. Народна книга-меморіал. К., 1991. С. 12).

 

Відповіді на це риторичне запитання він не вимагав. Одначе її «давали» ДПУ, Наркомюст, Ревтрибунали...

 

Геноцид проти власного народу, за висловом відомого дослідника голодомору в Україні Роберта Конквеста, творився цілеспрямовано, «аби підрубати генетичний корінь одвічного господаря землі».

 

Поряд із фізичним знищенням українського селянства не припинявся кривавий похід проти інших верств населення. Виконуючи волю Сталіна, Україна перетворилася в учбово-показовий полігон апробації методів судово-карних екзекуцій. У 1928 р. в Донбасі була сфабрикована так звана «шахтинська справа». Вслід за цим фарсом в 1930 р. розпочинається ще більший за обсягом судовий процес над членами т. зв. «Спілки Визволення України» (СВУ). Організатори процесу мали на меті припинити українізацію, усунути з активного життя найбільш відомих діячів культури, науки і освіти.

 

3 березня 1931 р., коли політбюро ЦК КП(б)У розглянуло звіт керівництва ДПУ УРСР «Про хід підготовки до ліквідації націоналістичного охвістя на Україні», репресії набувають масового характеру. Першими жертвами стають визначні вчені, діячі культури, мистецтва і літератури, зокрема, з так званої «Харківської центральної групи», яка репрезентувала видуману «Українську військову організацію». Серед них був значний загін галичан, буковинців, закарпатців, які в силу різних обставин опинилися на теренах Східної України під владою більшовиків.

 

У 1933 р., після самогубства наркома освіти України Миколи Скрипника, комуністичні інквізитори скидають з себе маску законопослушників. Судочинство набирає спрощених примітивних форм. Замість усталеного в усіх цивілізованих країнах світу колегіального складу суду із засідателями, адвокатами, експертами, свідками вольовим рішенням встановлюються такі потворні органи судочинства, як «судові трійки», «особливі наради» і колегії ОДПУ. Суддям з цього часу вже не потрібні докази злочину, вистачало доносу. «Царицею доказу», за визначенням генерального прокурора Вишинського, стає зізнання, що вибивалися із в'язня нелюдськими тортурами. На його підставі робився звинувачувальний висновок і встановлювалася міра покарання, переважно розстріл.

 

Ще більш гіпертрофованих методів набула судова практика після вбивства у грудні 1934 р. Кірова. Час розслідування значно скорочувався, справа розглядалася без участі сторін, оскарження вироку і прохання про помилування не приймалися, смертні вироки виконувалися одразу ж після їх оголошення.

 

18 січня 1935 р. ЦК ВКП(б) розіслав у райпарткоми таємну інструкцію з суворою вимогою «мобілізувати всі сили на розгром ворожих елементів, на викорчування контрреволюційних гнізд ворогів партії і народу». Перед каральними органами (спочатку ОДПУ, потім НКВС і НКДБ) ставилося конкретне завдання – виявляти серед населення «чужорідні елементи» різних мастей: недобитків-петлюрівців, махновців, прихованих старорежимних чиновників, священиків, ченців, націоналістично настроєну «гнилу» інтелігенцію, всіх інших «контриків» і, таким чином, назавжди покінчити з «ворогами радянської влади».