У червні 1954 року сина на Воркуті відвідав батько. (Автор: КОГУТ Богдан Євгенович)

опубліковано 21 трав. 2016 р., 04:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 черв. 2016 р., 03:50 ]

 

 

 

Народився 24 лютого 1930 р. в с. Терпилівка Новосільського району (нині Підволочиський р-н) у селянській сім'ї. Початкову школу 4 класи закінчив у рідному селі. Першою вчителькою впродовж 2-х років була полька Ванда Палішевська, а з приходом німецької окупації учителювали Василь Співак та Василь Трач. Після початкової школи поступив до Тернопільської гімназії де провчився впродовж 1942-44 рр., а з приходом радянських окупантів перевівся до школи сусіднього села Лозівка, та протягом 1944-46 рр. закінчив семирічку. Далі навчався у Тернопільській СШ № 1, що по вулиці Коперника, там провчився з 8 по 10 клас.

 

Підпільну діяльність розпочав у віці 15 років, коли в липні 1945 року вступив до лав молодіжної ОУН. Присягу складав у рідній Терпилівці на квартирі Андрія Гелети, де районовий провідник на псевдо «Остап» дав перші доручення: вивчити «Кобзар» Т. Шевченка, твори Лесі Українки, Д. Донцова та інших основоположників українського націоналізму. Також став виконувати обов'язки зв'язкового. Взимку того ж 1945 року стався випадок, коли за дорученням повстанців супроводжував двох молодих партизан. Завданням було дістатися до с. Козярі та отримати фураж для коней. Однак, через сильну заметіль, хлопці зблудили та потрапили до сусіднього села Климківці, де в одній із хат перебував озброєний загін повстанців чисельністю до 30 осіб. Випадкова «зустріч» ледве не привела до смертей, коли увійшли до хати, то почули вигуки «здати зброю»..., запанувала тиша та німа сцена, а потім хтось впізнав своїх. Пообіймалися, поспілкувалися і вже разом з фуражем повернулися до Терпилівки. Як виявилося пізніше, хлопців відвернув від Козярів сам Господь, адже у той вечір на них чекала величезна засідка НКВД.

 

Як грім з ясного неба стався арешт, коли 30 жовтня 1948 року о 5 ранку до квартири по вул. Німцевича, пізніше Котовського, що на Новому Світі, постукали енкаведисти. Здійснивши обшук та вилучивши заборонену літературу, молодого Богдана у супроводі конвою доставили до тюрми НКВД, що по вул. Коперника та запроторили до підвалу. Розпочалися нічні допити, йому інкремінували підпільну співпрацю з ОУН та участь у підготовці журналу «Боротьба і праця», який, на жаль, не був випущений. Як пригадує Богдан, у тюрмі стався випадок, коли після одного нічного допиту 25-річного хлопця Василя Олійника, що родом з Буданівського району привели до каземату, і він збожеволів, голосно кричав, кидався до заґратованого вікна. Хлопці його ледве заспокоїли, однак це не завадило кагебістам надалі допитувати і вчиняти над ним суд.

 

Після кількох місяців перебування у казематі НКВД перевели до Тернопільської тюрми. Як свідчить Богдан «там було легше, інший клімат, можна було переговорити через стінку з хлопцями та дівчатами, послати одне одному записку». На саме Різдво «викликали нас у коридор, зачитали «приговор» який усі відмовилися підписати і повезли у «столипінських» вагонах з гратами до м. Львова у пересильну тюрму, де протримавши місяць, етапували у м. Воркуту». Це вже був лютий-березень 1950 року.

 

Протримавши деякий час у пересильному пункті Воркути, розподілили усіх в'язнів по таборах. На роботу направили до 7-ї шахти, потім перевели до 11-ї і на кінець до шахти № 9/10. Праця була важкою і навіть небезпечною. Але Божа опіка супроводжувала молодого хлопця, і коли потрапив до лікарняного стаціонару (страшенно нарвав зуб «мудрості», розбухли ясна), то зустрів молодого лікаря-земляка Андрія Плюгавка (псевдо «Тадей»), що родом із сусіднього Нового Села. Хлопці швидко заприятелювали, у них були спільні погляди, вони часто ділилися спогадами про рідну домівку. Аби добре поправити здоров'я хворого, Андрій під різними приводами продовжував перебування Богдана у госпіталі.

 

Одужавши потрапив на роботу внутрішахтного транспорту в так зване «двіженіє», спочатку на поверхні, а потім всередині («стволі») шахти подавали вагонетки на поверхню. Там знайшовся хлопець з Одеси на прізвище Паламарчук, який став добрим товаришем і допоміг Богданові потрапити на проживання в барак «отлічніков», де були кращі умови побуту та проживання. Галицький говір молодого галичанина викликав посмішку на обличчі одесита, особливо його тішило слово «гарний», з яким і звертався до Богдана.

 

 

 

На шахті № 9/10 створили свою підпільну організацію, де збиралися разом однодумці, обговорювали політичні події, обмінювалися інформацією. На 300-ту ювілейну річницю Переяславської угоди, Богдан написав відозву про негативні наслідки її для України. Відозву серед політв'язнів розповсюдили члени підпільної організації. За написаний та відправлений до рідного дому «позалімітний» лист отримав 10 діб БУРу (барак усілєнного режима).

 

У червні 1954 року свого сина політв'язня відвідав батько Євген. Яке ж було велике здивування усіх, коли побачили далекого подорожнього на КТП табору. Адже дорога на Воркуту була дуже важкою і довгою. Крім того у м. Києві батька пограбували кишенькові злодії, але з Божою поміччю добрався до призначеного місця і передав гостинці з дому, якими Богдан поділився з друзями. Особливо смачним було домашнє сало.

 

Квітень того ж року приніс радісну новину – амністію, як малолітньому політв'язню. Відпускали додому довго і лише у червні приїхав до рідної Терпилівки. Та нетривким був домашній притулок, бо вже у вересні забрали до армії у залізничний батальйон, спочатку на Урал, а потім перекинули у Казахстан до м. Кокчетав «піднімати» цілину та будувати залізницю. Коли привезли у казахські вітряні степи, застали сильні морози та сніг. Рятувалися від холоду в тимчасових землянках. Пізніше власноруч побудували і перейшли жити у дерев'яні бараки. «Мною зацікавилися капітан Гаврілов з особого отдела і замполіт Беляев» – згадує Богдан – «За что сідєл і как будеш служіть Родінє» – запитували з підозрою? З того моменту з мене не спускали ока».

 

Активного та зграбного хлопця запримітили інші, тому невдовзі перевели працювати нормувальником на будівельні роботи. Служба тривала понад 3,5 роки, а повернувся до рідного дому в січні 1958 року.

 

Невдовзі влаштувався на роботу у м. Збараж майстром в одну із будівельних організацій, пізніше – у Тернополі на склад металів «Машзаводу», а згодом – на Тернопільський комбайновий завод.

 

На початку 1959 року зустрів свою суджену Дарію з роду Камінських, що з смт. Гримайлів. Того ж року на свято Архистратига Михаїла, 21 листопада, відгуляли скромне весілля, перед тим підпільно взявши шлюб у церкві села Буцики.

 

У 1961 році, закінчивши вечірню школу, здобув середню освіту та поступив до Тернопільського політехнічного інституту, однак закінчив лише три курси і за сімейних обставин залишив ВУЗ.

 

Бурхливі роки національного відродження, що розпочалися в кінці вісімдесятих на початку дев'яностих років, пробудили нову громадську активність і Богдан стає членом Народного Руху України та Спілки політв'язнів і репресованих. У 1994 році вступає до лав Конгресу Українських Націоналістів та обирається членом проводу обласної організації. З червня 2002 по серпень 2008 року очолює Тернопільську обласну організацію Спілки політв'язнів і репресованих. З нагоди відзначення 50-ї річниці Кенгірського повстання (1954 р.) організував у м. Тернополі низку заходів.

 

Нагороджений відзнаками «До 60-річчя створення УПА», «До 70-річчя створення УПА», «До 50-річчя Норильського повстання», «100-річчя від дня народження Степана Бандери», «100-річчя від дня народження Романа Шухевича», «50 років Кенгірського повстання». Указом Президента України від 26 червня 2006 року нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

 

Помер Богдан Когут 11 червня 2015 року, похований на Микулинецькому цвинтарі м. Тернополя

 

Герої боролися до кінця

У селищі Товстому Заліщицького району відбулося урочисте вшанування героїв, які організували в колишньому районному містечку підпільну друкарню імені Ярослава Старуха. Вона містилася у великій криївці під будинком сім'ї Мотичків, буквально «під носом» у репресивних районних органів. Тут встановили друкарський верстат і чотири друкарські машинки...

 

А починалося все так. Напередодні великої депортації українців із Закерзоння в Івана Мотички (1907-1996) та його дружини Марії (1914 р. н.) заквартирували три повстанці: Василь Мельник (1927 р. н., псевдо «Хмель», із с. Кошилівці), Василь Вінтонів (1926 р. н. псевдо «Ясень», із с. Нагірянка), «Славко» або «Вир» – вісімнадцятилітній юнак, прізвище і місце народження якого невідомі, їх привели зв'язківці із с. Ворвулинців. У жовтні 1948 року прибув Мирослав Гук (псевдо «Григор», 1920 р. н., із с. Павлокоми на Закерзонні), колишній референт пропаганди Перемиської округи. Чотирьом цим повстанцям належить заслуга в організації підпільної друкарні – структурної одиниці крайового проводу ОУН «Поділля» ім. Ярослава Старуха – «Стяга», члена Проводу ОУН і провідника Закерзонського краю у 1945-47 рр.

 

Переконавшись у надійності господарів, підпільники навесні 1948 р. почали влаштовувати під хатою криївку. Орися Вугляр, донька Мотичків, 1931 р. н., розповідає, що друкарський апарат приносили окремими деталями «Ясень» та «Хмель», потім до них долучився Мирослав Гук. Зібрали друкарську машину, закупили туш, альбоми для малювання, і восени 1948 року друкарня розпочала свою роботу.

 

На друкарському апараті працювали в основному «Ясень» і «Славко», на друкарських машинках – «Хмель» та «Григор». Тексти для листівок складав «Григор», а деколи й Орися Вугляр, яка працювала в редакції місцевої районної газети. Це були «Звернення» до колгоспників, «стрибків», молоді, вірних УГКЦ. Друкувалися також журнали «До Волі» і сатиричний журнал «Хрін». Малюнки виконував «Григор» (колишній студент архітектури Львівського університету), а різьблення матриць забезпечував керівник надрайонного Проводу ОУН Володимир Гнибіда, псевдо «Неплюй», уродженець с. Іванків Борщівського району.

 

Найінтенсивніше друкарня діяла у 1949 році. Готові листівки й журнали друкарі виносили наверх, запаковували у спеціальні мішки, пошиті із церати, і розносили у різних напрямах.

 

Хто видав криївку – невідомо. 7-го травня 1951 року о 10-й годині ранку до Товстого приїхали дві автомашини емгебістів із Чорткова шукати криївок.

 

О 6-й годині вечора на подвір'я Мотичків зайшли 16 осіб. Начальник відділу боротьби з бандитизмом Товстенського РВ КГБ капітан Шалигін запитав господарів: «Де схрон?» Донька Орися голосно відповіла, що ніякого схрону у них немає. Тоді Шалигін відкрив папку, що мав із собою, взяв лопату, кроками відміряв від стіни сіней і лопатою вдарив у дерев'яне віко криївки. План був точний.

 

Орисі зв'язали руки і ноги, кинули під паркан. Коли відкрили криївку, звідти пішов дим. Під'їхали працівники райкому партії, навіть перший секретар Шличок. Хтось із кагебістів сказав: «Поют». Хлопці відспівали гімн, пролунали три сухі постріли. Кагебісти у протигазах полізли в криївку. Усі троє підпільників лежали біля входу, обнявши один одного, їх повитягали нагору. В криївці знайшли чотири друкарські машинки, 15 кг друкарського шрифту, близько 80 тисяч примірників листівок, радіоприймач «Родіна», зброю, набої.

 

Керівника і організатора друкарні Мирослава Гука заарештували 28 квітня 1951 року на території Золотопотіцького району. Розстріляли його 14 березня 1952 року. Родину Мотичків засудили 24 липня 1951 року в Тернополі на 25 років таборів суворого режиму і 5 років позбавлення громадянських прав. Івана відправили в табори Омська, Марію – у Мордовію, Орисю – в Казахстан.

 

Вражає висока свідомість і патріотизм підпільників друкарні, яка діяла на останньому етапі збройної боротьби, коли боролись лише одинокі відділи ОУН-УПА, інколи без достатнього організаційного керівництва та зв'язку.

 

20 червня цього року, після відправи в головному греко-католицькому соборі, громада УГКЦ селища Товсте, з'єднавшись із громадою Української православної церкви Київського патріархату колоною, з хоругвами вирушили до могили борців за волю України. На могилі відправили молебень і панахиду священики УГКЦ Ігор Леськів та УПЦ КП Олексій Паланичка.

 

 

На могилі розстріляних підпільних друкарів ім. Я. Старуха. І ряд: Ігор Олещук, Степан Ковальський, Дарія Когут, в II ряді перший справа: Богдан Когут; смт. Товсте, 2007р.

 

Громадське віче відкрив голова братства ОУН, УПА «Лисоня» Заліщицького району Степан Ковальківський. Слово на могилі виголосили: міський голова Володимир Дронц, голова місцевого осередку НРУ Михайло Біловчук; старший науковий співробітник Історико-меморіального музею політичних в'язнів Ігор Олещук; голова Обласного товариства політв'язнів і репресованих Богдан Когут; довголітній в'язень політичних таборів Михайло Баканчук. Учні середньої школи Маріанна Бакалюк та Євгенія Гавчук прочитали патріотичні вірші. Віче закінчилось виконанням усіма присутніми Державного гімну «Ще не вмерла України».