Трупам вирізали язики, що мали служити доказом

опубліковано 17 лип. 2012 р., 12:13 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №329


Росул Омелян Іванович, народився 24 вересня 1926 р. в с. Невицьке Ужгородського району Закарпатської області, українець, греко-католик, безпартійний, службовець, заарештований у 1948 р., звільнений в 1957 р.

Львів 22 серпня 1948 р. Після переговорів на конспіративній квартирі з проводом ОУН, який зрештою виявився підставним проводом КГБ, під пильною охороною нас було направлено в табори в район Рави-Руської до прийняття рішень і з'ясування спільних дій. На цей час душею я вже відчув, що ми потрапили у «пастку», але вже було запізно... В цьому я ще раз переконався, коли, сажаючи нас у поїзд, заметушилася залізнична міліція. З напарником ми зайняли місця у різних кінцях вагона. Під приводом перевірки документів, які, до речі, були в мене у повному порядку – паспорт зі штампом «Зона № 2», військовий білет та навіть службове відрядження у м. Львів, нас оточили. Оцінивши ситуацію, зробив спробу вистрибнути через відчинене вікно на ходу з поїзда. Мене схопило двоє у цивільному попід руки, а третій, приставивши наган, тихо шепнув на вухо: «Не сопротивляйся, ты арестован!» Було під вечір: темніло. З групою чоловік із 20, в яких не виявилося документів і які обурювалися при затриманні, на Підзамчі нас зняли з поїзда і завели у приміщення з ґратами. Після досить тривалої перевірки затриманих ми зістались удвох. Почався обшук. У напарника з портфеля висипали на стіл всю документацію нашої підпільної організації під назвою «Смевор-У», що означало: «Смерть ворогам України». Енкаведисти виразили уявлене велике здивування (це була добре інсценована і продумана акція): «Ох, смотри, каких шишок нам удалось задержать!»

Почалося складання акту обшуку. Сидячи в кутку, інколи вдаючи сплячого, на що один з енкаведистів кинув: «Смотри, он еще спит» я почув, як другий зауважив: «Да он только притворяется...»

Я спробував протестувати, питав, чи довго вони ще будуть мене тут тримати. Один з них сказав: «Подожди, успеешь, тебе уже некуда спешить...»

У мене не виявили жодних компрометуючих документів. Всі спроби довести, що ми знайомі і займались однією справою, я категорично заперечував. Пізно вночі мене вивели і посадили у «Москвич». Крім шофера у машині було ще троє. Машина їхала зовсім пустими вулицями Львова. У мене майнула думка накинутися на шофера, спровокувати аварію, але при спробі піднятись, я відчув, як мене міцно тримають.

Коли грюкнули за нами залізні ворота, я усвідомив, що звідси не вирватись... Завели мене у досить великий зал, де нас чекало біля десятка офіцерів. Вони потирали руки від задоволення: «Ох, каких шишок привезли». Почалася інсценізація доказів моєї причетності до «Смевор-У». Усвідомлюючи марність моїх намагань, все-таки я вирішив не признаватись. Мені показали начебто мій членський квиток, де я значився заступником керівника підпільної організації «Смевор-У» під псевдом Скорохода Романа, квиток нібито заповнений мною. Два рази брали на експертизу, встановлювали, чи мій почерк. Відчуваючи, що свого вони за всяку ціну доб'ються, я заявив: «Так, Скороход – це я». Слідчий з поясненням сказав: «Наконец-то, так бы давно».

Почалася нова серія знущань, мук, допитів у підвалах на вулиці Судовій, у камері-одиночці з бетонною підлогою. Підкидали до мене то психічно хворого чи придуркуватого хлопчину, то якось з шумом заштовхали студента, який проходив по справі Костельника, а насправді був явним провокатором.

Нас, членів «Смевор-У» по справі проходило десятеро. До 11 січня 1949 р. тривало слідство на вул. Судовій, потім, до 17 травня тримали в Казимирівській тюрмі, після чого перевели у Золочівську тюрму, де сидів до 24 липня 1949 року.

Тут дочекався суду. Мене повели першим. Невеликий зал. За довгим столом побачив чотирьох офіцерів, усе засідання тривало кілька хвилин. Вирок звучав «За измену родины и т. д. по статьям 54-1а, 54-ІІ (і ще двох через – п 16) особым совещанием при НКВД СССР приговорен к 25-ти годам лишения свободы с отбытием срока в режимных трудовых лагерях.»

 

Сподівався, що мені дістанеться «на полную катушку». То й був спокійний. Вони ж чекали на мою реакцію. Я лише твердо промовив російською мовою: «Спасибо матушке Москве, не пожалела, может еще добавите?» У відповідь прозвучало: «Замолчи, гадина».

 

До 7 серпня 1949 р. знаходився на пересильній тюрмі у Львові, а відтак потрапив на етап, що прибув 5 вересня у порт Ваніно. 21 жовтня нас завантажили на пароход «Ногин» як худобу в трюми. Зібралося тут майже 8 тисяч чоловік. Трюми були розділені на три поверхи з триярусними нарами. Видно ця стара посудина тільки й використовувалася для перевезення арештантів з материка на прокляту Богом і людьми Колиму. Я потрапив у найнижчий ярус Місця на нарах вже не було. Засунувся під нари, де вже лежав чоловік. Виявилося, був військовополоненим, доля занесла аж в Ірак. Знався на хіромантії. Згодом, подивившись на лінії моєї долоні, сказав, що мої справи кепські, відмовився говорити мені правду. Коли ж я наполіг, то повідомив: «До 30 років помреш або будеш на грані смерті». Його слова я сприйняв спокійно. Лиш смерть була порятунком від прийдешніх мук та страждань. Слів мого випадкового знайомого не забуду ніколи. Під час цієї подорожі я мав 23 роки.

 

І от через п ять років, щитом, який впав з висоти, мені пробило череп. Стікаючи кров’ю, не відчуваючи вже ні рук, ні ніг, привезений під конвоєм з робочої зони у табір, лежачи в санчастині, я дуже захотів спати. Начальник медслужби в ранзі капітана, в якому, мабуть, при моєму вигляді прокинулася совість запропонував мені (бачачи мій безпосередній стан) закурити «Казбек». Я відмовився. Він спитав мене: «Вы хотите спать? Если закроете сейчас глаза, больше их никогда не откроете». Скільки разів я шкодував, що в той час не закрив очі. Дізнавшись про моє поранення, прибігли у санчастину двоє з моїх друзів-в’язнів, львівські студенти-медики – Юрко і Микола. Вони усіма способами відвертали від мене сон.

Складну операцію провів лікар-хірург, в’язень, українець, як говорили у нас тоді, з Великої України (чи живеш ще, друже). У перші дні в Білорусії попав у полон, згодився працювати хірургом у таборі полонених, потім – в армії Власова.

Через десяток днів після операції він щиро сказав мені: «Я пройшов всю війну. Побував навіть в Африці, рятуючи від смерті поранених вояків різних армій, навіть негрів. Те, що після такої травми ти не загинув – чудо Отже, суджено тобі довго жити…». Його підбадьорюючі слова додали мені сили, снаги і віри, ще не раз вони допомагали мені вижити... Хай Господь Бог за це віддасть тобі сторицею, якщо Ти, прекрасна людино, ще жива!...

З порта Ваніно у Магадан «Ногин» мав доставити «товар» через шість діб, а прибув через дев’ять. Пропливши Татарський пролив, поміж південним Сахаліном і Японією, в Охотському морі, десь на третю добу ми потрапили у сильний шторм. Нас віднесло від маршруту, стали на якір. Поширилася чутка (від тих, що виносили з бочок фекалії на верхню палубу і виливали їх у море), що нас освітлювали японські сторожеві катери. З’явилась думка: а може нас затримають і визволять..? Іскорка марної надії. 

З верхньої палуби в нижні трюми вели стрімкі дерев'яні сходи з поручнями по яких приносили в бочках «їжу» і виносили в них же фекалії. По середині трюму було вільне місце від нар, але і воно було застелене людьми, через яких доводилося переступати, добираючись до бочки. Випорожнивши їжу, тут же шикувалася довжелезна черга по потребі. За дев'ять діб я тільки один раз добрався до бочки, та марно просидів, бо все усередині спеклося.

Пригадую, як одного разу, коли виносили фекалії, десь метрів з десяти зірвалася бочка і полетіла вниз. Все розлилося по людях. Ох, який же був сморід! Стогін, прокльони, крики супроводжували нас усі дев'ять діб. Хтось просив допомоги, когось душили, різали. Це було пекло! Десятки людей померло. Трупи виносили наверх і, як розказували, вирізали язики, що мав служити доказом, що людина не втекла. А тіла покійних викидали в море...

Небезпека чигала кожної миті. Але – смерть зовсім не була страшною. Через шість діб майже закінчилися запаси їжі. Людей мучила спрага, води не було. Весь натовп кричав: «Начальник, води!» Коли крики не вщухали, з верхньої палуби з пожежних шлангів нас почали поливати водою.

У порт Магадан ми причалили увечері. Під команду «виходи быстрей» забиралися на верхню палубу. Було майже темно, нас освітлювали прожектори. На свіжому морозному повітрі від втоми паморочило, хитало. Спускались по трапу через живий коридор озброєних автоматами охоронців. Привели нас на пустир. Команда «садись!» і перед нами на якомусь підвищенні став офіцер в чині підполковника (я був близько і добре розгледів його регалії), який «привітав» нас такими словами: «Ну что ж – изменники, фашисты, убийцы, кровопийцы... Вы попали на Колыму. Отсюда возврата нет. Расстреливать вас не будем. Вы сами подохнете, вы еще поработаете на советскую власть. Ваше место под сопкой. Страшні, але правдиві слова, зміст яких у ту хвилину ще більшість з нас не усвідомлювала.

Попереду чекало страшне колимське пекло і загибель...

Приймаючи нас, начальство Магаданського пересильного пункту ретельно перевіряло документи, т. зв. «личные дела». Перепитували, звіряли «фамилию, имя, отчество, год, месяц, день и место рождения, по какой статье, кем и когда осужден». «Анкету» ми вже вимовляли як «Отче наш». Мене перепитували кілька разів, пильно приглядаючись до фотознимки на «личном деле». Але переказавши два рази «анкету», я розвіяв сумнів. Однак мене повели перефотографовуватися. На шию повісили мені чорну табличку, на якій крейдою було написано: «С1 –103», поставили перед стаціонарним фотоапаратом. Я здогадався, що це, мабуть, мій код-номер. Виходить, я дуже змінився за рік, що минув від тоді, коли я фотографувався у Львові. Звичайно, за весь цей час не було змоги подивитися на себе у дзеркало, мабуть, виглядав страшно-страшно...

Через кілька місяців, будучи на проклятому Богом і людьми золотодобувному приїску «Спокойный» (його ще називали смертником) почув, що нам будуть присвоювати номери. У бараці я заявив, що знаю свій номер. Не повірили, ну а потім переконалися. Я ж добре запам'ятав свій номер з чорної таблички. Потім збагнув, що вчинив не досить розумно, мене могли запідозрити в «сексотстві» і міг поплатитися життям. Але дав Господь Бог і доля, пронесло.

Мені справді присвоїли той же номер «С1 103». Видали сірий матеріал-полотно, розміром 20 х 10 см, на якому пензлем чорною фарбою написано номер.

За номерами приблизно можна було підрахувати, скільки ж нас потрапляло на Колиму в цей час. Кожна буква мала 999 номерів, тобто чоловік, потім наступна за алфавітом. Виходить від А до Я це приблизно 30 000. Коли закінчувався алфавіт, ставили А1-001, потім А2-001 і т. д. Мій номер С1 – 103. Отже, за реєстром поступаючих я був десь 4700-сотий за порядком.

За нечіткість, неакуратно пришитий номер карали. У бараці, після виснажливої 10-12-годинної зміни, доводилося брати мені банку з чорною фарбою і пензель, підправляти або заново писати номери, щоб порятувати від кари своїх побратимів по нещастю.

З цією комуністично-фашистською атрибутикою ми не розлучались до скону проклятого ката Сталіна. Десь через півроку нам було наказано номери позривати, зв'язати побригадно, перерахувати і здати у спецчастину. Їх потім, мабуть, спалювали, замітаючи сліди своєї ганебної справи. Один з своїх номерів мені вдалось заховати. Через кілька років через вільнонайманого земляка, який працював підривником і їхав додому, передав його з листом рідним. Ця людина виявилася порядною, хоча це було ризиковано у той час. Був він з нашої Тячівщини, жив біля селища Дубового, в якому працювала вчителькою покійна вже моя двоюрідна сестра (в нас кажуть сестрениця), котрій він і передав того листа, а вона далі рідним на Ужгородщині. Лист зберігся, а номер, на жаль, десь загубився, хоч моє серце відчуває, що він десь є. Дай-то Боже!

...1950 р. Проклятий приїск «Спокойный». Немилосердна зима, люті морозидо 50°, часті вітри... Нас близько 1000, можливо півтори зеків. Більшість з них «доходяги», виснажені голодом, важкою працею.

 «Колыма, Колыма, чудная планета,

десять месяцев зима, остальное лето...»

 Між доходягами, дистрофіками опинився і я. Коли востаннє ледве добрався до табору, мене викликали у санчастину, або як казали, «к коновалу». Мабуть, начальник конвою доповів про стан «С1 103». Наказали роздягнутися. Боже мій! Коли глянув сам на себе, стало страшно: одна шкіра й кості. Ріст 180 см. На обличчях членів комісії читався подив: як же ж цей нещасний ще взагалі може стояти на ногах... А тримали мене, мабуть, на ногах залишки сили волі, якоїсь упертості в боротьбі за життя і може маленька іскорка якоїсь невідомої надії...

Вирішили на роботу за зону не посилати. Залишившись у зоні з такими ж, як сам (нас зібрали в одному бараці), ми виконували внутрішні роботи розчищали замети снігу, ходили з саньми довбати лід, який топили для «столової», то просто топили в бочках з-під пального. Через деякий час мене призначили в БУР («барак усиленного режима») «дневальным», тобто прибиральником. Що входило в мої обов'язки? Виносити й помити «параші», підмести, помити, зробити порядок на нарах, підтримувати сяке-таке тепло в бочці-пічці, що стояла посередині, повідкидати сніг, замести доріжки і т. д. Клопотів і роботи було багато, але все ж таки легше, ніж на полігоні в снігу та на морозі довбати ломом і киркою прокляті шурфи.

У цей час мене спіткала ще одна біда: почалася цинга. Опухла нога. Який парадокс – ліва тонка, як тичка, права товста, як колода. Нога перестала згинатися в коліні. Доводилось ходити-скакати на одній, допомагаючи собі палицею. Якщо я натискав пальцем в опухлу ногу, він заходив майже до половини, а коли виймав його, то залишалась ямка, що тільки згодом вирівнювалася. На сірій опухлій нозі почали появлятися червонувато-фіолетові плями. Це було страшно. Вони чим далі темніли, потім тіло почало гнити і випадати аж до кості... Поміч була тільки одна (і то не завжди), –смердючий узвар із «стланика», карликового сосноподібного деревця, що стелилося по землі. Цей узвар стояв у дерев'яних бочках з-під оселедців при вході в «столову». Біля неї чергували. Примушували пити всіх, а він такий гидкий та смердючий... Якщо не випив, в їдальню не пускали. Бувало набереш повний рот, а потім десь у кутку виплюнеш. Та настав час, коли довелося мені його інтенсивно пити (по дві порції). На ніч підв'язував ногу до верхніх нар, так було легше. Але дав Бог, стало легше. Нога почала потроху стухати, плями зникати. Набагато страшнішою була внутрішня цинга, яка багатьох скосила...

В один надвечірній час підходить старша від мене на років десять людина і каже: «Земляче, про Бога-тя страшу, дай кусочок хліба, бо помираю з голоду...» Звідкіля він дізнався, що я його земляк, невідомо мені і дотепер. Правда, я й не питав. Справді, він був закарпатцем, з селища Королево на Виноградівщині. Залізничник, жонатий. Був в угорській армії, під час війни перебував десь на італійських фронтових теренах. Потрапив у полон до американців. Працював у таборі полонених біля кухні. Коли, як говорять, «від'ївся» на американських харчах і шоколаді, закономірно вирішив повернутися до своєї домівки, не знаючи ще про сталінсько-беріївські порядки. А тут його з часом і забрали, пришивши йому до всього ще й «американський шпіонаж». Дали десять років, та й опинився аж на Колимі. Чи пощастило йому повернутись додому – не знаю. Прізвища і адреси не питав, після цього випадку більше з ним не зустрічався.

Вранці нам видавали пайки хліба на весь день. Хліб був чорний, липкий, але залишався єдиним порятунком від голодної смерті. Бо ту ж «баланду» з оселедців чи «затерюху с отрубей» взагалі їжею гріх було називати. Отримуючи хлібну пайку, майже всі миттєво з'їдали її.

З усієї сили волі я намагався хоч кусочок залишити на «вечерю», ховаючи його на нарах під матрацом з опилками. На протязі цього дня я декілька разів підходив до нар, навіть один раз руку запхнув, бо дуже-дуже хотілося їсти, але витримав.

Сказавши земляку, що я також дістаю пайку, як і він, і такий же голодний, не зумів йому збрехати, що не маю кусочка хліба, ще ранком з'їв весь. Почувши від мене правду, – земляк упав переді мною на коліна. Я дістав кусочок хліба, що був трохи більший від сірникової коробочки. Земляк підставив долоні, щоб не впала крихточка, чекав, поки я розломаю його. А коли одержав від мене клаптик, зразу ж кинув його в рот, ну а я теж... Так ми й проковтнули мій запас, не діждавшись вечері. Тоді земляк витяг з кишені кілька «фасолинок» золота і простягнув мені, висипавши в мою долоню. З якоюсь невідомою мені донині ненавистю й злістю я зі всієї сили жбурнув те золото в сніг. «Будь ти прокляте, золото, облите кров'ю і покрите трупами нещасних людей!!!» Ось так закінчилась маленька подія – одна з тисяч в моєму табірному житті...

Тепер, коли в місті біля сміттєзбірників, на тротуарах, біля огорожі, в їдальнях на підлозі бачу куски священного хліба, що валяються під ногами, хочеться крикнути на весь світ: «Люди – схаменіться!..»