Тричі вірьовка обривалась… (автор: Боярчук П.)

опубліковано 6 трав. 2013 р., 07:42 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 142

 

30 червня 1992 р.

Весною нинішнього року мені зателефонували з редакції «Горохівського вісника». Повідомили: до редакції прийшла жінка, котра хоче поговорити саме зі мною.

 

М.М. Фіщук – колишня вчителька, нині пенсіонерка. Живе у селі Зелене Горохівського району. А розшукати мене її спонукав випадок. Втім, не буду переказувати того, про що почув від неї самої. Ліпше процитую занотоване з її слів у блокноті і завірене її ж таки власноручним підписом.

 

«Якось я прийшла до храму в Берестечко, – розпочала Марія Михайлівна, – а після відправи завітала до своєї подруги, колишньої вчительки, тепер теж пенсіонерки Тіни Несторівни Шпанько. Розговорились, почали згадувати молодість. У кімнаті, де балакали, була і доти незнайома мені старенька жінка. Здебільшого вона слухала та мовчала. А мені, як на те, згадались роки навчання і моторошне, страшне видовище, свідком якого стала мимоволі. То було на Коляди 1945. Я вчилася у Луцьку, на педагогічних курсах. Здається, заняття того дня перервали чи й відмінили зовсім. Нас повели на площу біля замку, де зараз ярмарок. Коли прийшли, тут було вже чимало людей. Всі заціпеніло дивились в одне місце. Туди, де височіли дві шибениці. Майже впритул коло них стояли вантажні автомашини з брезентовими фургонами на кузовах. Були обернуті до шибениць задніми бортами. Від кожної шибениці тяглась у фургон вірьовка. Хто був у фургонах і скільки їх було, ми не бачили.

 

Виступив якийсь офіцер. Сказав, що точиться ще війна, але до перемоги над гітлерівською Німеччиною вже недалеко. Тим часом і тут, в тилу, наближаючи цю перемогу, війська НКВД ведуть успішну боротьбу з «бандами українських буржуазних націоналістів – зрадниками українського народу». Недавно одну із таких банд розбито. Двох бандерівців захоплено живцем. Суд призначив їм вищу міру покарання – смерть через повішення. Зараз і буде виконано вирок. Бо «справедливість мусить восторжествувати».

 

Оголошуючи це, офіцер назвав засуджених до страти. Прізвище одного з них було, якщо не помиляюсь, Яремчук. А другий – В'ячеслав Новосад. Це ім'я мені вкарбувалося в пам'ять. І зрозумієте, чому. Але, коли я назвала його, старенькій, що дивилась на мене до болю сумними очима, раптом зробилось недобре. Її вивели з кімнати. Наша розмова урвалась. Можливо б і не продовжилася на цю тему, аби бабуся не увійшла знов. Попросила:

– Розкажи, дитино, як далі було?

– А нащо це вам?

Глянула скорботно, ковтнула якусь таблетку, мовила:

– Новосад В'ячеслав Платонович був моїм сином. У 1945 році йому сповнився б 21 рік. Я знаю, що його стратили в Луцьку, але як це було не говорив ніхто. Розказуй, не зважай на мене, – а в самої сльози на очах і трясеться вся.

– Розказуй.

 

Я мусила продовжити.

 

Після виступу офіцера машини водночас рушили вперед. Прив'язані до шибениць зашморги вишарпнули з фургонів двох. Розгойдуючись, вони повисли на перекладинах. І раптом один із повішених обірвався. Натовп тяжко зітхнув. Енкаведисти на якусь мить розгубились. І цього вистачило, аби він, а саме то і був В'ячеслав Новосад, підвівся на ноги. Хитався. Кров на губах йому виступила. Хрипло крикнув:

– Ми хоч помремо, але Україна буде нас пам'ятати! Україна знатиме про нас правду!

 

– Помилували б вже його, – молитовно прошепотіла якась жінка поряд мене, – бо вже й Господь-Бог над ним змилувався.

 

Але на помилування сподіватися не доводилось. До Новосада підбігли енкаведисти. Схопили, увіпхнули в автомашину, що точилася заднім ходом до шибениці, аби за хвилину, допоки новий зашморг в'яжеться, знов рушити вперед. І знов вірьовка порвалась. І втретє – теж. Його повісили тільки за четвертим разом. Після другого разу він ще якось підвівся на ноги, але говорити вже не міг. Ротом, носом, вухами текла кров. Після третього – тіло його зробилось нерухомим. Мабуть, він був уже мертвим.

 

Коли те творилось, у натовпі, без стогону й крику упала якась дівчина. Зомліла. Хтось цинічно лайнувся на її адресу. Але його без зайвих слів відтрутили вбік. Дівчину прикрили від злих очей, довели до свідомості, допомогли загубитися серед людей. Бо енкаведисти могли запідозрити у зв'язках з кимось із тих, кого страчували. Тоді безумовно заарештували б, і зайве говорити, що на неї очікувало в такому разі. Потім поширилися чутки, що то була В'ячеславова наречена. Можливо й так. Хто тепер скаже?

 

Із площі люди розходилися поспіхом. Майже розбігались. Не озираючись, мовчки, здебільшого ховаючи один від одного очі.

 

Про це і розповіла я матері В'ячеслава Новосада, Ользі Наумівні. За другим заміжжям вона – Надашкевич. З'ясувалося, до весни 1943 жила із сім'єю в селі Красний Сад. Одного дня на село налетіли поляки та німці. Серед кількох, кому вдалось урятуватись від лютої смерті із більше ста односельчан, була і вона із сином. Вона прикидала себе у льосі буряками і зосталася непоміченою під час обшуку садиби. А він десь у дворі сховався під жолобом і теж чудом урятувався. Після цього пішов до Української Повстанської Армії. А Ольга Наумівна і донедавна боялася признатись будь-кому, що мала сина. Тоді, на початку 1945, її врятувало те, що змінила прізвище, перебралася жити в інше місце».

 

Ось, власне, й усе, що мною було записано під час зустрічі з М.М. Фіщук. Напевно, десь в архівах зберігаються ще документи, з яких можна докладніше з'ясувати, за що ж саме був засуджений до страти і загинув такою страшною смертю В'ячеслав Новосад. Але безоглядно приймати на віру документи з архівів колишнього НКВД я просто не можу. Маю для цього досить підстав. Навряд чи й можливо через стільки літ розслідувати справу повторно. Зостається хіба що звернути увагу на таке: українське село Красний Сад (нині – Луцький район) було винищене польськими націоналістами при підтримці гітлерівських окупантів 1943 року у переддень Великодних свят. Точніше – у Великодну п'ятницю, а чи й суботу. Більш, як за два місяці до свята Петра і Павла, на яке у тому ж 1943 вже українські націоналісти вдалися до відповідних акцій супроти поляків. І якщо в ті жорстокі часи, коли все керувалося принципом «кров за кров», В'ячеслав Новосад взяв участь у котрійсь із цих акцій, то мав на те і особисті мотиви: під час розправи загинули його батько і брати. Мстився за своїх невинно понищених рідних, за односельчан. Тому, як говориться, найперше Бог йому і суддя.