Терпка молодість. (Автор: ОЛЕЩУК Ігор Андрійович)

опубліковано 28 трав. 2016 р., 04:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 черв. 2016 р., 05:35 ]

 

«Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

  

 

 

Народився 21 травня 1931 року в с. Чорний Ліс Збаразького району Тернопільської області. Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у середній школі м. Збаража. Будучи учнем 10-го класу Збаразької СШ № 1, у жовтні 1948 р. заарештований відділом військ НКВД за зв'язки зі збройним підпіллям, засуджений військовим трибуналом 22.11.1948 р. на 25 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах. Судовий термін відбував на шахтах Воркути. 1954 р. урядова комісія переглянула його особову справу і зменшила термін покарання до 8-ми років. З врахуванням заліків, звільнили у грудні 1955 р., в Україну приїхав у 1956 р. Працював електриком на цукровому заводі «Поділля» (1956-1962), одночасно навчався заочно у Львівському політехнічному інституті по спеціальності «Електричні станції, сіті і мережі»; диплом захистив на «відмінно» у 1965 році.

 

У 1962 р. пішов працювати в Тернопільське «Обленерго» на посади диспетчера, інженера з режимів і керівника групи перспективного розвитку. З проголошенням незалежності включився в громадсько-політичну роботу для відродження Української держави. Був активним учасником Народного Руху. На підприємстві електромереж організація нараховувала близько 120 членів. Ігор Олещук був заступником голови осередку Руху.

 

У 1995 р. вийшов на пенсію, і від 1996 р. до сьогодні працює старшим науковим співробітником Історико-меморіального музею політичних в'язнів (відділ Тернопільського обласного краєзнавчого музею).

 

На громадських засадах виконав першу експозицію унікального музею, який заснований у колишніх камерах слідчого ізолятора КГБ. Проводить екскурсії, виступає з лекціями в школах, вузах, військових частинах, пише статті на теми боротьби українського народу за незалежність, порушує теми репресій. Організовує наукові конференції, виступає на радіо і телебаченні.

 

У 2000 році з істориком Василем Штокалом організували міжнародну конференцію, присвячену 50-річчю трагічної загибелі Головного Командира УПА, генерала-хорунжого Романа Шухевича. На конференції було виголошено 36 доповідей істориків із Тернополя, Львова, Києва, Донецька, також із США. За підсумками конференції видана книга «Роман Шухевич: постать на тлі доби воюючої України». Редактор і упорядник В. Штокало. – Тернопіль, 2005.

 

З 2001 по 2003 рік був головою обласного товариства «Меморіал» імені В. Стуса.

 

Організовував і керував реконструкцією могил Українських Січових Стрільців на Микулинецькому цвинтарі в м. Тернополі, а також будівництвом пам'ятної стели на фасаді будинку по вулиці Коперника, 1.

 

Ігор Олещук є заступником голови Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, член ради обласного товариства «Меморіал» імені В.Стуса, член проводу Конгресу української інтелігенції. З липня 2003 на громадських засадах очолює комісію Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих.

 

У 2001 р. видав книгу спогадів «Шлях до світанку», а в 2007 – путівник «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в'язнів», де є співавтором. Також у співавторстві з Володимиром Пукачем у 2007 р. видав ювілейну книгу до 100-річчя від дня народження Романа Шухевича «За свободу і соборність УПА» [Тернопіль: Новий колір, 2007).

 

Ігор Олещук з 1996 р. був відповідальним за збір матеріалів із районів області та організатором видання Книг пам'яті Тернопільської області «Реабілітовані історією». На сьогодні видані Книги пам'яті по всіх 17-ти районах області.

 

У 2006 р. за значний особистий внесок у збереженні і популяризації історико-культурної спадщини України, розвиток музейної справи Указом Президента України Олещук Ігор Андрійович нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

 

У січні 2007 року прийнятий в Національну спілку журналістів України.

 

1. грудня 2009 р. Указом Президента України за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

 

У 2012 році Ігор Олещук нагороджений дипломом лауреата обласної премії ім. Ярослава Стецька за книгу «Шлях до прозріння» (Тернопіль: Джура, 2011. – 328 с.) і за вагомий особистий внесок у розвиток журналістики та публіцистики.

 

Утворення і діяльність Української Головної Визвольної Ради

До 70-річчяутворення УГВР

З приходом до керівництва Українською повстанською армією Романа Шухевича навесні 1943 року почались реформи в структурах ОУН і УПА. З цією метою 21-25 серпня 1943 року на Козівщині, спочатку в Золотій Слободі, а пізніше в Денисівських хуторах Веснівка відбувся III Великий Збір ОУН. У ньому вперше взяли участь представники Центральної і Східної України. На Зборі було окреслено тогочасне становище України, завдання національного руху на перспективу.

 

До програми ОУН ввели низку демократичних перетворень, зробили націоналізм гнучкішим, щоб консолідувати українську націю. Реорганізували і Провід ОУН, замість одноосібного керівництва обрали бюро Проводу в складі Романа Шухевича, Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. На Великому Зборі також розглядалися питання створення єдиного керівного органу. Але наближався російсько-німецький фронт і необхідно було виконати заходи, щоби зберегти відділи УПА і поминути зустрічі і бої з військами Червоної армії. Тому організаційна робота зі створення УГВР почалася лише навесні 1944 року, коли фронт відійшов на Захід.

 

Установчий Великий Збір УГВР відбувся 11-15 липня 1944 року поблизу с. Сприня Самбірського району у лісничівці Дрогобицької (тепер Львівської) області. На цьому Зборі члени-засновники проголосили створення єдиного понадпартійного керівництва підпільним рухом – Української Головної Визвольної Ради, якій підпорядковується ОУН(б) та Українська повстанська армія.

 

  

Історичпа лісничівка на узбіччі гори Виділок у Карпатах, де відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради (1 ВЗ УГВР) 11-15 липня 1944 року. Лісничівка була розташована на південний захід від с. Сприня Самбірського повіту

 

Учасники Збору ухвалили основні напрямки діяльності та перші законодавчі документи Ради до всього українського народу – Платформу, Тимчасовий устрій та Універсал УГВР.

 

Основне завдання УГВР – об'єднати всі відділи Повстанської армії під одне керівництво: бульбівців, бандерівців, мельниківців і вояків Червоної армії та презентувати Український Визвольний Рух перед світовим співтовариством. Репрезентувати УГВР як верховний всеукраїнський центр та сучасну політичну і підпільну боротьбу українського народу в краї й за кордоном.

 

Ми знаємо із подій на Східній Україні, що, починаючи з 1921 по 1933 роки, там безперервно велась партизанська війна, якою керували окремі отамани (Холодний Яр, отаман Хмара, отаман Зелений, Маруся, Махно та інші).

 

Тому утворена Українська Головна Визвольна Рада – це єдиний багатопартійний орган, який керував визвольною боротьбою, приймав рішення, підвищував у званнях, присвоював нагороди, редагував інформаційні документи і журнали.

 

Повстанська армія проіснувала до 1954 року, коли був полонений головний командир УПА Василь Кук. У склад УГВР увійшли представники багатьох політичних партій – націоналісти з-під стягу Степана Бандери, соціалісти із Центральної Ради, гетьманці, націонал-демократи, УНДО, представники церкви та інші.

   

Кирило Осьмак, президент УГВР (1890-1960)

 

Президентом УГВР обрали колишнього члена Української Центральної Ради, уродженця з Полтавщини, безпартійного Кирила Осьмака. Перебуваючи під більшовицькою владою його тричі засуджували в НКВД за приналежність до СВУ, а під час німецької окупації він став членом Національної Ради у Києві і після її ліквідації переїхав до Львова та включився у підпільну боротьбу. Маючи досвід наукової праці він допоміг підготувати установчі документи і організувати Збір.

 

Демократична платформа Збору дала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою всіх чесних і національно свідомих українських патріотів, незалежно від їхніх партійних поглядів.

 

УГВР формувалась на принципах:

1. Визнання УССД, як найвищу ідею українського народу.

2. Визнати революційні методи боротьби за побудову УССД.

3. Задекларувати своє вороже ставлення супроти більшовиків та німецьких окупантів.

4. Визнати демократію, як основний принцип представництва.

 

У склад Президії Збору входили:

Віце-президент Василь Мудрий (член УНДО), отець Іван Гринюх, Іван Вовчук (Нікополь), членами президії стали – Зенон Полянський, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Микола Дужий, Йосиф Позичанюк та ін. Президія УГВР представляла так званий підпільний парламент.

 

У складі УГВР було утворено Генеральний Секретаріат, який очолив Роман Шухевич. Він одночасно був секретарем військових справ і Головним командиром УПА. У склад Генерального Секретаріату входили міністри: М. Лебідь – міністр закордонних справ, Р. Волошин – міністр внутрішніх справ, Й. Позичанюк – бюро інформації, Я. Біленький – генеральний суддя. Інші посади при першому зборі не були заповнені.

  

 Роман Шухевич. Волинь. 1944 рік

 

Частина членів УГВР емігрували на Захід і створили закордонні частини УГВР.

 

УГВР у своєму Універсалі заявила, що продовжує традиції Української Центральної Ради. «Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», – вважав останній з живих членів підпільного парламенту Євген Стахів.

 

На Нюрнберзькому процесі в 1946 році, де судили німецьких нацистів, обвинувачем від СРСР був генеральний прокурор Руденко. Однак стосовно ОУН і УПА не було прийнято ні одного рішення, яке б звинуватило їх в злочинах проти людства і людяності. Тому що українці боролися на своїй етнічній території проти двох імперій.

 

Учасники збройного підпілля відкрито носили зброю і мали керівні підпільні структури – УГВР, і генеральний секретаріат, як виконавчий орган національно-визвольної боротьби.

 

В Указі Президента України В. Ющенка від 28 січня 2010 року №75/2010 учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті визнано такі формування:

 

«Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української Головної Визвольної Ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності».

 

Спроба Наталії Вітренко оскаржити цей Указ Президента України у 2013 році зазнала фіаско. Український суд не підтримав позов Н. Вітренко про відміну цього Указу. У випадку оскарження цього Указу стала би нелегітимною українська державна символіка (герб, прапор і славень), які Україна успадкувала від Української Народної Республіки.

 

Верховна Рада України 9 квітня 2015 р. прийняла позитивне рішення стосовно всіх учасників визвольної боротьби у XX ст., ухваливши закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті» № 314-VIII, який набрав чинності 21 травня 2015 р. після підписання Президентом України та офіційного оприлюднення.

2015 р.

 

Спогад про арешт, тюрму і заслання

18 жовтня 1948 року мене заарештувало НКВД. Арешт відбувся прямо на уроці в 10-му класі Збаразької середньої школи № 1. Прийшла директор школи і попросила мене у вчительську. Там на мене чекав енкаведист. Він сказав: «Підемо зі мною». Мене пішки завели у Збаразьке КГБ, що знаходилось в східній частині міста, яка мала назву «Пригородок». Привели мене в кабінет начальника КГБ капітана В'юнікова. Його кімната справила на мене гнітюче враження: двері залізні зсередини, на вікнах також залізні ставні. Очевидно, це було зв’язано з тим, що в цих роках було дуже багато нападів повстанців на районні приміщення КГБ.

  

Середня школа № 1,8-А клас; І. Олещук (стоїть четвертий справа), м. Збараж, 1946 р.

 

У кабінеті на той час перебували ще два енкаведисти. Почався допит: «Скажи, де скриваються бандерівці? Де скривається «Крук»? (мій двоюрідний брат, який працював у службі безпеки)». – «Я нічого не знаю!» Почали бити руками по обличчю. Я впав на землю, почали копати ногами, пустили з носа кров. Принесли відро з водою, заставили відмитись. Тоді В'юніков дістав з польової сумки зложений подвійний аркуш паперу – це був мною написаний в 1946 році «Звіт» № 3, який я передав в районний провід пропаганди. «Ти писав цей звіт?» – «Ні – не я!» Били кулаками, копали ногами. Нарешті В'юніков витягнув мою контрольну роботу зі школи і порівняв почерк зі «Звітом».

 

Я мусив признатися, бо ці два документи були писані однаковим почерком і однаковим чорнилом. «Кому передавав написане?» – «Я не знаю». «Ми повісимо тебе коло церкви, якщо не признаєшся і не викажеш, де скриваються бандерівці, до кого приходять. Якщо скажеш чесно, то ми допоможемо тобі закінчити школу і направимо в університет на науку, – радянська влада все тобі простить». Після тригодинного тероризування три енкаведисти і я поїхали до мого дому в с. Чорний Ліс. Почали детальний обшук у хаті. Всю знайдену літературу конфіскували і назвали її націоналістичною. Під вечір мене повезли до Збаража і помістили в підвал КГБ. На обох розгорнутих листках «Звіту» я підписався: «Этот отчет писал я».

 

Що собою являв «Звіт»? То були матеріали інформаційно-пропагандистського характеру з нашого терену. Куди їздять облави? Кого ми підозрюємо як зрадників? Як у школі формуються осередки комсомолу, осередки партії, хто туди вступає? Настрої серед населення, спроби заснування колгоспів, ставлення священиків до Львівського псевдособору 1946 року. Хто зі священиків підписався на московське православіє? Де викриті підпільні зв'язки, криївки, кого посадили в тюрму, кого де заарештували чи вбили?

 

Я відповідав: «Мене зустріли на вулиці, дали завдання, заборонили казати татові і мамі. Підійшли через певний час в умовне місце і я передав їм «Звіт». Не знаю ні імені, ні псевда». Оскільки мій двоюрідний брат Богдан Олещук був учасником вишколу «Січі» в нашому селі у 1941 р., а вже на початку 1942 р. пішов на Волинь, а після 1944 р. був в УПА у службі безпеки, то В'юніков наполіг, що я передав «Звіт» братові Богдану на псевдо «Крук». Я погодився, хоча це не відповідало дійсності. Погодився, щоби додатково не втягувати в слідство інших людей.

 

Тоді посипались нові запитання: «Де скривається «Крук»?», «Де їхні криївки?», «Де скриваються бандити?», «Де їхні криївки?» В'юніков прикладав пістоль до чола: «Ми зараз тебе застрілимо, якщо не признаєшся, і повісимо тебе в селі біля церкви».

 

Ці «Звіти» писалися на основі переліку питань, які мені приносив із районного проводу пропаганди «Голуб». Мій «Звіт» було знайдено у 1947 році в с. Новий Роговець Збаразького району. Це невеличке село, яке розміщене поблизу великого лісу Діброва, що за Вищими Луб'янками. Там знаходився підпільний районний провід в криївці господаря Петра Грушки. Хтось із сексотів видав криївку, в якій перебував районний провідник Іван Гаврилюк, 1921 р. н., на псевдо «Шум»; заступник районного провідника з пропаганди Іван Чепіль, 1921 р. н., – «Голуб»; заступник з господарської частини Михайло Дячун, 1915 р. н., – «Когут» та секретар-машиністка Марія Сулима. Чекісти обступили криївку, почали розкопувати і кидати гранати. Всі четверо повстанців пострілялись. Пізніше заставили сина господаря повитягувати всі трупи на поверхню і їх відправили до Збаража під районне КГБ. Де поховали – невідомо.

 

Фактично, я співпрацював з 1945 року із заступником з пропаганди другом «Голубом» і він постачав мені повстанську літературу, листівки, журнали «Повстанець», «Ідея і Чин», а також він мені давав завдання і я писав та передавав йому «Звіти». До травня 1946 року я написав й передав другові «Голубу» три «Звіти».

 

В кінці цього «Звіту», крім матеріалів інформативно-пропагандистського характеру, я написав від себе висновок, який прочитав у журналі «Ідея і Чин»: «Кровожадний Сталін і його московсько-більшовицька кліка». То чекістам той висновок дуже не сподобався і за нього мене найбільше били. «Что, Сталин из тебя кров точил?» Ми домовились з другом «Голубом» і я «Звіти» підписував псевдонімом «Грушка», хоча на слідстві цей псевдонім перекрутили і написали «Грушко», – я погодився зі слідством. Необхідно зазначити, що «Звіти» я почав писати в 1946 році, мені виповнилося тоді лише 15 років, тому з конспіративного боку вони не були добре продумані.

 

У підвалі районного КГБ я сидів з одним громадянином із с. Чернихівці, прізвище не пам'ятаю. В Збаражі мене ще три рази викликали на допити, вимагали видати зв'язки, криївки, товаришів-школярів і юнаків по спільній праці. Добре, що я співпрацював із провідником по пропаганді індивідуально і ніяких кущових зборів не робили. Десь через тиждень мене перевели на одну добу в приміщення КПЗ (камера предварительного заключения), що знаходилась у відомстві НКВД, а через добу спеціальною машиною-«воронком» мене відправили в Тернопільське КГБ.

 

Камери попереднього ув'язнення Тернопільського КГБ розміщувалися у підвалах по вул. Коперника, 1. Приймав мене наглядач за кличкою «Чистокровний». Це був тернопільський жид, який найбільше знущався над в'язнями. Довгі сходи ведуть в глибокий льох. Внизу місце чергового, де стоїть стіл і горить одинока лампа. По обидва боки від чергового розходяться коридори. Навпроти чергового залізні двері в «карцер», які замкнені на два замки, один замок – це штаба-засувка, другий – це ланцюг, який обмежує відкривання дверей карцеру. Всі камери мають вихід у спільний коридор. Двері тюремних камер мають круглі отвори – т. зв. «глазки» і фірточки – т. зв. «кормушки», через які передають в'язням «баланду» і стежать за дотриманням режиму. На верхніх поверхах будинку розміщувалися слідчі кімнати. Поруччя сходових кліток, що вели на поверх, були затягнуті металевою сіткою. Високі металеві ворота вели у двір тюрми. На дворі була побудована бетонна «бочка» для прогулянок політв'язнів, діаметром приблизно 3,5-4 м і висотою біля 4 м. Поверх цієї «бочки» була металева естакада, де чергував конвоїр-червонопогонник. Впритул до будинку, в лівій частині тюремного двору була в'язнична кухня, а також лазня і пропарочна камера, куди 1 раз в 10 чи 14 днів водили митись і завантажували всю одежу в'язнів, від натільної білизни до верхнього одягу. Одежа після пропарки дуже неприємно пахла, але захищала від паразитів.

 

Наглядач, відкривши двері загальної камери № 3, пхнув мене туди і закрив. Людей там було набито, як оселедців, сиділи, хто в кальсонах, хто в трусах, зарослі, неголені, нестрижені; двоє стояли біля вентиляційного люка і махали рушником – тобто задували в камеру свіже повітря. Це було на початку листопада 1948 року. Від великого скупчення людей і «параші» в камері стояв сморід і було нестерпно душно. До мене підійшли старші люди, почали розпитувати, я знайшов земляків і скоро акліматизувався. В кутку камери була «параша» і всіх новоприбулих клали спати біля неї, а оскільки я був досить молодий і були старші люди з с. Черниховець, які мене знали особисто, то мені зробили виняток, і я спав другим чи третім біля «параші». В'язничні наглядачі підтримували суворий режим: ходити по камері чи голосно розмовляти, а також спати вдень не дозволялось. Сидіти можна було на бетоні, підстеливши мішок чи якусь річ, не впираючись об стіну. Стіни мали бути відкриті для огляду, щоби часом в'язні не робили якогось підкопу. За всім стежив наглядач через «глазок». Слідство вели протягом цілої доби, найчастіше слідство провадили ночами: знущалися, били, декого тримали так довго, що люди мліли, приходили з синяками, побиті, з поламаними ребрами, ногами. І щоби знесилити жертву, іноді в'язня викликали по два, три рази на ніч, допитували, били, відливали водою.

 

Годували нас зупою, від якої смерділо, її називали «баландою». Від того, що не було в камері денного світла, люди, які довго сиділи, були дуже ослаблені. Я був досить молодий, добре пам'ятаю, коли ставав на ноги, то світ в очах крутився. Якщо у камері не було порушень режиму, то раз на тиждень водили нас на «прогулку». «Прогулка» відбувалася в тюремному дворі, у бетонній «бочці». Період прогулянки з виходом і заходом в камеру складав 15 хвилин.

 

Мене викликали на допити десь 4 рази. Перший допит був суворий, із побиттям. Вимагали, щоби я когось видав, обіцяли влаштувати студентом в університет. Я їм говорив, що я молодий, мене в тайни підпілля не посвячували, я вчився у школі в районі, жив в Збаражі, рідко бував у селі, тому нічого не знаю. Наступні допити були легші, до написання «Звіту» я признався, а більше нічого від мене не добилися. Довелось мені два дні посидіти в цьому страшному карцері.

 

Тим в'язням, які підписували протоколи слідства, інколи дозволяли отримувати передачі. Разом з передачами деколи передавали тютюн-самосад і кусочки газети, порізані на цигарковий папір. Одного разу я з кусочків газети «Радянська Україна» склав статтю і прочитав політичним в'язням, бо деякі сиділи по 2-3 місяці і цікавилися ситуацією на волі. Один наглядач підглянув і за це мені «вписали» дві доби карцеру. Стіни карцеру були з цегли, підлога з бетону, на 5-10 см залита водою. В карцері один прожитий день здається вічністю: ходжу з кута в кут і про себе молюся, сісти нема на що, все мокре. На чотири години в ночі дають дерев'яний щит, а решта часу необхідно провести стоячи на ногах. Дають на добу дві склянки води і пару шматочків хліба. На стінах були видряпані хрестики і дати смерті.

 

Необхідно зазначити, що серед наглядачів траплялися і добрі люди. Один кавказець, який на просьбу в'язнів передавав нам тютюн і при цьому говорив: «На, передай всем». Коли водив на допити, на другий чи третій поверх, то все запитував: «Сколько я буду водить вас на эту голгофу?».

 

Відсидів я в цьому КГБ близько місяця. Звідси мене доставили на суд, військовий трибунал, який знаходився на вул. Острозького в Тернополі. Щасливий був тим, що у справі я проходив один і не мав свідків, і не було в мене очних ставок. Бо де були групові справи, то було набагато складніше, було багато нарікань одних на одних. Основні звинувачення, які інкримінували мені, були за статтями: 54-1а – зрада батьківщини, 54-10 – антирадянська агітація і пропаганда, 54-11 – участь у підпільній організації, бо «Звіт» був підписаний псевдонімом «Грушка».

 

Судив мене військовий трибунал військ МВД Тернопільської області 22 листопада 1948 року. Суд був закритий, крім суддів, прокурора і адвоката нікого не було. Адвоката виділили мені без мене, бо я був неповнолітній, а за це ще з бідних батьків стягнули гроші. Пам'ятаю його слова: «Граждане судьи, учтите его молодость». На той час минуло мені 17 років.

 

ДЕЛО № 6711 – П

 (копія вироку)

Приговор (секретно)

Именем Союза Советских Социалистических Республик 1946 года ноября 22 дня Военный Трибунал Войск МВД Тернопольськой области в составе: председательствующего – капитана Копелева, членов – младшего лейтенанта милиции Хомяка и старшины Островского, при секретаре, старшем лейтенанте Винокурове, г. Тернополь, в закрытом судебном заседании с участием помощника военного прокурора войск МВД Украинского округа капитана юстиции Михайлова и адвоката Герасименко, рассмотрев дело по обвинению Олещука Игоря Андреевича, родившегося 21 мая 1931 года, украинца, уроженца и жителя с. Черный Лес Збаражского района Тернопольськой области, образование 9 классов, учащегося, из крестьян-средняков, холостого, несудимого, в совершении им преступлений, предусмотренных ст. 54-І«а» и 54-11 УК УССР материалами предварительного судебного следствия

 

Установил:

Олещук, проживая в с. Черный Лес Збаражского района, осенью 1946 года бывшем проводником ОУН Олещук Богданом по кличке «Крук» был завербован в организацию украинских националистов под кличкой «Грушко», в которой Олещук Игорь исполнял обязанности разведчика-информатора по городу Збараж и селу Черный Лес Збаражского района. Будучи разведчиком-информатором ОУН, Олещук путем личных наблюдений собирал сведения о работе органов МВД, МГБ и школы, в которой он учился, и затем в письменной форме передавал собранные им сведения бандиту ОУН «Крук» в установленном месте. В этих же «звитах», которые Олещук передавал бандиту ОУН «Крук», он возводил клевету на существующий в СССР строй и на руководителей Советского государства. С осени 1946 года по осень 1947 года передал бандиту «Крук» три «звита». На основании изложенного Военный Трибунал признал Олещук виновным в совершении им преступлений, предусмотренных ст. 54-1«а» и 54-11 УК УССР, руководствуясь ст. 296, 297 УПК УССР,

 

Приговорил:

Олещук Игоря Андреевича на основании ст. 54-1«а» УК УССР лишить свободы с отбыванием в ИТЛ (исправительно-трудових лагерях) сроком на двадцать пять (25) лет, без поражения прав как недостигшего совершеннолетнего возраста, с конфискацией всего имущества. Срок отбывания меры наказания с зачетом предварительного заключения исчислить с 16 октября 1948 года. Вещественное доказательство «звит» информационного антисоветского содержания на двух листах оставить при деле. Взыскать с осужденного Олещук в пользу Тернопольской юридической консультации за выступление по делу адвоката двести рублей. Приговор может быть обжалован в касационном порядке в I Военном Трибунале войск МВД Львовского округа в течении пяти суток с момента вручения копии приговора осужденному, путем подачи жалобы через Военный Трибунал войск МВД Тернопольськой области.

Председательствующий:     Кошелев

члены: Хомяк, Островский, Винокуров, Михайлов, Герасименко

 

Пісня політичних в'язнів

Записана в тюрмі, де нині розміщене УВС Тернопільської області, після суду в кінці 1948 року

 

Слова та наспів Ігоря Олещука, записав на ноти Мар'ян Сидір

 

 

 

 

Гуляв, співав, книжки читав,

З дівчиной любувався.

В Тернопільску тюрму попав;

Чого я дочекався!

 

Тернопіль мій, Тернопіль мій,

Моя ти Батьківщино,

За тебе я, Тернопіль мій,

У клітці, мов пташина.

 

Сиджу в тюрмі, дивлюсь в вікно,

Свободи я чекаю.

В правій руці суддя сидить, –

Чим скінчиться, не знаю!

 

Стоять столи, сидять судді

І слідчі, прокурори.

Скажу, що я є виноват –

Закінчив протоколи.

 

Батько старий, мати стара

Нічого в тім не знають,

Що їхній син в далекий край

Україну прощає.

 

А як в Сибір я від'їздив,

Прощав свою родину,

Прощав друзів, товаришів,

Тернопіль, Україну.

 

Сибір, Сибір – далекий край,

Сибіру не боюся.

Сибір проїду, назад вернусь

З дівчиной оженюся.

 

Згідно з вироком суду мене засудили на основі статті 54-1а і 54-11 УК УРСР на 25 років з відбуттям покарання у виправно-трудових таборах.

 

Після присуду мене повернули на одну ніч в КГБ, той же злощасний карцер, а він був розміщений по сусідству з моєю колишньою камерою. Там я за допомогою азбуки морзе відстукав моїм товаришам по камері про свої 25 літ. Через день мене у «воронку» перевезли в Тернопільську тюрму, яку побудувала для нас ще Австрія. Режим тюрми після КГБ видався м'якшим. Камера в тюрмі (номера не пам'ятаю) була дуже великою, в якій було багато людей. У камері велись дискусії і розмови на політичні теми, багато було знайомих. Деякі в'язні діставали передачі, ми грали в шахи, які виготовляли з хліба. Нас водили в підвали, в лазню на санітарну обробку, тобто стригли, мили, водили туди, де в 1941 році було замордовано різними методами і застрелено багато тисяч політичних в'язнів. У 1948-1949 роках ще плитки лазні були простріляні і на деяких залишились сліди крові. В січні місяці нас вивезли поїздом до Львова на пересильний пункт.

 

Десь у лютому 1949 року нас повантажили в товарні вагони, приготовлені для перевезення в'язнів, і в супроводі охорони, псів повезли на далеку північ, у Воркуту. Їхали ми майже місяць. Товарні вагони перегородками були поділені на два поверхи, людей було набито вщерть. Страшними були і надовго запам'яталися мені перевірки конвоїрів, які робили майже завжди вночі. З шумом і гавканням собак, присвічуючи ліхтарями, відкривали вагон, в який вривалося по два конвоїри всередину, людей зганяли в одну сторону і дерев'яними молотками переганяли в другу сторону. Одночасно рахували в'язнів. Конвоїри били довбеньками по дошках вагона, по підлозі, по стінах, і коли переконувалися, що відбитих дощок немає, що до втечі не готуються, тоді переганяли людей на другу сторону, рахуючи при цьому молотками людей, тобто били в'язнів по голові, по спині, де попало. Давали один раз на день їсти, в основному сухий пайок: оселедці третьої категорії, рибу і переварену воду, замість чаю. Процедура перевірки повторювалася кожної ночі, а часом і два рази на ніч.

 

Воркута зустріла нас великими морозами: як вивантажували з вагонів, то від морозу стояла біла пара. Розвантажили нас і погнали етапом на пересильний пункт Воркути, який дротяним плотом був розділений на чоловічу і жіночу половину. Вже першої ж ночі у барак до нас прийшли «блатні» привілейовані карні злочинці і нас пороздягали. Я мав домашній вовняний светр-гольф, його в мене стягнули і якийсь милосердний «блатний» кинув мені старе лахміття. Поки ми були на пересильному пункті, нас водили на роботу розчищати сніг на дорогах. Для цього нам видали «чуні» і «чулки». «Чуні» це з верхньої частини автомобільної шини зшите дротом щось на зразок галошів, а «чулки» то ніби рукав від куфайки. На розводі і під час роботи я вперше почув блатну «матерщину» і їхній жарґон.

 

Ігор Олещук м. Воркута, 1953 p.

 

За якийсь час мене перевели етапом на постійне місце роботи це ОТП (окремий табірний пункт) шахти № 6. Шахта розміщувалася на віддалі одного кілометра від табору. Мене поселили в барак № 64 і призначили працювати в шахту прохідником у вже сформовану бригаду. Перед призначенням я проходив медичну комісію і мені присвоїли шахтарську категорію СФТ («средній фізіческій труд»). Десятником у нас був здоровань, білоруський поляк Валіцький. Чи був він політичним в'язнем, чи побутовим невідомо. Але він користувався великими привілеями: жив у горнадзорівському бараку, харчувався калорійною стравою (котел № 6,7). В бригаді говорили, що його брата вбили «бандери», тому він до в'язнів-українців ставився по-собачому. На нарядах нас всіх бив, перед кінцем зміни спускався в шахту і заставляв працювати, замість 8 годин, по 10-12. Я його постійно боявся.

 

Робочий день починався з того, що нас о 6 год. ранку будили «нарядчики» палками. Ми милися, взувалися, двох посилали за хлібом в хліборізку, а решта бригади йшла в їдальню, де бригадир стояв у черзі за сніданком. Через деякий час подавали сніданок, хліб до цього часу вже був принесений, і ми снідали. Пайка хліба складала від 400 до 600 грамів у день, в залежності від попередньо виконаного плану в шахті. Частину хліба з'їдали, а частину брали з собою за пазуху для вечері. Але в більшості випадків хліб з'їдали зразу і на вечерю не лишали. Треба зауважити, що за калорійністю і якістю цей хліб був далекий від нормального. У їдальні давали зупу з замерзлої капусти і турнепсу, де зрідка плавала крупа. На другу страву була рідка вівсяна каша, вагою від 200 до 400 г і 5 або 10 г олії. Якщо попередньо було виконано достатньо великий план, то інколи давали ще одну булочку з сірої муки, величиною з пампушку, або шматочок риби. Після сніданку всі шикувалися на «розвод» і чекали поки всі бригади не поснідають і не вийдуть організовано біля прохідної табору.

 

У внутрішній частині зони були «нарядчики» і наглядачі, які передавали нас за кількістю і побригадно конвоїрам військ МВД. Інколи, коли начальник режиму вимагав, нас читали по формулярах і розвід затягувався. Зачитували: «Олещук», я казав: «Ігор Андрійович 13-662, 1931 року народження, початок терміну 18.10.1948 p., кінець терміну 18.10.1973 року». 13-662 означало мій табірний номер. Після цього нас передавали за ворота табору озброєному автоматами (і з собаками) конвою. Коли формували колону, конвой був спереду, з боків і ззаду. Щоденно перед початком етапу конвой відчитував: «Взятся под руки, голови опустить вниз, идти – не разтягиваться, шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой применяет оружие без предупреждения. Шагом марш!».

 

Перед входом у шахтну зону нас приймав вже інший конвой і тільки рахував бригади та кількість людей. На шахтах Воркути був більшовицький «бардак». Вони були побудовані у війну каторжниками, щоби забезпечувати центральні райони Росії і м. Ленінград вугіллям, бо Донбас і Кавказ були під окупацією, й імперія відчувала брак палива. Тому основні і допоміжні «стволи» шахт були похилі, побудовані вручну за допомогою буріння і амоніту (вибухівки). На вентиляційних штреках ще була кінна відкатка вагонів. Я працював у бригаді прохідників вентиляційних штреків. Прийшовши на шахту, ми всі бригадою йшли на лісосклад, брали на плечі по одній колоді (довжина 3,5 м, товщина 20-25 см) і підносили до допоміжного «ствола». Тоді йшли на наряд, де десятник часто бив нас за вчорашню роботу, брали інструмент і спускалися в забій. До інструменту належала бурилка з «лягушкою» (герметична розетка), 2-3 штанґи до неї, лопати, кайла, сокира і пилка. Наверху залишався постачальник лісу. Приходили в забій, оббурювали його за правилами технології і йшли в сусідні забої шукати підривника. Згідно з табірними інструкціями, підривники були лише вільнонаймані, здебільшого німці з Поволжя або з України, виселені до Воркути. Друга частина бригади йшла помагати на «козі» приганяти кріпильний ліс.

 

Після того, як забій був відпалений, ми ходили на інші ділянки шахти за вагонами вантажити породу. Частина породи йшла в лаву, у вибраний забій, для чого треба було йоголопатою акуратно «забутити»(підперти), а частину вантажили у вагони і вивозили на поверхню. За планом бригаді із трьох-чотирьох осіб необхідно було виконати 1,4-1,7 м повноцінного проходження шахтного штреку. У зв'язку з тим, що траплялася затримка за підривником або кріпильним лісом, у більшості випадків до закінчення нашої зміни ми лише встигали «відпалити» і почати вантажити породу. Бо в цій технології було багато такого, що від нас не залежало. Тому перед закінченням зміни спускався в шахту наш десятник Валіцький, який заставляв нас додатково ще 3-4 години працювати, щоби обов'язково виконати заданий план. Після цього ми піднімались нагору, милися в лазні, йшли в зону, вечеряли і лягали спати. На сон залишалося 6-7 годин. Тому-то важка фізична праця і погане харчування призв­дили до фізичного виснаження, і багато шахтарів ставали дистрофіками (по табірному «доходягами»).

 

  

 

Вид на табірну огорожу, залізничний міст і річку Аяч-Ягу, м. Воркута, 1955 р.

 

Із сказаного неважко збагнути: московсько-більшовицька каторга для політичних в'язнів передбачала все для того, щоб з максимальною віддачею вичавити з людини весь життєздатний ресурс і врешті перетворити на труп. Методика такого перетворення, а прямо кажучи, людиновбивства, була ретельно відпрацьована і вона така ж злочинна, як злочинними були експерименти нацистських ескулапів на в'язнях у гітлерівських концтаборах. Біда тільки, що московські злочинці і досі не стали на суд перед Міжнародним Трибуналом.

 

До смерті Сталіна режим у таборах був суворіший. Листи дозволяли писати два рази на рік. Після приходу з роботи бараки через деякий час замикали на замок, на вікнах були встановлені ґрати. У бараку стояла «параша». З особистих речей можна було мати лише дерев'яну ложку і ні олівця, ні клаптика паперу, а тим більше якогось ножика. Також не можна було голитися. В'язнів («зеків») раз на два тижні водили в лазню, там стригли бороди і волосся на голові машинками. Після смерті Сталіна матеріальні умови в'язнів поліпшили: в їдальні краще годували, видавали на руки частину грошей, у табірному кіоску можна було купити цукор або маргарин.

 

Після колимських, мордовських і воркутинських страйків режим у таборах був послаблений, бараки цілодобово були відчинені, так що в'язні могли навідуватись одні до одних, спілкуватися.

 

Люди діставали папір, олівці і пробували щось писати: вірші, спогади, вели щоденники. Хоча група контролю за дотриманням режимів і наглядачі при «шмонах» (ревізіях) все відбирали, а інколи і карали за вільнодумство.

 

За перевиконання плану в шахті давали винагороду так званий «пиріг», який десятник перед закінченням роботи спускав у шахту і ми його ділили сокирою. Ми працювали в шахті ланками («звенами») по 3-5 чоловік, тому «пиріг» ділили на стільки ж частин. Це був глевкий чорний хліб, спечений у металевій бляшці висотою 4,5 см. За результатами праці за місяць, якщо показники були добрі, нас «нагороджували» по одній пачці махорки! Тютюн в таборі був великим дефіцитом, і були часи, коли за пачку махорки можна було відпроситися від роботи на один або два дні.

 

Процедура нагороди виглядала так: приходив до нас в барак культорг від КВЧ (культурно-виховної частини), збирав членів бригади, читав нам лекцію про соціалізм, перевиховання і соціальну справедливість радянської влади, читав статті із газет і вручав кожному члену бригади по пачці махорки.

 

У таборі 6-ї шахти налічувалось 64 бараки, 15 з них були лікарні, або «ОП». У такий спосіб одну четверту в'язнів-шахтарів весь час обмінювали і «оздоровлювали», щоб це забезпечувало виконання планів і нормальну роботу шахти. Важка праця в шахті і нелюдські умови заставляли якусь частину сильних характером людей відмовлятися від роботи в шахті. Це були т. зв. «відмовники» («отказчики»), їх поселяли в «БУР» («барак усілєнного режима). Це був, як правило, в одному з кутів табору огороджений додатковим дротом барак, де були влаштовані невеличкі камери-одиночки зі всіма атрибутами тюремного облаштування. В «БУРІ» «відмовників» тримали впроголодь, в одиночній холодній камері, інколи накладали наручники, а також під наглядом медиків вдягали в «гамівні сорочки» («смірітєльниє рубашкі»). Хто не витримував знущань і здавався, йшов далі на шахту, а хто мав силу волі опиратись цим тортурам, то, відсидівши місяць-два в одиночці і перенісши всі знущання, відправлявся табірним керівництвом або на етап, або влаштовували таких на легшу роботу, окремо, щоби вони не мали відповідного впливу на решту шахтарів.

   

Територія шахти 9/10. Славко із Дрогобича. М. Воркута. 1956 рік

 

Начальник табору, як правило, один раз на добу обходив своє «господарство» і також заглядав у «БУР». Цікавився відмовниками і за що сидять. Агітуючи одного разу відмовників йти на роботу, сказав крилату фразу: «Будете харашо работать – пахаронім вас в гробах». Справа в тому, в Заполярії, де Воркута, ґрунт вічна мерзлота, викопати яму дуже складно і дорого. Там земля розмерзається влітку лише на 40-50 см. Тому взимку трупи в'язнів вивозили в яруги і закопували в сніг. Жодних скринь чи трун не виготовляли, а трупи замотували в старі шахтарські покривала, вивозили за зону і засипали. Лише після смерті Сталіна в'язнів почали хоронити в натільній білизні. У таборі шахти № 6 проживало біля 5 тис. чоловік. Тому майже кожного ранку на санях з зони вивозили 1-3 покійників. До великого пальця ноги була прикручена дротом «бірка», тобто ярлик, на якому зазначено лише номер зека. Сам начальник нашого табору підполковник Жилін був великий садист. Про нього говорили, що впродовж 20-ти років своєї діяльності він був головою військового трибуналу, і можна було собі уявити, скільки тисяч людей він позбавив життя.

 

 

 

Зліва: І Олещук, О. Олексюк, А Солонинко; м. Воркута, 1956 рік

 

 

Начальник табору керував групою режиму, яка складалася з наглядачів. Штат наглядачів у 1946-1947 роках сформувався з солдатів демобілізованих частин, які не хотіли їхати в колгоспи, де на той час був голод, а тому вони охоче йшли в наглядачі. Тут годували їх добре, одягали за державний кошт, давали сухий пайок і гроші. Так сталось, що в групах, які нас охороняли в 1950-1956 роках, було багато українців і білорусів. Найбільш твердими і виконавчими були білоруси, а за ними йшли українці. Мені добре запам'яталися два українці з південних областей: Манько і Мироненко. Їх називали «докторами шмоновських наук». На «шмоні», тобто обшуку, вони працювали дуже ретельно і завжди найбільше знаходили заборонених речей.

  

 

 

І.Олещук біля запряжених північних оленів. М. Воркута. 1956 рік

 

Упродовж перших 14 місяців роботи в шахті я три рази, як «доходяга», лягав в ОП, де через два тижні мій молодий організм відновлював сили і я знову опинявся на шахті на своїй дільниці. Четвертий раз я захворів на жовтільницю, тому мене положили в інфекційний відділ. Там я зустрів лікаря з Києва на прізвище Бойко, з яким я був знайомий ще зі Львівського пересильного пункту. Завідувачем лікарні був лікар з Грузії, політв'язень доктор Квіташвілі, дуже чуйна і гуманна людина. Я був досить молодий політв'язень, тому вони мене інтенсивно лікували. Мав я внутрішньовенні ін'єкції глюкози з аскорбінкою, діставав на пайок щоденно одну коробочку з-під сірників цукру. Через місяць я поправився і начальник санчастини хотів направити мене назад у шахту, але лікарі за мене заступились і я ще два тижні працював роздавачем їжі в лікарні. Перед випискою лікарі Бойко і Квіташвілі випросили в начальника санчастини до моєї шахтарської категорії додати букву «П», тобто це означало, що є ще залишкове захворювання печінки і мені тимчасово в шахті ще не можна працювати. Тепер ця категорія в абревіатурі звучала так: СФТП («срєдній фізіческій труд, поверхностьи). А взагалі в таборах було три категорії за придатністю до праці: ТФТ «тяжолий фізіческій труд», СФТ «срєдній фізіческій труд», ЛФТ «льогкій фізіческій труд». Мене перевели в загальну бригаду, яку використовували на поверхні шахти для очищення снігу та інших другорядних робіт.

  

 

Бригада газомірників шахти 9/10. м. Воркута. 1955 рік

 

Керівні посади в таборі займали в основному росіяни або вихідці з Росії. Українцям, особливо з західних областей України, керівних посад не довіряли. Як виняток, у нас працював нарядником племінник С. Тудора, родом з Золочівщини Омелян Олексюк. Він склав мені протекцію влаштуватися днювальним у відділі ППЧ («проізводствєнно-плановая часть»), де начальником був офіцер, капітан, а безпосереднім керівником політв'язень, єврей з Ленінграда Єйхін. Єйхін мене досить приязно прийняв і я потрапив у трохи привілейовану категорію в'язнів. Я був днювальним ППЧ і одночасно викликав до керівництва ППЧ бригадирів, десятників, механіків та інших працівників. Праця в мене була поважна, і я почав заробляти собі авторитет ходив в їдальню Єйхінові за обідами, який зі мною чесно ділився. З часом авторитет мій зріс і я почав допомагати своїм краянам продуктами харчування, а також мав можливість влаштувати на легшу роботу, бо це входило у функції ППЧ. Це не сподобалося деяким російським шовіністам, особливо старшому нарядчикові Дубініну та оперуповноваженому майору Буракову, і вони хотіли мене відправити на етап, але Єйхін мав достатній авторитет і перевів мене працювати черговим на насосну станцію в шахту.

 

 

 

Зліва: І Олещук, Б. Бобинський, П. Кекіш, м. Воркута, 1956 рік

 

Нарядчик Дубінін і оперуповноважений Бураков були незадоволені, що окремі люди із «бандер» поліпшили свої умови праці і працюють на престижних роботах. Тому, коли однієї неділі формувався етап в табір шахти № 4, мене відправили на етап. Це був табір, який до приходу політичних в'язнів складався з кримінальних («битовиків»), і ясно, що порядки там були не дуже суворі, порівнюючи з режимними таборами. Я почав підшукувати собі роботу, хотів потрапити в медперсонал, тому підійшов у поліклініку там формували з новоприбулих медичний персонал. Я зголосився і сказав, що в мене незакінчена середня медична освіта і що я маю достатній досвід роботи на медпункті шахти, попросився на 4-ту шахту в медпункт. Медперсонал формували два українці: лікар з Станіслава (тепер Івано-Франківськ) і фельдшер з Рівного. Прізвищ їх не пам'ятаю. Начальником санчастини табору була жінка зубний лікар з Архангельської області.

 

Мене радо записали на травмпункт шахти, але вже через два дні викликали і сказали, що я мушу йти табірним санітарним лікарем, бо там є професіонал з Києва, але він «стукач», тобто донощик, і вони хочуть післати його на шахту, подальше від табірних справ. Не з легкою душею я погодився йти на невідому мені роботу, але наказ колег мусив виконати. Цей лікар, якого я змінив, був дуже незадоволений з такого призначення і з першого дня почав підкопуватися під мій фаховий авторитет. Але керівництво табору почало лише формуватись, і я скористався тією анархією та майже два місяці чесно виконував санітарну службу: перевіряв надходження нових продуктів на склад, підписував акти про їхню придатність, брав проби сніданків і вечерь, стежив за санітарним станом у бараках та їдальні, заставляв робітників боротися з блощицями, яких було повно в дерев'яних бараках і в нарах.

  

 

Перша зустріч політв'язнів після звільнення у гуртожитку шахти 9/10, 1956 р.

 

Одного разу в їдальню надійшли оселедці з військової частини, досить зіпсовані. В документі значилось, що вони 3-ї категорії і підлягають терміновій реалізації. Після скарг шахтарів я організував комісію і по акту списали 300 кг оселедців. На другий день мене викликав оперуповноважений капітан Широков пояснити, чому я списав оселедці і яке я мав право на це. А коли дізнався, що я «бандера», то негайно вигнав мене з тієї роботи і в скорому часі мене разом зі штрафними в'язнями відправили на мою колишню шахту, в будівельну бригаду на будівництво моста через річку Аяч-Ягу, в районі шахти № 7. Там я пропрацював біля трьох місяців зимою на відкритих роботах і звідти мене направили, десь в кінці 1952 р., етапом в табір шахти № 9/10, біля міста Воркута, де в основному перебували старші в'язні-каторжани, засуджені на термін 15-20 років. Основним заняттям в'язнів була робота в шахті, а також на будівництві об'єктів Воркути.

 

Спочатку я працював на головному стволі шахти, де приймали вагони з вугіллям, невдовзі, познайомившись з табірною елітою, я пішов працювати фельдшером на будівництво військових казарм Воркути. Кожного ранку ми збиралися на «розвод», шикувалися в колону і під пильним оком охорони і собак ішли по снігу 6-7 км до будівельного об'єкту в м. Воркуту. Робота була важка, виснажлива, а погода була несприятлива. Давалися взнаки люті морози з вітрами. Дуже багато людей обморожували обличчя, ноги, вуха. Нам давали на об'єкті гарячий обід, «баланду», зварену з ячмінних круп та олії.

 

  

Проводи в Україну. Залізничний вокзал. М. Воркута. 1956 рік

 

Тут, на шахті 9/10, застало нас повідомлення про смерть Сталіна. Смерть Сталіна всіх нас, політв'язнів, дуже втішила. Знайомі збиралися групами, вели дискусії; ми знали, що зміни мусять відбутися, хоча прилюдно на початках не виступали, щоби не наразити себе на додаткові репресії з боку табірного начальства. Я працював тоді в лікарні, де завідувачем відділу був Прохор Огієнко (небіж Івана Огієнка єпископа Іларіона)

 

 

 

Прохор Огієнко, небіж єпископа Іларіона (Огієнка). Напис на звороті:«Пам'ять днів коли кипів!... на далекій Півночі!», м. Воркута, 1956 р.

 

У таборі шахти 9/10 було багато інтелігенції з України, Прибалтики, Росії та інших колоній імперії. Після смерті Сталіна режим поступово почав слабшати і це використовувала інтелігенція. Проводили багато дискусій на політичні теми, ідеологічні, державні і церковні теми. Пам'ятаю, один літератор з Литви пробував організувати навіть літературне об'єднання.

 

Серед нашої інтелігенції були в основному священики, як, наприклад, отець Володимир Величковський з Тернополя, настоятель церкви редемптористів по вул. Острозького, яку більшовики зруйнували восени 1962 року, лікарі. Але переважна більшість це були учні старших класів і студенти вузів.

 

Серед моїх колег на ОТП шахти № 9/10 був мій гімназійний товариш Когут Богдан з Терпилівки, ветеран УПА Петро Кекіш з Теребовлянщини, студент гімназії каторжанин Петро Середа з Киданець, студент Львівської медицини Андрій Плюгавка з Нового Села, артист театру Заньковецької, наш земляк, Б. Мірус, ветеран УПА каторжанин Григорій Друль з Гусятинщини, ветеран УПА з Кременеччини, каторжанин Степан Цимбалюк, племінник Степана Тудора, студент політехніки з Золочівщини Омелян Олексюк і інші. Серед росіян молоді було мало, в основному це були високопоставлені державні діячі і власовці.

 

  

Футбольна команда політв'язнів шахти 9/10, м. Воркута, 1956 р.

 

Пам'ятаю слов'янофіла за переконанням, професора Ленінградського університету, добродія Переверзєва, він потрапив у ГУЛАГ десь у 1937-1938 роках і був прихильником об'єднання всіх слов'ян під егідою Москви. Коли ми йому доказували, що стосовно України це несправедливо, то він говорив, що нам, цебто Україні, треба надати на деякий час самостійність, щоби Україна пізніше ввійшла в союз слов'янських народів як повноцінна нація, а не як нація пригноблена, недержавна. Маючи багаж наукових та історичних знань, добродій Переверзєв і наш отець В. Величковський були для нас, молодих юнаків, за енциклопедію: коли ми сперечалися і не вистачало історичних чи наукових знань, то зверталися до цих двох авторитетів за поясненнями. Переверзєв, наприклад, був добре обізнаний з творчістю В. Винниченка, бо про його «Сонячну машину» переказав мені короткий зміст. Серед росіян був представник міністерства закордонних справ з Москви Хаскін, був представник з ЦК Карело-Фінської республіки, був артист з Московського театру Волков і багато інших.

 

З пом'якшенням режиму в 1954 р. політв'язень Василь Хоха з Чернігівщини виписав для клубу табору через капітана КВЧ (культурно-виховно частини) десь біля 50 художніх та історичних книжок з тодішньої радянської України на українській мові. Це була в основному класика та історичні повісті твори Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки, а також історичний роман «Переяславська рада» Натана Рибака. Зголоднілі за українською мовою і українськими книгами, ми вперто накинулись на їх читання. При цьому був розроблений і затверджений дуже суворий графік, яким керував Василь Хоха з німецькою точністю. Пам'ятаю, я тоді працював у шахті і коли почав багато читати, то на спання залишалося не більше 4-5 годин. Я тоді до того виснажився, що почалася сильна гіпертонія. Ще пам'ятаю, нас тоді сильно вразило святкування 300-ліття т. зв. «возз'єднання України з Росією» фарисейські фрази звучали з радіо і в публічній періодиці: «єдинокровні брати самі попросилися під могутню руку Олексія Михайловича», «спільна віра», «спільне історичне походження». Дискусії на цю тему серед української інтелігенції і молоді набули широкого розголосу.

 

Навесні 1954 року повіяв дух волі. Одного чудового квітневого дня, прийшовши з роботи, побачили на табірній їдальні велике оголошення Указ Президії Верховної Ради Союзу PCP про часткову амністію для політв'язнів, які були засуджені малолітніми до 18 років. Котрі відсиділи одну третину терміну, тих могли звільнити. Почали працювати урядові комісії і переглядати всі персональні справи. Викликали такого політв'язня на комісію, зачитували обвинувальний акт військового трибуналу, чи «ОСО» («особоє совєщаніє»), зачитували табірну характеристику, запитували, як ставиться до своїх попередніх «злочинів». Оперативна група табірного керівництва для такої комісії готувала характеристику. Якщо в таборі не зафіксовано участі в нових політичних організаціях і відсидів одну третину терміну, то такий малолітній в'язень підлягав звільненню з місця ув'язнення. Йому видавали паспорт і гроші на проїзд до нового місця проживання.

   

 

І. Олещук перед від'їздом в Україну (у колі друзів). Біля барака селища шахти 9/10, м. Воркута, 1956 р.

 

Я пройшов таку комісію, але для звільнення не вистачало ще тої третини терміну, а тому треба було ще відсидіти більше двох років. Тоді я змушений був влаштуватися на шахту, на важку роботу в «проходческий» вибій, де отримував «заліки», тобто при виконанні плану виробітку за один календарний день роботи можна було заробити від 1,2 до 1,8 днів, в залежності від виконаного бригадою плану в цілому. Я запровадив собі блокнот, де щомісяця записував «заліки», таким чином 5 грудня 1955 року був звільнений з табору шахти 9/10. З врахуванням «заліків» відсидів 7 років і 3 місяці. Отож ціною важкої, виснажливої праці я, як пташка з залізної клітки, виривався з каторги на волю...

 

Але і тут більшовицькі людожери хотіли мене обманути. Видали довідку про звільнення у зв'язку з закінченням строку покарання. На цій довідці написали «годна в пределах Воркути». Тобто з меншої тюрми мене ніби звільнили, перепустивши у більшу зону, і обмежили проживання Воркутою! Яке фарисейство ніби у радянських громадян було якесь реальне право! Хіба що «право мати право...». Тоді я написав скаргу в Президію Верховної Ради СРСР і копію генеральному прокурору того «Союзу», де вказав, що я засуджений як малолітній і мені комісія по Указу В. Р. зняла дві третини терміну, а тому моє звільнення має бути остаточним, без обмежень. Позбавлення прав у вироку в мене не було, як у малолітнього. Після розгляду моєї скарги у Президії СРСР мене викликали в спецчастину табору, видали нову довідку і паспорт.

 

Одержавши документи, паспорт та проїзний квиток, в кінці червня 1956 р. я виїхав в Україну.