Там зустрівся з професором Антоновичем

опубліковано 17 жовт. 2012 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 жовт. 2012 р., 23:26 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №303

 

Драгун Ярослав Васильович, народився 30 квітня 1927 року в селі Лівчиці Жидачівського району Львівської області, українець, греко-католик, селянин, безпартійний, заарештований в 1947 р., повернувся на Україну в 1963 р.

 

У 1947 р. більшовицькі мракобіси проводили масові репресії на Львівщині. Без суду і слідства заарештували тисячі невинних людей, яких відправили у сибірські табори. Серед них було багато священиків греко-католицької церкви, вчителів, студентів.

 

13 серпня 1947 р. Стрийським НКВД був заарештований і я. В тюрмі мене всіляко катували. Судили за приналежність до ОУН. З 1947 по 1949 р перебував у таборі на Урчалі. Ми прокладали залізничне полотно по лінії між станціями Ізвесткова – Комсомольськ. У 1949 р. всіх політв'язнів відправили на пересильний пункт в бухту Ваніно. Там стався цікавий випадок з Чуприною, зі Східної України, нашим днювальним, з яким ми були на Урчалі. Він упізнав свого сина, який стояв на вишці, охороняв його і нас. У липні 1949 р нас відправили в Магадан, а звідти ще далі – на Бутугичаг, де я працював на заводі. Коли завод закрили, нас відправили у квітні 1954 р. на рудник імені Бєлова (Теньківський район Магаданської обл.).

 

Там зустрівся з професором Антоновичем. Я з ним так близько не був знайомий, бо мешкали ми у різних бараках. Це була розумна і інтелігентна людина, великий український патріот. Я був постійним слухачем його лекцій, якщо його розповіді можна так назвати. Після перевірок ми ходили по лінійці (тобто плацу, де відбувалися перевірки, або така доріжка з одного кінця табору в інший); на ходу він розповідав нам про столиці всіх європейських й інших країн, де і які є пам'ятники історії, визначні місця. А головне переповідав нам історію України і так захоплююче, що не можна було його не слухати Всі історичні дати називав чітко. Пам'ять у нього була сильна.

 

Професор працював на іншій дільниці в шахті. Одного разу, коли їх бригаду везли з роботи вночі (машина набрала вже великої швидкості), відмовили гальма, шофер вискочив з кабіни, а машина на пеньках перекинулася кілька разів. Тоді багато в'язнів загинуло, частина була сильно покалічена. Залишилися живими тільки двоє, яких викинуло з машини. Вони казали що професор загинув. Мертвого я його не бачив, бо нас в лікарню, в яку їх привезли, не пускали. У машині знаходилося близько 30 чоловік і три охоронці.

 

Після цієї аварії мене звільнили з табору на спецпоселення і направили в Омчак, де я пробув до 1963 р. Більше я нічого не чув про професора Антоновича. А може в нього було інше прізвище? Одне слово, це була велика вчена людина.