Літопис нескореної України:
Документи, матеріали, спогади.
Книга
І. Документ №332
Тимчишин Стефанія Дмитрівна, народилася 27 березня 1921 року в с. Банюнин Кам'янсько-Бузького району Львівської
області, українка, греко-католичка, член ОУН, воїн У ПА, селянка, заарештована
в листопаді 1945 р., звільнена у 1958 р.
Членом ОУН стала я ще за Польщі, до 1939 р. У
1942 р. під час окупації я стала кущовою, пізніше підрайоновою. Вишколювала
дівчат для військової служби в УПА. Працювала з такими відомими діячами УПА в
районі, як Кащук Козак, контактувала з «Романом». У післявоєнний час, коли
гуляла в нашім краї кривава червона мітла, вони загинули. Я ж залишилася живою
тільки тому, що була на той час у Львові. Після смерті друзів я перейшла у
підпілля: переїхала і працювала на Радехівщині.
Арештували мене у листопаді 1945 р., коли
поїхала навідати своїх батьків. За
мною вже стежили і тут, виявляється. Тільки-но я ступила на батьківське подвір’я,
як мене схопили емгебісти, командував якими Попонін. Коли пригнали мене в
район, то збіглися всі місцеві більшовики, щоб подивитися на ту «страшну
бандерівку», за котрою вони так довго чигали. Видали мене Петро Кравець і
Микола Шостак. Потім, вже у 1958 р., коли я повернулась додому той же самий
Кравець ходив у район, щоб мене вигнали туди, звідки я приїхала.
Обох сексотів уже нема серед живих. Бог їм
суддя.
Тоді ж, у 1945 р., коли мене заарештували,
почалося тривале слідство. Знущались наді мною, як хотіли. Пригадую, як вони
посадили мене біля розігрітої печі і я, мліючи, падала, а вони відливали мене
водою, кричали: «Говори! Говори, а то убьем!»
Вимагали, щоб призналася, видала друзів, але нічого з того не вийшло. Декілька
разів викликали на очну ставку свідків. Вони говорили на мене все, що їм
наказували, а я мовчала.
Через місяць мене відвезли до Львова в тюрму на
Лонцького (головний вхід у тюрму був з вулиці Сталіна). Там я сиділа рік. І так, як і в районі,
приводили всяких свідків, які говорили, що заманеться. Після цього мене судила
«трійка». На суді, як і на допитах, цікавилися різними подробицями мого життя,
наприклад, чому я не пішла лікувати цивільних людей, а лікувала «бандьорів»,
або чому я, коли знайшла кулемет «Дехтяр» не передала властям чи в НКВД, а
віддала партизанам з УПА. Після цього оголосили вирок: 10 років тюрми і 5 років
позбавлення прав. Відтак перевезли мене на пересилку на вулицю Пелтевну, а
опісля призначили на етап.
Везли цілий місяць. Морили голодом – один раз
на день давали їсти. Коли привезли на місце в бухту Находка, було вже дуже
холодно (55° морозу). Нас виганяли по два рази на двір, де нас обкрадали
блатняки.
Там мене мало не вбили, стріляли зблизька,
казали, нібито я хотіла втікати. Через місяць після цього випадку повезли нас у
Магадан. У морі корабель збився з
курсу. Ми простояли шість днів. Нам майже нічого не давали їсти, а коли
привезли в Магадан і погнали на пересилку, то знесилені ослаблі люди падали в
дорозі. Хто не впав, той вижив, а хто вже не міг підвестись, загинув на місці.
Кинулася епідемія. Люди масово хворіли дизентерією
або тифом. Після карантину я потрапила на скляний завод. Там працювала недовго,
бо за наказом Берії нас забрали в «Берлаг». Там нам поліпили номери на хустках,
на плечах і на колінах. Мій номер був 499. Після нумерування нас почали
виганяти на роботу під вартою. Що три кроки – то конвоїр з псом.
Місцеві люди стояли, дивилися на нас і кивали
головами: хто співчував нам, може, а хто казав: «Так вам и надо, бандеры».
Працювали ми на будові. Пам'ятаю, одного разу
траншея обвалилася і задушила 12
дівчат. Вони були з Львівщини, Івано-Франківщини
та інших областей Західної України. Я тоді ногу зламала. Пам'ятаю, розгулялася
завірюха. Прийшов якийсь полковник (Куліков його прізвище) і сказав:
«Збирайтесь і виходіть до брами». Мене, правда, не взяли, бо я тоді ще ходила
на милицях. За воротами людей вишикували, тоді той садист сказав: «Нам не нужна
ваша работа, нам нужны ваши
мучения». І наказав марширувати до сопки. Люди обморозилися. Багатьом
повідрізали пальці – кому на руках, кому на
ногах. Отак знущались кати над нами.
Після лікування мене перевели на лісоповал. Там
я працювала, поки не звільнилась. Коли ж вийшла на волю, то не було дозволу
виїжджати, і я ходила кожного місяця мельдуватися. Так було аж до 1958 р. Того
року я виїхала до Львова. Мене спитали: «Чего ты приехала? Уезжай назад, а то арестуем!».
Я, правда, не мовчала, але не могла нічого
зробити, бо їх влада була. Мусіла поїхати назад, звідки приїхала. Там працювала
до 1962 р. і знову повернулася у рідні краї. Та й цього разу нічого не
добилася, бо у Львові треба було дати великого хабаря, щоб полагодити мою
справу.
Тоді я поїхала в Луцьк до знайомих і там
прописалася (чоловік мій помер тоді в Магаданській області). Я остаточно
перебралася на Волинь, де живу й досі.