Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №332

Тимчишин Стефанія Дмитрівна, народилася 27 березня 1921 року в с. Банюнин Кам'янсько-Бузького району Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, воїн У ПА, селянка, заарештована в листопаді 1945 р., звільнена у 1958 р. 

Членом ОУН стала я ще за Польщі, до 1939 р. У 1942 р. під час окупації я стала кущовою, пізніше підрайоновою. Вишколювала дівчат для військової служби в УПА. Працювала з такими відомими діячами УПА в районі, як Кащук Козак, контактувала з «Романом». У післявоєнний час, коли гуляла в нашім краї кривава червона мітла, вони загинули. Я ж залишилася живою тільки тому, що була на той час у Львові. Після смерті друзів я перейшла у підпілля: переїхала і працювала на Радехівщині. 

Арештували мене у листопаді 1945 р., коли поїхала навідати своїх батьків. За мною вже стежили і тут, виявляється. Тільки-но я ступила на батьківське подвір’я, як мене схопили емгебісти, командував якими Попонін. Коли пригнали мене в район, то збіглися всі місцеві більшовики, щоб подивитися на ту «страшну бандерівку», за котрою вони так довго чигали. Видали мене Петро Кравець і Микола Шостак. Потім, вже у 1958 р., коли я повернулась додому той же самий Кравець ходив у район, щоб мене вигнали туди, звідки я приїхала. 

Обох сексотів уже нема серед живих. Бог їм суддя. 

Тоді ж, у 1945 р., коли мене заарештували, почалося тривале слідство. Знущались наді мною, як хотіли. Пригадую, як вони посадили мене біля розігрітої печі і я, мліючи, падала, а вони відливали мене водою, кричали: «Говори! Говори, а то убьем!» Вимагали, щоб призналася, видала друзів, але нічого з того не вийшло. Декілька разів викликали на очну ставку свідків. Вони говорили на мене все, що їм наказували, а я мовчала. 

Через місяць мене відвезли до Львова в тюрму на Лонцького (головний вхід у тюрму був з вулиці Сталіна). Там я сиділа рік. І так, як і в районі, приводили всяких свідків, які говорили, що заманеться. Після цього мене судила «трійка». На суді, як і на допитах, цікавилися різними подробицями мого життя, наприклад, чому я не пішла лікувати цивільних людей, а лікувала «бандьорів», або чому я, коли знайшла кулемет «Дехтяр» не передала властям чи в НКВД, а віддала партизанам з УПА. Після цього оголосили вирок: 10 років тюрми і 5 років позбавлення прав. Відтак перевезли мене на пересилку на вулицю Пелтевну, а опісля призначили на етап. 

Везли цілий місяць. Морили голодом – один раз на день давали їсти. Коли привезли на місце в бухту Находка, було вже дуже холодно (55° морозу). Нас виганяли по два рази на двір, де нас обкрадали блатняки. 

Там мене мало не вбили, стріляли зблизька, казали, нібито я хотіла втікати. Через місяць після цього випадку повезли нас у Магадан. У морі корабель збився з курсу. Ми простояли шість днів. Нам майже нічого не давали їсти, а коли привезли в Магадан і погнали на пересилку, то знесилені ослаблі люди падали в дорозі. Хто не впав, той вижив, а хто вже не міг підвестись, загинув на місці. 

Кинулася епідемія. Люди масово хворіли дизентерією або тифом. Після карантину я потрапила на скляний завод. Там працювала недовго, бо за наказом Берії нас забрали в «Берлаг». Там нам поліпили номери на хустках, на плечах і на колінах. Мій номер був 499. Після нумерування нас почали виганяти на роботу під вартою. Що три кроки – то конвоїр з псом. 

Місцеві люди стояли, дивилися на нас і кивали головами: хто співчував нам, може, а хто казав: «Так вам и надо, бандеры». 

Працювали ми на будові. Пам'ятаю, одного разу траншея обвалилася і задушила 12 дівчат. Вони були з Львівщини, Івано-Франківщини та інших областей Західної України. Я тоді ногу зламала. Пам'ятаю, розгулялася завірюха. Прийшов якийсь полковник (Куліков його прізвище) і сказав: «Збирайтесь і виходіть до брами». Мене, правда, не взяли, бо я тоді ще ходила на милицях. За воротами людей вишикували, тоді той садист сказав: «Нам не нужна ваша работа, нам нужны ваши мучения». І наказав марширувати до сопки. Люди обморозилися. Багатьом повідрізали пальці – кому на руках, кому на ногах. Отак знущались кати над нами.

Після лікування мене перевели на лісоповал. Там я працювала, поки не звільнилась. Коли ж вийшла на волю, то не було дозволу виїжджати, і я ходила кожного місяця мельдуватися. Так було аж до 1958 р. Того року я виїхала до Львова. Мене спитали: «Чего ты приехала? Уезжай назад, а то арестуем!». 

Я, правда, не мовчала, але не могла нічого зробити, бо їх влада була. Мусіла поїхати назад, звідки приїхала. Там працювала до 1962 р. і знову повернулася у рідні краї. Та й цього разу нічого не добилася, бо у Львові треба було дати великого хабаря, щоб полагодити мою справу. 

Тоді я поїхала в Луцьк до знайомих і там прописалася (чоловік мій помер тоді в Магаданській області). Я остаточно перебралася на Волинь, де живу й досі.