Спроба втечі. (Автор: Петрущак Микола)

опубліковано 20 вер. 2017 р., 10:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 07:59 ]

 

Липень 1947р. Тюрма КГБ на вулиці Стрийській у Дрогобичі. Усі камери від 1 до 28 заповнені вщент в'язнями, переважно молоддю. Серед них є кільканадцять повстанців УПА, схоплених у бою з чекістами, оглушеними гранатами або пораненими. Інші допомагали повстанцям харчами, одягом, розносили і клеїли проти більшовицькі листівки, переносили штахетки (це зв'язкові), ходили у розвідку.

 

У деяких в хаті були споруджені криївки. Оточені чекістами повстанці згинули, а всю родину, хто вижив, запроторили в тюрму.

 

Були і інші випадки ув'язнення. Наприклад, хтось співав у церковному хорі або хорі «Просвіти», брав участь у насипанні могили на пам'ять замордованих енкаведистами в червні 1941р., священики, які не переписали перехід на московське православ'я.

 

У камерах душно. Буквально нема чим дихати, повітря вологе, сперте випарами людських тіл, запахами від «параші».

 

На малесеньких вікнах, крім ґрат, із зовнішньої сторони так звані козирки. На 2/3 вікна замуровані, лише залишено 20-40 см. Вікна під стелею. І ще раз повторюю, що із зовнішньої сторони прикріплені збиті із дощок т.зв. «козирки», які закривали видимість. В’язні могли бачити лише частинку неба.

 

На допити викликали переважно ночами. На другий і третій поверх до слідчих, на так звану контррозвідку. Тут із в'язнів вибивали на допитах потрібні для слідчого і для засуду «зізнання». Хто взагалі нічого не відповідав слідчому, то після жахливих тортур, часто отримував пошкодження внутрішніх органів, особливо нирок. Обвинувальні справи, написані слідчими, відправляли, «так говорили», до Москви в т.зв. «ОСО» (особое совещание). Звідтам приходив вирок – 10-15 або 25 р. ув'язнення.

 

Про харчування в'язнів нема й що говорити. Ранком кип’яток, 150/200 гр. гливкого хліба, який більшість з’їдала ще до обіду. В обід черпак баланди, в якій плавав кусок картоплі чи буряка, а на вечір – 2 ложки, переважно, ячмінної каші.

 

У куті стояла «параша».

 

Тут ще не опухали з голоду, бо деякі в'язні одержували передачі з сухарями. Вони, переважно, ділилися по невеличкому куску з іншими.

 

У більшості в'язнів були відчуття, що краще вмерти, загинути в бою, ніж так мучитися у тюремній неволі.

 

І ось в одну неділю липня 1947р., після сніданку, в'язні 9-ої камери вирішили вирватися із цього жахливого пекла. План дій був простий. У неділю у приміщенні контррозвідки немає слідчих, зменшена охорона, бо не викликають на допити та й «розводящих» на коридорах нема. Контррозвідники напевно відпочивають по «важких трудах» допитів і знущань, а є лише коридорна охорона і на вишках вартові, але вони пильнують, щоби не було втечі через мури з прогулочного двору, чи з тюремного подвір’я.

 

Коли надзиратель відчинив двері камери, щоби виставили «кадку» в якій подавали кипяток, один з в’язнів, Мирон Шкільник із с. Дерижичі, схопив його за горло, а другий в'язень Лобанців схопив за руку і блискавично втягнули його в камеру. Швидко запхали у рот кляпа і поклали в куті камери на підлогу. Забрали ключі, якими можна було відімкнути двері всіх камер на поверсі, а найголовніше, відкрити решітки, які були вкінці коридору. Це дозволяло вийти на сходову клітку і відімкнути решітки при вході на 2 і 3 поверхи. Одначе, як виявилося, у надзирателя не було ключів навіть до виходу на сходову клітку. Він також був замкнений на коридорі. Сусідні надзирателі-коридорні підняли алярм. Задзвонила дуже голосно внутрішня сигналізація. Набігло на коридор кілька чергових надзирателів і корпусний начальник Калініченков. В’язні відпустили надзирателя і зайшли в камеру. Спроба вирватися з лабет КГБ була безуспішною. Всіх в'язнів 9-ої камери викликали окремо і страшно масакрували. Деяким додали по 5 і більше років до терміну ув'язнення.

 

P.S. Про цю подію розповів мені Дибиляк Осип, який тоді був у цій камері.

 

Микола Петрущак – станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, в'язень того часу Дрогобицької тюрми.