СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина ІІ (Автор: Бандра Катерина)

опубліковано 18 лист. 2018 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2019 р., 11:34 ]

Операція «ЗАХІД»

Перший і другий вивози (1946-1947 рр.)

Ми жили біля річки. Одного ранку тато забіг до хати стривожений, щось сказав мамі, і вони обоє швидко вийшли з хати. Я побігла за ними. На зарінку коїлось щось неймовірне. Москалі женуть людей, позаду везуть на фірах їхнє майно, ведуть худобу. Худоба реве, не хоче заходити у воду. Люди в розпачі, діти плачуть, собаки гавкають.

 

 Крупенник Олена Павлівна на засланні

 

З нашого села було вивезено 18 родин:

1. Витвицька Катерина Михайлівна (Семківського). Не повернулася..

2. Витвицька Софія Юрківна померла в 1948р. у Караганді. З нею там перебували діти: син Витвицький Олександр Степанович (1910-1984), невістка Витвицька (Музикевич) Софія Миколаївна (1919р.н.), онук Степан (1943р.н.), онучка Віра (Чучвич). Додому вони не повернулися.

3. Гладун Олена Петрівна з дітьми. Повернулася сама.

4. Зеленяк Микола Анатолійович з дружиною Софією Романівною та дітьми – Мироном і Марією. Батьки і Марія померли. Мирон не повернувся

5. Красівський Михайло Павлович з дружиною Юлією і дочкою Марійкою (Заікіна). Не повернулися.

6. Мельник Олена Адамівна з дочкою Мельник Оленою Павлівною(Крупенник), яка повернулася. Матір викинули мертвою з поїзда.

7. Могитич Дарія та її діти: син Юрій Олексійович та дочка Павліна Олексіївна. Повернулися з Караганди.

8.Рижан Михайло Йосафатович з дружиною Ганусею і дітьми – Софією й Розалією, які вчителювали, вивезені в Хабаровський край. Не повернулися.

9. Рижан Петро Йосафатович (1883-1947), його дружина Маґда Петрівна (1904р.н.) діти: Люба (1937р.н.), Богдан (1944р.н.), Петро (1947-1949) – були вивезені до Караганди. Надія (1932р.н.) і Ліда (1926р.н.) уникнули вивозу, бо їх на той час не було вдома. Син Мар'ян вчителював в іншому селі, його вивезли в 1948р. Ніхто з никне повернувся.

10. Сабан(Ганущак) Марія Степанівна (1918р.н.) вивезена з сестрою Оксаною до Караганди. Повернулися.

11. Сабан Михайло Степанович і його четверо дітей: Володимир (14 років), Стефанія (12 років), Зенка (8 років), Василь (4 роки). Жінка в той час була в лікарні з дочкою Олесею, тому її не вивезли. Повернулися Стефанія і Зенка. Володимир помер.

12. Сенюк Софія Максимівна вивезена до Караганди. Пізніше до неї поїхала дочка Марія. Там померли.

13. Слабіна Василь Гнатович з дружиною Франкою і малими онуками. Не повернулися.

14. Сметаняк Дмитро Григорович (72 роки) помер в дорозі, викинутий з поїзда. Дружина Сметаняк Юлія Константинівна (68 років), померла в Новосибірську через два місяці.

15. Тишківська Марія Миколаївни (1906-1949) з дочками Стефанією і Кароліною вивезені в Челябінську область. Втекли.

16. Тишківський Онуфрій Петрович помер в дорозі й був викинутий з вагона. Дружина Тишківська Марія померла в Караганді. Син Тишківський Василь Онуфрійович, невістка, Тишківська (Січка) Єва Василівна з дітьми повернулися.

17. Янишівська Ганна Степанівна (1926-1961) померла в Караганді. Її діти: Оксана (Ребріна), Софія (Некрасова), Степан повернулися.

18. Янковська Катерина Йосипівна вивезена до Караганди. Через 10 років повернулася.

 

Красівська Марія Степанівна (Жульова) з батьками в Сибіру. 1952 рік

 

Лаврович Степан Васильович і Розалія Василівна з дочкою Анною та онукою Марусею на засланні

 

Третій вивіз (9 вересня 1949 р.)

Одного разу до нас прибігла жінка і сказала, що вивозять нашого діда з бабою (по материній лінії). Ми з мамою і братом подалися в центр села. Там було багато москалів. На одній машині ми побачили діда, бабу з дочкою Ганнусею. Мама хотіла щось бабі сказати, але москалі її навіть не допустили до машини. Все майно і худобу заарештованих вивозили кудись на Схід.

 

Людей спочатку везли в Станіслав, а потім в Коломию. Аж через місяць відправляли в Караганду, Воркуту, Хабаровськ, на Урал. Всього було вивезено 12 родин:

 

 

Лаврович Степан на засланні

 

1. Витвицький Василь Маркович, дружина Витвицька Катерина Константинівна, діти: Василина, Олеся, Люба й Зеновій – вивезені у поселення Пашня Чусовського району Пермської області Повернулися.

2. Витвицький Іван Миколайович з дружиною Євдокією, синами: Миколою, Павлом – були вивезені в поселення Кусья Чусовського району Пермської області. З ними був також маленький Ігорчик – син дочки Розалії. Він помер в дорозі й був викинутий з поїзда. Додому повернулися тільки сини.

3. Гладун Микола Іванович (1905-1987) з дружиною Наталією Михайлівною та дітьми: Марією та Миколою – були вивезені в Лазовський район Хабаровського краю. У 1960 році повернулися.

 

 Гладун Микола Іванович та Наталія Михайлівна (сидять зліва). Хабаровський край

 

Гладун Наталія з сім’єю. Хабаровський край

 

4. Іванків Теодозія Юрківна (мала 72 роки), її дочки: Іванків Катерина Юрківна (1921р.н.), Іванків (Сабан) Юлія Юрківна (1926р.н.) – були вивезені в Хабаровський край. З ними був маленький онук, син Катерини, якого, уже мертвого, конвоїри викинули з вікна поїзда. Повернулися тільки дочки.

5. Красівський Степан Валентинович, дружина Красівська Анна Степанівна, дочка Красівська (Жульова) Марія були вивезені в Хабаровський край. Повернулися.

6. Креховецька Юлія Василівна (мала 70 років) з сином Степаном і онуком Михайлом, учнем 7 класу, вивезені в Пермську область (поселення Тепла Гора).

7. Курудз Михайло Ількович з дружиною Юлією Дмитрівною та дітьми: Тересою, Богданом і Дмитром – були вивезені в поселення Тепла Гора Чусовського району Пермської області. Михайло та син Дмитро там померли.

8. Лаврович Степан Васильович (1876-1963),  дружина Розалія Василівна (1886-1963), дочка Анна (Гора)  вивезені в поселення Вільва Чусовського району Пермської області. Повернулися.

 


Лаврович Степан Васильович з дружиною Розалією на засланні (дід і баба Катерини Бандри)

 

9. Монташевич Катерина Марківна (1899-1979) вивезена до Караганди з дітьми: Стефанією (1930р.н.), Оксаною (1934р.н.), Надією (1936р.н.), Віктором (1939р,н.), Богданом (1940р.н.). Пізніше вивезли ще двох дочок– Мирославу та Ірину в Балаганськ Іркутської області. Ще троє дітей: Іван, Софія, Ярослава – були в УПА. Додому повернулися мати й Мирося.

 

 

Монташевич Катерина (в центрі) з дітьми

 

10. Титуляк Софія Михайлівна та Титуляк Анна Михайлівна вивезені до Караганди. Не повернулися.

 

 Зліва направо: Лаврович (Гора) Ання з дочкою Марусею, Креховецький Степан Васильович, Титуляк Анна Михайлівна, Витвицька Олександра Василівна на засланні. Урал

 

11. Цап Михайло Васильович з дружиною Анастасією Павлівною і дочкою Ярославою були вивезені. Дівчина померла в Коломиї на пересильному пункті. Батькам не дозволили похоронити дитину. Анастасія була вагітна. В тюрмі народила дочку Любу, з якою повернулася додому. Михайло помер. Зараз Сабан Люба Михайлівна проживає у Витвиці.

12. Янишівського Володимира Михайловича (1930р.н.) забрали зі Стрийського ФЗН. Вивезений у поселення Тепла Гора Чусовського району Пермської області. Після втечі його спіймали й відправили на Донбас. Загинув у шахті.

 

Десь через 2 місяці моя тітка Ганнуся написала з Уралу, що всі працюють на лісоповалі, ріжуть сосни ручними пилами. Часто дерева людей убивали, калічили. Жили в бараках по 20 родин. Хто працював, одержував пайок – три тоненькі кусочки гливкого хліба і три мисочки зупи з брукви і змерзлої бульби. А старим і хворим, які не могли працювати, хліба не видавали. І вони масово помирали з голоду. Дехто рятувався кедровими горіхами, але за це бригадири карали. Померлих ніхто не хоронив, їх вивозили в тайгу і залишали звірам на поживу. Цілий Сибір встелений кістками українців – мучеників за Христову віру та сповідників національної ідеї.

 

Гладун Марія Миколаївна з чоловіком на засланні

 

Один чоловік, який був у Сибіру, розказав таку історію. Він працював шофером – вивозив із тюрми мертвих у тайгу. Часто машина на вибоїнах буксувала, не могла виїхати. Тоді конвоїри кидали під колеса людські трупи.

 

 


 

 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Поверталися нещасні виселенці додому, та не всі мали де голову свою прихистити, бо їхні хати позаймали інші люди. Так, в хаті Зеленяка Миколи поселився Ільків Йосип, нащадки якого живуть там і сьогодні.

 

 

Могитич Анастасія Павлівна

 

Повернулася в село і Сенюк Софія Максимівна, але в її хаті жив Мельникович Йосип Іванович. Сенючка кілька місяців поневірялась по сусідах і родині, а потім повернулась в Караганду і там невдовзі померла. В хаті Витвицького Степана зробили ветеринарний пункт (в одній половині), а в другій половині поселився ветлікар Голоднюк, родом зі Сходу, комуніст, брав активну участь в роботі опергруп. Гнав самогон, якось спалив ту хату з необережності. Ніхто не хотів приймати його на квартиру. Потім його судили, бо продавав колгоспне сіно селянам. Сім'я Витвицьких не мала куди повернутися і залишилась в Караганді.

Не повернулася в село і родина Титуляків, немає про них ніяких відомостей. Декілька років тому приїжджав у село Титуляк з-за кордону, був у школі, церкві, казав, що його батько родом з Витвиці.

 

У хаті Красівського Михайла зробили молочарню, ніхто не ремонтував покрівлю, вона протікала, а потім жила тут Носович Марія Арсенівна, пізніше – Сенюк Олена. Тепер на цьому місце споруджено пам'ятник Зеновію Красівському, синові Михайла.

 

Монташевич Богдан (син Катерини). Караганда 1961 рік

 

Чимало людей повмирало в дорозі на чужину: Сметаняк Дмитро, Тишківський Онуфрій, Слабіна Василь, Мельник Олена та інші.

 

Хату Сметаняка Дмитра розібрали і поставили коло школи, в ній навчалися два класи. Хату Тишківського Василя перевезли і переробили на шкільний гуртожиток, де ночували діти з сусідніх сіл. Зараз в цьому будинку проживає Монтер Марія, а хата Сметаняка Д. стоїть пусткою.

 

Хату Гладун Олени зразу після її вивозу розібрали, відвезли в Болехів на станцію, повантажили у вагони і підправили на Схід. То був великий новий будинок, критий дорогою бляхою. Цей будинок забрав собі один із оперуповноважених. Коли розбирали, кожну деревину номерували, щоб потім легше було скласти.

 

 

Родина Мельників після вивозу

 

Шишка Петро побудував цей дім для дочки Олени, бо відчував перед нею провину, що вона стала калікою. Дівчину заболіла рука в лікті, зробився там нарив, батько наполягав, щоб зробити операцію. Олена відмовилась, але він силоміць відвіз її в лікарню до Станіслава. Операція пройшла невдало, лікарі перерізали сухожилля, рука стала безвладною. Дівчина постійно дорікала батькові за це. Олена вийшла заміж за Гладуна Петра Івановича, народила чотирьох дітей. Коли її вивозили, батьків уже не було в живих. Олена однією рукою виконувала всю роботу, дуже гарно вишивала. В нашій церкві ще збереглися її вишивки. Повернувшись додому, не мала Олена житла, так і померла в чужій хаті. Діти в село не повернулися, розійшлися по світах.

 

Цап (Сабан) Люба Михайлівна з синами Ігорем та Іваном

 

Мій дід і баба та їх наймолодша дочка Ганнуся (моя тітка) вижили на засланні і приїхали в рідне село. Ганна вийшла там заміж за волиняка Гору Кирила, а їхню хату купила в москалів за 30 крб. Лаврович Мирослава. До однієї кімнати впустила мого діда з бабою, а в другій жила з Коцуром Степаном. Діда й бабу в сільраді прописали, а тітку – ні, бо привезла "чужинця". Їх просто вигнали із села, і вони опинилися аж в Кривому Розі, де проживав мій брат Михайло. Прожили там кілька років і повернулись до Витвиці, бо батьки вже були немічні і потребували догляду. Викупили в Лаврович Мирослави свою хату за 300 крб., а вона перейшла жити до свого чоловіка.

 

Гора Кирило Степанович та Анна Степанівна після заслання

 

Але сільська влада ніяк не хотіла прописати Ганнусю з чоловіком. Тоді дід, хворий і немічний, прийшов до участкового Кліменка Федора Мануїловича і каже: «Моя дочка рятувала мене від голоду на чужині, я маю їй віддячити. Хочу, щоб ви не виганяли більше із села мою останню надію і поміч, вона має жити на моїм городі, має право бути в своїй хаті. Інакше застрельте мене вже тут. Я вже пекло перейшов". Дід впав хрестом на підлогу. Всі присутні в кабінеті були розгублені й здивовані. Старенького підвели, дали води, він ледве на ногах тримався, насилу прийшов додому.

 

Деякі люди почали дорікати голові й участковому, що довели до такого стану чоловіка.

 

Після цього випадку Ганнусі запропонували роботу в колгоспі, бо бракувало робочої сили, а чоловік пішов працювати в лісництво. Згодом побудували стайню і купили корову. Після смерті батьків Ганнуся з Кирилом звели собі нову хату. Сибірські тюрми підірвали здоров'я Кирила, він довго хворів і помер. Ганнусі зараз більше як 80років.

 

Подібна історія була у нас в селі на хуторі Вигодівка. "Андрусики" (так їх по-вуличному називали) були вивезені в Сибір з малолітньою дочкою, бо їхні два сини, Василь і Прокіп, пішли в партизанку. Виснажені важкою працею, батьки на чужині померли. Дівчина залишилась сама, працювала на лісоповалі, познайомилась з білоруським хлопцем Крупенником Павлом і вийшла за нього заміж. Відбувши термін, повертаються Крупенники в наше село, але влада не хоче їх прописати. Їхня хата згоріла. Жили в сусідів, пізніше прийняла їх до себе Курудз Катерина. Той білорус був дуже працьовитий. На згарищі, де була хата, зробив колибу. Забив кілки, кругом обгородив лісковими прутами. З двох сторін обліпив глиною, накрив зверху толем і перейшов туди жити з трьома малими дітьми. А тим часом Павло носив із лісу вершини. Це такі відходи, які лісники залишали, коли проводилась рубка лісу. Ці сучкуваті патики він обрубував і на плечах носив додому, і збудував з них трохи краще житло.

 

А участковий Кліменко та сільський голова Мищишин Омелян Григорович постійно попереджали Крупенників, щоб забирались геть з села. Вони писали в різні інстанції, але відповіді не було.

 

Павло накрив цю хату гумовим шифером, посередині змурував піч з трубою вгору, зробив вікно і двері, з глини вимостив долівку і перейшов туди жити з сім'єю.

 

Та недовго тривало щастя. Це не сподобалось активу села, було прийнято рішення: виселити Крупенників. Однієї літньої днини зібралася бригада: актив села, лісники з рушницями, участковий, кілька міліціонерів з району, представники райкому партії. На Вигодівку їхав гусеничний трактор, за ним вирушила бригада, а участковий їхав на коні. Так виглядало, що їдуть ліквідовувати дуже небезпечну банду.

 

Приїхавши на місце, участковий Кліменко наказав Крупенникам вийти з хати. Вони відмовились. Тоді міліціонери почали їх бити, витягли дітей на двір. Посходились сусіди, почали заступатись за господарів. Хтось дав команду – і трактор наїхав на хатину й розвалив вщент. Пізніше я на власні очі бачила ту руїну, було видно кусок ліжка з-під тих уламків, посуд, одяг, дитячі іграшки. Люди прихистили Крупенників. Через кілька років Олена поїхала в Київ до Щербицького,показала фотографії тих розвалин. Привезла дозвіл на проживання в селі й будівництво.

 

Так само не давали план під будову Монташевич Катерині Марківні, яка повернулась із Сибіру з дітьми. Вона зверталась у Київ, Москву. Звідти приходила відповідь, щоб розбирались на місцях. А в сільраді була відповідь однозначна: "Не положено". Коли головою став Мартин Ярослав Степанович, то дозволив їй будівництво.

 

 Монташевич Катерина з онуками в Караганді

 

КОНТИГЕНТ

Після війни люди в нашому селі здавали контигент державі – зерно й картоплю. Сільрада визначала, хто скільки може здати. Зерно здавали ратами. Перша рата – 25кг, а решта – друга рата.

 

Хто не мав свого зерна, то купував, але державі мусив здати. Хто відмовлявся, був суджений. Все зносили в сільраду. По селу були розвішані плакати "Лишки хліба здаєм державі". Не одна сім'я тоді голодувала.

 

За німців теж здавали контигент: зерно, картоплю, навіть капусту. Люди везли все фірами до Долини на приймальний пункт, який знаходився у приміщенні: костелу. Селянам виписували квитанції.

 

Отаке було в нас добро. Всі знущались, як лиш могли.

 

НАРОДНІ РЕМЕСЛА

У нашому селі колись люди сіяли багато льону й конопель, бо з цих технічних культур виготовляли одяг, покривала (домоткані верети) й рушники. Коноплі мали волокно темніше й міцніше, воно йшло на виготовлення чоловічих штанів (порток).

 

Лляне волокно використовували для жіночих і чоловічих сорочок, запасок, обрусів, рушників. З насіння льону й конопель били пахучий олій. Олійниця була на Осічні, під Кальною. Льон вибирали, коли він ставав жовтим, щоб мав спіле насіння. В'язали малі горстки й складали у кіпки по 15-20 горсток. А коли добре висох, забирали з поля і звозили в приміщення, де його обмолочували. Потім льон везли на сінокоси й розстеляли рядами по траві. Так він мав лежати три тижні, щоб добре відпускала коростина, коли будуть терти.

 

Пізніше лляну сировину в'язали в грубі мандлі, звозили під накриття або накривали перед дощем. Тоді везли на сушарні, які обов'язково споруджували біля річок. Коло вогню на дерев'яних лісах сушили тресту, переважно це робили чоловіки. А жінки на дерев'яних терлицях терли тресту на волокно, яке в'язали у кльоби, брали їх додому, обтіпували й сортували. Окремо складали довге волокно (повісмо) і коротке (клоччя). Повісмо пряли на одяг, а клоччя – на верети. Намотували повісмо на куделю і дерев'яними веретенами пряли нитку, потім з веретена нитку перемотували на мотовило й перечислювали пасмами.

 

Для кужівного й зрібного полотна мало бути 16 пасем по 10 ниток, а для веретіного – 9 пасем (або чисельниць). Коли знімали моток з мотовила, клали його на самотічки, що стояли посеред хати й крутились. Тоді вили нитки в клубки, що йшли на ткання й на основу. Накладали клубки на оснівниці й повертали стінки оснівниць, визначаючи таким чином, скільки вийде метрів полотна.

 

Найтонше полотно – кужівне, так звана шістнадцятка. Воно йшло на виготовлення жіночих і чоловічих сорочок, обрусів, рушників.

 

Другий сорт – зрібне полотно, з нього шили переважно чоловічі штани (портки).

 

Третій сорт – веретіне полотно, таке грубе, що йшло на верети. Для нього нитку виготовляли з клоччя.

 

Готове полотно люди відбілювали: розстеляли по зарінках коло річок і час від часу поливали водою, на сонці воно ставало білішим.

 

Було багато в селі людей, які мали дерев'яні верстати й ткали полотно різних видів, доріжки.

 

Відомими в селі ткачами були: брати Івасишини (Дмитро, Микола, Василь, Юрко), Мельникович Василь Григорович, Мелешко Степан із сім'єю, Якимів Григорій Степанович, Якимів Михайло Степанович, Мелешко Петро Бенекдитович, Тишківський Іван Юркович, Семків Теофіл.

 

У селі розвивалось вівчарство. Навесні господарі віддавали овець в кошару, яку отримував на Погарці Тишківський Михайло Іванович. Влітку тут овець стригли. Вовну пряли, скубли і пряли на нитки. Із пряжі в'язали жіночі, чоловічі, дитячі светри, шкарпетки, штуци, зарункавки, шапки. Шили куртяки (чоловічі куртки) і вуяші, вишиті волічкою (шерстяною ниткою) трьох кольорів, прикрашені китицями.

 

Майстер-кравець жив на Кальні, наші люди робили в нього замовлення. Популярними були жіночі білі кожухи, вишиті кольоровими нитками.

 

Овечі шкури виправляв (вичинював) і шив чоловічі кожухи Микола Заплотинський. Були в селі майстри – шевці: Юзьків Григорій, Монташевич Василь Іванович, Янишівський Михайло (Коморник), Витвицький Михайло (Петришіків). Вони робили боксові, юхтові чоботи, черевики, мешти, ремонтували взуття.

 

МУЖНЯ ЖІНКА

Жила в нашому селі Монташевич Катерина Марківна, яка народила й виховала 11 дітей: Івана, Ольгу, Славку, Соню, Мирославу, Стефу, Ірину, Оксану,Надію, Богдана, Віктора. Чоловік помер, вона сама залишилась з дітьми.

 

9 вересня 1949 р. їх вивезли в Караганду, а пізніше жінку засудили на три роки. Діти жили самі. Дочка Ольга не була вивезена, бо жила в свого чоловіка – Витвицького Василя Степановича. Мирослави та Ірини в день вивозу не було вдома. Пізніше їх відправили на виселення в Балаганськ Іркутської області. Іван, Ярослава та Софія були в УПА, загинули в бою з енкведистами. Де їхні могили невідомо. Аж після звільнення з тюрми Катерина дізналася про смерть наймолодшого сина Віктора.

 

Після закінчення терміну покарання мати з Мирославою повернулися в рідне село. Хати їхньої вже не було. Жили в сусідів, потім в дочки Ольги. Катерина хотіла будуватися на своєму городі, заготовляла матеріали. Але місцева влада п'ять років не давала дозвіл на будівництво, хотіла вигнати бідну жінку з села. Напевно, хтось мав намір мати великий город з гарним садом. Жінка зверталась у відповідні інстанції Києва, Москви. Відповідь приходила одна: «Розібратись за місцем проживання».

 

Коли головою сільради став Мартин Ярослав Степанович, він зразу затвердив план на будівництво. Катерина звела гарний дерев'яний будинок в центрі села. На жаль, вже довго жити в своїй хаті їй не довелось.

 

Живими залишились її діти – Мирослава, Оксана, Надія.

 

ПОЖЕЖА В ЧОРНОМУ ПОТОЦІ

У нижній частині села, що називається Чорний Потік, жила вдова Пигач Дарина з двома дочками – Магдою і Софією. Хата була під лісом. Одного дня до дівчини зайшов хлопець з сусіднього села Мізунь Маланин Юрій, а його товариш залишився в саду. Більшовики-облавці побачили, як хлопець зайшов до хати. Вони обкрутили двері й вікна дротом, а хату з чотирьох сторін підпалив москаль Смірнов, на прізвисько «Йожік», який був одружений з Дріньовою Ганнусею з Потока. Солом'яна стріха спалахнула, як смолоскип. Молодша дочка вибила бокове вікно і вискочила надвір, почала кликати людей. Облавці її схопили і кинули в полум'я. Пигачка згоріла живцем разом з дочками і хлопцем. Згоріла і худоба в стайні. Розказували люди, що то був такий страшний людський зойк і рев худоби, що не можна було слухати. Стайня була прибудована до хати, і той мізунський хлопець під час пожежі заховався під коровою. На другий день його батьки приїхали, щоб забрати обвуглений труп сина додому хоронити. А обгорілі кістки Пигачки і дочок люди закопали на тому згарищі й поставили хрест.

 

Урочище Бовкоти. 2017 рік

 

У 90-і роки "Меморіал" розкопам згарище, зробили три домовини і завезли в сільську раду. Матері купили шалінову хустку, а дочкам – вельони, і ними прикрили останки. Сільський голова Ковалевим Михайло Іванович організував християнський похорон зі священиком. Виступали очевидці цієї трагедії.

 

СПАЛЕНИЙ ЮНАК

По дорозі зі школи (а навчалися ми в другу зміну) побачили ми на зарінку коло П'єлика Івана москалів, які щось розказували, махали руками. Я дивлюсь – на землі лежить убитий повстанець.

 

Ми, діти, розбіглися по домівках. Коли я зайшла до хати, побачила, як тато молиться перед образами і каже: "Боже, за що така кара?" Я вийшла на двір і бачу: напроти нашої хати, на протилежному березі річки Лужанка, горить вогонь, роздається людський зойк. Хлопчаки вхопили відро, зачерпнули води й вилили на вогонь, після цього ще сильніше роздався стогін.

 

Урочище Перелуч. 2017 рік

 

То два повстанці із с. Станківці переходили ліс і потрапили н більшовицьку засідку. Вони тікали по воді, москалі їх наздогнали, одного вбили, а другому автоматною чергою перебили ноги. Він упав, стікаючи кров'ю. Тоді москалі пішли по хатах, набрали гасу, облили його і підпалили живцем.

 

Хлопець помирав у страшних муках, він був родом з села Станківці, це був Микола Степанович Кравець на псевдо «Смерека».

 

 Панахида в урочищі Перелуч. 2017 рік

 

Москалі звозили фірою всіх розстріляних у центр села, там їх держали по 2-3 дні, потім відправляли до Болехова, де за кожного вбитого одержували по300 крб, а потім кидали трупи у рови в лісі коло Таняви.

 

Того вбитого юнака кинули на підводу, а другого бридились брати, бо з його живота було видно нутрощі. Переконавшись, що москалів поблизу нема, чоловіки загорнули його у верету і заховали в корчах коло ріки, а на другий день віднесли його на цвинтар, зробили ящик замість труни й поховали. Він і нині там спочиває під березовим хрестом. Мені й сьогодні стоїть перед очима той обвуглений труп.