СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина І. (Автор: Бандра Катерина)

опубліковано 11 лист. 2018 р., 05:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2019 р., 07:14 ]

Катерина Бандра

 

СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ

 

Спогади

 

Витвиця, 2018

 

 

ББК 84 (4 УКР) 6-5

Б 18

 

Катерина Бандра

Б 18 Скрижалі пам'яті. Спогади.

Літературне видання. «Просвіта», 2018 р. 88 с+20 іл.

 

 

 

 

Світлій пам'яті моїх батьків Матвія і Марії – присвячую

 

Від автора

Задум написати цю книжку виник у мене кілька років тому. До того в пам'яті часто зринали враження важкого воєнного дитинства, розповіді моїх батьків, старшого брата Михайла про пережите.

 

Неодноразово мені доводилось спілкуватися з людьми, які були засуджені, вивезені на заслання. Багато з них уже відійшли у вічність...

 

Висловлюю щиру подяку односельчанам за надану мені інформацію та фотоматеріали для книжки:

1. Ганущак Розалія

2. Гладун Микола Миколайович

3. Гора Анна Степанівна

4. Витвицька Марія Іванівна

5. Жульова Оксана Михайлівна

6. Крупенник Олена Павлівна

7. Монташевич Мирослава Михайлівна

8. Сабан Люба Михайлівна

9. Сенюк Софія Максимівна

10. Тишківська Єва Василівна

11. Янковська Катерина Йосипівна

 

Прошу в Бога благословення для України, а всім вам, шановні читачі, бажаю здоров'я, миру й спокою, віри в краще майбуття.

 

З повагою Катерина Бандра

 

ІСТОРІЇ ВІД ОЧЕВИДЦЯ

Катерина Бандра знедавна перестала бути новачкам у літературі. Вийшла її оригінальна книжка «Карби болю», яку я вслід за відомим мовознавцем Святославом Караванським назвав: книга-журнал одного автора.

  

 

 

Катерина Бандра часто проводить зустрічі в школах, де ділиться своїми спогадами та напрацюваннями з учнями. Світлина зі зустрічі в Богородчанській школі №1. 2017 рік

 

Нині пані Катерина сміло приходить до читача з другою книжкою. Її невтомна душа не дає собі та здібній до творчості руці жодного спокою, що є втішним і похвальним. Не лінується жінка сісти за стіл, напружити свою ще добру пам'ять і записати із власної голови сільські історії, які мали місце кілька десятиріч у її таки рідному селі Витвиця на Долинщині.

 

Невеселі ці історії – бувальщини, бо й часи були суворі, адже йдеться про 40-50-і роки XX століття. Організація колгоспів, виселення цілих сімей, незгодних із безбожною російською владою, до Сибіру і на Північ СРСР. І це на тлі боротьби ОУН-УПА за вільну від будь-якої окупації України.

 

Це історії людей, факти із невидуманого життя односельчан, яких Катерина Бандра знала, від чого мороз йде поза шкірою і смуток відвідує душу того, хто читатиме ці невигадані оповідки.

 

Авторка не посипає свої історії солодкою пудрою художнього вимислу. Вони живі самі собою, у них пульсує, відновлюючись у пам'яті, минуле буття героїв (у літературному сенсі) бувальщин, які є самодостатніми і цінними для нас і наступних поколінь своєю непокірністю обставинам, боротьбою за життя краще.

 

Витвиця отримала із рук Катерини Бандри продовження історії села, і за це авторка має отримати від витвичан добрий пошанівок, а від Бога – здоров'я і натхнення у творчім пориві й довгих років життя.

 

Василь БАБІЙ

Заступник голови ІФ ОО НСПУ,

Лауреат багатьох всеукраїнських літературних премій

 

«ВИЗВОЛИТЕЛІ»

У нашому селі в 40-і роки треба було обов'язково вішати на хати червоний прапор. Москалі ходили по хатах і били за непослух. Не було червоного матеріалу. Люди подушки пороли, в кого був червоний напірник, хустки різали.

 

Обложили селян податками. Щодня приходили то за податком, то за страхівкою, то за молоком. Ходили цілими зграями. Але не тільки «червоні» зайди знущались над нами.

 

Пирин Марія Юрківна (в центрі). 1850 рік

 

За панування панської Польщі була в селі гміна (сільрада). В кабінеті війта висів на стіні портрет Пілсудського. Коли хтось заходив, війт питав: «Хто то є на стіні?» Людини відповідала: «Пілсудський». А війт його бив по обличчю. І так один за одним виходили з кабінету закривавлені. Але один чоловік зметикував, що хоче війт, і сказав «То є пан Пілсудський». Війт запросив його сісти і вислухав справу.

 

До дня народження Пілсудського заставляли людей білити плоти. А то були плоти городжені з ліскового пруття, було важко це робити. Ходив по селу пастерунковий, трубів у трубу, і люди виходили з хат. Він оголошував, що мають робити. Поляки «тиснули», як могли. Але було трохи вільності: можна було колядувати, співати народні пісні, ходити у вишиванках. В читальні молодь організовувала вечори, вистави. В церкві щонеділі і в свята була відправа, активно діяв церковний хор.

 

СІЛЬСЬКИЙ ПРОМИСЕЛ

До війни були в нашому селі два водяні млини. Один з них був на Солотвині в Сабана Івана (Олійникового). Мельник засипав у кіш до десяти кілограмів зерна й молов нараз, тобто зі шкіркою. Міряв літрами, брав один літр муки від десяти літрів зерна.

 

Другий млин мав єврей Нойко, який жив у центрі села. Він теж молов нараз і брав так само мірку. Але його млин був більший, у кіш засипали більше зерна. У війну німці Нойка забрали, і в цьому млині працювала Сабан Марія (Мельничка). Так було до першого колгоспу.

 

 

Сабан Марія Степанівна. Караганда

 

Був у селі тартак (водяна пилорама) на Осічні, під Кальною. Це була власність німця Райса. В нього працював мій батько. Син Райса Рудик (Рудольф) пішов в українську партизанку. А цю пилораму зруйнувала повінь у 1940 році. Все забрала вода, навіть будинок німця. Він з дітьми виїхав із села.

 

У нашому селі проживало сім єврейських сімей: Гершко, Нойко, Майлик, Дувид, Говдик, Срулько, Кароль. Вони мали магазинчики, корчми. Але не цуралися землі: сіяли збіжжя, садили городину. Німці всіх забрали, тільки Нойкова Цірлі виїхала до Канади, проживала там до 2015 року.

 

Євреї жили дружно з нашими людьми, позичали гроші під процент. У Болехові працював лікар Блюментар, до нього зверталися жителі Витвиці. Він ніколи не відмовляв людям у допомозі.

 

НІМЦІ

Німці теж притиснули нас своєю нагайкою. В селі була українська поліція, начальником якої був Ґера. Запроваджено контиґенти (збір продуктів). Влада визначала, кому чого скільки здавати.

 

Пам'ятаю такий випадок. Ми з мамою були на базарі м Болехові (у самому центрі, біля ратуші). Люди продавали сир, яйця, молоко у пляшках з кукурудзяними корками, курей тощо. Неподалік німці поставили три шибениці. Два чоловіки вже були повішені, а третя петля порожня. Аж тут надійшов якийсь п'яний. Німці зразу його схопили і повели до шибениці. Одні його міцно тримали, а інші накинули петлю на шию, вибили з-під ніг ковбан, потягнули за шнурок. Він, бідолаха, не встиг і крикнути. Людей зразу розігнали. Таке видовище нікого не залишило байдужим. Ми вже більше на базар не ходили.

 

Німці в село навідувались рідко, все виконувала українська поліція. Партизанський рух набув тоді широкого масштабу. Мій батько, Данилів Матвій Іванович, навчав сільських хлопців військової справи на урочищі «Ропишне».

 

 

Данилів Матвій Іванович

 

Вони марширували з дерев'яними карабінами, а навчалися розбирати і збирати на справжньому. У батька було в групі 15 чоловік. А Мелешко Степан навчав хлопців у іншому кінці села, мав у групі 20 чол. віком від 14 років, самих добровольців.

 

Багато з нашого села хлопців і дівчат, що були в партизанах, загинуло (більше як 30). Партизани копали в лісах криївки-бункери. Чимало хлопців прийшло з Волині, наші люди їм допомагали, чим могли.

 

"БАУНДІНСТВ"

Під час окупації німці забрали молодих хлопців до будівельного батальйону "Баундійств" під назвою "Служу вітчизні", який знаходився у селищі Вигода. Там перебувало більше двохсот юнаків віком від 16 до 22 років із різних областей: Станіславської, Львівської, Тернопільської, Рівненської, Волинської. Видавали їм спецодяг: темно-синє обмундирування, берети. Взувалися в "трепки" (взуття на дерев'яній підошві з двома ремінцями).

 

Жили полонені у так званих кошарах, які охороняли німці зі зброєю і собаками. Територія табору була обнесена колючим дротом. Кожен юнак мав шальку – невелику каструлю з ручкою, з якою тричі на день ходив у їдальню. Видавали по три кусочки хліба, трохи супу або каші. На території стояла бочка з водою для пиття і миття посуду. Вранці всіх виводили для рознарядки. Полонені копали фоси, викладали камінням дорогу, робили паркани, різали дрова тощо. Біля них стояли наглядачі з нагайками й собаками, били хлопців безпощадно. Вони голодували, пробували тікати, але охорона ловила й жорстоко наказувала.

 

Так вони пробули весну й літо. Одного осіннього вечора німці щось святкували, тому забули закрити бараки. Хлопцям вдалося втекти. Більшість з них пішла в повстанці, інші переховувались в лісах, бо дома було небезпечно. У тому таборі був мій чоловік, Бандра Михайло Васильович.

 

 

Бандра Михайло Васильович. 1950-і роки

 

Після цього випадку батальйон розформували, бо не вистачало робочої сили (молодь пішла в партизани). По селах тоді організовували українську поліцію, яка виконувала всі німецькі накази. В нашому селі начальником поліції був Ґера – дуже строгий німець, якого всі боялися.

 

ВІЙНА

Під час війни нам не дозволяли вечорами світити світло, а коли хто світив, то закривав вікна коцами, щоб вночі не виявили населені пункти ворожі літаки. Наша сім'я мусила переховуватись в лісі у солотвинському Зазвірї. Там були глибокі звори, зарослі смереками, тут перебувало майже півсела з дітьми і худобою. Чоловіки обрубували смерекове гілля знизу і стелили на землю. На цьому спали. Корів випускали вдень на пасовисько, а на ніч прив'язували до дерев. Харчувалися молоком, грибами, інколи хтось з чоловіків прокрадався в село і приносив картоплі.

 

Перебули ми в лісі три місяці, бо в селі були німці. Одного разу мій батько пішов в село, щоб накопати картоплі. Німці з машини його побачили і пішли за ним з автоматами, були б його вбили. Але з гори побачив це Мелешко Степан і почав стріляти. Вони повернулись до машини, а батько тим часом втік до лісу.

 

Відтоді в село люди не ходили, виживали, як могли. Вогонь розкладали недалеко від стовбура смереки, щоб дим крутився поміж гілля і не був помітним.

 

Німці подалися в інші села, везли підводами зброю, продукти, медикаменти, одяг. У с. Станківці на них напали москалі, і на горі Перениз відбувся страшний бій, було море крові, багато людських і кінських трупів. Після бою люди цілий тиждень хоронили загиблих, а зброю передавали партизанам.

 

В нашій хаті квартирували німці, а в сінях держали коней. Коли ми повернулись з лісу додому, то застали страшний безлад. Мама затопила піч і нагріла води, бо ми були такі вошиві, що нижню сорочку воші з'їли, лише рубчики лишились, де були шви цілі. Нас було троє: я і два брати. Нас постригли, помили, ми спали цілу добу.

 

КОЛГОСП ІМЕНІ СТАЛІНА

Вже ніби почало налагоджуватись життя, аж тут у село почали якісь начальники приїжджати, відкрили школу, лікарню. Гарнізон поселили в резиденції священика. Утворились дві опергрупи: одна під командуванням Кулакова, а друга – Почорнєєва. Шастають по селі, по лісі. Обрали голову сільради й почали говорити про колективізацію. Одні люди їх підтримували, бо «золоті гори» обіцяли, інші були проти. Ходила агітбригада з 12 чол. по хатах і заставляла людей підписувати заяви. Люди відмовлялись, ховались. Тоді москалі попросили підмогу. Агітатори ходили разом з військовими. Кого застали дома, того били, своєю рукою ставили «хрестик» на заяві.

 

Прийшли до нас. Батька дома не було, він працював завгоспом у школі. Мама якраз годувала грудьми маленького Степана. Сказали мамі підписати заяву. Вона не хотіла без згоди чоловіка це робити. Тоді один з активістів вхопив дитину за ноги і кинув на ліжко, малий вдарився головою об дерев'яний круг і сильно заплакав. Інший вдарив маму прикладом по плечах, вхопив мамину руку і зробив «хрестик» на заяві. Це означало добровільний вступ до колгоспу. Батько заспокоїв нас і сказав, що якось буде, було б здоров'я.

 

 

 

 

 

КОЛГОСПНИЙ «РАЙ»

В селі організовувався колгосп ім. Сталіна. Забирали в людей худобу, овець, коней. Хто мав дві-три корови, то одну корову залишали, а решту усуспільнювали. Коней не смів ніхто держати, хто не послухався, відбував покарання терміном 1 рік. Розбирали стайні, стодоли і все звозили за село, там будували корівник, вівчарню, свинарник. Кипіла робота.

 

Головою колгоспу обрали жителя с. Гериня Карбівського Михайла Йосиповича – завзятого комуніста. Бухгалтером стала Юзьків Іванна. Вибрали бригадирів, ланкових, організували 3 бригади: будівельну, городню і рільничу.

 

Моя мама потрапила в рільничу бригаду. І почалося в неї «ходіння по муках». Кожного дня вдосвіта бригадир на коні під вікнами кликав на роботу і казав, що з собою мати і куди йти. Усі жінки босі йшли на роботу з маленькими клуночками на обід. То була справжня Шевченкова панщина, тільки під іншою назвою.

 

Тих, хто не йшов на роботу, називали одноосібниками і обкладали великими податками. Моя тітка – Коцур Катерина Микитівна – не йшла на роботу, бо мала четверо дітей, чоловік загинув на фронті. Її зробили одноосібником, наложили податок. Старших двох дітей не мала змоги посилати до школи, бо не було для них одежі і взуття. Дівчатка пішли в найми. Юля служила у Бекеша Данила Федоровича, директора школи, а Марія – у вчителя Тупиці Мирона Миколайовича. Вчителі були совісні і навчили їх читати й рахувати.

 

Тітці давали за чоловіка пенсію 10 крб., які вона віддавала на податок. Сама ціле літо збирала ягоди і гриби та продавала на базарі. Підірвала здоров'я і передчасно померла. Десятки таких беззахисних жінок були в нашому селі, над якими знущалася влада. Податки були страшні: позика, м’ясопоставка, молоко, яйця. Декотрі люди працювали на лісозаготівлі, їм там платили гроші, але то все йшло на державу.

 

Кожна хата мала здати подоходного податку 100-150 крб., 35 кг м'яса, 250 літрів молока, 150 штук яєць від 1 курки. Позика для держави – від50-100 крб. Сім'ї, які не мали дітей, платили «бездітне» 350 крб. щорічно. А сім’ї, котрі мали 7-10 дітей, отримували від держави допомогу 4 крб. щомісячно.

 

Одна буханка хліба коштувала 3 крб., її треба було тримати двома руками, бо кришилася. Пекли з кукурудзяної і ячмінної муки. В магазині хліб неможливо було купити, бо на кілька сіл завозили одну фіру – по 1 ящику на село. В ящику було 30 буханок, їх віддавали на школу й лікарню.

 

«ЛЕГКА» РОБОТА КОЛГОСПНИЦЬ

Жінки робили тяжко в рільничій бригаді, в тому числі й моя мама. Колгосп сіяв жито, овес, ячмінь, кукурудзу, садив картоплю, а найбільше сіяв конопель і льон. З цих технічних культур був чималий прибуток. Все робилось вручну, техніки не було жодної. Найважче було в жнива. Бригадир відмірював площу кожній жінці, але ту норму ніхто не міг виконати. Не було добрих серпів. Хто мав давні польські машинові серпи із зубчиками, той жав швидше. А ковані або клепані серпи були не придатними для роботи

 

Треба було відпрацювати по 2-3 дні на один трудодень. Ми, підлітки, допомагали матерям: перевесла крутили, снопи в'язали і носили до копи, складали кіпки, допомагали одиноким жінкам. Там і я навчилася орудувати серпом. В обід всі жінки сідали їсти разом. На розстелений рушник викладали, хто що мав: картоплю, квасолю, сир, цибулю, молоко; дехто мав кусок ощипка, хліба не мав ніхто.

 

Шолом Маґда Миколаївна, в якої німці розстріляли чоловіка, мала четверо малолітніх дітей. На обід вона мала лише варені лісниці (сушені яблука і груші). Жінки давали їй їсти, а вона постійно плакала. Куски ощипка ховала за пазуху для дітей. Вона померла молодою, а діти розійшлися по світу.

 

Восени колгосп розраховувався з людьми за їхню роботу: по 14 копійок за 1 трудодень і по 200г зерна. То був такий собі суржик: овес, ячмінь, жито, кукурудза наполовину з кукілем. Люди дома перевіювали це зерно від сміття, мололи на жорнах і пекли ощипки. На 1 трудодень треба було відробити 3 дні або більше, залежно від роботи.

 

У рільничій бригаді було найважче. Одного року на урочищі «Кривецька гора» площею 5 га посіяли ячмінь, але він виріс жабам по коліно. Коли достиг, то п'ять чоловік цілий тиждень косили, жінки згрібали в купи, фіри мали звозити на колгоспний тік. Але випав на кілька днів сильний дощ, ячмінь зогнив. Людська робота пропала, ніхто не отримав жодної копійки. А десь за тиждень районна газета «Прапор комунізму» писала: «Колгосп ім. Сталіна дуже молодий, але зібрав рекордний урожай зернових». Така була політика.

 

Городня бригада вирощувала огірки, капусту, моркву, буряки. Овочі продавались в Болехові на базарі.

 

Була ферма великої рогатої худоби. Потім колгосп придбав пилораму. Мого батька розрахували примусово зі школи з посади завгоспа і заставили іти на пилораму, бо він за Польщі працював на пилорамі у Райса і добре розумівся на моторах. Дали йому на допомогу Янковського Марка Васильовича, і вони обидва проробили там багато років. Батько гострив пили без захисних окулярів, металевий пил попадав в очі. Він осліпому дали пенсію 17 крб.

 

У колгоспі почали масово здихати вівці, коні. Здохлих тварин різали, а м'ясо здавали у ковбасний цех в Болехові. І це все їли люди. Цей колгосп великим тягарем ліг на плечі селян.

 

Пам'ятаю, що то було в понеділок. Жінки пішли в Болехів на базар продавати молоко, сир, яйця, бо треба було купити мило, сіль, нафту для лампи. Тоді голова колгоспу Карбівський М.Й. разом з бригадирами взяв плуг і переорав бульбу на городах тих жінок, котрі не вийшли на роботу. Один рядок переорював, другий – залишав. А то якраз було в липні, бульба цвіла.

 

Як прийшла додому моя сусідка Мартин Анна Онуфріївна і побачила свій город, то впала на землю, як нежива, насилу її заспокоїли. Ми з мамою ходили їй допомагати ту бульбу справляти, але там урожаю вже не було. А інша жінка, П'єлик Юлія, чоловік якої загинув на фронті, віднесла дитину в колгоспну контору і сказала: «З’їли мою бульбу, тепер з'їжте мою дитину». Вона ніби збожеволіла, плакала і проклинала владу.

 

Селянин Креховецький Степан Андрійович не вийшов восени молотити овес. Тоді голова колгоспу приїхав до нього з двома фірами і забрав все сіно, заготовлене на зиму для худоби. І таке діялось по всьому селу.

 

ЗНИКНЕННЯ БРАТА

14 березня 1946 р. мій старший брат Михайло пішов увечері до сусіда Ільницького Тадея Степановича, а додому вже не повернувся. Вранці наш батько пішов в гарнізон до Кулакова, але той сказав, що нічого не знає. Тоді батько пішов в ліс до курінного і розповів, що сталося. Це був Гладун Петро Іванович, житель нашого села. Він відповів, що ніхто з повстанців хлопця тут не бачив. Крім того, ніхто би його не прийняв в загін без дозволу батьків, бо він неповнолітній.

 

Біля двох тижнів батьки шукали Михайла. Одного вечора до нас прибігла сусідка Монташевич Софія Іванівна і повідомила, що знає, де наш Михайло. Вона була на базарі в Болехові. Коли йшла тротуаром біля моста, почула, що хтось її покликав:«Нанашко, я вас прошу, повідомте мого тата, де я знаходжусь. Я Данилів Михайло». Він був закритий у підвалі і впізнав жінку через вікно.

 

На другий день тато пішов до Болехова, щоб передати синові теплу одежу і харчі. Але у НКВС відповіли: «Не положено». Хтось порадив татові звернутися до Кочана, який був вербувальником (вербував хлопців на Схід). Але і Кочан не дозволив дати передачу і повідомив, що через два дні Михайла будуть відправляти на Донбас.

 

В той день ми з мамою несли торбу харчів для брата (ощипки, варені яйця, молоко, сир), теплу одежу. Ішли пішки Лугами, бо транспорту тоді не було. В Болехові нам відповіли: «Вчора ешелон відійшов на Донбас». Після цієї звістки мама знепритомніла. Коли прийшла до тями, гірко плакала і проклинала цю жорстоку владу.

 

Насилу ми добралися додому, по дорозі мама кілька разів непритомніла.

 

Так мій брат Михайло опинився в Кривому Розі. Везли їх в холодному товарняку. Тиждень хлопців підучували, потім відправили в рудну шахту. Під конвоєм – на роботу, під конвоєм – з роботи. Проживали в гуртожитку №4. Годували їх, як тюремників, супом із змерзлої бульби і куском глевкого хліба.

 

 Данилів Михайло Матвійович. м. Кривий Ріг, шахти. 1948 рік

 

Пізніше брат розказував, що якось утік з гуртожитку. Ходив вночі по місту, а тоді подумав: «Куди я подінуся без копійки, документів на чужині». Повернувся під ранок в гуртожиток.

 

Так само спіймали і другого хлопця з нашого села, Янишевського Володимира Михайловича, відправили на вугільні шахти.

 

Данилів Михайло Матвійович із земляками в Кривому Розі. 1950-і роки

 

Залишився навіки в завалах шахти наш односельчанин Янковський Йосип Васильович, але він поїхав добровільно.

 

Східняки називали наших хлопців «бандерами», вони вбачали в них страшних злочинців. На Сході добре працювала більшовицька пропаганда проти Галичини. Ніхто не знав правди про Бандеру і його соратників.

 

СУД НАД БАНДРАМИ

Під час операції «розкуркулення» в мого чоловіка, Бандри Михайла Васильовича, забрали віз, плуг, колісничку, борону, кінську упряж, а сам він з конем переховувався в лісі. Прийшов увечері додому їсти, коня прив’язав на городі. Коли повернувся, то побачив, що коня тримали «стрибки». Це були люди з нашого села, які постійно ходили з карабінами (їх було 12 чол.). То була така спеціальна допомога місцевим оперативним органам. Пізніше в них карабіни забрали і перейменували на дружинників. Вони допомагали «облавцям», які ходили на пошуки повстанських бункерів по лісах.

 

Бандра М.В. (справа)

 

Того вечора моєму чоловікові вдалося втекти від тих «стрибків», а коня вони забрали.

 

На другий день зробили в селі виїзний суд, приїхав з Болехова суддя Витвицький Василь Степанович – виходець з нашого села, комуніст. Привели на суд стареньку маму мого чоловіка. Винесли вирок: рік тюрми або заява в колгосп. Вона вибрала останнє.

 

Всі начальники їздили на Бандровому коні селом, навіть суддя. Коневі дали кличку «Бандерівець». Казали люди, що бригадир колгоспу Лаврович Іван Юркович дуже радів, що Бандрів розкуркулили.

 

Пізніше Бандра М.В. пішов на роботу на лісотарний завод, а колгосп за те обрізав йому город, наклав податок в обсязі 6 тис. карбованців.

 

БАТЬКОВА БІБЛІОТЕКА

У мого батька, Даниліва Матвія Івановича, була своя невеличка бібліотека (50-60 книжок, журнали). Передплачував батько літературний журнал "Золотий колос," в якому друкувалися твори Б. Лепкого, Ю. Шкрумеляка, М. Підгірянки та інших письменників. Була також рубрика "Там, за Збручем," в якій розповідалося про життя на Східній Україні, в т.ч. і про голодомор. Був у нас такий календар, де були визначені всі свята на 100 років. Все то батько зберігав у великій дерев'яній скрині.

 

 

 

 

 

У неділю і свята до нас приходили чоловіки стригтися, бо вуйко Коцур Йосип був добрим цирульником. Одночасно в нашій хаті відбувалися так звані «голосні читання» – люди читали книжки, журнали, обговорювали новини. Декотрим односельчанам тато позичав книжки додому.

 

Мені запам'ятались книжки з гарними палітурками: "Зоря далекої півночі", "Холодний Яр" (в 4т.), "Опанас Тятива", "Камінна душа", твори І. Франка, "Кобзар".

 

Батько ставився до книжок, як до святині. Довго читав вечорами при гасовій лампі.

 

Одного разу пішла по селу чутка, що буде облава під назвою "Червона мітла". Були 2 опергрупи по 12-15 чол. Однією керував Кулаков, другою – Почернєєв. Вони ходили з довгими залізними піками завтовшки з палець. Ними облавці пробивали все, навіть зривали підлоги в хатах, стайнях.

 

Тато позав'язував книжки у верети (покривала із грубого домашнього полотна) і заховав під сіно. Але облавці знайшли татів скарб. Кулаков наказав розкласти на подвір'ї вогнище. Кидали по одній книжці у вогонь, а за кожну книжку тата били прикладом карабіна по спині. Так спалили всю бібліотеку, залишилась тільки Біблія, яку Кулаков кинув татові під ноги. Таке було Боже провидіння. Коли вони пішли з облавою до сусіда, тато став на колінах перед згарищем і в розпачі вигукнув: "Хай на вас впаде Божа кара. То не просто книжки згоріли, а мої тяжко зароблені гроші, за які я купував їх".

 

Зо два тижні тато не міг спати, бо спина була в ранах, харкав кров'ю. Село не спало ночами, бо облави проводились постійно, все щось в людей знаходили, потім вели в гарнізон і жорстоко били. Гарнізон знаходився в священиковій резиденції.

 

 

«Календар Місіонаря» за 1925 рік з бібліотеки Даниліва Матвія

 

Через декілька місяців, коли гарнізону вже не було в селі, вирішили організувати в резиденції медпункт. Жінки пішли прибирати приміщення, в тому числі й моя мама, Данилів Марія Микитівна. Три рази білили стіни, але плями від крові все одно проступали. Тоді брали попіл, просіювали на решеті, змішували з вапном і піском. І так забілювали на стінах сліди жорстоких катувань.

 

 

Катерина Бандра з матір’ю – Марією Микитівною, 1950 рік

 

Лаврович Софія Гнатівна розповідала, що в її дровітні була катівня, так звана "профілактика". Затриманого приводили сюди, прив'язували за ноги вгору шнурами, головою вниз, двоє катів жорстоко били. Інколи жінка кликала тих катюг до хати їсти, щоб менше мучили свою жертву. То були наші "визволителі" – східняки разом з москалями. А керував усіма групами Самсонов.

 

ТІТКА З ГОШЕВА

В с. Гошів жила наша тітка, Мельникович Марія (напроти жіночого монастиря). Мала трьох синів: Миколу, Василя і Петра. Наймолодшого, Петра, німці вивезли. Але він втік з Німеччини і пішов в партизани. Василь оженився в Болехові, а Микола жив в Гошеві.

 

Коли прийшли москалі, Марію часто викликали на допити через Петра. Вона переховувалась. Деякий час жила у нас, а потім пішла на Кривець до Гриндаків. Коли поверталась додому, потрапила в засідку, її москалі повезли до Болехова. Там їй обстригли коси (таких довгих кіс я ні в кого не бачила), засудили і вивезли в Сибір. Вона написала звідти два листи, розповідала, як її катували на допиті. Невдовзі інші ув'язнені з її бараку повідомили нас про смерть тітки. А Петра з п'ятьма побратимами москалі вбили в бункері. Видав їх зрадник.

 

 

Зв’язкові УПА. Монташевич Софія (справа) з подругою

 

БАНДРОВЕ ГОРЕ

Не обминула біда і сім'ю Бандрів. Найстарший син, Бандра Степан Васильович, 1918р.н., пішов на війну у 1941 році, воював у діючій армії, загинув під Дубно.

 

Лист Степана Бандри з фронту до сестри Ганни

 

Бандра Іван Васильович, 1922 р.н., у вересні 1944 року був мобілізований на службу в радянську армію. Будучи пораненим, дезертирував, переховувався в селі. У вересні 1945 року добровільно вступив в УПА, перебував у сотні «Морозенка». Йому була надана конспіративна кличка «Хмара». 15 січня 1946 року був затриманий органами НКВД. Військовий трибунал виніс вирок: 10 років виправних трудових таборів і 5 років заслання. Відбував покарання у Воркуті, Іркутськ, Магадані.

 

Зберігся лист, в якому Іван повідомляв, що голодує, просив маму вислати сушене лушпиння з картоплі, лісниці. Мати передала кілька посилок, але він не одержав жодної. Помер Іван 21 квітня 1953 року в тюрмі. Його однокамерник, родом з Тисова, повернувся додому й розповів, як виносив мертвого товариша з камери.

 

 

Лист Івана Бандри з тюрми

 

На другий день після арешту Івана забрали москалі й батька, Бандру Василя Степановича, роззули з чобіт, босого вели через все село до гарнізону, по дорозі били прикладами карабінів. Кілька днів допитували, катували. Коли відпустили, не мав вже сили іти додому, падав по дорозі, лежав під плотами. Люди повідомили, і мій чоловік,Бандра Михайло Васильович, привів батька додому. На другий тиждень Бандра Василь помер у віці 56років.

 

Частину Іванового майна було конфісковано. Забрали 2 корови, бика, телицю, вівці, одяг, полотно, домашні кожухи, хустки. В гарнізоні москалі порізали овець і смажили шашлики. Вони нишпорили по всьому селу, знали, в кого є телята, кози, вівці, все забирали. Ніхто не смів їх стримувати.

 

 

Акт конфіскації майна Івана Бандри

 

Передаю короткий зміст останнього Іванового листа з тюрми:

 

14 лютого 1951року

Слава Ісусу Христу!

Дорога родино! Пишу про своє здоров'я і життя. Я живий і здоровий. Хочу знати, як живете Ви, хочу запитати, чого Ви мене забули. Відколи я тут, то не дістав ані листа, ані передачі.

 

Я Вас дуже прошу про поміч. Порятуйте мене, пришліть мені трохи муки або якоїсь крупи, сушених грушок. Я Вас дуже прошу! Дорога родино! Підтримайте мене. Як прийду додому, то віддячу Вам за все. Я ще тут не дістав ні листа, ані посилки. Я благаю про поміч. Не забувайте мене.

 

 

Поштовий «трикутник» з тюрми

 

 

Кримінальна справа Івана Бандри

(фото титульної сторінки)

 

Відрядження в один кінець...

(присвячую Бандрі Івану)

Зима. Морози тиснуть всюди.

Холодний вітер завива.

А молодий повстанець з лісу

бреде снігами до села.

Зайшов до хати, привітався

і сів на лаві край стола.

Зраділи батько і матуся,

брати зраділи та сестра.

А мати сина пригощала.

Хліб і борщ гарячий на столі.

Аж раптом крик і стукіт в двері –

Хату оточили москалі!

Кинулись до повстанця,

скрутили руки ланцюгом,

зв'язали батька і матусю

й перевернули все кругом.

Московських двадцять посіпак

нещасних зв'язаних забрали

у центр села, у гарнізон,

де цілу ніч їх катували.

А вранці батька відпустили

побитого, скатованого, без зубів.

Додому сам дійти не мав вже сили,

та добрі люди підсобили

й привели його додому.

І він не плакав, не ридав,

не сказавши слова нікому.

За кілька днів батько помер,

А сина москалі забрали

і повезли в місто Болехів.

П'ятнадцять літ йому дали!

Сибір відкрився. Колима.

Краї холодні і тортури.

Хвороби й голод тут постійно,

ще й кам'яні високі мури.

Терпів Іван знущання й муки,

в катів пощади не просив.

Раз в рік писав листа додому,

бо більше кат заборонив.

Просив не плакати матусю,

благав чимось допомогти,

хоча б сухарик чи лісницю

щоб вислали йому брати.

Але продукти переслати

люті кати не дозволяли.

Усі посилки з України

вони собі позабирали.

Всіх політичних катували,

навіть не клали їх на нари.

Тож у куточку на долівці,

на голім бетоні спати мали.

Тайга. Сніги. Морози.

А бідні змучені вкраїнці

ідуть, бредуть снігами.

Вітер свище в обличчя.

А їх ведуть до залізниці,

зганяють всіх в товарняки,

неначе ту худобу,

бо йде етап до Іркутська –

в далеку ту дорогу.

І завезли їх у табір.

Кругом сніги. Чужа земля.

Лиш "попки" злі стоять на варті,

душі рідненької нема.

Знесилені, змордовані, голодні

ішли нещасні хлопці – юнаки,

а злі кати знущалися над ними,

хай знає світ, які вони були.

А мертві падали в дорозі.

І їх ніхто не хоронив.

Всіх вивозили в ліс, у тайгу,

і хижий звір їх кості розносив.

Пробув Іван в Іркутську два роки,

вже й листа додому написав.

Та довелось збиратися в дорогу –

з Москви прийшов такий наказ.

Виводять з камер, в'яжуть руки

й ведуть, немов худобу на забій.

Аж впала тут команда: "Стій!"

Порахували всіх, по склянці води дали

і знову в товарняк позаганяли

й везуть нещасних в Магадан.

Привезли, у камери запхали.

В’язні вибилися з сил.

Попадали в знемозі на долівку,

але ніхто пощади не просив.

І закінчилася "командировка",

бо то була вона в один кінець.

А люта смерть усе замела

Й сплела йому із терену вінець.

Не дочекалась мати сина...

Жила постійно у сльозах.

І ті гіркі, пекучі сльози

були на катових руках.

І мужній був в тюрмі повстанець,

помилування не просив,

бо в його серці – Україна,

яку він щиро так любив.

Відібрала життя Івана

московська проклята тюрма,

і скрила його в своїм лоні

навік магаданська земля.