Село Іваньки знищене Московією – Частина І (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 23 січ. 2013 р., 12:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 січ. 2013 р., 09:50 ]

Степан Івасейко уродженець села Іваньки

 

З глибин народної пам’яті

 

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви (колишня Равщина). А до Другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми давніми традиціями невеличке українське село.

 

Селище Іваньки своїм заснуванням сягає далеких часів – 14-15 ст. Про нього, як про певну структурну одиницю більшого поселення, розповідає нам місцева топоніміка. В тій місцевості, вздовж річки Болотні, серед лісового масиву розкинулось цілий ряд поселень ‑ присілків, близько 16-ти, з лінгвістично однотипними назвами, з закінченням на «КИ», що, очевидно, походили від власних імен чи прізвищ їх засновників ‑ Наумки, Пащуки, Куцьки, Яреми, Бродюки, Осіки, і т. д. (і по сьогодні існують одноіменні з присілками прізвища – Наумко, Пащук, Куцько, Ярема і. т. д.), ну і на крайньому заході того багатоприсілкового села – Іваньки. І все це становило одне село і мало спільну назву ‑ Салаші (тепер Діброва). Цікаво що не далеко цих поселень, в основному розкинутих по річці Солокії, тягнулися поселення також зі спорідненими назвами але з іншими закінченнями – на «ІВ» ‑ Угнів, Карів, Домашів, Тяглів, Хоронів і т. д. Ці лінгвістичні особливості обох груп поселень, засвідчують про якусь побутову і звичаєву їх відмінність , а також, можливо, і про різний період їх заснування.  

 

Мапа місцевості біля Іваньків

 

Ще донедавна, в післявоєнному часі, можна було простежити певну відмінність в одязі і в говорах тих груп сіл. Село Салаші як цілісна багатоприсілкова структура, на відміну від інших сіл, найдовше зберігало свої патріархальні традиції – особливості в характері мови, в фонетиці, а також у побуті, обрядах і звичаях. Селище Іваньки, будучи розташоване в тій же місцевості, і як частина цього села також зберігало всі ці спільні звичаєві ознаки Салашів, підтримуючи життєві стосунки – родичання, відвідування церкви , а в пізнішому часі і школи (Була на присілку Яреми на початку 20 ст.). Але згодом доля Іваньків склалася по іншому. Очевидно десь у XVIII ст. чи раніше селище разом з навколишнім лісом перейшло адміністративно в приналежність до села Карева, очевидно це була якась дарча чи купівельна акція пов’язана з карівським паном, бо впродовж всієї подальшої історії, аж до Другої світової війни весь ліс навколо Іваньків належав карівському панові. У метричних книгах карівської церкви, де реєструвались народження, шлюб і смерть, вже у XVIII ст. реєструються і акти громадянського стану села Іваньки. Таким чином, перебуваючи в загальній культурній атмосфері територіально близьких і споріднених Салашів, зберігаючи спільні традиції, Іваньки поступово набувають зв’язків і з значно віддаленим (8 км.) селом Карів.

 

В такому історичному контексті іваньківська громада перебувала аж до початку Другої світової війни, коли радянська влада грубою силою припинила це співіснування: село Салаші у 1940 р. було депортовано в Бессарабію (згодом повернулось), а Іваньки тією ж владою у 1944 р. були спалені.

 

На своєму довгому віку іваньківська земля, не зважаючи на деяку віддаленість від більших поселень і оточеність лісами, часто зазнавала різних, і досить важких випробовувань, а особливо у минулому столітті. У Першу світову війну воно було свідком великої битви двох імперій; битва відбувалась поруч і зачепила село. Не раз старожили розказували про ті страхітливі події із штурмовими атаками, криками, стогонами, зраненими вояками і кіньми, що наповнювали село і навколишній ліс Згодом на цьому місці австрійська влада збудувала величавий цвинтар, вшанувавши пам’ять і своїх загиблих і російських. В народі його називають Прибитка. Його після війни будували італійські полонені, які також проживали в Іваньках. Згадуючи про це, іваньківчани, не знаючи їхніх звичаїв, дивувалися з того, що вони «таліяни» вживали в їжу дощових черв’яків, пояснюючи собі це надмірним їх голодуванням. Після Другої світової війни, за радянської влади той цвинтар був дуже зруйнований, але зараз, в час нашої державної незалежності, заходами австрійської сторони його відреставровано.

 

Друга світова війна тут прорила землю своїми фронтовими колонами а також слідами радянських партизан, (здається з об’єднання Сабурова), які повсякчас приходили за їжею. Пам’ятаю ті безперервні багатоденні фронтові валки, в якій перемішувались все: машини, танки, вози і інші тяглові сили, що тяглися через село повз нашу хату. А також радянських партизан, які часто заскакували на обійстя, в хату і забирали все, що придатне для їжі. Через якийсь час наші матері, беручи нас дітей з собою підходили до краю ліса – в «Ялинку» чи «За Левка» підбирати свій випорожнений посуд. Після бою під Рава-Руською, на початку літа 1944-го, де ці партизани зазнали поразки, вони принесли в Іваньки 14 своїх поранених. Люди розібрали всіх по своїх домівках, а лікували їх ‑ наші, санітари УПА. (Яка гуманність до завойовників!) Цей факт у 1960-х роках, як своєрідна пропагандистська акція був висвітлений по львівському телебаченню з участю всіх ще тоді живих іваньківчан перетримувачів цих партизанів, а також прибулих кількох тодішніх партизан, тоді ж іваньківчан і нагородили медалями за відвагу. Серед прибулих був і той, що лежав у мого діда Кирила, здається на прізвище Ковальов. Пам’ятаю його ще тоді, як він лежав на постелі і часто любив співати українських пісень. Був із східної України. А тоді на телебаченні стався забавний випадок. Один із іваньківчан, дядько Міхал, для хоробрості собі випив, таки там на телестудії (мав з собою за пазухою) і голосно сказав, ‑ Іваньки спалили москалі, але в етері це не прозвучало і, на щастя, дядькові Міхалу також обійшлось, мовляв, що візьмеш з п’яного.

 

Та відплата Іванькам за таку гуманність відбулась ще тоді, в кінці літа 1944-го. Його московсько-більшовицькі загарбники (військові угрупування НКВД) вогнем стерли з лиця землі. Сталося це 28 серпня 1944 року. Тоді ж сатанинським нищівним смерчем людиноненависна шовіністичнаа воєнна машина просунулась всією Львівщиною, знищуючи вогнем села, розстрілюючи їх мирних жителів, не оминаючи і дітей колискового віку. Так в тому часі зазнали нищівного нападу села Зубейки, Пирятин, Купичволя, Синьковичі, хутір Бродюки та описані тут Іваньки і цілий ряд інших.

 

Роздуми над трагедією Іваньків

 

Тоді, в ту мить здригнулось все в жалі,

Як ті гніздечка рідної землі

Зжирало полум’я зловіще, зловороже

І крик надії, ‑ поможи нам Боже!

Закляк в устах, припавши до землі.

Івасейко Степан) колишній житель Іваньків

Тоді, в ту мить, останню Іваньків

В розривах куль, у вихорах вогнів,

Від злобних рук ворожого загону

Моє село в останній хвилі скону

Вогнем стиралось з пам’яті віків.

 

Хто пом’яне, кому цей біль і гнів,

Немає вже ні хат і ні садів,

А час прирік тим стежкам заростати,

Кого, скажіть, у тім селі спитати

Про їхній біль, ‑ тут пам’ять вся без слів.

 

О, пам’яте, ти знайдеш правди суд

І засуд свій над ордою приблуд,

Що в цій землі вогнем життя спинила.

Хай береже ту пам’ять хрест й могила!

Прийми їх, Боже, ми – твій чесний люд.

Страшні картини того пекельного видовища, що незагойним болем вкарбувались в дитячу пам’ять, донині тривожать душу, не даючи про себе забути. Ось як це було. Великий загін червоних ординців вривається в село зі сторони Діброви (Салашів). Люди, в передчутті лиха, завчасно покидають оселі і скриваються в найближчому лісі, спостерігаючи з поміж дерев за всім, що діється. Наша родина подалася до лісу в сторону «Ялинки». Уже на підході до лісу, я, спостерігаючи поміж кущами, бачив ту дорогу що вела через вигін, що звався Ліщина, ту дорогу яку я кожного дня міряв своїми босими ногами, тепер вщерть заповнену військом. Раптом, майже в одному часі займається все село. Велетенські вогненні язики, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев конаючих у вогні тварин і людський стогін змішуються у якусь незбагненну пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря вогняні ватри закривають все небо і летять на далекі кілометрові відстані, падаючи загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми діти, як і дорослі, в якомусь незрозумілому оціпенінні, з закляклими устами дивимось з лісу поміж кущів на ту страшну кончину своїх осель, на те, що було таке близьке і до крові рідне, а зараз має зникнути – навіки зникнути. Ця пам’ять ‑ на все життя.

 

Карб пам’яті

 

Але ворог, прагнучи більшої крові, на цьому не зупинився. Відійшовши з цього пожарища, почекавши коли люди під вечір повернуться на свої покійні обійстя, перечекавши ніч, вдосвіта він знову напав, надіючись захопити людей сонних. Але хто тоді спав?! Пам’ятаю ту картину пекельної ночі до нині. Стемніло. Велетенські купи палаючого жару роздмухувані вечірнім вітром то затихали, то розжарювались червоними вогненними язиками, вимальовуючи на небі зловісні знаки чи вириваючи з пітьми обважнілі страдницькі силуети уже бездомних іваньківчан. Важкий стогін блукаючих людських силуетів поміж купами палаючого ще жару наповнював ту фатальну ніч тугою і безсонням. Нас малюків поклали спати тут же на огороді біля спаленої, але ще гріючи своїм останнім теплом хати, накривши якимось вцілілими одежинами. Та раптом мамина рука хапає мене сонного і ми знову летимо, спотикаючись, падаючи уже під свистом куль, в сторону лісу, що називався «За Багном». Це було вдосвіта. А попередив нас про небезпеку найближчий сусід, Міхал Семків, який першим спостеріг наближення війська. Щасливо добігли до лісу. Але свист куль не припинявся. Не заставши людей на пожарищі, ворог почав облаву в лісі. Треба втікати дальше, шукати надійний захисток. Так блукаючи поміж кущів, дерев ми уже в більшому гурті переважно матерів з дітьми опинилися в багнистій, мало прохідній місцевості. І тут ми приречені і з якоюсь іскрою надії, пробули у цьому мокрому місці три доби, де єдиною поживою для малюків була рання роса з листочків дерев. А вночі поряд з нами, ховалися в тому багні і дикі звірі. На третій день, коли стрілянина затихла, ми вийшли з лісу, під карівське поле, там вже збиралася вся іваньківська громада, перепитуючи один одного про живих і загиблих. Знову в очах та далека болісна картина останнього жалобного збору іваньківчан. Надвечір’я. Знову чомусь мені вкарбувалося в пам’ять призахідне червоне сонце, яке помаленьку хилячись до землі, огортало своїм пригаслим теплом нас покинутих, бездомних, не одягнутих, а з нами разом уцілілий живий товар – весь великий табір. О, цей табір в призахідному червоному промінні: бачу його з відстані уже далекого часу, але так близько, що здається лише один крок і я, теперішній візьму себе-тодішнього малюка за руку, дам йому якусь одежину, крайку хліба: може зрадіє хлопчина у тому жорстокому світі, де єдиною радістю було зараз ‑ жива мама, рідні і те тепленьке співчутливе до нас призахідне сонце. Всі діляться якимось пожитками, доять корів і радяться що робити… А що робити…? І в те надвечір’я, радившись ‑ не радившись, табором рушили в село Карів. Сльози за загиблими, прощання з рідними вуглинами і пошук притулків у сусідніх селах: таким був страдницький шлях іваньківчан. А дальше життя писало уже іншу сторінку, яка все таки частково перепліталася з Іваньками, з цією уже лише місцевістю.

 

А з татом моїм тоді ось що трапилось. Його спіймали тут же на краю лісу, неподалік свого пожарища. Скритись не було можливості. Стояв біля своїх коней. Спочатку хотіли розстріляти відразу, але передумали, забрали верхній одяг і дали тягати за ними важкий кулемет. На кожному перепочинку робили допит приставляючи до чола автомат. І так цілий день. Над вечір коли почало темніти, саме в той час ворожий загін підійшов до повноводного каналу, який треба було перейти, і звісно, вдало перетягнути кулемет. І саме в цей час, коли всі були заклопотані переправою, вибравши якусь доленосну мить, він щодуху рвонув в протилежну сторону, в гущавину лісу, в темноту. Свист куль уже був ніпочому: попереду була надія. Рідний, добре знаний ліс врятував його. Не раз згадував про це тато, як про випадок зустрічі зі смертю, і про те, як впродовж всього того дня його уперто свердлила думка – як утекти.

 

А що відбувалося тоді навколо нашої громадки захованої в мочарах? Ворожі загони, перейшовши спалене село увійшли в ліс і окремими групами розгорнули загальну облаву з метою знищення повстанських загонів. Вони поступово просувалися в західному напрямку, але там дальше, щасливо оминувши, не побачивши нас, натрапили на відчайдушний повстанський опір. Такою була та облава, та заздалегідь запланована більшовицька акція в їхній боротьбі проти загонів УПА, акція яка мала на меті, спаливши село, позбавити повстанські загони їхніх життєдайних джерел. А Іваньки, як і всі галицькі села, також були тим життєдайним джерелом для своїх, рідних борців за свободу і самостійність рідного краю.