Руйнування Української церкви – складова голодоморної стратегії (автор Тарас Ярослав)

опубліковано 10 лип. 2013 р., 11:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лип. 2013 р., 12:08 ]

За матеріалами польових досліджень Житомирського та Київського Полісся у 1994-2003 роках.

 

Перед тим, як перейти до розгляду матеріалу, пов'язаного з Житомирським та Київським Поліссям, коротко ознайомимося із загальною ситуацією Церкви при більшовиках, яка мала місце у підсовєтській Україні у 20-х – на початку 30-х рр. XX ст.

 

Після приходу більшовиків на Україну почалися акції, які були направлені на знищення Української Церкви. Незважаючи на те, що широкомасштабні антирелігійні та антицерковні кампанії, проведені в Україні більшовицькою партією та радянською державою на початку 20-х років, мали досить суттєві наслідки, однак очікуваного перелому на антирелігійному фронті не було досягнуто. «Релігія залишилась основою світогляду переважної більшості населення» (Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні: В 2 ч, – К., 1995. – Ч. 1: 1917 р. – середина 20-х років. – С. 155).

 

Все це зумовило виступ Й.Сталіна у грудні 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б), після якого 30 червня 1928 р. з'явилася резолюція «Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду», в якій наголошувалося на необхідності посилити наступ проти релігії (Там само, – Ч. 2: Кінець 20-х – 1941 рр, – К., 1995. – С. 15).

 

Уже в 1928 р. антирелігійна кампанія в Україні набирає нових обертів: йде масове закриття монастирів, храмів, вилучення церковного майна, широкомасштабні репресії проти духовенства (Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти 20-30 років. – К, 1994. – С. 122-127).

 

За неповними даними в Україні в 1929 р. було закрито 136, в 1930 р. – 234, а на кінець 1932 р. 1000 молитвених будинків (Мартирологія українських церков, – Торонто; Балтимор, 1987. – Т. 1. – С. 908; Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К., 1991. – С. 278).

 

«Щоб виключити можливість повернення віруючими відібраних у них храмів, органи вимагали їх негайного використання в «інтересах соціалістичного будівництва» (Нестуля О. Доля церковної... – Ч. 2. – С. 57).

 

Секретаріат ВУЦВК зобов'язав виконкоми «найшвидше колишні осередки дурману перетворити в будинки пролетарської культури та розваги». «В разі, коли спішно пристосувати для різних громадських потреб закриті храми було неможливо, їх пропонували негайно розібрати» (Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 166, – Оп. 6. – Спр. 9391, – Арк. 324; Нестуля О. Доля церковної... – Ч. 2. – С. 57).

 

«Незважаючи на гігантські зусилля партійно-державних органів та ДПУ, результати були незначними. Населення України у переважній більшості залишалося віруючим» (Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти.. – С. 142), у нього ще залишалася велика кількість храмів, які народ боронив, не давав знищити.

 

У середині 30-х років відбулися суттєві зміни в оцінках вищим партійним та державним керівництвом СРСР національних інтересів у країні. На об'єднаному пленумі ЦК і ЦК КП(б)У, який відбувався у 1933 р., наголошувалось, що «в деяких республіках СРСР, особливо на Україні, в даний момент головну небезпеку являє собою місцевий, український націоналізм, що змикається з імперіалістичними інтервентами»( Комуніст. – 1933. – 26 листопада.).

 

«Москва неприхильно ставилася до того, що існують на Україні історичні й архітектурні пам'ятки, особливо з барокового періоду. В середині 30-х років сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі, як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час» (Нестуля О. Доля церковної... – Ч. 2. – С. 155.).

 

Неприхильність до української барокової церкви, зокрема козацького собору, який був породжений внутрішньою суттю українського народу і виразником української державності, почалася ще до радянської влади. Ця неприхильність зародилася в часи «приєднання» України до Росії. Остання вже тоді бачила в українській Церкві ту силу, в якій український народ черпає енергію для боротьби, вона була на перешкоді виконання російської імперської політики. Про важливе місце церкви в Україні ще на початку XX ст. вказав В.Щербаківський, за яким «часто в хвилини знесилення, суму, жалю і зневаги примушувала його (українця – Я. Т.) звертати увагу на церкву, куди можна було ховатись зі своїми скорботами, виливати свою нудьгу, свої жалі перед Голгофою, де можна було набиратися сили й енергії для нової завзятішої і важної боротьби за волю, за добробут, за щастя рідного краю (Щербаківський В. Деревляні церкви на Україні і їх типи // Записки НТШ – Т. LХХІV. 1906. С. 10.).

 

На це звернула увагу царська Росія, яка відразу всіма засобами почала руйнувати українську Церкву.

 

Акція знищення українських церков почалася на початку XIX ст. після прийняття Синодом Російської Православної церкви постанови про заборону будівництва українських церков у традиційному стилі, використання скульптур в іконостасах, ікон з коронованою Дівою Марією. Вона призвела до того, що припинилося будівництво в українському стилі, почалися перебудови старих та будівництво нових церков за російськими Синоїдальними взірцями, що стало одним з важливіших чинників денаціоналізації українців, їх зросійщення.

 

Ця акція проводилась 120 років, вона не знищила народної релігійності, стала початком геноциду проти української сакральної архітектури, зокрема гетьманського собору – символу української держави.

 

Ознайомившись із загальною ситуацією, яка склалася в цей час в Україні у відношенні більшовиків до церкви, зупинимося на маловідомій сторінці широкомасштабного нищення Церкви на Поліссі, сакральні об'єкти якої не входили в списки пам'яток, але їх втрати відбились на важливих сторінках історії України, житті сьогоднішніх поліщуків.

 

На початку 20-х рр. більшовики вдаються до простого способу нищення церков – підпалу. Цей спосіб нищення диктувався наявністю на Поліссі майже 100% дерев'яних церков, скривав замовників і виконавців вандалізму, мав за їх розрахунками дати великий «позитивний» результат.

 

За даними польових досліджень на Житомирщині та Київщині «були люди, які їздили по селах вночі на балагулах і підпалювали церкви» (Балагула – критий дорожний віз.).

 

Яскравим прикладом цього методу нищення є підпали церков у селах Ворсівка Малинського району, Котівка Радомишльського району, Селець Овруцького району Житомирської області та інших, записані нами від час експедицій у 1997-1999 роках. Жителі села Ворсівка у 1935 р. «піймали палія, який підпалив церкву. До цього він підпалив церкву в с. Котівка. Його хлопці хватили із балагули і убили, на другий день в село прибув загін НКВД, арештували 7 чоловіків, допитували всіх» (Зап. 13.08. 1996 р. у с. Ворсівка Малинського р-ну Житомирської обл. від Дмитренка Михайла Савки, 1915 р. народж.).

 

Швидка поява загону НКВД, допити, арешти людей вказують, що підпали церков були спланованою акцією, якою керували органи безпеки, а виконавці були у них на службі. Для підпалу церков також використовували «в'язнів», яких НКВД етапами переганяли через села і закривали в церкві. «У 1926 році один з таких «в'язнів» підпалив церкву в с. Норинську» (Зап. 13.07.1995 р. у с. Норинськ Овруцького р-ну Житомирської обл. від Ващук Федора Миколайовича, 1910 р. народж.).

 

Ліквідація церкви шляхом її підпалу вимагала великої кількості виконавців, які би добровільно погодилися брати участь у цьому вандалізмі. Такі люди були духовно чужі, ворожі народному середовищу. Місцеве населення, виховане у традиціях шанобливого ставлення до церкви, побожності та релігійності мало висувало із своїх верств кривдників святинь. Большевицький вандалізм наштовхнувся на супротив народу, спонукав сільські громади ставити вартових біля церкви, мобілізував людей боронити сакральні споруди від паліїв. Він не дав бажаних швидких результатів, на які сподівалася влада, показав, що українці стійко стоять за свою віру і церкву. Він породив «об'явлення, чуда, дивні події в різних місцях окупованої більшовиками України..., з ними водночас почав усе більше наростати і посилюватися рух, що охопив різні верстви населення, в тому числі й міського та інтелігенції» (Кирчів Р. Фольклорна опозиція войовничому атеїзмові (фольклор чудес) // Народознавчі зошити. – 2003. – Зош. 1-2 (49-50). – С. 3-11).

 

Паралельно з підпалом йде фізичне нищення церков, яке направлене на зміну зовнішнього вигляду сакральної споруди та її використання в «інтересах соціалістичного будівництва». Це здійснювалося шляхом скидання хрестів, дзвонів, заміною верхів на низькі дахи та використання святинь для комор, клубів, спортивних залів, шкіл тощо. Ці зміни були спрямовані на втрату церквою образу сакральної споруди, домінуючого значення в сільській забудові та навколишньому середовищі. Все це робилося з метою наруги, осквернення святого місця та приниження релігійних почуттів віруючих.

 

Церкви в селах Бігунь, Покалів Овруцького р-ну; Закусили, Ступище Народницького р-ну; Жерев Народницького р-ну; Зубковичі, Теремці Олевського р-ну та інших використовували як клуби. Здебільшого церкви «перетворювали» у колгоспні комори (сс. Юрове, Жубровичі, Замисловичі, Лопатичі Олевського р-ну). Їх розбирали, дерево використовували для будівництва клубів (сс. Максимовичі, Поліське Поліського р-ну; Селець, Раківщина, Клинець, Павлюківка Овруцького р-ну; Іллінці, Горностайпіль Чорнобильського р-ну), мостів (с. Дідковичі Коростенсього р-ну), бліндажів (Жерев Народницького р-ну).

«У 1937 році розкидали церкву в с. Клочки, із її дерева збудували школу»( Зап. 10.07.1995 р. у с. Клочки Народицького р-ну Житомирської обл. від Корнієнка Дмитра Миколайовича, 1901 р. народж.).

 

Те саме зробили в с. Білокоровичі (Зап. в с. Білокоровичі Луганського р-ну Житомирської обл. від Сума Дмитра Пилиповича, 1920 р. народж.), а в с. Журжевичі у церкві влаштували їдальню, з дзвіниці збудували курятник (Зап. 15.07.1997 р. в с. Журжевичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Новак Василя Гордієвича, 1923 р. народж.).

 

Використання церков для клубів також не давало того результату, на який розраховувала влада. Старі люди не дозволяли своїм дітям і внукам ходити на танці та атеїстичні лекції в споруду, яка для них і їх предків була святим місцем, де вони молилися, а не розважалися і богохульствували.

 

Ставлення до клубів, які були влаштовані в церквах або збудовані із матеріалу сакральних споруд, було негативне. Про це свідчать живі інформатори, які були очевидцями цього перетворення. Так, жителька с. Лучанки Овруцького р-ну Федора Невмержицька (1901 р.н.) вказує, що ««її батьки не дозволяли дітям ходити до цього клубу. Вона тепер бореться з владою за те, щоб голова колгоспу розібрав клуб і повернув дерево старої церкви на будівництво нової». Вона просила нас, щоб ми «вигнали драконів (комуністів – Я. Т.) із клубу і села» (Зап. 15.08.1935 р. в с. Лучанки Овруцького р-ну Житомирської обл. від Невмер- жицької Федори Лукашівни, 1901 р. народж.).

 

«З церкви в с. Гдень зробили клуб, туди ніхто не ходив. Зазивали підлітків. Мало побула ця музика, бо почалася війна. Після війни церкву розібрали, бо в клуб ніхто не ходив» (Зап. 5.09 1997 р. в с. Гдень Брагинського р-ну (Білорусія) від Мищенко Палагеї Михайлівни, 1920 р. народж.).

 

Після скиданням хрестів із верхів церков, дзвіниць, руйнувалися громовідводи. Через їх відсутність дерев'яні церкви були поставлені перед небезпекою враження блискавкою. Від блискавки згоріло немало церков, зокрема церква в с. Розсохівське, яка була закрита в 1930-х рр.

 

Ці методи нищення сакральних споруд також не дали бажаних результатів, вони суттєво не вплинули на народну релігійність, яка проявлялася у дотриманні традиційних звичаїв та обрядів календарного та сімейного циклів, не змінили ставлення народу до колективізації та радянської влади.

 

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. влада прийшла до висновку, що попередніми методами викорінити народну релігійність та знищити Церкву вона не зможе. Її каральні органи не мали фізичної змоги арештувати маси людей, які «обдерті «продовольчими загонами», подесятковані кулями чекістів і голодом, ображені в своїх релігійних чуттях... – потягнулися душею до Вищих Сил за порятунком» (Кирчів Р. Фольклорна опозиція войовничому атеїзмові (фольклор чудес) // Народознавчі зошити – 2003 – Зош. 1-2 (49-50). – С. 4).

 

Жорстокі репресії, руйнування святинь дали зворотню реакцію, посилився релігійний рух, який охопив різні верстви населення, церква в який уже раз стає стержнем буття та об'єднуючим чинником українського народу.

 

Ідеологи більшовизму розуміли, що боротьбу із українським селянством, яке чинило опір примусовій колективізації та військовим методам хлібозаготівель, вона не виграє, якщо не знищить найсвідомішу і найпродуктивнішу частину селянства, іменовану «куркульством», а з ним церкву і народну релігійність.

 

Більшовики, занепокоєні протидією українського селянства, невдачами здійснення своїх планів на початку 1920-х рр. щодо викорінення релігії та релігійних організацій, вдаються до геноциду, сподіваючись, що живі, приголомшені цією бідою, не будуть чинити опору, серед них буде легше знайти виконавців руйнування святинь, нав'язати ідеологію казарменного соціалізму та тоталітарної системи. У результаті цього замислу мільйони людей були виморені голодом, святині – знищені; вдалося розірвати спадковість передачі із покоління в покоління основ народної релігійності і виключити в майбутньому повернення людей до своєї Церкви. Внаслідок нав'язання атеїстичних пріоритетів духовного розвитку суспільства, його складових, вдалося сформувати прийдешнє покоління гомосовєтіків, які швидко русифікують і колонізують Україну.

 

Розглянемо на конкретних прикладах оповідей поліщуків, як цей замисел втілювався в життя і які він мав наслідки на Поліссі після голодомору.

 

«Церква в с. Ступище була знаменита тим, що на старому дубі біля церкви з'явилась Матір Божа. На празник 28 серпня до церкви з'їжджалось багато людей із району... Біля церкви було джерело цілюще. Комзати у 1930-ті роки скинули хрести, купола, засипали джерело... Церкву спалили наші у 1941 році як відступали. При большєвиках з'єднали села Ступище з Мотійками. Об'єднаним селам дали назву Мотійки. Це зробили для того, щоб люди забули про святе місце у Ступищі і припинили до нього паломництво» (Зап. 14.08.1995 р . в с. Мотійки Народицького р-ну Житомирської обл. від Дрозд Віри Михайлівни, 1938 р. народж.), яке мало великий розмах у 20-х роках. Сюди приходили паломницькими походами «поклонники» цілими селами із Народицького району.

 

Згідно інформації Ярмолюка Івана Пилиповича у селі Болотниця «люди церкву довго боронили. Її закрили лише у 1937 році завдяки приїжджим. Найшовся один приймак до Наді Стражникової Ніконенко Олександр із Селецького хутора, який взяв у помошники Дрига Володимира Федоровича, вони згодилися скинути купол із дзвіниці. Шість приїзжих криші ламали. Зломали хрести, розібрали кришу, зробили її простою. Довгий час церква була коморою, клубом, в якому на простині показували кіно, як ламали церкви в окрузі. Коли ломали церкву, то люди старалися забрати ікони, врятувати дзвони. Їх у нас було шість. Дядько Лукаш Коберник сховав одного дзвона, він зараз дзвонить. Били дядька крепко за дзвони. Він сказав нехай уб'ють все одно не віддам. Під час війни люди з іконами повернулись до церкви. Влада у 1945 знову забрала церкву у людей» (Зап. 19.07.1995 р. в с. Болотниця Народицького р-ну Житомирської обл.від Ярмолюк Івана Пилиповича, 1907 р. народж.).

 

«З церкви в с. Закусили у 1937 році скинули верхи, спочатку влаштували у ній комору, пізніше клуб, при німцях знову була церква, після війни знову клуб. Щоб не вступати в подальшу війну з владою «люди купили хату, на основі якої у 1946-1947 роках збудували церкву» (Зап. 17.07.1995 в с. Закусили Народицького р-ну Житомирської обл.від Закусило Василь Степановича, 1924 р. народж.).

 

Сказати, що українці сприйняли ці акції смиренно, було би неправдою. «Хто не дав зерна, хто боронив церкву був відправлений на виселки. На виселках із села Вязівка було 300 чоловік» (Зап. 11.08.1995 р. у с. Вязівка Народицького р-ну Житомирської обл. від Ткача Омельяна Яковича, 1909 р. народж.).

 

Не дивлячись на голодомор, жінки с. Великі Мошки довго відстоювали свою церкву. Владі вдалося її частково зруйнувати (зняти верхи, скинути дзвони). Все це було здійснено за допомогою районної міліції та привезених із Овруча слухачів школи механізаторів. Подальше заплановане руйнування не відбулося через фізичний супротив жінок, шестеро яких було арештовано і відвезено в район. Голова колгоспу Діменда упросив партійне керівництво району передати йому церкву для колгоспної комори. Церква була довгий час закрита, лише у 1972 році її вдалося відкрити (Зап. 24.08.1995 р. в с. Великі Мошки Овруцького р-ну Житомирської обл.від Мошковського Олексія Васильовича, 1908 р. народж.).

 

Мужньо боронили церкву жінки з села Горностайпіль. «Церкву запечатали під час голоду. Жінки не давали «вовкам» скидати хрести та дзвони. Вовками (ті, що скидали – Я. Т.) були місцеві (Зап. 3.09.1997 р. в с. Горностайпіль Іванківського р-ну Київської обл. від Олексійчука Бориса Дмитровича, 1924 р. народж.).

 

Під час цього протистояння арештували багато людей тому, що за ними шпигували місцеві жиди. Варку і Малаху засудили та зіслали в Архангельськ. Малаха після війни повернулась, Варка на виселках померла. Церковний сторож Демко помер в тюрмі» (Зап. 3.09.1997 р. в с. Горностайпіль Іванківського р-ну Київської обл. від Чіколовича Антона Матвійовича, 1912 р. народж.).

 

Голови колгоспів, сільрад, які були вихідцями з даного села, мусіли враховувати ставлення своїх сельчан до людей, які замахнулися на церкву. Вони шукали компроміс для того, щоб не бути винуватцями в очах народу, який вважав, що «Господь карає людей через комуністів, які підняли руку на церкву». Всі їх намагання були спрямовані на збереження храму до добрих часів. «Захисником церкви в с. Малі Мошки був голова сільради Мошковський Федір Захарович. Він з нашого села. Козирною картою захисту церкви була його божевільна мати, із-за якої, як він доповідав партійному начальству, не може закрити церкву або її знищити. У притворі і на хорах сипали зерно і одночасно правилося в церкві» (Зап. 14.08.1995 р. в с. Малі Мошки Овруцького р-ну Житомирської обл. від Духновського Василя Петровича, 1920 р. народж.).

 

Після голодомору зберіг церкву в с. Листвин також голова сільради Паламарчук, який, «щоб не завдати церкві руйнації перетворив її у комору. Під час війни сельчани церкву відновили і не дивлячись на репресії, не дали її більше зачинити» (Зап. 17.08.1995 р. в с. Листвин Овруцького р-ну Житомирської обл. від Івашко Івана Петровича, 1916 р. народж.).

 

В с. Жубровичі «теща Гавриленко Парасков'я пригрозила зятю, який був головою сільської ради, що як він розбурить церкву і буде знімати хрести, то вона зробить так, що він з її дочкою жити не буде» (Зап. 12.07.1997 р. в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кузюнь Федори Гаврилівни, 1912 р. народж.).

 

Завдяки їй була врятована унікальна пам'ятка архітектури. Не дивлячись на всі хитрощі влади, жителі сіл Ворсівка, Скурати не дали закрити і знищити свої церкви.

 

Необхідно зазначити, що в обстежених селах Полісся старожили чітко вказують, хто скидав хрести, руйнував верхи, «розкидав» церкви до основи. Виконавцями актів вандалізму в селах були «комнезами-пришиванці», які служили радянській владі, виконуючи всі її розпорядження. У більшості випадків вони походили з бідняків. По вуличному їх називали «вовки» (Зап. 21.08.1994 в с. Обуховичі Іванківського р-ну Київської обл. від Комара Григорія Микитовича, 1927 р. народж.).

 

Власних «вовків» було мало. Вони «народяться» пізніше, після голодомору. Повсякденний осуд односельців не сприяв швидкій їх появі у місцевому середовищі. Влада для реалізації плану нищення церкви на Україні в основному опиралась на голів сільради, колгоспів, які були прислані з Росії, силові структури, деградовані елементи та молодь, яка вчилася в містах і була залежна від влади.

 

«В селі Розсохівське головою колгоспу був єврей Смик. У 1950 році він активно сприяв нищенню церкви, відправив у тюрму 6 чоловік, які чинили супротив закриттю храму» (Зап. 15.08.1996 р. в с. Розсохівське Народицького р-ну Житомирської обл. від Шутенко Володимира Ізрайловича, 1938 р. народж.).

 

Церкву св. Михайла в с. Меделівка закрили в 1933 році. «В цьому ж році голова сільради Василенко С. А. ви­ліз на церкву і зрубував хрести» (Зап. 16.08.1996 р. в с. Меделівка Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Купченко Макара Савовича, 1907 р. народж.).

 

«Зразу після голодомору закрили церкву Покрови Пр. Богородиці в с. Кухарі. Знімали хрести та куполи місцева голо­та Ігнат та Іван Довгополе» (Зап. 17.08.1996 р. в с. Кухарі Іванківського р-ну Київської обл. від Лукьяненко Григорія Михайловича, 1925 р. народж.).

 

Ці акції проводились із вживанням алкоголю. «Власть в с. Горностайпіль поставила водки п'яницям і вони поламали хрес­ти і поставили флаги на кумпола». «Церкву в селі Жовтневе (Голиші) закри­ли під час голодомору, її повністю розібрали в 1935 році сільські комнезати Левко Остапчук, Кость Микита, Андрій Остапчук» (Зап. 14.07.1997 р. в с. Жовтневе Олевського р-ну Житомирської обл. від Шуль­ги Івана Петровича, 1923 р. народж.).

 

Жителі села Зубковичі ще сьогодні пам'ятають, що у них скидали хрести Остап Гергало та Федір Білий (Зап. 28.07.1997 р. в с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Гайчена Никифора Федоровича, 1923 р. народж.).

 

У селі Діброва під час колективізації закрили церкву, «скидали хрес­ти плотницька бригада із Чернігівщини (Йосип Динесенко, Олександр Савчук, Макар Омелянчук) на чолі з бригадиром Олександром Кривущенком» (Зап. 28.07.1997 р. в с. Діброва Олевського р-ну Житомирської обл. від Динесенка Володимира Адамовича, 1918 р. народж.).

 

«Церкву, закриту у 1936 році, в с. Іллінці розбирали у 1939 році чужі. Вони скинули хрести, дзвони» (Зап. 28.07.1997 р. в с. Іллінці Олевського р-ну Житомирської обл. від Попруги Анни Семенівни, 1918 р. народж.).

 

«Закрили і зняли хрести з церкви в с. Теремці у 1935 році. Це зробили за гроші наші коваль Іцко та Клебанов» (Зап. 29.08.1997 р. в с. Теремці Олевського р-ну Житомирської обл. від Чалого Андрія Федоровича, 1919 р. народж.).

 

«Скидали кумполи і хрести з церкви в с. Лопатичі завхоз Тимощук Грицько Пилипович та директор школи» (Зап. 23.07.1997 р. в с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Нічепорчука Яреми Охримовича, 1908 р. народж.).

 

«Два заїжі шофери Шеневич і Дюкаров за 25 рублів скинули хрести з церкви в с. Замисловичі» (Зап. 17.07.1997 р. в с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Герасименка Федора Федоровича, 1915 р. народж.).

 

«У 1928 році в с. Журжевичі скидав Іван Новак» (Зап. 15.07.1997 р. в с. Журжевичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кондратовець Галини Михайлівни, 1923 р. народж.).

 

«Наїзжий знімав хрести з верхів церкви в с. Жубровичі» (Зап. 12.07.1997 р. в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Горшиняк Юлії Василівни, 1913 р. народж.).

 

Церкву в с. Озоряни «розкидали» у 1937 році. Скидав хрести Павло Вейко (Зап. 13.07.1997 р. в с. Озоряни Олевського р-ну Житомирської обл. від Мельник Марії Спірідонівни, 1913 р. народж.).

 

Всіх, хто «бурив» – скидав хрести, за свідченнями поліщуків, настигла Божа кара. Знамениту церкву Воздвиження в с. Ступище розкидали під час голодомору, в цей час в селі колгоспу не було. «Це зробив батюшка Лапуховіч ще з одним за 150 рублів. Вони залізли на дзвіницю, підрубали балки, на верх зачепили верьовку, за яку тягли. Дзвіниця упала. Прийшли німці, люди заявили, що «поп у нас церкву розкидав». Вони його розстріляли. Поп був блатний із кацаповщини. Другому корова вибила око, після цього він помер» (Зап. 10.07.1995 р. в с. Клочки Народицького р-ну Житомирської обл. від Ковальчук Арсенія Васильовича, 1913 р. народж.).

 

В селі Жубровичі «той, хто обізвався, що буде знімати хрести, то до ранку згорів у своїй хаті» (Зап. 12.07.1997 р. в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кузунь Федори Гаврилівни, 1912 р. народж.).

 

«Той, хто скидав хрести в с. Збраньки, йому ноги стали протезами» (Зап. 17.07.1997 р. в с. Збраньки Овруцького р-ну Житомирської обл. від Хвірова Пилипа Григоровича, 1908 р. народж.).

 

«Один наш, який знімав хрести з церкви (с. Розсохівське – Я.Т.) утопився, другий погиб, не відомо де» (Зап. 15.08.1996 р. в с. Розсохівське Народицького р-ну Житомирської обл. від Зайченко Миколи Петровича, 1923 р. народж.).

 

«Коли скинули хреста з церкви, то земля гуділа, люди плакали, голосили» (Зап. 5.09.1997 р. в с. Гдень Брагинського р-ну (Білорусія) від Міщенко Пелагеї Михайлівни, 1920 р. народж.).

 

«Бурив в селі церкву місцевий партієць Павленко Федір. Пішов він на фронт, його перша куля убила. З його роду в селі нікого не лишилось» (Зап. 4.09.1997 в с. Гдень Брагинського р-ну (Білорусія) від Міщенко Пелагеї Михайлівни, 1920 р. народж.).

 

Необхідно відзначити, що під час німецької окупації жінки відновлювали церковне життя, повертали святині до їх первинного призначення. Відновлюють своє друге життя церкви в селах Закусили, Покалів, В'язівка, Зубковичі, Страхоліссі, Білокоровичах. Під час війни повернули до нового життя церкву Покрови Пр. Богородиці в с. В'язівка, яку сільчани відремонтували зразу, як німці відступили, з дерева, яке вони заготовили для військової мети (Зап. 11.08.1995 р. в с. В'язівка Народицького р-ну Житомирської обл. від Швеця Олега Календовича, 1927 р. народж.).

 

Закриту в 1937 р. церкву в с. Малі Мошки відкрили у 1942 році. Її сельчани після війни відстояли у боротьбі з владою. Нова церква в с. Селець Народицького р-ну Житомирської обл. збудована під час німецької окупації. Сільська громада Білокоровичів, не дивлячись на лихоліття війни, «почала будувати нову церкву у 1942, яку освятила у 1944 році, з цього часу вона весь час відкрита» (Зап. 21.07.1997 р. в с. Білокоровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Суми Дмитра Пилиповича, 1920 р. народж.).

 

В селі Новий Дорогинь замість «розкинутої» у 1937 році церкви у 1942 році жінки збудували нову, на яку після війни почалися «гоніння». У 1961 році «районна влада з міліцією кілька раз намагались знищити церкву, народ з вилами та косами цілий рік боронив церкву. Під час цього протистояння було знищено старовинний іконостас та антимінс» (Зап. 15.07.1995 р. в с. Новий Дорогинь Народицького р-ну Житомирської обл. від Голуба Івана Миколайовича отця церкви та Блачиного Народицького р-ну).

 

Не дивлячись на втрати церковного майна, ця боротьба закінчилась перемогою сільської громади. Довге протистояння сільчан з владою змусили останню відступити і визнати існування в цьому селі церкви. Під час війни навіть у тих селах, де не було церкви її відкривали. Так в с. Гуничі «церкви не було, німці як вступили в село, то церкву зробили спочатку в школі, а потім у клубі» (Зап. 6.07.1995 р. в с. Гуничі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Приймак Ганни, 1923 р. народж.).

 

У 1942 р. відкрили церкву в с. Левковичі, яка була закрита під час колективізації. Не вдалося після війни відстояти церкву в с. Зубковичі. Її в другий раз забрала влада у сільчан для комори, а пізніше перетворила у спортивний зал, замалювавши всі настінні розписи. Гірка доля спіткала церкву в с. Лопатичі, яку «відкрили під час війни, люди в ній вінчалися, після війни її розібрали» (Зап. 23.07.1997 р. в с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Нічепорчука Яреми Охримовича, 1908 р. народж.).

 

«У 1941 році в с. Іллінці відкрили церкву в хаті, спочатку служив директор школи Дітковський, а в 1942 році Йосиф Савицький, який повернувся з радянської тюрми з Вижгорода. Він почав будувати церкву після війни, яку у 1970 році влада розібрала на дрова. Розбурив церкву місцевий Віктор Скопець» (Зап. 28.07.1997 р. в с. Іллінці Олевського р-ну Житомирської обл. від Попруги Анни Семенівни, 1918 р. народж.).

 

Після війни в селах, де сільські громади не були сконсолідовані і не протистояли владі, церкви знову перетворили у клуби або їх повністю знищили.

 

Показово проводилися акції закриття церков. «Місцевий партієць Павло Вейко, ветлікар Смольський, разом з комсомольцями добре випили і під час відправи на Тройцю (зішестя Святого Духа на апостолів) при сході всього села (Озеряни – Я. Т.) вигнали батюшку і людей із церкви, яку зачинили» (Зап. 13.07.1997 р. в с. Озеряни Олевського р-ну Житомирської обл. від Омельчука Романа Івановича, 1929 р. народж.).

 

Акції закриття церков часто носили варварський характер по відношенню до надбань національної культури. «Старий вівтар, який мав мистецьку цінність в с. В'язівка спалили в бані» (Зап. 11.08.1995 р. в с. В'язівка Народицького р-ну Житомирської обл. від Ткача Омеляна Яковича, 1909 р. народж.).

 

Голова сільської ради Башинський «показово рубав сокирою ікону Божої матері, ми (діти) забирали трісочки, щоб він не бачив і несли до хат» (Зап. 18.08.1995 р. в с. Бабиничі Народицького р-ну Житомирської обл. від Кліщ Євгенії, 1922 р. народж.).

 

«У селі Зубковичі церковні рушники видавали піонерам для витирання тіла під час спортивних занять, які проводили у церкві» (Зап. 28.07.1997 в с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Гайченка Никифора Антоновича, 1923 р. народж.).

 

Церковне майно використовувалось показово і для інших потреб. В селі Скурати Малинського р-ну Житомирської обл. церковний дзвін повісили на колгоспній пожежні.

 

Руйнування церков мало місце і після війни. В с. Мірча, завдяки немісцевому голові, ярому комуністу А.С. Коритному у 1968-1969 рр. «розтягли церкву, врятовану сельчанами під час голодомору. В селі під час голодомору померло 34 душі» (Зап. 16.08.1996 р. в с. Мірча Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Довгаленко Івана Яковича, 1907 р. народж.)

 

«Церкву в с. Кишин після закриття у 30-х рр. використовували як спортзал, млин. У 1961 році голова сільської ради Микола Хвещун, щоб вислужитись, разом із замісником голови колгоспу Гаврилюком розібрали церкву. Розбирали учні школи. Гаврилюка після цього паралізувало, дев'ять років лежав» (Зап. 16.07.1997 р. в с. Кишин Олевського р-ну Житомирської обл. від Гайчина Івана Кондратовича, 1925 р. народж.).

 

Паралельно з руйнуванням церков нищать кладовища. «Давно могилки (с. Озерни – Я. Т.) були огорожені парканом. На кладовищі була хатка. Як став колгосп, стали розбирати паркан на кладовищі, воно перетворилось на пустир, ходили серед могил свині та телята. На старому кургані (могилках – Я. Т.) колгосп зробив кагати на картошку, коли їх копали, то було дуже багато людських костей» (Зап. 13.07.1997 р. в с. Озеряни Олевського р-ну Житомирської обл. від Омельчука Романа Івановича, 1929 р. народж. ).

 

Це типова картина, яка мала місце в багатьох селах.

 

Поліські церкви були багаті на стародавні рідкісні іконостаси і ікони, на що вказують описи майна, проведені візитаторами в кінці XIX ст., матеріали дослідників того часу, зокрема Л. Похилевича (Сказання о населенных местностях Киевской губернии. Собрал Л.Похилевич. – К.: Тип. Киево-Печерской Лавры, 1864).

 

Під час експедицій нами була зроблена копія із рукописного літопису церкви св. Миколая в с. Левковичі, яка зберігається у директора школи Ольги Невмержицької. Згідно з цим літописом «в храмі є поміщена в іконостасі шанована всіма ікона св. Миколая дуже стародавнього живопису в посрібленій ризі. Ікона ця, за розповідями старих людей, була ще зі старої церкви, яка згоріла...» (Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. – 2. – Спр. 441. – Зош. 5. –С. 17.)

 

Кожна церква на Поліссі мала старі ікони, іконостаси, які залишились від попередніх церков, навіть ще з часів гетьманщини. Всі вони були куплені за гроші парафіян. Це тема окрема, вимагає спеціальної праці, присвяченої втраті Україною своїх мистецьких реліквій. Відомо, що багато ікон було вивезено за межі України. «Ікони та гробницю (дарохранительниця – Я.Т.) із села Зубковичі забрали до Ленінграду» (Зап. 28.07.1997 в с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кльоц Якова Никифоровича, 1914 р. народж.).

 

Одночасно із руйнуваннями церков йшло фізичне знищення духовенства. Це робилось показово. Перед тим, як спалити церкву св. Миколи в с. Норинську «комзати влаштували батюшці состязаніє з метою його обезславити перед селянами. Для цього закликали 19 учителів. Батюшка виграв состязаніє. Комуністи заставляли його, щоб він зняв хреста з грудей. Він сказав: «Братя, я служив Божому закону, за нього і загину». Після цього показового розбору батюшку в 1933 році посадили в Овруцьку тюрму, де він від знущань загинув. Стару попиху вигнали з хати, жила вона по людях в селі, потім її забрали, кажуть, у дім престарілих. Дочка, як забрали батька, жила також по хатах, хворіла, вмерла після невдалої операції» (Зап. 13.07.1995 р. у с. Норинськ Овруцького р-ну Житомирської обл. від Березюк Євгенії Кузьміної, 1900 р. народж.).

 

За свідченнями Московського О. В. (1908 р.н.) у 1934 році «арештували їхнього батюшку по фамілії Петрович, його забрали в Коростень в ОПЕРу (народне визначення НКВД – Я. Т.). Його катували і заставляли відмовитися від релігії. Коли його катували, то із села привозили багато віруючих і я був серед них. Нам говорили: «Дивіться, як мучиться ворог народу...» Мучили його дверима, (затискали пальці рук у дверях – Я.Т.) підвішували. Він не відмовився від релігії. Його замучили. Жінка батюшки мусіла виїхати із села, людям доля її не відома» (Зап. 24.08.1995 р. в с. Великі Мошки Овруцького р-ну Житомирської обл. від Мошковського Олексія Васильовича, 1908 р. народж.).

 

Під час Голодомору 1933 р. закрили церкву в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. «Батюшку і старосту посадили. Батюшка пропав, а староста Філімончук Андрій Захарович після війни повернувся, пожив рік і помер» (Зап. 12.07.1997 в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Гороштняк Юлії Василівни, 1918 р. народж.).

 

«Батюшку Ефима Вікторовського із села Білокоровичі забрали у 1934 році, помер у Житомирській тюрмі» (Зап. 21.07.1997 р. в с. Білокоровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Суми Дмитра Пилиповича, 1920 р. народж.).

 

«До 1937 року в с. Журжовичі батюшкою був Ефим Січевський. Він хорошо співав, був хорошим портним і сапожніком. В цьому році його забрали, куда дівся не знаємо. Старосту також забрали, він вернувся із тюрми, помер в Коростені на вокзалі, так і не доїхав до дому» (Зап. 15.07.1997 р. в с. Журжевичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Новак Василя Гордієвича, 1923 р. народж.).

 

«В селі Гуничі Овруцького району попа завезли в ліс і забили, там його покинули» (Зап. 15.07.1997 р. в с. Кишин Олевського р-ну Житомирської обл. від Фещук Марії Іванівни, 1916 р. народж.).

 

«У нашому селі (с. Біловіж. – Я.Т.) Кощенко під час колективізації хотів бути за батюшку, то його убили, а сім'ю вивезли у Сибір» (Зап. 18.07.1997 р. в с. Біловіж Рокитнівського р-ну Житомирської обл. від Носач Ганни Семенівни, 1910 р. народж.).

 

«Після закриття церкви у 1932-1933 рр. в с. Жубровичі старий батюшка Шкарбач (по-вуличному) жив у людей, в яких і помер» (Зап. 28.12.1997 р. в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кльоц Якова Никофоровича 1914 р. народж.).

 

«Після того, як закрили церкву в с. Теремці старого попа Федора Вовриновича вигнали із своєї хати біля церкви, він пішов жити по людях. Помер у 1933 році» (Зап. 29.08.1997 р. в с. Теремці Чорнобильського р-ну Житомирської обл. від Чалого Андрія Федоровича, 1919 р. народж.).

 

Страшна доля спіткала сім'ї священиків, які після закриття церков лишилися без житла і піддались знущанням влади. «Батюшка Микола із с. Лучанки, який після того, як розбурили церкву, так перейнявся лихом, що до того, як його мали арештувати, помер. Матушка втопилася в колодязі. Всі діти порозбігалися невідомо куди» (Зап. 15.08.1995 р. в с. Лучанки Овруцького р-ну Житомирської обл. від Невмержицької Федори Лукашівни, 1901 р. народж.).

 

«Батюшку Олександра з с. Климець забрали, він назад не повернувся. У нього було троє дітей: Сергій, Євгеній та дочка, які після арешту батька зимували по скирдах; що сталося з ними дальше ніхто не знає» (Зап. 28.08.1995 р. в с. Климець Овруцького р-ну Житомирської обл. від Деркача Івана Григоровича, 1921 р. народж.).

 

«Піп Нікандр Голінковський, який був із села Розсохівське, у 1937 році розстріляний. Його жонку із дітьми вигнали із сторожки. Вони весь час жили по сусідах так і в сусідах померли» (Зап. 15.08.1997 р. в с. Розсохівське Народицького р-ну Житомирської обл. від Шутенко Володимира Петровича, 1925 р. народж.).

 

«Батюшку Петра Романенка, разом із старостою Кононом Корнієнком забрали у 1937 році. Вони не вернулись. Жінка батюшки із трьома дітьми втікла невідомо куди» (Зап. 28.07.1997 р. в с. Іллінці Олевського р-ну Житомирської обл. від Попруги Анни Семенівни, 1918 р. народж.).

 

Вдалося врятуватися від висилки батюшці в с. Ладижичі. «Він був місцевим жителем, сильно був майстровитим і потрібний селу, тому місцева влада за нього «постояла» (Зап. 29.08.1997 р. в с. Ладижичі Чорнобильського р-ну Київської обл. від Деща Арсенія Анисимовича, 1912 р. народж.).

 

Сельчани та родичі служителів культу до сьогодні не знають долі своїх пастирів, які загинули за віру. Поліщуки любили своїх батюшок. Коли вони повертались з тюрми, просили їх знову до рідної церкви. «Батюшку Чижевського із с. Жовтневе посадили в тюрьму на три роки, як вернувся із тюрьми жив в с. Гуничі Овруцького р-ну. Під час війни люди з нашого села ходили до нього, щоб прийшов правити в нашу церкву» (Зал. 14.07.1997 р. в с. Жовтневе Олевського р-ну Житомирської обл. від Позняка Павла Максимовича, 1917 р. народж.).

 

На завершення розглянемо, чи далекоглядні плани голодомору, на який покладали велику надію більшовики здійснились, і які наслідки вони мають для нашої Церкви.

 

Голодомор став вирішальним засобом, який зламав вікові традиції, волю до боротьби. Відлуння нищення церков та негативні прояви у всіх сферах буття ми маємо сьогодні. Державна політика щодо української Церкви, підтримка Церкви Московського Патріархату в Україні сприяє тому, що цей процес має продовження. За десять років незалежної України «пам'яток архітектури (а мова йде не просто про об'єкти, а саме про пам'ятки архітектури, які перебували на церковному обліку й під охороною держави) було втрачено більше, ніж у роки Першої світової війни і лише трохи менше, ніж у роки Другої світової війни» (Вечерський В. В. Втрачені об'єкти... – С. 487.).

 

Респонденти 1920-х рр. і пізніших років народження вказують, що «після колективізації в селах не було церкви і батюшок» (Зап. 28.08.1995 р. в с. Климець Овруцького р-ну Житомирської обл. від Деркача Івана Григоровича, 1921 р. народж.).

 

За спостереженням старих поліщуків, «як церкви порозкидали, то їх місце заняли бутилка, безвладдя, неповага до всіх і всього». Жорстока сила домінує у всіх ділянках життя. Про ситуацію, яка сьогодні склалася у поліському селі, красномовно сказала Уляна Томченко з с. Радника. «Церкви в селі немає. Я вдень плачу по три рази, це роблю як молитву. Раніше казали, шо немає Бога, тому діти сьогодні нічого не знають, одну горілку п'ють. Мій небож, п'яниця із-за того, що не давала йому жінка грошей на горілку, підпалив її, коли спала. Приходить до мене, нещасної баби, просити гроші, щоб замочити горло. Я його боюсь, то виняла і дала гроші на горілку. Щось має бути, бо так не можна існувати. Сьогодні зробилося боязко, не можна свого дитятки познати. У нас в селі п'ять баб вірять, решта не вірять у Бога. Ви перші з нами заговорили про людське. Ви послані Богом!». (Зап. 28.08.1994 р. в с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Уляни, 1912 р. народж.)

 

Більшість поліщуків, які народились у 1920-ті рр. і пізніше, були насильно відлучені від церкви. Жителька села Залісся Надія Мишко (1922 р. н.) заявила, що «в церкві не була все своє життя. Не ходили до церкви тому, що в найбільші церковні празники гонили на роботу» (Зап. 6.06.1995 р у с. Гуничі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Корнійчук Надії, 1918 р. народж.).

 

Примусовою працею у релігійні свята та повсякденною атеїстичною пропагандою, насильним нав'язуванням комуністичної ідеології радянська влада вибивала із українського селянина все, що зв'язувало із церквою, із батьківською вірою, рідною землею. Їй вдалося зруйнувати ту органічну суспільну клітину буття українців, яка давала сили, наснагу і підтримувала глибоку віру у Всевишнього. Ретельні пропагандисти «войовничого атеїзму» насаджуючи безвір'я і безбожність, так і не змогли до кінця переконати поліщуків, що не треба хрестити новонароджене дитя, одружуючись брати шлюб чи хоронити померлого відповідно до церковного обряду. Навіть у кінці XX століття у світогляді поліщуків відбивається прадавня віра і жаль за тим, що їм украдено. Старі поліщуки докоряють собі, що «скоро постаріли, скоро лишились без чоловіків, помруть, так і не були вінчаними», «що їх діти не крещені сняться по ночах» (Зап. 11.07.1997 р. в с. Юрове Олевського р-ну Житомирської обл. від Саковець Еви Кузминічної, 1920 р. народж.).

 

Молодші стараються виправдатися: «Я не виновний, що не вірую, бо мене не навчили з Богом жити, хоча мої предки були віруючими» (Зап. 13.07.1997 р. в с. Озеряни Олевського р-ну Житомирської обл. від Омелянчука Романа Івановича 1929 р. народж.).

 

Ставлення до церкви молодшого покоління продемонструємо на прикладі нашого спостереження з села Мусійки Поліського району. «21 серпня, неділя, сонячний день. Дзвонять церковні дзвони. Люди в селі копають картоплю, косять біля церкви траву. У церкві Різдва Пресвятої Борогодиці править батюшка Анатолій Шлапак. Прихожан у церкві немає «Я тут один, як серед вовків, – каже отець Анатолій – тут люди відсталі, запущені. Живу без сім'ї в сторожці бо вижити тут із сім'єю тяжко» (Зап. 24.08.1994 р. в с. Мусійки Поліського р-ну Київської обл. від отця Шлапака Анатолія.).

 

Наслідки знищеної Церкви відлунням проходять через все подальше життя українців, не дивлячись на те, що вони в роки незалежності будують нові храми. У с. Дідковичі Коростенського району в 1990-ті роки збудували церкву св. Тройці, «але життя в селі немає, бо в ньому править сатана в образі голови колгоспу. Немає такого чоловіка в селі, хто не був ним битий. Він править і батюшкою» (Зап. 20.07.1995 р. в с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від ІІІкляренка Івана Антоновича, 1928 р. народж.).

 

В цьому селі мені вперше в житті довелося бачити кріпаків, які в роки незалежної України відробляють «колгоспну панщину» і  є повністю безправні. Вперше етнографічну експедицію із 17 чоловік, яка почала збирати етнографічний матеріал, місцева влада хотіла побити та арештувати, коли це не вдалося, то вигнала із села.

У діючих церквах Полісся на недільних службах відсутні чоловіки. Їх одиниці, в основному, це люди похилого віку. Старий поліщук Антон Чіколович із села Горностайпіль пояснює цю ситуацію так: «Я один хожу в церкву, решта не ходить тому, що там немає водки» (Зап. 3.09.1997 р. в с. Горностайпіль Іванківського р-ну Київської обл. від Чіколовича Антона Матвійовича, 1912 р. народж.).

 

В селі Вовчків мені довелося зафіксувати такий факт. Після служби жінки пішли додому, четверо чоловіків залишилося в церкві. Вони поставили в бабинці стіл. Батюшка Анатолій приніс пляшку горілки та закуску. На зауваження, що гріх пити горілку в церкві, батюшка відповів: «Єслі я не поставлю, то мужики в церкву ходіть не будут» (Спостереження Ярослава Тараса, зафіксовані 19.08.1994 р. в с. Вовчків Поліського р-ну. Київської обл.).

 

Нав'язана нам сьогодні церква Московського патріархату виконує політичні завдання Росії та її владних представників в Україні, не є такою, до якої можна звернутись для набрання сил у боротьбі за рідний край, мову. Про це красномовно свідчить ситуація, що склалася в старовинному селі Страхолісся Іванківського району. Як тільки сільська громада відкрила у 1992 році в селі українську православну церкву Київського Патріархату, тут же місцеві комуністи, які працюють в зоні відчуження почали війну проти неї. Вони звернулись до Патріарха московської Церкви, який їм прислав батюшку Петра Твардовського і той разом з ними в кращих традиціях 1930-х років почав наступ на громаду київського Патріархату, що налічувала 476 господарств, з метою їх залучення до московської Церкви. «З цього часу на селі не має життя. Якщо дитя похрестять або похоронить отець київського, то отець Петро це хрещення, похоронення не признає, із своєї ініціативи перехрещує, перехоронює» (Зап. 30.08.1997 р. в с. Страхолісся Іванківського р-ну Київської обл. від Малахової Ганни Михайлівни, 1913 р. народж.).

 

Комуністи під звучним гаслом «Збудуємо храм у Страхоліссі» у 1998 році ініціювали будівництво нової церкви за державні гроші (Збудуємо храм у Страхоліссі // Вісник Чорнобиля. – 1995. – № 60/665. – Вересень. – С. 4.).

 

На це будівництво були виділені кошти директором виробничого об'єднання «Чорнобильська атомна станція» Сергієм Парашиним, Міністерством надзвичайних ситуацій, директором НВО «Прип'ять» Сергієм Казаковим та багатьма керівниками зони. Громада із 15-20 дворів одержує державні гроші, а громада із 476 дворів є немила владі, тому що вона хоче рідну українську Церкву.

Із цього прикладу бачимо, що боротьба проти української Церкви продовжується. Москва, владні промосковські структури і далі насаджують Україні свою віру, мову, культуру.

 

Найбільше вражають зміни, що сталися на кладовищах, які опинилися в 30 км зоні радіоактивного забруднення. Для прикладу зупинимося на кладовищі с. Куповате Чорнобильського р-ну, яке нам прийшлось досліджувати в 1997 і 2003 рр. У останні роки на могилах почали замінювати дубові різьблені хрести на металеві або бетонні. Така заміна зрозуміла. З втратою надії повернутись назад поліщуки, які живуть далеко від могил предків ставлять такі хрести, щоб довго простояли і вказували, що на цій землі поховані українці. Нас вразило в цьому факті те, що на нових хрестах на відміну від старих вся інформація про померлого сьогодні подається тільки російською мовою. Навіть на старих дерев'яних хрестах з'явились нові російськомовні таблиці. На дерев'яному старому хресті поверх різаного стамескою прізвища Шевченко Устинія Павлівна недавно прибили металеву таблицю «Шевченко Устинья Павловна 22. IV. 1908 – 5. VII. 1984». Народилась Шевченко українкою, розмовляла українською мовою, у незалежній Україні стала російськомовною. Отже, сьогодні і мертві втягнені в процес русифікації. Старі поліщуки, які найбільше зберегли українську традиційно-побутову культуру, на рідних кладовищах перетворились у предків російських. Незважаючи на те, що радіаційним попелом покрито старі села, Церква і далі є політичною ареною боротьби на Поліссі, як і у всій Україні.

 

Україна, одержавши незалежність, не одержала незалежну Церкву. Московський Патріархат не дає можливості відновитися українській автокефальній Церкві, навіть у радіоактивно забрудненому регіоні. Трьохсотлітній наступ на українську церкву, мову продовжується у всіх напрямках, в нього задіяні живі і мертві. Необхідно визнати, що існує криза християнської церкви, вона не виконує тієї місії, яку на неї покладали наші предки. Ось що каже про неї поліщучка: «Це не церква, батюшка п'є горівку в храмі, зі всіма цілується» (Зап. 19.08.1994 р. в с. Михлевщина Поліського р-ну Київської обл. від Горецької Ольги Йосипівни, 1917 р. народж.).

 

Типовим стало явище пограбування церков в селах. Церкву в с. Ворсівка грабували 4 рази. «Останнє пограбування було місяць назад (липень 1996 р. – Я. Т.), украли ікону у серебряній чеканці. Міліція, як завжди, нікого не знайшла» (Зап. 13.08.1996 в с. Ворсівка Малинського р-ну Житомирської обл. від Прокопченка Миколи Прокоповича, 1936 р. народж.).

 

Продовження явищ голодомору ми можемо спостерігати на прикладі виселених та напіввиселених селах Полісся. У цих селах у старих людей, які після Чорнобильської аварії не покинули рідну домівку, є одна проблема: хто їх після смерті закопає в землю? Стара жінка зі с. Омелянівка, в якому живуть лише двоє старих людей взяла собі у прийми «чоловіка» – алкоголіка, який молодший від неї на 40 років. Піти її на таке «подружжя» змусив страх, «що буде зі мною, коли я помру, в селі нікого немає. Він дасть знати людям, вони або він мене закопає» (Зап. 14.08.1996 р. в с. Омелянівка Малинського р-ну Житомирської обл. від Марії Павлівни, 1919 р. народж.).

 

Про наслідки радянської політики на селі красномовно сказала Варка Биченкова 1903 р. народження: «Немає кому дров нарубати, у кожного, хто носить штани, одне в голові – горілка» (Зап. 20.08.1994 р. в с. Максимовичі Поліського р-ну Житомирської обл. від Биченко Варки, 1903 р. народж.).

 

Прикро чути від старих жінок Полісся, які не залишили рідну домівку, до яких в зону не пускають дітей: «Боюсь одного, щоб з голоду не вмерти» (Зап. 16.08.1996 р. в с. Мірча Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Демченко Марії Хомівни, 1932 р. народж).

 

«Сьогодні люди є худобою, їх гонять пани куди хотять» (Зап. 10.07.1997 р. в Корощино Олевського р-ну Житомирської обл. від Козловець Памги Наумівни, 1921 р. народж.).

 

«Зараз народ живе не важно. Власть хуже пастухов, ті хоть дбають про свій товар, вона його голодом морить, молодь горілкою поїть, жінок гонить за границю гроші заробляти» (Зап. 12.07.1997 р. в с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Олексенко Миколам Івановича, 1914 р. народж.).

 

Наслідки голодомору особливо відчутні на поліських кладовищах. Неспроможність через безсилля під час голодомору викопати яму для своїх рідних, провести їх на кладовище і поховати по-християнськи призвела до того, що частина населення, особливо мішаних сіл, втратила повагу до могил предків. Сьогодні багато кладовищ не відвідують сельчани, вони заростають чагарниками, деревами, зникають, з ними втрачаються всі ознаки історичного поліського ландшафту, в якому найвищі і найкращі місця в селі займають поховання.

 

Голодомор та колективізація зруйнували вікові засади не тільки сакрального, але і хатнього та господарського будівництва. Хати поліщуків під час колективізації переносились з унікально вибраних місць для життя і господарювання в села на ділянки, які часто не придатні для проживання. Страх в радянський час бути зачисленим до куркулів призвів до того, що нові хати почали будуватись меншими за площею та з неякісного матеріалу, а також до зникнення традиційного господарського будівництва. Під час експедиції в с. Зимовище, Крива Гора та інших нами зафіксовані хати розмірами 3 х 3 м; 3,60 х 3,60 м; 4 х 4 м, в яких проживання нагадує тісні камери тюрми. Житлове будівництво радянського періоду на Поліссі було скероване на виховання приниженої та хворої людини, яку намагались відірвати від вікових народних традицій будівництва, раціонального господарювання, любові до рідної мови, землі та природи.

 

Людство розпочало XXI століття новими унікальними відкриттями. Сьогодні поліщуки живуть гірше, ніж у XIX ст. Старі поліщучки знову почали золити білизну в жлукті (с. Теремці), освітлюють хату лучинами, ведуть натуральне господарство. У таких обставинах народ думає як вижити, а влада знову має умови для формування нового типу людини, для якої «мова не головне». «Это все ерунда. Мне легче по рускому говорить, аби було, що їсти» (Зап. 19.08.1994 р. в с. Михлевщина Поліського р-ну Київської обл. від Горецької Ольги Йосипівни, 1917 р. народж.).

 

Російська великодержавна машина на протязі століть руйнування церкви, зомбуванням витравила у багатьох дух український, сотворила совєтіка, для якого найважливішим є, щоб було що з'їсти і випити.

 

Таким чином, ліквідація української Церкви, її святинь ведеться методично на протязі двох століть. Вона почалося в царські часи. Зелене світло до руйнування архітектурної спадщини було дано в 1801 році після прийняття Синодом Російської Православної Церкви постанови про заборону будівництва церков в українському стилі. Ця постанова припинила багатовіковий розвиток українського сакрального будівництва, нав'язала Україні архітектуру російської церкви. Завершила руйнування архітектурної спадщини України радянська влада.

Хронологічна періодизація втрат об'єктів архітектурної спадщини України наступна.

 

Найбільше пам'яток архітектури втрачено у міжвоєнний період (1919-1940 рр.) – 251 об'єкт, що складає 63,38 % національної архітектурної спадщини. Для порівняння вкажемо, що під час Першої і Другої світових війн відповідно втрачено 7 і 18 церков, що складає 1,77% та 4,55%.

 

У Середній Наддніпрянщині і Північному Лівобережжі втрачено найбільше об'єктів архітектурної спадщини – 173 (з 770) (Київ, Київська обл., Чернігівська обл., Полтавська обл., Черкаська обл., Слобожанщина – 109 (з 238); Волинська обл., Рівненська обл., Житомирська обл. – 19 (з 373). За відомими матеріалами до 1914 р. втрачено 60 об'єктів або 15,15% (Вечерський В. В. Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. – К.: НДІТІАМ, 2002. – С. 485-490).

 

На протязі двох століть панування російських імперій (відлік нищення української спадщини починається з 1801 р. після прийняття Синодом Російської православної церкви постанови про заборону будівництва церков в українському стилі), різних зразків, знищена унікальна українська сакральна дерев'яна архітектура, яка є надбанням світової спадщини, якою науковий світ зацікавився і був захоплений уже в середині XIX ст.

 

Церква у 20-х - 30-х рр. XX ст., як і завжди в Україні, «стає місцем, куда можна було ховатись зі своїми скорботами, виливати свою нудьґу, свої жалі перед Голгофою, де можна набиратися сили й енергії для нової завзятішої і ще важчої боротьби за волю, за добробут, за щастя рідного краю» (ІЦербаківський В. Деревляні церкви на Україні і їх типи // Записки НТШ. – Т. LXXIV. 1906. – С. 10.).

 

Вона стає важливою перешкодою більшовикам щодо втілення своїх нелюдських, нехристиянських замислів, одним із з чинників, який підштовхнув радянську владу до організації голодомору, щоб фізично знищити віруючих людей, українську культову архітектуру, релігійні організації та священнослужителів. Знищивши віруючих, культові споруди, матеріальну та духовну культуру українців, влада розчищала собі шлях до колективізації, ліквідації української мови і створення «гомосоветіка».

 

Необхідно визнати, що за два століття нищення української Церкви, російській і радянській владам, московській Церкві вдалося багато зробити – не тільки фізично знищити на сході зразки української сакральної архітектури, а й ліквідувати їх з пам'яті українців. Сьогодні на запитання як виглядала архітектура національної святині, українці центральної, східної України, на Буковині, Молдові, Волині рисують образ російської церкви. Вони навіть не підозрюють, що це не їх рідна церква, а закодована насильницьким методом, на протязі багатьох поколінь, святиня іншого народу.

 

Нове сакральне будівництво в незалежній Україні дальше ведеться за синоїдальними зразками російської церкви. Зруйнована у 1933 р. церква св. Дмитрія в с. Норинці Народицького р-ну збудована у 1988 р. на зразок російської церкви. Це типове явище по всій Україні, воно має місце навіть в Галичині, Буковині, Закарпатті, де насильство над Церквою почалося після Другої світової війни. Його стійкість пояснюється наявністю в Україні церкви московського Патріархату, яка проводить колонізацію сакрального простору України і реалізує імперські плани Росії.

 

За десять поколінь тотального нищення української сакральної архітектури і нав'язування російських синодіальних взірців вдалося з Церкви, яка формувала обличчя, світогляд українського народу та характер духовної і матеріальної культури, створити Церкву, що служить імперській меті Росії. Боротьба за Церкву триває, проходить вона не на користь незалежної держави. За десять років незалежності України (1990-2001 рр.) було втрачено церков більше, ніж у Першу світову війну. Більшість пам'яток архітектури стали жертвами конфесійної боротьби. Унікальна пам'ятка архітектури, дерев'яна церква в с. Кобилецька Поляна (збудована у 1512 р.) була розібрана і спалена у 1994 р. православною громадою на чолі з священиком. Це було зроблено з метою, щоб вона не була встановлена на іншому місці греко-католиками. Згоріла на Поліссі в 1996 р. єдина уцілівша церква козацького бароко в с. Товстий Ліс. Таких прикладів багато.

 

Сьогодні міжнародній спільноті необхідно визнати голодомор і вандалізм, який мав місце в Україні у ХІХ-ХХ ст., коли російська, радянська машина методично і направлено займалася нищенням української сакральної архітектурної спадщини. Прикро, що міжнародна спільнота визнає вандалізм талібів у Афганістані проти буддійських святинь і не бачить тотального двохсотлітнього нищення сакральної архітектури України, коріння якої тягнеться в глибину тисячоліття і є світовою спадщиною.

 

Державам-завойовницям України за десятки поколінь шляхом терору, голодомору, методичного знищенням Церкви, національних святинь, еліти, селянства, приниження всього, що пов'язано з українською мовою, культурою, шляхом багатовікового зомбування населення вдалося створити пасивну інертну людину щодо національно-визвольного руху; породити страх і покірність перед окупантом, «подяку» за те, що «сьогодні не так страшно, бо є ще хліб»; порушити психіку та розірвати багатовікові традиції (почуття відповідальності дітей за своїх батьків, до могил предків, путників тощо); знищити основні засади української моралі та любов до рідної церкви та землі.

 

Сьогодні не можна ґрунтувати той чи інший вибір розвитку України, відродження Церкви, матеріальної та духовної культури на реаліях навіть найбільш об'єктивного анкетного опитування населення чи шляхом референдуму. Необхідно пам'ятати, що колонізаторам українських земель вдалося впровадити в життя і побут елементи чужої культури, які несвідомо сприймаються як «рідні».

 

Україні необхідні силові національні рішення щодо відродження рідної мови, Церкви та культури. «Толерантна» поведінка виправлення становища, яке склалося, є безрезультатною і пагубною. Вона веде до знищення українського етносу і є вигідною нашим ворогам. Якщо ми хочемо зберегти рідну мову, Церкву, то повинні діяти адекватно методам, які застосовували і застосовують проти нас країни-завойовниці, при цьому не забуваючи, що час грає проти нас, тому адекватність має бути помножена на втрачений час.

 

Ярослав Тарас кандидат архітектури, доцент, завідувач відділу етнології сучасності, Інститут народознавства НАН України (Львів)