Російські шовіністи залили Святвечір кров’ю (автор: Лига Володимир Іванович)

опубліковано 15 лют. 2013 р., 13:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лют. 2013 р., 12:02 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 163

 

Лига Володимир Іванович, народився 2 березня 1927 р. в селищі Великий Любінь Городоцького району Львівської області, українець, греко-католик, вивезений разом з родиною у квітні 1940 р., повернувся в Україну у грудні 1944 р.

 

Активізація національного життя в Галичині на початку XX ст. під впливом Української греко-католицької церкви і Товариства «Просвіта» підвела наш народ до готовності відродження незалежної держави, практичним виявом якої стало формування спочатку легіону Українських Січових Стрільців, а відтак Української Галицької Армії.

 

У моєму рідному селі Великий Любінь, що на Городоччині, у визвольній боротьбі за незалежність проти польських інтервентів брали участь Степан Цигіль, Іван Лига, Шмагала, Мітреньга, Магоцький, Михайло Мартиняк, Василь Очирклевич та інші. Найвеличніша постать поміж ними – Степан Цигіль. Про нього дізнаємось із спогадів його сина Василя Цигіля, які записав і опублікував онук Богдан Проць у листопаді 1991 р. у часописі «Просвіта».

 

 

Перед Першою світовою війною С. Цигіль разом з Йосифом Сярим, Шмагалою і Саврацьким, поляком за походженням, організував у Великому Любені пожежно-спортивне товариство «Сокіл», діяльність якого зумовлювалась не тільки пожежною вартою, а й спортивною роботою серед селянської молоді.

 

У 1914 р. Степана Цигіля було мобілізовано в австрійську армію. Воював в Альпах, де був важко поранений. За ці бої його відзначено австрійськими нагородами і чином фельдфебеля. З розпадом Австро-Угорської імперії і проголошенням ЗУНР С. Цигіль, який в той час служив у Жешові в армії, зібрав вояків української національності, що походили з Городоччини і залізницею привіз їх у своє рідне село. Роззброївши мадярську військову залогу, проголосив владу ЗУНР. Солдатські збори обрали його військовим комісаром.

 

Обставини склалися так, що українська влада у Великому Любені не змогла довго втриматися, бо польська армія під командуванням полковника Абрагама напала на село з двох боків і захопила його. Українська сотня не змогла протистояти більш чисельним польським загонам і відступила. Ввірвавшись у село, польські легіонери, переважно колишні карні злочинці, пограбували населення і жорстоко розправились із захопленими оборонцями. Вони на очах у селян зарубали сокирою Мітреньгу, який, заховавшись у пивницю, відстрілювався до останнього патрона. Героя похоронено на сільському цвинтарі, де й посьогодні є його могила.

 

Відступивши з села, загін українських воїнів з'єднався з сотнею сотника Рибачевського і через Золочів, де відбувся бій, прорвався за Збруч на Велику Україну.

 

Степан Цигіль, повернувшись у рідне село, був заарештований поляками і відправлений в концентраційний табір Домб'є біля Кракова, де перебував цілий рік. Тяжка доля не зламала його волі до боротьби. В часи польської окупації він віддавався просвітницькій роботі, організував разом з іншими патріотами-ентузіастами осередок товариства «Рідна школа», тривалий час був у керівництві читальні «Просвіти», брав активну участь у збиранні коштів і будівництві Народного дому. У 1938 р. на п’ятдесят п'ятому році від серцевого приступу обірвалося його життя.

 

Полеглі за волю і незалежність січові стрільці похоронені у братській могилі на цвинтарі Великого Любеня. Така ж могила є й у сусідньому селі Малий Любінь, яке колись у давнину входило до складу Великого Любеня. У ній поховані Дмитро Сусуловський, Степан Косик, Василь Мацелюх, Йосиф Голубець, Василь Голубець.

 

За часів польського поневолення боротьбу проти шовіністичного свавілля очолила «Просвіта» разом з Організацією Українських Націоналістів, яку у Великому Любені засновано на початку тридцятих років. До ОУН приймалися найсвідоміші і найпередовіші патріоти села. У той час до організації належали: Михайло Баран, який був у повітовому проводі, Григорій Сярий, Йосиф Магоцький, Федір Мартиняк, Василь Борецький, Йосиф Бусько, Григорій Ільчишин (на прізвисько Бобик). Пізніше у 1936-1937 рр. в ОУН влилася молодь: Іван Магоцький (1919 р. н., проживає у США), який був станичним, а потім районовим, Андрій Яхніцький, Михайло Тимчишин, Григорій Коваль, Василь Мартиняк, Григорій Місько.

 

З наближенням війни між фашистською Німеччиною та Польщею для підготовки збройної боротьби провід ОУН рекомендував залучати в її ряди старших, досвідчених у боротьбі патріотів, які брали участь у Першій світовій війні, воювали у підрозділах січових стрільців і УГА, або відслужили у польській армії. У 1937-1938 рр. до ОУН були залучені Іван Лига (1894-1941) голова читальні «Просвіти», Михайло Яськів, Іван Жила (інструктор з військового вишколення молоді), Михайло Сярий, Іван Процак, Йосиф Цигіль, Андрій Голубець, Степан Яхніцький.

 

У Малому Любені до ОУН входили: Григорій Голубець (1911 р. н.), Степан Шмагала (1909 р. н.), Андрій Гайдучок (1916 р. н.), Василь Мацелюх (1910-1941), Степан Румінський (1907-1941), Іван Голубець (1913-1941), Михайло Кльоцко (1911-1941) та Василь Труш (1917-1941).

 

У 1930-1931 рр. польські шовіністичні кола на чолі з україноненависником міністром внутрішніх справ Польщі Пєрацьким організували справжній терор проти українського населення. У ці роки вони провели по всій Галичині так звану пацифікацію, фізичну розправу над передовою, національно свідомою частиною інтелігенції та селянства. У села вривалися польські улани (кавалеристи) і за заздалегідь підготовленими списками чинили криваву розправу.

 

У Великому Любені зберігся у церковному служебнику опис подій під час пацифікації, відтворений місцевим дяком Дмитром Бараном, який особисто зазнав катувань. Він писав: «1930 рік, 28 вересня о 5-й годині, вечер. Несподівано в'їхали війська в наше село 4-го шкадрона 12-го пулка уланів і сей час поспішили по селі і лапали людей (Дотримуюсь оригіналу. – В. Л.). Взяли Василя Обрізу, Дмитра Барана (дяка), Івана Коромця, Гринька Наварійського, Гринька Шмагалу, Михайла Кристиняка, Івана Лигу, Стефана Цигіля, Йосифа Сусуловського, Миколу Барана, Івана Магоцького і всіх запровадили до громадського дому коло церкви, і замкнули, поставили пости, а о 9-й годині вночі брали по одному до іншої кімнати і мучили без милосердя. Мученика обнажали і на наге тіло клали мокру шмату і два улани тримали за ноги, два за руки, один заткав шматою уста, а два з кіями били по сімдесят буків так, що бідні мученики стогнали, як би під землею. Страшна то була кара. А нашого пароха о. Івана Фединського арештували і задармо тримали 6 неділь в арешті. То була пацифікація. Написав Дмитро Баран (дяк)».

 

Селяни Великого і Малого Любеня в той час ще тісніше згуртувалися навколо «Просвіти» і повели активну боротьбу. Їх об'єднувала греко-католицька церква на чолі з парохом о. Іваном Фединським, який був тоді головою читальні «Просвіти». Він вів активну громадсько-патріотичну роботу, за що польська поліція неодноразово заарештовувала його і тримала по декілька місяців у тюрмі. Репресивні акції підірвали його здоров'я і він помер у 1936 р.

 

Після жорстоких катувань під час пацифікації помер через рік від тілесних ушкоджень Григорій Шмагала. На його похорон прибули з навколишніх сіл тисячі селян, робітники, інтелігенція. Покійника несли через усе село, заявивши тим самим непокору польській шовіністичній владі.

 

Польські реакціонери шаленіли. Вони заарештовували найсвідоміших патріотів і засилали їх у відому катівню Польщі – Березу Картузьку. У 1936 р. туди потрапив активний і дуже діяльний член «Просвіти» і ОУН Михайло Баран.

 

У 1934 р. за покладення тернового вінка на братську могилу січових стрільців і непокору при арешті був застрелений польським поліцаєм Федір Мартиняк – активний діяч національно-патріотичного руху, член «Просвіти» і повітової боївки ОУН. Багатотисячний похорон героя-патріота перетворився у маніфестацію протесту проти жорстокої сваволі польських окупантів. У ті часи молодь склала пісню про геройську смерть Ф. Мартиняка: «У неділю рано, як всі поставали, Мартиняка Федя кати нам забрали...»

 

Процесові національного відродження і боротьбі за незалежність у часи польського поневолення протистояли не тільки польські шовіністично-реакційні кола, а й місцеві комуністи: Й. Косик, О. Мрак, М. Баран, Б. Рудий та С. Борецький. За більшовицькі подачки з Москви вони виступали проти незалежності України і проводили комуністичну пропаганду за приєднання Галичини до Радянської імперії. Варто сказати, що ці манкурти не мали підтримки у селян.

 

У 1934-1935 рр. у Великому Любені під керівництвом «Просвіти» побудовано за рахунок добровільних пожертвувань Народний дім, який став осередком усієї культурно-просвітницької і виховної роботи.

 

Головою читальні «Просвіти» з 1936 р. був Іван Лига, член ОУН. У роки Першої світової війни він воював у загонах січових стрільців, а в часи польського поневолення проводив серед селян культурно-просвітницьку і національно-патріотичну роботу, брав участь у будівництві Народного дому, гуртував селян, зокрема молодь на боротьбу за державну незалежність України.

 

З особливою силою і жорстокістю почалось переслідування українців села в кінці 1938 і на початку 1939 рр., коли на Закарпатті у Хусті повстала Карпатська Україна. У жовтні 1938 р. у Великому Любені на підтримку Карпатської України була проведена багатолюдна маніфестація, яку очолили націоналісти. Учасник і один з організаторів маніфестації Іван Магоцький розповів, що збір маніфестантів відбувся в каменоломнях за селом. Сюди прибула молодь не тільки з Великого і Малого Любеня, а й з Керниці, Макович, Поріччя, Косівця. З піснями і закликами до боротьби за свободу і незалежність маніфестанти пройшли через усе село і попрямували попри постерунок (будинок поліції) до Народного дому. Польській поліції після короткого замішання і паніки при допомозі собак і зброї вдалося розігнати маніфестантів і багатьох заарештували Серед заарештованих були Іван Магоцький, Андрій Гайдучок, Михайло Сярий, Іван Жила, Михайло Кристиняк, Василь Соловій та студент медицини Іван Соловій, якого польська поліція забрала просто із занять. Івана Магоцького та Василя Соловія відправили в Городок у тюрму, а Івана Соловія, Андрія Гайдучка, Михайла Сярого і Михайла Кристиняка після суду заслали в Березу Картузьку, де вони зазнали катувань. Перед самою війною у 1939 р. до Берези Картузької потрапили Степан Бусько, Василь Цигіль, Григорій Сярий та Григорій Голубець з Малого Любеня.

 

З приходом у вересні 1939 р. на наші землі московсько-большевицьких окупантів український народ відразу відчув їх катівську руку. Перш за все, вони розігнали «Просвіту» і багатьох її членів заарештували. В листопаді 1939 р. були заарештовані Іван Лига, Михайло Гайдучок, Михайло Наварівський (на прізвисько Кубусь), Іван Процак та польський учитель, поручник у відставці Валяшек. Після повернення з Берези Картузької Іван Соловій, Андрій Гайдучок, Михайло Сярий, Григорій Голубець з Малого Любеня (1911 р. н.) у 1940-1941 рр. були заарештовані большевиками До тюрми також потрапили з Великого Любеня – Іван Сярий, Іван Богоніс (1894-1941), Михайло Шмагала, Степан Сярий, Іван Жила, Андрій Яхніцький, Василь Баран та Іван Горностай (на прізвисько Ганьо), з Малого Любеня–- Степан Шмагала (1909 р. н), Василь Мацелюх (1910-1941), Степан Румінський (1907-1941), Іван Голубець (1913-1941), Михайло Кльоцко (1911-1941) та Василь Труш (1917-1941). Івана Лигу перед приходом німців у червні 1941 р. замордували енкаведисти в тюрмі на Лонцького у Львові. Закатовано було у львівських тюрмах також більшість заарештованих українських патріотів із Великого і Малого Любеня. Лише Івану Процаку, Григорію Сярому та Андрію Гайдучку чудом вдалося врятуватись під час розстрілів. Степан Сярий та Михайло Наварівський після суду були відправлені у сибірські концтабори, де останній, не витримавши каторги, помер. З Малого Любеня залишилися у живих Григорій Голубець та Степан Шмагала.

 

З розповіді моєї тітки Марії Більської, (1888 р. н. сестри моєї мами), яка носила передачі моєму батькові Івану Лизі (всю нашу сім'ю вже було вивезено у Сибір), я дізнався, що коли прийшли німці, народ розбив браму на Лонцького і перед їх очима відкрилась страшна картина. Тюремне подвір'я було залите калюжами крові, скрізь купами лежали сотні трупів. Їх тіла були знівечені й розбухлі до невпізнання. У декого з чоловіків кати повідрізали статеві органи. На стіні висів розп'ятий в’язень, здається священик, з розпоротим животом.

 

Сусідка тітки знайшла серед трупів, по-звірячому замордованого, зі зв’язаними колючим дротом руками і ногами свого сина. Коли розбили замуровані пивниці, то туди не можна було відразу увійти. Пивниці були вщент набиті в'язнями, які задихнулись від браку повітря. Батька мого тітка не змогла впізнати. В одній із камер вона лише натрапила на скривавлений коц з вишитим прізвищем батька. Знайшла також сорочку, у її маніжці були зашиті дві носові хусточки, на яких невідомий художник-в'язень намалював портрет батька. Ті носові хусточки я зберігаю як святу реліквію.

 

Отак, жорстоко, по-варварськи розправлялись поневолювачі пануючих держав різних систем та режимів з передовою частиною українського народу, яка боролась за національну свободу і незалежність.

 

У ті часи, коли російські спецслужби проводили масові репресії, члени ОУН, які уникнули арештів, пішли у глибоке підпілля і повели збройну боротьбу з большевицькими поневолювачами. Іван Магоцький, що був тоді районовим провідником ОУН, розповідав, що у 1940 р. на присілку Любеня Великого Обширах п’ятеро підпільників, потрапивши в облогу енкаведистів і міліції, прийняли нерівний бій, в якому двоє загинуло, в тому числі один із братів Лісових. Разом з Іваном Магоцьким вели підпільну роботу Василь Соловій, Степан Козак, Петро Марутяк з Поріччя та Григорій Румінський з Малого Любеня.

 

Після проведених арештів найсвідомішої частини українського населення большевицькі комісари приступили до масових вивозів у Сибір сімей заарештованих. Злочинні репресивні дії вони здійснювали переважно вночі за наклепницькими доносами місцевих манкуртів, які служили большевицьким окупантам.

 

Найчисельніші депортації (вивози) відбувались по всіх селах Галичини у лютому і квітні 1940 р. В той час з Великого Любеня було вивезено п'ять сімей в кількості вісімнадцяти осіб, а саме: Лигів, Гайдучиків, Наварівських, Процаків, Валяшеків; у травні 1941 р. з Малого Любеня вивезені родини Яремчуків, Гайдучиків і Боднарів.

 

Назавжди закарбувались у моїй, тоді ще дитячій пам'яті, ці жахливі дні. На початку квітня, загримавши по-злодійськи вночі у двері (всі репресивні акції большевики здійснювали вночі) увірвались до нашої хати оскаженілі чекісти і їхній комісар Скрипник наказав усім швидко збиратись. Мати, бабуся і нас троє дітей залились слізьми. Всі так перелякались, що не знали, які речі і харчі брати з собою. На збір давалось лише півгодини. Від плачу і крику прокинулись сусіди і почали збігатись, але конвоїри, не допустили нікого до нас. Бабуся, сховавшись поміж сусідів, зуміла втекти. Я взяв свою скрипку під пахву, ридаючи, вчепився руками за двері і не хотів іти з хати. Тоді мене вхопив, як поліно, один із чекістів і кинув на воза, що стояв на вулиці з запряженими кіньми. Зібравши нашвидку деякий одяг і постіль, мати Катерина (1892-1978) і старші від мене брат Роман (1925-1946) та і сестра Ірина (1922 р. н.) під конвоєм теж сіли на воза. Тут же в супроводі конвоїрів під'їхали вози з сім'ями Наварівських, Процаків, Гайдучиків і Валяшеків). Зауважу, що сім’я Процаків, повернувшись після війни із заслання, у 1946 р. була депортована вдруге. До світанку нас відвезти за село. Деякі селяни, почувши плач і крик, позривались зі сну, почали наздоганяти підводи і хотіли передати нам на дорогу дещо з їжі. Тоді навпроти них вийшов комісар Скрипник, вихопивши з кобури пістолет, закричав: «Не подходить, а то буду стрелять!»

 

До речі, у післявоєнний час цей Скрипник працював на Львівщині в одному з районів секретарем райкому партії, а пішовши на пенсію, був начальником відділу кадрів у Львівській облспоживспілці, де продовжував виконувати завдання органів КГБ по переслідуванню ні в чому невинних людей, які потерпіли від сталінсько-беріївського розгулу, і зокрема автора цих спогадів.

 

За селом нас перевантажили з возів на автомашини і повезли у Львів. На товарній станції було вже доставлено тисячі таких же нещасних людей, як і ми. Усіх розмістили в товарні вагони із задротованими вікнами. У кожний вагон напхали стільки людей, що не було місця де лягти стареньким або немічним. Для природних потреб посеред вагона була вирізана діра, через яку віяло холодом. У наш вагон, крім п'яти сімей з Великого Любеня, були ще «завантажені» сім'ї Шавалів із села Сторонибаба Буського району, Мудриків із Золочівського району. Сім'я Баранів з Нижнього Синьовидного Сколівського району була найчисельнішою і складалася з дев’яти осіб – дідуся і бабці, двох синів і дочки, двох невісток і двох онуків, один з яких був ще грудною дитиною. Жорстокі сатрапи, як бачите, не щадили ні старців, ані грудних дітей.

 

На товарній станції Львова зібрались десятки ешелонів із знедоленими людьми. Кожен мав 50-55 вагонів, в яких було розміщено, а точніше втиснуто, від п’ятдесяти до шістдесяти чоловік. У перших числах квітня ешелони рушили в дорогу. В задротованих телятниках було чути тільки плач, який переходив у стогін, зойки і прокльони. Лякало те, що ніхто не знав, в яку безвість нас везуть і як довго будуть везти. Удень наш товарняк заганяли на тупикові колії і там він простоював 8-10 годин. Таким чином до місця призначення ми їхали біля трьох тижнів. Ніхто не питав, чи маємо що їсти, чи ні. Правда, давали нам один раз на день якусь баланду і окріп, щоб зігрітись. По дорозі від холоду і недоїдання люди, особливо старики почали вмирати. Їх трупи просто викидали з вагонів.

 

В останніх днях квітня наш ешелон прибув у місто Кустанай Північного Казахстану. Звідти на автомашинах нас повезли ще понад 100 кілометрів на північ у Мендигаринський район. Залізниці туди не було. Приїхали до невеличкого села зі землянками, всіх скинули біля сільради. Вийшов голова і запитав, що то за люди і що з ними робити? Супроводжуючий відповів, що це вороги народу і можна їх викинути в степ вовкам на розтерзання. Жінки з плачем пішли по хатах просити, щоб місцеві мешканці прийняли нас на квартири. Необхідно сказати, що більшість людей, котрі там проживали, були колись виселені царатом і сталінськими партфункціонерами із Східної України і Центральної Росії. Вони поставилися до нас співчутливо і, хоч самі мали в землянках одну-дві кімнатки, дали нам притулок. Так почалося нужденне життя в далекому Північному Казахстані. Щоб якось вижити, з перших же днів довелось міняти свій одяг та інші прихоплені з собою речі на хліб, картоплю і молоко.

 

В роки воєнного лихоліття народ, важко працюючи, голодував. Продавши все, що мали з собою, багато галичан, зморених, знесилених і виснажених від недоїдання, повмирало. Траплялися випадки божевілля. Одна з польських жінок, доведена до відчаю, кинулась у колодязь. Усі люди були обірвані, зморені і худі. У кожного тільки світились очі. Їсти хотілось як вдень, так і вночі. Навіть ночами снився хліб. Щоб не вмерти з голоду, прийшлось ловити горобців та їжаків, яких на косовиці можна було надибати у траві, смажити або варити їх та їсти. Найважче було взимку і під весну, коли вже не вистачало картоплі. Пригадується, якось зимою мати подала до столу м'ясо. Ми із здивуванням запитали, звідки вона взяла це м'ясо. Мати промовчала і лише коли ми з'їди відповіла, що це м'ясо бика. Мати знайшла його замерзлим під снігом недалеко від колгоспної ферми і крадькома ввечері, коли вже стемніло, пішла і відрубала шматок. Вранці вже того бика не стало, бо за ніч розтягнули його вовки.

 

Багато наших співвітчизників залишились навічно спочивати у далекій казахській землі, не дочекавшись цього часу, коли буде можна повернутись на рідну Україну, про що ми всі так мріяли!..

 

З приходом 29 червня 1941 р. у Великий Любінь німців, які розпочали війну з Совєтським Союзом, почались нові репресії проти місцевого населення. Фашисти в першу чергу ув'язнили всіх євреїв і розстріляли їх за селом. Почалось переслідування українських патріотів і особливо членів ОУН. У 1943 р. вони розстріляли члена ОУН і вояка УПА Петра Голубця з Малого Любеня. Багато молоді було насильно вивезено в рейх на примусову роботу.

 

Німецькі окупанти забирали у селян збіжжя, худобу, накладали на них непосильний контингент (натуроплату).

 

Проти німецького насильства українські патріоти, переважно члени ОУН, повели збройну боротьбу. Вже тоді в 1943 р. у Великому і Малому Любені створено боївку, завданням якої було не тільки захищати селян від пограбування і насильства, а й боротися зі зброєю в руках за свободу і незалежність.

 

27 липня 1944 р., після відступу німецьких фашистів, на наші землі знову ступили московські «визволителі», або, як їх називали у народі «другі совєти» і повели жорстоку боротьбу з Українською Повстанською Армією. Почались масові арешти і депортації патріотів, які допомагали повстанцям або підтримували з ними зв'язки. Для захисту селян від репресій у 1944 р. в УПА влилося багато молоді. В ті часи з Великого Любеня боролись в загонах УПА Степан Бусько, Степан Яхніцький, Степан Літньовський, Іван Процак, Іван Шмагала, Василь Соловій, Роман Борецький, Йосиф Дрімух, Михайло Горностай, Михайло Холявко, Іван Міськів, Надія Міськів, Василь Мартиняк, Василь Процак, Василь Богоніс, Володимир Яськів, Роман Яськів, Василь Пуцята, Василь Жила, Марія Яхніцька, Михайло Міськів.

 

Більшість патріотів, які воювали в загонах УПА, загинули в жорстокій борні від рук большевицьких карателів. Чимало у безвихідну хвилину ворожого оточення, щоб не дістатись живими ворогові, закінчували життя з допомогою останнього набою чи гранати. Лише Степан Літньовський здався большевикам у 1947 р. Він, наче Юда, відрікшись від свого минулого, співпрацював з карателями, видавав енкаведистам тих, які допомагали повстанцям. За його підступними діями був заарештований і засланий в сибірські концтабори коваль Михайло Сярий. Пізніше С. Літньовський виконував спецзавдання КГБ, виїжджаючи навіть за кордон у так звані демократичні країни, поки десь у сімдесятих роках раптово не помер.

 

Як я вже згадував вище, Іван Процак був заарештований енкаведистами в листопаді 1939 р. і під час розстрілів у львівській тюрмі Бригідки врятувався втечею. Прийшовши додому і не заставши дружини з двома малими синами, які у 1940 р. були вивезені у Сибір, пішов в УПА боротися з поневолювачами, де й загинув у 1944 р. від рук карателів. Повернувшись з першого заслання, сім'я Процаків у 1946 р. була вивезена вдруге, ще далі в глуху сибірську тайгу, на цей раз разом із стареньким дідусем (батьком І. Процака), який невдовзі помер. Така ж доля спіткала й сім'ю Магоцьких: повернувшись з першого заслання, у 1946 р. була вивезена вдруге.

 

У загонах УПА з Малого Любеня в 1943-1947 рр. воювали: Петро Голубець (1923 р. н., розстріляний німцями), Михайло Голубець (1920 р. н., загинув від рук большевиків у 1947 р.), Василь Голубець (1921 р. н„ загинув під час облави у 1945 р.), Марія Голубець (1924 р. н., відбула каторгу в сибірському концтаборі і повернулась до Львова), Григорій Румінський (1924 р. н., у 1946 р. покінчив із собою при оточенні), Ярослав Румінський (1930 р. н., загинув від рук большевицьких карателів), Софія Румінська (1925 р. н., зв'язкова, пропала безвісти), Софія Мацелюх (1924 р. н., зв’язкова, померла у 1977 р.), Іван Дудок (1924 р. н., відбув сибірські концтабори, без обох кінцівок рук, проживає в Донбасі), Михайло Дудок (1927 р. н., після концтаборів повернувся із Сибіру), Степан Сусуловський (1923 р. н., застрелився при оточенні). 

 У боротьбі з УПА каральні чекістські загони за допомогою сил військових підрозділів Червоної армії робили по селах тотальні облави, які часто супроводжувались винищенням мирного населення. У 1945 р. село Малий Любінь спіткала страшна трагедія, про яку розповіли мені дев'яностолітній житель села Михайло Міськів та вісімдесятидвохлітня Марія Гудз, та й сам я пам'ятаю цю трагедію.

Це невеличке мальовниче село притулилось своїми білими хатами з солом’яними стріхами до лісу, який немов би взяв його під захист від усякого лиха. Але страшна трагедія, що трапилася, 6-7 січня 1945 р., не обминула села.

Наближався Святий Вечір Різдва Христового. Селяни, не передчуваючи біди, готувалися до великого свята. Раптом вранці спалахнула пожежа, загорілися десятки хат, стаєнь і стодол. Почалася страшна паніка. Люди вискакували з палаючих хат і тут же потрапляли під шквальний автоматний і кулеметний вогонь. Крик і стогін роздирав груди, ревіла худоба в палаючих стайнях. Падали від пострілів люди, закривавлюючи білий сніг. Немічні старі горіли живцем. Так під виглядом боротьби з Українською Повстанською Армією по-варварськи розправились з мирним населенням Малого Любеня загони московських шовіністів-карателів. Під час цієї варварської операції згоріло 35 хат із стайнями і стодолами, тобто 45 відсотків усіх дворів. Від куль і вогню загинуло 30 осіб.

 

За розповідями очевидців, пожежа знищила садиби Марії Гудз, Ганни Косик, Івана Шмагали, ще однієї Ганни Косик, Михайла Рубльовського (дві хати), Григорія Куриляка, Федора Хитренька, Андрія Бишлея, Степана Войтуха, Степана Михайляка, Ганни Вержановської, Ганни Дацишин, Іван Кулая, Івана Гудза, Михайла Гудза, Миколи Процака, Василя Гудза, Михайла Косика, Катерини Міськів, другого Івана Шмагали, Ганни Кухар, Михайла Кулая, Івана Наконечного, Івана Богоноса, Анастасії Дудок, Івана Труша, Анастасії Кутельмах, Михайла Дацишина, Куласька.

 

Підступна акція чекістів розпочалася настільки несподівано, що багато людей не змогли вискочити з палаючих хат і згоріли живцем. Так загинули у вогні Іван Врублевський, Іван Косик, Ганна Козловська, Варвара Куриляк, Василь Бишлей, Григорій Ковч, Дмитро Мартиняк, Марія Дацишин. Від автоматної черги впали Василь Голубець, Йосиф Кальмук, Михайло Дацишин, Ясь Заторський, Йосиф Боднар, Михайло Косик і два його сини – Григорій та Степан. Третій син Косика Іван заховався разом з Степаном Боднаром та Михайлом Процаком у криївку і там усі загинули від вибуху гранат. Іван Кулай, Іван Гудз та Михайло Гудз, рятуючи корів від пожежі, вивели їх у каменоломні, але й їх досяг автоматний вогонь. Син Івана Кулая Дмитро, вискочивши з палаючої хати на вулицю, був убитий кулею. Загинув також від автоматної черги Іван Тарнавський, який приїхав з Волині до мами на Святий Вечір. Під час цієї бойні і пожежі пропав безвісти Іван Ільчишин. До ранку горіли хати, стодоли, стайні, і ніхто їх не гасив, бо люди боялись виходити на вулицю з уцілілих домівок, щоб не попасти в руки москалів. На згарищах жалібно вили собаки. Цей акт варварства завжди буде передаватись з покоління в покоління.

 

Так у тоталітарній імперії була скоєна завойовниками ще одна трагедія, яку можна порівняти з трагедією у селі Турбаях на Харківщині, вчиненою царським сатрапом Потьомкіним за наказом цариці Катерини II, та з трагедією Хатині в часи фашистської окупації Білорусії.

 

У післявоєнний період (1945-1950 рр.) тоталітарно-імперська машина запрацювала на повні оберти, продовжуючи винищення мирного населення. З Любеню Великого у Сибір були заслані Василь Коромець, Іван Горностай, Іван Жила, Василь Міськів, Василь Главацький, Григорій Ковалишин, Бабяк, Іван Стахів, Григорій Бублик, Володимир Жила, Софія Дрімух, Юзефа Яхніцька, Йосиф Цигіль, Михайло Голубець, Михайло Равський, Михайло Сярий, Марія Шмагала, Анастасія Кристиняк (загинула у тюрмі), Йосиф Дунас, Григорій Ільчишин, Йосиф Борецький. Багато з них, не діждавшись волі, померли в тюрмах і в концтаборах.

 

З Малого Любеня у 1945 р. був заарештований Григорій Голубець і вивезений у Красноярський край. У 1946 р. він утік, а в 1947 р. його спіймали і повторно засудили на 5 років каторги, з якої повернувся у 1952 р. Через рік помер у рідному селі.

 

Як завжди, арешти супроводжувались вивозами сімей заарештованих і тих, які були в УПА. І знову потягнулись у Сибір тисячі товарних ешелонів з набитими дощенту людьми, зі задротованими вікнами у вагонах, крізь які чувся плач та прокляття нещасних стариків, дітей та жінок. У ці повоєнні роки з Великого Любеня були вивезені родини Буськів, Богоносів, Мартиняків, Цигілів, Борецький, Яхніцьких, Притуляків, Шмагалів, Жилів, Процаків, Магоцьких.

 

Щоб уникнути арешту і вивозу сім'ї за співпрацю з УПА Літньовський (коваль), брат якого здався органам НКВД, змушений був із сім'єю утікати із села в Золочівський район і переховуватись до смерті під чужим прізвищем.

 

У ті післявоєнні часи з Малого Любеня були вивезені родини Румінських, Дудок, Голубців та Богоносів.

 

Важка доля репресій не оминула сім'ю Мацелюхів. З розповіді сина Мацелюхів Василя дізнаємось, що в часи Першої світової війни батько воював у загонах січових стрільців. У 1941 р. він помер, залишивши дружину Ганну (1894-1979) і трьох дітей – Катерину (1921 р. н„) Софію (1924-1977) та Василя, 1936 р. н. Вся сім'я була вихована в дусі українського патріотизму та відданості національній ідеї. Ще від зародженням повстанського руху у 1942 р. Софія Мацелюх була зв'язковою УПА, а з 1946 до 1950 р. виконувала важливі завдання у боївці УПА. Померла у молодому віці від важкої хвороби.

 

За зв'язок з УПА Ганну Мацелюх у 1946 р. енкаведисти заарештували, а в 1947 р. разом з дочкою Катериною і сином Василем вивезли у Кемеровську область. У 1948 р. вся сім'я втекла із Сибіру та повернулася у рідне село. Катерину у цьому ж році енкаведисти зловили і вивезли в Іркутську область, звідки вона через рік знову втекла і переховувалася у Львові. Ганна та її син Василь ховалися у селі до 1949 р., поки органи НКВД їх не заарештували. Спочатку вони знаходились декілька місяців під слідством у тюрмі в Городку, а відтак маму перевели у львівську тюрму на Чапаєва (Бригідки), а сина Василя відправили в дитячу трудову колонію в Бережани Тернопільської області. У 1951 р. Ганну Мацелюх звільнили із тюрми, а сина Василя – з трудової колонії, і вони повернулися у рідне село.

 

Так жорстоко розправлялися російські поневолювачі з сотнями тисяч українських патріотів, щоб знищити їх духовно та фізично.