Прожите. (Автор: БІЛЬСЬКА Клементина Андріївна)

опубліковано 23 квіт. 2016 р., 05:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 трав. 2016 р., 10:59 ]

 Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

 

 Моя Україна. Знедолена, розстріляна, скатована. Народ мій прекрасний, співучий, нескорений. Сьогодні над нами світить сонце свободи, сяють рідні прапори. Хто приніс нам цю перемогу? Чия кров кипіла у важкій борні на Волині, в Карпатах, під Бродами? Хто в голоді і в холоді на фронтах, у криївках, лісах і дібровах відстоював, боронив свою землю від німецької, польської і більшовицької орди?

 

Чи захопили вони бодай клаптик чужої землі, чи поневолили хоч одну чужу країну, чи пограбували чужий народ? Ні! Тільки за свою землю, мову, пісню, віру і волю вони боролися до загину. Україна буде вічно гордитися своїми славними синами і дочками, котрі не зламались ні в бою, ні під тортурами, ні на каторзі. З тих пір вижили одиниці – поневолені більшовицьким режимом, але нескорені.

 

Особливості нескореного духу мені надавали спогади моєї матусі Більської Ірини, котра була зв'язковою і санітаркою в УПА при сотні Романа Чорнобривого (Остралка). Пригадувала, як ходила вночі до села Звенигород, де під лісом стояла хатина-шпитальня, в котрій дівчата надавали допомогу пораненим повстанцям. Розповідала про те, як зі страхом Божим під листками з капусти виносила гранати і кулі з «совєтського» гарнізону, де куховарила дівчина зв'язкова УПА.

 

Мама годинами могла розповідати про повстанців, а ще про велику зраду. В 1948 році за доносом зрадниці Анни Кислої її заарештували. Маминими катами були Воробйов і Михайлов Юра, били так, що тіло відставало від кісток, покрилося синцями, ранами, струпами, а матуся на той час носила мене під серденьком. Військовий трибунал засудив на 25 років за ст. 20-54-1.

 

Довгий шлях був на чужину. Спочатку Чортківська, а відтак Львівська тюрма. Там, у Львівській тюрмі на Лонцького, 17 листопада 1948 року мама народила маленьку дівчинку, котра мала вагу 2 кг 100 г і охрестив її священик-в'язень, давши ім'я Тереса-Клементія. Цією дівчинкою була я. Через три-чотири тижні, в тріскучі морози, маму вивозили в далеку Мордовію, а з нею маленький живий згорток новонародженої українки.

 

 

 В товарняку, без найелементарнішої медичної допомоги разом з матерями їхало ще дев'ять моїх маленьких ровесників. Наші пелюшки сушилися на материнських тілах, а на десять немовлят «щира тьотя» приносила стограмову пляшечку підсолодженої водички. Як тільки доїхали, як вижили, один Бог знає. Майже два роки я перебувала у Мордовії з мамою. Ту адресу – Мордовія, Потьма, пос. Явас, 385/9 – мені не забути до смерті. Мама розповідала, що дітей в так званому «Домє младенца» тримали до одного року. Коли дитя робило перші кроки і мати вже не годувала, тоді дітей забирали у дитбудинки, в кращому випадку приїжджали рідні і забирали дітей додому.

 

Був випадок, коли дітей погрузили на машину, щоб вивезти з лагера, то матері кинулися під колеса і так, по материнських трупах, повезли моїх ровесників по «нєоб'ятной родінє».

 

Що було в тому проклятому таборі, я не пам'ятаю, мама розповідала мало (її все душили сльози), але якось мені прислали газету, яку випускають українські націоналісти, там Анна Гошко-Кіт з Ходорова описала про це пекло на землі, в якому я перебувала 2 роки. Мені посміхнулася доля. В жовтні 1950 р. за мною в ту, Богом забуту, Мордовію приїхала моя друга мама – тітка Олена і привезла мене на Україну в м. Бучач.

 

 

 Дитинство завжди щасливе, в яких би умовах не минало. Щоправда, влітку веселіше було – можна грітися на сонечку і досхочу ласувати садовиною. А ось взимку радість приносили химерні візерунки на вікнах. А ще я дуже хотіла мати ялинку, але бідна тітка Олена, котра ледве зводила кінці з кінцями, не могла задовольнити мого дитячого бажання. Та я дуже молилася, тихо-тихо, щоб ніхто, крім маленького Ісусика, не чув і щиро вірила в диво – зелене пахуче дерево, обсипане діамантами. І воно, це диво, сталося. Маленький Ісусик, котрий прийшов теж убого на світ, послав свого ангела з ялиночкою до маленької сирітки. Про ту ялиночку я склала казочку, яку розповідала своїм дітям у різдвяний час. Є у мене і вірші про ту омріяну ялинку.

 

У дитинстві я дуже любила і дотепер люблю фіалки і стокротки. Перші за їх запах і колір, а другі чомусь навіюють сум, саме зі стокроток я плела віночки, носила до напіврозваленої каплиці і щиро молилася, щоб Матінка Божа повернула маму додому. З сусідськими дітьми не дуже коліжанкувала, адже всі вони мали батьків – начальників, гарні забавки, добротні квартири і не завжди приймали мене до свого гурту,

 

У 1955 році я пішла у перший клас. Старалася гарно вчитись, бо бабуся мені казала: «Учися, дитино, учитися треба, бо ворог не спить, тільки жде». Пам'ятаю як у першому класі після букваря нам роздали новенькі читанки. Оскільки я дуже любила малювати – то розмалювала «дорогого» Ілліча, спочатку домалювала вуса, бороду, роги, а потім все те замалювала. Але була в мене добра вчителька, Ніна Марківна Коломійчук, котра мовчки заховала мої малюнки і сказала бабусі купити другу книжку. На той час я не розуміла, що моїм опікунам це могло коштувати волі.

 

Зухвалий вчинок я зробила у восьмому класі, коли мене хотіли прийняти в комсомол. У райкомі комсомолу наказали клякнути на коліна і поцілувати червоний прапор. Я ховалася за дітей, але і до мене дійшла черга. Коли мене викликали, я відповіла на всі запитання, і випалила: «Не буду цілувати того прапора, під яким катували мою маму!». Правда, зі школи не виключили, проте наказали йти у вечірню школу або на роботу і не бути такою мудрою.

 

А життя продовжувалося. Закінчила школу, учбово-виробничий комбінат у м. Києві, шила головні убори. У 1966 році зустрілася із своїм батьком Рімчуком Андрієм Миколайовичем, також воїном УПА, котрий був засуджений у тому ж 1948 p., відбував покарання в Архангельську і був висланий в Казахстан м. Борове без права переписки. Будучи добрим спеціалістом, переробив комбайн, що збирав бавовник, і про нього написали в газеті. Цю газету він вислав своєму товаришеві Кіндибалюку, а той приніс нам і так ми дізналися про тата. Батько через чужих людей писав нам листи і присилав гроші, щоб ми його відвідали. Коли я приїхала в Казахстан, він справив на мене гнітюче враження:

 

Степи безкраї, голі гори, який гнітючий цей пейзаж

О милий Боже, чому це горе зійшло на нас?

 

Це був перший мій віршик, коли я споглядала на цей краєвид із вікна поїзда Київ-Барнаул. Сумна і водночас весела була зустріч з батьком і, на жаль, перша і остання. Коли він проводжав мене на поїзд ми довго мовчали, а потім поїзд рушив. Мені було весело, бо я їхала додому в Україну, а він мовчав і плакав, і ще довго махав мені капелюхом, поки не загубився у строкатій юрбі. Сумно стало тоді, коли Кустанай залишився далеко позаду. Коли я ще стрінусь з Вами, тату?

 

Колись тобі прийдеться вмерти

Отут серед степу в траві,

Далеко від рідного краю

В холодній казахській землі.

Сховають тебе на чужині,

Того гробу ніхто не знайде,

І дочка не посадить калини,

Лиш могилка травов поросте.

Чужа земля груди накриє,

Забудуть вас, тату, усі,

Лиш я про вас згадувать буду,

На рідній Вкраїнській землі.

 

Пройшли роки. Зараз я вже пенсіонерка, займаюся громадською роботою, опікуюся дітьми при церкві о.о. Василіян м. Бучача.

 

п. Клементина зі своїми підопічними біля пам’ятника Степанові Бандері у м. Бучачі

 

Хочу, щоб ніхто і ніколи не повторив нашої долі, скільки стане сил, буду працювати і боротися для рідного краю і своїх людей.

 

  

Пливуть роки, пливуть роки, немов вода Стрипи ріки.

Пливуть, не вернуться назад у вишневий сад!

Пливуть роки у сиву даль, а серцю жаль!

 

 Подружжя Голуб Клементина Андріївна (Більська) та Сергій Олексійович

 

«ДІТЯМ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ» ПРИСВЯЧУЮ

Діти бід і тривог, що зродились у ночі розстріляні,

Білою крижмою вам – вишиванка кривава була,

Квіти смутку й жалю – буревієм по світу розвіяні –

Мов стокротки малі, розцвітали ви десь по світах.

 

Мов стокроткам малим, не усім посміхнулася доля.

Нас зривали в пучки, потім геть викидали в сміття;

А нам хотілось одного – тепла українського поля,

Де жайворон зліта і колишуться мирно жита.

 

Де ви, любі мої? За якими туманами – хмарами?

Може тут, а чи може в далекій чужій стороні –

Бога молю за вас, щоб не стали ви яничарами

Для тієї, що вас породила – землі.

 

«МЕМОРІАЛ»

Володимир Голуб м. Бучач, 15.01.1996 р.

Були колись часи катів червоних,

Стогнала Україна від ярма.

І часто чули стук коліс вагонних

Мордва, Сибір і Колима.

 

Стогнала Україна тихо-тихо.

Заплакала б... та де там – не змогла...

Хоч нищило усе червоне лихо, –

Та із каміння пам'ять проросла.

 

...І виріс він з тенет соціалізму,

Пробився, мов джерельце поміж скал.

Він вирвався з оков, ланців залізних

І ймення йому є – «Меморіал».

 

Героїв не забуде Україна,

«Меморіал» не дасть забути їх.

Згадають їх прийдешні покоління –

І пам'ять вічно житиме про них.