Проблема Михайла Кураха чи НКВД? (автор: Білокінь Сергій)

опубліковано 19 січ. 2013 р., 10:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 січ. 2013 р., 12:17 ]

Сергій Білокіньісторик, старший науковий співробітник Інституту Історії АН України

 

Українська Головна Визвольна Рада: матеріяли наукової конференції

присвяченої 50-річчю створення УГВР, 88 стор.

 

Важко назвати на еміграції і в Краю установу чи організацію, що не знала б розколів і розламів, не знала таких бурхливих чвар, що зводили й зводять їхню ефективність трохи не до нуля. Попри нашу рознещасну ментальність не менш важливу роль, експлуатуючи негативні риси українського національного характеру, відігравала в цьому діяльність різних спецслужб, передусім совєтських. Дуже прикро, що цю сторінку історії фактично не досліджено. Бо, справді, що зараз відомо про неї документально? Нічогісінько. Коли не помиляюсь, на еміграції займається цим питанням один лише С. Мечник (1). Але й він документів самих спецслужб не опрацьовував. А поміркувати є про що.

 

2 травня 1922 року в чистому полі поза колючими дротами табору інтернованих українських військ у Щепйорно біля Каліша знайдено труп полковника Генерального штабу УНР Юрія Отмарштайна. За кілька літ співзасновник УВО та ОУН полковник Роман Сушко (загинув 12 січня 1944 року у Львові) видав книжку «Хто вбив полковника Отмарштайна?» Однозначно й виразно автор назвав убивцею шефа контррозвідки Української армії Миколу Чеботаріва (помер у Німеччині 1972 року). Невдовзі у варшавському видавництві «Правда» вийшла відповідь на цю книжку пера самого Чеботаріва «Невдала регабілітація Сушка-убійника». Як видно уже з заголовка, це видання містить аргументацію на користь того, що убивцею був не Чеботарів, а навпаки, сам Роман Сушко (2).

 

Як було насправді, українсько-німецькі, українсько-американські та інші історики вільного світу, здається, не з'ясували досі.

 

Показну роль на мирових переговорах у Бресті 1918 року відігравав один із трьох членів української делегації Олександер Севрюк. Наступна загадкова історія стосується його. 26 грудня 1941 року він вийшов із дому на вокзал, збираючись до Варшави. Ніхто й ніколи не бачив більше ні його, ані його тіла. За кілька тижнів оголошено німецьке урядове повідомлення, згідно якого «великий український патріот і цінний дорадник німецького уряду О. Севрюк був убитий у залізничній катастрофі між Берліном і Варшавою». Тим часом 1949 року Ґінтер Райнґардт, а 1991 року Петер Губер та Даніель Кунці ствердили, що насправді Севрюка розстріляв відділ вермахту. Виявилося, що разом з Морісом Бардахом Севрюк був «колосально важливим» джерелом інформацій для совєтського агента Ігнатія Рейсса (як відомо, однією з ключових фіґур у вбивстві останнього був чоловік Марини Цвєтаєвої Серґєй Ефрон). Якщо не помиляюся, з українського боку історію Севрюка висвітлив один лише Ілько Борщак у статті з промовистою назвою «Неймовірний закид». Прикро, що нині, коли відповідні архіви розсекречено, діяльність Олександра Севрюка викликала більший інтерес у швейцарського історика Губера, аніж у дослідників українських (3).

 

Орден Великої Вітчизняної війни І ступеню одержав за свою розвідницьку діяльність гуманітарій-україніст широкого профілю й прозаїк Віктор Платонович Петров. Але ще ніхто не розповів, у яких конкретно операціях, у яких справах узяв участь він чи художник, що протягом довгих років жив у Парижі, - Микола Глущенко (4).

 

Член Проводу ОУН Володимир Мартинець розповів у своїй книжці про ті підозри, які викликав свого часу інший член Проводу Петро Кожевників .Всюди присутність останнього, його всезнайство і влізливість відрізняла його від оточення (5), а ще більше викликали підозру його постійні роз'їзди. Протягом однієї лише другої половини року (Мартинець не уточнив, правда, котрого) це були Париж, Шартр, Брюссель, Варшава, Львів, Будапешт, знову Париж, Шалетт, ще раз Париж, а в міжчасі Прага й, можливо, Рим. Кольпортаж книжок давніх років видання, яким він ніби займався, явно не дозволяв Кожевникову провадити такий широкий спосіб життя.

 

На початку 1929 року, невдовзі після Конгресу ОУН, над підозрюваним відбувся партійний суд. Трибунал ОУН складався з головного суді Я. Дуба (псевдо М. Кушніра) і двох колишніх членів Легії українських націоналістів. Оскаржував Кожевникова Мартинець, боронив його Омелян Сеник-Грибівський. Хоча й не було з'ясовано на чиїй саме службі він перебував, суд виключив Кожевникова з Проводу українських націоналістів (6). Погодились на тому, що він співробітничав з німецькою спецслужбою.

 

Тим часом у квітні 1938 року гестапо вислало Кожевникова з Німеччини. Однак з вибухом війни він до неї повернувся. 28 липня 1943 року він був знову ув'язнений гестапо й потрапив до концтабору «Гросберен» біля Берліна. Звільнила його щойно поразка Німеччини. У Лігніцу в штабі маршала Рокоссовського Кожевників відбув півгодинну розмову з начальником СМЕРШу Абакумовим. Перевезений до Луб’янки, сидів в одній камері з Леопольдом Треппером, шефом «Червоної капели». Після перебування в таборах Петра Кожевникова 1955 року звільнили й він оселився у своєї сестри Клавдії у Караганді. Під час відпусток (він викладав німецьку мову в одній із середніх шкіл) Кожевників їздив до Москви, Києва, Прибалтику. У Києві зустрічався з визначним чекістом, на той час пенсіонером Сергієм Даниленком-Каріним. За якийсь час посольство Німецької Федеративної Республіки полагодило йому візу й 13 жовтня 1971 року Кожевників виїхав до Гамбургу. Він замешкав у будинку для перестарілих і хворих. Коли потрапив до лікарні, хтось забрав з його кімнати адресар та листування. Кожевників помер 24 лютого 1980 року, похований на великому гамбурзькому кладовищі Ульстдорф (7).

 

Для авторів і читачів романтико-авантюрницької вдачі ці сюжети повинні бути доволі привабливі й знадливі, адже містять безкінечні можливості для примхливої гри тонкого аналітичного розуму й розмірених, теж, мовляв, інтелектуальних, театралізованих пристрастей На жаль, треба констатувати й інше. Діяльність спецслужб, особливо тих, що представляють тоталітарні ідеологічні системи, шкідлива для суспільства й культури. Деформуючи характер міжособистісних стосунків вона деморалізує людську спільноту, оскільки навіть не розколює чи поляризує, а атомізує суспільство. Замість конструктивної культурницької роботи спрямовує потужні зусилля людського розуму на внутрішню боротьбу і взаємне поборювання, боротьбу всіх проти всіх.

 

Прозаїки-фантасти брати Стругацькі писали: «Я не люблю таємниць. У наш час, на нашій планеті всі таємниці, як на мене, мають якийсь гидотний присмак» (8). Якими високими мотивами не прикривали б спецслужби свої дії, вони в засаді антигуманні, аморальні знов же таки із засади. Який інший характер може мати організація, коли діяльність її вся будується на неправді, обдурюванні й провокуванні людей, коли немає такого брудного шляху, яким вона б не ходила, чи прийому, якого вона посоромилася б ужити».

 

Можливо, справа навіть не в тому, який саме режим за даною конкретною спецслужбою стоїть, а в типології цілого даного явища і його особового складу. Експерт Уїльям Аркін, що вивчав діяльність Центрального розвідувального управління, твердить: «Так зване «розвідувальне товариство» насправді обмежене такою мірою, якою тільки можна собі це уявити. Воно не здатне до абстрактного мислення, не розуміє нічого, окрім наказів, закрите для будь-якої нової інформації і цілком задоволене своїм життям у непробивному «коконі» таємничості» (9). Що доброго можна сподіватися від замкненого в собі угрупування, що, роз'єднуючи й заводячи людей, непідконтрольно й потаємно від оточення займається якоюсь активною діяльністю і в силу самого свого становища не може ставитися до всіх інших, - бачте, не втаємничених - інакше, як до дурників? Думається, жодне роззброєння не можна вважати завершеним, допоки не буде досягнуто домовленосте про взаємну ліквідацію спецслужб. Сама ідея, розумію, ще не на часі, але вона повинна циркулювати.

 

Тим часом варто розпочати історичні студії, що стосуються бодай історії питання. Певний матеріял для міркувань у цьому напрямку може дати нещодавно розсекречена слідча справа на одного доволі відомого свого часу діяча - Михайла Кураха (10).

 

Наступного року мине 100 літ від дня його народження (нар. 19 вересня 1895 року в с. Сердиці на Львівщині). Підполковник січових стрільців, він залишився на підпільній роботі в Україні. У грудні 1919 року увійшов до складу вінницького ревкому, завданням якого було збереження Української Галицької армії після розгрому й відступу денікінців. Разом із колегами розпочав переговори з більшовиками для порятунку українського вояцтва. Попрацювавши в київському підпіллі до кінця 1920 року Курах повернувся до Галичини. Вступивши до Української радикальної партії, очолив її закордонну групу, яка увійшла до складу «Революційно-демократичного блоку», створеного в Празі під проводом Микити Шаповала й Винниченка.

 

Михайло Курах був співредактором органу української соціялістичної молоді «Життя», заступником голови «Академічної громади», головою контрольної комісії Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС), членом Українського соціологічного інституту, що діяв під орудою Шаповала, членом Українського громадського комітету, нарешті членом Головного секретаріяту УСРП. Написав слова відомої пісні:

 

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали

І ніхто не плакав над вами,

Лиш в чистому полі ревіли гармати

І зорі на небі вмивались сльозами. . . (11)

 

Послужний список Михайла Кураха справді показний. Архівна слідча справа розповідає про нього тим часом чимало нового. Коли Сталін і Гітлер поділили Польщу, Курах опинився на території, що відійшла до СРСР. У червні 1940 року був висланий до Архангельської области, де в пос. Федяково перебував до амністії (жовтень 1941). Звільнений, став довіреною особою польського посольства аж до ліквідації самих цих посад. У червні 1944 року був призначений головою обласного правління Союзу польських патріотів.

 

Його арештували 27 листопада 1944 року в Джамбулі, де він тимчасово мешкав з дружиною Ізабеллою Михайлівною. У справі маємо два протоколи джамбульських допитів. Починаючи з 12 грудня, допити позначені Алма-Атою. Усіх протоколів його допитів 16. Крім самого Кураха, допитувано свідків - Феліцію Бортенштейн, Ірену Славинську, Антона Ягельського та Костянтина Тітова.

 

Вражає докладність і чіткість його відповідей. По суті він виклав слідчому всю історію Визвольних змагань, історію УВО, ОУН - ніби все, що знав.

 

«Полковник Коновалець прийняв таку тактику. Сам Коновалець, разом з полковниками Мельником, Безручком, Змієнком, Дашкевичем, Сушком, Михайловим, Чмулою та іншими командирами виїхав до Польщі, щоб з'ясувати ставлення Пілсудського до українського національного питання. У тому разі, якщо Пілсудський поставиться доброзичливо до ідеї створення самостійної України й формування на території Польщі Української національної армії, Коновалець повинен був скласти угоду й почати формування з українців військових частин для спільних дій проти СРСР. Крім того, Коновалець повідомив наближеним до нього командирам, зокрема мені, що він має намір, перебуваючи у Варшаві, встановити зв'язок з представниками військових місій Антанти, довідатися про їхнє ставлення до українського національного питання й спробувати заручитися також і їхньою допомогою для боротьби з Совєтським Союзом. Разом із тим полковник Коновалець повинен був домовитись із чехословацьким урядом про дозвіл перевести на Східну Україну галицько-українську бригаду під командуванням полковника Вариводи, що перебувала на той час у Чехословаччині, для використання її проти Червоної армії» (арк. 45 зв.)

 

Далі Курах поінформував про характер зв'язку з офіцерами, що лишались для підпільної роботи в Україні, себто з самим Курахом, Іваном Рогульським, Омеляном Чайківським та ін. Старшині січовиків доручалося влити корпус УСС до складу УГА, щоб зберегти командний і рядовий склад та озброєння. Оскільки добровольчі війська були погромлені й наближались червоні, треба було рятувати всю армію. Переговори з командуючим УГА генералом Мироном Тарнавським пройшли успішно.

 

«У зв'язку з цим, - оповідає Курах, - під моїм керівництвом серед командного складу УГА розгорнуто пропаганду за здійснення дворушницького маневру - зберегти армію шляхом угоди з совєтською владою. Мета цього маневру полягала в тому, щоб під виглядом переходу на бік Червоної армії перечекати час, встановити зв'язок із Коновальцем та Мельником, що виїхали до Польщі, одержати від них потрібні вказівки для дальших дій, а у відповідний момент організувати повстання проти совєтської влади на Україні» (арк. 46 зв. ).

 

Особисто Курах провадив переговори з представником КП(б)У Андрієм Хвилею та представником партії боротьбістів Костянтином Ковтуновичем. 1 січня 1920 року у Вінниці було підписано угоду про перехід УГА на бік червоних під назвою «Червона Українська Галицька армія» (ЧУГА). Замість Політичної колегії було створено ревком ЧУГА на чолі з Никифором Гірняком (12). «За своєю роллю, - пояснює Курах, - я мав би очолити цей «Революційний комітет», але, керуючись вказівкою полковника Коновальця, яку він дав мені перед виїздом до Польщі, - не займати офіційних керівних посад, оскільки це перешкоджало б моїй підпільній роботі, я увійшов до Комітету лише як член. Але фактично всією роботою «Революційного комітету» ЧУГА керував я - Курах» (арк. 46 зв. )

 

Для остаточного оформлення угоди делегація ЧУГА вирушила до Києва. Тут у клубі ім. Гната Михайличенка (будинок Зайцева, згодом Будинок учених, вул. Пушкінська, 1) відбулась офіційна зустріч з укапістами Михайлом Ткаченком, Андрієм Річицьким та Михайлом Авдієнком. У приміщенні ЦК партії боротьбістів на Підвальній Курах переговорював з Михайлом Полозом, Миколою Скрипником, Панасом і Миколою Любченками та секретарем ЦК цієї партії Антоном Приходьком. «Перед керівництвом партії «боротьбістів» та УКП я прямо поставив питання про те, що перехід Галицької армії на бік червоних - це лише маневр, призначений для збереження збройної сили для дальшої боротьби за самостійну Україну» (арк. 47). Тим часом низка нелегальних зустрічей, провадив далі Курах, відбулася на помешканні проф. Ол. Грушевського на Паньківській вул., акторки О. Добровольської (дружини іншого Гірняка - актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка) на Тургеневській, нарешті в Олександри Ільченко на Кузнечній, адреса якої стала явочною для зв'язкових.

 

Паралельно провадились офіційні переговори з представниками Червоної армії та КП(б)У - персонально із Затонським, Порайком і Михайликом. Останніх про стосунки з укапістами та боротьбістами, природно, не інформовано.

 

Після всіх цих переговорів з представниками політичних партій Михайло Курах від імені січових стрільців налагодив зв'язок з керівниками повстанчих загонів - Юрком Тютюнником, що перебував в околицях Немирова, Шепелем, що діяв у районі Хмельник - Литин на Кам'янеччині (13), отаманом Волохом, що оперував неподалік від Умані, і з наступником Соколовського Стецюком, що діяв у районі Бердичева — Козятина. За дорученням Кураха поручник Микола Опока встановив зв'язок з отаманом Зеленим, загони якого були розташовані біля Трипілля.

 

Розповідь Кураха захоплює, але й бентежить. Як на протоколи допитів, вона, погодьмося, чи не занадто докладна.

 

Мало того, що Курах давав чекістам загальну характеристику УВО. В один прекрасний день він перелічив їм усе керівництво її розвідки. За його словами, секцією розвідки УВО керував сотник Ярослав Чиж (14), а членами були Богдан Гнатевич, Тофан, Дмитро Паліїв, Роман Зелений.

 

За станом на 1940 рік, коли його було вислано на Північ, Курах розкрив усю мережу керівництва ОУН, перераховуючи провідників, заступників провідників і секретарів крайових екзекутив:

 

Львівщина: Богдан Гнатевич, Іван Гижа, Олександер Охрім.

 

Станіславівщина: Ілля Сем'янчук, Петро Мигович, Володимир Левицький.

 

Тернопільщина: Дмитро Лодико, Микола Олійник, Никифор Гірняк.

 

Волинь: Дмитро Ерстенюк, Самійло Підгірський, Семен Жук.

 

Перелічив він і провідників повітових екзекутив.

 

Більше того. За станом на той самий 1940-й рік Курах розкрив членство розвідчого відділу ОУН: керівник Зибликевич, члени Володимир Левицький, Євген Домарацький, Волинець, Юрій Шкрумеляк, Микола Мельник, Іван Шкварок, Купринець, Фігура, Омелян Бурда. Усього цього було справді чи не занадто.

 

28 лютого 1945 року особливим конвоєм з НКҐБ КазРСР Курах прибув до Москви, де був зарахований за 6 відділом 2 управління НКГБ СРСР. 4 квітня переведений до Бутирської тюрми НКҐБ СРСР й одразу відправлений до Києва.

 

І от справа добігає кінця. Третього й четвертого квітня 1945 року Кураха викликав згадуваний у зв'язку з Кожевниковим заступник начальника 4 управління НКҐБ УРСР полковник ҐБ Карін.

 

Його звинувачували за статтями 58 п. 2, 58 п. 6 част. 1, 58 п. част. 1 й 58 п. 11 КК. Так чи так - Кураха мали судити. Тим часом 11 травня 1945 року, у дні перемоги й тріумфу, виник на світ ордер ч. 169 начальникові внутрішньої тюрми НКҐБ УРСР:

 

«Немедленно освободите из-под стражи арестованного Кураха Михаила Степановича год рожд. 1895 в связи с прекращением дела (. . .). Для проверки личности освобождаемого прилагаем его фотокарточку. Талон ордера с распиской арестованного в получении личных документов и справки немедленно, по освобождении арестованного, препроводите во 2-й отдел НКГБ УССР. (. . .) Без установлениях подписей и печати НКГБ УССР ордер недействителен» (арк. 119).

 

«Енциклопедія українознавства» (т. 4, с. 1238) закінчує статтю про Михайла Кураха сенсаційною звісткою: «Тепер у ЗДА».

 

Виходить, вони домовилися. Курах виїхав у відрядження.

 

Він потрапив спершу до Інсбруку, тоді до Зальцбургу, де був секретарем, а згодом і головою Українського центрального допомогового об'єднання в Австрії, головою Союзу українських ветеранів на терені Австрії, керівником станиці ЗУАДКу та головою КОДУСу. У жовтні 1952 року прибув до Клівленду, де пробув останні десять років життя. Тут він організував і очолив відділ Товариства українських інженерів та відділ Товариства прихильників УНР. Був активним членом Української вільної громади в ЗДА, членом її головної управи. Одночасно з тим, незадовго до смерти, був обраний також членом редакційної колегії журналу «Вільна Україна» і головним секретарем Товариства прихильників УНР в ЗДА.

 

Його некролог у «Свободі» написав Іван Кедрин (15). Степан Ріпецький розпочав свою публікацію так: «Мов грім з ясного неба рознеслася в ранніх годинах дня 19 червня 1962 року в Нью-Йорку сумна вістка: в одному з нью-йоркських готелів вчора ввечері нагло помер від удару серця визначний український громадянин, активний і провідний учасник визвольних змагань, підполковник Січових Стрільців - інженер Михайло Курах. (...) Відійшов від нас у вічність один з найкращих представників тієї генерації нашого народу, якій доля судила у велику історичну добу винести на своїх плечах увесь тягар величезної праці і трудів для визволення поневоленої нації, - член тої генерації, яка змагалася довгі роки зі зброєю в руках із відвічними ворогами України за її волю і державну незалежність» (16).

 

Я не хочу сказати, що Михайло Курах був більшовицький агент. Документів про його співробітництво з КГБ у відкритих, розсекречених архівах немає. Він, далі, приїхавши до Америки, міг любісінько звернутися до того самого СІА і працювати на обидва боки, зводячи нанівець ту «користь», на яку розраховувала Луб'янка. Зрештою, для плідної довготривалої роботи агент саме й потребував такого прикриття, себто мав працювати бодай на дві розвідки, як-от Ріхард Зорге. Про активну діяльність останнього на користь Німеччини розповів такий компетентний автор, як Вальтер Шелленберг (17). Нарешті, важко робити якісь висновки, поки не буде визначено якість, достовірність Курахових в'язничних одкровень. Тут своє слово мали б сказати ветерани ОУН.

 

Крім цих обставин, що характеризують ситуацію неоднозначно, є однак дві обставини, що Кураха оскаржують.

 

По-перше, ще «Сурма», підпільний офіціоз УВО, звинуватила Кураха в діяльності на користь Польщі (18). По-друге, в некролозі Ріпецького обставини репресій проти Кураха в роки Другої Світової війни переказано неправдиво. Виходить, ніби арештували його лише раз - у січні 1940 року, після чого він сидів у Львові, Києві й Москві (!), був засуджений у липні 1940 року (!) на 15 років ИТЛ (!), перебував у таборі на Канінському півострові (звідки вийшов за амністією у вересні 1941 р. ), перебув ще кілька літ у Казахстані й «завдяки мобілізації в польську армію вирвався з СССР» (!). Виходить, Курах своє ув'язнення 1944-45 років приховував. Це теж не добре.

 

Виникає питання, чи потрібно все це студіювати? Ті агенти КҐБ, що живуть нині в Німеччині, Америці, Канаді, скажуть, що непотрібно. Звісно, вони сформулюють цю думку не так прямо, вони скажуть, наприклад, що Білокінь украв чийсь рукопис чи архів.

 

У матеріалах КҐБ принагідна документація про справжніх агентів все-таки подекуди трапляється в справах «по известной российской безалаберности». Особисто я гадаю, що повинно минути щонайменше одне-два покоління, перше ніж ці матеріяли набудуть виключно академічного значення, не викликаючи зайвих емоцій і не дотикаючи живих людей.

 

Але студіювати все це потрібно. Істориком був і сам герой цієї статті. Відгукуючись на його смерть, філософ Микола Шлемкевич згадував: «Інж. Курах при кожній зустрічі нарікав на те, що навіть у наших наукових виданнях трапляються не зовсім точні передачі фактів і тенденційні насвітлювання деяких історичних подій і осіб. Він говорив повний запалу, з блиском в очах, як говорять про речі, найближчі серцю, - речі, задля яких живе людина» (19).

 

                             Примітки

1. Див. Його книжку: Від оприччини до КГБ: духовість московського імперіалізму. Мюнхен: Укр. вид-во, 1981.

2. Юрко Отмарштайн: (Некролог) // Літературно-науковий вісник. Том 76-77. 1922. С. 177; Сушко Роман Полк. Хто вбив полковника Отмарштайна? (Прага:) Накладом автора, 1933. 74 с.; Чеботарів Микола. Невдала регабілітація Сушка-убійника. Ч. 1. (Варшава:) Вид-во «Правда», 1933. 87с.; (Мартинець В.) Хто мав причину вбити полк. Отмарштайна. Чернівці: Самостійна думка, 1934. 40 с.; Чиж Ярослав. Справа полковника Отмарштайна // Народна воля. 1934. 1 лютня. Ч. 12; Сушко Роман. На марґінесі відповіди Я. Чижа // Новий шлях. Саскатун, Саскачеван, 1934. 27 березня; Єреміїв Михайло. Відійшли два ветерани: (Некрологи М. Троцького та М. Чеботаріва) // Українське слово. Париж, 1972. 10 вересня та ін.

 

М. Єреміїв інформує, що М. Чеботарів написав спогади обсягом бл. 1500сторінок, які лишились незредаґовані й по його смерті перейшли до Бібліотеки Симона Петлюри в Парижі.

 

3. О. Севрюк - московським шпіоном // Українець-Час. Париж, 1949. 18 вересня. Ч. 36 (152). С. 4. Підп: Р. О. ; Борщак Ілько. Неймовірний закид: Чи був О. Севрюк «подвійний агент»? // Україна. Париж, 1951. 36. 6. С. 454-460; 36. 9. С. 794-795; Хубер Петер. Смерть в Лозанне // Новое время. М., 1991. №21. С. 36-39; Хубер Петер, Кунци Даниэль. «100 000 франков от анонима» // Литературная газета. М. , 1991. 13 февраля. № 6 (5332). С. 5; «Я возвращаю себе свободу»: (Добірка матеріалів про І. Рейсса) //Вступ. , публ. и коммент. М. Фейнберг и Ю. Клюкина // Горизонт. М., 1991. № 7. С. 38-46.

 

І. Борщак опублікував листа М. Чеботаріва до нього з аргументацією, що О. Севрюк не був розстріляний, а загинув у залізничній катастрофі.

 

4. Брайчевський М. Історик-археолог В. П. Петров //Український історичний журнал. 1965. Листопад. №11. С. 123-124; Франко О. Людина покликання та обов'язку // Літературна Україна. 1984. 1 листопада. № 44 (4089). С. 5; Фоменко К. Владимир Винниченко, Виктор Петров, Микола Глущенко... // Комсомольское знамя. 1990. 8 июля. С. 3; Білокінь Сергій. Довкола таємниці // Петров Віктор. Діячі української культури /1920- 1940рр./ жертви більшовицького терору. К. : Воскресіння, 1992. С. 3-23; Петров В. Походження українського народу. К. : МП «Фенікс», 1992. С. 165-192.

 

5. Зрештою, такі підозри неминучі в кожній тоталітарній системі, де люди живуть за такими очевидними засадами: «Каждому из нас следует знать не больше того, что положено знать по роду службы, не любопытствовать праздно, брать под подозрение усердствующих в любознательности, помнить, что и «стены могут слышать» (Кудрявцев П. Выше революционную бдительность! // Разоблачать и уничтожать фашистских шпионов и диверсантов. Саратов, 1941. С. 7)

6. Вирок опубліковано: Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 666.

7. Мартинець В. Українське підпілля: Від У. В. О. до О. У. Н. Б. м., 1949. С. 325-329; Мечник С. Від опричнини до КГБ. С. 274-282.

8. Стругацкий Аркадий, Стругацкий Борис. Жук в муравейнике // Знание - сила. М. , 1980. № 2. С. 44.

9. Белянинов Кирилл. Кажется, Эймса все-таки «сдали» в Москве // Литературная газета. 1994. 1 июня. № 22 (5502). С. 13.

10. Центральний державний архів громадських об'єднань України. Фонд 263. Оп. 1. № 33285 ФП /кор. 502. На жаль, справа добряче чищена. Нині їй бракує арк. 9, 26, 28-41, 51-54, 59-61, 65-69, 76-79, 85- 90, 98-102, 109, 112-116, 124-127, 137-143, 152. Зовсім відсутні машинописні копії протоколів.

11. Ріпецький Степан. Михайло Курах // Вільна Україна. Нью-Йорк, 1962. Ч. 35-36. С. 108.

12. Гірняк розповів цю епопею у книжці споминів «Останній акт трагедії Української Галицької Армії». Б. м.: Укр. військово-історичний інститут в США, (1959).

13. Никифор Гірняк розповідає: «Від серпня 1919 до березня 1920 ця територія жила мирним життям, всі підприємства працювали безперебійно, під захистом хмільницької залоги (під командою отамана Клодницького й повстанських загонів Шепеля з осідком у Вонячині та Степанишина з осідком у Старій Синяві). Ці формації працювали в повній згоді й провадили спільно деякі військові акції; вони не допускали ні поляків до Ст. Синяви, ні деніківців, як також і червоних москалів, що не раз пробували вдертися в цей район» (с. 65).

14. Некролог Яр. Чижа) // Голос комбатанта. Нью-Йорк, 1959. Ч. 2 (8); 1960. Ч. 6 (12).

15. Кедрин Іван. Михайло Курах // Свобода. 1962. 29 червня. №123.

16. Ріпецький Ст. Михайло Курах. С. 103.

17. Шелленберг Вальтер. Лабиринт: Мемуары гитлеровского разведчика. М.: Дом Бируни, 1991. С. 160-166.

18. Сушко Р. Хто вбив полковника Отмарштайна ? С. 65.

19. Шлемкевич Микола. Неписаний заповіт інж. Михайла Кураха // Листи до приятелів. Нью-Йорк, 1962. Ч. 113-114. Рік X: кн. 7-8. С. 40-41.